Текст книги "Приречені на щастя."

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

– Вони вже її змусили, Адаме, змусили! – перебила Єва, неймовірно зрадівши.

– Тоді, очевидно, зникне проблема часу й простору. Будь-які найвіддаленіші світи стануть нам близькими, і наші кораблі сягатимуть різних куточків Всесвіту. Навіть за мільярди і мільярди світлових років! Навіть на сам Кордон Метагалактики і ще далі! Ось тоді з’являться кораблі в тисячі, а можливо, і в сотні тисяч разів потужніші за “Геліос”. Та й сам “Геліос” здаватиметься застарілою транспортною шлюпкою порівняно з кораблями майбутнього! Але поки що...

Так Адам говорив уголос, аби втішити Єву, а сам думав: для того, щоб створити щось потужніше за “Геліос” не в тисячі, а лише в десятки разів або, наприклад, відкрити згадувані частинки з колосальною кількістю енергії, потрібно багато часу. І навряд щоб це могло статися за ті сім років, протягом яких вони летіли сюди. Ідея “Геліоса” – корабля, здатного розвивати швидкість, рівну половині швидкості світла, – виношувалася у вчених головах близько півстоліття. Ні, принципово нове за сім років на Землі не з’явиться. Тим більше, що Земля на найближчі двадцять літ запланувала будувати лайнери тільки тієї серії, первістком якої став “Геліос”.

Отже, як не міркуй, як не утішай себе, а земляни – і то в кращому разі! – з’являться тут не раніше, як через чотирнадцять років. І то за умови, що Землі ніщо не перешкодить послати сюди рятувальний лайнер.

Та розчаровувати Єву не хотілося. І Адам, дивлячись ночами на сузір’я Кассіопеї, говорив:

– О, так, земляни обов’язково вже створили щось принципово нове. Для цього вони мають усі підстави і можливості.

– Авжеж, створили! – підхоплювала Єва з такою упевненістю і вірою, що Адамові іноді починало здаватися: так, земляни й справді оволоділи вже гравітаційним вакуумом, і його частинки, долаючи час та простір, несуть сюди новий чудо-корабель, швидкий, як сама людська думка...

11

Після таких розмов Єва ходила збуджена, сяюча, без угаву щось гомоніла і навіть поривалася співати. Лягаючи спати на своєму кам’яному лежаку, була впевнена, що замалим не завтра прилетять сюди земляни на якомусь фантастичному зорельоті, що здатний здолати відстань до сузір’я Центавра мало чи не за кілька діб.

У такі щасливі ночі чекання, ночі, сповнені райдужних сподіванок, їй завжди снився Руслан.

– О-ох, Адаме-е!.. – мрійливо говорила Єва, і в її очах з’являлися не зрозумілі йому вогники. – Снився мені Руслан. Шкода, що сни не кольорові.

– Кольорові сни сняться лише видатним людям. Це ти, як психолог, мусиш знати.

– Ти не вважаєш мене за видатну особу? – Єва насмішкувато дивилась на Адама.

– Ти одна з найвидатніших жінок, яку я будь-коли зустрічав!

– Ну, приміром, жінок, як я здогадуюсь, ти зустрічав на своєму шляху не так і багато. Так що порівнювати мене тобі особливо ні з ким. Але жінкою я колись була. І була там, – махала вона у небо, на сузір’я Кассіопеї, – на Землі. А зараз ні се ні те... Не жінка, а біологічний організм, який бореться за існування. А ось Руслан ще іноді сниться... Навіть на руках мене у снах носить.

– Я заздрю тобі світлою заздрістю, – спокійно одказував Адам. – Заздрю, бо мені жодна жінка чомусь не сниться і не носить мене на руках. Страх, як люблю, коли жінки на руках носять. Тоді відчуваєш себе, – на м’яко окреслених, ледь підпухлих губах з’явилася весела усмішка, – справжнім мужчиною.

Єва теж посміхалася, але скупо.

– Мабуть, тому ти й не одружився?

– Звичайно. Бо ж яка жінка погодиться носити свого дорогого чоловіка на руках.

Єва жила минулим і снами. Не раз дивувалася:

– Невже тобі нічого не сниться?

– Та-а, майже нічого, – Адам злегка червонів і уникав її погляду. – Із твоїми снами мої не йдуть ні в яке порівняння.

Але то була неправда. Сни йому снилися. І завжди снилася вона.

Вона приходила у його сни. Тиха, лагідна, ніжна.

І все щось щебетала, щебетала...

А може, то приходила не Єва, а його мрія? Мрія про особисте щастя, ласку і про те, що чоловікам дарують тільки жінки і без чого чоловікові аж ніяк не прожити на білому світі!

А може, то приходила не абстрактна мрія про чоловіче щастя, а конкретна, вона – Єва. І все ж Адам був радий, що вона приходила у його сни – щебетлива, в’юнка, енергійна, життєрадісна, елегантна і гарна, весела і завжди недосяжна.

Завжди, завжди недосяжна...

Коли Руслан відкрив планету в системі зірки А, планету, яку він назвав Леонією, і був на вершині своєї слави, Єва якось запитала Адама:

– А коли ти відкриєш свою планету?

“Планету я вже відкрив, – хотілося йому відповісти, – тільки планету мою перехопив інший, щасливіший”.

Це було в кают-компанії за вечірнім чаєм, де зібралися всі вільні од вахт астронавти. Єва мружила гарні очі і дивилася на Адама так, що він губився під її поглядом.

– Я не планетолог і не радіоастроном, – сказав він тоді не те, що думав. – У мої обов’язки входить на відкритих іншими планетах відкривати нові мінерали.

Озвався Командир:

– І все ж кожен із нас мусить хоч раз у житті відкрити свою – тільки свою! – планету.

Адам тоді вдався до рятівного гумору.

– Беру на себе підвищене зобов’язання з першого числа відкрити аж дві нові планети!

Веселе слово любили і цінували на “Геліосі”. А Адамові було сумно.

“Мало відкрити планету, – думав він, – треба, щоб тобі ще й пощастило. А я – невезучий...”

– Про що це ти так замріявся, аж сам до себе посміхаєшся? – зненацька порушив його думки її різкий (і відколи він у неї став таким різким?) голос.

І Адам, наче застуканий на гарячому, пробурмотів щось невиразне: мовляв, уявляв, як колись земляни обживуть цю чудову планету, і яке тут буде прекрасне життя, і що для багатьох землян з часом Леонія стане такою ж рідною, як для них Земля.

– Ні, ти думав... тобто мріяв, про щось інше.

– Тобі просто здалося, – заперечив він. – Про що можна мріяти у цій печері?

– Ти маєш рацію, – погодилась Єва і сумно повторила: – Про що можна мріяти у цій печері? Хіба що про те, як стати неандертальцем?

В її очах заблищали сльози. І Адам демонстративно позіхнув:

– Зараз завалюся на своєму кам’яному ложі до самого ранку...

– Як ти брутально позіхаєш, – з неприхованою відразою зауважила Єва. – От мій Руслан...

– Звичайно, твій Руслан навіть позіхав поетично!

12

Рано-вранці та під вечір, коли було не так спекотно і на Рівнинах не тремтіли гарячі хвилі повітря, Єва виходила з печери, терла кулаками очі, сідала на свій улюблений камінь і, як завжди, вглядалася у безкраю і пустельну далечінь моря.

То було її єдине заняття у ті дні, і так вона могла сидіти годинами, дивитися в море і ні про що не думати, її охоплювала апатія, в голові не було жодної думки, ніщо не хвилювало більше і не радувало, навіть не дратувало, як раніше. Все стало байдужим. І яскраві фарби Леонії видавалися сірими та нудними. Звикала до рокоту прибою, до чаїних криків, звикала до всього, нічого не відчуваючи. Поволі занехаяла себе. Ранками перестала вмиватися, не стежила за своєю зовнішністю.

Дивлячись, як Адам щоранку товченим деревним вугіллям чистить зуби, Єва тільки плечима знизувала: от дивак, свідчив її погляд, кому потрібні твої зуби? Ти ж живеш у печері.

На незмінне Адамове ранкове “Що чувати?” майже не реагувала. Він, потупцювавши, зітхав і виходив з печери. Затим майже інстинктивно задирав голову вгору: чи не з’явився, бува, “Геліос”? Ось і зараз, вийшовши з печери, за звичкою звів голову в небо, сподіваючись побачити великого срібного птаха – таким “Геліос” здавався на орбіті. До тієї жахливої миті, коли він зник з орбіти, перетворившись у ніщо, невтомно снував виток за витком навколо планети і з’являвся над морем та бухтою через кожні п’ятнадцять хвилин. Тому Адам ні-ні та й кидав погляд угору, сподіваючись на диво.

Але дива не було, і “Геоліс” більше не з’являвся у небі Леонії.

Тільки на самоті, як не бачить Єва, Адам дозволяє собі посумувати за товаришами, які в одну лиш мить невідомо де зникли. А швидше всього, анігілювали. Перетворилися на атоми і кванти світла, пішли в Космос електромагнітним випроміненням. Але від чого це трапилося? Що стало причиною анігіляції корабля, який був не лише потужним, добре озброєним могутньою енергією, але й мав надсильне захисне поле?.. Адам думав про це вдень і вночі, думав навіть тоді, коли, щоб розвіяти Єву, щось без угаву торохтів. Загиблим товаришам уже, звісно, не допоможеш, але ж сюди прийде рятувальний корабель, то хоча б його застерегти. Але про що застерігати? Про яку небезпеку? Де вона криється? На поверхні планети, у її небі чи, що найбільш ймовірно, у Космосі? Цікаво, чи встиг “Геліос” щось передати на Землю, чи Земля й досі не підозрює, що її зоряного посланця уже немає в небі Леонії?

Зітхнувши, Адам знову звів голову вгору, та, почувши позад себе кроки Єви, поспішно опустив і щось замугикав під ніс.

– Який прекрасний сьогодні день! – кинув він, не обертаючись, хоч день був як день – не гірший, але й не кращий за минулі. – Аби оце курортники приїхали, то здали б їм на сезон печеру.

“Як банально, – відразу ж поморщився сам. – Теж знайшов свіжий дотеп про курортників!..”

Єва мовчки постояла і так само мовчки повернулася у печеру.

Адам ще трохи постояв і спустився у бухту. Йшов прибережною смугою піску, уважно оглядаючи все навколо – чи не викинули, бува, за ніч хвилі яку-небудь рибину (траплялася раніше й така дармова здобич). Але, крім валів морської трави та порожніх черепашок найрізноманітніших форм, більше нічого не було. Море так голубіло проти сонця, аж очам було боляче. На тій нереальній голубизні іноді здіймалися вгору фонтани – кити-горбачі снідали, та зрідка вистрибували дельфіни. Іноді вони пропливали понад бухтою, раз по раз пірнаючи й виринаючи, та галасували вічно невгамовні і крикливі чайки.

Нічого їстівного не знайшовши на березі, Адам роздягнувся і, забрівши за прибій, пірнув під воду. Діставшись підводних скель, розплющив очі й заходився віддирати од каміння чорні черепашки, що густо його обліпили. Мідії сиділи міцно, тож доводилося віддирати їх із зусиллям. Віддерши три-чотири черепашки, вихоплювався з води, бо бракувало кисню в легенях. Розмахнувшись, кидав мідії на прибережний пісок, з нудьгою думаючи, що знову (вкотре вже!) доведеться їсти набридлі молюски, ще й розхвалювати їх на всі заставки, щоб і Єва їла. Викинувши на берег десятків зо два мідій, вийшов з води, зібрав молюсків на простелену куртку, думаючи: якщо пощастить знову потрапити на Землю, то до кінця своїх днів десятою дорогою обминатиме цей делікатес!

Повертався до печери. Єва сиділа на камені. На нього навіть і не глянула. Дивилася в море, наче кого виглядала.

Адам висипав мідії, струсив куртку, вдягнув її і, сходивши до річки, по якомусь часі приніс хмизу.

Єва так само дивилася в море, наче кого виглядала.

– Море як ніколи голубе, – заговорив Адам, роздмухуючи вогонь. – Такого голубого моря я ще не бачив.

Але Єва не озвалася, і він умовк.

Заки нагорить побільше жару, Адам вирішив зайнятися власною бородою. Росла вона в нього мов з води. Але як і чим голитися? Найпростіше було б запустити бороду; хай, мовляв, росте, як хоче і скільки хоче. Та Адам органічно не терпів ніякої рослинності на обличчі. Пробував голитися краєм черепашки, однак після кількох безуспішних спроб відмовився од цього способу.

Спостерігаючи за його муками, Єва якось зауважила:

– Ну ти й затятий! Як фанатик!.. Хіба не однаково – з бородою ти чи без бороди? Планета ж безлюдна.

– А ти хіба не людина?

– Гм!..

У пошуках виходу із ситуації, Адам пригадав з історії, що один тиран (здається, діло було в Давній Греції), побоюючись замаху на своє життя, заборонив своєму цирульникові навіть до рук брати бритву. І винахідливий цирульник додумався жаринками випалювавати бороду грізному, але лякливому владиці... Так це було чи ні, але Адам вирішив спробувати той спосіб.

Спершу не вдавалося: то пальці обпікав жаринами, то обличчя. Ходив після того “гоління” попечений, але вперто, через кожні два дні, знову брав половину перламутрової черепашки, що правила за дзеркало, і терпляче випалював волосинку за волосинкою. Вони шкварчали, скручувалися, а Адам вперто тикав і тикав собі в лице жаринкою. Зрештою, через кілька днів діло пішло на лад. Бо кожна справа не хитра, якщо наб’єш руку і виявиш наполегливість. Через тиждень Адам уже “голився” жаринкою швидко і майже без опіків.

– Порядок! Тепер можна братися і за сніданок, – сказав якось.

Розгріб жар у багатті, висипав у нього мідії. А коли вони, пошипівши та посичавши, спеклися, запросив Єву “до столу”. Після сніданку заходився розбивати кокосовий горіх і незлостиво бурчав:

– Ніяк не звикну користуватися каменем.

– Звикай, у кам’яному віці живеш.

– Нічого, – бадьоро вигукнув Адам, – поживемо і в кам’яному, а там... А там і в нас наступить епоха бронзи. Ще з тиждень – і ти житимеш в епосі бронзи, – простягнув їй половинку розбитого горіха. – В тутешніх горах міді та міді. Для всієї Землі вистачило б. І олово є. Точніше, олов’яна руда. А мідь і олово при плавленні дають бронзу.

– У тебе є на Леонії знайомий директор металургійного заводу? – гмикала Єва, сьорбаючи із половинки горіха кокосове молоко. – І він, звичайно ж, виплавить на твоє замовлення бронзу?

– У мене є отут пам’ять, – ляскав Адам себе по лобі. – Я пам’ятаю, з чого колись починали люди на Землі і як вони вчилися добувати метал.

– Але ж то первісні люди.

– А хіба я гірший за них? У мене є тисячолітній досвід наших предків. А це чогось варте.

Та Єва лінувалася говорити і тільки махнула рукою: забавляйся, мовляв.

Після сніданку Адам кудись зникав, і Єва навіть не проводжала його поглядом. Як сонце котилося до далеких гір на заході, він повертався. Був голий до пояса, а в куртці приносив зразки різних мінералів. З гуркотом висипав їх на майданчик перед печерою і весело гукав до Єви:

– А подивися-но, яке багатство! Самородки міді! – Єва кривилася, бо слово “мідь” нагадувало їй набридлих мідій. – Такого багатства на Землі ще жоден геолог не бачив. Ціни такій міді немає! Малахіт! Поглянь, Єво, який прекрасний, який багатий малахіт! Зелена мідь. А це – куприт, червона мідь. А це лазурит – голуба мідь. Чудо з чудес. Такі багатющі поклади, що хоч мідеплавильний завод відкривай.

– У тебе скромні запити, – нарешті озвалась вона.

Потім Адам пішов до скель (невдовзі чайки загаласували там, як навіжені) і повернувся з десятком чаїних яєць.

– Ну й пернаті! За якісь яйця ладні мене живцем заклювати! -бурчав він і клопотався коло багаття. – От народ!

Наче пробудившись зі сну, Єва оглянула його і сказала:

– Тобі не вистачає тільки шкури через плече. І була б готова ілюстрація до історії первісних людей: “Дикун добуває вогонь. Таке-то тисячоліття до нашої ери”.

– Я дуже радий, що зможу послужити тобі живим наочним приладдям, – одказав Адам майже весело.

Підкладаючи паліччя у вогонь, Адам розповідав про Великі Рівнини, що тягнуться від цього моря аж до гір на півночі, що ті Рівнини багаті на ріки, озера, трави і що там повно птаства.

– Взагалі, планета – як на замовлення, – захоплювався він, розгрібаючи жар і вкладаючи у нього чаїні яйця, обмазані глиною. – Клімат м’який, зими немає.

– Ще тільки зими нам бракувало.

– Принаймні немає у цьому поясі, де ми з тобою знаходимось. Упевнений, що земляни знайдуть колись на Леонії свою другу батьківщину. І завжди згадуватимуть нас, перших поселенців Леонії. Ми для них взагалі будемо аборигенами. Що й казати, той, хто має руки і голову та хоч трохи чого-небудь у голові, той на цій планеті не пропаде.

Єва не прислухалася до його розмов, бо не могла повірити, що з голими руками можна прожити чотирнадцять літ на чужій планеті.

Іноді, задивившись у далечінь, квапливо зводилась і ставала навшпиньки.

– Що там? – запитувала, не відриваючи погляду од безмежної морської далечіні.

– Де? – схоплювався і Адам.

– Ну... там, – і показувала на море.

– Море.

– Море та море, – із злістю одрізала вона. – Мусить же воно де-небудь кінчатися? Не може ж увесь час бути море й море?

– За морем – суходіл. “Геліос”, як ти знаєш, встиг облетіти всю планету – вона має три океани, сім морів, щось близько десяти тисяч річок, не враховуючи озер. Але людей чи якихось інших розумних істот ніде не виявлено.

– То їх немає чи “Геліос” не виявив?

– Гадаю, що немає, бо сліди їхньої діяльності “Геліос” обов’язково зафіксував би.

– Спасибі, порадував. Навіть у найжахливішому сні не могло б приснитися отаке.

Розгрібши жар, Адам гачковидною палицею повикачував запечені глиняні кругляки, почекав, доки вони охолонуть, і заходився обережно стукати їх об камінь. Спечена глиняна шкірка тріскалась і знімалася разом із шкаралупою. Паруючі й апетитні яйця він складав у черепашку.

– Трохи крутуваті, – бідкався, – та нічого. Принаймні до них не треба хліба.

Виніс із печери черепашку з сіллю, яку нашкріб на камінні у бухті, що осіла там після випаровування морської води. І вони знову їли мовчки, давлячись крутими яйцями та слухаючи, як у скелях галасують чайки, ніби клену чи людей Землі за набіги.

Коли споночіло й темінь обступила бухту з усіх боків, Єва механічно звелася з каменя, постояла якусь мить, ніби про щось роздумуючи, і пішла в печеру. Адам розводив там багаття, щоб вночі хоч трохи було світліше. Єва, як завжди, бурчала:

– О-о, яка у мене була вдома спальня! Натиснеш кнопку – і будь-який аромат: лісу, моря, квітів, гір... Коли ж не спиться, натиснеш іншу кнопку – і в спальні заспокійливо шумить дощ, пахне озоном, як після грози. А яка постіль! Яка постіль! Не постіль – обійми... І ось я змушена лежати на цьому жахливому камінні! Тому й жити не хочеться.

– Зате не треба натискувати кнопки, – з гумором зауважував Адам. – Море і так заспокійливо шумить за печерою. До речі, не якесь там море, записане на плівку, а натуральне. Чого тобі ще треба?

А якось серед ночі Єва розбудила Адама несамовитим криком:

– Пароплав! Пароплав-ав!!!

13

– Паропла-ав!!! – закричала Єва так несамовито-радісно, що Адама наче хто підкинув на кам’яному лежаку.

– Пароплав? Який пароплав? Де пароплав??? – схопився він, нічого не тямлячи спросонку.

Єва тремтіла, мов у лихоманці, і, тикаючи пальцем на чорний отвір печери, кричала, не тямлячи себе:

– Там пароплав! Там пароплав! Морем пливе! Сюди!.. За нами... пароплав!.. З людьми. Із справжніми людьми!!!

Адам нічого не розумів, але після Євиного крику “Із справжніми людьми”, розгублений і отетерілий, вискочив з печери. Одним махом дістався на кам’яний майданчик.

Рвучкий, солоний вітер, холодний і пронизливий, ударив йому в груди, лице і ледве не збив з ніг. Низько над бухтою неслося рване клоччя хмар, і між ними злякано тремтіли зорі. Було темно і волого. На майданчик до печери долітали бризки – внизу, в пітьмі серед гострих скель, навіжено нуртував прибій. Тоскно, зраненим звіром завивав вітер. Море – чорне, і ні світлої цяточки в ньому не було. Здавалось, що весь світ пролився у чорну холодну порожнечу, від якої крижаніє серце і невимовно важко стає на душі.

Наче зникло повітря.

Адам хапав ротом холодний тугий вітер, що бив йому в груди, і не міг продихнути.

– Там!!! – кричала Єва, вибігши за ним слідом. – Там... – показувала тремтячою рукою у ревучу чорну порожнечу, – плив пароплав... І вогні на ньому сяяли, і музика грала. Якісь люди, гарно вбрані, на палубі танцювали... Жінки у білих платтях. І пароплав – білий, білий... А музика... старовинний вальс линув, і жінки танцювали.

її збудження було таким вражаючим, що Адамові на якусь мить і справді здалося, що у смоляній ревучій пустелі моря бачить залитий вогнями білий-білий пароплав.

Але наступної миті опам’ятався.

– Пароплав тобі, Єво, приснився, – він узяв її за тремтячу й гарячу руку і повів до печери. Підклав у згасаюче багаття хмизу, роздмухав вогонь і, коли в печері стало світліше, затишніше, заговорив знову: – Заспокойся, будь ласка. Де візьметься пароплав на безлюдній планеті? З Космосу не припливе... Сідай ось сюди, до вогню, тут веселіше, – і він посміхнувся до неї, як до малої дитини, котра створила собі казку й не хоче вірити, що насправді ніякої казки немає.

– Але ж я бачила, бачила його! – Зуби у Єви так цокотіли, як колись у нього, коли він три дні сидів у крижаній щілині з вивихнутою ногою. – Білий-білий, і людей на ньому повно.

– То лише сон, Єво. Сон. Ти цілими днями дивишся у море й, очевидно, мрієш, щоб за тобою приплив пароплав. От він і приплив. Уві сні... Заспокойся і лягай. До ранку все минеться. Ніч дуже чорна і вітряна, в таку ніч тільки білі пароплави й сняться.

Адам легенько взяв її за плечі, допоміг звестися, відвів під протилежну стіну, до кам’яного лежака. Вона покірно лягла, але відразу ж і схопилася.

– Я... я боюся. У бухті хтось виє. Чуєш?.. Чи хтось кричить.

– То вітер у скелях виє.

– Ні, ні, то терпить аварію білий пароплав у чорному морі. Чуєш? Люди кричать. Чуєш?

– То вітер завиває у скелях, – повторив Адам, хоча йому іноді й самому вчувалися якісь крики про поміч і, наче приглушений віддаллю, долинав пароплавний гудок. – Спи, а я посиджу біля вогню, щоб у печері всю ніч було видно.

Єва лягла на бік, лицем до стіни, але відразу ж повернулася лицем до вогню і більше не спускала з Адама тривожних очей – все до чогось прислухалася. А вітер завивав, і іноді вчувалося, що в морі хтось волає про порятунок.

– Я боюся... боюся, Адаме. Тільки заплющу очі, так і ввижається білий-білий пароплав. Точнісінько такий, на якому я після закінчення інституту робила круїз довкола Європи.

– От він тобі й приснився. А ти злякалася, дурненька.

– Сам ти... дурненький, – відказала Єва, і в її голосі прозвучала невластива досі ніжність. Несподівано попросила: – Посидь біля мене.

Адам не повірив почутому вперше, відколи вони опинилися на Леонії. Єва, яка весь час кричала, що не може більше терпіти його присутності, що він дратує її своєю безтурботністю, раптом сама попрохала, щоб він посидів біля неї.

Адам звівся, потупцював, обережно підійшов до неї і ще обережніше присів на край виступу.

– То я, той... прийшов, – пробурмотів розгублено і, аби зам’яти свою ніяковість, швидко заговорив: – Спи, спи, Єво, а я посиджу... Спи, спи, Єво, а я посиджу. Посиджу...

Обом стало трохи ніяково.

– Але білий пароплав мені все одно ввижається, – по хвилі сказала Єва. – Як заплющу очі, і бачу його. І людей на ньому бачу. І вальс чую... Навіть заздрю жінкам, які танцюють на палубі старовинний вальс. – Вона подумала і сама себе заспокоїла: – Це, мабуть, у мене ейдетизм. Зоровий ейдетизм і нічого більше. Ним страждають астронавти і самотні люди.

Він охоче підтримав її думку.

– Здебільшого ейдетизм буває у видатних людей, особливо в геніальних літераторів, які бачать своїх героїв мов живими, чують їхні голоси і так зримо бачать різні сцени, наче вони відбуваються перед їхніми очима.

– То, виходить, і я видатна? – Помовчавши вона зітхнула. – Ні, ейдетизм у мене від самотності. А звідси й страхи.

– Ну що нам може загрожувати на безлюдній планеті, з індексрм безпеки 0,92? Спи, спи, Єво, я посиджу. Мені все одно не хочеться спати.

– І правда, що нам може загрожувати на цій планеті. – Вона заплющила очі й зненацька запитала (голос її став винувато-покірливим): – Адаме, ти... ти не сердишся на мене?

– Я? – вкрай здивувався він. – За віщо на тебе сердитись? На жінку сердитись – однаково, що на сонце, коли воно надто припече. Бо сьогодні воно припече, а завтра пригріє і завжди, за будь-якої погоди, дарує світло.

– Так ось ти який? – Єва пильно подивилася на Адама. – Я ніколи не чула від тебе таких слів. І все ж... така неврівноважена.

– Щось я подібного за тобою не помічав. Характер у тебе рівний, спокійний...

– Правда? – Єва аж посміхнулася. – Просто ти добрий. А я... вередлива і дратівлива. Сама себе не впізнаю. А ще лікар! А ще психолог! Але я не знаю, що зі мною коїться. Мені іноді й самій здається, що я – не я. Що на Леонії живе в печері зовсім інша Єва, гірша за справжню. А справжня... Не знаю, де справжню й шукати.

– Це тому, що ситуація, у якій ми опинилися, трагічна й на межі екстремальної. От і не легко нам. А звідси і деяка дратівливість у тебе, відчай.

– Очевидно, я така від безвиході. Але ти все одно не ображайся на мене. Як психолог, я всіх повчала, як треба володіти собою, заспокоювати себе, як триматися і переносити стреси. А коли сама опинилася у біді, всі мої знання вмить вивітрилися з голови. Ніякий я не психолог. Точніше, психолог, коли чужа біда, а як своя... то мені теж потрібен лікар. Як кажуть: чужу біду руками розведу, а своїй і кінця не знайду.

Він кивнув головою.

– А без тебе я пропала б. У перший же день. Як торішній сніг. Так моя бабуся завжди любила повторювати. Коли б, каже, не мій старий, то я загинула б без нього, як торішній сніг.

Єва помовчала. І по хвилі:

– Можна, я візьму твою руку, бо мені... лячно.

І, ніяково посміхаючись, взяла його руку, потримала. Адам відчув, як у неї б’ється пульс: тук-тук-тук, – наче крихітне звірятко, злякано й покірно, а тоді притулила її до грудей і затихла, заплющивши очі.

– Білий пароплав, – шепотіла. – Ні, ні... це лише ейдетизм...

Адам сидів, боячись не тільки ворухнутися, а й дихнути, і здавалося, що все це йому сниться.

– Ну ось я й заспокоїлась, – мовила Єва, не розплющуючи очей. – Зовсім-зовсім заспокоїлась.

А він волів, аби вона довше не заспокоювалась.

– Коли я була маленькою, – згодом заговорила Єва, – і чогось уночі боялася, то прохала батька, щоб він посидів біля мого ліжка. Батько сідав, а я брала його руку, як оце твою, притуляла до себе і відразу ж засинала. Міцно-міцно. І ніколи я не спала так спокійно, як із батьковою рукою. А батькова рука тепла й надійна... Ні в кого немає такої надійної руки, як у мого батька.

Не випускаючи Адамової руки із своєї, вона зручніше вмостилася на камці, легко, спокійно зітхнула, ніби всі страхи були вже позаду, і зненацька запитала:

– А пам’ятаєш, Адаме, як ми вперше з тобою познайомились? Пам’ятаєш чи вже забув?

– Чудово памятаю. А чого це ти... згадала?

– Просто так. – І повторила: – То пам’ятаєш нашу зустріч на Памірі?

– Я ніколи не забуду, як три дні сидів у крижаній пастці на памірському льодовику, як вибрався з неї, як ішов, спираючись на саморобні милиці, як заблудився у сніговій хвищі, як, зрештою, повз. І тоді за муки мої доля послала мені тебе. Це був щедрий дарунок, такий щедрий, що я ладен ще раз провалитися у льодовику, аби знову побачити тебе таку, яка ти тоді була.

– Пам’ятаєш! – радісно мовила Єва і, не розплющуючи очей, сказала: – Ти мені ще тоді сподобався.

– Як я шкодую, що після Паміру більше не хворів.

– І не треба, будь завжди здоровий.

– З тобою я завжди здоровий.

– Я й досі пам’ятаю, як проводжала тебе до вертольота і все чекала, чекала, що ти... скажеш. А ти нічого мені не сказав.

– А все життя себе карав і караю, що тоді не зважився тобі сказати все-все...

Під його рукою її груди піднімалися й опускалися усе частіше. І від того дотику Адама кидало то в жар, то в холод.

– Навіть дуже ти мені тоді сподобався, – повторила Єва тихо, і на її губах блукала лагідна посмішка, а в очах стояв туманець суму. – І коли б обставини склалися по-іншому, то, може б...

– Що “може”? – прошепотів він.

– Тепер все одно. Минулого не повернеш.

– Але в нас є ще майбутнє.

– У майбутнє я не вірю.

– Є майбутнє! – вперто повторив Адам. – А майбутнє завжди прогресивніше за минуле.

– А хто може сказати, як воно буде попереду? І що нас чекає завтра? Але я рада, що колись ти прибився в памірську обсерваторію. Що б там завтра не було, а минуле завжди з нами, і його у нас ніхто не відбере.

– А ми його нікому й не віддамо.

– Посидь коло мене, а я посплю, – попросила Єва. – Добре?

І заснула.

Й уві сні ледь-ледь посміхнулася куточками вуст. Згодом губи її ворухнулися, і сонним голосом вона запитала, не відкриваючи очей:

– Що чувати, Адаме?

– Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, – голосом диктора відповів Адам, – двоє відважних землян Адам і Єва прекрасно... ну, майже прекрасно влаштувалися на віллі “Кам’яні пенати” й успішно продовжують обживати безлюдну планету в сузір’ї Центавра. До зустрічі з землянами залишилося не так і багато часу. Лише якихось там 167 місяців.

Та Єва вже спала.

Вона дихала рівно, спокійно, притискуючи Адамову руку до грудей. А він, щасливий і схвильований, боячись ворухнутися, аби не сполохати її сон, просидів біля Єви до ранку, доки не зблідло сузір’я Кассіопеї з шістьма зірками, доки з-за моря не зійшла зірка А – леонійське сонце Толіман із своїм супутником-карликом.

Чи спав Адам сидячи, чи мріяв – не пам’ятає.

Тільки марилось йому, що він нарешті знайшов ті двері, які вперто шукав ще на кораблі, відчинив їх і, нарешті, побачив за ними нове – незнане досі, бентежне, щемне... І вчувалося, що за тими дверима, які він відчинив, на безлюдній планеті під чужим сонцем співає знайома дівчина. Співає десь далеко-далеко, самої її не видно, а пісня летить і летить над планетою, як чарівна диво-птиця.

Адам прислухався і розібрав слова:

Ой у вишневому садочку

Там соловейко щебетав...

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

БРОНЗА

1

– ...І як усе відбулося просто! Так просто, що про цю Адамову знахідку можна сказати лише однією фразою: “Спускаючмсь з гір, адам наткнувся у старому річищі напіввисохлого гірського потічка на багаті поклади мідних руд”.

Щоправда, спершу, ще здалеку побачивши у долині суцільні озера червонувато-зеленого і зеленкувато-чорного кольорів, він подумав, що то звичайні зарості наскельного моху, який тут був не рідкістю. Та в наступну мить, якимось шостим почуттям здогадався: метал!.. Підійшов ближче, власне підбіг, і, не вірячи своїй здогадці, затамувавши подих, провів камінцем по застиглій поверхні одного з таких озерець. Одразу ж спалахнула червона лінія. Мідь!

Тут, у долині, біля підніжжя крутих схилів, були багатющі поклади окислених мідних руд, що виходили прямо на поверхню з підошви гір. А скільки – там і тут, з усіх боків! – лежало самородків, вимитих із схилів дощовими потоками. Розгубившись од такого везіння, Адам хапав то яскраво-зелений малахіт, то синьо-голубий лазурит, то червонуватий, із яскравим алмазним відблиском куприт, вигукуючи:

– Але ж повезло! Що повезло, то повезло!.. На Землі геологи про таке багатство і не мріють... І червона мідь є! І синя! І зелена! Пречудовий малахіт, ціни йому немає. А це хризокома – синьо-зелена мідь! Які скарби! Музей міді під відкритим небом! І ці скарби ще й пальцем ніхто не чіпав!

І дуже шкодував, що в цю мить поруч нікого не було, з ким би міг порадуватися своїй знахідці.

Посміхаючись, розмовляючи сам з собою, Адам відбирав найхимернішої форми самородки міді, поспіхом складав їх на розстелену куртку.