Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)
4
І настав час, коли батько з матір’ю вже змушені були ховатися від сина зі своєю любов’ю. А любов ще була такою молодою і так багла усамітненості. І хоч планета безлюдна, та, як невдовзі з’ясувалося, сховатися від Адамчика бодай на годину було не так легко.
А печера була одна на трьох.
Іноді вдень, коли вдавалося Адамчика на годину приспати, хутчій бігли з печери і падали у високі густі трави.
Якось після отакої втечі в густі трави і трапилося... Повернулися до печери, а сина немає.
Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали – тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та мартини регочуть.
Адам збігав до річки, там метався і кричав до хрипоти, у відповідь – ні звуку.
І тоді він одчув неспокій.
Єва заголосила:
– Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!..
– Що з ним могло трапитись? Гуляє десь...
– Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті?
– За метеликом погнався, а там якусь пташку побачив чи жучка, а там... – невесело фантазував Адам. – Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить.
– І це говорить батько, у якого пропала... щезла дитина?
– Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла?
– Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!..
– Зараз немає, а через півгодини прибіжить...
Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину.
В одну мить Єва зів’яла, постаріла, поникла, як підрубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя.
Час од часу Адам з’являвся біля печери, питав на ходу “Немає?..” і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо.
– Помовч! – прохав він Єву. – Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти...
– Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь.
– Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сюди, до моря, приходять рідко. За дев’ять років було лише два випадки.
– А це третій...
– Не наговорюй!
– А раптом... він захотів скупатися в морі?
– З наших розповідей він знає історію про спрута, який колись на тебе напав. Ні, в море він сам не піде.
Не встигав Адам обдумати одну версію, як Єва миттю висувала іншу. І голосила, голосила, голосила...
– Та помо-овчи-и!!! – крикнув він, бо урвався терпець, і пригорнув її до себе.
Єва притулилась до чоловіка і, схлипуючи, знеможено затихла.
– Це нам кара за любов! За наше щастя! От і втратили сина, – знову забідкалася Єва. – Чує моє серце... Укра-али сино-очка, укра-али!..
– Та хто його міг украсти! Привиди, чи що?
І тільки-но вихопилось в Адама те слово “привиди”, як його наче струмом обдало.
– Стривай, стривай! Дай подумати!.. Ми водили Адамчика до чорних привидів на хребет? Водили, – відповів він сам собі. – Вони йому сподобались? Точніше, заінтригували. Так? Так. Просив він нас забрати ті привиди до печери, щоб нам усім разом було веселіше? Просив?
– Особливо маленького привида-хлопчика, тобто своє відображення, – пожвавішала Єва.
І обоє, не кажучи більше й слова, кинулись у Мідні гори. Не бігли, а наче летіли, не відчуваючи грунту під ногами.
Адамчик, живий і неушкоджений, стояв на гребені хребта і мирно “розмовляв” з таким же, як і він, маленьким хлопчиком, котрий стояв на протилежному хребті.
– Я з ним балакаю, балакаю, а він мовчить, – зустрів він батька з матір’ю скаргою на маленького чорного привида. – Я його до себе в печеру запрошую – не йде. Такий гарний хлопчик, а мовчить і мовчить. Я хочу з ним гратися...
Єва заголосила і накинулась на батька:
– Чув?.. Йому потрібні люди!
– Давайте заберемо чорного хлопчика до себе. Йому погано самому в горах. Він хоче з нами жити.
– Чому погано? – запитав Адам. – Адже у нього є тато і мама. Ось вони зараз з’являться.
Ледве Єва з Адамом ступили на хребет, як по той бік біля маленького привида з’явилися два дорослі.
– Прийшли!.. – заплескав у долоні Адамчик. – Тато й мама прийшли! Тепер він не сам! І він теж у долоні плеще, бо зрадів, що тато й мама прийшли.
Єва схопила сина на руки, обціловуючи його, промовляла:
– Синочку мій, я тебе більше не залишу самого ні на хвилину.
– І дарма, – озвався Адам. – Його треба привчати до самостійності. Бо самостійність теж іноді може знадобитися.
Тільки тепер Адам збагнув, що таке рідна дитина. І якими б важкими не були недоспані ночі, справжні труднощі тільки починаються. Синові потрібні Земля і люди. А якщо земляни не прилетять, що чекає їхнього сина? Йому стало страшно від цієї думки, і він поспішно прогнав її геть, переконуючи себе: ні, ні, земляни їх не залишать у біді!..
– Хлопчику! – гукнув Адамчик до своєї проекції на сусідньому хребті. – Приходь до нас у гості. Ми будемо вдвох гратися у бухті. Чуєш, хлопчику?
– Того хлопчика не відпустять тато з мамою, – крізь сльози сказала Єва. – Вони бояться його самого відпускати.
– То хай він бере з собою тата і маму.
І махав йому рукою.
А на протилежному хребті маленький чорний хлопчик на руках у мами теж махав йому рукою.
5
Після всього, що вони перенесли вдень, уночі було не до сну.
Та й сон не йшов до них тієї ночі. Вони лежали довго, терпеливо чекаючи сну, та згодом переконалися, що марна затія, – повставали. Адамчик, розкидавшись на шкурах, безтурботно посвистував носиком та іноді швидко-швидко смикав ніжками – певно, й уві сні кудись біг. А бігати він умів і любив. Єва прикрила його одіяльцем, зшитим із вим’ятих шкур, чмокнула в щоку, і вони вийшли з печери під шатро зоряного неба. Колись незнані їм зоряні сузір’я за ці роки стали близькими й рідними, і небо вже не видавалося чужим.
Сіли на теплому камені під скелею, зітхнули полегшено, що все скінчилося добре і ще один день на планеті минув благополучно й, отже, ще на один день стала ближчою Земля. Дув морський бриз, приємно обвівав лице, підхоплював Євине волосся і кидав його Адамові в обличчя. Адам ловив його губами, і гарно у нього було на душі: все скінчилося добре і Єва поруч. Море було відносно тихим, темним, лише зрідка зітхало. Але вони зникли, що море завжди важко зітхає у пітьмі ночі, зітхає навіть тоді, коли тихо. А ліворуч, на Великих Рівнинах, над землею носилися світлячки, то падаючи в трави, то іскрами шугаючи вгору. За далекими звідси Західними горами беззвучно спалахували бузкові блискавиці, іноді аж фіолетові, але грому не було чути.
– Дивно, – озвалась Єва. – Сиджу вночі біля печери на чужій планеті, а таке відчуття, ніби я вдома сиджу на порозі отчої хати. Чому це так?.. – І сама собі відповіла: – Мабуть, тому, що тут у мене народився син. Ця планета стала батьківщиною нашого сина, тому й нам вона рідніша.
– Колись на Землі нашому синові, як він уже стане дорослим, снитиметься планета його дитинства і у снах кликатиме його до себе, і в нього щемітиме серце.
– Ми також згадуватимемо цю планету із щемом у серці. Адже це планета нашої любові.
Єва поклала йому голову на плече, полегшено зітхнула, її тепле дихання лоскотало Адамові шию, і він мружився від задоволення.
“Треба було б сказати їй щось ласкаве, ніжне, приємне, – думав він. – А то ми, чоловіки, розучилися говорити своїм дружинам: “кохана”, “моя рідна”... Тільки чуємо ці слова у кіно, читаємо про це зрідка у книгах, а в житті рідко”.
– Скажи, тільки чесно: я постаріла?
– Чого це тобі спало на думку?
– Адже мені вже 36 років. Подумати тільки – 36 років!
– У порівнянні з середнім віком життя в 150 літ, твій вік – юнацький.
– А ще чотири роки чекати землян, сім піде на зворотну дорогу. Отже, коли я повернуся на Землю, мені буде під п’ятдесят. Жах!
– І все одно у тебе попереду – ще майже століття життя.
– Глянь! – раптом сполохано вигукнула Єва, показуючи рукою вперед. – Що то?
У чорній, аж смоляній, пітьмі моря почали спалахувати якісь іскорки чи крихітні світлячки. Вони густо сяяли, і тоді здавалося, що знизу, із дна моря, піднімається хвиля яскравого світла, затим гасли, розбившись на окремі плями.
– Якісь мікроорганізми піднімаються з дна моря, – висловив припущення Адам. – Чому ти так тремтиш? То так зване світіння моря.
– Але ж ми його раніше не спостерігали.
– Просто не помічали, – сказав він не зовсім переконливо. – Та й мікроорганізми не щоночі плодяться і тим більше не щоночі піднімаються з морської глибини. Можливо, то якісь черв’яки типу паоло, що водяться у південних морях Землі і в певні місяці ночами піднімаються на поверхню.
Світла пляма почала блякнути, рідшати, наче згасала.
– Мені щось моторошно, – зітхнула Єва. – Ходімо спати.
Коли вони зайшли до печери, Адамчик при світлі багаття посміхався уві сні. Єва поправила на ньому шкіряне одіяльце, чмокнула в щоку і, не роздягаючись, лягла на ведмеже хутро, яким було вистелено її лежак. Адам підклав паліччя у багаття і хотів було піти до свого лежака, але вона попросила, щоб він побув ще з нею.
Він ліг поруч і наче провалився у сон...
Довго не міг збагнути, чого Єва його термосить. У печері було напівтемно, тільки на долівці, у ямці, жевріло вугілля.
– Та проснись же, Адаме!
– Що?.. Га?.. – Він сів і стріпнув головою, звільняючись од міцного сну. – Чого ти мене трясеш?
– Запах. Чуєш?..
Він сапнув носом повітря.
– Нічого не второпаю.
– У печеру став проникати якийсь дивний запах, наче газ. Його ніколи раніше не було.
У печері і справді було чути якийсь запах. Різкуватий. І ніби гарячий.
– Зараз розберемося, – Адам устав, підклав у багаття хмизу, на всяк випадок взяв спис і вийшов з печери.
Єва стривожено його очікувала. По якомусь часі Адам повернувся.
– Ну, що? – нетерпляче запитала Єва.
– Запах іде з моря, від води.
– А ті плями світяться?
– Ні, море темне.
Але Єва по голосу відчула, що він щось недоговорює.
– Ну... трохи світиться, – зізнався нарешті. – Ніби вже згасає... Та ти спи, я посиджу біля багаття (насправді ж пляма світилася яскравіше і стала ширшою, і різкий незрозумілий запах ішов, як здавалося, від неї). – А запах... У багатьох мікроорганізмів запах – то своєрідна хімічна мова, по ній свої пізнають своїх. Так що хай ті світлячки справляють свій шлюбний танок, а ти спи.
Запах почав слабшати, і вона невдовзі заснула. Адам же дрімав сидячи. У мозку проносились уривки якихось химерних снів. То йому здавалося, що він на Памірі, провалився у тріщину льодовика, то ніби на Марсі вони з Євою під куполом спостерігають за бурею, то раптом примарилось, що заговорив Чорний привид, і Адам дуже здивувався, що мовчун нарешті озвався.
“Адаме, – раптом сказав привид, – чого ти спиш? Хіба не чуєш, як пахне чебрець?..”
“Дивно, – подумав Адам. – Чорний привид заговорив на Леонії, а чебрець пахнув на Землі, за околицею мого міста”.
“Адаме, проснися, – вимогливо сказав Чорний привид. – Знову пахне чебрець...”
І тільки тут до Адама дійшло, що його хтось термосить за плечі.
– Чуєш?.. Запах знову різко посилився, – говорила Єва. – Ніби десь щось горить.
– Це ті світлячки напахтіли на ціле море, – сказав Адам невдоволено, бо так і не вдалося йому цієї ночі виспатись. – Зараз піду подивлюся, чого вони розпахтілися. У них сьогодні, мабуть, шлюбна ніч.
Біля печери запах був ще різкішим, і йшов він од води.
Адам потягнувся, бо затерпло тіло, повільно повернувся до моря і завмер. У передранковій млі, у морі, де була світла пляма, здіймалось якесь неясне і нечітке підвищення. Він придивився, і йому здалося, щд то стоїть... пароплав. І що той пароплав горить.
– Який пароплав? – пробурмотів він. – На безлюдній планеті не може бути пароплавів.
З моря, з води стелився дим. Це вже він бачив чітко. “Єві поки що говорити не буду”, – подумав Адам і здригнувся від її пронизливого крику:
– Адаме-е-е! У морі горить паропла-ав!!!
6
Того ранку Адам збирався встати раніше і зайнятися спорудженням нової плавильної печі, вже третьої. “З урахуванням конструктивних недоробок перших двох, а також ливарницького досвіду, набутого на попередніх печах”, – так він пояснював Єві свою задумку.
Єва дивувалась:
– І навіщо тобі стільки бронзи, коли в нас уже все є?
– Хочу виділити ще кращу бронзу. Якіснішу. І посуд кращий вилити, бо той, що є, якийсь... неоковирний. Та й зайві наконечники для стріл не завадять, у нас же мисливець росте.
Так вони гомоніли того ранку, коли він мав заходжуватись біля плавильної печі.
Згадавши про піч, Адам нарешті збагнув, що ж то за дивний запах усю ніч чувся з моря. Тепер йому стало ясно, що то був запах гарячого шлаку, запах доменної печі, коли вона готова випустити розплавлений метал.
Сіріло.
Ранок народжувався тривожним і загадковим.
В каламутній передранковій млі вже видно було високий стовп диму, приблизно в півтора кілометра від берега.
Різко пахло свіжим шлаком, розплавленою сіркою і гарячим металом. Те, що в пітьмі їм видалось палаючим пароплавом, було всього лиш клубами багряного диму. Він здіймався угору, до рідких застиглих хмар, і вони знизу теж ставали багряними.
У морі панувала зловісна тиша. Та тиша, яка буває перед чимось невідворотним. І вона гнітюче впливала на нерви.
Єві чомусь було холодно, вона тремтіла, як у лихоманці.
– Це формується у морі вулкан, – заспокоював її Адам. – Планета молода, і вулканічна діяльність її ще не завершена. Взагалі, це здорово, що по сусідству з нами народжується вулкан.
– Не бачу ніякої радості від такого сусідства, – її зуби злегка цокотіли, і вона ніяк не могла збороти дрож у тілі. – Невже вулкан для своєї появи на світ білий не міг вибрати собі іншого місця, як наша затишна бухта?
– Бачиш, навколо бухти багато базальту. Зрозуміло, що вона виникла колись при виверженні рідкого базальту. Тепер процес повторився, і, очевидно, посеред бухти незабаром з’явиться вулкан.
– А для нас це небезпечно?
– Поки що ні. Підводний вулкан прокльовується не ближче, як півтора кілометра від берега. А коли раптом припече, – Адам говорив спокійно і безтурботно посміхався, – то ми встигнемо втекти в гори чи на Великі Рівнини. Зараз же нам ніщо не загрожує, а спостерігати за появою такого сусіда мені, як геологу, цікаво.
Гомонячи, вони спустилися в бухту, і Єва забрела у воду. Зойкнула:
– Адаме, вода набагато тепліша проти звичайного!
Зненацька почулися легкі поштовхи, і з кокосових пальм загупали горіхи. Але поштовхи відразу ж стихли.
– Вулкан струшує нам горіхи, – весело сказав Адам. – Давай зберемо, доки море не забрало їх собі.
Вони позбирали горіхи і переносили їх у печеру.
Час од часу чулися глухі поштовхи, наче хтось товкся під землею, шукав виходу на світ білий і ніяк не міг його знайти.
Коли, проснувшись, з печери вибіг Адамчик і глянув на море, то аж застрибав з радощів:
– Море горить, море горить!.. Я ще ніколи не бачив, як море горить!
Адам, посадивши сина на коліна, заходився йому розповідати про вулкани, як вони сплять та як пробуджуються, як народжуються нові, про внутрішню будову планети, про роль вулканізму в процесі формування планет.
І в цей час почувся сильний струс – стовп диму, попелу та каміння сягнув угору на кілька кілометрів. Каміння з виляском падало у воду і зовсім близько од берега. Від осередку виверження розходились кругові хвилі буро-зеленого кольору, тоді як море було небесно-голубим.
Усі троє завмерли.
– Чи не пора нам тікати звідси? – висловила пропозицію Єва.
– Це ще тільки увертюра, вступ, – уточнив Адам. – Цікавіше почнеться пізніше, може, вночі, а може, й завтра. А втекти ми завжди встигнемо.
Того дня стало ясно, що в морі, якраз напроти входу в бухту, народжується острів. Утворення суші відбувалося за рахунок виверження підводного вулкана. Через день новоявлений острів уже здіймався над хвилями метрів на десять, а стовпи диму і вогню над ним шугали аж за хмари.
Острів ріс буквально на очах, щогодини збільшуючись метра на півтора. Спершу він формувався навколо головного виверження, а далі почав витягуватися в криву лінію, паралельно входу до бухти, і вже на другий день перетворився на витягнений хребет. Три стовпи білого диму, що здіймалися над голубими водами, мали досить мальовничий вигляд. Особливо гарно вони віддзеркалювались у морі. Було тихо і спокійно, навіть чайки повернулися на скелі і галасували там, мовби нічого й не трапилось. Адам цілими днями просиджував на камені, спостерігаючи за народженням острова-вулкана, боячись проґавити послідовність у розвитку подій.
Єва почала заспокоюватись і теж всідалася біля чоловіка дивитися спектакль “Народження острова”. Голуба рамка моря і посередині три стовпи білого диму, що час од часу підсвітлювались загравою, і справді виглядали мальовничо.
– Картина-а, – хитала головою Єва. – Як у кіно...
7
Надзвичайної сили вибух підняв їх на ноги.
Була чорна ніч, і в морі творилося щось страшне, незбагненне. Не встиг відлунати перший вибух, як прогримів другий, третій, четвертий, і невдовзі вони вже збилися з ліку.
Базальт під ними глухо дрижав.
Складалося враження, що гігантські бомби вилітали із закупореної горловини і з неймовірною силою вибухали над островом. У перерві між вибухами було чути сичання і шкварчання, наче щось смажилося на велетенській розжареній сковороді, – то море кидалось у кратер.
При кожному вибухові, що закінчувався кривавим спалахом, Єва тремтіла й тулилась до Адама.
– Я боюсь, пішли в печеру, – прохала і тягла Адама за руку.
Але й у печері, схованій у скелях і захищеній скелями, не було спокою. Приглушені вибухи лунали грізно, і Єві здавалось, що ось-ось трісне каміння і завалиться печера. Вона схопила сонного сина на руки і вибігла з печери. Адам вибіг за нею. Вибухи почастішали і лунали з усіх трьох кратерів острова-хребта. Кривава заграва раз по раз освітлювала чорне море, в бухту пішли хвилі. З навіснілим реготом у пітьмі носився мартин. А один шугнув у них над головою, зловісно зашелестівши крилами, моторошно ухаючи та регочучи. Адамчик проснувся і злякано закричав.
– Пішли, Адаме, пішли звідси, – благала вона. – Я заберу сина, а ти зброю та посуд і пішли. На Великі Рівнини. Там вулкан не дістане. А тут я боюся...
– Почекай до ранку, – заспокоював її чоловік. – Адже нам поки що ніщо не загрожує, до вулкана не близько.
– Як це не загрожує, коли попіл вже на голову сиплеться! Я скоро оглухну від вибухів. Тобі цього мало?
А вранці зчинилося щось неймовірне.
Здавалось, що навколо новонародженого острова зчепилися між собою кілька ураганів, горою йшли хвилі, і в довершення раз по раз чулися грандіозні вибухи та підземні струси. У хмарі попелу сховалося Сонце.
І стало ясно, що море бореться з несподівано виниклою сушею у його володіннях. Тисячотонні маси води обрушувались на молодий, ще гарячий острів, заливали його кратери, дико й люто шипіли, наткнувшись на розплавлену магму, і тоді виникали гігантські стовпи білої пари. Проте море вже безсиле було загасити підземний вогонь, що через кратери виривався назовні. Як тільки море в хмарах пари відступало на мить, одкочувалось від острова, вогонь, що клекотів у надрах планети, вихоплювався з кратерів із новою силою. А з ним вихлюпувала оранжева лава і нарощувала острів.
Уся бухта була засипана попелом, велетенське каміння плюхалось у воду вже коло самого берега, і бризки, здійняті падінням, долинали до майданчика перед печерою.
Коли ж маси шлаку і попелу перегороджували шлях морю до кратерів, тоді виверження ставало зовсім іншим: у небо безперервно били пара і попіл, чулися оглушливі туркоти.
Вночі острів здавався вогняною кулею.
Численні спалахи, ніби гігантські блискавки, йшли один за одним з інтервалом у кілька секунд. Острів уперто боровся за своє існування. Та море не здавалося. Нові й нові тисячотонні вали води обрушувались на палаючий острів, на якусь мить гасили його всеспопеляючий вогонь, І здавалось, що море зруйнує, знищить і затопить його. Та розсіювалась пара, з острова знову било полум’я, і море відкочувалось назад. Тоді з кратерів вилітали тисячі тонн попелу та шлаку і нарощували схили острова, піднімали його вище й вище, щоб до кратерів уже не могла дістати вода.
Увертюра творення острова нарешті закінчилася.
Море програло битву.
Переміг вогонь. Бог підземного вогню Гефест здолав бога морів Посейдона. Переміг Адамів бог, бог вогню і ковальського ремесла, переміг невтомний бог-трудівник. Гостро пахтіло гарячим шлаком, розплавленим металом, і Адам з насолодою вдихав той запах – його ливарний запах.
Нарешті шлак повністю ізолював острів від води.
Після перемоги вогню море вже не могло заливати кратери, й острів почав швидко рости і невдовзі сягав із сотню метрів у довжину. Час від часу язики сліпучого полум’я шугали високо вгору.
Ще через день почалося виверження вогненних потоків лави. Вихлюпнувшись із кратера, жовто-червоні, оранжеві й апельсинові потоки мчали вниз по схилах і тільки досягали води, як угору били клуби гарячої пари...
Виверження лави тривало кілька днів, а тоді раптово припинилося.
Море заспокоїлось, знову стало голубим, аж синім, небо над ним висіло теж синє, і тиша, вперше після початку народження острова, прийшла в бухту. Під вечір на захололих схилах уже сиділи чайки.
Адам поглядав на острів, і той острів притягував його до себе, немов магнітом. Так хотілося походити по ньому, подивитись, які підземні скарби викинув на поверхню вулкан, хоч одним оком заглянути у жерло кратера: що там?
Та Єва не хотіла й слухати про якусь там екскурсію на щойнонароджений шматок суші в морі.
– Можна подумати, тобі мало місця на безлюдній планеті, що тягне ще й на острів!
– Але ж у кратерах ще клекоче лава, А заглянути в нього – все одно що заглянути в душу вулкана.
– Ти думаєш, що вулкани люблять, коли їм заглядають у душу? – посміхнулась Єва, і він вперше побачив, як вона змарніла за ці дні. – Я не геолог і то розумію, що вулкан на цьому не заспокоїться. Це лише передишка, затишшя перед новим виверженням лави. Острів ще буде рости й рости ї, можливо, сягне краєм до берега, а конусом своїм аж до хмар.
І все ж Адам залишився при своєму бажанні і тільки очікував зручної миті. Не скаже ж він потім на Землі, що не побував на острові-вулкані, не дослідив його тільки тому, що його... не пустила дружина. Колеги просто засміють. А він польовий геолог, і стихія природи – то його поле.
Єві снився сон.
Приснилося, що вона нарешті повертається на Землю, тому й посміхалася уві сні. А повернулися вони на рідну планету втрьох: вона, Адам і син Адам.
Корабель на далекій орбіті робив витки навколо планети, а вони спустилися на широке поле Космопорту на сріблястій ракеті.
А поле таке ж, як і було тоді, коли вони прощалися тут перед стартом: широке, безмежне і зелене-зелене. Тільки його чомусь ніяк не може впізнати Єва. І люди змінилися... Зовсім нові, невідомі їй, зустрічають їх... “Це майбутні покоління, – здогадується вона. – Адже доки ми літали та жили на Леонії, часу на Землі минуло втричі більше, аніж у “Геліосі”. І Єва уже не та. Хоч і не так їй багато літ, лише п’ятдесят, але ж вона геть сива-сива... Тільки син стоїть біля неї – молодий, стрункий, вродливий, вітер куйовдить його темно-русу парубоцьку чуприну, в мигдалевидні, батькові, очі світить Сонце... Все так на полі, як і тоді було і... щось не так. Придивилась Єва, аж то жовті кульбаби на зеленому полі стоять чорні, аж обвуглені.
Оглянулась. А на високій башті Космопорту горить чорний вогонь.
“Невже і справді вогонь буває чорним?” – запитала вона у когось, і хтось невидимий їй відповів:
“Якщо кораблі не повертаються із зоряних світів, Земля запалює тоді на високій башті чорний вогонь”.
А над нею лунав магнітофонний голос:
“Увага! Увага!.. На Башті Радісних Зустрічей чорний вогонь! У траурний реєстр загиблих кораблів навічно заноситься “Геліос”.
І полинули звуки полонезу “Прощання з Батьківщиною”.
Аж чує Єва – скорбний голос зачитує імена загиблих астронавтів “Геліоса”, і серед тих імен раптом лунає:
“Адам Весна-Другий...”
“Непра-авда-а!!! – закричала вона не своїм голосом. – Це жахлива помилка! Він не загинув, він живий!”
Закричала і – прокинулась...
8
Адам стояв із сином на прибережному піску, а понад берегом сюди й туди плавав дельфін і раз за разом вистрибував із води. Закручуючи на ходу волосся у вузол, Єва поспішно спустилася в бухту.
Дельфін то вистрибував із води, то носився по колу, то плив у напрямку вулканічного острова, то знову повертався до берега, до людей. Така поведінка дельфіна видалась Єві загадковою.
– Чому він такий неспокійний? – захекавшись від швидкого бігу, запитала Єва. – Він хоче привернути нашу увагу до себе, аби нам щось повідати.
– Мамо, – занепокоївся і Адамчик. – Тато каже, що він нас шукає. Людей. Він потребує допомоги.
– Дельфін і справді хоче привернути нашу увагу, – пояснив Адам-батько. – З самого ранку носиться по колу і вистрибує з води. А привернувши мою увагу, відразу ж пливе од берега до вулканічного острова, ніби кличе за собою.
Адам приклав долоню дашком до очей, щоб вранішнє Сонце не било в очі, і пильно щось розглядав на острові.
– Мені здається, – зрештою озвався він, – що хвилі викинули на острів дельфіна, бідолаха застряв у базальтовій тріщині і гине під промінням Сонця.
– Таке може запросто трапитись, і без нас того невдаху ніхто на цій планеті не порятує. Тільки ж як йому допомогти?
Єва забрела по коліна у воду. Вистрибнувши з води, дельфін її помітив і, урвавши коло, яке він снував, прямцем поплив до неї.
– А може, це той дельфін, що колись мене від спрута порятував? – занепокоїлась Єва. – І тепер він сподівається на нашу поміч?
– Не наділяй тварин своїми, себто людськими, почуттями.
– Дельфіни – не тварини. Дельфіни – великі й розумні діти моря.
Тим часом дельфін, збурюючи воду, швидко підплив до Єви, загальмував, як корабель на пристані, ткнувся мордою їй у коліна і, висунувши її з води, свиснув.
Посвист був дуже знайомим.
– Він!.. – вигукнула Єва. – Мій рятівник. Чуєш, як свистить? Я того посвисту ніколи не забуду. Але свист чимось стурбований, не веселий, як раніше.
Адам із сином теж забрели у воду. Дельфін зазирав їм в очі, наче хотів щось сказати і не міг. Бо між ним і людьми, далекими його родичами, була глуха стіна непорозуміння.
– Що з тобою, дитя моря? – Єва гладила дельфіна по шорсткій, як наждак, шкурі. – Скажи, чим я зможу тобі допомогти, рятівнику мій?
Дельфін відплив од неї і закрутився – він манив людей за собою, підстрибував, неспокійно свистів, показуючи, де біда і куди їм, людям, треба пливти.
– Він тебе врятував колись, і я мушу йому віддячити тим же, – сказав Адам. – За добро – добром. Інакше мені буде соромно навіть на море дивитись.
– Але ж небезпечно зараз плисти до острова! – жахнулася Єва. – Виверження тільки-но затихло, над кратерами ще куриться дим.
– Це море називається морем Спасіння, тож хай воно назавжди залишиться таким.
Адам, поцілувавши Єву, швидко роздягнувся і кинувся у воду.
– Не затримуйся довго! – крикнула Єва.
– А ти гляди, щоб син не потрапив на глибоке! – гукнув у відповідь Адам.
Дельфін, побачивши людину, що пливла, зробив коло і, манячи її за собою, попрямував до острова. Адам добре плавав, але змагатися з дельфіном усе ж не міг. Тоді він підплив до Адама впритул, повернувся спинним плавцем, що чорнів над водою, – здогадавшись, Адам ухопився за той плавець руками, і дельфін стрілою понісся до вулканічного острова.
Адам уже став на дно, бо над водою виросла його голова, потім з’явилася спина, й ось він, уже вийшовши з моря, ступив на застиглу лаву вогняного острова.
Ніби відчувши потилицею погляди дружини і сина, повернувся до них, посміхнувся і помахав їм рукою. І вони на березі бухти (яку він добре знав, але яку вперше бачив звідси, з боку моря) здалися йому маленькими і далекими-далекими, як ото коли глянути у бінокль з протилежного боку. І від того, що вони були такими далекими, Адамові стало лячно. “Більше ніколи не буду з ними розлучатися”, – подумав він і посміхнувся: яке розлучення? Відплив усього на якихось півтора кілометра.
І тієї ж миті Єва ясно відчула, усім тілом відчула швидкий, як блискавка, підземний струс...
Адам нахилився і випростався з чимось чорним у руках. Розмахнувшись, відкинув його од себе.
“Камінь, – здогадалась Єва. – Розчищає завал... Але чому так довго? І що там трапилось?”
Дельфін крутився навпроти того місця.
Адам знову нахилився над тріщиною. І ледве він це зробив, як із середнього кратера, що був якраз над ним угорі, вихопився дим, затанцював рій іскор. А тоді з-за краю кратера виглянуло щось палаюче. І враз з’явився яскраво-оранжевий язик, лизнув схил і, збільшуючись, стрімко понісся вниз...
– Вулкан проснувся! – зойкнула Єва, і це були останні слова, що вона мовила вголос того дня, які зірвалися з її заціпенілих, похололих і помертвілих уст...
Далі все відбулося швидко.
Надто швидко і невідворотно.
Адам випростався з чорним каменем у руці, кинув його подалі від себе і повернувся до оранжевого язика, що мчав схилом униз, подивився і знову схилився над тріщиною.
Задрижала земля, з кратера хлинув густий потік лави. Вулкан глибоко зітхнув: “Уа-ах!!!” І нові потоки сліпучої магми, од якої різало очі, ринулися до моря.
Нарешті Адам випростався з дельфінчиком на руках і кинувся до моря. Він біг, а кілька вогненних змійок вже метнулися йому під ноги, Адам підстрибнув, пропускаючи їх. Швидко опинився біля води. Нахилився і пустив дельфінчика. До нього відразу ж підплив дельфін.
І тільки Адам зробив рух, щоб кинутись у море, як із тріщини, з якої він щойно витяг дельфінчика, вихопилась криваво-червона і сліпуча магма. Її появи, збоку, поруч, Адам не чекав. І це його й згубило.
Син пронизливо закричав.
Єва рвонула його до себе і долонями затулила йому очі.
А сама дивилась...
І побачила Єва, як на далекій-далекій звідси Землі, на високій башті Радісних Зустрічей Космопорту спалахнув чорний вогонь...
9
На Великих Рівнинах, на весняних вітрах високі трави шуміли: шу-у-у-у, шу-у-у!.. А може, то вони гомоніли поміж собою? Чи вітрам щось розповідали? Чи до неї озивались мовою своєю незбагненною і втаємниченою, що для людини – за сімома замками? І що вони хотіли їй повідати?
– Трави, трави, благаю вас!.. Скажіть мені, зелені трави, де чоловік мій, Адам Весна?
І німіла, прислухаючись до мови трав, й іноді їй здавалося, що вона розуміє, про що шепочуться трави. Тоді вчувався їй у шумі трав голос його незабутній:
– Я тут, Єво! Я зеленою травою став.
Вона притискала руки до грудей, бо серце аж вискакувало.
– Чую... чую тебе, рідний... Іду...
А високі трави на весняних вітрах шумлять.
А високі трави поміж собою гомонять.
Невже людина, яка мріяла, сміялась, страждала і кохала, раділа і гнівалась, співала і творила, невже вона може перетворитися у ніщо?Життя має кінець. Білкова оболонка теж. А Розум?.. Ні, ні, Розум мусить бути вічним у Всесвіті! Бо Розум – це теж матерія, матерія у найдосконалішому вияві. А матерія вічна і невмируща. То хіба може матерія зникнути, в ніщо перетворитися? Без такої складної матерії, як Розум, Всесвіт не може існувати. Смертна людина, а Розум її вічний. Та, по суті, й людина вічна. Не так людина, як її атоми.
