Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)
– Гуде й справді під землею, – дослухавшись, підтвердив Адам. – Але далеко, і нам той гул поки що не загрожує.
– Землетрус? – зойкнула Єва. – То нас ще завалить камінням у цій печері?..
– Ні, не землетрус, – заспокоїв її Адам і додав по хвилі: – Десь, напевно, прокинувся вулкан.
– Хіба і тут є вулкани?
– Чому б їм не бути? Хіба Леонія гірша од Землі? Навпаки, вона молодша за Землю, тож і діючих вулканів на ній може бути більше. Ми просто з ними ще не встигли познайомитись.
– Хто тобі сказав, що я згораю від нетерплячки швидше познайомитись з леонійськими вулканами? – Єва запитала це з посмішкою, й Адамові її поведінка сподобалась. – Про мене... аби мене вулкан не зачепив, а я його і пальцем не торкну.
На якусь мить гул стих (вони обоє вмовкли, сторожко прислухаючись), а тоді раптом почувся приглушений відстанню вибух.
– Точно! Вулкан! – підсумував Адам, і його наче вітром здуло з печери.
Слідом за ним вибігла і Єва.
Ніч була чорна, вітряна, повна блискавок, що там і тут краяли небо. Але вітер був гарячий, на дощ не клалося. Та й грому не було чути. А на півночі, де Великі Рівнини кінчалися зубчастими горами, на півнеба вставала червона заграва. Час од часу долинав гул, чулися струси, і тоді земля глухо дрижала.
– Почалося виверження вулкана! Буде на що подивитися.
Єва зітхнула.
– Я не розумію, чого ти радієш? – Вона щулилась від неприємної ночі, від тоскного завивання вітру, від німих блискавок, від червоної заграви, що висвітлювала півнеба.
– На Землі я лише раз спостерігав виверження. Це було на Курилах. Та й то з літака. Проте видовисько, скажу тобі, було з тих, що на все життя запам’ятовуються.
Єва тремтіла. Позад неї нуртувало море Спасіння, і його бризки долітали аж сюди, на майданчик. А попереду в чорній пітьмі, що наче кров’ю була облита на десятки й сотні кілометрів, вставало щось загрозливо-незбагненне.
Гул наростав-наростав, збільшувався, грізнішав і зрештою закінчився вибухом – ніби гахнула всегігантська гармата.
Єва кинулась до Адама.
– Боюсь, Адаме, я боюся!.. Ніч чорна, заграва червона. Чимось недобрим віє од вулкана.
Він погладив її по тремтячому плечу і подумки подякував вулканові (якби не він, Єва навряд чи дозволила б дати себе погладити).
– Це ж лише проснувся вулкан.
– Послухай, а чому ти мене... гладиш? – раптом насторожено запитала Єва.
– Ти ж боїшся, – знітився Адам.
– А хто тобі сказав, що я боюся?
– Мені так... здалося, – пробурмотів він винувато.
Єва помовчала і зненацька попросила:
– Я передумала. Гладь мене й далі, бо я таки й справді боюся. – Єва засміялась і несподівано притулилась до нього.
Адам аж задихнувся від теплої хвилі, що з ніг до голови огорнула його, і в тій хвилі млосно защеміло серце.
Пролунав третій вибух, ще гучніший за перші два, і далеко в горах у небо метнулась така яскрава, криваво-червона заграва, що вони обоє на якусь секунду заплющили очі. А коли розплющили, то побачили, як у червоному полум’ї злітали в небо якісь чорні предмети.
– Почалося основне виверження, – прокоментував Адам, насолоджуючись теплом Євиного тіла. – Зараз ідуть викидки рідкої лави – магми. А темні предмети, що злітають угору, та багатотонні глиби каміння. Це ж здорово, Єво! Перше виверження вулкана, відколи ми живемо на цій планеті.
– Я не проти, щоб це виверження було й останнім. І взагалі... – Єва підвела голову, і він близько-близько побачив її очі, в яких танцювали червоні відблиски розжареної магми. – І взагалі, – насмішкувато повторила вона, – чого це ти до мене притулився? Ще, чого доброго, й обніматися почнеш?
– Ну що ти, Єво! – Адам поспішно відійшов убік. Постояв ще трохи і, пробурмотівши: “Яка хвилююча ніч!”, зайшов до печери.
Єва лягла на своє місце, а він – на своє, заклавши руки за голову.
– А чому проснувся вулкан? – по хвилі озвалася Єва.
– Цього взагалі ніхто не знає. Вулкани сплять іноді тисячоліттями, а тоді раптово прокидаються і починається... музика. Принаймні так завжди було на Землі.
– А нам він не загрожує?
– Звідси до нього кілометрів із двадцять, якщо не більше. – Адам встав, підійшов до багаття, розворушив палицею жар, накидав паліччя і сказав, дивлячись у вогонь: – У дитинстві я мріяв стати вулканологом. Перечитав усе, що було написано про вогнеди-хаючі гори, й уявляв себе грізним приборкувачем вулканів. І хоч став геологом, але дитяча мрія ні-ні та й дає про себе знати. Хочеться заглянути вулканові в душу: що там?
Єва теж підійшла до вогню, сіла на камінь і, обхопивши коліна руками, поклала на них голову, повернувши лице до нього.
– І тебе в дитинстві тягло на такі жахи? – запитала, показуючи поглядом на криваві відблиски, що танцювали на стіні печери. – Знайшов про що мріяти!
– Тому, що кожен вулкан – це загадка. Неприступна таємниця. І разом з тим найтитанічніша з усіх титанічних сил Землі. А що відбувається у його надрах, того ніхто не знає. От я і мріяв стати вулканологом і відкрити його таємниці.
– Так зразу й усі?
– Ну, хоча б одну. – Він помовчав. – Одну-єдину, і це теж немало для людського життя.
Вони помовчали, прислухаючись до гулу, що долинав у печеру. Вулкан не затихав і на мить.
– Знаєш, про що я зараз подумала? – запитала Єва. – Коли б ти вивчився на вулканолога, а не на геолога, то ми б ніколи не зустрілися з тобою на Памірі. І тим більше, не сиділи б зараз у печері на Леонії.
Знадвору долинув вибух ще гучніший за попередні, і на протилежній від них стіні печери затанцювали криваво-червоні відблиски.
– То трудиться бог Вулкан, – і Адам пояснив їй, що слово “вулкан” прийшло до нас від стародавніх римлян, які вважали вулкани трубами печей, біля яких працює бог вогню і ковальського ремесла – Вулкан. – У грецькій міфології, – продовжував Адам, – богові Вулкану відповідає бог Гефест. На відміну од інших богів Олімпу, Гефест ніколи не марнував час у гульках та пиятиках, як то робили інші боги. Він любив фізичну працю. Стародавні греки вірили, що майстерні Гефеста знаходяться у жерлах вогнедихаючих гір, а сам він живе у кратері гори Етна, що на острові Сіцілія. Коли починався гул, греки казали: то працює бог Гефест.
Та ось гул закінчився вибухом, і Єва тільки головою похитала.
– Невгамовний бог. Але краще б було, аби він... байдики бив і нічого не робив.
– Друге ім’я Гефеста – робітник, – з повагою відзначив Адам. – Вслухайся, Єво, у боже ім’я – Робітник. Жоден бог жодної релігії не мав такого славетного імені – Робітник. А якщо сам бог не цурався праці, то нам і поготів треба трудитися. Я хочу на Леонії стати учнем Гефеста.
– Ковалем?
– Так. Але не тільки ковалем, а й металургом, У горах повно мідних руд, є олово. З них можна виплавити бронзу. А бронза – то життя.
– Ти збираєшся виплавити бронзу?
– У мене немає іншого виходу, – пробурмотів він, укладаючись на своєму лежаку. – Завтра на Леонії мусить розпочатися нова епоха – епоха бронзи.
– Виходить, я буду присутня при історичній події? – пирхнула Єва. – Хоч би не проспати таке негадане щастя.
8
Бог Робітник трудився з солідним гулом. Виверження вулкана тривало всю ніч, через кожні 2-3 хвилини. Працював бог у чіткому ритмі: спершу чувся гул, потім з’являвся спалах над конусом гори і в небо, ледве видиме звідси, в хмарі попелу вилітало каміння, наче корки із пляшок, а вже потім вихлюпувалась червона лава – магма. Здалеку, та ще вдень, вона видавалася звичайними патьоками рожевої фарби.
Наставала тиша на дві-три хвилини – тільки курілося над конусом гори, – потім знову повторювалося усе спочатку.
Випалюючи жаринками бороду (“голитися” він уже навчився вправно і швидко), Адам думав про Єву. Потім вони нашвидкуруч поснідали печеними яйцями, котрі вже обом добряче набридли, розпили кокосовий горіх і заходилися лаштуватися у дорогу аж на цілий день. У торбинку (щось схоже на торбинку Адам виплів із лика) поклали десяток печених яєць, солі. Адам прихопив своє огниво – лук з паличкою для свердління та палицю з ямкою, – і вийшли з бухти.
Із-за Східних Мідних гір вставало сонце Толіман зі своїм супутником. Море, як завжди вранці, було тихим та умиротвореним, навіть чайки кричали не так жалібно.
З півночі на захід, до Західних Мідних гір, тяглися густі й чорні хмари – попіл викинутий у небо при виверженні вулкана.
Вийшовши з бухти, вони попрямували срібними озерцями шовковистої тирси до безіменної річки, що, петляючи Великими Рівнинами, поспішала з Північних гір до Східних. Прорубавши в скелях вузький каньйон, у хмарах водяного пилу, в шумі й гуркоті річка спадала у море. Річка петляла, і вони петляли, йдучи проти течії високим правим берегом із глиняними схилами. Там, де річка круто кинулась до гір, ніби шарахнувшись від чогось на рівнині, був високий, відкритий усім вітрам мис. На тім мисі чорніла свіжовикопана яма глибиною з метр.
– Що це? – загледівши яму, жахнулась Єва. – То ж люди рили?
– Ти вгадала, Єво. Цю яму вирила людина на ймення Адам. Вишкребла черепашками молюсків.
Навколо ями і справді валялося чимало розкришених черепашок.
У Єви відлягло од серця – ніколи не думала, що можна злякатися, побачивши на безлюдній планеті сліди людської праці.
– І для чого тобі вона?
– Потерпи і сама все побачиш.
Адам поклав на камінь свою ликову торбу, огниво, і вони спустилися до берега, який у тому місці був захаращений поваленими деревами, висушеним і вибіленим на сонці гіллям, хмизом. Роззувшись, Єва бродила мілководдям, а Адам заходився збирати сухе паліччя і бив його каменем на цурпалки метрової довжини. Коли наламаних дров вивершилась чимала купа, вдвох переносили їх нагору, до ями. Єві сподобалась така робота; вона залюбки бігала від ями до річки і назад, носила дрова, сміялась і була, як ніколи, задоволеною. Навіть постійні вибухи вулкана більше не відвертали її уваги. Наносивши дров, Адам заходився, як він сказав, “завантажувати яму”. На її дно поклав сухого листя, моху та кори, далі дрібного хмизу, потім товстішого паліччя, а вже зверху – дров. Так він складав шар за шаром, аж доки не вивершив яму.
– І що це буде? – мружилась проти сонця Єва, і її волосося спалахувало золотом. На Адамове заняття вона дивилась, як на дитячу забаву. Зрештою, ця забава швидко їй набридла, і вона лягла на траву горілиць, підклала руки під голову й дивилась у небо. А на її губах блукала спрагла, хмільна посмішка.
– А знаєш, – озвалася згодом, – на цій планеті, виявляється, непогано жити. Лежу, дивлюся в небо, ні про що не думаю, і нічого мені не треба. І ніщо мене не хвилює. Таке враження, ніби приїхала у відпустку до моря. Ось тільки не знаю, коли ця відпустка скінчиться. Ти часом не підкажеш, Адаме?
– Ні, – Адам вовтузився біля лука, добуваючи вогонь.
Єва звелась і сперлася на лікоть. Адам тим часом, опустившись на коліно, роздмухував вогонь.
– А знаєш, я тебе ошукала.
– Ти-и? Мене?.. – Адам відірвався од вогню і здивовано глянув на Єву. – В чому?
– Я сказала, що лежу і ні про що не думаю. То неправда. Я все-таки думаю.
– Цікаво, про що?
– Що зараз на Землі роблять люди?
– За всіх не знаю, але, думаю, кожен робить свою справу.
– Отож-бо, кожний робить свою справу. А я так і не знаю, для чого тут лежу.
– Сама ж говорила, що в тебе відпустка.
– Послухай, – Єва схопилась і сіла, вигляд у неї був стурбований. – Я спіймала себе на думці, що... не знаю, який вигляд мають люди.
– Люди такі, як ми, – засміявся Адам.
– За тебе не скажу, а своє обличчя я вже давно втратила.
– Співчуваю, але на Леонії поки що немає бюро знахідок, куди б ти могла звернутися за загубленим обличчям.
– Ти, як завжди, вражаєш мене своїм тонким гумором.
– На ще тонший не здатний.
– Воно й видно.
Далі говорити було небезпечно – могла спалахнути сварка.
Роздмухавши багаття, Адам запалив кілька шматків березової кори, що займалися з тріском і шкварчанням, розсіюючи навколо приємний димок, і позапихав їх між шари дров.
Єва знову лягла горілиць і дивилася в небо. Адам – ні-ні та й кидав на неї скрадливі погляди. І що то за манера отак лежати, розкидавши руки й ноги? Ніякої скромності!..
– Адаме! – голос у неї чомусь став хриплуватим.
– Чого... тобі? – неохоче озвався він, займаючись своєю справою.
– Нічого... Тобто йди сюди.
Адам, зрештою, глянув на Єву, й завважив блукливу посмішку на її тремтливих губах і... подався до ями, буркнувши на ходу:
– Говори, я звідси чую.
Вона звелася і сіла.
– Мені щось перехотілося говорити.
У ямі вже розгорілися дрова, палахкотіло полум’я, і дим клубами здіймався угору. Адам заметушився навколо ями з вогнем, підкинув ще товстих дров, а тоді, ставши на коліна, черепашками почав нагортати землю у палаючу яму.
– Якщо на Леонії розпалити велике-велике вогнище, на Землі його не буде видно?
Зайнятий своїми думками, Адам не відповів. Він ще швидше загортав яму землею. Єва не втерпіла.
– Розпалив вогонь, а тепер засипаєш? Для чого?
– Для того, що горіння без доступу кисню обвуглює дерево. Простіше: при закритому способі горіння утворюється деревне вугілля.
– А для чого те вугілля?
– Я ж тобі не один день торочу про виплавку бронзи, а ти питаєш для чого? Без деревного вугілля неможливий процес плавлення металів. Не буде потрібної температури в плавильній печі.
Єва засміялась – весело, невимушено, по-дівочому.
– Ну ти й фантазер!.. Як же без металургійного заводу можна плавити метал?
– Вся стародавня металургія якраз починалася з отаких ям, у яких випалювали деревне вугілля. А вже потім будували плавильні печі.
Єва встала, обійшла яму, що була засипана (крізь землю де-не-де пробивався дим), і винесла резюме:
– Чим би дитя не забавлялось, аби не плакало.
– Побачимо, що ти скажеш завтра чи післязавтра!
Засипавши палаючі дрова, Адам залишив кілька отворів, у які густо бив дим і шугали іскри. Кілька разів обійшов яму і, переконавшись, що в ямі триває процес горіння без доступу кисню, подумав про вечерю. Виламавши палицю метрів зо два завдовжки, розколов її, загострив кам’яним шкребком, для міцності обсмалив у вогні й подався “на рибалку”.
Коли він повернувся до ями, Єва перебирала дикий часник, який вона насмикала у степу. Адам похвалився своїм уловом, потім оглянув яму і в тих місцях, де вихоплювався вогонь, підкидав землі й заходився колупати поруч заглибину для багаття. Наносив хмизу, розвів вогонь. А коли він розгорівся, випотрошив риб гострим краєм черепашки, обмазав їх глиною і загорнув у жар. Все це робив мовчки, мовчала і Єва.
Вечеряли запеченою у глині рибою, заїдаючи її диким часником. Єва навіть похвалила Адама, бо після набридливих мідій риба, та ще з диким часником, справді була смачною.
Увечері Адам запропонував назвати вулкан іменем грецького бога вогнедихаючих гір – Гефеста. Єва погодилась.
Адам довго не міг заснути, хоч і вдавав, що міцно та безтурботно спить. Зрештою, встав і буркнув:
– Піду подивлюся, як там вулкан Гефеста, – і вийшов з печери.
– Я теж піду та подивлюся, як там вулкан Гефеста, – несподівано сказала Єва і подалася за ним.
Вона підійшла до нього надто близько. І Адам раптом відчув легке запаморочення. Тому на всяк випадок відійшов подалі, вдавши, що так йому зручніше дивитися на виверження вулкана.
– Адаме, я прошу тебе, – враз заговорила Єва. – Стався до мене... гірше.
– Дозволь поцікавитись: з якого дива чи в честь якої видатної дати я мушу до тебе ставитися гірше?
– Я прошу... ні, вимагаю, щоб ти ставився гірше. Так, як казали колись на Землі: між ними пробігла чорна кішка.
Адам знизав плечима.
– Чому між нами мусить бігати якась кішка? Та ще й чорна! У нас, як розібратися, кішки немає.
– Інакше я можу... закохатися в тебе. Ні, ні, я ще не закохалася, але можу. А цього б я не хотіла. Ми мусимо залишатися товаришами по нещастю, і тільки. Чуєш?
– Хіба це так погано, коли ти закохаєшся у мене? – Він уже широко посміхався.
– У нашому становищі?! – жахнулась вона.
– Ти що, справді збираєшся у мене закохатися? – уточнив Адам.
– У мене немає іншого виходу!
– Я дуже радий, що в тебе немає іншого виходу, і волів би, щоб його у тебе ніколи не було.
Адам зробив крок до неї.
– Не підходь до мене! – закричала Єва. – Чуєш, не підходь, бо я за себе не ручаюсь! У нашому становищі краще чвари, аніж любов. Тому ближче, як на три метри, до мене не підходь.
– Мені що, кожний раз метром виміряти відстань, чи як?
Але Єва не слухала його. Вона повторювала й повторювала:
– Запам’ятай на все життя: три метри і ні сантиметра більше! Ні сантиметра більше!!!
9
Вранці вони говорили між собою так, ніби й не було вчора між ними ніякої розмови.
Єва трималася по-дружньому, і по всьому було видно, що йому вона просто товариш по нещастю, і тільки.
Адам теж усім своїм виглядом підкреслював, що вони випадково зустрілися на планеті Леонія...
А тепер перейдемо до досить скучнуватого, як на перший погляд, діла. Доки у ямі, засипаній землею, тривав повільний процес горіння без доступу кисню і утворювалося деревне вугілля, Адам зайнявся спорудженням плавильної печі.
Першої плавильної печі на Леонії!
А втім, це тільки заради красного слівця сказано так звучно – плавильна, піч! Насправді ж Адам збудував щось на зразок кабиці, щоправда, із стінами підвищеної міцності, бо збирався варити у ній, ясна річ, не борщ.
І хоча наближався історичний, можна б сказати, момент – будівництво першої плавильної печі на Леонії, – Єва, прийшовши вранці до ями із деревним вугіллям, прозаїчно позіхнула і байдуже сказала:
– Ну ти... забавляйся, товаришу по нещастю, а я подрімаю та позагораю.
– Вільному, як кажуть, воля, товаришу по нещастю, – буркнув Адам ображено.
Ігноруючи цю майже історичну мить, Єва стягнула з себе спортивний костюм, простелила його на зеленій траві, лягла і розкинула руки так, як роблять купальники на пляжах, аби сонячні промені опромінили якнайбільшу площу їхніх тіл. Ще й сказала, потягуючись та ніжачись у ласкавому промінні леонійського сонця:
– Коли мій Руслан увечері сідав працювати, я лягала спати в його кабінеті. Він говорив, що моя присутність надихає його на творчість.
– Сподіваюсь, що твоя присутність надихне і мене на творчість, – стримано відказав Адам.
– Я рада допомагати тобі таким чином хоч ціле життя, – засміялася Єва і дивно поглянула на Адама. – Тільки, будь ласка, стеж, щоб не згоріла.
– Піч? – не второпав Адам.
– Ні, я. – Єва зірвала листочок якоїсь трави, лизнула його язиком і притулила собі до носа. – Якщо засну, буди, щоб перевернулася на другий бік і рівномірно загоряла. Та гляди не забудь.
– З превеликим задоволенням.
Отож, споруджуючи піч, Адам раз по раз кидав заклопотані погляди на Єву, що біліла у зеленій траві: чи не горить, бува? Можливо, тому і піч вийшла дещо... кривобокою. Воно й зрозуміло: сюди дивись, туди поглядай.
А втім, не звертатимемо увагу на роздвоєність Адама, а краще розповімо, як же він будував піч.
Спершу міцною стулкою черепашки вигріб нешироку і неглибоку ямку, якраз на ширину і глибину майбутньої печі-кабиці, й розколотив у ній глину (глину носив від річки грудками, воду – стулкою черепашки). Нижче миса по течії, де йічка підходила до підніжжя Східних гір, назбирав каміння і почав викладати стіни навколо ями. Розчин тепер був під руками, тільки нахиляйся та зачерпуй долонею. Стіни клав висотою у півметра, але подвійні – проміжок між ними засипав землею вперещшку з річковою галькою та глиною. Піч вийшла чотирикутна, вгорі була відкрита. На висоті сантиметрів із тридцять від грунту лишив отвір для дуття та випуску шлаків. Коли ж вибрав глиняний розчин на кладку стін, то вниз, на дно, поклав плескатий камінь із заглибиною, дещо схожий на тарілку. На самому дні залишив ще один отвір, так звану льотку, від неї, але вже назовні, провів жолобок. У кінці каменя-жолобка поклав ще один камінь із заглибиною посередині, наче ковшик. Із льотки по жолобку в камінь-виливницю і мав стікати розплавлений метал (якщо він, звісно, взагалі потече).
Ось таку, неоковирну, звісно, піч спорудив Адам. Досвіду в спорудженні плавильних печей він, звичайно, не мав, а користувався в роботі тими знаннями, що залишилися в його голові після інституту, коли вони проходили “Історію первісної металургії”. Але, як на біду, якраз у ті дні Адам захопився однокурсницею, вельми вітряним дівчиськом, тому на лекціях був неуважним і писав не конспекти, а записки тому дівчиську. Із того захоплення, ясна річ, нічого путнього не вийшло, коли не враховувати, що “Історію первісної металургії” Адам склав на благеньку трійку. От і спробуй тепер на такій нетвердій основі збудувати плавильну піч і виплавити метал!
Окрім того, як уже було сказано вище, Адам раз по раз бігав дивитися на Єву, чи вона “не горить” під сліпучим сонцем, котре ще нікого з жінок не освітлювало на цій планеті, тому не мало досвіду.
Єва спала, посміхаючись уві сні. Правда, спала якось дивно, бо коли Адам надто вже задивлявся на неї (боявся, звісно, щоб не згоріла), Єва зненацька, не розплющуючи очей, казала спокійно:
– Ну, надивився – і досить. Іди до своєї печі та не заважай мені... спати.
Адам схоплювався, наче його застукали на гарячому.
– Та я дивився... чи не гориш ти від сонця. І квапливо повертався до своєї печі.
А втім, піч він уже збудував. Вийшла вона з невеликим обсягом поду, алех й металу йому для першого разу потрібно було небагато.
Забігаючи наперед, скажімо, що згодом (через сотню, здається, літ) земляни, які повністю заселять на той час Леонію, про першу плавильну піч Адама (власне, про оту кабичку) напишуть десятки різних досліджень, статей, розвідок. І вся леонійська металургія буде пишатися тим, що свій родовід вона веде від першої плавильної печі Адама Весни.
А скільки про ту історичну кабичку буде написано в молодій леонійській літературі поем, кантат, балад, верлібрів, газелей, гекзаметрів, дум, елегій, етюдів, мадригалів, пасторалей, рапсодій, ронделей, рубаїв, рун, серенад, навіть акростихів, не кажучи вже про центнери звичайнісіньких віршів, які на Леонії писали всі, хто лиш не лінувався.
А скільки згодом буде написано кандидатських і докторських дисертацій про ту піч! Скільки десятків щасливців завдяки тій кабичці потраплять в леонійську науку. Навіть в академіки вивезе декого Адамова піч.
А скільки буде виліплено і викарбувано в мармурі, вилито з металу монументальних скульптур “Адам біля плавильної печі”!
А скільки напишуть картин: “Адам випалює першу бронзу”, “Епоха бронзи на Леонії почалася!..” і т. д., і т. п. На тих картинах буде відтворено мить, коли з льотки потече метал, а сам Адам із натхненним обличчям велично й захоплено дивитиметься у далечінь віків, уявляючи потужні, обладнані за останнім словом науки і техніки, металургійні гіганти на цій планеті.
Взагалі, цей сюжет стане дуже популярним у новітній літературі Леонії. Навіть гумористи і ті не сидітимуть склавши руки, а гостритимуть пера й розум: “Адам збудував піч, а його нащадки спочивають на печі”.
Варто також додати, що макети тієї печі (разів у п’ять більші за натуру) експонуватимуться у двох найбільших музеях Леонії – металургійному та історичному. Варто ще додати, що...
Проте буде так чи ні, автор достеменно не відає. Як не відає того, чи прилетять на Леонію коли-небудь земляни і чи виручать його героїв із біди.
Але йому здається, що так може бути.
Впоравшись із піччю, Адам навіть не передихнувши, заходився готувати сировину. На великому камені побив (також каменем) на дрібні шматки самородки міді, промив їх у великій черепашці, щоб відділити руду од породи. Потім подрібнив каситерит (олов’яну руду) і перемішав, дотримуючись такої пропорції: олова має бути десять відсотків до загальної маси міді.
Приготувавши сировину і паливо, помив руки і підійшов до Єви.
– Я так чудово виспалась на свіжому повітрі, – Єва млосно потяглася і, вставши, одяглась. – Здається, я трохи пригоріла, але то не біда. Ах, які мені сни снилися!..
– Звичайно ж, Руслан? – запитав Адам, вдаючи байдужого.
– Так. І йому, уяви собі, дуже сподобалась твоя піч.
– Ти що, йому розповідала?
– Звичайно, – весело й безтурботно торохтіла Єва. – Питає він: як ти, мовляв, живеш? Нічого, одказую, вже звиклася із самотністю. Обживаємо з Адамом планету, яку ти відкрив і назвав Леонією. А зараз, розказую йому, Адам будує плавильну піч. Взагалі, скажу тобі, Адам виявився непоганим хлопцем. Жити з ним можна. Навіть на необжитій планеті...
І враз Єва заплакала.
Скоряючись якомусь невідомому досі почуттю, що враз охопило його, Адам рвучко подався вперед і поцілував Єву в щоку, у мокру від сліз щоку.
Й відчув на своїх губах солоний поцілунок...
10
Кожний день починався з того, що Адам, тільки-но прокинувшись, простягав руку, брав на долівці камінець і клав його на приступці, вище свого лежака: буденний день – маленький камінець, неділя – більший. Так і викладав їх: шість малих, сьомий більший і знову – шість малих, сьомий більший. Приступка була хоч і вузькою, але довгою, аж до кутка печери, й Адам гадав, що місця вистачить місяців на п’ять-сім. А там щось придумає надійніше та зручніше.
Цього ранку Адам мав покласти дев’яносто дев’ятий камінець. Прокинувшись, він за звичкою вигукнув бадьоро: “Доброго ранку! Ну, що чувати?..” І, взявши на долівці камінець, глянув на приступку, але не побачив там нічого.
– Оце так! – схопившись, Адам забігав попід стіною, мацаючи по приступці руками. – Та куди ж вони пощезали?
– Що ти шукаєш? – сонно озвалася Єва.
– Та десь дні зникли.
– Які дні? – стривожилася Єва. – Ти що, досі не прокинувся?
– Ось тут на приступці лежали наші прожиті на планеті дні, себто камінці. Їх мусило бути сьогодні вранці дев’яносто вісім, а дев’яносто дев’ятий я мав покласти. І немає жодного. Куди вони могли подітися?
– Я вчора прибирала у печері, пил із стін пообмітала, то якісь камінці з приступки й посипались. Я ще й подумала: невже ти грався, що понавикладав камінці рядком?
– Що ж ти наробила? То ж наш календар. Як день – так і камінець.
– Ой Адаме, який же ти смішний! – дзвінко розсміялася Єва. – Як день, так і камінець! – передражнила вона його. – А я ще подумала: і чого вони так дивно лежать? Шість маленьких, а сьомий більший. Хіба ж я знала, що то наш календар.
Вона сміялася так невимушено, що Адам і собі заусміхався. Потім вийшов з печери, назбирав камінців, і вони вдвох заходилися викладати їх на приступці рядочком: шість менших, сьомий більший. “Подай мені неділю”, – вигукувала Єва, і це означало, що Адам мав подати більший камінець. Так, зрештою, відновили на приступці всі прожиті ними дні.
– Отже, Єво, минуло дев’яносто вісім днів, а сьогодні пішов дев’яносто дев’ятий, як ми з тобою обживаємо Леонію. Дев’яносто дев’ятий день Нульового року. Можна сказати, подія!
– Виходить, що ми з тобою почали літочислення на цій планеті?
– А ти гадала, що ми просто так тут живемо? Ха! Я думаю, що майбутні колоністи, які з’являться на цій планеті, будуть вести літочислення від нас із тобою. Від Адама і Єви. Від того дня, коли ми залишилися удвох на Леонії і почали боротьбу за виживання. Отже, підсумовую: сьогодні має початися Епоха Бронзи. Або бронзовий вік Лебнії – глава перша майбутньої “Історії Леонії”.
Єва тільки руками сплеснула.
– Ах, який знаменний, історичний день! Шкода тільки, що, крім мене і^тебе, більш ніхто не дізнається, що на цій планеті сьогодні почнеться бронзовий вік!
– Тут будуть колись жити люди.
– Невже ти віриш у цю, даруй, казку?
– Якби не вірив, дорогий мій товаришу по нещастю, не жив би тут і дня. А я живу і сьогодні поклав на приступку дев’яносто дев’ятий камінець. І цей день стане поворотним днем в історії Леонії!
Сказано було трохи велемовно, але й справді (і це автор підтверджує з усією відповідальністю) 99-й день від Адама і Єви стане поворотним днем, коли почалася на планеті зірки А в сузір’ї Центавра епоха бронзи.
Але день цей, історичний і визначний, почався вельми прозаїчно. Вранці на традиційне запитання Адама “Що чувати?” Єва відповіла, що їй цієї ночі снилася Пріся – її домашній робот, механічна квартирна прислуга, у технічному паспорті якої було записано: “Робот біомеханічний, антропоморфний (себто людиноподібний, навіть покритий штучною шкірою, яка з вигляду нічим не відрізнялася од людської), для виконання побутових робіт у квартирі, серія МЛТ-148/25”. Хоча робот і був антропоморфний, все ж статі у нього не було, та й не потрібна вона йому була. Просто робот біомеханічний, серійний. Але Єва назвала його Прісею, таким чином самовільно зарахувавши робота до прекрасної половини роду людського, й одягала новоявлену Прісю у жіноче вбрання – рясне бабусине плаття, кофточку, а на голову натягла бабусин очіпок. І вийшла Пріся копією бабусі. Добродушної, неквапливої, але невтомної і працьовитої, як невтомними та працьовитими бувають бабусі.
Пріся робила в квартирі все, що належало було робити зразковій, майже ідеальній прислузі: прибирала, мила підлогу, прала, варила, натирала пастою меблі, мила посуд, відчиняла двері гостям і господарям, одне слово, була прачкою, кухаркою, швейцаром і т. д. і т. п. І всюди вона встигала, все робила бездоганно, тому в квартирі сяяла ідеальна чистота. Оскільки Пріся була біомеханічною, то втоми не знала і могла вертітися у квартирі хоч і двадцять чотири години на добу. Досить тільки погукати: “Прісю!” – як вона в будь-який час дня і ночі – вже тут, покірно блимає лампочками, чекаючи наказу. А яка вона була педантична, точна, акуратна і як любила у всьому порядок! Органічно не переносила, коли речі лежали не на своїх, відведених їм місцях.
– У квартирі мусить бути ідеальний порядок! – запевняла вона своїх господарів механічним голосом і так же механічно бурчала, коли Єва, збираючись уранці на роботу і, як завжди спізнюючись, розкидала речі по квартирі.
Коли у них були гості, то Єва розважала їх тим, що запитувала у Прісі:
– Прісю, а скажи-но нам, що таке людина?
Пріся складала руки поперед себе і добродушно одказувала:
– З позицій біомеханіки тіло людини являє собою шарнірно-стержневу систему величезної, безприкладної складності. Кожна із десятків кісток – самостійна кінематична ланка, стержень. Сустави в людини – це шарніри, які об’єднують усі ланки в єдиний ланцюг. Загальна кількість ступенів свободи рухомості величезна, близько двохсот!..
Єва сплескувала руками й вигукувала:
– Чули? Це я, наприклад, – вона демонструвала свою струнку постать, – по Прісі всього лише... шарнірно-стержнева система.
І Єва, і гості весело сміялися, а Пріся, подаючи їм до столу то те, то інше, добродушно блимала лампочками й зітхала:
– Коли б мені таку шарнірно-стержневу систему, як у вас, людей! – І додавала: – Кінематично людина влаштована в десятки і сотні разів складніше найскладнішої машини!..
