Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)
Од тих думок хотілося плакати, вити, і вона, щоб стримати стогін, до болю, а часом і до крові прикушувала губу... Ні, не хотілося їй говорити з Адамом. Та й потреби такої не було.
Адам же тим часом схоплювався, енергійно тер кулаками очі і, повернувшись до Єви, по-діловому запитував:
– Що чувати?
Оте “Що чувати?” він незмінно повторює щоранку, наче й справді чекає від неї якоїсь інформації. А що вона “чувала”? Те, що їй снилося, – от і всі новини. А снилося одне і те ж: Земля, маленьке чепурненьке містечко на березі тихоплинної степової річечки, у якому вона народилася і виросла. Снився чебрець (а його багато росло по схилах степових балок), снилрся, що вона рве у тих балках терпкий тернослив, од якого аж рот зводить. А ще снилася отча хата у вишневому садочку. Втім, садочка як такого не було, за хатою росло кілька вишень (мати називала те місце вишняком: “Побіжи, Єво, у вишняк та нарви ягідок, то я вареників зварю”) і одна висока й тонка (в гущавині ж бо росла) абрикоса, на якій, на самому вершечку, жаринками горіли сонячні плоди. Єва любила вранці трусити абрикосу. Вибіжить у вишняк ще сонна, нахилившись, пірне під вишневе сплетіння, задере голову, шукаючи вгорі жаринки в зеленому листі, і трусне тоненький стовбурець. На голову їй, на шию, на плечі й груди дощик упаде, роса то. А з росою впадуть у мокру траву кілька оранжево-світлих чи й жовтогарячих плодів... (І досі вони світяться у душі, як згадує отчу хату і вишняк за нею). За їхнім вишняком кінчалося те патріархальне маленьке містечко, що доживало свій останній вік. Далі починався степ із балками та ярами, кущами терну й пахучими чебрецями, з сон-зіллям та горицвітом, з метеликами і птаством. Висуне, бувало, Єва голову з прохолодного тінистого вишняка, а їй у лице вдарить гаряче, туге степове повітря, терпке, чебрецеве... От і сняться оранжево-світлі абрикоси, що падають їй на плечі разом із теплою росою, той безмежний чебрецево-полиновий степ, і Єва у степу – у вигорілім ситцевім платтячку, з вигорілим на сонці лляним волоссячком...
– Адаме, – раптом озивається Єва, хоча ще хвилю тому не мала бажання з ним говорити. – А ти пам’ятаєш своє перше вікно?
– Що? – Адам запитливо дивиться на неї, нічого не розуміючи. – Яке вікно?
– Ну... в батьковій хаті, – Єва дивиться мимо Адама і, певно, його не бачить, хоч і говорить до нього. – Пригадай же. Була ж у тебе батькова хата? Не в лабораторії, не в колбі ти народився.
– Була.
– Ну от. Пригадай те вікно, з якого ти вперше побачив світ... Не просто побачив, а відчув. Відчув, що світ великий, прекрасний і що ти радісно входиш у той світ.
– Н-не пригадую.
– А я... як зараз, бачу. Мені було п’ять літ, я тяжко захворіла. Кілька місяців не вставала з ліжка. Й ось одного ранку прокинулася з відчуттям, що я видужала і що зараз має щось трапитись. Неодмінно мусить щось трапитись, і я вибіжу у двір, а потім у степ. За вікном зашуміла злива, така рясна й весела, що я встала. Підійшла до вікна, штовхнула раму, вікно відчинилося. І в кімнату ввірвалися пахощі свіжого, теплого літнього дощу, квітів, мокрого листя, а з степів війнуло чебрецем та полином. Мама називала полин євшан-зіллям, і для мене то було якесь загадкове й таємниче слово: євшан-зілля. Я навіть його іноді боялась, того слова. Особливо, як у темній кімнаті це слово згадаю: євшан-зілля... Але я вже відхилилася. Я вдихнула пахощі дощу, і в мене аж голова закрутилася. Лягла животом на підвіконня й звісила вниз голову. У вишняку лопотів дощ, лунко барабанив по листі лопухів. А внизу, під стіною, потоки води, що лилися із даху, вибили у землі канавку і наповнили її водою. У тій канавці плавав кораблик-маленький, паперовий кораблик. Білий-білий! На нього лилася вода, в маленькій канавці творилося таке, що для нього було рівнозначно шторму... А біля канавки, під листком лопуха, сховався мокрий горобець, стріпував крильцями і щось підбадьорливо цвірінькав до кораблика, який борсався на хвилях... Ось тоді я вперше і відчула, що це не просто вікно у батьковій хаті. Це – вікно у білий світ. І що світ той прекрасний. Але будуть у ньому шторми, та вони ніколи-ніколи не потоплять той білий кораблик.
Помовчала.
– От і думаю... Де зараз батькова хата, де наш вишнячок, де те вікно, той мокрий горобець і білий кораблик, що відважно боровся із хвилями у канавці під моїм вікном? Де він, Адаме? А може, його взагалі не було? Як не було й отчої хати, а був усього лише сон?..
А ще їй снилися мати і батько.
Батько так радів, коли дізнався, що вона стала астронавткою. Радів і пишався нею. Він дуже хотів мати сина. У нього вже була дочка, але він чекав сина. А народилася вона, Єва. І все ж батько хвальковито казав своїм колегам: “Нічого, моя дочка ще заткне за пояс ваших синів!” Коли Єва стала астронавткою, коли її зарахували до складу екіпажу “Геліоса”, він від радощів та гордощів за свою дочку і за весь свій рід був сам не свій. А ось мати плакала, коли виряджала дочку, материнське серце наче віщувало біду. Якщо вона загине тут (а до цього, звісно, йдеться), то батько однаково пишатиметься нею. Тяжко йому буде, але він не падатиме духом. Гордість за дочку-астронавтку з трансгалактичного зоряного лайнера допоможе йому перенести тяжку втрату. А мати, якщо Єва не повернеться на Землю, навряд чи знайде у собі сили вистояти в горі. Вона маленька, кволенька, надто емоційна і не здатна тримати себе. Емоції над нею завжди верховодили, і ніякі аутотренінги не допомагали. Горе її зломить. Шкода не так себе, як матері. Вона не зможе перенести загибелі дочки.
І снилися Єві люди.
Багато-багато людей снилося їй щоночі – русявих, білявих, чорнявих, рудих. Жінки, чоловіки, діти, підлітки, діди, баби... Хто тільки не снився! Люди приходили у її сни сотнями, тисячами. І вона, щаслива й весела, сміючись, щось говорила, гомоніла, галасувала з усіма, здається, разом. Її штовхали в тому збіговиську, і вона когось штовхала, протискуючись у натовпі, її хто-небудь із язикатих, з отих, хто за словом не лізе до кишені, дошкуляв шпилькою (досить банальною, але вві сні вона і тій банальності була рада): “Ви так делікатно штовхаєтесь, що в мене вже ребра болять!..” Єва відповідала в такому ж дусі, не ображалась і почувалася як ніколи щасливою.
Щасливою від того, що так тісно навколо неї, що всюди люди, люди, люди і вони так гарно її штовхають, так симпатично.
Дивно. Дуже дивно. Раніше, на Землі, – о, як то давно було! – її дратували людські натовпи, юрмиська чи й просто звичайний потік на стрічці рухомого тротуару великих міст. Вона тоді багла самотності, мріяла про рятівну відпустку, яку вони з Русланом неодмінно проведуть десь на безлюдних островах чи високо в горах, де немає нікого і де вони насолоджуватимуться тишею і пусткою.
Тиша і самотність! Єва колись про неї мріяла, як про найбільше щастя. Наївна! Тільки тепер розуміє, що найгірший, найтяжчий, найнестерпніший стан людини – це безлюддя навколо тебе, пустка в душі. Але як вона раніше прагла безлюддя, усамотненості, так тепер радіє, коли бодай хоч у сни приходять до неї люди, дорогі земляни.
“Без живих істот не можна жити. Якщо ти людина, то мусиш бути з людьми, – майже щодня думає Єва. – Якщо пощастить коли-небудь повернутися на Землю, то буду лише там, де найбільше народу...”
– Агов, Єво! – весело кричить Адам із своєї половини, ніби їх розділяє не півтора десятка метрів, а принаймні з кілометр. – Питаю, що чувати?
– Крім одноманітного рокоту прибою, що долинає в печеру, більше нічого не чути, – відповідає вона, над силу переборюючи постійний ранковий спалах дратівливості.
Коли ж мала сякий-такий настрій, якщо душа її не нила, то іронічно одказувала:
– Я ще сьогодні не ходила на базар і не слухала всезнаючих тіточок. Та й знайома сорока щось не прилітала з останніми новинами на хвості. – Її насмішкувато запитувала: – А що чувати у твоєму кутку нашої велелюдної печери?
– Зараз послухаємо останні новини, – Адам робив двома пальцями рух, ніби повертав невидиму ручку транзистора, клацав язиком і радіоголосом проголошував:
– Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, сьогодні минає рівно місяць, як двоє відважних землян, Адам і Єва, змушені були цілком добровільно поселитися на необжитій планеті Леонія, що в сузір’ї Центавра, за 4,28 світлового року од Землі.
– Невже місяць? – Єва, звівшись на лікоть, з подивом дивилася на Адама, і в її світлих очах спалахували якісь іскорки. Адам, заохочений її увагою, “передавав” далі:
– Чого досягли перші поселенці планети за перший місяць життя в комфортабельній, хоча й без усіх вигод, печері на березі безіменного моря?.. Немало. Вони збороли... ну, майже збороли, у собі відчай, знайшли... ну, майже знайшли, рішучість і впевненість у своїх силах та спокійно дивляться у майбутнє, готові до будь-яких несподіванок чи ударів долі. І настрої у них рівні та спокійні, особливо у Єви (Єва лише пирхнула). Можна сказати, що вони по-діловому зібрані, настроєні тільки на перемогу у боротьбі за своє існування. Так, наприклад, на запитання кореспондента, як вони поживають, Єва досить бадьоро відповіла: “Нічого. Жити можна. Принаймні могло бути й гірше. Та й товариш по печері мені трапився непоганий. Ви, може, чули про нього? Адам Весна-Другий. Взагалі, скажу вам, чудовий хлопець. З ним, як то кажуть, не пропадеш. Принаймні він забезпечує мене мідіями, на які я вже, признаюся, і дивитися не можу, такі вони розпрекрасні, як у кращих ресторанах Європи”.
– Гм!.. – знову хмикнула Єва і підібрала губи.
– Ваші плани на майбутнє? – голосом радіокоментатора запитав Адам і відповів, підробляючись під Євин голос: – Сподіваюсь, ми з Адамом успішно освоїмо і колонізуємо Леонію. А проживши перший місяць, проживемо і решту, якихось там 168 місяців, що становлять чотирнадцять років...
2
Адам явно перестарався, згадавши оті 168 місяців, бо Єва, зашурхотівши травою, схопилась і сіла, звісивши ноги з кам’яного виступу.
– Аж 168 місяців нам тут ще жити? – Голос її почав неприємно тремтіти. – Та я... я...
– Ні, вже трохи менше, – посміхався Адам, не відчуваючи грози, що збиралася у печері. – Лишилося якихось 167 місяців. Зовсім небагато. Якихось там п’ять тисяч днів. Чи десь близько того. Одним словом, порівняно із Всесвітом – дріб’язок!
Але згадка про чотирнадцять літ в’язниці на чужій планеті геть зіпсувала Єві і без того не рівний настрій.
– Ти... ти на зло мені нагадуєш про оті чотирнадцять літ? – пробурмотіла вона, і губи її затремтіли. – Я тільки-но заспокоїлась, а ти... Чого ти посміхаєшся? – накинулась на Адама, рада, що, нарешті, знайшлася хоч якась зачіпка. -Мені вже набридла твоя щоденна штучно весела посмішка, як і твій вічно бадьорий настрій!.. Я знаю, що на Землі медицина творить дива. Штучні органи, різні частини тіла людям запросто трансплантують: серце, нирки, печінку, легені, кінцівки... Ума, правда, ще не можуть трансплантувати, якщо свого, приміром, немає. Але я не чула, щоб на Землі кому-небудь трансплантували штучну пребадьору посмішку. То звідки вона у тебе?
– На жаль, ні іншої посмішки, ні тим більше іншого голосу я не маю, – посміхався Адам і цим ще більше дратував Єву.
– Я не можу... більше з тобою жити у цій печері!
– О, це вже щось нове у твоєму репертуарі.
– А-а, ще й насміхаєшся?!.
– У давнину на Землі сусіди, які не могли вжитися в одній квартирі, чи чоловік із жінкою глека розбивали, то розмінювали своє житло. Тоді навіть було відповідне бюро для обміну, – все з тією ж безжурною посмішкою говорив Адам, роблячи кілька енергійних вправ руками, тулубом, головою. – Ось і ти вивісь оголошення про обмін з таким текстом: “Міняю одну печеру на дві окремі у різних районах планети”.
– Ти просто знущаєшся наді мною. Твій недолугий гумор такий же тупий, як і це каміння! – тупала вона ногою об кам’яну долівку печери і вибігала геть.
Та не встигав Адам ще й подих перевести, як Єва поверталася назад, бігала по печері, обхопивши голову руками.
– Проклята планета! Навіть піти нікуди! Всюди безлюддя. Нікому тут не потрібна самотня і рознещасна жінка.
– А ти і не йди нікуди, – Адам підходив до кам’яної заглибини посеред печери і ворушив попіл, як він казав, домашнього вогнища. Вогонь у печері вони розводили щовечора, й Адам по кілька разів за ніч вставав, щоб підкласти цурпалків (їх він бив каменюкою). І тепліше все ж таки було вночі, особливо коли під ранок з’являлися тумани, крім того, вогнище давало світло – Єва боялася спати у пітьмі.
– А ти... хочеш, щоб я пішла? Так? Пішла? – зарядила вона. – Так?..
– Ні, не хочу, – Адам розгріб уже затухаючий жар, підклав сухої камки, гілочок і, стоячи на колінах, роздмухував вогонь. – Зовсім не хочу, бо самому на безлюдній планеті не мед.
– Ага, так ти не хочеш? – виходила Єва із рамок. – На злість мені не хочеш, так?
Камка спалахнула, обличчя Адама засвітилося, відблиск вогню затанцював на стіні печери, Адам підклав гілочок, цурпалків і загомонів до вогню, як до живої істоти:
– На ось, покуштуй ще й ці гілочки... Попробуй ось цю паличку – суха-пресуха. Коли б я був вогнем, то тільки б і їв такі смачні сухі палички... Їж, вогнику, їж і набирайся сили. О, а ти чогось затухаєш! Охляв!.. Не біда, зараз тебе підгодуємо... На ось, і гори, гори ясно, щоб у нашій печері було весело.
– До вогню балакаєш, бо я вже тобі набридла?
– Ти ніколи й нікому з чоловіків не можеш набриднути, Єво.
– Ні, ти таки хочеш, щоб я звідси пішла. А я не піду нікуди. Чуєш, не піду! Тут буду жити!
– Живи, будь ласка.
– І половина печери моя. Ось ця половина, – забігала вона, показуючи, яка саме половина її. – І ти... не смій ногою потикатися на мою половину.
– А вогнище у нас, сподіваюсь, буде спільним?
– Хай буде спільним, – милостиво погодилася Єва.
– От і добре, домовилися. А на твою половину печери я – ані ногою. Не буду.
– Що не будеш? – підбігла Єва до нього, розгнівана, з червоними плямами на щоках, як завжди розпатлана, і від того видавалася старішою своїх років. – Знаю! Ти спиш і мрієш, як би мене позбутися. Бо я тобі зайвий тягар! – Вона впала на кам’яне ложе і загатила по ньому кулаками. – Прокляте каміння! Всюди бездушне каміння!..
Адам мовчав.
Та й що він міг порадити, коли й сам хотів до людей. Та тільки Єва затихла, озвався, ніби нічого й не трапилося:
– Сьогодні у нас на сніданок учорашні печені мідії. Такі мідії, скажу тобі, що хоч на виставку дарів морів та океанів їх вези.
Єва ворухнулась, роздумуючи, вставати їй чи ні, але голод змусив-таки звестися. Щось бурмочучи, уникаючи погляду Адама, підійшла до багаття, присіла на камінь. І, взявши шпичку, потяглася нею до стулки черепашки, у якій лежали оранжеві шматочки м’яса – що від вечері лишилося. Неохоче зжувала шматочок і скривилася. Раптом закліпала швидко-швидко, з очей її потекли сльози, і вона пожбурила свою шпичку в багаття.
– Досить! Я сита твоїми мідіями!
– Але на друге у нас сік кокосових горіхів, – поспішно вставив Адам. – Точніше, молоко кокосових горіхів. Теж делікатес.
– І кокоси набридли! Все, все набридло!
– Взагалі, ти права. Мідії і мені, чесно кажучи, приїлися.
– Мені вони вже сняться. Невже ти не можеш придумати щось інше? У твоєму розпорядженні ціла планета, завбільшки з нашу Землю, а ти щодня годуєш мідіями!
І миттю вибігла з печери.
Адам звівся і заходив сюди-туди по печері, щось бравурне й оптимістичне насвистуючи. Він завжди так посвистував, коли не було іншого виходу. Але цього разу навіть рятівний свист не приносив бажаного спокою, і Адам змушений був удатися ще й до співів, які (як запевняють психологи) завжди приносять душевну рівновагу і дарують уміння тримати себе в руках.
І він стиха замугикав:
Ой у вишневому садочку
Там соловейко щебетав.
Фіть-фіть-фіть,
Тьох-тьох-тьох,
Ай-я-я, ох-ох-ох,
Там соловейко щебетав!..
3
Уперше Адам зустрів Єву на Памірі, в гірській обсерваторії. Хоча зустрів – не те слово.
Не було б щастя, так нещастя допомогло.
Він провалився на льодовику в щілину і три дні, не потрапляючи зуб на зуба, просидів у крижаній пастці, виколупуючи ножиком щось подібне до східців. (Згодом, відповідаючи на запитання знайомих, як він витримав у крижаній щілині три дні і три ночі, відповідав, посміхаючись: “Ви знаєте, нічого. Свіже повітря плюс повна відсутність шкідливих мікробів”).
На четвертий день, вибравшись із ущелини, змайстрував із двох гілок щось на зразок милиць і пошкутильгав на одній нозі (другу вивихнув при падінні). Метр за метром долав відстань до бази. Та, на біду, почалася така густа завірюха, власне, снігова круговерть, що Адам у тому білому вирі збився з путі і побрів у протилежний од бази бік. На другий день від переохолодження у нього почалося запалення легенів. Скільки днів проблукав у горах на саморобних милицях та ще з високою температурою – не знав. Усе – світ, помисли, бажання, думки – звузилось до одного: йти. Іти вперед і тільки вперед. І він ішов, підкоряючись внутрішньому наказу. Вкрай обезсилений, голодний, виснажений, на межі життя і смерті, не бачачи світу білого і майже нічого не чуючи, випадково дістався він до високогірної обсерваторії. Останні метри повз, уперто тягнучи за собою рюкзак із кількома зразками конче потрібних йому мінералів.
Памір...
Зараз він ладен був би вдруге пройти той тяжкий шлях на саморобних милицях, аби лише не нудитися в печері. Бо тоді була мета: йти вперед. До людей. І він ішов. До людей.
А втім, хіба зараз у нього не така ж мета – жити, щоб діждатися людей? Іти чужою планетою, щоб дійти до людей!
Місяць тоді від нього не відходила Єва Ней, з вигляду ще дівча, вчорашня студентка – молодий лікар високогірної обсерваторії: лікувала, з ложечки годувала зарослого чорною щетиною молодого геолога, навіть вечорами, сидячи біля його ліжка, співала веселі пісеньки. Адам то марив і кудись поривався, то виринав із гарячого небуття. І крізь силу їй посміхався – лице обморожене, посмішка і та викликала біль.
Він був між життям і смертю кілька днів, бився у полум’ї високої температури, надсадно кашляв, хрипів. А Єва, притуливши йому до плеча пістолет для введення ін’єкцій, вистрілювала рятівну рідину під шкіру, потім напувала чаєм з малиною – раділа, що, нарешті, зможе застосувати на хворому всі свої медичні знання, набуті в інституті.
– Я така рада, що ви потрапили до нас у тяжкому стані, – щебетала вона, коли загроза життю вже минула й Адам міг сидіти у ліжку, щебетала з безпосередністю наївної студентки, якій дістався на екзаменах нелегкий білет, але вона зуміла на нього відповісти й одержати найвищий бал. Й оте майже дівчаче щебетання лікувало Адама дужче найновіших патентованих ліків. – Розумієте, я прибула сюди з бажанням пошвидше застосувати на практиці набуті знання, здобувати лікарський досвід, а в обсерваторії всі, абсолютно всі, фізично здорові й ніхто не збирається хворіти. Й, отже, ніхто не потребує медичної допомоги. За рік, що я тут, хоча б тобі в кого нежить з’явився. Аж обидно!
А він дивився на лікарку і думав:
“Аби тебе побачити, дівчино, аби завжди чути твоє лікувальне щебетання, ладен хворіти щодня. Навіть найсерйознішими хворобами!..”
Говорити йому було ще важко, посміхатися теж, тому Адам просто дивився на неї, слухав і дякував долі, що завела його в крижану пастку і що завдяки цьому рін познайомився з дівчиною.
– Розумієте, Адаме, з такими здорованями, як у нас в обсерваторії, я, чого доброго, швидко дискваліфікуюсь і забуду те, що знала в інституті, – лікувальною музикою дзвенів для нього її голосок. – Ось чому я така рада, що випадок привів вас сюди.
“Я теж радий”, – посміхався Адам самими очима.
– Становище, ваше, прямо скажемо, справді було загрозливим, і я, нарешті, зуміла довести, на що здатна як лікар. А то сиджу тут у горах і не знаю, до чого докласти руки. Гербарій високогірних рослин збираю. Ах, яка я рада, що ви, Адаме, справжній, найсправжнісінький хворий і що ви потрапили до мене!
Єва досить швидко поставила його на ноги: чи найновішими ліками, чи знаннями, чи своєю присутністю, а чи щебетливо-співучим голоском. А вона все наспівувала: і в палаті, і в коридорі; її тихий лагідний голосок линув до нього звідусіль, як бальзам... А найбільше Адам любив слухати, як вона “тьохкала”:
Ой у вишневому садочку
Там соловейко щебетав,
Фіть-фіть-фіть,
Тьох-тьох-тьох,
Ай-я-я, ох-ох-ох,
Там соловейко щебетав!..
Гай-гай, де ти, Єво, з далекого Паміру поділася? Недарма ж на зорі людства хтось із філософів сказав: усе тече, все міняється. У теперішній Єві він не впізнавав ту далеку, памірську, Єву, котра ще й досі щебече у його серці і не вмовкне, мабуть, ніколи.
Там, на Памірі, у високогірній обсерваторії, і справді щебетав йому соловейко...
4
Коли Адам прощався, Єва провела його до вертольота. А проводжаючи, без угаву торохтіла своєю милою говіркою, по-дівочому дзвінкою. А він слухав її і думав: от і скінчилося його щастя. Звідси полетить на свою базу, знову почнуться польові маршрути, і за плином часу, за туманами, за далями, за гірськими піками зникне його юна лікарка, і їхні путі-дороги більше ніколи не зійдуться. Хіба що, як зачує соловейка, то защемить щось у серці – солодко і боляче водночас.
Сказати їй про своє почуття, думав Адам. Сказати, що в них на базі немає лікаря і вона, як захоче, зможе перейти туди. А вони, геологи, візьмуть на себе підвищені зобов’язання: часто і серйозно хворіти, щоб вона мала на кому вдосконалювати свою лікарську майстерність, набувати досвід.
Так він говорив із нею подумки, а вголос не зважився сказати про свої почуття: ні прямо, ні наздогад. Таким уже вдався.
– Я ніколи-ніколи вас не забуду, Адаме, – щебетала дівчина дорогою. – Ви були моїм першим справжнім пацієнтом. Ви були зовсім-зовсім негодящим і стали на ноги. Ах, яка я рада, що ви дісталися мені. Одне ваше двостороннє запалення легенів чого варте. А вивих ноги? А загальне виснаження організму, переохолодження? А ускладнення на зір і на слух?.. О, я вас ніколи не забуду! Бо з таким букетом захворювань і ускладнень не кожному лікареві потрапляють пацієнти.
– І я вас теж... не забуду, – нарешті зважився Адам. – Ви були і залишитесь для мене найсправжнісіньким лікарем.
Адам уже було рушив до гвинтокрилої машини, яка мала перевезти його на базу геологів, рушив, тримаючи в руках свій бувалий у бувальцях рюкзак з кількома мінералами, як нараз спинився. Повагавшись, підійшов до Єви – стрункої, юної, у білому халатику і білій шапочці, що так їй пасувала і з-під якої вибивалося золотисте волосся, і, чомусь заїкаючись, мовив:
– Д-дозвольте вас п-поцілувати. – Ні до того, ні після того він ніколи не заїкався. Почервонівши, як школяр, швидко пояснив: – Як лікаря, який врятував мені життя.
Вона зашарілась, але погляду не відвела і дивилась йому прямо в очі своїми світлими, променистими очима.
– Цілуйте, – прошепотіла, але уточнила і застерегла водночас: – Тільки як лікаря.
Адам невміло та несміло ткнувся губами в її щоку, ткнувся і на якусь долю секунди відчув у себе на губах щось прохолодно-ніжне, бентежно-весняне. (В крайньому разі, те почуття було зовсім-зовсім іншим, аніж коли він, від’їжджаючи на Памір, цмокнув у щоку свою тіточку).
Більше Адам у своєму житті не цілував нікого.
Але той поцілунок і досі у нього на губах. Та ще пісня юної лікарки в серці: “Ой у вишневому садочку...”
5
Думав Адам, що попрощався із своїм соловейком на Памірі назавжди. Та недарма ж ото казали в давні часи, що гора з горою не сходиться, а людина з людиною...
Минув рік, і вони зустрілися.
І зустрілися на Місяці, куди обоє, незалежно одне від одного, отримали призначення й працювали в науково-дослідній станції; він – геологом, вона – лікарем-психологом.
Та перша їхня зустріч на Місяці найбільше запам’яталася Адамові.
Вони обоє були в яскравих оранжевих скафандрах і, смішно стрибаючи, здибалися на прогулянці за науковим містечком. Із своєрідною “ходою” на Місяці (себто стрибками) вони ще не освоїлись і, потішаючись над своїми неоковирними кроками, дивно пересувалися місячною поверхнею. Наче оранжеві кенгуру, стрибали вони одне одному навстріч, і Єва, зробивши надто різкий рух, пролетіла мимо Адама, і він ледве наздогнав її.
Адам пам’ятав ту їхню першу зустріч на Місяці, коли вони стрибали й раділи, мов діти; і її очі, що дивилися на нього так привітно крізь подвійне скло ілюмінатора гермошолома, і похмуру, з’їдену, зриту кратерами місячну поверхню, і довгі, різкі, чорні тіні, й чорне зоряне небо над ними, і в чорному небі голубий диск Землі.
Земля у небі Місяця була разів у чотирнадцять більшою за повний Місяць у небі Землі. Якраз стояло “повноземелля” (Земля, як і Місяць у її небі, теж має фази в небі Місяця) і голубий диск так яскраво світив, що можна було легко читати при його світлі навіть дрібний шрифт.
Глянули вони на Землю і завмерли, вражені її красою. Адам узяв Єву за руку – зважився-таки! Але що він відчув, коли рука її була в рукавиці, та й уся струнка постава захована в оранжевий кокон скафандра... Земля висіла в небі, як намальована, – хвилююча і загадкова. На її диску видно було чималі хмарні покриви, вони закривали майже половину планети. Друга половина віддалеки нагадувала географічну карту, особливо коли вони побачили блик Сонця в одному з океанів Землі. Яскравість сонячного блику в океані скидалася на світло повного Місяця. Потім блик розмився, чи хмари насунулись, або, швидше всього, в океані почався шторм. Біля полюсів хмари зливалися з білими шапками снігів. Екваторіальні зони Землі – області тропічних злив – теж вкрилися хмарами. Краї диска були білястими, а ближче до центру мали яскравіші фарби, обриси материків, неясні, нечіткі, тонули в голубому сяйві атмосфери.
– Загальний голубуватий колір Землі пояснюється атмосферою, що розсіює переважно короткохвильове випромінювання, – пояснив їй Адам, і Єва зненацька запитала:
– Є життя на Землі чи немає?
Він посміхнувся, бо знав цей парадокс: навіть із Місяця неможливо визначити, чи є життя на Землі. Тільки в телескоп можна побачити дивні, що димляться вдень і вночі, світлі плями – міста.
– Земля людей, – простягала Єва руки в чорне небо, до голубого диска. – Мамо Земле, ти бачиш нас на Місяці?
– Кажемо Земля людей, а рослин на Землі більше, аніж людей, – говорив Адам по системі зв’язку. – Якщо всі люди, що живуть нині, стануть щільно один до одного, то вони розмістяться на території невеликого озера Севан у Вірменії. Мало місця займає на Землі людина порівняно з рослинами.
– І все ж Земля – планета людей!
“Може, тому Земля і прекрасна, що на ній є такі чудові жінки, як Єва”, – подумалось тоді Адамові.
Стосунки між ними встановилися рівні, дружні й щирі, які бувають між добрими знайомими.
Він називав її “мій перший справжній лікар”, а вона його – з тією ж щирістю і радістю – “мій перший справжній пацієнт”.
Єва була все такою ж: милою, симпатичною і безпосередньою дівчиною, щебетливою, дзвінкоголосою, завжди веселою і привітною. З усіма на станції в неї були гарні стосунки, з усіма вона легко сходилася, знаходила спільну мову, легко здружувалась, і всі її поважали, хвалили.
“Недарма ж вона психолог, – казали. – П’ять хвилин поговориш, а вже хочеться перед нею викласти всю свою душу”.
Адам погоджувався з такими думками. Більше того, і сам хотім розкрити перед Свою свою душу: або – або?.. Та заважала клята несміливість! “А раптом відмовить?” – гнітило й охолоджувало його запал. Як він тоді дивитиметься їй в очі?
Бачились вони, на превеликий жаль Адама, дуже рідко (в обох було чимало роботи). Але коли зустрічалися десь у коридорах, бібліотеці станції чи на летючках, нарадах, Єва першою починала розмову.
– Ну як здоров’я, Адаме? – питала привітно й чомусь рожевіла (а може, то йому лиш так здавалося?).
– На жаль, – розводив він руками, – на хворобу мені більше не щастить, хоч як не стараюся захворіти.
– Чому це “на жаль”? – дивувалася, і її дзвінкий голос був непідробно щирим. – Хіба хвороба – то щастя?
“Для мене так”, – хотілося сказати, але Адам переводив усе на жарт.
– Не хворіючи, я не можу стати вашим пацієнтом, а отже, й бачити вас частіше.
– А ви... постарайтесь, – і в очах її спалахували дивні для нього вогники. – Пацієнтів у мене зараз небагато, так що для вас місце знайдеться.
– І радий би захворіти, так не щастить, – розводив Адам руками. – Вчені ліквідували майже всі хвороби, спробуй тепер захворіти. – І не зводив з неї захопленого погляду. – Та й ви мене так вилікували на Памірі, що звідтоді я безнадійно здоровий.
Вона лиш руками сплеснула.
– А знаєте, Адаме, після вас мені більше не щастило на справжніх хворих, і я подалася в психологи. Закінчила аспірантуру й ось лікую тут... Тільки не тіла – душі, вам не потрібна моя допомога?
– Ну що ви, – сміявся Адам. – Щодо душі, то в мене все в нормі.
Це була кричуща неправда, адже Єва подобалась йому, і в душі Адама було тривожне сум’яття. Але хіба він міг про те сказати? Хіба у нього вистачило б сили духу і волі? І нічого тут не вдієш, таким він уже вдався. А може, так складалися обставини – хто знає. Його прадід-коваль завжди казав: кожен сам коваль свого щастя. Виходить, Адам не зумів викувати власного щастя, то чого ж тепер на обставини нарікати?
Після тієї розмови з Євою він довго збирався з духом і, зрештою, вирішив сказати їй усе-все. І сам тоді вірив у це... Вони довго не бачились, бо Єва полетіла на Землю у службових справах і затримувалася там. А коли вона повернулась, його вже не було на Місяці – Рада з питань геології перевела на Марс, в Інститут геології. Адам полетів на Марс із транспортно-пасажирською ракетою, так і не попрощавшися з нею. Спершу сумував за Євою, та згодом, за плином часу й роботою, заспокоївся і більше не згадував про свого лікаря. Тільки ні-ні – та й бриніла в його душі пісня: “Ой у вишневому садочку!..”
6
Та через рік Єва – як негадана радісна зустріч, на яку Адам уже й не сподівався, – раптом з’явилася на Марсі. Та не де-небудь, а в Інституті геології.
Вийшов він з лабораторії, крокує коридором, а навстріч у білому халатику, лукаво і мило посміхаючись, йде вона, Єва.
– Ну як здоров’я, Адаме? – запитала так, ніби вони й не розлучалися, ніби й не бачились більше року. – Я рада, що зустріла свого першого пацієнта, як завжди, в доброму здоров’ї.
Адам віддячив їй тим же:
– А я радий, що бачу свого першого лікаря, як завжди, веселим, гарним і милим... Яким вітром до нас?
– Не вітром, а наказом начальства, – посміхалася вона привітно і щебетала, як і перше, дзвінко, швидко, мелодійно (більше ні в кого із жінок не чув він такого гарного голосу). – Розумієте, Адаме, тільки-но я подумала: куди б оце гайнути, бо на Місяці вже набридло сидіти, аж тут наказ – на Марс, в Інститут геології головним психологом. І я, пам’ятаючи, що десь на Марсі трудиться мій перший пацієнт, не вагаючись, сіла в ракету, 75 мільйонів кілометрів – і я вже тут, на Червоній планеті.
