Текст книги "Країни свiту. Азія"

Автор книги: Валентина Скляренко

Соавторы: Мария Панкова,Валентина Мирошникова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

Лаос – країна-загадка

Ця держава в Південно-Східній Азії розташована на півострові Індокитай і має спільні кордони з Китаєм, В’єтнамом, Камбоджею та М’янмою – здебільшого вони проходять по гірських хребтах. А від Таїланду Лаос відокремлює ріка Меконг. Власного виходу до моря країна, площа якої становить 237 тис. км ², не має. Її населення дорівнює близько 5,7 млн чоловік. Державною мовою є лаоська, а грошовою одиницею – кіп.

Лаос – місце, де століття не летять і навіть не повзуть, а… стоять. Здається, час тут застиг багато віків тому, і ця своєрідна держава нагадує комаху, що потрапила в бурштин. Лаос – країна-загадка, яка сьогодні щодалі приваблює туристів. Але приїжджих тут одразу охоплює млявість, сонливість і відчуття того, що поспішати не треба. Мимоволі згадується, що французькі колонізатори вигадали прислів’я, яке відображає натуру трьох народів Індокитаю: «В’єтнамці сіють рис, кхмерці дивляться, як вони це роблять, а лаосці слухають, як він росте».

Для Лаосу характерне велике національне, лінгвістичне та культурне розмаїття. Тут існують більше 130 етнічних груп, які поділяються на три категорії: лао-лумів («низинних» лао), лаотхенгів («верхніх» лао) та лао-сунгів («вершинних» лао). Більшість з них – буддисти. Але частина лаосців і досі дотримуються давніх місцевих вірувань.

Міське населення становить менше 30 % від загальної кількості жителів країни. Столицею республіки є В’єнтьян, в якому мешкають близько 540 тис. людей. В країні працюють тільки 20 % населення – в основному у сфері послуг та на ринках. При цьому 90 % серед тих, хто працює, – жінки.

В’єнтьян («Місто сандалового дерева») – найменша столиця Азії і найбільше місто Лаосу. Тут побудовано кілька фабрик та заводів, аеропорт, порт, діє університет Сісаванвон, є музей антикваріату та президентський палац. Нещодавно В’єнтьян і таїландське місто Нон Хан поєднав Міст Дружби – єдиний міст, що простягнувся через Меконг. Взагалі столиця вражає мішаниною східного та західного архітектурного стилів, великою кількістю пагод, каналів та будівель на палях. Серед храмів найбільш відомим є Пха Тхат Луанг («Всесвітня дорогоцінна священна ступа»), побудований у XVI ст. на місці давнього кхмерського храму. Це – символ Лаосу, який зображено на гербі країни, і резиденція буддійського патріарха. Центральну будівлю комплексу (45 м) вінчає величезна кам’яна квітка, стіни ступи прикрашені священними буддійськими письменами, а біля входу стоять класичні кхмерські скульптури. Щороку поряд з храмом відбуваються паради, музичні вистави, феєрверки, проходять фестивалі.

Ступи – це куполоподібні споруди, що символізують вчення Будди. Зазвичай вони є сховищами для буддійських святинь, але часто будуються на честь визначних подій, пов’язаних із життям Будди та його учнів. Частина ступ комплексу приховує священні буддійські тексти, а деякі зберігають частину одягу Будди. Вони зазвичай увінчуються шпилем, який за формою нагадує зонт. Це символ захисту від променів незнання.

На вулицях В’єнтьяна

У столичному Храмі Смарагдового Будди протягом двох століть зберігалася найзнаменитіша в Індокитаї скульптура божества. Пізніше її вивезли до Таїланду. А місцеві жителі, незважаючи на те, що храм уже кілька десятків років вважається музеєм, досі приходять сюди молитися. Ще один храм – Ват Сі Муанг – головний предмет поклоніння в’єнтьянців. На його території стоїть велична кхмерська колона, в якій, за місцевими переказами, живе головний дух – захисник міста.

Ват Сі Сакет прикрашають 6840 будд, що зручно влаштувалися в нішах по всьому периметру храмової стіни. Неподалік височіє Тха Дам («Чорна ступа») – найдавніша споруда В’єнтьяна. За легендою, саме тут замуровано семиголового дракона, який урятував місто під час війни з тайцями. Ця ступа – монолітна герметична будова, до якої нема входу. Ще одна перлина міста – Анусварі, Тріумфальна арка.

Місто Луангпрабанг («Священна столиця») протягом восьми століть був резиденцією місцевих королів, політичним та культурним центром Лаосу. Нині це місто за ініціативою ЮНЕСКО внесено до списку всесвітньої спадщини людства. Перші туристи змогли завітати сюди тільки 1989 р., однак на це й досі треба мати особливий дозвіл. У цьому невеликому місті з населенням 16 тис. люди начебто дрімають, пригадуючи давно минулі часи, величні палаци та пагоди, численні музеї пропонують знайомство з чудовими колекціями, тихо ступають вуличками буддійські монахи, одягнені в шафранове вбрання, – 32 монастирі й досі працюють. Кожного дня, упродовж багатьох віків, з’являються на вулицях, перед дверима харчевень, ці сумирні бритоголові люди з чашами для пожертвувань. Господарі, стоячи навколішках, дають кожному з мовчазних монахів дрібку рису. А бритоголові, проказавши молитву, приймають їжу й зникають у вранішньому тумані…

Лаоський монастир

Статуя Золотого Будди

У Луангпрабангу діє королівський монастир – Ват Ксьєнг Тхонг («Місто золотих храмів», XVI ст.). Тут золото виблискує всюди: на стінах, дахах, начинні. Навіть про барабан, який підвішено під особливим навісом, не забули. Місто прикрашає пагорб Пху Сі, над яким височить шедевр лаоської буддійської архітектури – пагода Тхат Чомсі (1804). Якесь дивне враження справляє ця чарівна споруда, особливо коли бачиш біля неї. зенітку радянської конструкції, з якої за багато років зняли все, що тільки можна було відкрутити… Тепер діти використовують гармату як звичайну карусель. Головну пагоду храму прикрашає вишукана різьба по дереву, а з самого вершечка на людей спокійно дивиться золочений слон. Другий за розміром храм – Кс’єн Тонг – є останнім притулком королів. Дива починаються тут від самого входу, де вишкірили пащі дуже схожі на живих дракони, що впряжені у велику колісницю. На ній установлюють урни з прахом членів королівської родини. Взагалі, драконів у Лаосі можна побачити всюди.

Неподалік від міста Луангпрабанга шумить водоспад Куанг Сі. Нагорі у западині упродовж століть утворився природний басейн, де збирається вода, перш ніж ринути вниз. Є тут і давні печери Пак У. Їм кілька тисяч років, і більшість з них є об’єктом поклоніння місцевих жителів; колись тут мешкали монахи, а зараз обидві печери «населені» безліччю будд з каменю, дерева, срібла – від крихітних до величезних.

Якщо ви потрапите в країну наприкінці жовтня, коли сезон дощів закінчується, обов’язково побувайте на триденному гулянні, яке відбувається на березі Меконгу й закінчується перегонами човнів: протягом року кожен з них зберігається в одному з монастирів.

Місцевий Новий рік (Імай) припадає на середину квітня незадовго до початку сезону дощів, а отже, і до початку польових робіт. А щоб дощі не забарилися дорогою, на допомогу кличуть. звичайно ж, воду. Цей символ розквіту, щастя, родючості ллють одне одному на голови з ранку до вечора, і борони боже на це образитись! Тим більше, що вода, на думку лаосців, допомагає змити всі проблеми.

У країні й досі діє Музей революції (щоправда, недавно його таки перейменували на Музей історії), в якому зберігається велика кількість унікальних документів. А експозиція Національного музею розташована в колишньому королівському палаці. Найбільш цінним його експонатом є копія статуї Будди Пра Бангу. Оригінальна статуя, що на 80 % складається із золота, важить 50 кг і має 83 см заввишки, була виготовлена на Цейлоні в I ст. н. е. В XI ст. цей Будда потрапив до Ангкора, а згодом – до В’єнтьяна. Однак у 1779 р. статую захопили сіамці. Будда повернувся «додому» тільки у 1839 р. Це – одна з найсвященніших реліквій буддизму. Щоб не спокушати долю, оригінал статуї тепер зберігається у банківському сейфі…

Водоспад Куанг Сі

Серед пам’яток I-II тис. до н. е. – святилища біля Саваннакхету. Ці свідоцтва зниклої культури вражають своєю величчю й суворістю.

Якщо завітати до сільської місцевості, то тут можна побачити не тільки «цивілізованих» селян, а й представників майже диких племен, які залюбки спіймають для гостя живу змію чи ящірку. А от що з цим дарунком робити – ваша турбота. Взагалі ж, мешканці міст часто не надто відрізняються від селян. Вони, як і століття тому, вирощують овочі прямо на схилах пагорбів (іноді – в центрі міста), розводять птахів та невеликих свійських тварин.

Лаос поділяється на 16 провінцій (кхуенгів) і одну префектуру (В’єнтьян і його околиці). Країна заселена дуже нерівномірно: більшість людей мешкає в долинах річок. Перша велика держава, Лансанг («Країна мільйона слонів»), виникла тут ще в середині XIV ст., а в 1707 р. вона розпалася на три частини – Луангпрабанг, В’єнтьян та Тямпассак, які згодом опинилися під владою Сіаму. З 1893 по 1954 роки Лаос був у складі Французького Індокитаю. Тільки після підписання Женевської угоди (1954) з країни були виведені іноземні війська. З 1960 по 1975 р. тут точилася громадянська війна; після її закінчення була проголошена Лаоська Народно-Демократична Республіка, яка є членом ООН (з 1955 р.) та Асоціації держав Південно-Східної Азії (з 1997 р.). Лаос – президентсько-парламентська республіка, яка й досі не відмовилась офіційно від марксистсько-ленінської ідеології. Але традиційні устої тут дуже сильні: багато аристократичних сімей (всі вони належать до лао-лумів) не втратили свого впливу на політичне та суспільне життя країни.

Ця невелика й досить бідна країна підтримує дружні відносини з В’єтнамом, Кубою, Китаєм, Північною Кореєю. Розвиток її стримують економічна та соціальна неоднорідність території, нерозвинені інфраструктура (залізничних шляхів тут узагалі немає!) та промисловість, незначні внутрішні фінансові ресурси, відсутність кваліфікованих кадрів, висока вартість транспортних перевезень товарів за межі країни.

Розвиток медицини в Лаосі поки що, на жаль, теж залишає бажати кращого. Середня тривалість життя тут становить 53 роки, а смертність серед дітей молодшого віку й досі досить висока (цьому сприяють різні інфекційні захворювання).

Більшу частину території Лаосу займають гори. Найбільш високими з них є масив Чионгшон (до 2 700 м) та гора Біа (2 819 м). На півночі Лаосу здіймаються суворі скелі, прорізані, наче старечими зморшками, глибокими ущелинами з бурхливими численними річками. Ці місця майже безлюдні.

У 50-х рр. минулого століття ліси вкривали 70 % території Лаосу, однак уже на початку 90-х рр. третина їх була знищена. На півночі можна побачити фантастичні зарості ліан, папороті, магнолій та лаврів (тут знаходиться царство вічнозелених субтропічних лісів), а починаючи з висоти 1500 м, субтропічні рослини поступаються місцем соснам, дубам, каштанам (це район мішаних лісів). На плато південного та центрального Лаосу – зона світлих листопадних лісів, де можна побачити такі рідкісні для європейця рослини, як зарості бамбуку, тику, шореї, лагерстермії та інших. А ось долини південного Лаосу та гірські схили Чионгшон стали притулком для вічнозелених тропічних дерев: пальм, плодових, янів, так’янів, бамбуку, різноманітних ліан. У Лаосі можна знайти деревину цінних порід: тик, чорне, сандалове, залізне, рожеве дерево. Атам, де вологи постійно бракує, величні ліси поступаються місцем високотравним саванам.

Тваринний світ Лаосу дуже багатий. Тут можна зустріти диких індійських слонів, різноманітних мавп та напівмавп, тигрів, леопардів, мармурових пантер, білогрудих та малайських ведмедів, болотну рись, пальмову куницю. Серед копитних домінують бики, буйволи, олені, кабани. Крім того, в Лаосі на диво багато ящірок, різноманітних змій та птахів.

Клімат у Лаосі субекваторіальний, мусонний, з чітко вираженими трьома сезонами: з травня по жовтень тут стоїть волога спека, з листопада по лютий можна подорожувати країною, насолоджуючись сухою прохолодою, а от з лютого по квітень місцевим жителям та приїжджим доводиться знову зазнати спеки – тільки на цей раз уже сухої. Середня температура взимку становить +15 °C, а влітку +28 °C. Тільки в долині ріки Меконг стовпчик термометра досить часто піднімається близько +40 °C. А ось на крайній півночі, на плато Сіангхуанг та в Пхонгсалі можна навіть змерзнути: менше п’яти градусів тепла тут – звичайна річ. Якщо до Лаосу вдирається мусон, він провокує повені – влітку, а обміління річок узимку. До речі, саме взимку в країні відчувається брак води.

Лаоська хижина

Одна з найбільших азіатських річок, Меконг, перетинає всю територію Лаосу, долаючи на своєму шляху 1850 км. В її басейні непогано почувають себе менші річки, які є основними шляхами сполучення в країні. Однак «блакитні дороги» Лаосу можуть будь-кого здивувати наявністю величезної кількості порогів та водоспадів. Тільки Меконг дає змогу спокійно проходити річковому транспорту протягом 500 км (від В’єнтьяна до Саваннакхета). На місцевих водних артеріях збудовані ГЕС, а ще тут водиться багато промислової риби.

Місцеві надра зберігають значну кількість корисних копалин: олов’яної, мідної, залізної руд, кам’яного вугілля, цинку, гіпсу, марганцю, вапняку, солі, платини, дорогоцінного каміння, золота, срібла тощо. Підприємства обробної промисловості в основному займаються переробкою аграрної сировини та деревини. В країні досить розвинені кустарні промисли.

Родючі грунти здебільшого знаходяться в долині Меконгу, де переважно зосереджені сільськогосподарські угіддя. Під рис відведено 80 % всіх посівних площ. Крім того, в Лаосі ростуть батат, маніок, соя, кукурудза, овочі, цукрова тростина, тютюн, кава, бавовник. Місцева земля може вразити багатьох приїжджих: її колір здається якимось незвичним – тут переважають червоно-жовті та червоні грунти. В сільській місцевості розводять велику рогату худобу та буйволів, яких використовують здебільшого як тяглову силу. Лаос майже не експортує власну продукцію і зазвичай навіть себе самого не може повністю забезпечити продуктами харчування.

Експорт відіграє незначну роль в економіці Лаосу. За кордон (передусім, до Таїланду, Японії, Франції, Нідерландів та Німеччини) вивозяться деревина цінних порід, кава, швейні вироби, олово; окремою статтею експорту є електроенергія. А імпортує країна продовольчі товари, пальне, споживчі товари.

Лаос – необроблений дорогоцінний камінь Південно-Східної Азії, країна, яка вражає своєю природною красою та давніми духовними традиціями. «Слухати, як росте рис» навчила лаосців буддійська філософія. І тепер цей напрочуд доброзичливий народ перебуває у споглядальному настрої й не помічає, що надворі – XXI століття. Для того ж, щоб побачити душу цієї загадкової країни, треба уважно подивитися на усмішку Будди Пра Бангу. І зрозуміти, що все навколо – минуще. А отже, поспішати нема куди.

Ліван – земля ханаанська

Кремезні кедри дивляться згори на древню ліванську землю і згадують минулі епохи та цивілізації, що промайнули тут. Ця гостинна земля дає можливість доторкнутися до історії, побачити місця, описані в Біблії, побувати там, де ступала нога Александра Македонського, де проходили хрестоносці, відчути благоговіння предків перед храмом Юпітера та перевірити мужність в Долині Черепів. А ласкаве море і гірські вершини, східний колорит і європейський сервіс вдало доповнять палітру вражень, як витончені приправи ліванської кухні доповнюють основну страву.

Західноазіатська країна Ліван займає шматочок середземноморського узбережжя – всього 10,4 тис. км ². На такій невеликій площі умістилися пляжі, гори і долини, античні руїни, християнські храми і мусульманські мечеті. Тільки на узбережжі земна поверхня рівнинна, а далі починаються пагорби та власне гори. Між хребтами Ліван та Антиліван лежить родюча долина Бекаа, здавна відома розкішними виноградниками. Проте ще більше Ліван відомий своїми тисячолітніми кедрами, що пам’ятають давніх мешканців країни, фінікійців. Цей багатий високорозвинений народ жив тут кілька тисячоліть тому. Фінікійцями називали цих людей греки, а самі вони часто звали себе ханаанеями, а свою країну – Ханаан. У Біблії земля ханаанська згадується неодноразово, так само як і ліванські кедри. Фінікійці продавали їхню запахущу деревину, а також скло та знамениті пурпурні тканини. Славилися вони також ремеслами (особливо цінувалися їхнє литво й карбівка металу) та суднобудуванням. Кедрів на схилах гір було багато, фінікійці сміливо рубали їх бронзовими сокирами і будували флот (їхні кораблі були найбільш досконалими на той час), який борознив моря й океани. Ліванські кедри охоче купували мешканці інших земель для своїх кораблів, палаців та храмів. Зведені фінікійцями міста, такі як Бейрут, Сидон, Тріполі, Тир та Біблос, стали значними центрами торгівлі на Близькому Сході. Місто Біблос, окрім купців, славилося своїми книжниками. Щоправда, писали вони на єгипетському пергаменті, який у ліванських умовах не зберігся. З назвою цього міста пов’язують грецьке слово «біблія» (книга). Фінікійці подарували світові алфавіт, запропонувавши букви (а не значки чи піктограми), які б відповідали конкретним звукам. Їхній алфавіт мав 22 символи, і всі вони відповідали приголосним звукам. Таку незручність, як відсутність букв для голосних звуків, згодом подолали інші народи, перейнявши алфавіт у фінікійців. На його основі прийняли алфавіти зі своїми буквами греки та араби, євреї та римляни. Цей алфавіт є прообразом і нашої кирилиці.

Набережна Бейрута

Згодом квітучі фінікійські міста завоював Александр Македонський, тут і досі «є» залишки Колізею й Тріумфальної арки, побудовані ним. У І ст. до н. е. влада над землею ханаанською перейшла до Римської імперії, потім – до Візантії. А наприкінці VIІ ст. араби завоювали Ліван (і нині арабська мова є в країні державною). У Середні віки на цих землях перебували хрестоносці, які побудували величну церкву святого Іоанна. З ХVI ст. і до 1918 р. Ліван входив до складу Османської імперії, а з 1923 р. став підмандатною територією Франції. У 1943 р. було проголошено незалежність держави, яка стала парламентською республікою. Ліван і не помітив, як опинився в центрі боротьби між Палестиною та Ізраїлем. З ліванської території почалися постійні напади на сусідній Ізраїль. З 1975 р. на землі ханаанській розгорілася громадянська війна між християнськими та мусульманськими воєнно-політичними формуваннями (співвідношення християн і мусульман на сьогодні становить 55 на 45 %). На півночі заснувало свої бази радикальне ісламістське угруповання Хазболла. І зараз ці райони відвідувати не рекомендується, хоч війна й закінчилася, і Ліван швидко відновлює колишню славу (правда, не пускає ні під яким приводом до себе нікого, хто має в паспорті відмітки Ізраїлю). Відродженню туризму сприяє природа і м’який середземноморський клімат, що спричинює на більшій частині території спекотне сухе літо (до +30 °С) та вологу м’яку зиму (+13 °С). Якщо на узбережжі завжди тепло, то в горах півроку лежать сніги. Тож, приїхавши до Лівану пізньої осені або ранньої весни, можна і на лижах покататися, і в теплому Середземному морі викупатися. Як і багато років тому, Ліван тішить відвідувачів квітучими долинами, рясними листопадами та сніговими завірюхами в горах. А от легендарних ліванських кедрів залишилося зовсім небагато. Щоб їх побачити, треба піднятися в гори. Найбільше цих дерев у заповіднику «Кедри». Найстарішим велетням, заввишки понад 35 м, більше двох тисяч років. Кедри дуже постраждали від діяльності людини, і тепер ліванці прагнуть відродити ці дерева, хоча справа ця непроста: ростуть кедри надто повільно.

Ліванський кедр здавна шанували як дерево священне, благородне. Давні цілителі виготовляли з нього бальзами чудодійної сили, що лікували від багатьох хвороб. Вважалося, що масло ліванського кедра здатне не тільки загоювати рани, а й очищувати кров та омолоджувати організм. Кедрові пахощі заспокоюють, допомагають сконцентруватися, підвищують захисні властивості організму. І дуже прикро, що таке корисне дерево активно вирубалося, але нині воно занесене до Червоної книги.

Багато в чому завдяки кедрам (а також географічному положенню) Ліван, бідний на корисні копалини, став ще в епоху фінікійців квітучою країною і важливим торговим центром. Сфера обслуговування й торгівля і нині дають ліванцям половину національного прибутку. Столиця країни Бейрут (1,5 млн мешканців) утримує давно завойовані позиції міжнародного фінансового центру. Стабільність ліванського фунта, досконала законодавча база робить країну привабливою для солідних інвесторів із арабських країн, багатих на нафту.

Храм Вакха в Баальбеке

Із продукції сільського господарства найбільш важливими є помаранчі, яблука та виноград, овочі й тютюн. Для внутрішніх потреб у Лівані вирощують також зернові, маслини, персики та ін. У промисловості найбільше значення мають великі нафтопереробні (вони працюють на привозній сировині) і цементні заводи, а також харчові підприємства. «Солодкою столицею» країни називають місцеві жителі старовинне місто Тріполі, бо в ньому розмістилося багато кондитерських підприємств.

Ліван давно посідає передові позиції щодо журналістської та друкарської справи арабського регіону. Саме ліванські ентузіасти доклали титанічних зусиль, аби відродити арабську літературу і започаткувати сучасну арабську журналістику. Бейрутську пресу часто називають «парламентом арабського світу», адже на її сторінках розгораються запеклі дискусії із загальноарабських проблем і відображається широкий спектр думок.

Маленький Ліван (тут живуть 3,7 млн чоловік), для якого туризм має дуже велике значення, багатий на славетні міста, на такі куточки, що знані в усьому світі. Серед них біблійна Кана, римські руїни у Тірі, залишки фінікійських будівель у Біблосі (можливо, одному з найдавніших міст на землі), шумний Бейрут з його славнозвісними спокійними, як вічність, Голубиними скелями. Найяскравіше враження справляє давній Баальбек, розташований у долині Бекаа. Тут знаходиться найбільш відомий пам’ятник римського періоду Акрополь із пошкодженими часом і людьми храмами Юпітера, Бахуса, Венери, а також фінікійським храмом бога сонця Баала. Це унікальне місце, яке навіть у вигляді руїн привертає до себе увагу. Звичайно, частина подробиць, розказаних туристам про давні міста під час екскурсій, зітреться з пам’яті. Проте все одно залишаться теплі згадки про маленьку країну з великим минулим та могутніми кедрами, хранителями людської історії.