Текст книги "Країни свiту. Азія"

Автор книги: Валентина Скляренко

Соавторы: Мария Панкова,Валентина Мирошникова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

Китай – країна чотирьох тисячоліть

Китай, або Китайська Народна Республіка – найпотужніша після США з економічного погляду країна світу – розташована у Центральній і Східній Азії. Вона обіймає 18 історичних провінцій колишньої Китайської імперії, Внутрішню Монголію, Сінцзян, Маньчжурію і Тибет. До того ж існує ще провінція Тайвань, яка перебуває під контролем Китаю, але статус котрої ще не визначений.

Назва Китаю походить від назви народу «кидань», який колись жив на території від Маньчжурії до Тяньшаню. Китайська ж назва країни звучала як Чжунго – «Серединна держава», або Тянсі – «Піднебесна імперія».

Тайванем називають територію на південному сході Китаю загальною площею в 36 тис. км ². Вона складається з острова Тайвань та декількох архіпелагів у Тайванській протоці і Південно-Китайському морі. Після громадянської війни у 1949 р. уряд партії Гоміньдан, яка програла, на чолі з Чан Кайші втік з материка на острів Тайвань і утворив там власну державу. У березні 2000 р. внаслідок демократичних виборів влада у цій країні перейшла до Демократичної прогресивної партії. Відтоді Китай і Тайвань час від часу висувають власні програми об’єднання, але виробити спільну програму досі не спромоглися. Але й без Тайваню держава займає величезну площу у 9,5 млн км ². Зі сходу і південного сходу Китай омивають води Жовтого, Східно-Китайського і Південно-Китайського морів, які належать до Тихого океану. На півночі він межує з Монголією і Росією, на північному заході – з Казахстаном, на заході з Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном, на заході – з Індією і Непалом, на півдні – з Бутаном, Індією, Бірмою, Лаосом і В’єтнамом. Державна мова – китайська, грошова одиниця – юань.

У горах Тибету

Рельєф Китаю дуже різноманітний. На південному сході знаходиться Тибетське нагір’я, яке займає понад чверть території країни. Воно оточене високими бескидами Гімалаїв, Каракоруму, Куньлуню і Сіно-Тибетськими горами. Західні і центральні його частини розташовані на висоті понад 4 тис. метрів. Численні хребти, що перетинають нагір’я, підіймаються до 5000-7000 м над рівнем моря. Між ними лежать широкі холодні долини, де майже ніхто з людей не живе.

На південному сході нагір’я, між: горами Куньлунь на півдні і хребтами Алтинтаг і Ціляньшань на півночі, на висотах у 2700-3000 м над рівнем моря знаходиться западина Цайдам. Її західна частина зайнята пустелею, а в центрі розкинулися великі болота і солоні озера. Між Цайдамом і пустелею Валашань розташовані гори Наньшань, де на висоті 3200 м лежить знамените солоне озеро Кукунор, глибиною до 38 метрів.

На півночі від Тибетського нагір’я, на висоті від 200 до 2000 м, тягнеться пояс гір і високих рівнин. А на північному сході, сході і півдні країни розташовані невисокі гори і рівнини. В деяких місцях вони опускаються нижче морського рівня.

Низинні рівнини, розташовані на висоті нижче 200 м над рівнем моря, займають 10 % території Китаю. До них належать Північно-Китайська рівнина, Велика Китайська рівнина, долина Хуанхе, середня течія і дельта Янцзи, Маньчжурська рівнина і басейн ріки Сіцзян.

У Китаї багато знаменитих річок. Саме в цій країні, на північних схилах Гімалаїв, які частково розташовані на території Китаю, бере початок Брахмапутра. Тут її називають Мацан, а нижче за течією – Цзангбо. А на східному краї Тибетського нагір’я починаються великі річки Янцзи (Блакитна річка), Хуанхе (Жовта річка), Меконг (Ланьцанцзян) і Салуен.

На північ від гір Куньлуню лежать дві великі западини – Таримська і Джунгарська. У центральній частині першої з них розташована одна з найпосушливіших і важкодоступних пустель Такла-Макан. Уїї пісках знаходиться солоне озеро Лобнор. Воно займає площу в 3000 км ². А на північ від нього лежить найнижча поверхня суходолу в Східній Азії – Туранська западина. Її найнижча частина досягає відмітки у 154 м нижче рівня моря. Для неї характерні величезні перепади температур: від +52 °C влітку до – 18 °C взимку.

Китай займає значну площу величезного азійського материка, котрий взимку охолоджується значно швидше, ніж прибережні моря. Тому на високих нагір’ях тепло втрачається дуже швидко. Поступово охолоджене повітря стискається і опускається, утворюючи область високого тиску (антициклон) із центром над Джунгарією і Монголією. Звідси на територію Китаю дмуть дуже холодні вітри, здебільшого північні і північно-східні. Влітку материк нагрівається значно сильніше за моря. Внаслідок цього над Тибетом утворюється область низького тиску (циклон). Тоді сюди з Південно-Китайського і Східно-Китайського морів прибувають дуже вологі повітряні маси, що приносять рясні теплі дощі. Що далі в середину континенту проникають повітряні маси, то сухішими вони стають. Таким чином, у цілому клімат Китаю можна вважати мусонним, з чіткими сезонними змінами атмосферного тиску і панівних вітрів. Але для заходу країни характерним є континентальний клімат. Середні температури січня становлять від – 24 °C на півночі і Тибетському нагір’ї до + 18 °C на півдні. Учервні на рівнинах температура коливається від +20 до +28 °C. Річна кількість опадів зменшується від 2000 до 2500 мм на півдні і сході до 50 – 100 мм на півночі і заході. Восени на південному і південно-східному узбережжях часто бувають тайфуни, які супроводжуються сильними дощами. Вони приносять катастрофічні повені, завдають великої шкоди господарству країни і призводять до загибелі людей.

Кліматичні особливості дуже впливають на характер рослинності. Для Тибетського нагір’я, у північних та центральних районах Тибету на висоті 4200-5100 м над рівнем моря характерні терескенові пустелі. Рослинність тут дуже розріджена, а її видовий склад – бідний. Тут переважають терескени та ковила, а на крутих схилах лише мохи та лишайники. Нижче, на висоті 3000-4000 м, розташовані полинні пустелі. Тут до різних видів полину теж домішуються ковила і терескени. Для них характерним є більш щільний трав’яний покрив, ніж для високогірних терескенових пустель.

На річці Янцзи

У Північному і Центральному Тибеті на висоті у 4600-5300 м розкинулися подушникові пустелі, де ростуть багаторічні трави із скороченими і сильно розгалуженими гілками. За формою вони нагадують подушки, тому й називаються подушниковими. До цих дивовижних рослин домішуються ковила та осика. А в западинах, де близько від поверхні проходять грунтові води, створюються пагористі болота із заростями тибетської кобрезії та осоки. На півночі Тибету між терескеновими пустелями трапляються холодні напівпустелі з розрідженою степовою рослинністю.

Зовсім інша картина складається на півдні і північному сході Тибету завдяки численним опадам, що приносить з Індійського океану мусон. Тут у глибоких міжгір’ях ростуть справжні ліси з ялин, ялівцю і тополі. В ущелинах, що лежать найнижче, переважають сосна, дуб, смерека, клен, падуб, ялиця, магнолія. А вище лісового поясу буяє різнотрав’я і чагарники. Ще вище розташовані альпійські луки з низькими рододендронами.

Внутрішня Монголія розташована в «дощовому затінку». Вона відокремлена від південно-східного мусону горами, тому тут панує посушливий клімат. Її західна частина зайнята пустелями, які на сході переходять у степи. Для північного сходу країни теж характерні пустелі та степи, але в північному районі гірські схили вкриті густими хвойними лісами з ялиць і беріз, а також хвойно-широколистяними лісами з кедрів, ялиць, ялин, дубів, ясенів, лип, кленів, беріз та інших видів.

На просторах Північно-Китайської рівнини колись теж буяли ліси, але вони вже давно знищені. Тому на їхньому місці з’явилися степи з характерною степовою рослинністю – ковилою, осикою та іншими травами. Так само зведені нанівець і давні хвойні ліси із куннігамії і хвойних порід, які були характерними для середньої течії річки Янцзи і територій південного Китаю. Залишки цих реліктових лісів збереглися деінде лише в горах на заході цього регіону. На самому півдні Китаю, включаючи острови Хайнань і Тайвань, панує субтропічний і тропічний клімат. Пишні тропічні ліси тут теж давно вирубані. Але у великій кількості росте бамбук.

На відміну від рослинного світу, тваринний світ Китаю вражає своєю різноманітністю. В густо-населених районах, звісно, диких тварин збереглося не дуже багато. В основному, це різноманітні гризуни, птахи і деякі копитні. Втім, у важкодоступних землях фауна багата і цікава. На північному сході живуть лось, кабарга, косуля, кабан, бурундук і білка. Холод їм не заважає. У лісах провінції Хейлуцзян водяться такі хижаки, як бурий ведмідь, вовк, лисиця, рись. У межах Великого Хінгану трапляються навіть тигр і леопард, а також звірі із цінним хутром – колонок, солонгой, тхір, видра, рись, єнотоподібний собака. З птахів для північно-східного Китаю характерні тетерев-косач, сіра і біла куріпки, кам’яний глухар, рябчик, кукша та багато інших.

Степи Внутрішньої Монголії багаті на копитних. Серед них дуже цікавими є монгольський дзерен і сайгак, яких вважають рідкісними видами. На рівнинах багато вовків і різних гризунів. У Тибеті теж багато копитних. Тут водяться антилопа орного, баран кукуяман, кіанг, дикі козли. З хижаків найбільш характерними вважаються сніговий барс (ірбіс), тибетський ведмідь, рись, вовк, червоний вовк, лисиця-корсак, а з гризунів – сірий хом’ячок, тибетський байбак. З птахів заслуговують на увагу гімалайський улар і піщаний рябок.

На південному сході цікаві тварини живуть у провінціях Сичуань і Юньнані. Тут у гірських бамбукових гаях ще зустрічаються дуже рідкісні велика та мала панди. А нижче по схилах трапляються макака-резус і велика циветта. Із птахів до себе увагу привертають різноманітні папуги та численні фазани. У горах Центрального Тибету ще можна побачити тигра, макаку, оленя і велику циветту. Тут дуже багато птахів, особливо водоплавних. Велика кількість блакитних сорок і фазанів. На півдні, у провінціях Аньхой біля річки Янцзи можна інколи натрапити на рідкісний вид – на китайського алігатора, довжина якого сягає двох з половиною метрів. З хижаків тут відомі тигр, димчастий леопард, а серед тварин, що мешкають на деревах, – тупайя і крилан.

Археологічні знахідки свідчать, що найдавнішим предком китайців був синантроп («пекінська людина») – доісторична людина, яка жила на землях Китаю 4 тис. років тому. Його рештки знайшли в печері Чжоукоудянь на південний схід від Пекіна. Пізніше в Китаї були знайдені поселення кількох давніх культур. Серед них широковідома культура Яншао (ІІІ-ІІ тис. до н. е.). Люди саме цієї культури почали вирощувати рис і виробляти кольорову кераміку дивовижної краси. Інша культура, Луншань, славилася чудовим чорнолаковим посудом, товщину стінки якого іноді можна порівняти з товщиною шкаралупи курячого яйця. Люди луншанської культури гадали на кістках тварин, і це гадання через багато століть перейшло до культури китайців. На гадальних кістках знайдені якісь позначки, котрі, як вважають деякі вчені, є попередниками китайської писемності.

Із часом люди різних культур, що жили на теренах сучасного Китаю, утворили невеликі держави. У давній книзі «Шузш» («Книзі історії»), складеній десь у XIV-XI ст. до н. е., згадується імператор Яо, який правив у великій країні, що простягалася далеко від Шансі на південь і на схід. Його наступником став Великий Юй – «приборкувач повеней». За легендою таке ім’я він дістав через те, що будував укріплення для захисту від цього стихійного лиха. Великий Юй вважається засновником першої китайської династії Ся, яка правила з 2205 по 1557 рр. до н. е. Занепад держави Ся спричинив зміну правлячої династії. У XVIII ст. до н. е. один із феодальних правителів з області Шан на ім’я Лі повалив її і заснував нову династію Шан-Інь. Після цього Лі прийняв ім’я Тан. Його держава займала значну частину території сучасного Китаю, з центром у Хунані. Нова династія протрималася аж до ХІ століття. Наприкінці свого існування вона воювала з могутнім племенем чжоу. Це плем’я створило власну імперію, яка на заході межувала з областю Шан. Після тривалих війн чжоу завоювали Шан і заснували нову династію.

Імперія Чжоу мала вже яскраво виражені риси феодального устрою. На вершині владної феодальної піраміди перебував імператор, потім йшли великі феодали-князі і чиновники при імператорському дворі. Нижче стояли нащадки колишніх могутніх, але вже не надто впливових представників знаті, своєрідних китайських «лицарів», які перебували на військовій службі у князів. Представники цього суспільного прошарку часто ставали дрібними чиновниками. І насамкінець найнижчий щабель цієї соціальної драбини займали селяни.

Велика Китайська стіна

Династія Чжоу ще проіснувала до 256 р. до н. е., а в середині ІІІ ст. до н. е. на її території вже існувало сім самостійних держав – Хань, Чжао, Вей, Янь, Ці і Цінь. У період з 228 по 221 р. царство Цінь спромоглося завоювати всі інші. Його молодий правитель Ін Чжен прийняв титул Цінь Шіхуанді, що означало «Перший імператор династії Цінь», або «земний бог». Він став наймогутнішим і найжорстокішим з китайських імператорів. Саме під час його правління була побудована Велика Китайська стіна. На її будівництво Цінь Шіхуанді наказав зігнати мільйони селян. Вони тисячами вмирали від голоду і непосильної роботи. Тих, хто намагався втекти, замуровували у стіну. Її довжина становила 6 тис. км, а товщина стін сягала 10 метрів. Поряд із цим імператор провів грошову реформу, впровадив єдину систему мір і вагів, а також запровадив єдину систему писемності.

З 1271 р. трон китайської імперії захопив монгол, онук Чінгісхана Хубілай. Він приєднав Китай до імперії монголів і став засновником монгольської династії. Завойовники зневажали китайців і їхні звичаї, всіляко їх утискували. Весь час китайці чинили опір монголам. Одне з таких повстань у 1368 р. завершилося перемогою корінного населення. Засновником нової династії Мін став Чжу Юаньчжан, який прагнув посилити централізоване управління, а до чиновників ставився зневажливо. Навіть при монголах імператори не поводилися з ними так жорстоко. Високопоставлених чиновників у присутності всього імператорського двору карали ударами палиць по п’ятах (дуже болюче покарання). Відомі випадки, коли чучело чиновника, якого було страчено, поміщали в кабінеті його наступника, щоб воно постійно нагадувало про страхітливий кінець у разі помилки чи зради.

Поступово імператори змогли зміцнити свою владу і розвинути широкі зовнішньоторговельні зв’язки. За їхньої підтримки китайські торгові судна досягали навіть берегів Африки. На берегах Південно-Східної Азії були засновані китайські колонії. Великих успіхів було досягнуто в сільському господарстві, гірничій справі й металургії.

Але на південно-східних кордонах Китайської імперії з часом з’явився могутній супротивник. Вождь тунгуських племен, які називали себе чжурчженями, Нурхаці в 1616 р. проголосив себе ханом і заснував династію Цзінь («Золота»). Таким чином, була створена маньчжурська держава, яка скористалася китайським досвідом державного управління. Маньчжури спромоглися пробитися через проходи у Великій Китайській стіні й захопили більшість китайських провінцій. У 1636 р. наступник Нурхаці Абхай проголосив себе імператором, а свою династію перейменував на Цін, що означає «Світла». Окупанти перейняли всі китайські традиції. До кінця XVIII ст. імперія Цін поширила свою владу на північно-східні території, які колись належали імперії Хань. До них додалися області Внутрішньої і Зовнішньої Монголії. Було відновлено протекторат над Тибетом, а деякі гімалайські держави перетворено на васалів імперії Цін. Був установлений суверенітет Китаю над Кореєю і країнами Південно-Східної Азії. Під час цього правління зміцнилися і розширилися контакти Китаю із Заходом. В країну почали проникати західні релігії, культура і технічні досягнення. Тут були створені численні католицькі місії. Але наприкінці XVIII ст. населення Китаю настільки збільшилося, що економіка імперії була неспроможна прогодувати його. Водночас імперська влада поступово слабшала. Корупція в уряді досягла величезних масштабів. Усе це призвело до численних повстань. Найпотужнішим з них було Тайпінське повстання, яке тривало з 1851по 1864 рік. Його учасники протягом 15 років активно діяли в 16 провінціях країни. Вони навіть заснували в 1853 р. столицю тайпінів у Нанкіні.

Храм Золотого Будди

Ідеологом Тайпінського повстання був сільський вчитель Хун Сюцюань, який проголосив себе молодшим братом Ісуса Христа. Маньчжурів він називав «демонами», а учасникам повстання обіцяв, що вони неодмінно перебуватимуть в раю. Повстанці мали на меті зробити всіх людей, включаючи жінок, рівними. Вони намагалися ліквідувати торгівлю опіумом, а також надати «землю всім, щоб її обробляти, їжу всім, щоб їсти, одяг всім, щоб носити, і гроші всім, щоб витрачати». Придушити повстання влада спромоглася лише за підтримки західноєвропейських країн. Відтоді європейська й американська присутність у Китаї щодалі посилювалася, а представники іноземних держав здобували собі щодалі більше привілеїв. Це дратувало китайців. До того ж низка подій спричинила відторгнення від Китаю деяких територій: Велика Британія захопила Верхню Бірму, яка була під китайським протекторатом, Японія – острів Формозу (Тайвань) і анексувала острови Рюкю, уряд якого сплачував Китаю васальну данину. А після японсько-китайської війни Китай був змушений визнати незалежність Кореї.

Спроба реформування державного устрою на конституційних засадах, започаткованого Кан Ювеєм, одним іх патріотично налаштованих відомих діячів Китаю, зазнала певної поразки. За наказом колишньої імператриці Цисі, яка влаштувала державний переворот і повернула собі владу, шість представників реформаторів було страчено, інші разом з Как-Ювеєм втекли за кордон. Китайська інтелігенція зрозуміла, що їй тепер нічого не залишається, як стати на революційний шлях боротьби. Розвиток революційних подій посилило «боксерське повстання». Воно спалахнуло наприкінці 1890 року. У 1900 р. повстанці зайняли столицю Пекін, але незабаром їх було розбито за допомогою військ Німеччини, Японії, Великої Британії, США, Франції, Росії, Італії та Австро-Угорщини.

«Боксерське повстання» організувало таємне товариство, яке називалося «Кулак, піднятий в ім’я справедливості та примирення» (Іхецюань). Китайською це означає «боксер». Пізніше повстання одержало іншу назву – Іхетуань, тобто «Загін справедливості та примирення».

Повстання налякало Цисі, і вона сама зайнялася реформами, зокрема у сфері освіти. Втім, це тільки прискорило падіння імператорської влади. Студенти, яких держава направила на навчання до Японії, привозили звідти нові ідеї. У 1905 р. студенти Токіо створили Революційну лігу (Тунменхой). Її лідером був Сунь Ятсен, якого вважають батьком китайської революції. Поряд із цим імператорське оточення, яке прагнуло конституційних реформ, утворило Всекитайську конституційну асамблею, яка планувала в 1917 р. ввести у країні конституцію і парламентське правління.

Старовинна фортеця

У 1909 р., після смерті імператриці Цисі, коли імператорський трон посів малолітній Пу І, влада в країні сильно послабшала. Тому, коли 10 жовтня 1911 р. в провінції Хубей офіцери і солдати, яких підбурювали студенти, підняли повстання, воно швидко переросло в революцію. Невдовзі була утворена Китайська республіка, тимчасовим президентом якої 29 грудня 1911 р. був проголошений Сунь Ятсен. Він об’єднав партію Тунменхой і деякі дрібні партії у єдине партійне об’єднання Гоміндан. У Китаї почали діяти парламент і кабінет міністрів. У 1916 р. у Китаї почалася так звана «ера мілітаристів», під час якої кілька воєначальників боролися один з одним за владу. Безлад у державі, важке становище народу та революція в Російській імперії сприяли зростанню комуністичного руху. У червні 1921 р. в Шанхаї було створено комуністичну партію Китаю. Сунь Ятсен фактично утворив союз китайської опозиції з СРСР. Він також направив до Москви свого молодого прибічника Чан Кайші. До того ж структуру Гоміндану було перебудовано на зразок РСДРП(б). Був проголошений курс на союз Гоміндану з комуністичною партією Китаю.

До 1927 р. в Китаї тривала запекла громадянська війна між правителями окремих провінцій. Територіальна цілісність країни була відновлена лише в 1927-1928 роках. У той час найвпливовішим політичним лідером країни став Чан Кайші. Він установив контроль над Національним урядом Китаю у Кантоні і почав боротьбу за одноосібну владу. Навесні 1927 р. Чан Кайші провів чистку проти комуністів у підлеглому йому Шанхайсько-Нанкінському районі.

Натомість комуністи взялися за формування власних збройних сил. Скориставшись виступами селян, вони створили у гірських районах провінції Цзянсі Червону Армію, яка у 1930 р. почала наступ у долині Янцзи. Усі спроби гомінданівського уряду приборкати повстання не дали результатів. У 1933 р. армія Чан Кайші оточила бази комуністів у Цзянсі, але повстанці спромоглися вирватися з кільця. Звідси вони почали свій знаменитий «Великий похід» у Північно-Східний Китай, пройшли 9600 км і знайшли прихисток у провінції Шансі. На чолі походу стояв Мао Цзедун.

Владу Чан Кайші великою мірою підточила війна з Японією, яка у 1931 р. захопила Маньчжурію і створила на її території державу Маньчжоу-го. У 1937 р. Японія почала відкриту війну, спрямовану на захоплення всього Китаю. В цих умовах гомінданівці і комуністи виступили з заявою про примирення і утворили єдиний фронт опору агресорові. Втім між гомінданівцями і комуністами почалися чвари за контроль над територіями, які залишили японці. Обидві сили не спромоглися домовитися щодо майбутнього політичного устрою Китаю. Гомінданівців підтримували США, а комуністів – СРСР. 30 червня 1946 р. в країні спалахнула масштабна громадянська війна, яка закінчилася перемогою комуністів. Чан Кайші зі своїми прибічниками втік на Тайвань, а комуністи під керівництвом Мао Цзедуна 1 жовтня 1949 р. сформували в Пекіні Центральний народний уряд. Нова держава дістала назву Китайська Народна Республіка (КНР). Конституція 1954 р. проголосила її державою «народної демократії, яка керується робітничим класом». Нарешті Китай набув цілісності, але Зовнішня Монголія, що була частиною колишньої Китайської імперії, перетворилася на самостійну державу – Монгольську Народну Республіку.

Головною метою комуністичної партії Китаю (КПК) було оголошено побудову соціалізму і комунізму. Земельні ділянки, які нова влада віддала в користування селянам, дуже скоро були колективізовані. В лавах КПК проводилися «партійні чистки», тобто виключення з лав КПК осіб, які протидіяли офіційному курсу партії. Їх звинувачували в «антисуспільних буржуазних звичках».

Головним союзником Китайської Народної Республіки в перше десятиріччя її існування став Радянський Союз. СРСР допомагав сусідові, коли той у жовтні 1950 р. напав на Корею. Коли Китай у 1953 р., за прикладом «старшого брата», приступив до виконання першого п’ятирічного плану, Радянський Союз погодився допомогти у будівництві 141 китайського підприємства, а в 1954 р. надав йому кредит у 300 млн доларів. Ще 130 млн держава одержала у 1958 році.

Втім, коли в Радянському Союзі до влади прийшов М. Хрущов, за ініціативою якого було засуджено сталінський режим, китайське керівництво не сприйняло його дій. Відносини між двома країнами почали хутко погіршуватися. Мао Цзедун і його оточення заявили, що подальший економічний розвиток країни здійснюватиметься шляхом «спирання на власні сили». При цьому Китай розглядався як лідер світового революційного руху. Дипломатичні відносини з багатьма країнами були розірвані. Водночас було посилено боротьбу проти «реакційної ідеології». У серпні 1966 р. на пленумі ЦК КПК було проголошено курс на «велику культурну революцію». Для її реалізації Мао та його однодумці використали молодь. Із числа школярів старших класів і студентства були сформовані загони «червоних охоронників» (хунвейбінів), потім – «революційних бунтарів» (цзаофанів). Молодь завжди мала при собі збірки цитат із творів і висловів Мао Цзедуна – дацзибао – своєрідні молитовники. Її нацьковували на політичних і громадських діячів, діячів культури, якими була незадоволена офіційна влада. «На перевиховання» до сільської місцевості були вислані науковці, інженери, представники творчої інтелігенції. З часом політика «культурної революції» призвела до хаосу в управлінні країною і поглибила кризу в народному господарстві. З 1969 р. КПК вирішила повернутися до політики мирного співіснування з іншими країнами. У 1971 р. Китай став членом ООН. Але політична ситуація в країні не змінилася на краще. Як і раніше, під тим чи іншим приводом у Китаї проводилися політичні чистки, розквітав «культ особистості» Мао Цзедуна.

Деякі переміни у Китаї відбулися тільки після смерті комуністичного лідера, яка сталася у 1976 р. Цзян Цін, дружина Мао Цзедуна, та ще троє найближчих до нього помічників були кинуті за грати, «банда чотирьох» була звинувачена у всіх негараздах, що їх пережила країна. Відразу були зроблені кроки до покращення відносин з Японією і США. Сполучені Штати навіть погодилися з тим, що Тайвань є частиною Китаю, але застерегли уряд країни від будь-яких спроб визначати майбутнє провінції насильницькими методами.

З 1979 р. у Китаї почалися економічні реформи, ініціатором яких став відомий китайський політичний діяч Ден Сяопін. Він надав можливість розвиватися приватному бізнесу і децентралізував контроль над промисловими підприємствами. Вздовж південно-східного узбережжя Китаю були створені «особливі економічні зони», де діяли закони вільного ринку. Ці реформи виявилися дуже ефективними. Але в країні посилилася інфляція, а серед урядовців і партійної еліти значного поширення набула корупція. Все це, а також політичні зміни у переважній більшості соціалістичних країн сприяли розвиткові в Китаї демократичного руху. У 1978-1979 рр. студентство та інтелігенція об’єдналися в рух «Демократична стіна». Вони наполягали на демократизації політичного життя в країні і почали організовувати демонстрації та використовувати інші форми громадянської непокори. Наприкінці квітня 1989 р. в багатьох містах Китаю пройшли потужні демонстрації студентів, до яких приєдналися робітники. У Пекіні молодь влаштувала голодівку і понад місяць займала площу Тяньаньмінь – головний адміністративно-політичний центр Пекіна. Щоб придушити протести, 4 червня 1989 р. за наказом Ден Сяопіна та його оточення армія і поліція знищили більшість демонстрантів.

Один з нових районів Пекіна

Відтоді в Китаї триває послідовне проведення економічних реформ, спрямованих на лібералізацію економіки, проте жорстко стримуються будь-які демократичні перетворення у сфері політики та ідеології. Серйозними проблемами залишаються корупція, високий рівень безробіття тощо. Втім, становище в Китаї характеризується як стабільне. Триває розвиток економіки.

Сучасна Китайська Народна Республіка, згідно з чинною конституцією 1982 р., проголосила себе як «соціалістичну державу демократичної диктатури, керовану робітничим класом і засновану на союзі робітників та селян». Її вищим органом державної влади є Всекитайські збори народних представників (ВЗНП), які переобираються кожні 5 років. Постійно діючим органом цих зборів вважається Постійний комітет ВЗНП. Саме він здійснює законодавчу владу в країні. Всекитайські збори обирають Голову КНР, який представляє державу на міжнародній арені. Його повноваження не перевищують терміну дії щойно обраних Всекитайських зборів. Утім, він не може бути на цій посаді більше, ніж два терміни поспіль.

За виробництвом значної кількості сільськогосподарських продуктів та культур (м’яса, яєць, цукру, бавовни, чаю та ін.) Китай посідає перше місце у світі. Втім, 35 млн китайців досі злидарюють, а 150 млн є неписьменними.

Виконавчою владою держави є Державна Рада КНР, яку очолює прем’єр-міністр. Його кандидатуру подає Голова КНР, а затверджують ВЗНП. Повноваження прем’єр-міністра теж обмежені десятиліттям.

Уся величезна територія Китаю поділена на 22 провінції, 5 автономних районів і 4 муніципалітети (маються на увазі міста центрального підпорядкування – Пекін, Шанхай, Тяньцзінь та Чунцін). У 1997 р. до них додався особливий адміністративний район Сянган, більш відомий за назвою Гонконг. Крім цього, існує велика кількість адміністративних одиниць другого та третього рівнів: округи, автономні округи, аймаки, повіти, автономні повіти, ходуни, автономні ходуни тощо. Органами державної влади у цих адміністративних одиницях є місцеві збори народних представників і народні уряди.

Поряд із цим, керівна роль у державі належить Комуністичній партії Китаю (КПК). Інших партій у Китаї не існує. КПК вважається авангардом китайського робітничого класу, який веде країну шляхом будівництва соціалізму. Фактично її члени входять до всіх урядових установ і мають сприяти виконанню курсу КПК.

Китай відомий значним внеском у розвиток світової науки і техніки. Великий вплив на світову цивілізацію зробили відкриття китайськими вченими паперу, книгодрукування, компаса і пороху. З цього приводу відомий англійський філософ XVI ст. Френсіс Бекон казав: «Вони змінили весь вигляд і стан речей у світі, викликавши численні переміни».

Столицею сучасної КНР є Пекін – одне з найдавніших китайських міст. Його населення становить близько 12 млн чоловік. Втім, у державі існують міста, де кількість населення перевищує столичні показники. До них належать Чунцін (15,3 млн) і Шанхай (13,0 млн). Від 9,8 млн до 6,6 млн жителів нараховують Ченду, Харбін, Тяньцзінь, Шинцзячжуан, Ухань, Циндао і Ханчжоу.

Грошова одиниця держави – юань.

За кількістю населення Китай є безперечним світовим лідером. Тут, якщо не враховувати населення Тайваню, живе понад 1,3 млрд чоловік. Щорічний приріст населення завжди був однією з найгостріших проблем Китаю. Ще з середини 50-х рр. минулого століття робилися спроби обмежити рівень народжуваності. Втім, це не дало відчутних результатів, бо з підвищенням рівня медичного обслуговування прискорювалися тенденції до зниження рівня смертності китайців. У 1979 р. була розгорнута кампанія під гаслом «Одна сім’я – одна дитина». Однодітним сім’ям надавали всілякі пільги щодо освіти, медичного обслуговування, забезпечення житлом і нарахування заробітної плати. Але це дало результати лише в містах. Сільські жителі не дотримувалися норм демографічної політики держави. Проте в останні десятиліття проблема почала вирішуватися сама собою. Природний приріст населення знизився до 0,6 %.