Текст книги "Країни свiту. Азія"

Автор книги: Валентина Скляренко

Соавторы: Мария Панкова,Валентина Мирошникова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

Об’єднані Арабські Емірати – казково багата країна

Різноманітна природа Близького Сходу… Чарівні пейзажі безмовної пустелі із зеленими острівцями оазисів і зонами червоних пісків плавно переходять у величні скелі гірського масиву Аль Хаджар із численними ключовими озерами вулканічного походження та надзвичайною палітрою різнобарвного каміння. Дивовижна підводна флора та фауна коралових рифів Кор-Факана. Узбережжя Перської затоки вабить золотими пісками, найпрозорішою водою і цілорічним сонцем… Вчені знайдуть тут чимало об’єктів для дослідження, адже історія цієї країни дуже багата. Тут сусідять поруч давні мечеті й сучасні будівлі. Ви зможете почути справжніх муедзинів, а ввечері поринути в чарівну атмосферу арабського світу чи казки з «Тисяча і однією ночі»… Все це – Об’єднані Арабські Емірати.

Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ) – досить молода (їй всього 33 роки) федеральна держава у Південно-Західній Азії, на узбережжі Перської і Оманської заток. Її територія не має чітких меж, оскільки здебільшого кордони проходять пустелями. Загальна площа – приблизно 83,6 тис. км ². Більшу частину цієї території займає емірат Абу-Дабі (його площа становить 67 350 км ², це 87 % всієї території), а всього тут сім еміратів. Кожен з них являє собою абсолютну монархію і значною мірою є самостійним, але їх в першу чергу поєднує одна релігія та мова (арабська). Кількість населення становить 3,75 млн чоловік. Сусідами цієї країни є Катар на півночі, королівство Саудівська Аравія на півдні і південному заході, султанат Оман на північному і південному сході. На півночі ОАЕ омиваються водами Перської, а на сході – Оманської затоки. Грошовою одиницею країни є диргам.

Гірський ланшафт

Більшу частину території ОАЕ займають солончаки та піщані пустелі, але на заході є й кам’янисті пустелі, а на сході і північному сході є навіть гори Хаджар (найвища точка – гора Адан, її висота – 1127 м). А найвища точка країни – гора Сабаль їбір, висота якої 1527 метрів. Уздовж узбережжя багато пласких безплідних солончаків. На схід від затоки Ель-Удайд, що розташована поблизу півострова Катар, простяглися піщані дюни. Береги переважно низькі, узбережжя мальовничо поцятковані невеликими бухтами, які обрамлені острівками і кораловими рифами, що виступають над поверхнею на мілині.

Клімат в ОАЕ сухий, перехідний від тропічного до субтропічного. Температура повітря з листопада по травень коливається від +18 до +25 °C, з липня по серпень – від +30 до +35 °C, але іноді вона доходить навіть до +50 °C. Влітку тут, за винятком гірських районів, дуже спекотно, взимку погода (звичайно, за арабськими стандартами) більш прохолодна. А от прісна вода в еміратах цінніша за золото. Постійних річок тут нема, тимчасові потоки біжать по долинах, але переважну частину року ці русла (ваді) є сухими. Зрідка бувають сильні зливи, які завдають великих збитків, розмиваючи дороги та перериваючи зв’язок. Прісних джерел уздовж рівнинного узбережжя дуже мало, тому землеробство на захід від Абу-Дабі відсутнє зовсім. Інтенсивне використання води з підземних джерел призвело до значного зниження рівня грунтових вод та їх засолення.

На західних схилах гір розташовані великі оазиси з виноградниками, фініковими пальмами, акаціями і тамариском. Там же культивуються зернові культури, манго, банани, лимони, тютюн. У пустельних районах водяться тушканчики, газелі, одногорбі аравійські верблюди, деякі види ящірок і змій і навіть зайці! Прибережні води Перської затоки багаті на рибу та перли.

Але головний скарб Об’єднаних Арабських Еміратів – нафта та природний газ. В ОАЕ знаходиться 10 % світових запасів нафти, а за запасами газу вони посідають третє місце на Близькому Сході і четверте місце у світі. При теперішньому рівні виробництва цих запасів повинно вистачити до початку XXII століття. Найбільший з еміратів, Абу-Дабі, дає 90 % виробництва нафти і газу, що становить понад 60 % ВВП. Через менші запаси нафти Дубай став торгово-комерційним і транспортним центром, а ще тут дуже добре розвинений туристичний бізнес. У Шарджі розвивається легка промисловість, розширюються портові комунікації.

Вид на Абу-Дабі

Але ця країна багата не лише на нафту. Іншими галузями економіки є обробна промисловість, нафтопереробка, суднобудування і ремонт суден. Крім нафтопродуктів тут виробляють сталь, алюміній, добрива, цемент, пластмаси, верстати і одяг. У країні також є поклади уранової, хромової, нікелевої руд і бокситів. Великі підприємства з переробки газу розташовані в Рувейсі, Джебель-Алі, на острові Дас, у Шарджі. Розвинені традиційні арабські кустарні промисли – виготовлення килимів, вовняних тканин, карбування золотих і срібних виробів, видобуток перлів і коралів. Арабські килими та прикраси відомі у всьому світі!

Столиця Арабських еміратів – Абу-Дабі (363 тис. мешканців). Це також адміністративний центр держави і резиденція президента. Як центр нафтової індустрії це місто називають Манхеттеном Ближнього Сходу.

Особливість сучасного Абу-Дабі, мусульманської столиці, – велика кількість мечетей в самому місті і на його околицях. Дивовижно чисті вулиці, прекрасно обладнані набережні, сотні фонтанів, безліч зелені та парків, багатоликий, східний базар – усе це сучасний Абу-Дабі.

А в Аравійській пустелі знаходиться Аль-Ейн – місто казкових садів. Його також називають чудесним оазисом у пустелі. Це місто має дуже давню історію. Уявіть собі, першому поселенню – п’ять тисяч років! Тут також є зоопарк, у якому представлені 1500 тварин з усього світу! А ще в туристів великим успіхом користується акваріум і парк розваг.

Федеративну державу Об’єднані Арабські Емірати було проголошено в 1971 році. Але перші сліди присутності людини в цьому регіоні належать до VII тис. до н. е. А в IV тис. до. н. е. узбережжя затоки стало важливим торговельним центром на шляху проходження морських суден між шумерською державою Месопотамією і давньою Індією. Це привело до розвитку держави, і у ІІІ тис. до н. е. на сході Аравійського півострова утворюється давня держава Дильмун, яка проіснувала до ІІ-І тис. до н. е. В цей самий період на узбережжі з’явилися перші поселення фінікійців. У VI ст. до н. е. територія сучасних ОАЕ потрапила під владу персидської династії Ахеменидів. УIV ст. до н. е. внаслідок завоювань Александра Македонського на цій території виникли грецькі торгові колонії. Починаючи з III тис. до н. е. південно-східне узбережжя опинилося у сфері впливу Парфянського царства. Після його падіння у III-VI ст. н. е. народи, що жили на узбережжі, ввійшли до складу держави Сасанідів. У країні створювались перські сільськогосподарські колонії. А серед місцевого населення поширився іудаїзм і християнство, навіть будувалися християнські церкви і монастирі. У VII ст. ця територія була включена до складу Арабського халіфату. Виникли такі великі міста, як Дубай, Шарджа, Фуджейра. Панівною релігією став іслам. Таким чином, сучасна територія ОАЕ майже повністю опинилася під владою Оману.

Мечеть у Шарджі

Сучасні будівлі в Дубаї

З початку XVI і до середини XVII ст. частина Перської затоки була під владою португальців, які встановили монополію на всю торгівлю між Далеким Сходом,!ндією і Південно-Східною Азією. Після їх витіснення в середині XVII століття на території сучасних ОАЕ і Оману була заснована держава Яруба, що поширила свій вплив на північно-східне і західне узбережжя Аравійського півострова, а також Східну Африку.

У другій половині XIII ст. Оман, особливо його прибережні райони, став об’єктом боротьби спочатку між Великою Британією (в особі Ост-Індської компанії) і Францією, а згодом і вахабітськими правителями Центральної Аравії. Британські кораблі під лозунгом «вільного мореплавства» спробували монополізувати перевезення вантажу між портами Перської затоки і позбавити місцеве населення їх головного джерела існування. Це призвело до конфліктів між Ост-Індською компанією і місцевим арабським населенням. Англійці називали арабів піратами, і у зв’язку з цим увесь цей район став називатися «Піратським берегом». Починаючи з 1800 р. Ост-Індська компанія почала боротьбу проти племен «Піратського берега», яка велася з перемінним успіхом. У 1820 р. був підписаний «Генеральний договір про мир», за яким Англія отримала право необмеженого панування у Перській і Оманській затоках. Фактично цей договір поклав початок англійського контролю над цією територією і остаточного розподілу Омана на три частини – імамат Оман, султанат Маскат і «Піратський берег». До 1848 р. було підписано ще три угоди, згідно з якими Англія мала право обшукувати торгові судна та експлуатувати перлові мілини Бахрейну та «Піратського берега». Шейхи ж були зобов’язані підкорюватися будь-яким рішенням представників Ост-Індської компанії, які діяли від імені британської влади.

Сучасні будівлі в Дубаї

З розгромом вахабітів, котрі намагалися повернути собі контроль над Перською затокою, у травні 1853 р. шейхи Рас-ель-Хаймі, Умм-ель-Кайвайну, Аджману, Дубаю і Абу-Дабі підписали «Угоду про постійний морський мир». Згідно з нею, «Піратський берег» був перейменований у «Договірний Оман», або «Договірний берег». Внаслідок кількох угод Англія здобула майже повний політичний і економічний контроль над Оманом.

Країна стала незалежною тільки в 1971 р., об’єднавшись у конфедерацію з семи еміратів. З того часу беззмінним президентом її є правитель Абу-Дабі шейх Заїд ібн Султан Аль Нахайян. Нині це – квітуча країна, яка впевнено дивиться у своє майбутнє, країна достатку і найвищого рівня життя. Є таке прислів’я: «Можна захоплюватися стародавністю, але наслідувати треба сучасність». Об’єднані Арабські Емірати успішно це здійснюють.

Оман – батьківщина Синдбада-мореплавця

Держава Оман – третя за величиною країна Перської затоки. Вона знаходиться на південно-східному узбережжі Аравійського півострова. На південному заході Оман межує з Єменом, на північному заході – з Об’єднаними Арабськими Еміратами. На заході кордон із Саудівською Аравією проходить пустелями, тому чітко не визначений. На півночі країну омивають води Оманської затоки, а на сході і на півдні – Аравійського моря. Оману належить також скелястий півострів Мусандам в Ормузькій протоці. По ньому проходить важливий торговий шлях з Аравійського моря до Перської затоки.

Типовий рибацький краєвид

Узбережжя Оману

Територія країни становить 212,6 тис км ². У рельєфі переважають низинні рівнини, але на сході здіймаються гори висотою до 3353 м. На заході розкинулися кам’янисті пустелі.

Клімат в Омані сухий та пекучий, хоча на узбережжі досить волого. Середньорічна температура досягає +28 °C. Влітку стовпчик термометра іноді досягає +50°, а взимку – +35 °C. Особливо виснажлива спека буває в Омані на початку літа, коли віють вітри з пустелі Руб-ель-Халі. Доволі часто вони приносять руйнівні піщані бурі. Кількість опадів у різних районах коливається від 125 до 500 мм на рік.

Завдяки посушливому клімату постійних річок у країні немає. Єдиною річкою, що не пересихає, є Ваді Дейка, яка тече крізь квітучі оазиси і знаменита своєю кришталево чистою водою. Кажуть, що той, хто в ній скупається, обов’язково помолодіє.

Оазис поблизу фортеці Бала

На землях Оману панує напівпустельна і пустельна рослинність. Тваринний світ не дуже багатий. Тут живуть газелі, лиси, шакали, гієни, тушканчики. Багато ящірок та змій.

Оман вважають легендарною країною Маган, де колись правила цариця Савська та народився Синдбад-мореплавець. У сиву давнину ці землі називали також Зуфаром. Оман був широко відомий у країнах давнього світу завдяки прянощам, якими торгував з ними. Нарешті, наприкінці III ст. було засновано Королівство Оман, яке проіснувало сім століть. У Х ст. його завоювали кармати. Пізніше їм на зміну прийшли сельджуки. З VII ст. Оман входив до Арабського халіфату. Але в середині VIII ст. країна здобула незалежність і протягом десяти століть нею правили світські та духовні керівники спільноти – імами.

Втім на початку XVI ст. в Омані з’явилися португальці. У 1507 р. вони захопили столицю Маскату. Але в 1650 р. Їх вигнали з міста, а у 1741 р. імам Ахмед-бен-Сайд витіснив з оманських земель іранців, які теж зазіхали на багатства країни. Нарешті в 1861 р. правитель Оману прийняв титул султана. Відтоді Оман став султанатом. Утім, цей стан тривав не надто довго. Вже наприкінці ХІХ ст. на землях Оману існувало три державних утворення – султанат Маскат, підлеглий йому імамат Оман і так званий Піратський берег. Маскат у 1891 р. став протекторатом Великої Британії. Піратський берег у 1853 р. почали називати Оманом Договірним, а з 1971 р. – Об’єднаними Арабськими Еміратами.

Маскат вважається найспекотнішим містом світу. Середня температура червня тут перевищує +32 °C. Він є найбільшим портом держави і одним з найбільших портів у регіоні. Недарма назва столиці означає «якірна стоянка».

У 1913 р. імамат проголосив себе незалежним від Маскату. Після семирічної війни султанат визнав новий статус сусіда, але в 1955 р. за допомогою англійських військ окупував Оман. Відтоді об’єднана силоміць країна начала називатися Султанат Маскат та Оман. Такий стан зберігся донині. Змінилася тільки назва. Тепер Оман офіційно називається Султанат Оман. З 1971 р. він став членом ООН. Велика Британія має право користуватися аеродромами на території країни, а США користуються її портами та військово-повітряною базою на острові Масір.

Форт Сохар у Північному Омані

Сучасний Оман є останньою на планеті абсолютною монархією. Ним править султан, чия влада ніким і нічим не обмежена. Йому підкоряються уряд і збройні сили. Влада передається лише після смерті султана його прямому нащадку – сину або найближчому родичу.

Територія каїни поділена на 7 областей, які називаються Аль Батіна, Аль Вуста, Ад’ Дахілійа, Ад’ Дахіра, Ащ’ Щаркійа, Дофар, Масандра і столична область Маскат. Столицею держави є порт Маскат, у якому мешкають 622 тис. жителів.

Національна валюта держави – оманський ріал.

Державною мовою вважаються арабська та англійська. Більшість розмовляє на фарсі, балухській та урду.

Загальна кількість населення Оману складає 2,363 млн чоловік. 78 % в ній посідають араби, решта – пакистанці та індійці.

Переважна більшість віруючих є мусульманами. Іслам вважається державною релігією.

За останні 25 років Оман перетворився на сучасну державу із зручними дорогами, висотними будівлями, спортивними спорудами, розкішними готелями. Втім, держава досі вважається аграрною. Але поряд з аграрним сектором тут бурхливо розвивається нафтогазова промисловість, яка і є основною економічною базою країни. Крім того, надра Оману багаті на мідь, хром та природний газ. Є також срібло та золото.

Старовинна фортеця в Дурбані

Більшість оманців живуть на прибережній рівнині з родючими грунтами. У сільському господарстві головна увага приділяється вирощуванню баштанних і тропічних культур, фінікових пальм. Розвивається також кочове скотарство. Оманці набули неабиякого досвіду в розведенні кіз, верблюдів та коней в складних кліматичних умовах пустель і напівпустель, де єдиними джерелами води є колодязі. Вода до них надходить проритими сотні років тому каналами. На узбережжі поширене риболовство.

Серед промислових галузей – нафтопереробна, хімічна, цементна, харчова промисловість, металообробна, машинобудування, виробництво текстилю та готового одягу. Розвиваються кустарні ремесла, зокрема виготовлення холодної зброї, художніх виробів із шкіри та тканин. На експорт ідуть нафта, кольорові метали, риба, фрукти.

Оман є однією з найпопулярніших туристичних країн Сходу. Тут збереглося багато пам’яток природи, культури та історії. Туристів приваблюють також розкішні білі піщані пляжі. Вони тягнуться суцільною смугою завдовжки 1700 км від Оманської затоки до Аравійського моря.

Пакистан – «країна чистих»

На заході Пакистану, неподалік афганського кордону, розташований оспіваний Кіплінгом Хайберський перевал. Він і нині такий, яким побачив його письменник: неспішно крокують перевантажені каравани нав’ючених верблюдів. Це Пакистан гірський, так звана «зона племен», де голова роду важливіший за президента, де люди звикли жити без світла, де діє «підпільна» економіка та своя правда, де важко жити без автомата. Тут паморочиться голова від серпантину доріг і, кажуть, переховуються терористи. Тим часом в інших районах країни колосяться ниви, працюють заводи, в’юняться асфальтові дороги, виростають багатоповерхівки.

Пакистан (у перекладі ця назва означає «країна чистих») з’явився серед незалежних держав лише у 1947 році. Проте він, як і багато інших місць на землі, претендує на звання колиски цивілізації. І археологічні розкопки підтверджують це. Перші державні утворення були тут уже у III тис. до н. е. і належали вони давній Харапській цивілізації. Iз VII ст. до н. е. свої держави на цій території створювали індоарійські народності. А з VIII ст. н. е. завойовники-мусульмани почали активно впроваджувати тут іслам, привчаючи населення до намазів. На початку XIII ст. нинішні пакистанські землі входили до Делійського султанату, а з XVI ст. – до легендарної держави Великих Моголів, яка досягла високого рівня розвитку.

Руїни давнього міста Мохенджаро

Англійці почали освоювати ці південноазіатські території з XVII ст. і через двісті років так освоїли, що включили їх до складу своєї величезної Британської Iндії. Не можна сказати, що колоністи змогли примирити мусульман та індусів, яким було не дуже комфортно в межах однієї держави. Особливо багато проблем мала колоніальна влада з непокірними горцями-пуштунами, які звикли жити за рахунок данини від караванів та грабунку і своїх звичок полишати не збиралися. У 1901 р. віце-король Iндії зробив мудрий історичний крок назустріч непокірним, надавши їхнім племенам право на самоврядування. Відтоді в горах майже офіційно виникла особлива «зона племен», яка керувалася своїми законами і поблажливо поглядала на представників центральної адміністрації.

Місто Лахор, якому вже майже дві тисячі років, розквітло при Великих Моголах, ставши столицею їхньої імперії. Воно й тепер є одним із найбільших у країні осередків культури і науки. Увагу відвідувачів привертають найбільший у країні музей, Лахорська фортеця, гармата Кіма, про яку писав Кіплінг, та район Мол, де можна побачити британський спадок: охайні англійські парки та будівлі, зведені колоністами. В цьому місті знаходиться і найстаріший в країні Пенджабський університет, відкритий в кінці ХІХ століття.

У 1947 р. Британська Індія розділилася за релігійним принципом на нинішню Індію та мусульманський Пакистан. Власне, було два Пакистани, розділених індійськими землями, – Західний (який і тепер зветься Пакистаном) та Східний (бенгальська територія). У 1971 р. Східна Бенгалія проголосила незалежність і взяла назву Бангладеш. Таким чином Західний Пакистан став Пакистаном з територією 803,9 тис. км ². Столицею його є Ісламабад (379 тис. мешканців).

Вхід до палацу Моголів в Лахорі

Мавзолей першого генерал-губернатора Пакистану Мухаммеда Алі Джинна

Але це тільки на карті Пакистан здається одним цілим із впевнено окресленими кордонами. Насправді площа країни називається досить умовно. Адже встановлений кордон з Афганістаном «плаває», бо пуштуни не дуже-то зважають на ці умовності. Є проблеми з провінцією Вільний Кашмір, контроль над якою Пакистан установив багато років тому, і через це майже півстоліття балансує на межі війни з Індією. Життя нинішнього президента ускладнюється також стосунками громадян його країни з талібами. Річ у тім, що офіційний Пакистан засудив терористичні акти радикальних ісламістів і став під американські знамена боротьби з цим світовим злом. Релігійні лідери та найбільш затяті пакистанські мусульмани оголосили свого президента зрадником. Особливо образилися непокірні пуштуни, які завжди ревно оберігали ісламські закони, підтримували стосунки з талібами та надавали місце для таборів бойовиків. І нині на їхніх територіях можуть переховуватися терористи, проте їх пошук нічого не дасть – гірські проходи та потаємні ущелини немісцеві жителі добре знати не можуть. До того ж поліція і військові почуваються тут не дуже впевнено, адже для пуштунів їх просто не існує. Племінна демократія, запроваджена в колоніальні часи, вкоренилася на цих землях. Горяни завжди більше підкорялися своєму кодексу честі (пуштунвалі), аніж будь-якому уряду. А чоловіки «зони племен» споконвіку або воювали, або торгували, або нелегально виготовляли зброю.

Батьком нації, засновником країни вважається Мухаммед Алі Джинна. Це він свого часу запропонував нову тоді назву Пакистан і основи державної політики, довів, що мусульмани й індуси настільки несхожі, що їм краще жити в різних країнах. Пам’ятник-мавзолей йому знаходиться в одному з найбільших пакистанських міст, Карачі, і є дуже важливим, майже священним місцем для мешканців країни.

Пуштуни живуть помітно убогіше за мешканців інших районів. Їхні кишлаки та крамниці навіть і порівнювати не можна із магазинами та житловими будинками поза «зоною племен». Проте гірські мешканці й не прагнуть великого комфорту. Вони розуміють, що живуть бідніше, проте не сумують з цього приводу, а навпаки, радіють – бо не сплачують податків і можуть вільно носити зброю. А бідність, на їхню думку, це лише незначна плата за свободу.

Маклі-Хілл у Татті – найбільший некрополь у Пакистані

Пуштуни мешкають на північному заході країни і становлять не дуже великий відсоток населення. Найбільшою етнічною групою Пакистану є пенджабці (майже 60 % жителів), які заселяють східні області. Серед інших народностей вирізняються патани, сіндхі, моаджери, белуджі. Усього в країні мешкають близько 150 млн чоловік. Їх усіх об’єднує іслам (його сповідують 97 % населення). Як і будь-яка мусульманська країна, що поважає себе, Пакистан входить до організації «Тсламська конференція» та Руху неприєднання, а також до ООН та інших організацій.

Державною мовою Пакистану є урду, яка вважається співучою і ніжною. Нею створено багато прекрасних літературних творів, особливо поетичних. Сучасні пакистанські поети використовують «вічні» теми своїх попередників – оспівування жіночої краси, роздуми на релігійні та історичні теми. Проте не забувають вони також про соціально й політично спрямовану лірику та прозу.

Пустеля Тар на кордоні Пакистану та Індії

Сучасна мечеть у Карачі

Територія Пакистану така ж різноманітна, як і її народи. Це і велика Iндська рівнина з широкою річковою мережею на чолі з величним Шдом, який у сиву давнину був порятунком людей; це грізні гори, як безлісі, так і вкриті лісами, представлені хребтами Гімалаїв та Гіндукушу з найвищою точкою Тірічмир (7690 м); це і пустеля Тар із безжиттєвими барханами, це і узбережжя Аравійського моря з густими мангровими заростями, які нині поступилися портам. Сухий тропічний клімат Пакистану переноситься важко. В горах випадає більше опадів, проте там навіть улітку можуть заскочити заморозки, не кажучи вже про сильні морози взимку. А на рівнинній території, особливо на півдні, жителям докучає літня спека та засухи.

Тож сільське господарство може успішно розвиватися тільки в долинах річок. Найважливішою внутрішньою культурою є пшениця, головними експортними – рис та бавовна. Закордонні партнери купують також шкіру, вироби з неї, рибу, текстиль. Відділення Східного Пакистану (Бангладеш) дуже зашкодило економіці країни – Пакистан втратив, по-перше, джутові плантації, по-друге, ринки збуту своїх промислових виробів. Окрім потужної текстильної промисловості, країна має розвинену цукрову, нафтопереробну, хімічну. Працює і побудований з допомогою СРСР металургійний комбінат біля Карачі. Ь корисних копалин видобувають мідну руду, вугілля, невелику кількість нафти й газу.

Карачі – найбільший фінансовий і промисловий центр країни

Поки що без міжнародної допомоги Пакистан обійтися не може, і його рупія є слабкою валютою. Проте упродовж останніх років помітне зростання виробництва, що дає привід до оптимізму. Крім того, Пакистан намагається довести, що він гідний уваги туристів. Поки що особливого напливу відвідувачів не спостерігається. Однак пакистанські гірські віражі і мальовничі пейзажі вже оцінили професійні альпіністи, які обрали цю країну місцем своїх зустрічей. Археологів вражають розкопки давніх поселень. А туристам ще тільки належить поцінувати все, що пропонує Пакистан. Якщо вони, звичайно, не злякаються ядерного статусу (а раптом щось почнуть випробовувати?) та розповідей про «зону племен».