Текст книги "Країни свiту. Азія"

Автор книги: Валентина Скляренко

Соавторы: Мария Панкова,Валентина Мирошникова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Бутан – королівство дракона

Бутан немов зійшов до нас зі сторінок буддистських манускриптів. Він зберіг великі монастирі, давні звичаї життя, неквапний рух часу, такий несумісний із навколишньою суєтністю. Ця загадкова країна, розташована на схилах Гімалаїв, незбагненна, немов істина, яку неможливо пізнати до кінця. До неї можна тільки наблизитися. Проте вона не пускає до себе будь-кого, сюди не так просто потрапити. Бутан суворо дотримується давніх законів, не має ухваленої конституції і уникає впливу цивілізації.

Місцеві жителі називають Бутан «країною дракона». Вони вірять, що часті грози, які досить поширені в цих землях, – це робота дракона, котрий мчить по небу. Ця міфічна істота оселилася і на прапорі держави. «Королем-драконом» звали батька нинішнього короля, нині так за традицією називають його сина, теперішнього монарха.

Історія Бутану сягає корінням у далеке минуле і губиться в міфології та релігійних переказах. Дехто вірить, що таємничий Бутан є напівказковою країною Шангрі-ла (Шамбала) – місцем, де, за міфами, можна знайти Істину і джерело безсмертя. Втім, самі бутанці стримані щодо таких висновків. Тож достеменно про ранню історію цієї країни нічого не відомо. Є тільки красиві легенди.

Селище біля підніжжя Гімалаїв

Археологічні розкопки свідчать, що землі Бутану були заселені у 2000-1500 рр. до н. е. Перші поселенці сповідували язичницьке вірування Бон, панівну релігію в Гімалайському регіоні до поширення там буддизму. З III ст. н. е. на території Бутану оселилися племена тхепу. Через кілька століть почалося заселення цих земель тибетськими племенами. Перші буддійські храми виросли тут, на гімалайських схилах, у VII ст. Деякі з тих давніх монастирів збереглися і до наших днів. Тривалий час на цих землях панували тибетські правлячі клани, які розселилися в різних долинах Бутану. У XVI ст. виникла самостійна бутанська держава. З цього часу почалося активне будівництво дзонгів – цих візитних карток країни. Ці величезні фортеці-монастирі були укриттям від ворогів та диких звірів. Під час небезпеки тут могли одночасно знайти притулок декілька тисяч чоловік. Згодом навколо монастирів почали виростати населені пункти, в тому числі і столиця країни Тгімпгу (30 тис. мешканців). Свого часу один з бутанських королів запроводив багато особливих звичаїв, церемоній, щоб його народ відрізнявся від тибетців своєю унікальною культурою. Але все одно зв’язок з Тибетом був і залишається значним, сучасна державна мова країни дзонг-ке («мова фортець») вважається одним із діалектів тибетської.

З XIX ст. над Бутаном було встановлено британський контроль, згодом країну оголосили протекторатом Туманного Альбіону. З 1910 р. на територію Бутану почали переселятися непальці-індуїсти (зараз вони становлять близько 30 % населення, а більшість жителів є представниками народності бхотія, етнічно близької до тибетців). У 1949 р. Королівство Бутан стало незалежним і жило відособлено, далеко від чужих очей. Тільки 1974 р. ця держава вперше трохи відхилила двері для іноземців.

Кращим другом Бутану є Індія, торговий партнер та помічник. «Королівство дракона» дуже залежить від її допомоги. Гроші Бутану (нгультрум) прив’язані до курсу індійської рупії. За індійської допомоги Бутан вступив до ООН, у країні були побудовані дороги (до середини XX ст. товари між Індією та Бутаном перевозили на мулах), гідроелектростанції, почала розвиватися кам’яновугільна промисловість. Надра Бутану багаті на мінеральні ресурси: тальк, свинець, мідь, вугілля, гіпс та інші, але ці поклади тільки тепер починають розроблятися. Розвинені в країні й традиційні ремесла – художня обробка дерева та металу, виготовлення тканин, килимів. Прибуток дає продаж поштових марок. Проте Бутан залишається переважно сільськогосподарською країною. Люди живуть у невеличких поселеннях на схилах гір. Вони вирощують цитрусові, рис, пшеницю, картоплю та інші культури. Високо в горах розводять довгошерстих биків (яків). Бутан повністю забезпечує себе їжею та одягом. Значні території в країні ще не вивчені, землі на півдні та й у центрі – це величезні заповідники, осередки дикої природи із багатою фауною та флорою.

Сільське господарство Бутану розвивається на горизонтальних терасах

Бутан може похвалитися найбільшою кількістю слонів на одиницю площі. І це при тому, що в країні немає партії зелених (тут узагалі заборонено партії). Зате в королівстві немає й такого явища, як полювання (більшість населення – вегетаріанці), тут майже не вирубуються ліси. Вважається, що на території Бутану мешкає снігова людина, родич йєті, якого називають мігої. Однак бутанці не переслідують його і ревно оберігають території, де, за припущеннями, він може мешкати.

На території Бутану (47 тис. км ²) розмістилися три природні райони. На півдні знаходиться пагорбкувата підгірна рівнина. Далі на північ – сильно розчленовані Малі Гімалаї (до 4000 м). Саме в їхніх долинах розташована більша частина орних земель. Північ країни займають скелясті, вкриті снігами Великі Гімалаї, де знаходиться найвища точка Бутану – шпиль Кула-Кангрі (7554 м). Різняться ці зони кліматом. У південних районах зазвичай дуже тепло, а літній мусон приносить велику кількість дощів, що часто призводить до великих повеней та селів. На півдні Бутану можна побачити оповиті ліанами джунглі, в яких живуть тигри, мавпи, змії. Що вище в гори, тим стає холодніше, меншає кількість опадів. Вічнозелені ліси змінюються листопадними, а потім хвойними, що у свою чергу поступаються альпійським лукам. На високогір’ях мешкають гімалайський ведмідь, сніжний барс, дикий як.

Бутанці змогли зберегти як дику природу, так і свої традиції, релігію. Більшість мешканців країни сповідують буддизм ламаїстського типу. Монахів-лам, які традиційно живуть відлюдниками, з-поміж двомільйонного населення Бутану більше, ніж у будь-якій іншій країні. Верховний лама є другою людиною в державі після короля. Монастирі, яких налічується понад двісті, ніби вросли в природу і стали її часткою. Управління країни досі ведеться із дзонгів, що є центрами релігійної та світської діяльності. На їхній території розташовані державна та місцеві адміністрації, школи та житла людей. Викладання у школах проводять державною мовою – ассамо-тибетською.

На родючій підгірній рівнині

Буддійська романтика приваблює багатьох мандрівників, проте далеко не всі можуть відвідати цю країну, адже річна кількість туристів тут жорстко обмежена. Хоча Бутан вважається бідною країною, і туризм міг би поповнити бюджет, королівство не зацікавлене в відвідувачах – тут зовсім небагато комфортабельних місць. У країні немає спеціальних шоу для туристів, вистав, великих ринків сувенірів тощо. Втім, бутанцям і не треба «демонструвати спеціально» екзотику – їхній спосіб існування, їхні численні колоритні свята і є тією екзотикою, що її шукають іноземці. Місцевий монарх прагне захистити своїх підданих від західної культури, зберегти традиційний спосіб їхнього життя.

В Бутані заборонено телебачення, закон зобов’язує населення ходити в національному одязі, у країні нема світлофорів. Чи не єдині ознаки цивілізації, що і не дають втратити відчуття реальності, – це непоганий аеропорт у місті Паро та джипи, на яких їздять король, його дружини та наближені. Під час перебування в столиці Тгімпгу туристам обов’язково показують цей кортеж із джипів.

Вірменія – перша у світі християнська держава

У Вірменії розповідають легенду про те, що Бог, створивши цю землю, був невдоволений результатом – занадто кам’янистою вона вийшла. Тоді він, зібравши все каміння докупи, спитав у численних народів, хто хоче тут жити. Погодилися на таку сумнівну пропозицію лише вірмени, які нині і пишаються цим вибором і водночас сумніваються, чи не поквапилися вони тоді. Цей народ зміг вижити на камінні, створивши численні архітектурні пам’ятки, котрі так органічно поєдналися з природою, що здаються її витвором. На долю цього народу випало багато випробувань і страждань, інколи могло здатися, що його майже знищили, розтоптали, але він, як птах фенікс, завжди відроджувався. Вірмени тепер розсіяні по всьому світу, проте вони зберегли свою віру і, головне, зберегли свою етнічність – залишилися гордим народом, який славиться гостинністю та веселою вдачею.

Вірменія є однією з найбільш давніх країн світу. Вже у IX-VI ст. до н. е. на її території, у Південно-Західній Азії, існувала могутня рабовласницька держава Урарту. У ІІІ ст. до н. е., після падіння імперії, на цих землях утворилася держава Велика Вірменія, яка досягла найбільшої могутності в І ст. до н. е. Пізніше в різні часи країна потрапляла в залежність від різних народів (римлян, персів, арабів), але вірмени ніколи не припиняли національно-визвольної боротьби. У301р. відбулася епохальна подія – офіційною релігією в державі було визнане християнство, таким чином Вірменія стала першою у світі християнською державою.

Вірменська церква близька до православної, проте в ній помітні й католицькі риси. Нерідко у вірменських храмах службу супроводжує орган, хрестяться віруючі зліва направо, як католики, але трьома перстами, як православні (а потім обов’язково прикладають руку до грудей). Свою релігію вірмени дуже поважають, але ставляться до неї без зайвої патетики. Під час великих свят храми переповнені, проте прихожани не повинні вдягати скромний одяг, жінки не завжди покривають голову. Вірменську апостольську церкву очолює католикос (тобто патріарх) всіх вірменів.

У XII ст. було відоме незалежне Вірменське Кілікійське царство, яке згодом завоювали монголи, що буквально розтоптали його економічні й культурні надбання. У XVI-XVIII ст. частину Вірменії захопили Персія (Східна Вірменія) й Туреччина (Західна). У XIX ст. значна частина Східної Вірменії відійшла до Росії. Цей прогресивний на той час історичний акт урятував значну частину вірменського народу від фізичного знищення. На початку XX ст. турки винищили більше двох мільйонів вірмен, решта втекли звідти до Росії. У 1920 р. турки захопили дві третини російської Вірменії, проте їх швидко було вигнано з цих територій, на яких згодом утворилася Вірменська Радянська Соціалістична Республіка (до 1936 р. в складі Закавказької федерації), а потім – у складі СРСР. У 1991 р. було оголошено незалежність Республіки Вірменія, країна увійшла до СНД, ООН та інших організацій. У сучасній політичній ситуації найболючішою проблемою залишається Нагірний Карабах (область у сусідньому Азербайджані, заселена переважно вірменами), за який країна бореться, часто за допомогою зброї, з Азербайджаном.

Старовинна вірменська церква

У горах Вірменії

Вірменія здавна приваблювала мандрівників своїми краєвидами, в яких дивовижно поєднується велич і скромність. Країна площею 29,8 тис. км ²розташована на Вірменському нагір’ї, яке обступили хребти Малого Кавказу. Її переважно гірський рельєф сприймається як витвір мистецтва. Всіх дивує так звана «Кам’яна наречена» – природне утворення на скелі у вигляді дівчини у весільному вбранні. Величні скелі переконливо говорять про свій вік, високогірні озера та ріки приховують багато загадок. Проте країна не є одноманітною, її пейзажі не набридають, швидко змінюються. Тридцять кілометрів від родючої Араратської долини, де зустрічаються фламінго й символ країни журавель, до вкритої льодом найвищої вірменської гори Арагац (4090 м) – на цьому шляху мандрівник зустріне декілька кліматичних поясів, побачить напівпустелі, сухі та гірські степи, засушливі рідколісся, субальпійські та альпійські луки з яскравими килимами квітів.

Xоча Арагац і є найвищою точкою країни, головною горою для вірмен залишається відомий з Біблії Арарат, який знаходиться у сусідній Туреччині. Його можна побачити з будь-якої частини Вірменії, проте, щоб поклонитися цій святині, вірмени зазвичай їдуть до містечка Xор-Вірап, що розташоване найближче до Арарату.

Панорама Єревана

Старовинний віадук

Кам’яна краса Вірменії має і зворотний бік. По-перше, в гірському кліматі відчутно, що бракує кисню, до того ж це відчуття посилюється сухістю повітря. Важко переносити і перехід від спекотного літнього дня до холодної ночі. По-друге, кам’янистий грунт Вірменії не сприяє розвитку сільського господарства (основним районом землеробства є Араратська долина на південному заході країни). Тут небагато ділянок із справді родючими грунтами. У Вірменії вирощують виноград і фрукти, овочі, баштанні культури, а також розводять овець та велику рогату худобу. Повністю забезпечити себе харчами країна не може. Основними галузями промисловості за часів СРСР були машинобудування, металообробка, хімічна, легка, харчова, особливо виноробно-коньячна. За винятком останньої, інші галузі нині перебувають у занепаді. Іноземні інвестиції останніх років хоча й пожвавили роботу деяких підприємств, проте поки що не сприяли повноцінній роботі промисловості. Надра країни багаті мідною, залізною та поліметалевими рудами, є також поклади молібдену, свинцю. Економіка Вірменії перебуває у кризі, додає також проблем карабахський конфлікт. У країні численна армія безробітних. Стають у пригоді вірменам їхні підприємницькі традиції, сімейний бізнес та допомога родичів із-за кордону. На сьогоднішній день кількість населення країни, за оцінкою фахівців, дорівнює 3,4 млн чоловік, але насправді вірмен набагато більше, адже вони розселилися по різних державах. У столиці Вірменії Єревані мешкають 1,3 млн людей. Державною мовою є вірменська, грошовою одиницею – драм.

Вірменам не потрібне море, адже в них є найбільше в Євразії високогірне озеро Севан (назва означає «місце, де чорніють» – таке пекуче там сонце). Його вода змінює колір багато разів за день – озеро може бути смарагдовим, чи ніжно-бірюзовим або насичено-фіолетовим. Тут є також так званий півострів (він був колись островом), де стоять три давні церкви. Проте ця первозданна краса потребує допомоги. Використання озера людиною призвело до пониження рівня води і її забруднення. Уряд прийняв програму щодо його порятунку.

Територія Вірменії насичена історичними пам’ятками. Їх тут налічується понад чотири тисячі. Окрім мальовничих гір, монастирських ансамблів Севану тут варто подивитися унікальну фортецю Гарні (ІІІ-ІІ ст. до н. е.), відбудований храм Сонця (І ст. н. е.), храми в релігійній столиці країни Ечміадзіні (IV ст.), скельний монастир Гегард (VI ст.) та інші церкви, палаци, монастирі. Гордістю країни є також всесвітньовідомий інститут стародавніх рукописів Матенадаран ім. Месропа Маштоца, де зберігаються близько 20 тис. древніх та середньовічних рукописів. У кожному куточку країни є об’єкти, варті уваги, але, на жаль, туристична інфраструктура зведена тут майже нанівець.

В’єтнам – країна з багатьма іменами

В’єтнам, або Соціалістична Республіка В’єтнам (СРВ), – держава у східній частині півострова Індокитай у Південно-Східній Азії. Вона межує на півночі з Китаєм, на заході з Лаосом і Камбоджею, омивається Південно-Китайським морем та його затоками Бакбо (Тонкінською) та Сіамською. Держава складається з трьох історичних областей: Північної (Бакбо), Центральної (Чунгбо) та Південної (Намбо). Під час господарювання французів з кінця XIX ст. вони відповідно називалися Тонкін, Аннам і Кохінхіна. Площа В’єтнаму становить 332 тис. км ². Країна витягнута більше ніж на 1750 км з півночі на південь. Конфігурація її території нагадує літеру «S». У В’єтнамі мешкають 81,62 млн жителів.

З початком в’єтнамської державності пов’язано багато різних легенд. Давніх предків привабили тут дві родючі рівнини в дельтах річок: Xонгма та Меконгу. Вважається, що першопредками в’єтнамців були Володар Дракон Лак Лонг Куан та фея Єу До (Матінка-Дружина), що народила 100 синів. Одна половина дітей оселилася в горах, друга – у долинах. Чотири тисячі років тому на престол зійшов один із синів дракона, Xyнг Віонг. Він назвав країну Ванлангом, Країною Татуйованих Людей. У подальшому правлячі династії давали В’єтнаму інші назви, наприклад Ау-Лак, що означає «Королівство дракона і птаха». Потім Ау-Лак об’єднався з іншою державою – Намв’єтом (258-111 до н. е.).

Витягнутий з півночі на південь В’єтнам часто зображують у вигляді двох кошиків з рисом на коромислі. Завдяки м’якому клімату та давній системі дамб тут вирощують до трьох врожаїв рису за рік. Багато проток, штучні канали та дамби перетворилися на справжні річки, загальна довжина яких перевищує 4 тис. км. Сьогодні ці рукотворні спорудження рятують людей від повеней, тайфунів, посух та голоду.

В’єтнам знаходиться в межах кількох природних зон, наявність давньої геологічної структури також визначає різноманітність його природних умов. Рельєф країни переважно гірський (три чверті території займають гори, плато і плоскогір’я). В’єтнаму належать також острови та архіпелаги. Найбільші з них – Байтилонг, Кото, Катба, Кондао в Південно-Китайському морі, Фукуок у Сіамській затоці та ін. Від сусідніх держав В’єтнам відрізняється тим, що в його рельєфі переважають гірські хребти. Від північної межі країни в південно-східному напрямку простягнувся хребет Xоангльеншон і плато (в перекладі «Головне гірське пасмо»), який утворює вододіл річок Xонгма (Червона) і Да. В межах цього пасма є кілька шпилів з вершинами понад 2500 м, зокрема найвища гора Індокитаю Фаншипан (3143 м).

Стрімкими водами Міконгу

Далі на захід, до меж кордону з Лаосом, простежується серія низьких паралельних хребтів з вершинами від 1600 до 2100 м. Праві притоки річки Хонгма, які перетинають гори Хоангльєншон, мають вузькі каньйоноподібні долини. Хоча гірські схили вкриті лісом, у дощову пору року трапляються зсуви, каменепади й селі. До півдня вздовж кордону з Лаосом і Камбоджею на 1200 км простягнулися гори Чионгшон («Довгі гори»), які мають круті східні схили. Найвища гора Сайлайленг (2711 м) знаходиться на північному заході, на межі з Лаосом.

На рівнини припадає всього чверть території В’єтнаму, але саме там зосереджена основна господарська діяльність. Найбільші рівнини сформовані дельтами річок Хонгма на півночі та Меконг на півдні. Оскільки в районі дельти Хонгма люди живуть упродовж кількох тисячоліть, рослинний покрив там в основному знищений, і природа зазнала суттєвих антропогенних змін.

3 метою збереження тваринного світу та рідкісних рослин (у тому числі лікарських) у В’єтнамі створено 87 заповідників загальною площею 750 тис. га.

Неабиякою окрасою В’єтнаму є бухта Халонг у затоці Бакбо, що визнана ЮНЕСКО одним із чудес світу. На лазурному морському просторі цієї затоки розкидано 1600 маленьких островів і скель чудернацьких форм, що нагадують півнів, жаб і взагалі все, що може підказати уява. Окрім неземної краси, є в бухті Халонг ще одна особливість, що зробила їх широко відомою. Як стверджують місцеві жителі, у тутешніх водах досі живе дракон – в’єтнамський різновид Лохнесського чудовиська, якого іноді бачать рибалки. За в’єтнамською легендою, ще за давніх часів вогненний дракон якимись своїми злодіяннями прогнівив найголовнішого бога. Той вирішив покарати дракона. А дракон сховався від гніву бога у водах бухти Халонг. Але чудовисько було занадто велике, а бухта недостатньо глибока (навіть нині – максимум 20 м). Тож головний бог помітив дракона-злочинця і перетворив його на каміння. Власне, всі ці три тисячі островів, що стали окрасою бухти Халонг, і є рештками того скам’янілого величезного дракона, (судячи з кількості та розміру островів – деякі сягають у висоту 200 м. На скелястих островах трапляються печери зі сталактитами і сталагмітами. На морських узбережжях В’єтнаму з пляжами з білого і золотавого піску розташовані курортні зони Вунгтау, Нячанг, Дошон та інші.

Територія В’єтнаму поділяється на три кліматичні райони: Північний, Центральний та Південний. Через різноманітність рельєфу та зміни напрямку вітрів протягом року в цих районах помітні істотні внутрішні розбіжності. На рівнинах, включаючи дельти, середня температура трьох зимових місяців становить усього +17 °C. Але бувають дні, коли стовпчик термометра опускається до +5 °C. У горах зими тривалі й суворі, на прикордонних хребтах можливі заморозки. Влітку настає особливий сезон – дощовий, – що триває з квітня по жовтень. З липня по вересень випадає приблизно 80 % річної норми опадів. Знищення американською авіацією лісів призвело до активізації руйнівних повеней на річках області Чунгбо. У вологий сезон нерідко шаленіють могутні тайфуни, сила яких спадає в напрямку до півдня.

Надра В’єтнаму, особливо північні та північно-західні райони, багаті на корисні копалини. Найважливіше місце серед них посідають нафта й газ, які виявлені в басейнах річок Xонгма та Меконг і на континентальному шельфі.

Один з ханойських храмів

Значна частина території В’єтнаму, переважно гориста, вкрита лісами. Тут росте багато цінних порід дерев: залізне, чорне, рожеве, камфорне, ебенове, сандалове дерево та ін. У низинних районах країни багато кокосових гаїв, на плато в південно-західному районі – саванові ліси й савани з заростями твердих трав та бамбуку, на узбережжі трапляються мангрові ліси.

Тваринний світ В’єтнаму досить різноманітний. Він налічує близько 170 видів ссавців, приблизно 970 видів птахів, 270 видів плазунів, понад 1000 видів морських та прісноводних риб. У зоні тропічних лісів поширені пантери, леопарди, тигри, мавпи (макаки та гібони), ведмеді, великі варани, білий і зелений папуги, фазани. Іноді зустрічаються носороги. У прибережних водах живуть краби, креветки, молюски.

Мавзолей Хо Ши Міна в Ханої

Відповідно до конституції 1992 року, найвищим органом державної влади в країні є однопалатні Національні збори, що складаються з 450 депутатів, яких обирають на п’ять років прямим загальним голосуванням.

В’єтнамська валюта – донг. Державна мова – в’єтнамська.

В’єтнам – аграрно-індустріальна країна, що має власний економічний потенціал. Після виведення військових частин з Камбоджі в 1989 році він одержав можливість цілком покінчити з режимом «воєнного комунізму». Сільське господарство залишається головною галуззю економіки, що забезпечує продовольчі потреби країни. Основні оброблювані земельні площі зайняті під рис (на рівнинах – поливний рис, на гірських схилах та пагорбах – суходільний).

У В’єтнамі вирощується близько 1500 сортів рису – з білим, жовтуватим, червонясто-коричневим (суходільний рис) і навіть з майже чорним (він вважається цілющим) зерном. Також є так званий ароматний клейкий рис, що йде на приготування святкових блюд.

На непридатних для рисівництва землях вирощують інші культури: земляний горіх (арахіс), кукурудзу, сою, бобові, батат. Сільськогосподарські культури поділяються на текстильні та волокнисті (бавовник, джут, рами, шовковиця), цукристі (цукрова тростина), олійні (арахіс, кунжут, кокос), стимулятори (тютюн, чорний перець, чай, кава, бетель), смолисті (гевея, лакове дерево, сосна). Найбільші площі відведені під плантації каучуконосного дерева гевеї. З плодових культур вирощують безліч сортів бананів, помаранчі, лимони, манго, грейпфрути, папайю (динне дерево), ананаси, кокосові горіхи, хлібне дерево та багато інших екзотичних плодів. З овочів, окрім завезених з помірного поясу картоплі, томатів, огірків, цибулі, культивують численні сорти гарбузів, капусти, пряних трав та ін.

Неможливо уявити В’єтнам без Сайгона – найбільшого міста країни. Перейменоване після об’єднання В’єтнаму у місто Хо Ши Мін (4,1 млн мешканців), воно має площу в 2000 км ²і простягається від Південно-Китайського моря до камбоджійського кордону. На захід від центру міста знаходиться величезний китайський район – Шолон, де зосереджене основне економічне життя країни. Але найцікавішим в історичному плані є місто Ханой (1,2 млн мешканців) – столиця В’єтнаму. Тут спосіб життя практично не змінився з середніх століть, багато жителів і дотепер живуть у будиночках, вкритих пальмовим листям. А в прибережних поселеннях люди мешкають в основному в затишних низеньких будиночках з черепичними дахами.

До рисових ланів селяни дістаються зазвичай на велосипедах

Традиційна в’єтнамська пагода

Бурхливе зростання економіки було зумовлене успішним переходом від системи державного управління та субсидування підприємств до принципів ринкової економіки, встановлення широких зовнішньоекономічних зв’язків. Нині В’єтнам – країна низьких цін та високої якості товарів. За безпосередньої участі іноземних компаній набули розвитку найважливіші галузі промисловості: нафтогазова, виробництво цементу, сталі, електроніки, швейно-текстильних виробів, переробка сільськогосподарської продукції. Прямі іноземні інвестиції сприяють формуванню та розвитку таких галузей, як автомобілебудування, виробництво мотоциклів. Останні п’ять-сім років у В’єтнамі триває активне будівництво.

В’єтнамці – дуже гостинний та привітний народ. До всіх іноземяців вони ставляться з рівною доброзичливістю. У В’єтнамі можна не тільки добре відпочити, але й вилікувати різні захворювання методами східної медицини. Знамениті природні джерела теплої мінеральної води Бинчау (температура води +40 °C) з чудовими лікувальними властивостями чекають гостей упродовж року.

На думку багатьох туристів, в’єтнамська кухня – найсмачніша у світі. За бажанням можна покуштувати такі екзотичні страви, як смажені стегенця жаб та зварені з імбиром морські равлики; красиві кольорові черепашки можна взяти як сувенір – вони прикрасять вашу кімнату і завжди нагадуватимуть про ваші відвідини гостинного В’єтнаму.