Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)
ФАНТАСТИЧНИЙ РОМАН ПРО АДАМА І ЄВУ ТА ПРО ЇХНЮ ЛЮБОВ
"Довготривалі подорожі часто ставали причиною багатьох пригод, які нерідко виходили за межі ймовірності."
Із стародавньої хроніки
АСТРОНОМІЧНА ДОВІДКА
Альфа Центавра – наша найближча сусідка в космічному просторі за межами Сонячної системи й одна з найяскравіших зірок Південної півкулі – насправді є системою, що складається із трьох зірок. Дві великі зірки А і Б обертаються одна навколо другої за 80 років при середній відстані між ними близько 23 астрономічних одиниць; третій член системи – зірка С, що знаходиться від нас за 10 000 астрономічних одиниць, обертається навколо пари АВ за період близько мільйона літ. Кожна із зірок А і Б могла б мати придатні для життя планети, зірка С – Проксима – не могла б”.
С. Доул, “Планети для людей”
ПРОЛОГ
І. ПОПУТНОГО СОНЯЧНОГО ВІТРУ
Космічний корабель завершував свій перший виток навколо Землі.
– Пора, – сказав Командир. – Земля дає добро. Над Камчаткою відкрили шлюз. Усе було готове до задуманого і на рідній планеті не раз та не двічі “програно” в термобарокамері за повною циклограмою.
Всі інструкції вивчені, всі дії застережені. Але хто міг з певністю сказати, що чекає людину там, за надійними стінами космічного фрегата? І Командир корабля подумав, що в сто крат легше було б йому самому ступити в ту безодню, аніж давати команди товаришеві.
А вголос промовив спокійно і начеб аж якось буденно:
– Ну, в добру путь!..
Космонавт звівся з крісла і, повторивши про себе побажання Командира, кивнув йому і плавно рушив у шлюз.
Перед стартом, біля підніжжя ракети, готової знятися у височінь, Головний напучував його:
– Ти там особливо не мудруй. Тільки вийди і зайди. – Помовчавши, додав, усміхаючись: – Попутного тобі сонячного вітру!
Ці слова пригадалися Космонавтові, коли він переходив у шлюз. Перш ніж зробити вирішальний крок, на кілька секунд затримався. Мигцем оглянув себе в скафандрі (все було гаразд: на грудях висіла фотокамера, а на правому боці, біля стегна, – маніпулятор), хитнувся вперед – і до половини висунувся у відкритий простір.
Перед ним був Космос.
Перше, що кинулося у вічі, – Сонце. (Він подумки назвав його з великої літери). За інструкцією Космонавт мав повністю закрити світлофільтр. Але така була незборима цікавість глянути в Космос, на Сонце без захисного світлофільтра, що він лише наполовину прикрив лице. І коли зиркнув, то в ту ж мить зажмурився, бо здалося, що в лице вдарила дуга електрозварювання. Довелося спішно закрити світлофільтр, і лише тоді зміг дивитися. У Космосі, не відгороджене товщею атмосфери, Сонце було зовсім не схоже на те, яке він звик бачити з землі. Тут, на далекій орбіті, перед ним висів рівний диск, без проміння й ореолу, але сліпив неймовірно. Навіть у позолоченім фільтрі 96-процентної щільності яскравість була такою, як у Ялті в літній полудень.
Сонце – сліпучо-осяйне, а небо... чорне. І зоряне. Зорі були вгорі і внизу.
“Дивно, – подумалось Космонавтові, – сонячний день, а небо чорне. І зорі. Не збагнеш: чи зараз сонячна ніч, чи зоряний день?”
Він зробив ще один плавний, обережний рух, став на обріз люка, і... йому захопило подих.
Під ним було Чорне море. Як на долоні!
З ілюмінатора корабля він уже бачив його, але то з ілюмінатора, а звідси, з обрізу люка, над відкритою прірвою, зовсім інші почуття сколихнули його душу, і Космонавт вперше відчув себе крилатим.
І Кавказ був під ним.
Космонавтові зненацька, наче душа заспівала, пригадалися рядки поета, які вчив колись ще в школі:
Кавказ подо мною. Один в вышине
Стою над снегами у края стремнины;
Орел, с отдаленной поднявшись вершины
Парит неподвижно со мной наравне.
Отселе я вижу потоков рожденье
И первое грозных обвалов движенье.
Коли продзвеніли в душі ці рядки, Космонавт поглянув на свій корабель, і той йому видався справді незвичайним птахом.
А ліворуч було видно Балкани, Італію, праворуч, на обрії, – голубіла Балтика. Як намальована. І подумалося, що такої незвичайної краси ще не бачила жодна людина.
Але Космонавт схаменувся – не до замилування, треба було працювати. Він зняв кришку з кінокамери, що мала його знімати, глибоко зітхнув, м’яко відштовхнувся од корабельного порога і поплив, розкинувши руки й ноги.
У Космосі!
Над Землею!
І хоч поплив лише на довжину фала, а здавалося, що пливе над усім білим світом, над минулим Землі, над її сьогоденням та майбутнім.
Пливе над материками й морями і раптом чує в навушниках урочистий голос Командира:
– Я – “Алмаз”! Людина вийшла в космічний просстір! Знаходиться у вільному плаванні! Я – “Алмаз”! Людина вийшла...
В ту історичну мить вільного плавання над безоднею Космонавт ніяк не міг збагнути: хто ж то вийшов у космос, про що схвильовано передає Командир?
А під ним був Крим. На дні безмежної порожнечі. Обриси півострова були такими чіткими, що Космонавт упізнав Цемеську бухту.
Роздивляючись Крим, він згадав про ті побоювання, які чув перед польотом: а раптом психіка людини не зможе впоратись із відчуттям безодні, що розверзнеться перед нею? Раптом виникне страх перед прірвою? Раптом...
Космонавт посміхнувся – які страхи? Радість, збудження, захват охопили його над тією безоднею.
І бачить Космонавт, як Землею весна йде – з півдня на північ. Звідси, із недосяжної висі, видно, як біле поступається місцем чорному, зеленому. Весна йде? Красна йде! І здалося Космонавтові, що це не просто та весна, про яку в словниках зазначається: “пора року між зимою і літом”. Ні, то йде Весна Людства, того Людства, яке щойно зробило перший крок у Космос, перший у мільйоннолітній ході, від далекої зорі зародження життя у пітьмі віків до зірок у небі.
Він плив над Землею, а під ним на північ поспішала весна.
Над Уралом Космонавт зненацька почав перевертатися на перекрученому фалі: то в один бік, то в другий. Але остраху чи побоювання не відчував, була радість і був захват, що Землею – прадавньою і вічно юною голубою планетою – іде Весна Людства!
Розкрутивши фал, він поплив до корабля.
І корабель вразив Космонавта не менше, аніж Земля і зорі: срібний, величний, з вусами антен, із сонячними блискітками – справжній зоряний фрегат! Від повноти щастя і захвату захотілося навіть випробувати корабель на стійкість. І він хитнув його – раз і вдруге. Виявилося, що корабель можна легко розкачати поштовхами!..
Космонавт засміявся у скафандрі й знову поплив від корабля.
І була тиша. Абсолютна, ні з чим не зрівняна тиша, якої немає на Землі.
Він відчув у тій тиші биття власного серця і шум дихання. Відчув ніби збоку. І здалося, що то дихає Всесвіт.
І був день як день – звичайний, березневий, нічим не примітний. І там, далеко внизу, на голубій планеті, ніхто у ті хвилини і гадки не мав, що в Космосі, над Землею, пливе людина. Перша і вперше за всю мільярднолітню історію планети людства.
Ще двічі Космонавт відходив од корабля і повертався до нього, до срібного зоряного фрегата з вусами антен. У шлюз він заплив головою вперед (хоча за інструкцією мав зайти ногами, але те, що виходило на Землі, під час тренувань у барокамері, не вийшло в Космосі, бо скафандр після вільного польоту став “не той”), там розвернувся і вже ногами – в корабель, прямо в крісло.
Це вже було над Єнісеєм.
І була перша людина у відкритому Космосі рівно 12 хвилин, ті 12 хвилин, що варті цілого життя, яких не кожному з землян вдається діждатися бодай раз на віку. То були перші зоряні хвилини людства, що з часом перетворяться на години, дні, тижні, місяці, роки, десятки років.
– Попутного тобі сонячного вітру, Людино!
На землі, як тільки Космонавт зняв шолом, Головний, хитро примружившись, зненацька запитав весело:
– Що я тобі сказав перед стартом? Ну, що?
– Вийти і зайти, – відповів щасливий Космонавт.
– А ти згадай краще.
І Космонавт згадав: “Попутного сонячного вітру”. Головний засміявся.
– Ось тепер усе правильно.
І на своїй фотографії написав Космонавту на згадку про той незвичайний день: “Хай усе життя тебе супроводжує попутний сонячний вітер!”
На Космодромі квітли тюльпани.
То був звичайний березневий день, день, коли планетою Земля йшла Весна, зоряна Весна Людства.
2. ІЗ ДОСЬЄ КОСМІЧНОГО ЦЕНТРУ ЗЕМЛІ
Справа № 245/08 – “Геліос”.
Другий Космофлот Землі.
Фонд 138/49
ПРОТОКОЛ 10
загального зібрання членів екіпажу “Геліоса”.
6-й рік польоту.
18 березня 2115 року
за земним літочисленням.
Кают-компанія лайнера.
1. СЛУХАЛИ: повідомлення Командира лайнера про відкриття радіоастрономом “Геліоса” Русланом Булат-Беком нової планети в системі зірки А (сузір’я Центавра).
– Товариші! Друзі! Колеги! Земляни мої дорогі! Шість років ми, врізуючись у безкінечну ніч Простору, летимо до сузір’я Альфа Центавра на пошуки планети, придатної для життя людей. Нас чекає ще один рік падіння в космічну прірву, і лише тоді нарешті завершиться наша гігантська парабола.
Пройшли третій компонент сузір’я – зірку Проксиму, яка на 360 біліонів кілометрів ближче до Землі. Проксима Центавра – холодний червоний карлик, що дає світло в двадцять тисяч разів менше, ніж наше Сонце. Йдемо далі, до головного компонента системи Альфа Центавра – зірок А і Б. Як ви знаєте, радіоастрономи Землі висловили припущення, що в найближчому до Землі сузір’ї Альфа Центавра, в системах його зірок А чи Б, мусить бути планета. Мусить, але точно ніхто нічого не міг сказати і тим більше дати нам хоч якусь гарантію на успіх. Ми летимо шість років, лишивши позад себе десятки тисяч мільярдів кілометрів, на свій риск, не відаючи, що нас чекає на фініші: удача чи гірке розчарування. А втім, навіть негативний результат – це теж результат, хоча за нього і доводиться дорого платити. Але в обох випадках – позитивного чи негативного результатів – нам доведеться розплачуватися чотирнадцятьма роками власного життя. Та недарма ми шість земних років жили поза часом і простором, не знаючи ні дня, ні ночі, недарма шість років мали відчуття, що, освітлені срібним зоряним блиском, висимо, підвішені в порожнечі, недарма. Сьогодні, в цей знаменний для нас день, в обсерваторії “Геліоса” пролунав вигук Руслана, нашого зоряного марсового: “Планета! Бачу планету!..” І лише тепер ми твердо впевнені: чотирнадцять років життя ми віддамо не задарма. Попереду, за тисячі мільярдів кілометрів, нас чекає планета. Планета, подібна до нашої голубої Землі. Ось її фотографії, зняті Русланом за допомогою корабельного телескопа, ось параметри орбіти жовтої зірки А – Толіман. Вона дуже подібна до нашого Сонця, має яскравий оранжевий супутник, втричі менший за наше світило – зірку Б. До Толімана ще не близька відстань – один світловий рік, але планета в її системі є! Ура, друзі, ура!..
2. ПОСТАНОВИЛИ: зафіксувати пріоритет Р. Булат-Бека у відкритті невідомої планети в системі зірки А, себто зірки Толіман.
3. Слово для пропозиції щодо назви нової планети надається її першовідкривачеві.
– Друзі! В цей день, коли я відкрив планету в системі зірки А, тобто 18 березня, рівно 150 літ тому, в історії підкорення Космосу сталася незвичайна подія. 18 березня 1965 року, як писали тоді газети, вперше в біографії землян один із них відчинив двері нашого космічного дому і вийшов за його поріг. Космонавт залишив космічний корабель і 12 хвилин плив над Землею. А Землею ішла Весна. Космічна Весна Людства. Космонавт плив над материками, морями, горами і долинами, містами і селами. Це був льотчик-космонавт СРСР Олексій Леонов. Уперше в історії людства син Землі зробив крок – у прямому значенні цього слова – в Космос! Звідтоді нам, землянам, півтораста років дме попутний сонячний вітер у наші космічні вітрила. Всього траплялося на непротореному зоряному шляху людства – успіхи і поразки, радість і горе, щастя відкриття і біль втрати, – та сини Землі, колись почавши свій космічний шлях, уже не зупинялися. І так сталося, що якраз у цей день – 18 березня – я і відкрив планету в системі зірки А. Тому вношу пропозицію: на ознаменування стоп’ятдесятиріччя від дня першого у світі виходу людини у відкритий космос нову планету в системі зірки Толіман назвати ім’ям космонавта Леонова – Леонією. Планета Леонія – по-моєму, звучить!
Пропозиція Р. Булат-Бека приймається одноголосно.
4. ПОСТАНОВИЛИ:
а) задовольнити прохання радіоастронома Р. Булат-Бека щодо присвоєння відкритій ним планеті у системі зірки А (сузір’я Альфа Центавра) імені космонавта СРСР О. Леонова і надалі йменувати її ЛЕОНІЄЮ;
б) просимо Космічний Центр Землі затвердити назву планети Леонія і занести її до Загального Каталогу Планет.
Політ триває успішно, всі системи корабля функціонують нормально. В екіпажу – піднесений настрій. Живемо як одна сім’я. Радіємо, що подарували людству нову планету, яка стане колись для нього такою ж рідною, як і Земля.
Скучаємо за вами, люди!
Полум’яний привіт матері Землі!
Екіпаж “Теліоса”.
Передано по О-каналу.
Наступний сеанс зв’язку через рік.
3. 15 ГОДИН ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ “ГЕЛІОСА”
Одна година 30 хвилин після катастрофи
Він говорив, ніби читав невидимий текст:
– “22 липня 2116 року за земним літочисленням трансгалактичний корабель Другого Космофлоту Землі, лайнер 1-го класу “Геліос” з невідомих досі причин раптово загинув над планетою Леонія зірки А (сузір’я Центавра). З усього екіпажу (8 чоловік) живими залишилося лише двоє: геолог Адам Весна-Другий та лікар-психолог Єва Булат-Бек, котрі на час катастрофи знаходилися на поверхні нововідкритої планети, досліджуючи один із її районів. Таким чином, двоє землян опинилися на безлюдній необжитій планеті в сузір’ї Центавра без будь-яких засобів до існування, на відстані 4,28 світлового року од Землі”.
– Замовкни!.. – вигукнула вона із сльозами на очах.
Він тяжко зітхнув.
– Але так буде колись записано до “Загальної Історії Космічних Досліджень”, куди записується все, що б не сталося із землянами поза межами рідної планети. Незадовго до нашого старту вийшов 33-й том “Загальної історії”... Отже, в 34-му, ні, мабуть, у наступному напишуть і про трагедію “Геліоса”.
– Про те, що ми випадково вціліли, знати вже ніхто не буде.
– Можливо.
– А нам залишається лише співати “Де профундіс...”.
– Що ?.. – не зрозумів він.
– Кажу, “Де профундіс”, – початкові слова однієї давньої заупокійної молитви.
Він розвів руками.
– Що ж... І такий варіант можливий, – йому було важко говорити. – “Де профундіс”, кажеш? А втім, обійдемося і без заупокійної молитви. І тим більше, не будемо сидіти склавши руки й покірно чекати свого кінця. Треба будь-що лишити свої сліди на цій планеті, щоб земляни знали, що ми і після загибелі “Геліоса” боролися за життя до кінця.
– Боротися за життя на необжитій планеті? – Вона скептично глянула на нього. – Та хто ти такий, новоявлений богатир?
– Адам, – сказав він коротко. – А ти – Єва.
ІНФОРМАЦІЯ ВІДДІЛУ КАДРІВ ДРУГОГО КОСМОФЛОТУ ЗЕМЛІ
“ Адам Весна-Другий, 32 роки, зріст 192 см, колір волосся темно-русий, правильної будови тіло, фізичних чи психічних вад не має. За фахом геолог, кандидат наук, автор ряду праць, у тім числі й науково-популярної книги “Геологія третього тисячоліття”. Працював геологом на Памірі, завідував сектором НДІ на Місяці та відділом Інституту геології на Марсі, в трансгалактичному рейсі на “Геліосі” вперше.
Фізично сильний, спортсмен (з марафонського бігу неодноразово займав призові місця), характер – спокійний, врівноважений, має схильність до гумору і вдається до нього особливо у важкі хвилини. В досягненні своєї мети наполегливий, стійкий, надзвичайно працездатний, цілеспрямований.
Ерудит, один з кращих геологів.
У колективі – комунікабельний, відвертий, товариський, має потяг (у години дозвілля) до веселих містифікацій, розігрувань.
У побуті та в особистому житті емоційно стриманий, практичний, до сентиментальності не схильний.
Сім’ї не має, всього себе віддає роботі.
В критичних ситуаціях діє з холодною розсудливістю і неодмінно згідно з Інструкцією.
Рекомендований в експедицію “Геліоса” Вищою Радою з питань геології. Затверджений одноголосно з найвищим балом оцінки”.
“ Єва Булат-Бек(дівоче прізвище Ней) – 27 років, ріст 187 см, колір волосся світлий, тіло правильної будови, фізичних чи психічних вад не має, приємної зовнішності.
За фахом лікар (терапевт-невропатолог, психолог), кандидат наук. Має ряд наукових праць з питань космічної психології.
Працювала терапевтом у гірській обсерваторії (Памір), психологом науково-дослідної станції на Місяці, головним психологом Космічного Центру на Марсі.
Фізично сильна, спортсменка (теніс), спокійна, поміркована, у поводженні з товаришами привітна, витримана – професійний психолог. Одначе емоційно (як жінка) не завжди буває рівна, настрій може мінятися швидко (в залежності від обставин та ситуацій), але за межі норми не виходить.
Має схильність до сентиментальності і деякої кокетливості. Чоловікам подобається.
Розуміє, що вона не тільки науковець, а й вродлива жінка. В колективі комунікабельна, весела, завжди в центрі уваги, тому своїй зовнішності й туалетові надає дещо підвищеного значення. Любить поклонників, не байдужа до компліментів, але до флірту з чоловіками не схильна.
У досягненні своєї мети наполеглива і цілеспрямована.
Ерудит, працездатність у нормі.
В критичних ситуаціях не губиться і при наявності товаришів чи колег по роботі – ефектно-ділова.
Самотності уникає, самотність (особливо довготривала) впливає на неї дещо негативно. Тому завжди на людях, завжди в колективі.
Ініціативна, якщо перед нею поставлена мета і поруч надійні товариші. Всю себе віддає роботі і роботу любить.
Одружена. Чоловік Руслан Булат-Бек – радіоастроном “Геліоса”.
Заміжжям своїм задоволена. Дітей не має.
Рекомендована в експедицію “Геліоса” Інститутом Космічної Психології. Затверджена одноголосно, з найвищим балом оцінки”.
Дві години після катастрофи
Єва плакала.
Світле, хвилясте волосся її – один із багатьох предметів гордощів Єви як жінки – було розпатлане, і вперше у своєму житті вона не звертала на те уваги, та ще в присутності стороннього чоловіка. Схлипуючи, розмазувала кулаками сльози по обличчю.
– Чого ти дивишся на мене так... вражено? – вигукувала крізь сльози. – Думаєш, що психологи ніколи не плачуть?
– Ти була головним психологом.
– І головні плачуть. До всього ж я представниця, як колись казали, слабшої статі.
– За даними демографів, представниці прекрасної статі в середньому на кілька років живуть довше од чоловіків.
– Ти й тут смієшся?
– Я серйозно. Крім того, у твоїй характеристиці, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту Землі, написано: “Спокійна, поміркована... у критичних ситуаціях не губиться”. А ще там написано, що ти “своїй зовнішності і туалетові надаєш дещо підвищеного значення”.
Адам стояв перед нею похмурий (жіночих сліз він не терпів, бо не знав, як себе поводити, коли плачуть). Єва вражено дивилась на нього.
– У такій ситуації, коли наш кінець уже за плечима, ти ще пам’ятаєш, що написано в моїй характеристиці?
Він кивнув.
– Пам’ятаю, бо до останього дня знав тебе іншою, витриманішою. – Обличчя її, мокре від сліз, з червоними плямами, було запухлим, неприємним з вигляду, і він намагався на неї не дивитися. – Сподіваюсь, що твоя чудова характеристика, викарбувана на пластиковому Листі Атестації, буде хоч трохи відповідати натурі, тій симпатичній натурі, з якої вона списана.
– Ти хто такий: біоробот чи людина? Чи гомункулюс із скляної колби? – Єва примружила очі, що враз стали злими і гострими. – Може, й записано, що я – спокійна та поміркована, але... Але ж ситуація зараз не просто критична. Вона – остання у нашому житті. Кінцева. Як у метро оголошує автомат: “Кінцева зупинка. Громадяни пасажири, звільніть, будь ласка, вагони. Поїзд далі не йде!” От і ми приїхали на свою кінцеву зупинку життя, і нам уже пора звільняти вагони.
– Твоя паралель з метрополітеном...
– Досить! Наїздилась! – Голос її почав тремтіти, з очей знову потекли сльози. – “Геліос” вибухнув. Наші товариші загинули. З ними загинув і мій чоловік. Загинув на орбіті планети, яку він і відкрив. Чи думав Руслан, що відкрита ним планета стане планетою його смерті?
– Я все розумію, Єво, але... криком товаришів не воскресиш і трагічної ситуації не переграєш.
– Нічо-ого ти не розумієш!
Вона обхопила голову руками, тяжко застогнала, хитаючись усім тілом, й іноді тоскно завивала якимось тваринним виттям. Ковтаючи сльози, вигукувала – хрипло і злякано:
– Доведеться помирати у двадцять сім років. І це при середньому віці життя, що сягає аж півтораста років!
– Передчасно себе ховаєш, Єво. Ти поки що жива і до смерті, як співалося колись ув одній пісні, залишається все життя.
– Я – жива-а??! – протягла вона з подивом і злістю водночас. – Ти – сліпець! Я – мертва. Придивися краще, я – ходячий труп на ймення Єва Булат-Бек. Чого ти на мене так дивишся?.. Все ще дивуєшся, що в моїй характеристиці написано: “спокійна і поміркована”? А планета, на якій ми з тобою опинилися, безлюдна. Ні душі, ні душечки! Ні надії на порятунок. Звідси до Землі така відстань, що нормальна людина і збагнути не може.
– Всього лише 4,28 світлового року. Або сорок одна тисяча з гаком мільярдів кілометрів. Альфа Центавра – найближче сузір’я до Землі.
– А від нашого надпотужного корабля і сліду не лишилося. Зник на орбіті – і все. Ми навіть не знаємо і знати ніколи не будемо, що з ним трапилось. То чим же ти будеш на Землю повертатися? Хіба верхом на паличці пострибаєш?
Хоч на душі в Адама було тяжко, невимовно тяжко й гнітюче, але при останніх її словах він посміхнувся.
– Я радий, що ти нарешті вдалася до гумору, який, як відомо, завжди рятує у критичних ситуаціях.
– Не чіпляйся до слів! – Новий приступ плачу струсонув Єву. – У мене немає... – вигукувала вона крізь плач, – сили волі, щоб покінчити із собою.
Він чудово розумів увесь трагізм безвихідної ситуації, у якій вони опинилися, але, щоб не видати свого відчаю, що терзав його душу, вдався до велемовних повчань. І прорік дерев’яним голосом:
– Людина, якщо тільки вона справжня людина, до останньої миті свого життя, незважаючи ні на що, мусить попри все залишатися...
– ...людиною! – роздратовано перебила Єва. – І, будь ласка, не читай мені прописних істин, які стали аксіомою ще тисячу літ тому. І взагалі, не читай мені своїх дрімучих повчань, вони тобі не пасують. Їх я знаю і без тебе. Я, до твого відома, – лікар-психолог!
– Ти була психологом, а тепер просто...
– Хто? – вона різко тріпнула головою, відкидаючи з очей закудлане волосся. – Договорюй!
– Просто... розгублена і зломлена жінка.
Вона спустошено глянула на нього, руки її безпорадно опустилися, голова похнюпилась.
– Ти правий, надурівноважений Адаме, – людина, мабуть, без нервів та емоцій. – Помовчала і по хвилі озвалася тихо, стомлено: – Ти все передбачаєш і все знаєш... Усе в тебе розкладено по поличках, як у комп’ютера по блоках. Я справді була спокійна і поміркована, як про те записано в характеристиці. Але мій характер почав різко мінятися ще в польоті. Як Земля на оглядових екранах “Геліоса” перетворилася на світлу цятку, – це було ще в межах Сонячної системи, – мені стало прикро. Вперше у житті стало моторошно. З’явилося таке відчуття, що я більше не побачу рідну Землю. – І зітхнула. – Коли ж і світла цяточка, крихітне макове зерня, зникла з оглядових екранів, я відчула невідоме раніше хвилювання. Воно ставало постійним, воно охоплювало мене все глибше і глибше, проникаючи у кожну клітину мого єства. Іноді хотілося вийти з корабля і погуляти на вулиці. На звичайній вулиці... Мені так кортіло вийти і погуляти межи людьми, що я не могла нічого з собою вдіяти. А з корабля у Космос нікуди не вийдеш, і Землі на екранах уже не було видно. Тоді почало здаватися, що планети під назвою Земля немає, що взагалі вона ніколи не існувала, що Земля – то міф, легенда, красива мрія. Що ми на “Геліосі” – вічні космічні мандрівники, приречені висіти у чорному мороці Космосу... Я з останніх сил приховувала від товаришів свій справжній психологічний стан, адже була психологом і добре знала ті симптоми, що з’явились у мене. За штатним розкладом “Геліоса” я зобов’язана була рятувати інших від приступів меланхолії, песимізму і занепадницьких настроїв, а мені самій потрібен був рятівник. Але я давила в собі ту чорну меланхолію і робила те, що мені, як лікарю, потрібно було робити: міряла тиск крові в членів екіпажу, брала аналізи, а також порції повітря, яке вони видихали, стежила за чутливістю вестибулярного аналізатора, перевіряла, як ваші очі сприймають різні кольори, стежила за функціональними змінами у ваших організмах, одне слово, вивчала ваш психологічний стан. До всього ж, як лікар, я контролювала режим роботи членів екіпажу, систему життєзабезпечення, наглядала за регенераційними установками по очищенню повітря, за роботою харчового блоку, і навіть корабельні кури та кролі були в моєму віданні. Ось так я старалася, щоб і хвилини не бути самій, не залишатися наодинці із своїми думками. Але мені, лікарю, також потрібен був лікар. І я боялась... боялась, що другого лікаря немає і мене ніхто не порятує.
– Я це відчував, – спокійно сказав Адам. – Особливо протягом останніх трьох років польоту.
– Гм, виявляється, ти на жінок іноді можеш увагу звертати? А я була про тебе іншої думки, – Знову помовчала. – А втім, це зараз ні до чого. Я два роки вивчала у Центрі психологію та характери людей, які поверталися із довготривалих космічних мандрівок. Тоді мені було все ясно. Абсолютно все. Я навіть дисертацію на цю тему захистила. О, яка я була самовпевнена й наївна! І надто легко давала іншим поради, як поводити себе в Космосі, як боротися із сенсорним голодом, з меланхолією, із ностальгією, – а в космосі вона іноді буває жахливих форм, – із чорним настроєм, коли тобі, після кількарічного польоту в чорнім мороці із срібним пилом галактичних туманностей, починає здаватися, що рідна Земля більше не існує. А як сама потрапила в Космос, то збагнула, що мої поради, сиріч дисертація, не варта того паперу, на якому вона написана і видрукувана.
– Ну, чому ж, – запротестував Адам. – Там є і цінні думки.
– Ах, мерсі, як казали мої далекі предки! – І вона зробила перед ним реверанс, війнувши розпатланим волоссям. – Виявляється, ти читав мою потрясаючу по наївності дисертацію?
– Єво...
– Що – Єво? Ти не віриш, що лікар і психолог “Геліоса” Єва Булат-Бек може бути такою?.. Я була спокійна доти, доки все йшло добре, доки був надійний корабель і надійний колектив. Відносно, звичайно, спокійна. І навіть могла боротися... ще боротися із своїм чорним настроєм, із ностальгією. Могла, адже поруч був надійний командир, який за тебе приймав рішення в особливо небезпечних чи й критичних ситуаціях. Та ще й чоловік із залізними нервами був поруч. А тепер, зараз... Ет! Чи не все одно? – махнула вона рукою. – Кому зараз потрібна моя сповідь? І чого вона варта на безлюдній планеті, бодай і схожій на рідну Землю? Я більше не лікар і не психолог. Я просто невдаха-жінка, котра опинилася біля розбитого корита, як одна героїня, не пригадую із якої казки. Все! Прощай, Адаме, нещасливий мій супутнику!
– Єво, послухай!
– Коли б я була хоч трохи велемовнішою, то сказала б, що попутний сонячний вітер більше не дме у мої космічні вітрила. І, до речі, в твої, Адаме, також.
– Єво!..
– Помовч! Я не хочу більше жити. Я – мрець!
– Тобі треба проявити силу волі і...
– І ти мрець, Адаме. Не сьогодні, так завтра мене не стане. І тебе теж. Й ніхто не знатиме на Землі, що ми з тобою волею випадку пережили загибель “Геліоса” на кілька днів. Для Землі ми вже мертві.
Насупившись, Адам сердито буркнув:
– Причешися.
– Що-о?! – Вражена його словами, Єва намагалася зазирнути Адамові в очі – чи серйозна його порада? – але він уникав її погляду.
– Що ти мені порадив, дорогий геологу, історику, археологу... ще скільки там у тебе фахів?
– Кажу, причешися! – Адам переступав з ноги на ногу і все ще не дивився на неї. – Ти все ж таки жінка. До того ж приваблива. Отож і залишайся такою.
– Ах, спасибі за комплімент! Мерсі! Як я колись любила компліменти!.. Тому навіть згодна причесатися, щоб своїм розпатланим виглядом не псувати останні години твого життя. Але чим? П’ятірнею?.. Будь ласка. Ти задоволений? Може, ще на бал мене запросиш? На уїкенд? Ах, як я люблю уїкенди! Тільки подбай, щоб у них був хепі енд – щасливий кінець. Я дуже люблю щасливі кінці. Навіть у художній літературі... Але ти так і не сказав, чи задоволений тим, що я розчесалася п’ятірнею?
– Трохи.
Єва хотіла сказати ще щось ущипливе, шпигнути його, але сльози знову навернулись їй на очі, і вона кволо попрохала:
– Може, хоч ти здогадуєшся, що все-таки сталося на орбіті цієї планети, коли нас висадила тут ракета, а сама повернулася до “Геліоса”? Вона мала нас забрати під кінець дня, але не забрала. Що там стряслося? Проклята планета!
– Планета тут ні до чого.
– Тоді чому у її небі зник “Геліос”?
– Я цього не знаю. – І Адам знизав плечима. – Очевидно, просто... нещасливий випадок. Або якісь невідомі нам космічні сили втрутились.
– Зіткнення матерії з антиматерією? – доскіпувалась вона. – Космічного тіла з антисвіту з нашим кораблем?
– Не думаю.
– Тоді – що? Що стало причиною загибелі надпотужного і добре захищеного корабля? Адже “Геліос” мав подвійну систему захисту. Запас живучості у нього був на три кораблі. То що могло трапитись із таким суперлайнером, як наш “Геліос”?
– Не знаю.
– Міг зіпсуватися головний Комп’ютер?
– Вибач, але це наївне запитання, Єво.
– А якщо із ладу вийшов блок контролю?
– Такого теж не могло бути. Блок контролю повністю автономний і Комп’ютеру не підкоряється, це один із найнадійніших блоків корабля, і сам він із ладу не міг вийти.
– А якщо його вивів із ладу... ну, хоча б Комп’ютер?
– Бунт машин?.. Гм! Такого не могло бути.
– Ну а раптом?
– Якщо раптом, то... То одна із суперечливих команд Комп’ютера, дефектна команда надпотужному енергоблоку могла привести до біди. Система добування енергії прямо із Космосу для руху головних ходових двигунів у певних ситуаціях стає небезпечною, вона межує навіть з анігіляцією. Але я ще раз повторюю: блок контролю ні за яких умов не міг пропустити дефектну чи, тим більше, ворожу команду Комп’ютера, якби раптом електронний мозок постав проти людей.
– А були випадки, що Комп’ютери, ну... повставали проти людей?
– На жаль, були. З трагічними наслідками. Але було змінено і деякі вузли в Комп’ютерах і поставлено нові блоки контролю – абсолютно надійні. Для гарантії поставлено також і блоки логічної перевірки всіх команд Комп’ютера... Ні, – додав по хвилі Адам, – тут щось інше сталося. А що – не знаю.
