Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)
– Це і є майбутні паляниці, булочки і бублики – все разом. – Адам потряс плодами. – Виявляється, на цій планеті росте хлібне дерево!
Недовірливо позираючи на незнайомі їй плоди, Єва
скривилась.
– Щось мені не віриться, щоб цей зелено-бурий непривабливий з вигляду плід міг замінити хліб.
– Справжнього хліба він, звісно, замінити не може, – сказав Адам, розрізаючи плід на дві половинки. – Але... за відсутністю справжнього, пшеничного, хліба і цей добрий. Принаймні на смак і на запах він нагадує справжній хліб.
Адам різав плід на скибки і складав їх на стулки черепашок. А як на хвильку відвернувся до багаття, Єва крадькома схопила одну скибку і вкусила. Та в цю ж мить трапилось непередбачене – їй склеїло зуби. І так міцно, що не могла ні говорити, ні, тим більше, розтулити рота.
– Та хліб це, хліб, – сміявся Адам. – Але в свіжому вигляді його не можна їсти. Треба або потримати довго на сонці, або посмажити у багатті. Тільки тоді зникне липка смола.
Єва не могла говорити, тому, посварившись на Адама кулаком, метнулася в бухту до води. Повернулась сердита, але, глянувши на веселе й безтурботне обличчя Адама, не втрималась і собі пирхнула.
– Я твого так званого хліба і в рот більше не візьму!
– Що не кажи, а гарний засіб для жінок, які надто багато говорять! – сміявся він. – І приклад, як не треба спішити класти в рот те, чого не знаєш.
Коли Адам спік у багатті першу скибку й вона зарум’янилась та стала схожою на справжній хліб, Єва, навчена гірким досвідом, довго й недовірливо оглядала та принюхувалась до неї. Зрештою, не втримавшись, швидко з’їла.
– Смачно!.. – вигукнула захоплено. – Адаме, це ж справжній хліб! Смаж іще. Зроду такого смачного хліба не їла.
Адам вихоплював з гарячого каміння пахучі, рум’яні скибки і подавав Єві, милуючись збоку її апетитом.
– Їж, їж, Євочко, – приказував. – Хлібне дерево плодовите. Плоди на ньому родять замалим не круглий рік, так що одного дерева для нас вистачить, і ниви не треба.
4
Літо на Леонії, певно, вже почалося, бо дощі, тихі та світлі, “сліпі” й грибні, йшли майже щодня, а іноді і вночі. Найбільшою насолодою для Єви було всістися на камені перед входом до печери і слухати шум дощу. Вона цілими днями могла сидіти непорушно та слухати, як шумить-лопотить тихий ласкавий дощик, і на її губах блукала дивна, щаслива посмішка.
Адам, як завжди, був зайнятий роботою. Всівшись біля Єви, щось вирізав, стругав.
– Крило, чи що, майструєш? – поцікавилася Єва. – Чи не на Землю зібрався летіти?
– Полетимо вдвох, – Адам старанно орудував ножем, вирізаючи контури пір’їни. – Я виріжу ще одне крило, для тебе.
Слухаючи шум дощу, Єва задумувалась. Тим більше, що в минулому її житті за щоденними клопотами ніколи було думати. А тут, на Леонії, вона відкрила для себе океан часу. Океан вільного часу! Виявляється, у людини може бути океан вільного часу. Неймовірне відкриття! З якою насолодою віддавалась вона своїм думкам, і сам процес думання став для неї своєрідною роботою, гімнастикою для розуму. Тепер під іншим кутом зору бачила минуле життя, усі його похибки та промахи, манівці чи зайві ходи. Тільки тепер зрозуміла, що попереднє життя могла прожити корисніше і багатше, аби частіше задумувалась і не робила багатьох зайвих ходів, що за роки складалися в десятки зайвих кілометро-днів. Звідси, з Леонії, вона ніби променем лазера висвічувала своє минуле і дивилась на себе ніби збоку. Лише тут, опинившись, по суті, біля розбитого корита, нарешті збагнула, що людині не шкодить іноді... думати. Думати, щоб далі рухатися життям. Не першої свіжості відкриття, якщо б не сказати – банальне, але Єва тільки тепер до нього дійшла і була рада, що хоч пізно, а все ж збагнула те, що належить знати ледве чи не з юних літ. І думала, що віднині, як повернеться на Землю, житиме зовсім по-іншому.
Колись на Землі на деякі вироби (кращі, звичайно) ставили Знак якості. І люди охочіше брали ті товари, на яких стояв цей симпатичний знак-гарантія доброти і надійності. Єва подумала: як іноді деякому життю бракує ось такого Знака якості! Тільки хто ж його поставить на твоє життя, хто підтвердить, що жила ти не марно, що життя твоє багате і значне, заслуговує ось такого знака. Подумки вона давала собі слово: як повернеться на Землю, життя у неї буде тільки із Знаком якості... А втім, жити треба завжди чесно, а не тільки тоді, як повернешся на Землю. І давала собі клятву: віднині житиму так, щоб кожний день заслуговував на Знак якості.
Дощі набирали силу, шуміли вже й по кілька разів на день, повітря ставало вологішим, і та волога починала проникати в печеру. Єва, зачувши шум опадів, уже не вибігала з печери і не кричала: “Дощик, Адаме, дощик!!!” – а бурчала:
– Знову дощ? Щодень дощ і дощ! Що за дивна планета? То місяцями ані краплини, то від тих краплин подітися ніде. Та придумай же, Адаме, що-небудь!
Та справжніх дощів ще не було. Справжні тільки-но ладнались у дорогу.
Перші кілька днів, коли почалися зливи, якось терпіли. Прошумить короткочасна, хоча й сильна, злива, вигляне сонце – заблищить навколо, небо стане голубим, аж очам дивитися боляче, а Великі Рівнини спалахують смарагдами, і все звеселіє. З Великих Рівнин до моря мчали суцільні потоки, і Єва тоді бігала по мокрій траві, витанцьовувала в тих потоках, мов дівча. Іноді й Адам, по-хлоп’ячому закачавши холоші, бродив теплими потоками, що, несучи траву, збігали вниз, та милувався веселками, які майже після кожного дощу вставали над Великими Рівнинами. Задивляючись на веселку, Адам замислювався, і його мигдалевидні очі світилися радістю, а на повних губах блукала лагідна посмішка. Спостерігаючи за ним, Єва ревниво думала: кого він згадує і про кого думає? Та, збагнувши, що на планеті Леонія із жіночого племені вона одна, заспокоювалась.
Із зливами прийшли грози.
Щоранку, як тільки-но з-за Східного хребта витикалося сонце Толіман із своїм карликом-супутником, у небі з’являлися високі купчасті хмари – провісники і посланці гроз. Вони виростали у дивні башти і так незрушно стояли до обіду. Тоді їхні вершини ніби згладжувались, ширшали, перетворюючись на гігантські наковальні, і Адам уже знав – після полудня чекай грози.
Спершу грози тішили Єву.
– Ах, як симпатично гримить! – захоплено говорила вона, коли грім гатив, як з гармат. – Не грім, а музика. Давно не чула такого гарного грому.
– Звичайні фронтальні грози, – одказував Адам, усе ще мудруючи над кедровим обрубком, – у ньому вже можна було впізнати крило: тонке і довге.
– У тебе все звичайне, – не згоджувалася Єва. – Ти просто перестав дивуватися світові. – І, як зигзагоподібна сліпуча лінія оперізувала півнеба, аж у долоні ляскала: – Ах, яка симпатична блискавка!..
– Звичайна лінійна блискавка, -одказував Адам. – Над Землею, наприклад, щосекунди відбувається 117 грозових розрядів, половина над океанами, а решта над суходолом.
– Але на Землі я щось не бачила таких симпатичних блискавок. По-моєму, на Леонії вони кращі.
Зненацька з Великих Рівнин налетів такий ураган, що коли б вони не сховалися в печері, поздував би їх аж у море. Принаймні так потім запевняла Єва. Все навколо потонуло в сірому попелі, все ревло, гуло, гримкотіло і завивало – здавалося, ще мить – і їхню печеру занесе аж на край світу. Так тривало з годину, а тоді раптово стихло, тільки час од часу налітали шквальні пориви вітру та блискавиці краяли небо.
Доки лютував ураган, Єва не знаходила собі місця і все оглядала печеру, навіть мацала стіни: чи витримають вони? В одному кутку помітила тріщину, і та тріщина видалась їй підозрілою. Вона довго її досліджувала, пробувала, чи не хитаються, бува, стіни, а коли знадвору донісся особливо сильний порив вітру і десь у скелях загуркотіло каміння, підняла Адама на ноги переляканим криком:
– Печера розколюється надвоє!!!
Адам довго заспокоював Єву. Дощі закінчились аж у травні.
Стало ясно, що клімат на Леонії протягом року різко поділяється на два сезони: сухий, себто зиму, що триває тут із травня до кінця листопада, і на вологий, тобто літо (грудень – квітень). Опади влітку, як правило, приносить північно-західний мусон. А ще Адам збагнув, що живуть вони з Євою у субекваторіальному поясі планети, де температура влітку і взимку (щоправда, ці поняття тут умовні) постійна – 25-30 градусів тепла.
Так і рік збіг.
Перший рік епохи бронзи на планеті Леонія.
5
Першу річницю їхнього перебування на Леонії Адам вирішив відзначити “встановленням майже меморіального стовпа”. Принаймні так він, не без урочистостей, висловився, коли вранці вітав Єву з “визначною датою”.
– У наш час рідко хто із роду гомо сапіенс не хоче потрапити в історію із своїм персональним, так би мовити, стовпом. Чи хоча б з дошкою, – іронізувала Єва. – Став і ти свій стовп, але не забудь на ньому викарбувати: “Перехожий, зупинися! З благоговійним мовчанням постій хвилину. Тут, на цьому місці, року-місяця такого-то влипли в історію Адам з Свою”. Тільки хто буде зупинятися біля твого меморіального стовпа, читати напис та ахкати: “Ах, невже і справді на цьому місці Адам з Свою влипли в історію?.. Аж не віриться! Така видатна історична подія, а місце таке скромне, просте, звичайне!..”
Адам доброзичливо посміхався. Він завжди був радий, коли Єва вдавалася до іронії чи кидала глузливі шпильки на його адресу – вона тоді наче оживала, ставала енергійною, в очах спалахували грайливі іскорки, і очі її в такі хвилини дуже подобались Адамові. Хоча тут був і свій мінус – вона ставала колючою. Адам давно затямив, що ідеальних жінок у роду гомо поки що немає і не було (можливо, у майбутньому, з розвитком генної інженерії такі будуть створені, але навряд чи варто заздрити майбутнім чоловікам!). Тож і Єва була далеко не з самими лише плюсами. Та вона Адамові подобалась такою, якою була, і він не намагався її перевиховувати, інтуїтивно відчуваючи, чим для нього це може закінчитися.
Отож, відчуваючи, що сьогодні зранку Єва настроєна на веселий лад, Адам прихопив бронзову сокиру і попрямував до виходу. На Євине іронічне: “Куди ви, ваша світлість?” – відповів у тому ж жартівливому тоні: “Діла, діла...” І зник з печери.
Повернувся під обід, приволікши до печери чималий обрубок кедра, метрів зо три завдовжки.
Єва трав’яним віхтем саме замітала біля печери (останнім часом вона почала з виглядом дбайливої господині старанно прибирати в печері: вологими морськими губками витирала від пилу стіни, на кам’яних виступах розіслала черепашки різних молюсків). Глянувши на Адама примруженими очима, запитала:
– Що це ти затіяв?
– Кажу, меморіальний стовп буду ставити з нагоди першої річниці, яку ми так чудово провели на цій планеті.
– Краще б поставив з нагоди останньої!
– Всьому свій час, Єво.
Спорудження “меморіального стовпа” тривало цілий день. Адам працював не поспішаючи, як і все звик робити – хоч повільно, зате надійно.
– Адаме! – раптом скрикнула Єва. – Якщо ми прожили тут дванадцять місяців, виходить, сьогодні у нас Новий рік?
– З чим тебе й вітаю!
Єва схопилася з каменя, оглянулась довкола.
– А де ж?.. – розгублено запитала і вмовкла, махнувши рукою. – Усе тут не так, як на Землі.
– Тут Новий рік такий, як, приміром, у нас в теплих краях, де не буває зими.
– А звідки ти знаєш, що сьогодні, саме сьогодні, тут Новий рік?
– З чогось же треба починати літочислення, – стружачи кедр, Адам уголос ділився своїми думками. – В основі всіх календарних систем людства лежить хронологія. У різних народів Землі колись виникало одне й те ж питання: з якого моменту починати рахунок часу? Тобто відлік часу. Яке явище, подію, факт вважати одвічним, головним у літочисленні? Більшість народів брали за основу міфічні та релігійні уявлення: початок царювання різних імператорів, фараонів тощо. У всіх народів були широко розповсюджені ери, їх нараховується на Землі близько тисячі. А що означає слово “ера”? Дослівний переклад його, – “вихідне число”. Це не що інше, як з’єднання початкових літер латинської фрази: “Від початку воцаріння Августа”, себто римського імператора Октавіана Августа, який став імператором у 21 році до нашої ери. У нас же на Леонії ні міфічних, ні релігійних подій не було, немає і не буде, тут не царювали і не будуть царювати ніякі імператори і фараони. То від чого нам починати своє літочислення? Хіба що, – він засміявся, – від Адама і Єви. Інших же подій, пов’язаних із людьми, тут не було. Тому фразу “Від воцаріння Августа” ми переробимо на свою: “Від воцаріння Адама і Єви”. Початкові букви перших трьох слів цієї фрази і складуть нам (у латинській, звісно, транскрипції) слово “ера”. От від нашого з тобою воцарінння на Леонії і почнеться Нова, Новітня, або – Перша ера. Хіба це не привід для початку літочислення? Хіба це не видатна подія?
– Видатна, видатна, – сміялася Єва. – Згодна, Щоб від нас починалася ера. Може, хоч таким способом потраплю в історію?
– Взагалі час вимірюється шляхом спостережень процесів, які періодично повторюються: за ніччю, як відомо, наступає день, за зимою – весна, за весною – літо, за літом – осінь. В основу ж вимірів часу астрономія поклала рух небесних тіл, обертання планети навколо своєї осі і руху планети навколо свого світила – Сонця. Леонійське подвійне сонце, зірка А та її супутник зірка Б, робить повний оберт по екліптиці приблизно, як і Земля, за 365 діб. Але час, як ти знаєш, різний буває. Астрономія знає зоряний час, сонячний час, місцевий час, всесвітній час, поясний час, декретний час, атомний час і так далі. Ми ж, очевидно, будемо користуватися місцевим часом. Отож, за місцевим часом сьогодні у нас Новий рік. Перший рік у мільярднолітній історії Леонії.
– Ти мене аж стомив своєю вражаючою премудрістю, – зітхнула Єва. – А Новий рік завжди простий, без премудрості і довгих пояснень. Новий рік – і все сказано. – Замислено повторила: – Новий рік... Де не зустрічала, а такого ще не було.
Обстругавши кедр, Адам виніс із печери два крила, які вирізав ще раніше, і, примірявши та підігнавши, прибив їх бронзовими цвяхами до вершка стовпа.
– Крилатий стовп? – оглядаючи Адамів витвір, Єва знизала плечима. – Що сіє означає? Мовби щось знайоме, а не пригадаю.
– Як впораюсь із роботою, усе, все сьогодні скажу, – Адам якось дивно глянув на Єву, і вона зрозуміла, що сьогодні й справді має щось статися.
Тим часом Адам заходився готувати з мідних порошків фарби. Назбиравши чаїного пір’я, зробив із нього щось на зразок квача і пофарбував стовп у три кольори: зелений, синій і червоний.
Доки фарба сохла, неподалік од входу до печери викопав яму і закопав стовп, добре його втрамбувавши камінням. Єва тільки руками сплеснула:
– І як же я не здогадалася відразу? Та це ж тотем! Як він гарно виглядає – очам приємно. І вілла наша ніби ожила з цим стовпом. Зразу видно, що це не просто печера, а житло людей.
– Спершу трохи історії, – Адам весело блимав очима. – Вислухай, і ти оціниш мою задумку. У сиву давнину індійці тихоокеанського узбережжя Канади завжди ставили такі тотеми біля своїх осель. Для них тотем слугував єдиним документом сім’ї. Він підтверджував родовід. Господар вирізав на тотемі значки про всі події, пов’язані з життям сім’ї: хто коли народився, хто коли помер, що коли сталося і так далі. Тотем вважався живим, але з тієї миті, як глава роду вирізав йому крила – символ Птиці Грому, посланниці Великого Духа. Оскільки у нас із тобою немає ні документів, ні паперу взагалі, тотем також служитиме нам документом. І, звичайо ж, календарем. Крила у нашого тотема є, тож і в нас він вважатиметься живим.
Ставши на камені, Адам вирізав на стовпі прямокутник, а всередині виколупав шість ямок, остання, шоста, була більша за інші, і від неї навсібіч розходилися промені. Придивившись, Єва збагнула, що перед нею сузір’я Кассіопеї, а шоста ямка з променями – земне Сонце. Нижче Сонця Адам виколупав ще одну ямку і біля неї вирізав одне лише слово: “Земля”.
– Тепер із тотему зрозуміло, звідки ми з тобою ведемо наш родовід. – Ми – люди Землі, шостої зірки, що сіяє у сузір’ї Кассіопеї, якщо, звісно, дивитися на небо з поверхні цієї планети. Це наша, так би мовити, домашня адреса.
Під прямокутником, що зображував сузір’я Кассіопеї, в небі Леонії, Адам (простоявши на камені півдня) викарбував таке:
“Крилатий тотем встановлено на ознаменування початку літочислення на планеті Леонія – система зірки А, сузір’я Центавра.
Сьогодні, 22 липня 2119 року за земним літочисленням, почався Перший рік нової ери планети Леонії. І почали її двоє відважних землян – Адам і Єва, які вже прожили тут на віллі “Кам’яні пенати” 12 місяців Нульового року”.
– Отже, – прокоментував творець тотему, – 22 липня ми вперше опинилися на цій планеті. Сьогодні теж 22 липня. Тільки вже першого року. Ось це я і вирізав на тотемі. Віднині всі події, які з нами стануться, знайдуть своє відображення на крилатому стовпі. Тотем із крилами Птиці Грому буде охоронцем і литописцем нашого роду.
– Що ти... сказав? – пошепки перепитала Єва, не вірячи почутому.
6
А далі відбулося те, що автор вирішив винести в окремий розділ. Отже:
– Що ти сказав? – пошепки перепитала Єва.
– Я сказав, що тотем... – Адам розгубився. – Тотем стане літописцем і охоронцем нашого роду.
– Прошу уточнити, якого це роду?
– Твого і мого, а разом... нашого.
– Я поки що не твоя дружина і не брала на себе ніяких зобов’язань разом із тобою творити новий рід людський на планеті Леонія.
І Адам зважився на те, на що не міг зважитись на Памірі, на Місяці і на Марсі. І на що не міг зважитися протягом всього Нульового року планети Леонії. А зважившись, зробив рішучий крок до Єви, котра завмерла в очікуванні чогось незвичайного, і то блідла, то червоніла, і категорично заявив:
– Я знаю, що ти не моя дружина, але я хочу... щоб ти нею стала!
– Наскільки я розумію, ти освідчуєшся?
– Так! – Адам стояв під тотемом із крилами Птиці Грому і був рішучий, як ніколи. – Я хочу, щоб ти стала моєю. Від сьогодні і назавжди!
– Так відразу й – назавжди?
– І крилата Птиця Грому, посланниця Великого Духа, – кивнув він на мальовничий тотем, – тому свідок. Клянусь, що берегтиму тебе все життя і не скривджу тебе ані словом, ані вчинком.
– Цього ще не вистачало, – пирхнула Єва, – щоб ти мене ще кривдив. А я така, що можу... дошкулити і словом, і вчинком. Ти це зважив?
– Так! – твердо заявив Адам і злегка зблід. – Я все зважив.
– Що ж, наміри у тебе, як я розумію, серйозні, – розмірковувала Єва. – Але ти забув... що я заміжня.
– Ти була заміжньою, але твій чоловік загинув. Звідтоді минув рік, і ти вільна розпоряджатися своєю долею.
Єва подумала і кивнула головою.
– Так, минув уже рік, і ніхто мене не засудить, якщо я спробую влаштувати своє життя.
– Єво!.. – Адам ще ближче підступив до неї: – Я прошу твоєї руки!
– О-ох, як у кіно! – Єва сплеснула руками, а її очі так і сяяли. – І чому ти раніше не поставив цього симпатичного тотему, що надихнув тебе на такий подвиг?
– Раніше я не зважувався, – чесно зізнався Адам.
– Невже за цей рік, що ми прожили на Леонії і протягом якого я добряче помотала тобі нерви, ти встиг мене покохати?
Адам узяв її руки в свої.
– Я кохаю тебе, Єво, – прошепотів, червоніючи. – А покохав тебе ще на Памірі і з того часу не можу забути.
– Невже це... правда?
І з її очей потекли сльози.
– Ти жорстокий, Адаме! – мовила вона крізь сльози. – Я стільки років чекала від тебе цих слів. На Памірі чекала, на Місяці чекала, на Марсі чекала. Чекала і – не дочекалася. Вирішила, що я тобі байдужа, і... з відчаю вийшла заміж.
– А мені здавалося, що я тобі... байдужий.
– Коли б ми не потрапили на цю планету, я так і не почула б від тебе зізнання. – І Єва враз накинулась на Адама: – Ну чого ж ти стоїш, дурнику?!
– А що я... маю робити? – розгубився Адам.
– Та обніми ж свою молоду дружину і поцілуй її, чи що.
Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він рвучко притягнув Єву до себе і тільки обняв, як вона, легко війнувши пругким станом, вислизнула з його обіймів. Одбігши від нього, притулилась до тотема, обхопила мальований стовп руками, зашепотіла до нього:
– Все чув, що сказав мені Адам? Він попросив моєї руки, і я дала згоду... Віднині ми будемо з Адамом подружжям. От що діється на Леонії Першого року нової ери, яка почалася від Адама і Єви... Ох, тотеме, віднині ти будеш символом нашого щастя. Хай же крила твої стануть крилами нашої любові, а грім твій стане на її сторожі!
Адам підійшов до тотема з другого боку, теж притулився до стовпа. Вони простягли одне одному руки, і руки їхні сплелися. І хоч між ними був стовп, але Адам відчув на своїх губах дотик її напіввідкритих уст, і їм здалося у ту мить, що планета Леонія раптом почала обертатися навколо своєї осі все швидше і швидше й, зрештою, завертілася у шаленому, солодкому, відчайдушному вирі...
Чи мав місце факт прискорення обертання планети Леонія, чи ні, автор того достеменно не відає, бо він не астроном і не планетолог. Можливо, планета Леонія і справді у деяких випадках швидше крутиться навколо своєї осі (як, між іншим, у подібних випадках завжди крутиться швидше й Земля).
А ще автор з усією серйозністю і достовірністю заявляє, що 22 липня Першого року нової ери на планеті Леонія (сузір’я Центавра) народився перший поцілунок закоханих. Перший за всю її мільярднорічну історію.
Перший і, зрозуміло, не останній.
І ще автор хоче зауважити: якщо на безлюдній планеті народилася любов, то така планета вже не може бути безлюдною. Бо де любов, там будуть і люди.
І вперше на планеті лунали ніжні слова:
– Любиш?..
– Люблю!..
Ніколи за всю свою історію не чула Леонія таких слів.
Можливо, з часом, як минуть десятки й сотні літ, дехто й вимовлятиме ці слова байдуже, аби лише закрутити їй голову й зірвати “квітку задоволення” (як то іноді ще буває на Землі), але то буде колись.
Можливо, згодом на цщ планеті (під час абсолютно нетипових сімейних сварок) вона кричатиме йому:
– Коли б не ти, я знайшла б іншого! І була б з ним щасливою!
– А ти думаєш, я не знайшов би іншу? – огризатиметься він. – Так ти ж мені голову закрутила, що я стратив розум!
(Що іноді ще чується на Землі).
Цього, на жаль, автор не може передбачити.
Звичайно, колись це буде на Леонії, як будуть люди, і перша зрада, перша нещирість, перша фальш, перша підступність, перші сімейні батальні сцени з биттям посуду та перші розлучення, перші суди і поділ майна... Все це колись буде, а поки що існувала любов – чиста і щаслива. Та був ще перший поцілунок...
І тотем, охоронець нового роду гомо на Леонії, надійно розпростер над закоханими крила Птиці Грому, захищаючи любов. Тому будемо вірити, що любов віднині і назавжди на Леонії стане крилатою.
7
Вранці Адам, вискочивши з печери, прикотив до тотема камінь, став на нього і, мугикаючи щось розвеселе, заходився вирізати бронзовим ножем літери на стовпі. Робив це старанно, дбайливо, час од часу милуючись своєю працею.
Із-за Східних Мідних гір, із-за хребтів віялом у небо вдарили золотисті стовпи, і невдовзі врочисто зійшло сонце Толіман, а за ним і його супутник. Адам привітно помахав їм рукою. І для того у нього були підстави. Єва всю ніч називала його: “Ти ж моє сонечко!..”
Починався новий день, другий день Першого року Леонії.
Над бухтою, як завжди, кружляли чайки і жалібно кричали.
З печери вийшла Єва. За одну лише ніч вона розквітла, помолоділа, посвіжішала, що й не впізнати. Це була інша Єва, інша жінка. Вона глянула на Адама закоханими очима, хитнула головою, розсипаючи по плечах світле волосся, і сказала:
– Доброго ранку, чоловіченьку мій! – не сказала, а проспівала. (“Спершу вони всі співають, а потім?..” – можливо, буркне досвідчений читач. А втім, певен, таких читачів на Землі немає).
– Яка ж ти... гарна! – захоплено прошепотів Адам. – Я раніше думав, що найкращою ти була на Памірі, і помилився. Найкраща ти зараз.
– Гарна, бо щаслива, – одказала Єва, підставляючи вранішньому сонцю своє обличчя. – А жінки завжди гарні, коли сповна спізнають любов. І щастя.
І хода її змінилась – стала м’якою, плавною, граційною.
– Що ти вирізуєш на охоронцеві нашого роду?
– Деяку інформацію.
Вона підійшла ближче і прочитала:
– “Адам + Єва”. Здорово і, головне, точно. Ніякої помилки немає.
– Це замість реєстрації у загсі, – пояснив Адам. – Віднині і назавжди нас мусить поєднати знак “+”. А свідком нашого з тобою шлюбу буде тотем і Птиця Грому.
Він зіскочив з каменя, обхопив Єву, і вони закружляли у вальсі. І хоч ніде не чути було музики (бо на Леонії ще не ревіли звідусюд транзистори і магнітофони), однак двоє зосереджено і плавно танцювали старовинний вальс, бо музика лунала у їхніх серцях.
А закінчився танець поцілунком.
– У мене вже губи спухли від поцілунків, – не всерйоз поскаржилася Єва. – Звичайно, я не закликаю до регламенту, але...
– То більше... не дозволяєш?
– Хто тобі сказав таку дурницю?! – удавано обурилась вона. – Ми ж розписалися на тотемі, і віднині ти мій законний чоловік. Сам же щойно вирізав: “Адам + Єва”. Отже, між нами віднині знак плюс, що об’єднав нас навічно. А мінус...
– Мінус ми виженемо геть!
– Ні, мінус нам теж потрібний.
– Для чого?
– Хоча б для того, щоб ми могли сказати: мінус байдужість, мінус нещирість, мінус неправда, мінус зло, мінус зрада... Як бачиш, мій дорогий чоловіченьку, для мінуса теж знайдеться робота. А плюс хай завжди буде з нами.
І вони знову цілувалися довго, жадібно.
– Ой Адаме, за один раз не можна випити всю радість. Ще звикнемо, перенаситимось...
– Хіба можна звикнути до сонця? До неба? До повітря? До життя?
І їм вірилось, що вони ніколи-ніколи не збайдужіють до життя.
Та через якийсь час Єву наче хто підмінив. Усмішка її згасла, і вся вона мовби зів’яла, ходила, як у воду опущена.
– Адаме! Ти чуєш? – застигала на мить, прислухаючись до чогось. – Звучить...
В її очах були сльози.
– Що з тобою? – обережно запитував Адам.
– Додому хочу, – крізь сльози мовила Єва. – Ой Адаме, хочу на Землю! На рідну Землю! Щастя може бути тільки на Землі. А тут... усе імітація.
– Ти завдаєш мені болю.
– Хіба я винна, що хочу додому? – Вона припала до Адама, ткнулась лицем у його плече і затихла. Але ненадовго. По хвилі заговорила знову: – Чуєш, звучить?.. Пам’ятаєш, як ми сідали в ракету, що мала доставити нас на орбіту до “Геліоса”? Ми робили тоді останні кроки по Землі. А на зеленому полі Космопорту цвіла кульбаба. Рясно-рясно і жовта-жовта... По всьому полю жовтіли тисячі крихітних очок, наче Земля дивилася на нас востаннє. Нас проводжало багато людей, вони стояли, а ми йшли. Йшли, стараючись не наступати на жовті очка кульбаби. Нас було восьмеро землян-астронавтів. І раптом... Ти пригадуєш? До мене підбігла дівчинка років дванадцяти з золотистим волоссям. Як кульбабка. Мені здалося, що то й справді ожила кульбаба і підбігла до мене. “Як тебе звати, дівчинко?” – запитала я. “Зея”, – відповіла вона. У ту мить, коли ми робили останні кроки по Землі, її ім’я видалось мені символічним, ніби в давньогрецької богині Землі. І мені здалося, що то юна богиня Землі прощається зі мною. З усіма нами. Дівчинка простягнула мені квітку кульбаби. А простягнувши, махнула рукою, і з її годинничка, в якому був вмонтований міні-магнітофон, раптом полинула незвичайна музика. Я завмерла... Наче хтось хотів вийняти моє серце, душу хотів хтось вийняти. “Це вам”, – сказала дівчинка Зея, схожа на кульбабку. І тільки тоді я збагнула, що то за мелодія. То був прадавній полонез “Прощання з Батьківщиною”. Всі астронавти застигли, зачувши ту мелодію. Тоді до дівчинки Зеї підбігли якісь суворі люди, вимкнули її міні-магнітофон і сказали їй сердито: “Не треба астронавтам такої музики. Вони не прощаються з Землею назавжди. Вони повернуться. Їм потрібна музика бравурна, мобілізуюча...” А ми прощалися тоді з Землею назавжди. Принаймні шість із восьми вже ніколи не повернуться на Землю. Вони навіки попрощалися з нею...
Та переходи від одного настрою до іншого у Єви були швидкі і раптові. Вона враз стріпнула головою, ніби проганяла од себе те видиво, і ледь посміхнулася.
Й останні сльозинки висохли на її обличчі. Адамові ж здалося, що на Великих Рівнинах після дощу виглянуло сонце.
І вже її світлі очі були повні тепла, любові, радощів...
– Ходімо, – сказала Єва з милою лукавинкою в очах.
– Куди?
– А туди... – вона махнула на Великі Рівнини. – У нас медовий місяць. А в молодих мусить бути весільна подорож, так заведено. От і пішли у нашу з тобою весільну подорож.
Обнявшись, вони пішли, пішли по планеті, куди очі бачать. Але далеко не відійшли, бо зненацька попадали у високу траву, і було над ними тільки небо, небо, небо... Хто міг сказати, чи порушують вони моральні принципи, творячи свою любов у траві, під небом дзвінким та бездонним, хто міг це сказати, коли на планеті їх було лише двоє? Раніше б сказали: бог їм судія. Але й бога на Леонії не було. Була лише любов.
І вони творили свою любов без утоми. В поцілунках, в обіймах, у спекотній нуртуючій близькості, що обох пронизувала, як спалахом блискавки. І здавалося Єві, що такої пристрасті, такої солодкої близькості вона ще не знала. Коли в хвилини найвищого злету любовного шалу все – і дерева, і трави, і небо, і сама планета – вертілося над нею і під нею, вона забувала, що десь у космосі існує Земля, а на ній люди.
Потім наступила приємна втома й окутав сон – раптовий, солодкий, спраглий... І вони провалились у той сон, як в інший світ, і дзвеніла на дні того світу якась щемна мелодія – не то зустрічі, не то прощання. Єва тихо плакала вві сні. Чи прощаючись з кимось, чи зустрічаючи когось...
8
Єва лежала біля нього, розкидавши руки, розметавши по зеленій траві світле волосся, і трава навколо її голови посвітліла. І таке у неї було красиве тіло, тіло зрілої жінки, що Адам на мить аж зажмурився від тієї вроди. Він звівся на лікоть, потягнувся до неї і поцілував у груди. Зненацька у сні вона схлипнула, ніби заплакала, і з-під опущеної вії викотилась сльозинка. Не розплющуючи очей, вона торкнулась. його плеча, заспокоїлась, пробігла рукою по обличчю, по* сміхнулася куточками вуст і прошепотіла. “Ти тут, біля мене?..” Притулилась до нього своїм пружним тілом, ткнулася лицем йому в груди і знову поринула в сон. Дихала легко і спокійно.
І від її теплого й тихого подиху, що лоскотав груди, Адамові стало теж тихо, затишно. Він посміхнувся, думаючи: як людині небагато треба! Дихає у нього на грудях кохана жінка – і він уже найщасливіший у світі!.. І згадалася фраза, колись почута на лекції, що перший рік подружнього життя називається медово-полиновим.
“Таке вигадають: медово-полиновий рік, – посміхнувся Адам від повноти щастя. – Що медовий, то це так, згоден, що хмільний – теж згоден. Але до чого тут полин?..”
