Текст книги "Країни свiту. Азія"

Автор книги: Валентина Скляренко

Соавторы: Мария Панкова,Валентина Мирошникова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

Туркменистан – країна «народжених у світлі»

Республіка Туркменистан – це держава на південному заході Середньої Азії. Вона з одного боку омивається Каспійським морем, а з інших оточена сусідніми країнами – Казахстаном на півночі, Узбекистаном – на півночі та сході, Іраном та Афганістаном – на півдні.

На деяких вершинах гір Копетдагу росте незвичайний чагарник. Його щільно переплетені стебла утворюють щось подібне до великих подушок. Але для сну вони непридатні, бо такі тверді, що на них не залишається сліду навіть від кінських копит. Але якщо ці «зелені подушки» підпалити, то горять вони яскравим полум’ям.

Якщо поглянути на Туркменію з літака, не можна не здивуватись: як люди могли оселитися на цих пустельних і зовсім негостинних землях? Середню частину країни займає пустеля Каракум (у перекладі це слово означає «чорні піски»). На заході Туркменії – кам’янисті пустелі, на сході – піщані, а на півдні – гори та вершини. Серед гірських систем виділяються Копетдаг, Кугінгтантау (найвища гора Айрибаба, її висота 3139 м), Великий Балхан і Малий Балхан. Є тут і два плато – Красноводське та Устюрт.

Туркменистан багатий на корисні копалини. Розвідані запаси газу й нафти становлять відповідно 23 трильйони м ³і більше 12 млрд тонн. Крім того, на території Туркменистану більше 160 покладів твердих корисних копалин, серед яких родовища целестину, сірки, мінеральних солей, каоліну, бентоніту, озокериту, мінеральних фарб, карбонатної сировини і різних будівельних матеріалів.

Клімат Туркменії різко континентальний, посушливий. Середня температура січня становить +4°, липня – +28 °C. Кількість опадів невелика: від 80 мм за рік на північному сході до 300 мм у горах. Через це землеробство можливе лише при зрошенні, отже тільки 3 % території Туркменії придатні для вирощування культурних рослин.

Річок у країні дуже мало. Тут протікають Амудар’я, Теджен та Мургаб. Найбільша річка – Амудар’я. На захід від неї відведено Каракумський канал (нині – імені Туркменбаші) довжиною понад 1000 км. Навесні рівень води в ріках найвищий, у деякі роки трапляються навіть сильні повені. Влітку багато рік міліють і зникають у пісках. Тому вода в Туркменії – справжня дорогоцінність.

Тварини Туркменистану добре пристосовані до існування в пустелях. Більшість веде нічний спосіб життя, бо вдень надто спекотно, щоб виходити на пошуки їжі. Деякі з тварин можуть жити без води тривалий час, до того ж мають здатність швидко бігати на великі відстані. У країні налічується 91 вид ссавців, 372 види птахів, 74 види рептилій і близько 60 видів риб. З великих ссавців найбільш поширені джейран, архар, шакал, лисиця-корсак; із гризунів – піщанки, ховрашки і тушканчики; з рептилій – варан, кобра, ефа, гюрза, черепаха. Серед рідкісних видів тварин у пустелі вирізняються сірий варан, джейран, гепард, гієна, перев’язка і різні отруйні змії. Охорона цих тварин є одним із головних завдань заповідників Туркменистану. Наприклад, у Бадхизькому заповіднику охороняється кулан (дикий кінь) разом з його природним оточенням, а в Красноводському – водоплавні птахи, в тому числі фламінго, пелікани, лебеді, гуси.

Славнозвісні туркменські дині

Якщо говорити про свійських тварин, туркменам є чим пишатися. Саме вони вивели знамениту на весь світ ахалтекинську породу коней (назва породи походить від Ахалтекинського оазису, де у давнину було розвинене конярство). Ці коні напрочуд красиві, але цінували їх насамперед за швидкість, витривалість та вірність хазяїну. Про коней предки сучасних туркменів піклувалися як про найкращих друзів. Їх пригощали тією ж похідною їжею, яку вживали самі, ділилися з ними водою, прикрашали кінську збрую коштовностями. Ця порода збереглася і нині, ахалтекинців розводять не лише в Туркменії, але й в Казахстані та Росії.

Мечеть у Гипджаку

Ще одна істота, яку туркмени вважають національним надбанням, – це алабай (середньоазіатська вівчарка). На його честь існує навіть окреме свято – День алабая. Ці собаки з’явилися понад чотири тисячі років тому. Вони були вірними помічниками пастухів, несли караульну службу. Алабаї дуже невибагливі, переносять спеку і холод, нестачу їжі і води, можуть робити тривалі переходи. Вони відчувають найменші зміни настрою свого хазяїна, а коли необхідно – відчайдушно захищають його родину та майно.

Туркменія має багату та славну історію. Племена, що жили в горах та долинах рік у межах сучасної території Туркменистану, займалися землеробством, скотарством і полюванням ще в ІІІ тис. до н. е. VI тис. до н. е. на цих землях існувала високорозвинена цивілізація: будувалися зрошувальні канали, міста, процвітала торгівля. Близько 500 р. до н. е. найбільш розвиненими регіонами були Маргіана та Парфія. ІзVI по IV ст. до н. е. ця територія опинилася під владою перської династії Ахеменідів, через два століття ці землі були завойовані Александром Македонським, а пізніше ввійшли до складу Парфянського царства.

На початку нової ери південні землі захопили іранські шахи, але деякі кочові племена почали шукати спільників серед гунів. Гунам, у свою чергу, протистояв тюркомовний союз племен, який виявився сильнішим і впливовішим. Приблизно в VII ст. н. е. більшість племен перейняло тюркську мову та культуру.

«Рухнама» пояснює виникнення туркменів легендою. Аллах створив цей народ і наділив його двома властивостями: натхненням та цілісністю. Він засвітив у їхніх душах світоч розуму і дав народові ім’я «тюрк іман» – «народжений у світлі».

У 716 р. більша частина земель між Каспійським морем і Амудар’єю ввійшла до Арабського халіфату. Місцеві племена прийняли іслам і почали розвивати торговельні й культурні відносини з мусульманським світом. Відтоді у Туркменистані залишилося кілька мусульманських святинь. Переважно це мусульманські цвинтарі й усипальниці епохи Середньовіччя.

Наступним кроком було створення Сельджукської держави, яка отримала назву від імені вождя огузів – Сельджука та його нащадків – Сельджукідів. Столицею держави було місто Мерв. Огузи змішалися з місцевим населенням, внаслідок чого і з’явився туркменський народ. Саме тоді, в XI ст., вперше з’явилося слово «Туркменія».

Наступні два століття Туркменія перебувала під владою хорезмських шахів, а після підкорення Хорезму військами Чингісхана увійшла до складу Монгольської імперії. Після смерті Чингісхана туркменські племена набули певної автономії, стали васальними державами. Але через два століття сталося нове завоювання, на цей раз – Тимуром. Потім Туркменією володіли Персія, Хівинське царство, але ця влада була тільки номінальною.

Монумент незалежності

Туркменія здавна знаходилася на перехресті важливих торговельних шляхів, що з’єднували Європу з Центральною Азією, Іраном та Афганістаном. Тому ця країна дуже цікавила Російську імперію. Території Туркменистану, крім того, приділялася важлива роль у російських планах завоювання Центральної Азії з її багатими природними ресурсами. Проникнення Росії на туркменські землі почалося із закладання на східному узбережжі Каспійського моря міста Красноводська. Остаточне підкорення Туркменії сталося наприкінці XIX ст. Росіяни побудували тут залізницю, що стало потужним стимулом для економіки, почали розвідувати родовища корисних копалин.

Після Жовтневої революції, яка викликала в Туркменистані численні повстання, країна стала однією з 15 радянських республік (столиця – місто Ашгабад, де мешкає 517 тис. чол.), одним із головних виробників бавовни. Пізніше, в 1930-х рр., були введені до експлуатації нафтові родовища поблизу Небітдагу. Потім був побудований Каракумський канал, який збільшив площу орної землі. Втім, Туркменія залишалася джерелом сировини, що не сприяло її піднесенню. Після розпаду СРСР Туркменистан проголосив свою незалежність і з того часу йде власним шляхом. Грошовою одиницею держави є манат.

Туркменія – єдина в світі держава, в якій деякі товари та послуги (сіль, вода, газ та електроенергія) є безкоштовними для громадян. Найбідніші люди також безкоштовно отримують борошно.

Сільське господарство Туркменистану має у своєму обороті понад 17 млн га орних земель, на яких вирощують близько 600 тис. тонн бавовни, близько 2 млн тонн зерна, натуральний шовк. В оазисах вирощують бавовну, люцерну, баштанні й садові культури, а також розводять виноград.

За роки незалежності Туркменистан перетворився з аграрної країни на аграрно-індустріальну. Побудовано і будуються нафтопереробні, хімічні, енергетичні, машинобудівні, будівельні, й текстильні комплекси, удосконалюється мережа транспортних комунікацій і засобів зв’язку, розвиваються міста. Велике значення для розвитку країни має газ та нафта, які експортуються до багатьох країн, у тому числі й до України.

Будинок банку Кара-Кум

Інформація про Туркменистан буде неповною, якщо не згадати президента Туркменистану А. Ніязова, що має титул Сапармурат Туркменбаши Великий. З перших днів незалежності Туркменистану він узяв курс на об’єднання всіх верств суспільства навколо ідеї відродження туркменського народу на основі посилення і зміцнення сили його духу. Вираженням національної культури стала написана президентом Ніязовим книга «Рухнама» («Послання Духу»), яка була перекладена з туркменської кількома мовами світу. Вона не тільки повідомляє про славні або трагічні сторінки туркменської історії, але й закликає до праці, самопізнання і збереження багатовікових традицій. Це – головне на шляху перетворення країни на квітучий сад, а саме в таке майбутнє вірить президент Туркменії.

Узбекистан – серце Середньої Азії

Республіка Узбекистан, тобто «країна узбеків», розташована в центрі Середньої Азії. Це дуже давня держава. Її площа становить 447,4 тис. км ². На заході, півночі і північному сході вона межує з Казахстаном, на сході з Киргизстаном, на південному сході з Таджикистаном, на півдні з Афганістаном, на південному сході та на сході з Туркменією.

Більша частина території країни розташована на Туранській низині, значну частину якої займає пустеля Кизилкум. На північному сході й на півдні височать передгір’я та відроги гірської системи Тянь-Шаню та Паміро-Алаю. Висоти найбільших вершин цих гір перевищують 4643 м. Між ними лежать квітучі долини: Ферганська, Зеравшанська, Чирик-Ангренська та ін.

Клімат Узбекистану різко континентальний і посушливий. Середні температури липня тут – від +26 °C на півночі до +32 °C на півдні. У січні температури коливаються від – 10 °C на північному заході до +3 °C на південному сході. Кількість опадів протягом року досить нерівномірна. Якщо в пустелі та на рівнинах вона становить лише 80-90 мм за рік, то у горах вона сягає 1000 мм.

Головними річками Узбекистану вважаються Амудар’я і Сирдар’я. Колись обидві вони впадали в Аральське море. Але нині вода Сирдар’ї повністю використовується для зрошення сільськогосподарських культур та інших господарських потреб і до моря-озера не доходить. У посушливі періоди Амудар’я теж не доходить до свого гирла, гублячи свої води в пісках пустелі. Втім, деякі ділянки цих річок є судноплавними. На тих ділянках створено кілька штучних озер-водосховищ.

На рівнинах переважає пустельна рослинність. У Кизилкумах у великій кількості ростуть саксаул та піщана осока. Для гірської місцевості характерні луки, ліси та степи. Деякі куточки Узбекистану є пам’ятками природи. Таким є Чаткальський заповідник, створений для охорони ландшафтів Чаткальського хребта. Тут на висоті понад чотири тисячі метрів збереглися густі ліси з арчі та волоського горіха, мальовничі альпійські луки. А взагалі в республіці створено 10 заповідників, у тому числі Народний парк Узбекистану.

Узбекистан має дуже давню і складну історію. Вже у VIII ст. до н. е. тут існували давні і впливові в тогочасному світі держави Бактрія, Хорезм, Согдіана, Парфія. У VI-IV ст. до н. е. ці землі були завойовані персами і довгий час підкорялися владі персидської династії Ахеменідів. Коли останній цар із цієї династії, Дарій III, загинув у боротьбі з військами Александра Македонського, вони мусили підкоритися новим завойовникам. Коли зі смертю Александра його величезна імперія була розшматована на частини його спадкоємцями, землі Узбекистану дісталися одному діадоху Селевку. Із занепадом династії Селевкідів зі складу їхньої держави відокремилося Греко-Бактрійське царство, яке проіснувало приблизно з 250 по 130 рр. до н. е. Відтоді аж до VIII ст. н. е. тут існувало кілька держав – Кангюй, Фергана, Кушанське царство, Тюркський каганат та інші. Усі вони з часом занепали і стали частиною могутнього Арабського халіфату, утвореного самим пророком Мухаммедом.

Корабель пустелі поряд з юртою

Віддалені нащадки засновника ісламу Аббасиди не спромоглися утримати державу такою, якою вона була за часів Мухаммеда та його прямих спадкоємців Омеядів. Частина територій відокремилася від халіфату. Серед них були і землі сучасного Узбекистану, на теренах якого у 819 р. утворилася нова держава Мавераннахр. Протягом IX-XIII ст. нею правили династії Саманідів, Караханідів та Хорезм-шахи. Останній з Хорезмшахів, Мухаммед, через свою невдалу політику та боягузтво призвів до завоювання країни військами Чингісхана. Квітучі міста Мавераннахра Самарканд, Баміан та інші були зрівняні з землею. Втім, через століття відбудований Самарканд став центром могутньої імперії Тимурідів. Його правитель Тимур (Тамерлан) завоював багато могутніх східних держав і погрожував навіть європейським володарям. З його смертю в 1405 р. сини великого завойовника почали боротьбу за владу. Відтоді на землях поблизу Сирдар’ї та Амудар’ї з’явилися дві держави: Хорасанське царство з центром у Гераті і Мавераннахр зі столицею в Самарканді, який на той час був відомим на весь світ культурним центром Середньої Азії. У Самарканді правив онук Тимура – вчений цар-астроном і просвітитель Улугбек. На жаль, у 1449 р. його вбили за наказом власного сина Абдуллатіфа. Той недовго протримався на троні. Його наступником став засновник нової династії Шейбанідів, Мухаммед Шейбані, який походив з узбеків. Його нащадок Абдулла-хан II, який правив наприкінці XVI ст., спромігся стати ханом усіх узбеків. Але відразу після його смерті, в 1599 р. давній Мавераннахр захопили нащадки астраханських ханів Джаніди, які до того правили у Бухарі. Самарканд та інші узбецькі землі ввійшли до складу Бухарського і Хівинського ханств. На початку XVIII ст. зі складу першого з них відокремилося Кокандське ханство.

Старовинна Бухара

Російська імперія, яка прагнула встановити своє панування у Середній та Центральній Азії, приєднала у 60-70 рр. XIX ст. до себе Самаркандську, Сирдар’їнську області та частину Фергани. Перебіг подій, викликаний Жовтневою революцією 1917 р., привів до утворення у 1924 р. Узбецької Радянської Соціалістичної Республіки. Під час демократичних змін у СРСР узбеки за прикладом інших народів останньої у світі імперії теж спрямували свої зусилля на досягнення незалежності.

У серпні 1991 р. був прийнятий Закон про державну незалежність Узбекистану, а 8 грудня 1992 р. молода держава затвердила Конституцію, яка проголосила Узбекистан президентською республікою. Її головою є президент, а органом законодавчої влади – однопалатний парламент, який називається Олій Мажліс. До складу країни входить Каркалпакська автономна республіка, яка має свої органи самоврядування.

Нині в Узбекистані мешкають 25 млн жителів. Переважну більшість у цій багатонаціональній країні становлять узбеки – 56,6 %. Поряд з ними проживають близько 2 млн каракалпаків, а також росіяни, татари, казахи, таджики, корейці та ін. Більшість віруючих належить до мусульман-суннітів, які, на відміну від мусульман-шиїтів, визнають сунну, або сукупність переказів про вчинки та висловлювання пророка Мухаммеда.

Ансамбль меморіально-культових будівель Шах-і-Зінда в Самарканді

Офіційною мовою у державі є узбецька.

Грошова одиниця в Узбекистані називається сум.

Столиця держави – Ташкент, де мешкають понад 2 млн жителів. До інших великих міст Узбекистану належать дуже давні Бухара, Самарканд, Ургенч, Коканд, а також столиця Каракалпакстану – Нукус. Ташкент вважається одним із найкрасивіших міст Середньої Азії. Він відомий ще з IV-V ст. до н. е. Але, на жаль, давніх пам’яток архітектури тут збереглося не дуже багато. Місто знаходиться у зоні катастрофічних землетрусів. Особливо сильний землетрус відбувся в 1966 році. Тоді старовинні будівлі Ташкента дуже постраждали, і місто було заново відбудовано протягом 60 – 70-х рр. минулого століття.

Надра Узбекистану багаті на корисні копалини. Тут видобувають мідь, срібло, золото, свинець, цинк, вольфрам, залізо тощо. Є великі запаси природного газу, сірки, озокериту, кухонної солі. До провідних галузей обробної промисловості належить виробництво азотних і фосфорних добрив, хімічного волокна, пластмас. Успішно розвивається машинобудування, здебільшого сільськогосподарське, а також електротехнічна, радіоелектронна, авіаційна промисловість, приладобудування, виробництво хімічного і нафтового обладнання. У легкій промисловості переважають бавовноочисні, бавовнопаперові, шовкові, харчосмакові виробництва.

Щоб виростити в Узбекистані з його посушливим кліматом будь-які культурні рослини, треба використовувати поливне землеробство. Перевага віддається таким сільськогосподарським культурам, як бавовник, тютюн і деякі олійні культури, наприклад сезам або кунжут. Крім того, вирощується багато рису, кукурудзи, джугару та інших зернових культур. У долинах розвинені плодівництво, виноградарство, овочівництво, вирощування баштанницьких культур, особливо знаменитих динь, найкращих за смаковими якостями у світі.

З давніх часів існувала легенда: якщо порушити спокій останків Тимура, похованого в Гур-Емірі, то на свободу вийде жахливий дух війни, втілений в особі жорстокого правителя Самарканда. Тоді на землі почнеться кривава війна, якої ще не знало людство, і вона триватиме, доки кістки великого завойовника не будуть знов поховані. Так сталося, що наприкінці 30-х рр. минулого століття радянські вчені вирішили дослідити поховання Тимура. Могила була відкрита, і невдовзі почалася Друга світова війна. Тривалий час учені працювали, щоб відновити справжній вигляд завойовника. Після реконструкції кістки знову поклали на старе місце і прикрили важкою плитою з чорного нефриту. Невдовзі відбулося святкування перемоги над фашизмом.

У скотарстві чільне місце належить вівчарству, молочном’ясному скотарству, розведенню коней та верблюдів. Певна увага приділяється шовківництву. В Узбекистані успішно розводять тутового шовкопряда – метелика, з коконів якого одержують нитки для натурального шовку.

Значну частину своєї продукції держава експортує. Певні прибутки вона має від продажу за кордон природного газу, машин, обладнання, шовку-сирцю, вовни, каракулю, тканин, овочів, фруктів, винограду тощо.

Дуже цікавий Узбекистан і для туризму. У Самарканді збереглося багато архітектурних пам’яток світового значення. Серед них знаменитий мавзолей мусульманських святих Шах-і-Зінда, усипальниця Тимура та його нащадків Гур-Емір. А «шляхетну Бухару» – саме так у давнину називали це місто – взагалі можна вважати містом-музеєм. Усі ці ансамблі справляють незабутнє враження і завжди приваблюють прихильників давньої мусульманської культури.

Філіппіни – країна, що виросла з моря

Ця острівна держава знаходиться на заході Тихого океану і є частиною Малайського архіпелагу. До її складу входять понад 7100 островів. З них менше половини мають власні назви, і тільки 462 мають площу більше 2,6 тис. км ². Близько двох третин території Філіппін припадають на острови Лусон (105 тис. км ²) та Мінданао (95 тис. км ²). Досить великими є також острови Бохол, Лейте, Масбате, Міндоро, Негрос, Палаван, Панай, Самар, Себу. З півночі на південь держава простяглася на 1850 км, а з заходу на схід – на 1100 км. Загальна площа її суходолу – 300 тис. км ², довжина берегової лінії – 36 290 км. На сході та північному сході цю групу островів омиває Філіппінське море, на заході та північному заході – Південно-Китайське, а на півдні – море Сулавесі. Найближчими сусідами архіпелагу є острови Калімантан (Борнео), Сулавесі (Целебес), Тайвань, Молуккські острови. Адміністративно Філіппіни поділені на 77 провінцій (12 економіко-адміністративних районів), а Велика Маніла та ще 61 велике місто мають особливі права та окремий статус. Крім того, до складу держави входять дві автономні області.

Острів Лусон

Озеро Тааль на острові Лусон

Колись давно Філіппіни виросли з моря, наче в казці. Тому ці острови й мають характерний гірський рельєф. На Лусоні, наприклад, є три хребти, середня висота яких становить 1800 м, і гора Пулог, що височить на 2934 м. А на острові Мінданао знаходиться найвища вершина країни – вулкан Апо (2954 м). Біля підніжжя гір та в прибережних районах притулилися густозаселені рівнини та річкові долини. Правда, мальовничі кам’яні хвилі, що велично здіймаються над зеленими хвилями трав і листя, неприємно «урізноманітнюють» життя місцевого населення: справа в тому, що гори Філіппін є складовою частиною низки діючих вулканів, яка має красномовну назву – «Тихоокеанське вогняне коло». Так, на Лусоні періодично прокидаються близько двох десятків вулканів. У 1991 р. багато горя приніс один з них – Пінатубо (1780 м). Серія катастроф забрала життя значної кількості людей та призвела до масштабного руйнування будівель. А через два роки прокинувся і найактивніший вулкан архіпелагу – Майон. Той час філіппінці згадують із жахом.

Мешканці острова Мінданао

Великих судноплавних річок на островах мало, а ті, по яких можуть ходити хоча б маленькі суденця, відіграють неабияку роль у житті країни. Найважливішими водними шляхами архіпелагу є Кагаян, Пампанга, Агно, Пасін (острів Лусон), Агусан, Мінданао та Пулангі.

Клімат Філіппін дуже неоднорідний, хоча в цілому є тропічним, мусонним. На відмінності в режимі вологості та температур кожної місцевості впливає ступінь розчленованості її рельєфу, віддаленість від океану, від шляху вологих мусонних потоків і трас тропічних циклонів. Взагалі, середня температура повітря на Філіппінах наближається до +27 °C, причому різниця між найгарячішим та найпрохолоднішим місяцями становить не більше чотирьох градусів.

Вологі вітри (мусони) приносять на Філіппіни велику кількість опадів. В середньому їх тут випадає 2000-2500 мм за рік, а в окремих районах (наприклад, у Центральних Кодільєрах Лусону) навіть понад 4000 мм. У районі міста Багіо пройшла колись неперевершена за силою злива, коли за одну добу випало 1200 мм води. Уся територія держави умовно поділяється на чотири зони: східну, де дощі йдуть рівномірно протягом року; західну, де зима та весна є сухими сезонами, а осінь та літо – вологі; північно-західну, де опади дуже часті, а наприкінці осені – на початку зими зливи періщать, наче з відра, викликаючи паводки (влітку й восени сюди також навідуються тайфуни); східні райони, де клімат надто вологий, а відносно сухий період дуже короткий.

Більшість грунтів Філіппін є червоними та жовтими. Родючими їх назвати важко. А от на рівнинах і в долинах річок грунти змішані з вулканічним попелом і тому дуже продуктивні.

Флора на Філіппінах дуже різноманітна. Тут чудово себе почувають понад 10 000 рослин. Серед них – 3000 видів дерев (60 мають комерційну цінність), 1000 видів папороті, 900 видів орхідей. Ліс вкриває 40 % території країни, але екологи б’ють на сполох, твердячи, що для нормального функціонування екосистем його площа має становити не менше 54 %. Здебільшого на Філіппінах буяють вічнозелені тропічні та екваторіальні рослини, утворюючи багатоярусний «гуртожиток», де величезні дерева захищають своїми вітами орхідеї та рафлезії (ця рослина має дуже гарну квітку діаметром до одного метра). Нижній «поверх» зеленої хащі утворюють цукрова та арекова пальми. Сусідом струнких красунь є ліана ротанг – та сама, з якої виробляються легкі стильні меблі. А ось у районах з явно вираженим сухим сезоном поширені мусонні листопадні ліси. Трохи вище по схилах гір починається царство вічнозелених дубів-велетнів, підлісок якого утворюють пальми. Ці зарості непомітно переходять у дубово-кленово-миртові хащі. Зелених гігантів обвивають ліани, вкривають мохи, їхні стовбури прикрашені орхідеями. На висоті 1000-2000 м ростуть переважно сосни; там зустрічається навіть агатіс білий – дуже цінна порода. А в прибережних районах можна побачити мангрові ліси, які ростуть в оточенні високих пальм ніпа. Там, де рослинність була знищена людиною, земля або поросла жорсткою тропічною травою аланг-аланг, або зазнала сильної ерозії.

Місто Мараві на острові Мінданао

Для тваринного світу Філіппін, як і рослинного, характерна велика кількість видів, які живуть лише тут і яких ніде в світі не можна зустріти. Великих тварин тут небагато – хіба що два підвиди азіатського буйвола (тамарау та карабао). Невеликих «братів менших», щоправда, більше: п’ять видів макак, довгоп’ят (представник лемурів), гризуни, карликова кабарга, дикобраз, ящер панголін, філіппінський шерстокрил (який може робити стрибки з дерева на дерево на відстань до 60 м, керуючи за допомогою вкритої шерстю перепонки між передніми і задніми кінцівками), близько 60 видів кажанів. Серед останніх найбільшого клопоту місцевим жителям завдають крилани (летючі собаки). Розмах їх крил до 1,5 м при довжині тіла близько 40 см. Вдень вони сплять, звисаючи з гілок дерев униз головою, а з настанням присмерків «стають до роботи» – цілими зграями вилітають на пошуки фруктових садів і виноградників, перелітаючи іноді з острова на острів. Ці капосні тварини завдають великої шкоди філіппінцям, бо поїдають найспіліші та найсолодші плоди. Хижаки в країні теж є. Але всі вони невеликі і не загрожують людині. Це мангуста, бінтуронг, дивохвіст. А от крокодилів, змій, ящірок, черепах тут справді багато. Як і птахів. Цих мешканців на Філіппінах – кілька сотень видів. Серед них навіть є гарпія-мавпоїд. Величезний орел з крилами по 60 см кожне, зростом в один метр облюбував для себе острів Мінданао, де полює на макак.

Що особливо вражає на Філіппінах, так це метелики: величезні й маленькі, яскраві й похмуро-темні, різнокольорові та майже прозорі. Взагалі, комах тут багато. От тільки серед них переважають шкідники (такі, як цикади) та рознощики хвороб (наприклад, москіти).

У водах біля Філіппінських островів знайшли собі притулок понад 2000 видів риб, більшість із них мають промислове значення (тунець, макрель, сардини та ін.). А ще на мілині біля Сулу живуть великі колонії молюсків, серед яких є й перлівниці.

Якщо вірити археологам, перші переселенці ступили на цю землю близько 20 тис років тому. Невисокі темношкірі люди (негріто) прийшли суходолом: у ті часи між Філіппінськими островами та Євразією існувало кілька природних «мостів». Але під час останнього льодовикового періоду вони зникли під водою, і пращурам малайців та індонезійців доводилося вже діставатися Філіппін морем. УIX ст. на островах з’явилися китайці, а в XVI ст. – іспанці. До речі, й назву свою Філіппіни дістали на честь короля Філіппа II. До цього давні китайці називали острови Майн, а Птолемей – Маніолас. Iспанці втримували владу над цим райським куточком протягом 333 років. Останніми в переліку колоніальних володарів країни були США. Щоправда, вони втрималися тут усього 50 років. Незалежність Філіппіни здобули 1946 року. Але вже в 1972 р. президент Ф. Маркос вирішив стати царем і богом на цьому шматку суходолу, проголосивши в державі надзвичайний стан. Тільки в 1986 р. диктатора скинули, влада в країні перейшла до рук Корасон Акіно, і Філіппіни отримали нову конституцію. У 2001 р. президентом країни стала Глорія Макалбал Арройо.

На Філіппінах мешкають 81,2 млн чоловік, з них 37 % становлять діти та підлітки до 15 років. Близько половини остров’ян оселилися у містах, причому 15 % з них живуть у Великій Манілі (11 млн чоловік). Найбільшими містами держави також є другий за значенням порт країни – Себу, Кесон-Сіті, Iлоiло, Баколоді, Давао, Пасаї.

На островах використовуються понад 80 місцевих мов та діалектів, а вісім з них взагалі є основними для більшості філіппінців. З 1935 р. місцева влада почала вводити єдину державну мову – піліпіно. Але основною мовою навчання, засобів масової інформації та адміністративного управління залишається англійська, якою володіє 50 % населення країни.

У релігійному питанні Філіппіни – унікальне явище. Це єдина в Азії держава, де майже всі жителі є християнами (трохи менше 94 %). П’ять відсотків філіппінців – мусульмани, а менше двох відсотків – послідовники місцевих традиційних вірувань.

Основні заняття остров’ян – сільське господарство, лісовництво та риболовля. Більше половини населення і нині мешкає в хижах на палях чи просто на землі, укритих соломою або пальмовим листям. Сплять жителі на підлозі, простеливши циновки з того ж листя пальми, їжу готують на відкритому вогні, білизну перуть у річці, а після заходу сонця користуються гасовими лампами. Але порівняно з народом самаль (архіпелаг Сулу) ці остров’яни справжні багатії, бо на архіпелазі люди взагалі найчастіше мешкають прямо в човнах. Багато хто з них промишляє контрабандою чи піратством. А ось міське населення може похвалитися будинками з двоскатними дахами та балконами, прикрашеними вирізьбленими птахами, зміями, драконами та квітами.

Основою суспільного ладу на Філіппінах є родина. Розлучення на островах заборонені законом. Філіппінці здебільшого дотримуються традиційного одягу своїх далеких пращурів: жінки носять сарі, чоловіки – пов’язку на стегнах чи штани.

На островах і досі практикується підрубно-вогнева система землеробства: ділянка лісу випалюється, і на цьому місці кілька років вирощують рис, солодку картоплю, кукурудзу, таро, овочі та фрукти, кокоси (85 % кокосової олії на світовому ринку – продукція Філіппін), каву, гевею, цукрову тростину, рами, абаку (манільську коноплю) та високоякісний тютюн. Потім обробляється інша ділянка. Саме через такий спосіб ведення господарства територія лісів на островах катастрофічно скорочується. На Філіппінах також розвинене терасне поливне землеробство. На острові Лусон гігантські сходи терас мають до шести метрів висоти кожна! Крім того, на рисових полях і в проточній воді ловлять крабів, креветок, молюсків. А в місцевих господарствах вирощують свиней, буйволів, курей.

Сільськогосподарська продукція та деревина були основою економіки Філіппін аж до початку Другої світової війни. Але з проголошенням незалежності більшу частину національного прибутку дають державі підприємства обробної промисловості: електронного обладнання, взуття та одягу, лікарських препаратів, фанери та шпону, паперу, побутової техніки. На островах також виробляють скло, цемент, добрива, хімічні товари, чорні метали та продукти переробки нафти. У країну постійно надходять закордонні інвестиції із США, Японії та Тайваню. Понад 30 % акцій 1000 великих місцевих корпорацій нині взагалі належать іноземцям. Розподіл прибутків серед населення дуже нерівномірний: більше третини філіппінців живуть за межею бідності. Шість мільйонів остров’ян у пошуках кращого життя подалися за межі країни.