Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)
Чотири години після катастрофи “Геліоса”
Єва лежала, уткнувшись лицем у молоду траву.
По її розметаному на траві волоссі стрибали голубі коники, яких тут було повно. Плечі більше не здригалися, вона затихла, ніби заснула. Адам обережно сів біля неї на траву. Розглядав голубих коників чужої планети, пригадуючи, де він їх раніше бачив. Та пригадати не міг, бо думки були зайняті іншим. Його губи зрідка ворушилися, наче він подумки щось важливе підраховував.
Зірка А, що виконувала тут роль місцевого сонця, разом із своїм малим супутником зіркою Б, спускалася до далеких зубчатих гір на заході. Дув морський бриз (море було поруч, унизу, в бухті – чути було, як галасували чайки), на чужій планеті стояла первісна тиша, і що вона у собі таїла – спробуй розберися.
Лунко сюрчали у молодій траві голубі коники.
– Згадав! – сказав Адам сам собі. – Такі гарні коники я зустрічав у своєму рідному краї, в Придніпров’ї. Ми їх називали голубими кобилками. Вони потрапляли на очі так рідко, що, коли їх побачиш, аж стрибаєш з радощів, – далі говорив Адам, дивлячись Єві в потилицю. – Моя бабуся казала, що голуба кобилка приносить щастя. А тут їх...
Єва рвучко звелася і сіла, різким рухом голови відкинувши волосся з почервонілих, набряклих очей.
– Їх я оплакала, – сказала мимо нього, у простір. – А хто нас оплаче на безлюдній планеті? А втім, плач не плач, а ми вже нікому не потрібні.
І дивилася на безмежну широчінь голубого моря, але, певно, його не бачила, бо в її очах стояв сивий туман.
– Така молода і вже збираєшся помирати? Чи не рано?
Вона мигцем глянула на нього, із злістю запитала:
– А ти – жити?
І знову відвела погляд на море.
– Іншого виходу в нас немає, – рішуче сказав Адам, як про щось обдумане-зважене. – Хто живий, той мусить думати про живе. Та й коники, голубі кобилки, тут сюрчать на щастя.
– Ти великий оптиміст, Адаме.
– Є для того підстави, – він помовчав, прикусивши зубами травинку. – При середньому віці життя людей 150 літ, – заговорив згодом, – я прожив лише 32 роки. Отже, попереду в мене більше, ніж століття. То чому б мені не радуватись?
– Але ж ми навічно відрізані од людства! – мовила Єва вже спокійніше, тільки нервовим рухом голови раз по раз відкидала волося з очей і обличчя. – Тваринне животіння – ось на що ми можемо розраховувати. В той час, коли людство, як люблять писати наші журналісти, семимильними кроками піде вперед до нових висот. На Землі зараз утвердилась найсправедливіша формація. Тільки б радіти, що тобі випало щастя жити в таку епоху. А дикий випадок відкинув нас у первісний стан.
– Але Земля і її, як ти щойно висловилась, справедлива формація ще нікого й ніколи не залишала у біді, – впевнено сказав Адам. – До нас обов’язково прийде рятувальний корабель.
– Що ти... сказав? – перепитала вона майже пошепки.
– Рятувальний корабель. І він до нас прийде, тим більше, що “Геліос” ще по путі сюди передав на Землю координати Леонії і, зокрема, її орбіту й орбіту системи зірки А.
Єва хитнулась, на мить завмерла, боячись дихнути, і в її заплаканих, засмучених, майже помертвілих очах раптом спалахнули живі іскорки – надія на чудо.
– Чому ж ти мовчав досі? – вигукнула вона хрипко і в першу мить навіть говорити не могла від розбурканої радості. – Коли?.. Чому ти мовчиш? Ну скажи... швидше скажи, коли... прийде рятувальний корабель? Я про рятувальну службу Землі якось забула. Чого ж ти мовчиш?
– Розумієш, – почав Адам обережно й м’яко, і Єва все збагнула – в її очах почали гаснути живі іскорки надії. – Земля чекатиме “Геліос” ще рівно сім років. Рівно стільки часу, скільки потрібно “Геліосу” на зворотний шлях. Якщо ж мине цей час, а “Геліоса” не запеленгує на кордоні Сонячної системи орбітальна Станція Далекого Зв’язку, що на Плутоні, то Землі стане ясно, що з “Геліосом” трапилась біда... А можливо, “Геліос” встиг передати по О-каналу про свою трагедію. Кажу, можливо, бо цього не знаю. Але навіть, якщо він і не встиг нічого передати, то досить йому не з’явитися на далеких підступах до кордонів Сонячної системи, як Станція дасть тривожну депешу на Землю. І Земля відрядить рятувальний корабель по маршруту “Геліоса”. Він летітиме до нас теж сім років. Отже, – вже зовсім бадьоро вигукнув Адам, – через якихось чотирнадцять літ тут, – ляснув він долонею по траві, наполохавши голубих кобилок, – тут приземляться наші люди, дорогі земляки! До всього ж ми виявимося молодшими за них на чотири роки і дев’ять місяців. Це як за один рейс. А як за два, то – на дев’ять з чимось років.
– Тобто як це... молодшими? – недовірливо запитала Єва. – І я буду молодша?
– Ну звичайно.
– Але чому?
– Підрахунки тут складні, але я спробую тобі пояснити простіше. Наш корабель рухався сюди з постійним прискоренням. У власній, звичайно, системі відрахунку. Тобто в кораблі тривав свій час. Тож половину шляху наш “Геліос” розганявся, а другу половину гальмував. З тим же прискоренням. Альфа Центавра розташована на відстані 4,28 світлового року. З точки зору земного спостерігача фаза розгону тривала приблизно 2 роки і 11 місяців. Тому для Землі наша подорож на Альфу Центавра зайняла 11 років і 9 місяців. Але ж ми з тобою точно знаємо, що минуло всього сім років. Ось чому ми вже молодші за землян майже на п’ять років. І це – за один лише рейс. А за чотирнадцять літ, що минуть, доки ми будемо чекати рятувальний корабель і повертатися на Землю, мине...
Єва схопилась.
– Досить! Я сита твоїми премудростями. Та й все одно я їх не збагну.
– Але ж це просто. Якщо взяти чотирнадцять літ...
– Ти хоч розумієш те, що щойно співав? Адам теж звівся.
– Чотирнадцять літ? – усе ще не вірячи, швидко перепитала вона і досадливо відкинула волосся з обличчя. – На нас спортивні костюми астронавтів і більше нічого у нас немає. Тут і чотирнадцяти днів не протримаєшся, а ти... Чи ти збираєшся на чотирнадцять літ залягти у сплячку? А проснувшись, потягнешся, позіхнеш і скажеш землянам: “Здрастуйте, дорогенькі! А ось і я... Ви вже прилетіли за мною? Який я радий. Але ж і виспався добряче на цій планеті за чотирнадцять літ!..” Га? Щось я не чую твого бадьорого голосу.
– Ну й добре, що в нас нічого немає, – удавано безжурно сказав Адам. – Зате ми ніколи не станемо міщанами і не опинимося у полоні речей, як то траплялося з людьми не раз.
– Чи й не дотепно!
– Але ж у нас є руки, чотири на двох, і на двох дві голови, які дечого варті. Це велике багатство. Адже ми люди, гомо сапіенс, – уже серйозно сказав він, не реагуючи на її шпильку.
– Знаю, що ми – гомо сапіенс, а не примати, наприклад. Але чотирнадцять літ! Ти хоч усвідомлюєш таку цифру?
– Якби не усвідомлював, то не говорив би. А час у праці минає швидко. Клімат на цій планеті м’який, принаймні у тім поясі, в якому ми знаходимось. Отже, шуб нам з тобою не треба діставати. І модних речей, до речі, теж. Тут багатий рослинний світ, та й фауна не бідна. На Землі, як підрахували спеціалісти, росте півмільйона їстівних рослин. П’ятсот тисяч! Гадаю, що й на Леонії їх не менше. Їжу нам дадуть море і Великі Рівнини, що багаті на дичину. То хіба ми не зуміємо прожити якихось чотирнадцять літ, доки сюди прийде рятувальний лайнер?
– Ти фантастичних творів часом тихцем не писав на “Геліосі”? Ні? Жаль... Як казали в давнину твої, здається, предки: чим би дитя не тішилось, аби не плакало.
– Ти надзвичайно обізнана з іронічними висловлюваннями моїх предків. Я зворушений.
– Мерсі, як казали мої предки.
– Не забувай, що Земля послала нас у сузір’я Центавра на пошуки планети, придатної для майбутньої колонізації її людством. І не просто треба колонізувати нову планету, а зробити її також планетою людей, як і Земля. От ми першими й почнемо обживати цю планету. Вона варта того. І ми це доведемо землянам.
Єва скептично:
– Без людей?
– Хіба ми не люди? – І додав, посміхаючись: – Щодо мене, то я... досить ординарний представник гомо сапіенс, а ось ти... вельми симпатична представниця прекрасної половини гомо.
Але компліменти, на які Єва колись була така ласа, вже не впливали на неї. Більше того, Адамова похвала викликала спалах нового роздратування.
– Живи!.. – крикнула вона йому в обличчя, стріпнувши головою. – Живи рабом природи! Звіром! Слимаком! Хоч пташкою щебечи! Хоч рожевим метеликом пурхай! Ким хочеш. Мені однаково. Хоч сік амброзій з квіток злизуй, хоч сире м’ясо їж, хоч пасися на траві, як жуйна тварина, мені все одно! Я так жити не буду і не хочу!
Та Адама важко було вивести з рівноваги.
– Не хочеш жити, а змушена будеш, – спокійно одказав він. – Бо ми з тобою приречені на життя!
Дев’ять годин 00 хвилин після загибелі “Геліоса”
– Послухай, оптимісте. Запали багаття. Мені холодно.
– У мене немає вогню.
– І ти збираєшся жити на цій планеті аж цілих чотирнадцять літ? Чи, може, передумав?
– Ні, не передумав. А ось як добувати вогонь, не знаю. Вірніше, знаю теоретично, але практично... не пробував.
– Знаю – не знаю! Вмію – не вмію! Практично– теоретично!.. – аж верескнула вона. – Ти нічого не знаєш! От мій Руслан усе знав. Він завжди знаходив для мене слова втіхи й розради. А ти...
– Звичайно, я не така яскрава особа, як твій Руслан. І тому знаю і вмію дещо менше. – Й додав, невідомо кого пародіюючи: – Ми люди прості, скромні.
– Робот! – крикнула вона йому в лице. – Біомаса!.. Яка я нещасна, що в останній день мого життя доля послала мені тебе, просторіку, бевзя! Ти, як геолог, усе життя мав справу з камінням, тому й сам перетворився на каменюку! І не ображайся за правду.
Адам незворушно посміхався.
– Коли на Землі засперечаються, буває, дві тіточки, то одна одній виказує: ти така і сяка! Друга не менш галасливо кричить: від такої чую! А ось тобі так не скажеш. Ти не камінь. Ти грудка живих, вибухонебезпечних емоцій. Дивуюсь, як ти з таким сумбуром, даруй, в емоціях зуміла пройти суворий медичний і психологічний відбір і потрапити на “Геліос”?
– Від... сумбура чую! – відрізала вона і, спохопившись, кашлянула, навіть усміхнулась. Скупо, лише куточками вуст, але посміхнулась, і в Адама ніби камінь спав з душі. Все залишалося на своїх місцях, однак стало трохи легше.
А на чужій планеті стояла німа первісна тиша. Тільки чути було, як глухо шумить унизу невидиме море та в небі німо спалахували зірниці.
Та іноді хтось моторошно й пронизливо реготав у пітьмі.
Єва кожного разу здригалася, хоч і знала, що то регоче мартин.
Дев’ять годин 30 хвилин після загибелі “Геліоса”
– Єво!
– Ну!
– Поглянь на небо.
– Чого я там не бачила? Одне й те ж.
– Звичайно, в небі Леонії сяють ті ж сузір’я, що і в небі Землі. Але все одно подивися. Он бачиш, Велика Ведмедиця, за нею Оріон, потім Волопас. А між сузір’ям Великої Ведмедиці і Волопаса сяє сузір’я Гончих Псів.
– З нудьги ти вирішив пройти зі мною короткий курс по вивченню зоряного неба Леонії? Але ти помиляєшся, оптимісте, коли думаєш, що я збираюся ночами тинятися на цій безлюдній планеті. Мені і вдень тут нічого робити.
Та Адам, не слухаючи її, гомонів наче сам із собою, невідомо кому показуючи рукою на небо.
– По той бік Малої Ведмедиці – сузір’я Кассіопеї. А за нею відразу ж сузір’я Андромеди, – помовчавши, зітхнув. – Варто глянути на зоряне небо Леонії, як мені здається, що я вдома, на Землі, на березі Дніпра. Але зиркну на сузір’я Кассіопеї – і все одразу ж стає на свої місця. Однак у небі Леонії мене найбільше цікавить сузір’я Кассіопеї.
– А мені байдуже.
– Постривай. У небі Землі Кассіопея має п’ять зірок, а в небі Леонії уже шість.
– Зірок тут, може, і багато, та всі вони чужі!
– Оті п’ять зірок Кассіопеї, що утворюють ніби ромб, справді нам з тобою чужі та далекі. Але шоста... Поглянь на неї, яка вона яскрава. То, – голос його затремтів, – Сонце.
Єва рвучко схопилась, глянула на шосту, найяскравішу зірку в сузір’ї Кассіопеї, потім на Адама.
– Що ти сказав? Яке... Сонце? – Вона вже почала здогадуватись, і подих їй перехопило. – Невже?.. Ні, ні, не може бути.
– Так, шоста зірка – то наше Сонце, – помовчавши, Адам замислено додав: – Наше рідне Сонце-Сонечко, у промінні якого ми й виросли. Та хіба тільки ми з тобою – усе живе на Землі.
Єва схопила Адама за руку, і він теж звівся. Вони довго стояли мовчки, дивлячись у зоряне небо на шосту, найяскравішу зірку Кассіопеї, і мовчали, мовчали... Та ось зненацька Єва припала до його плеча й заплакала. Вона плакала під сузір’ям Кассіопеї, а він відчував її теплі сльози у себе на плечі, боячись ворухнутися.
– Ти... чесно? – запитала Єва крізь сльози. – Невже та маленька зірка в чужому сузір’ї і є наше велике рідне Сонце?
– Для сузір’я Кассіопеї наше Сонце – всього лиш звичайна зірка. Щоправда, одна з найяскравіших у небі Леонії, зірка нульової візуальної зоряної величини. Але таких яскравих зірок у небі Леонії чимало, і наше Сонце з-поміж них нічим не відрізняється. Дивлячись на нього і подумати не можна, що навколо тієї звичайної, хоч і яскравої зірки ходить по своїй орбіті голуба планета з білим світом, прекрасна планета людей – Земля.
– Земля?.. – здригнулась Єва і, відірвавшись од його плеча, забігала поглядом по зоряному небі чужої планети. – Де наша Земля? Покажи мені нашу Землю.
– Від шостої зірки Кассіопеї, себто від нашого Сонця, трохи вниз. Там і буде наша Земля.
Єва до болю в очах вдивлялася туди, куди показував їй Адам, вдивлялася, забувши в ту мить, де вона і що з нею.
– Але ж її не видно, – з жахом вигукнула Єва. – Чи в мене зір поганий, чи й справді не видно?
– Зір у тебе нормальний, а Землі нашої звідси не видно. Ніколи її звідси не видно.
– Неправда, Адаме! Видно! – раптом крикнула Єва і, припавши до нього, затремтіла всім тілом. – Мені здається... здається, що я бачу. Землю бачу. На межі видимості, ледь-ледь бачу. Кванти світла... Чому я бачу, Адаме? Може, у мене незвичайний зір?
Із сузір’я Центавра з усієї далекої звідси Сонячної системи видно було лише Сонце. Та й то у вигляді яскравої зірки нульової візуальної зоряної величини. А Землю... Навіть з далеких планет Сонячної системи її видно дуже погано. З Юпітера, наприклад, Земля здається зірочкою у шість разів слабкішої яскравості за найслабкіші з доступних неозброєному оку зірок. Тільки в телескоп можна побачити Землю на Юпітері (та й то з трудом!) в періоди її найбільших віддалень од Сонця.
А з Плутона навіть в оптичні прилади Землю не видно.
Та Адам погодився, що в Єви зір унікальний, що вона і справді бачить крихітну світлу цяточку в небі Леонії – Землю. Говорив так, аби заспокоїти жінку, говорив, а самому тяжко було на душі.
Тисячі зірок – яскравих і ледь видимих, великих та малих і зовсім крихітних – рясно висіялись у чужому небі незвіданої планети, й у срібному зоряному блиску двоє беззахисних, змучених землян, що неприкаяно сиділи у темряві ночі на узбережжі незнаного моря, здавалися засохлими зернинками чужого життя, яким не судилося прорости у грунті цієї планети. А з глибин чорного Космосу блискучим оком – холодним та безучасним – німо дивилося на них їхнє рідне Сонце, не спроможне тут, на чужій планеті, обігріти, приласкати промінням і теплом двох своїх дітей.
– Тут усе не так! – у відчаї вигукнула Єва. – Тут навіть наше Сонце буде приходити до нас не вдень, як завжди, а вночі. Бо вдень світитиме чуже Сонце, зірка А, і нашому Сонечку сюди зась.
– Але вночі воно світитиме тільки для нас із тобою.
– Адаме. Нічого я не бачу нижче шостої зірки Кассіопеї. Просто я хотіла... дуже хотіла побачити Землю. Востаннє. -І раптом невлад із попередньою розмовою, але у згоді із своїми потаємними думками запитала: – А якщо кинутись в оце море, то можна виринути у нас на Землі? Адже це так просто: тут пірнув, а вдома виринув.
Зненацька застуканий цим дивним запитанням, Адам на якусь мить завагався, не знаючи, що і як їй відповісти. Єва ж його мовчання збагнула по-своєму.
– Знаю! Можна!.. Мені про це щойно прийшла думка. Це найкоротший шлях додому, навіть космічного корабля не треба. Адже ж так? Чому ти мовчиш? Просто не хочеш, щоб я поверталася додому, а щоб залишилася з тобою колонізувати й обживати цю прекрасну прокляту планету!..
П’ятнадцять годин після загибелі “Геліоса”
...Йому доконче хотілося відчинити двері.
Куди – все одно, тільки б відчинити і побачити нове. Що саме? Однаково що, аби нове.
Адам метався по кораблю у пошуках тих заповітних дверей, відчинивши які, можна було б побачити нове. Хоч що-небудь, а нове.
Це була його нав’язлива ідея-фікс: знайти і відчинити на “Геліосі” такі двері. Але всі двері на кораблі були добре йому знайомі і вивчені до найменших пошкрябин чи кольорових тонів, і Адам міг навпомацки, із зав’язаними очима, визначити, куди вони ведуть. Бо то були ті двері, які він сотні, тисячі разів відчиняв і... нічого нового за ними не бачив. За тими дверима його чекало одне і те ж, бачене-перебачене: каюти, рубки, зали, блоки, пульти, одні й ті ж апарати, один і той же, набридливий до чортиків, інтер’єр...
Але він одчиняв двері одні за другими наполегливо і вперто.
– Ти що шукаєш, Адаме? – В дверях, які він щойно відчинив, стояла Єва Булат-Бек, лікар “Геліоса”, у білому халатику, в білій шапочці, що теж для нього не було новим.
– І тебе я вже бачив, – розчаровано сказав Адам. – Розумієш, у мене болять мозок і очі від того, що я не бачу нічого нового.
І Єва раптом почала, монотонно й нудно, вичитувати те, що Адам уже чув од неї.
– Для нормальної роботи головного мозку необхідна постійна зарядка зовнішніми нервовими імпульсами, що йдуть від органів почуття через підкоркові утворення в корі.
О, як нудно говорить ця лікарка! І тут нічого нового, і тут дрімучі нетрі з лексикону психологів!
– Одноманітність і монотонність вражень при відсутності достатнього притоку зовнішніх подразників знижує енергетичний рівень (тонус) кори мозку, і це може призвести до порушення психічних функцій...
– Ти що, читаєш мені лекцію? – обурився Адам. – Я шукаю нові двері, а ти...
– У тебе сенсорний голод, – сказала вона лікарським тоном. – А сенсорний голод – це недостатність подразників, що надходять у мозок від зовнішнього середовища. Місяцями, роками ти бачиш навколо корабля яскраві зорі, що не мигтять, на тлі чорної безодні неба. Немає ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні весни, ні осені. Коли ж вимикаються ходові двигуни, настає царство безгоміння, царство мовчання, царство німої тиші. Тільки й виділяється ледь чутний шерхіт електронної апаратури. Корабель за всі роки польоту ти вивчив, людей теж і знаєш, хто й що буде говорити, як себе поводитиме і яка у нього міміка та тембр голосу. Повна відсутність свіжої інформації. Отже, у тебе сенсорний голод, і я мушу тебе рятувати.
– Ти-и? Мене-е? – здивувався Адам. – Рятувати?
– Так, я лікар і психолог, у мої функції входить рятувати вас від меланхолії, від сенсорного голоду. А ліки від нього відомі – треба ще більше часу віддавати роботі, науковим заняттям, на дозвіллі теж чимось займатися. При сенсорному голоді особливо допомагає музика. Вона піднімає емоційно-естетичний настрій.
І Адам відчув музику.
Дивну, ні з чим не зрівняну музику – чарівну й всеперемагаючу.
Музика линула звідусіль, з усіх закапелків “Геліоса”, від його стін.
Вона пронизувала корабель наскрізь, линула, здавалося, від зірок, од галактичних срібних туманностей, від усього Всесвіту. Адам заплющив очі, відчуваючи, як заколисує його дивна музика, піднімає і несе, несе на чарівних крилах.
“Я відчинив двері, за якими, нарешті, знайшов нове”, – пробурмотів він уві сні.
– Не спи! – раптом сказала Єва. – Я повинна тебе рятувати.
– Ні, – хитнув Адам головою, – це я тебе мушу рятувати на безлюдній планеті. Чуєш, я!..
Адам прокинувся раптово, наче виринув із води.
Прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече, торкнув холодною і мокрою рукою.
А в душі, у серці, в мозку, в усьому його тілі все ще звучала дивна і крилата музика.
“Де я?” – подумав спросоння, нічого не розуміючи. Сенсорним голодом він і справді перехворів на “Геліосі” (як і більшість членів екіпажу, як перехворіла ним, до речі, і сама лікар), і Єва лікувала його музикою, бо Адам справді тоді шукав на кораблі двері, за якими хотів побачити щось нове. І Єва...
Стривай, а де ж Єва?
Адже це лише сон і він не на “Геліосі”, а...
Адам здригнувся, бо геть замерз, сидячи на охололім уже камені, й розплющив очі.
Сіріло. Прибережжям блукали тумани.
А може, він не замерз, може, то його душа так замерзла на чужій планеті. А тілові тепло... Так, так, то душі холодно. То замерзла його душа і хапала холодними пальцями.
Адам тріпнув головою: що за думки йому лізуть у голову? І сон якийсь дивний... Єва мусить його рятувати? Ха!
Адам встав із каменя й оглянувся: Єви ніде не було.
“Але хто ж мене тоді торкнув за плече? – подумав він стривожено. – Ще ніби й сказав на вухо: не спи. Я подумав, що то Єва...”
Схопився, пробіг очима по береговій смузі й неподалік кокосових пальм, високе верхів’я яких було зрізане туманом, побачив Єву. Звісивши голову, вона йшла у море.
В чуже море чужої планети, і вода вже сягала їй по коліна, потім піднялася до пояса...
Адам здригнувся від ранкової свіжості.
“Що вона, ні світ ні зоря надумала купатися? І в одязі?..” Вода вже сягнула по груди, й Адам нарешті все збагнув.
– Єво-о-о! – крикнув несамовито й рвонувся з місця із швидкістю, на яку тільки був здатний.
– О-о-о-о!.. – пронеслося понад берегом.
Єва повільно обернулася, крикнула йому: “Де профундіс!”, помахала рукою, як махають, прощаючись перед далекою дорогою, повільно занурилась у воду й зникла з очей.
Адам біг, а в його вухах усе ще лунав її запитливий голос:
“А якщо кинутись в оце море, то можна виринути у нас, на Землі? Адже це так просто: тут пірнув, а там – виринув...”
І він ще встиг подумати:
“О, на сенсорний голод, на брак свіжих вражень та почуттів я тепер не буду скаржитись. Їх уже й так достатньо!..”
ЧАСТИНА ПЕРША
ВОГОНЬ
1
Вранці Адам зробив одне з найбільших відкриттів на планеті Леонія, а саме: відкрив печеру, придатну для життя, яку тут же врочисто й нарік “Кам’яними пенатами”.
Єва не заперечувала проти такої назви.
– Про мене, – мовила байдуже, – називай печеру хоч і віллою.
– О!.. – радо вигукнув Адам. – Вілла – це вже звучить. Бо печера, якось воно... по-простецькому. Отже, віднині наше житло на Леонії буде називатися так: вілла “Кам’яні пенати”. Заперечень немає? Тих, хто утримався, теж немає? Прекрасно. Назва приймається одноголосно.
Після всього, що трапилось із “Геліосом”, після безсонної ночі і спроби покінчити з життям, Єва ледве трималася на ногах, і на її запухлому від сліз, тому негарному обличчі була повна апатія та збайдужіння. І ще втома.
Гнітюча й тяжка втома, без надії, без просвітку, без віри у завтра.
Адам же ніби не помічав її стану і, вдаючи, що буцімто нічого й не трапилось, без угаву сипав словами, аби лише не залишати її наодинці зі своїми гнітючими думками.
– Якщо тобі захочеться запросити кого в гості, то, будь ласка, запиши адресу: сузір’я Центавра, система зірки А, планета Леонія, безіменна бухта безіменного моря, вілла “Кам’яні пенати”.
Вона стояла і похитувалась, напівзаплющивши очі.
– Адресу записала?.. От і чудово. А тепер – прошу. Вілла “Кам’яні пенати” гостинно відчиняє перед тобою двері. Тобто дверей вілла поки що не має, але то не біда. Головне, що є отвір. А двері – то... пережиток. Та й ні від кого нам тут зачинятися.
Вхід до печери був, щоправда, завузький, але протиснутись можна було.
– Прошу, – Адам елегантним жестом запросив Єву. – Годилося б на щастя в нове житло першою впустити кішку, але подібної тварини із роду котячих ми ще не одомашнили на Леонії. Як кажуть, усе попереду. Ей, ей! – сполошено крикнув він. – Нагнися!..
Але його порада виявилась запізнілою – стукнувшись лобом об виступ, Єва щось тихо, крізь стиснені зуби, сказала про себе, й Адам навіть зрадів, що вона сказала це тихо.
– Ну ось і все гаразд. А з кішкою наше житло і зовсім стане затишним.
– Наскільки мені відомо, неандертальці кішок ще не приручували.
– А до чого тут неандертальці?
– До того, що вони жили у печерах, як оце й ти збираєшся жити.
– Нічого, – бадьоро вигукнув Адам. – У печерах жили і кроманьйонці, а вони вже були такими людьми, як і ми з тобою.
– Неандерталець! – буркнула Єва. – Все одно ти тепер неандерталець. Шкури тобі тільки не вистачає через плече, дрючка та кам’яного шкребка. І був би ти зразково-показовий неандерталець.
– Буде і дрючок, і шкребок, – не образився Адам.
Здригнувшись, Єва зробила крок у печері і зупинилася. Усе своє життя вона відчувала неприязнь до печер, підземних ходів, навіть ям, що межувала у неї з відразою. Але після всього, що сталося, діватися було нікуди, і вона, пересиливши свою відразу, присіла на камінь.
Адам торохтів багато і бадьоро:
– Маленька, затишна і симпатична печерка. Правда, трохи похмура, захаращена камінням та водоростями, але нічого – приберемо.
– Сам прибирай! – буркнула Єва.
– Звичайно, це я і мав на увазі. А зараз я тобі приготую спальне місце під отією он стіною.
Єва мовчала.
– О, та тут гарне місце. Відпочивай, як кажуть, з дороги. А я ляжу під протилежною стіною.
Адам присів під стіною з одного боку печери, Єва з другого, й обоє вмовкли. Говорити їм більше не хотілося, та й не було про що.
Очевидно, час уже (використавши мовчанку героїв, як зручну паузу) дати читачеві бодай якісь портретні дані героя, а то все – Адам та Адам. А який він на вигляд, невідомо.
І автор змушений з усією відповідальністю заявити таке: нічого рішучого чи відважного, тим паче героїчного з першого погляду в Адамові не було і не передбачалося з’явитися найближчим часом:
а) ніс як ніс;
б) волосся – злегка хвилясте, коротко стрижене;
в) риси обличчя м’які, наче жіночі (Адам навіть потай страждав, що природа чи батьки наділили його зовсім не героїчно-мужніми рисами);
г) підборіддя округле;
д) губи звичайні, щоправда, дещо припухлі. Як у дівчини (Адам теж від цього страждав);
ж) усмішка своєрідна, всі знайомі називали її “Адамовою усмішкою”;
з) очі – мигдалевидні.
Оце, здається, і всі портретні дані нашого героя..Як бачимо, Адам нічим не виділявся серед чоловіків і нічого особливого не мав на своєму рядовому виду.
Залишається подати портретні дані Єви... А втім, із жінками поки що не будемо поспішати, якось уже іншим разом намалюємо її портрет. Отож, обоє мовчали. Єва тому, що не мала ніякого бажання говорити, Адам же несподівано розгубився і не знав, як себе поводити і що діяти далі, бо вперше у своєму житті опинився в однім помешканні (хай і печері) наодинці з чужою жінкою. Йому аж лячно стало від думки, що ось у цій печері йому доведеться щодня – роки та роки! – жити з чужою жінкою. А перегородки в печері немає.
– А втім, ми товариші по нещастю, – мовив він уголос, – тому й будемо жити отут, як двоє спільників по нещастю.
Єва нічого не відповіла.
Зненацька до печери залетіла маленька вертлява птаха і зависла на вході, швидко-швидко тріпочучи крильцями, ніби кажучи: “Ой, куди я потрапила?..”
– Зайнято! – буркнув Адам не досить ввічливо, і птаха, зробивши крутий віраж, миттю вилетіла з печери.
Єва сиділа зсутулившись, поклавши руки на коліна, і спідлоба дивилася на Адама, але, зайнята своїми думками, не бачила його. Зрештою, вона важко зітхнула і хрипло запитала:
– Оце і все?
– Входини відсвяткуємо трохи пізніше.
– А ти не міг знайти печеру, якщо вже без відеотелефону, телевізора, без гарячої й холодної води, то хоча б із двома спальнями? – невідь-чому різко запитала Єва. – Я все ж таки... заміжня жінка. А втім, – махнула рукою, – тепер уже вдова. У 27 літ, – схлипнула, і з її очей готові були политися сльози. Боячись тих сліз, Адам заговорив сквапно:
– Я докладу всіх зусиль, аби знайти трикімнатну або хоча б двокімнатну печеру. А поки що доведеться тіснитися у цій. Можливо, з часом я придумаю щось схоже на ширму.
– Якщо довго збираєшся тут жити, то придумуй.
І знову мовчання, знову обоє не знали, про що говорити і як триматися. У Єви був такий вигляд, наче її щойно запросили взяти участь у якійсь грі, а що ця гра серйозна, не застерегли. І вона тепер не може збагнути: що це – дитяча гра чи жорстока необхідність?
У печеру долітав шум прибою.
Десь кигикали чайки.
– І ти збираєшся тут жити аж чотирнадцять літ?;
– Чому б і ні? – безтурботно озвався Адам (о, як, нелегко ховати свої справжні почуття за вдаваною безтурботністю!). – Район, як кажуть, курортний. Поруч море, пляж. Повітря свіже. Тиша. Сусіди нам не; заважатимуть, бо їх взагалі не існує. Правда, доведеться спати на кам’яних лежаках, але тверда постіль тільки загартовує. Принаймні нас ніхто не звинуватить у м’якотілості. А посередині печери, в отій-он ямці, розпалимо домашнє вогнище, біля якого і будемо збиратися вечорами. Для мудрих бесід про світові проблеми.
Єва обвела зажуреним поглядом печеру і зітхнула.
– Мій Руслан захоплювався альпінізмом, – сказала по хвилі. – Це я ще якось терпіла, хоча не бачила ніякого сенсу, навіть здорового глузду в тому, що людина мусить дертися цілий день на прямовисну стіну над багатокілометровим урвищем. Але коли він почав захоплюватись ще й спелеологією, я повстала. Печер я органічно не могла терпіти. Я сказала: або я, або печери... Руслан вибрав мене. Й ось... мушу жити в печері. Та ще разом із чужим чоловіком.
– Не хвилюйся, я спробую стати свійським.
– Повірю на слово.
– А щодо печери, то... На Землі людство теж починало з печер – і нічого. Виросло. Навіть “Геліос” збудувало й до сузір’я Центавра дісталося.
– Ти забуваєш, що людство на Землі не складалося з двох індивідуумів, які опинилися біля розбитого корита.
– Двоє теж люди.
– Мені здається, що ти, ставши дорослим, так і забув розлучитися із своїм дитинством. Хоча... можливо, це й добре.
Єва лягла на свій кам’яний виступ, простягла руки, поклала на них голову (волосся сипонуло вниз) і тієї ж миті заснула. Очевидно, далося взнаки нервове перенапруження. Але й уві сні вона, напевне, плакала, бо іноді плечі її здригалися і жінка жалісливо схлипувала.
Адам поморщився, зітхнув і, звісивши голову, сидів так, задумавшись. Невдовзі й він заснув сидячи, і на віллі “Кам’яні пенати” запанувала тиша. Тільки чути було приглушений шум прибою, та десь жалісливо кричали чайки, та час од часу реготав мартин.
Уах-ах-ах-ах-ха-ха!!!
– І тобі ще... смішно? – пробурмотіла вві сні Єва, адресуючи свій докір Адаму, і знову затихла.
Уах, ха-ах-ах-ах-ха-ха!.. – зареготав біля самої печери мартин.
Адам зненацька пирхнув, плечі його затряслися, і він залився тихеньким (у порівнянні з мартиновим) смішком: ха-ха-ха-а!..
Адам лежав на сліпучо-білому прибережному піску ногами до моря і мрійливо мружився до сонця. Буцімто йому, нарешті, дали відпустку і попереду в нього аж цілий місяць лінивої та ситої бездіяльності. Краса!..
