Текст книги "Країни свiту. Азія"

Автор книги: Валентина Скляренко

Соавторы: Мария Панкова,Валентина Мирошникова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Бангладеш – батьківщина бенгальського тигра

Південноазіатська країна Бангладеш часто стає героєм світових новин через стихійні лиха, що буквально переслідують її: то повені, то цунамі, то бурі з великим градом. До того ж країну лихоманять політичні проблеми, страйки, перевороти. Вона посідає одне з перших місць у світі за щільністю населення, а за рівнем життя залишається позаду. Проте, попри всі негаразди, це країна з багатою історією, цікавими традиціями, дружелюбним бенгальським народом, одним із найдавніших на землі. А у тропічних лісах ховається рідкісний бенгальський тигр, і вже тільки заради цього допитливому мандрівнику варто зазирнути сюди.

Сільська молодь Бангладеш шукає кращої долі у перенаселених містах. «Новеньким» тут одна дорога – у велорикші. Один велосипед годує двох змінників, які працюють на хазяїна. Столиця Бангладеш вважається столицею рикш. Лише офіційно їх тут зареєстровано понад 300 тисяч. Але точну їх кількість ніхто не підраховував.

Великі міста Бангладеш нагадують мурашник, де життя вирує і вдень, і вночі. Тут постійно триває боротьба за життєвий простір. Якщо в середньому густота населення Бангладеш становить майже 900 чоловік на км ²(на території 144 тис. км ²проживають понад 126 млн людей), то в столиці Дакка (3,8 млн чоловік) й у приміській зоні цей показник набагато перевищує тисячу чоловік на кв. км. На вулицях міст повно жебраків, на пішохідних доріжках – нескінченні ряди лотків. Пішоходам доводиться крокувати проїжджою частиною, хоча вони ризикують потрапити під колеса автомобілів або велосипедів, якими керують велорикші. На вулицях столиці можна побачити таке, що просто шокує – багато приїжджих сплять просто неба, біля сміттєвих баків вовтузяться діти, шукаючи папір на макулатуру або щось їстівне. Але бенгальці на диво терпляче переносять всі злигодні, не сумують і пишаються своєю самобутністю та давньою історією.

Старовинна фортеця

Перші державні утворення з’явилися тут у VII ст. до н.е. (найбільше – Ванга). У VI ст. до н. е. землі входили до складу імперії Маур’я, що згодом розпалася на кілька самостійних князівств. У VIII ст. сформувалася єдина феодальна бенгальська держава, що пізніше була включена до складу Делійського султанату. У 1576 р. Бенгалію завоювали Великі Моголи, а з 1757 р. в ній закріпили своє панування британці. Територія ввійшла до величезної Британської Індії як Східна Бенгалія (Західним тезком був один з районів Індії по сусідству з нею). У 1947 р. Британську Індію було поділено за релігійним принципом на індуїстську Індію та мусульманський Пакистан. Східна Бенгалія стала Східним Пакистаном, відокремленим від Західного індійськими землями. В цих районах проживали різні народи, які говорили різними мовами. Спочатку вони намагалися об’єднатися проти Індії, але стосунки в них не склалися і єдиною державою вони себе так і не відчули. У 1971 р. після війни за незалежність серед воєнного хаосу та природної розрухи (ураган тоді забрав більше півмільйона життів) народилася Народна Республіка Бангладеш. Її було названо на честь корінного населення, і в перекладі назва означає «бенгальський народ». Незабаром країну прийняли до ООН, вона також є членом Співдружності, що його очолює Британія, Руху неприєднання, Організації «Ісламська конференція» та інших організацій.

Незалежну країну продовжували переслідувати лиха, як політичні (військові перевороти, вбивства президентів, страйки), так і стихійні. Її землі завжди були неспокійними щодо цунамі та повеней. Це своєрідний зворотний бік красивої природи. Хоча туристів у Бангладеш дуже мало, але тим, хто тут побував, назавжди запам’яталися мальовничі пагорби, річки та озера цього краю.

Бангладеш може запропонувати багато цікавого – бенгальського тигра в національному парку, чудові археологічні колекції в музеях, найдовший у світі безперервний піщаний пляж (120 км), озеро Каптаї в оточені вічнозелених лісів, з колоритними рибальськими селищами, численні мечеті (тільки в столиці їх понад 700), форт Лайбах (XVII ст.), буддистські храми. Платити доведеться «таками» (назва місцевих грошей). А спілкуються бангладешці мовою бенгалі.

Переважна частина країни розташована в межах дельтових рівнин найбільших на субконтиненті річок – Гангу й Брахмапутри. На гірських хребтах Лушаї та Читтагонг (південний схід країни) збереглися вічнозелені й мусонні ліси. Деінде трапляються бамбукові хащі. В лісах водяться бенгальські тигри, багато мавп, також можна побачити слонів, носорогів, леопардів та різних птахів. На півдні країна омивається водами Бенгальської затоки. І Бенгальська затока, і річки є для Бангладеш джерелом підвищеної небезпеки. Узбережні райони страждають від тропічних циклонів, що призводять до масової загибелі людей та серйозних матеріальних втрат, а річки загрожують частими повенями. У 1998 р. під час великої повені майже третина території Бангладеш була затоплена. Крім того, це лихо спричинило «вибух» епідемій. Окрім стихійних лих, населення страждає від малярії та туберкульозу. Поліпшити стан здоров’я важко через погане харчування населення. Парадоксально, але, незважаючи на повені, країна часто відчуває нестачу вологи, що вкрай несприятливо відбивається на сільському господарстві. Річ у тім, що клімат тут типово мусонний із сухою сонячною зимою та спекотним дощовим літом. Узимку в деяких районах кількість опадів не перевищує 75 мм, і перед весняними роботами особливого значення набуває так званий «сезон малих дощів», що триває з квітня по травень. Без квітневих дощів, що є нестабільними за кількістю вологи, доводиться відкладати посіви рису та головної ринкової культури джуту. Якщо дощі ці слабкі, велика ймовірність, що вирощеного рису не вистачить на весь численний бенгальський народ.

На одній з вулиць Дакки

Взагалі забезпечення себе харчами – болюче питання для бідної країни Бангладеш, де дуже низький рівень доходів. Економіка країни перебуває в жалюгідному стані. У складі Індії ці території стали найбільшим у світі районом експорту джуту. Волокно цієї рослини перероблялося в Калькутті і вивозилося через місцевий порт. Із розділенням Індії Бангладеш втратив Калькутту і все, що з нею було пов’язане, залишившись без свого економічного центру. У складі Пакистану бенгальські землі стали «джутовим» придатком, що підтримував економіку західного брата, а сам жив у злиднях. І нині джут, з якого виготовляють тканини, канати та інші речі, є однією з найважливіших товарних культур Бангладеш (центри джутової промисловості – Нараянгандж та Кхулна). Окрім джуту, важливу роль в економіці відіграють чайні плантації, поклади природного газу, нафти, кам’яного вугілля, вапняку, торфу. Активно експортуються й морепродукти. Переробна промисловість працює і з місцевою (джут), і з імпортною сировиною (бавовна). Тут поширене й складання побутової техніки, електроприладів та ін. В узбережних містах розвивається суднобудування і ремонт суден. Проте все ж таки головним заняттям населення залишається досить примітивне сільське господарство.

Бангладешка в національному костюмі

У Бангладеш більшість жінок традиційно лишаються домогосподарками. Мусульманки в сільській місцевості ведуть життя затворниць, мешкають на жіночій половині будинку, а на вулицю виходять у чадрі. Проте в містах все виразніше починає відчуватися дух емансипації, все більше жінок хоче вчитися і працювати, навіть займати «чоловічі» посади. Красномовне свідчення тому – посада прем’єр-міністра, на яку вдруге поспіль призначається жінка.

Мешканці країни дотримуються давніх обрядів. Вони малюють немовляті на скроні сурм’яну плямку (щоб хтось не зурочив), обов’язково пишно святкують весілля, бояться вирушати в подорож, якщо на очі потрапить порожній глечик або гілка рокити. Вони привчили себе з надією дивитися в майбутнє і пропускати повз вуха прогнози, в яких їхня країна стане першою з жертв наступного всесвітнього потопу. Як мурашки, несуть бенгальці свою, часто непосильну для інших, ношу і, коли дивляться новини, трохи ображаються. Адже в Бангладеш є чимало цікавого, мальовнича природа і працьовитий і привітний народ.

Бахрейн – мусульманська країна, де дозволено майже все

У Перській затоці, неподалік узбережжя Саудівської Аравії, лежить архіпелаг із невеликих островів, які оточені кораловими рифами й впродовж всього року зігріті сонячним промінням. Отож узбережжя – то суцільний піщаний пляж, прикрашений фініковими пальмами. Давні шумери вважали найбільший острів архіпелагу, Бахрейн, райським куточком. Туди, на їхню думку, мали потрапляти тільки обрані для насолоди вічним життям. Згодом острів дав назву всій країні. Нині до Бахрейну, туристичної Мекки регіону, їдуть не для пізнання вічного життя, а за гарним відпочинком, сервісом та розвагами, що, як для ісламської країни, тут на диво доступні.

Бахрейн має в своєму складі понад 30 островів (загальною площею 678 км ²), з яких заселеними є тільки п’ять. Усі острови мають рівнинний рельєф, тільки на острові Бахрейн, де розташована столиця країни Манама (близько 140 тис. мешканців), у центрі є невисоке плато. Майже вся територія архіпелагу вкрита пустелями з бідною флорою та фауною. Для сільського господарства придатні лише 4 % земель. Засухи й пилові бурі можуть неабияк зіпсувати враження від перебування на островах. Та й клімат ці «райські куточки» мають не надто м’який та приємний – тропічний арідний з досить теплою зимою (до +20 °C) і надто спекотним літом (до +40 °C).

Узбережжя Бахрейну

Життя на архіпелазі вирує в основному в оазисах та на березі, засадженому пальмами, а також в узбережних водах, де серед коралових рифів ховається безліч крабів, креветок, омарів, молюсків, зокрема й тих, що приховують у своїх мушлях перлини. Саме цей промисел був основним засобом для існування мешканців островів. Архіпелаг свого часу був найбільшим світовим центром постачання перлів. Отже: цей промисел та вигідне географічне розташування забезпечували островам процвітання. Вже у ІІІ тис. до н.е. в Бахрейні існувала держава Дильмун. Ця багата торгова імперія на перехресті морських шляхів проіснувала понад дві тисячі років. У середині І ст. до н. е. її поглинув Вавилон. У IV ст. н. е. Бахрейн завоювали перси, у VII ст. – араби, які сприяли поширенню й зміцненню ісламу на цих територіях. Араби почувалися тут господарями до середини XVI ст., коли ця територія була завойована португальцями. Зпочатку наступного століття острови переходили від персів до арабів кілька разів. Із середини XVIII ст. бере свій початок династія Аль-Халіфа, представники якої перемогли персів і міцно закріпилися на престолі. Так міцно, що їхні нащадки і досі правлять країною, щоправда, монархія нині набула сучасних рис і стала конституційною. Протягом усього ХІХ ст. британці намагалися взяти під контроль стратегічно важливі торговельні шляхи і в 1861 р. встановили над архіпелагом свій протекторат. Під час англійського панування в 1932 р. Бахрейн першим серед країн Перської затоки знайшов у своїх надрах нафту, яка визначила шляхи його розвитку на багато років. У 1968 р. Бахрейн увійшов до Федерації арабських князівств під протекторатом Британії, а в 1971 р. став повністю незалежною державою. Країна вступила до ООН, Ліги арабських держав, Організації арабських країн – експортерів нафти, Організації «Ісламська конференція». Двадцять років тому на незалежність Бахрейну зазіхав Іран. Щоб протистояти іранським та іракським зазіханням на панування в Перській затоці, Бахрейн разом з іншими державами – Саудівською Аравією, Оманом, Кувейтом, Об’єднаними Арабськими Еміратами і Катаром – створили Раду співробітництва країн Перської затоки. Бахрейн, хоча і є мусульманською країною, активно співпрацює із США в галузі оборони, в 1990 р. американським військово-повітряним силам було дозволено базуватися на території архіпелагу.

Старовинна фортеця поблизу Манами

На островах архіпелагу немає, здавалося б, головного – річок. Від спеки сховатися можна у Перській затоці, але типову для пустельних країн проблему прісної води це не вирішує. Бахрейн виживає за рахунок численних підземних джерел.

Жителі Бахрейну вміють пристосуватися до будь-яких економічних ситуацій, вони мобільні й динамічні й не дозволяють своїй економіці застоюватися. Знайшовши нафту, мешканці архіпелагу швидко збагнули, що це насправді є золота жила, і побудували нафтопереробний завод, а вже невдовзі почали її активно експортувати. Жителі Бахрейну так само навчилися працювати з нафтою, як до того навчилися діставати з океанського дна перлини чи вирощувати в оазисах фініки, овочі, фрукти, зернові. Бахрейнці, отримавши вищу освіту в інших країнах, підійшли до нафти професійно, як того вимагав час. Цікаво, що нафту знайшли тут саме тоді, коли обвалився світовий ринок перлів, і добробут країни був під загрозою.

Панорама Манами

Першими на архіпелазі знайшовши нафту, бахрейнці першими ж відчули й те, що нафтові запаси країни виснажуються і що нині її видобуток не може триматися на тому рівні, яким він був. І мешканці островів знову швидко переорієнтували свою гнучку економіку. Тепер вони переробляють чужу нафту, якої в Перській затоці вдосталь (і це дає більше половини грошей від експортних операцій), та чужий алюміній. Бахрейн є найбільшим постачальником цього металу на Середньому Сході. Великі запаси природного газу стали країні в нагоді – без нього неможлива робота нафтохімічної промисловості, виробництво пропану та бутану, а також робота алюмінієвого комбінату. Бахрейнці підтримують у належному стані і свою традиційну галузь промисловості – судноремонтну. Але на сьогодні головне досягнення країни полягає в тому, що вона змогла стати міжнародним банківським центром. Стрімкий розвиток банківського сектора, що демонструє світові Бахрейн, є досить незвичним для консервативних мусульманських країн.

Бахрейн взагалі позбавлений консерватизму. Ця країна вважається найбільш демократичною серед арабських країн. Як усім мусульманам, бахрейнцям заборонено вживати спиртне, проте це обмеження стосується тут лише підданих королівства. Гостям країни «напої з градусом» продають вільно, хоч би хто вони не були – європейці чи араби із сусідніх держав. З першими тут розмовляють англійською, яку знає більшість населення, з другими – рідною арабською мовою, що є в Бахрейні державною. Грошовою одиницею слугує бахрейнський динар.

Квітники у центрі Манами

Араби їдуть до Бахрейну саме для того, щоб розслабитися й забути про релігійні заборони у своїй країні. Проте, окрім досить доступного спиртного, Бахрейн може запропонувати гостям і послуги багатьох розважальних комплексів. З готелями та магазинами теж немає проблем – понад 70 % мешканців країни живуть у містах (загальна кількість населення – 667, 2 тис. чоловік). На прикладі туристичного бізнесу жителі Бахрейну ще раз показали: вони вміють використовувати те, що дала їм природа. Навіть пустеля вже пристосована для туристів – гостям пропонується сафарі на джипах та романтичні подорожі на верблюдах. Відвідування східних базарів, мечетей та селищ, де мешкають ловці перлів (туристам дозволяють спостерігати за їхньою роботою), давно стало неодмінним атрибутом відпочинку в Бахрейні. До цього зазвичай додаються риболовля, лов креветок та чудові комфортні пляжі. Серйозний підхід бахрейнців до туристичного бізнесу, уважне ставлення до приїжджих сприяють тому, що кількість туристів і гостей архіпелагу з кожним роком невпинно зростає.

Бруней – нафтовий султанат

Жителям Брунею хіба що у страшних снах може привидітися податок на прибуток. Але досить прокинутися, й полегшено зітхнути: такої «напасті» тут немає. А прибутки в них – дай бог кожному, адже нафта б’є ключем. Усім бажаючим пропонуються безпроцентні позики, якщо їм не вистачає, скажімо, на яхту чи літак. Брунейцям гарантована безкоштовна медицина, освіта за рахунок держави в будь-якому закордонному закладі, а також оплата щорічного паломництва до Мекки. Тож деякі заборони, наприклад на спиртне та жовтий одяг (султанський колір), на цьому тлі виглядають як незначні життєві дрібниці. Тим паче, що рівень життя тут один із найвищих у Південно-Східній Азії.

Іноземцям досить важко звикнути до Брунею, бо це мусульманська країна із суворими, на їхню думку, законами (що приймаються безпосередньо султаном, який одночасно обіймає більшість державних посад) та пуританськими нормами поведінки в громадських місцях. Ресторани закриваються о дев’ятій вечора, ніяких нічних розваг немає. Незвичними є для приїжджих і напівпорожні вулиці та громадські заклади. Навіть у столиці Бандар-Сері-Бегаван (46 тис. мешканців) у «час пік» на вулицях немає пробок і товкотнечі. Таке враження, що країна занадто велика для своїх мешканців, або всі вони поїхали у відпустку.

Насправді держава ця зовсім невелика. Територія Брунею (офіційно він називається Бруней-Дарусалам) становить 5765 км ². Країна, розділена на частини шматком Малайзії, ніби притулилася на північному узбережжі острова Калімантан, що омивається Південно-Китайським морем. Брунейців налічується небагато навіть для такої площі – приблизно 345 тис. чоловік (основна етнічна група – малайці, державними мовами є малайська й англійська). Мабуть, через порівняно невелику щільність населення і місцевий менталітет тут змогли зберегти первозданну природу. Рівнинна територія Брунею майже на 80 % вкрита тропічними лісами, що не постраждали від діяльності людини. В незайманих лісах Брунею, яким більше підходить назва джунглі, ростуть цінні породи дерев, а також найдовша у світі ліана ротанг, найбільша квітка рафлезія й хижі рослини, які полюють на комах. У хащах добре почуваються слони, димчасті леопарди, орангутанги, павичі.

Сучасні будинки в Бандар-Сері-Бегавані

Клімат спекотний і вологий, із середньорічною температурою +27 °C, землі родючі, проте брунейці не розвивають сільське господарство – адже країна в них багата, і закупити харчі для своїх жителів вона може без проблем. Головне багатство Брунею – нафта, вона забезпечує безбідне життя не тільки султанській родині, а й більшості мешканців країни. Прибуток на душу населення тут один з найвищих в Азії. Щоправда, він трохи знизився в кінці 90-х рр. разом із цінами на пальне.

«Чорне золото» знайшли в Брунеї на початку XX ст., і незабаром маленька країна стала багатою, переставши зітхати за втраченими на історичному шляху великими територіями. А втрати були значними. Вперше про Бруней згадали китайські літописці в VI ст. Певний час ці землі перебували під владою індонезійської імперії з центром на острові Ява. Коли вона розпалася, населення Брунею захопив іслам, і країна стала одним із центрів поширення мусульманства в регіоні. З ХVI ст. брунейські султани контролювали більшу частину острова Калімантан та декілька невеликих островів. Країна процвітала за рахунок торгівлі з Китаєм, постачаючи жителям Піднебесної ексклюзивну продукцію – дзьоби птаха-носорога та ластів’ячі гнізда, що вважаються в Китаї делікатесом. Однією з розваг тодішніх султанів було піратство в прибережних водах. До ХІХ ст. брунейські монархи зберігали велику територію і незалежність. Але вони втратили і те, й інше через свою східну щедрість. Британці допомогли придушити повстання проти султана, і той подарував одному з воєначальників титул раджі і певну територію. Поступово династія «білих раджів» всіма правдами й неправдами присвоїла більшу частину Брунею. Не дрімали й сусіди, захопивши і собі шматок землі. Остаточно брунейці втратили незалежність в 1888 р., коли Британія встановила над їхньою країною протекторат. Здавалося, колишню велич втрачено назавжди, і тут, як манна небесна, точніше, підземна, з’явилася нафта. Перша свердловина запрацювала 1928 р., – і пішов відлік багатих років. Під час Другої світової війни країну окупували японці, але потім повернулися англійці. У 1959 р. Брунею була надана автономія, а в 1984 р. султанат став незалежною державою. Свого часу брунейці в особі султана відмовилися від союзу з Малайзією (тепер радіють – нафту ділити не треба), зате увійшли в ООН, Асоціацію держав Південно-Східної Азії, Організацію «Ісламська конференція» та Рух неприєднання, а також Співдружність, очолювану Британією.

Нафта й газ – це майже 90 % експортних надходжень Брунею. Місцеве сільське господарство покриває незначну долю потреб країни. Промисловість асоціюється тут тільки з переробкою сировини. А все інше вони можуть купити. Місцева валюта зветься брунейський долар, проте у багатьох мешканців країни вдосталь і американських доларів.

Міст через річку Сангай

Мечеть Омар Алі Саїфуддіна в столиці Брунею

Найвідомішим брунейцем є нинішній султан, який вражає весь світ своєю розкішшю та витратами. Він має п’ятитисячну колекцію автомобілів, більшість із них є рідкістю або ексклюзивом, а султанський палац, завбільшки з Ватикан, із 1788 кімнатами входить до книги рекордів Гіннесса. Захоплюється монарх і колекціонуванням картин. Проте не забуває він і про соціальне забезпечення своїх підданих, витрачаючи на це значну частину прибутків. Окрім безкоштовної медицини, навчання та інших благ, піддані отримують подарунки в султанський день народження.

Контраст до султанського палацу, найдорожчого готелю та однієї з найкрасивіших сучасних мечетей (Омар Алі Саїфуддін) становить найбільше у світі селище на воді. Це будівлі на палях, що ніби нависають над водою. Так здавна будували житло малайці. Не слід думати, що в цих невеликих хатинах живуть виключно жебраки. Більшість мешканців таких домівок на відсутність добробуту не скаржаться, вони просто зберігають традиції предків і спілкуються рідною малайською мовою.

Султан, розуміючи, що природні запаси не вічні, а народ уже звик жити в добробуті, вирішив підстрахуватися на випадок вичерпання нафти. Він зробив ставку на розвиток туризму, і, судячи з готелю, що недавно виріс у Брунеї, туризм цей буде елітним. Султан побудував у своїй країні найдорожчий готель у світі. Тут все, що тільки можна, виготовлене із золота – від сантехніки до дверних ручок.

Одна зі столичних вулиць

Поки що не надто численна армія туристів їде до Брунею, щоб познайомитися з культурою Сходу, погуляти лісом (під наглядом гіда), відвідати найбільший у світі центр реабілітації орангутангів. А чимало не дуже набожних брунейців їдуть відпочивати до сусідніх Малайзії та Сінгапуру, де є і розваги, і вдосталь спиртного. Проте піддані султана й думати не хочуть про переїзд до цих або інших країн, адже їм так добре і затишно у своєму багатому Брунеї.