Текст книги "Приречені на щастя."

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

А непрошений візитер застряв у вузькому проході – ні сюди, ні туди – і гатив лапою по камінню.

Тим часом Адам, різко змахнувши рукою і збивши кота з голови, кинувся до багаття, схопив палаючу головешку і ткнув її в пащеку нічному гостю. Заревівши, той в одну мить щез, тільки довго було чути його сердите ревіння, що віддалялося.

– Десятому закажеш, що непрошеним по гостях ходити не годиться! – навздогін кричав Адам. – Удруге не сунешся в печеру, де живуть двоногі істоти! Я до твоїх печер не заглядаю, і ти в мою не лізь!

І повернувся до Єви.

– Шкода, стільки м’яса втекло!

І, наче нічого й не трапилось, вони сіли вечеряти. Адам з Євою до свого каменя-столу, а Нявкунчик, усе ще не заспокоївшись (щетина на ньому грізно гороїжилась, і він сердито гатив себе хвостом по боках), обережно підійшов до своєї черепашки.

Невдовзі всі троє були зайняті юшкою.

Юшка і справді була смачною.

18

Закінчилася зима, а з нею і сухий сезон.

Задув, набираючи силу, північно-західний пасат, у вилинялому за зиму, білястому небі нарешті з’явилися хмари, і невдовзі перші дощі – рясні та дружні – прибили пил на Великих Рівнинах, зашуміли очеретами на ріках, захльоскали на озерах. Настало літо.

Сіренький небозвід наче хто підсинив – на очах заголубів.

Одного такого дня, коли відбувалися вищеописані приємні опади і голосніше від звичайного на озерах галасувало леонійське птаство, Адам повертався з полювання. Повертався не з порожніми руками: в одній ніс лук (стріли виглядали з торби, що висіла через плече), а в другій тримав важенного дудака, кілограмів на дванадцять-п’ятнадцять – аж руку відтягувало! І головне, з першої стріли взяв, бо таки навчився володіти луком.

Такого дудака вполювати б на Землі – сенсація! “Як повідомив представник Товариства мисливців та рибалок, член цього товариства геолог Адам Весна під час відпустки вполював рідкісну дрохву вагою майже пуд”. Напевне, так писали б на Землі газети в недільних випусках, а тут і похвалитися ні перед ким. Єва вже звикла, що він регулярно приносить такі трофеї, тому й уваги не звертає, ніби так і повинно бути. Та-ак... Дрохви тут ваговиті, чи й понесеш в одній руці.

Йшов Адам голий до пояса – дощик-бо теплий, як душ. Гарний дощ! Засмагле, міцне тіло відливало бронзою. Дудакові крила (щоб не волочилися по землі) він зв’язав перевеслом з трави і ніс за міцні ноги, час од часу міняючи руки. На душі було спокійно і радісно.

Дощ то затихав, то знову рясно припускав, у голубому небі плавало не жарке зараз Сонце з своїм супутником, то пірнаючи за хмари, то виринаючи на чистоводдя неба, й Адамові хотілося застрибати, як колись у дитинстві, вигукуючи: “Сліпий дощ!.. Сліпий дощ!..”

І хоча Великі Рівнини зеленіли круглий рік, однак з початком літа і теплих дощів наче омолоджувались. Зелень ставала смарагдова, наче щойно з’явилася на світ білий і ще не відала, що таке сухий сезон – гарячий і бездощівний.

Адам повернув до річки Єви і пішов її лівим високим берегом. Річка в сухий сезон, себто взимку, була тиха й присмиріла, а влітку бурхлива, норовиста, як і та, чиє ім’я вона носить.

Дощ припустився, і по всій широчині ріки здійнялася хлюпавиця – одночасно лопались тисячі бульбашок, і в повітрі аж дзвеніло. На мілинах, попід очеретами, стояли, сутулячись, довгоногі та довгоносі бушлі, та в очеретах, незважаючи на дощ, кричало птаство.

До вілли “Кам’яні пенати” лишалося хвилин з десять ходу. Адам поміняв руки. І подумав: “Якщо народиться син, неодмінно навчу його стріляти з лука. Без лука на Леонії не виживеш”.

Згадав Єву і прискорив ходу: як вона там? Пологи можуть початися з дня на день, і він остерігався надовго залишати її саму. Лякала неясність, непевність їхнього становища. А раптом виникнуть ускладнення? До кого бігти за допомогою?.. А втім, що буде, те й буде.

Дощ поступово затихав, виглянуло Сонце з своїм супутником, і над Рівнинами встали аж дві веселки. Точнісінько такі, які він не раз спостерігав у дитинстві, у далекому звідси Придніпров’ї. І здалося Адамові, що він удома, що гроза застукала його зненацька у степу. Й ось він, мокрий та забрьоханий, перестрибуючи через калюжі, поспішає додому, а навстріч йому біжить мати... Молода його і гарна мати, а він сам – маленький хлопчина. “Ну де тебе носило? Така гроза була, а тебе немає. Що я мала думати?..”

Зусиллям волі одігнав від себе те видиво. Бо спогади тільки щемом пекучим проймають груди і потім довго ходиш сам не свій.

Ось і бухта. Ще здалеку Адам побачив тотем і привітно махнув йому рукою. Стоїть тотем – крилатий охоронець їхнього роду, – значить, усе гаразд. Аж з душі відлягло.

Але відразу ж стривожився: Єви біля печери не було, а вона завжди очікувала його на майданчику, на отім-он камені сидячи.

Адам поклав під скелю дрохвача й обережно підійшов ближче. З печери долинав якийсь дивний звук: не то хтось стиха наспівував-намугикував, не то гомонів – ніжно, м’яко, щасливо... Слів не розібрати, але голос був такий умиротворено-радісний, що Адам застиг, мов заворожений... Здається, ще на Памірі, коли він лежав у гірській обсерваторії з високою температурою, ось так йому тихо наспівувала Єва.

Адам зробив ще крок і застиг. Із печери долітав спів. Єва співала комусь. Вона співала до когось... І взагалі, це було щось нове. За останні півроку він жодного разу не чув, щоб Єва співала. Та ще так проникливо, із щасливою ноткою у голосі.

І коли нарешті Адам збагнув, що то співає мати – молода мати! – його з голови до ніг обдала тепла хвиля: так може співати тільки мати своєму дитяті.

І тут почувся ще один звук, що змусив його здригнутися і завмерти в солодкій напрузі. Такого звуку Адам ще ніколи не чув, він його просто не знав. Але здогадався: то плаче дитина.

Він хитнувся і вхопився рукою за край скелі.

Отже, їх на Леонії уже троє!

– Ой, які ми крикливі! – озвалася Єва, і по голосу Адам відчув, що вона радіє. – Ану ж бо ще... ще покричи. На цій планеті дитячого плачу ще ніхто й ніколи не чув, то кричи, мій маленький, кричи голосніше й сміливіше! А тато почує і прибіжить. Тато наш полює десь і не знає, хто на світ білий з’явився, хто населення Леонії збільшив.

Адам зробив було рух, щоб забігти в печеру, і спинився, бо хотілося ще стояти отут і слухати дзвінкий плач немовляти і щасливий голос матері. А мале плакало так галасливо та дзвінко, і так ніжно щебетала до нього мати, що Адам ладен був стояти отут цілий вік і слухати, слухати, слухати й упиватися...

“Хто ж народився?” – подумав він і, ніби відповідаючи на його німе запитання, почувся голос Єви:

– Ой, як же ти гарно ніжками дриґаєш, хлопчику мій леонійський!

Син!

Син!!

Син!!!

– Дриґай, дриґай ніжками, мій маленький, – гомоніла Єва. – Планета велика, бігати є де, так що зміцнюй свої ніжки. А мама тебе зараз перемотає в сухеньке... Ах, які м’якенькі шкурки! Тато так постарався, замшу, як шовкову, вим’яв. Для синочка свого. Ну, йди, йди до мене, голячок ти мій!.. Дриґаєш ніжками, а того й не знаєш, що ти перша людина, яка народилася на цій планеті. Так потім і в біографії писатимеш: народився другого року нової ери на планеті Леонія в системі зірки А, сузір’я Центавра...

“І звідки у неї стільки ніжності? – подивувався Адам. – Ніколи б не подумав, що Єва може бути такою!..”

– Хлопчик з Леонії! Як гарно звучить: хлопчик з Леонії! Чуєш, синочку мій? Єдиний у всьому Всесвіті хлопчик з Леонії.

Навколо Адама враз стало світло-світло. З-за хмар виглянуло Сонце і засяяло в голубій, аж синій, небесній ополонці. Великі Рівнини стали такими зеленими, аж очам боляче було дивитися. А на морі почувся шум – тихий, заспокійливий. Він наростав, ближчав, і вже в бухті залопотіло. Пішов сліпий дощ. Адам стояв під тим дощем і посміхався. Який теплий та ласкавий сліпий дощ!

Дощ припустився дружно, рясно, весело.

А Єва стиха наспівувала у печері:

Котику сіренький,

Котику біленький,

Котку волохатий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти!..

Адам вслухався у музику її співу і думав, що віднині його життя стане зовсім іншим, віднині засяє нова грань, незнана досі, незвідана...

Але в ту мить його пойняв страх.

Стало страшно від однієї лише думки: до Землі звідси далеко, так далеко, що й збагнути ту відстань не можна. А раптом його син ніколи не зустріне людей? Раптом він буде приречений усе життя провести на безлюдній планеті? Вони з Свою спізнали щастя, а що їхній син спізнає, коли самотнім житиме на планеті?

Від тих думок стало так важко на душі, так гнітюче, що Адам поспішив розвіяти тривожні думки. Ні, ні, Земля не полишить їх у біді, Земля виручить, і син його буде з людьми.

Він підійшов до тотема, обхопив стовп руками, притулився до нього щокою.

– Ну, охоронцю нашого роду, чув, як співає у печері Єва, чув, як дзвінко плаче мій син? Нова людина на Леонії, і тобі її охороняти й берегти.

Адам дістав свій бронзовий ніж і вирізав на тотемі: “Адам + Єва = Адам”

– Ось так, тотеме, – гомонів до стовпа. – Мій батько Адам, я Адам, тож хай і син мій теж Адамом зватиметься. Батько – Адам Весна-Перший, я – Адам Весна-Другий, а син хай буде Адам Весна-Третій. Щоб рід наш Весен ніколи не уривався в світі білому.

З печери лінькуватим перевальцем вийшов Нявкунчик, потягнувся на передніх лапах, вигинаючи лискучу спину, і смачно позіхнув. Загледівши господаря, підійшов до нього і, високо задираючи хвоста, заходився тертися об його ногу. І муркотів, муркотів, наче щось хороше-прехороше розповідав на своїй котячій мові. Дощ припустився ще дужче, на морі Спасіння стояв лункий виляск, а на Великих Рівнинах у голубизні неба сяяло сонце, мов намальоване.

Син, певно, заснув, бо Єва наспівувала вже зовсім тихо:

Дитя буде спати,

Котик воркотати,

Ой на кота – воркота,

На дитину – дрімота,

А-а-а... а-а-а!..

Адам слухав, і по його щоках, змішані з дощем, текли сльози, такі ж світлі та радісні, як сліпий дощ на планеті Леонія.

ЧАСТИНА П’ЯТА

А ЗОРІ СВІТЛІ, ЯК НАДІЯ

1

І ходять по вічних своїх орбітах навколо Сонця дев’ять планет, дев’ять сестер і братів. А називаються вони... Хі-і, забула. Це ж треба, га? Забула, як називаються дев’ять планет Сонячної системи. Ай-ай-ай!..

– А я знаю, я знаю, ага!

– Ану ж бо скажи, синочку.

– І скажу, і скажу!.. Венера, Марс, Меркурій, Сатурн...

– Молодець. А далі?

– Зараз, мамо, зараз. Я вчора знав, ще й татові розказував. Чесне-пречесне, вчора знав... Ага, згадав: Нептун, Юпітер, Уран і Плутон. Всі, мамо!

– Отакої! А рідну планету нашу ти й пропустив. Як називається голуба планета людей?

– Земля! Земля! Земля!.. Найголовніша планета.

– Для людей – так, а для Всесвіту Земля – піщинка, пилинка в безмежному Космосі. Колись людська уява про світ викристалізувалася спершу в формі геоцентризму: Земля в центрі світу. Потім – геліоцентризму – Сонце в центрі світу. Потім – галактизму і нарешті – метагалактизму. Але для людей Земля була і буде центром життя. Колискою людства.

– Мамо, а чого ти?.. У тебе сльози в очах. Ти плачеш?

– То дим, синочку, зайшов мені в очі. Ах, який поганий дим! Ану геть іди звідсіля! Йди, йди, ти нехороший. Тікай з печери та в небо краще лети. Там тебе чекає привілля.

– А чому дим по очах ходить? Йому ходити більше ніде, еге?

– Так, так...

– І неправда, неправда! Ти завжди плачеш, коли згадуєш Землю. І ховаєш свої сльози од тата. Тобі дуже-дуже хочеться на Землю?

– Ох ти ж мій зіркоокий хлопчику!.. Але урок ще не закінчився, і тому не будемо відхилятися. Скажи мені, синочку, чому Земля називається планетою людей?

– Тому, що... На Землі люди живуть!

– Вона єдина планета людей у Сонячній системі.

– А за Сонцем є люди?

– Земляни вже друге сторіччя шукають у Космосі братів по розуму. Проте ні зоряні кораблі землян ще не зустрічали людей у Космосі, ні радіосигнали не принесли нам нічого втішного. Але в одній лише нашій Галактиці сто мільярдів планет – хоч на деяких, а мусить же бути життя. Бо не може людина змиритися з думкою, що вона єдина у Всесвіті. Це було б жахливо.

– Ма, а хто такі люди?

– Та я ж тобі вже не перший раз розповідаю, що ми з тобою – ти, я і тато – люди. А про людину сказано, що вона – істота, яка стоїть на найвищому щаблі розвитку живих організмів на Землі. Як біологічна істота вона належить до роду людей (гомо). А рід гомо на Землі представлений лише одним видом – Людина розумна, гомо сапіенс. Ми з тобою вивчали це на минулих уроках, Хіба вже забув?

– І не забув, і не забув. То я і є – люди?

– Ну звичайно ж.

– І ти людина, і я людина. І тато, бо він дуже добрий, – навчив мене стріляти з лука, кидати спис, тримати ніж у руках, розбиратися в слідах на землі і плавати мене навчив... Вогонь добувати мене тато теж навчив. А люди всі такі, як ти, я і наш тато?

– Звичайно.

– Такі-такісінькі?

– Такі-такісінькі, синочку. Тільки одні високі, другі низькі, одні біляві, інші чорняві, одні веселі, другі сумні, одні тихі, інші гамірні, одні добрі, другі, на жаль...

– А другі злі?

– На жаль, ще й такі люди зустрічаються на Землі. Недобрі. І навіть жорстокі... Але колись усі люди будуть тільки добрі.

– А погані до якого роду та виду належать?

– Теж до гомо сапіенс.

– Ні, вони належать до гомо нехороших.

– Можливо, ти й маєш рацію, хлопчику. Але будемо вірити в краще. Будемо вірити, що гомо погані зникнуть із Землі, а залишаться тільки гомо сапіенс. Багато людей на Землі, більш як десять мільярдів.

– А на нашій планеті скільки людей?

– На Леонії, на планеті нашій, лише троє людей. Тато, ти і я – от і вся наша сім’я. Дружна і хороша.

– А чому тут немає людей?

– Тому, що тут... немає тат і мам.

– А такі люди, як я, на Землі є?

– Такі люди, як ти, синочку, на Землі називаються дітьми. Їх багато-багато на Землі.

– А коли ми повернемося на Землю, я людей побачу?

– Ну звичайно ж.

– От здорово! Хочу на Землю, щоб подивитися на людей, які називаються діти. З ними можна гратися?

– Скільки завгодно.

– Хочу на Землю! Хочу на Землю!

– Ох, синочку, я теж хочу на Землю.

– Тобі знову дим зайшов ув очі?

– Зайшов, синку...

– Я вижену дим, щоб він не ходив по твоїх очах. І тоді ми підемо на Землю. Тата заберемо також.

– Не дійдемо, бо дуже далеко. Ніжки у тебе потомляться. Та й дороги ми не знаємо на рідну Землю.

– А ти ж розповідала мені... і показувала ввечері сузір’я Кассіопеї. І там наше Сонце. Ти казала, що до Землі від Сонця уже близько. От і ходімо до Сонця, а потім до Землі...

– Будемо тут чекати людей, синку.

– А довго нам ще чекати людей?

– Уже недовго. Тобі скільки років?

– Сьогодні чи... завтра?

– Сьогодні.

– Сьогодні мені... років, років... Аж сім років.

– Та два роки ми без тебе з татком жили. Всього дев’ять. Виходить, що людей нам ще треба чекати п’ять років. Або й шість, як корабель затримається.

– А це багато – шість років?

– Як тобі сказати, синочку... Коли є любов, то шість років як одна мить пролетять. А без любові шість років – немов вічність.

– А я знаю, а я знаю!.. У тебе є любов.

– Звичайно. Я ж тебе люблю.

– І тата також.

– Синку, у нас зараз має бути урок математики.

– А ти мені раніше скажи, хто такий братик?

– Ну це... такий хлопчик, як ти.

– А чого в нас немає такого хлопчика, як я? Мені он тато казав... “Тобі, каже, Адамчику, ще братика треба, от вам би весело було на Леонії бігати...”

І Адамчик схопився на ноги.

– Ану зачекай, урок ще не закінчився. Зараз займемося відніманням. Ось тобі приклад. Нас троє: ти, я і тато. Якщо одного відняти, скільки нас лишиться?

– Я не буду цей приклад вирішувати. Бо він поганий. Хочу, щоб нас завжди було троє. А додавати до нас можна.

– Кого ж ти до нас додаси?

– Братика! І тоді нас буде... буде четверо. От як я хочу рахувати!

2

І з цими словами з печери вискочив жвавий та меткий хлопчина семи літ від роду, засмаглий, прудкий, непосидючий, у коротеньких шкіряних штаненятах-шортах та в шкіряній безрукавці. Підстрибуючи то на одній нозі, то на другій, хлопчик вигукував:

– Гуляти! Гуляти!.. Цілий день буду гуляти де захочу!

– Ти ж куди, Адамчику? – вибігла за ним Єва. – Урок арифметики ще не закінчився. А потім ще урок історії нас чекає.

– Ми вже вивчили з тобою історію первісного суспільства Землі. А я – первісний.

– Ти не первісний, ти, – мати засміялась, розкуйовдивши синові чубчик, – уже зовсім цивілізований. Ну, майже зовсім.

– А тато казав, що я ще первісний.

– Тато жартував... Ти належиш до людей епохи Космосу, до цивілізації першої групи, яка вже завоювала Сонячну систему і відрядила зоряні кораблі до інших сузір’їв.

– Так я ж не на Землі народився.

– Ох ти ж мій леоніець маленький! Єва м’яко посміхнулася.

До сина, до світу білого, до самої себе, до своїх думок, до свого щастя. Вона змінилася за сім років материнства. Форми тіла м’яко заокруглились, налилися зрілою снагою, отією незбагненною жіночністю, яка так зваблює чоловіків. І вся вона зробилась якась м’якша, ніжніша, рухи стали неквапливі, плавні. У світлих очах – світла радість. І ще щось з’явилося на обличчі таке, ніби вона нарешті відкрила те, що мусить відкрити для себе кожна жінка.

На обличчі, у всій поставі, в кожній клітинці її дозрілого тіла відчувалося, що вона вже мати, що, як жінка, повна принад і снаги і що вона щаслива. Приречена на щастя і те щастя сприймає як належне. Щаслива собою, чоловіком, сином, життям. Може, тому її світлі, променисті очі випромінювали тиху, світлу радість, радість любові, материнства, жіночності.

Свою щоденну радість, своє щастя Єва відчувала й боялася. Часом їй ставало моторошно. Надто вона була вже щасливою. А той, хто вельми щасливий, мусить відчути і нещастя. Для всесвітньої рівноваги. Бо все у світі має свою рівновагу і ніхто й ніщо не може довго триматися на самому щасті.

Єва лякалася своїх думок, але ніяк не могла їх позбутися. А втім, вона вже спізнала горе, трагедію, відчай, коли загинув “Геліос”. Для рівноваги світ послав їй любов, щастя. І коромисло вирівнялось.

Адам-старший добродушно посміювався з її, як він м’яко казав, доморощеної теорії, що все у світі ходить у парі. “Людина сама коваль свого щастя, – любив повторювати він слова свого предка-коваля. – А власними руками викуване щастя – то надійне щастя. Адже нам, – запевняв він, – ніхто не дав щастя. Ні згори, ні знизу, ні з боків. Космос послав нам біду, безвихідь. Загнав у тупик, з якого, здавалось, не було вже виходу. А ми знайшли вихід. Більше того, викували власне щастя. А коли щастя у наших руках, то його вже ніхто не відбере...”

– Мамо, мамо, а он і тато йде! Наш тато йде! – загукав Адам-молодший і замелькав п’ятами до річки.

Провівши сина поглядом, Єва справді побачила батька. (Вона вже років із п’ять як стала звати Адама батьком, а він її – матір’ю). Ішов він неквапливо, міцним, упевненим та розміреним кроком, та його впевненість вселяла впевненість і в неї. Простував з виглядом хазяїна, який після трудів праведних повертається додому, до сім’ї. Був убраний у все “мисливське”: міцні шкіряні шорти з кишенями спереду та з боків, підперезаний широким шкіряним поясом із бронзовою пряжкою (сам відлив), шкіряна безрукавка, теж з кишенями на грудях і трьома бронзовими ґудзиками; але безрукавки він ніколи не застібає, тож груди – завжди відкриті сонцю. На ногах – щось схоже на м’які капці, у них можна безшумно підкрадатися до здобичі. За останні роки і він зміцнів, змужнів, покремезнішав – силою і здоров’ям налився. Чи й упізнаєш тепер у ньому того м’якотілого Адама, який летів на “Геліосі”.

Раніше він не терпів ніякої рослинності на обличчі, а це років зо два тому раптом відпустив бороду. І вона – еспаньйолка – йому таки пасувала. Борідка зробила Адама соліднішим і... гарнішим. Справжній мужчина – сильний, надійний, упевнений у собі. А з таким чоловіком і дружина квітне на осонні. На голові в Адама щось схоже на сомбреро, також із шкіри і власного крою та шиття. І, до речі, фантазії. Через плече висить торба, пошита із лап того першого ведмедя, котрий колись необачно завітав до них у гості. Із торби виглядає лук і пучечок оперених стріл. У правій руці тримає спис із блискучим наконечником. З одного кидка той спис наскрізь пронизує звіра чи птаха – сильний Адам! Біля пояса висять шкіряні тороки з петлями-удавками на кінці. На тороках висять два фазани – сяють райдужним пір’ям.

Усе це Єва побачила в одну мить, а в наступну вже рушила батькові навстріч. Йшла неквапливо, м’яким скрадливим кроком, несучи йому на губах і в очах посмішку радості, а у всьому тілі – сильному і пружному – розливалася хвиля снаги.

Адам підхопив сина на руки, підкинув над головою, упіймав і, знявши свого бриля-сомбреро, надів хлопцеві на голову і посадив собі на плечі.

Останні кроки до чоловіка Єва кинулася підбігцем і вдарилась грудьми об його груди. Однією рукою притримуючи сина, другою Адам пригорнув її до себе.

– Ну, батьку, ми тебе зачекалися.

– А полювання, мамочко, не просте діло, вимагає часу й терпіння. Доводиться довго вистежувати й підкрадатися до птиці.

– Але ж вони людей не знають.

– Людей, може, й не знають, але мене вже встигли пізнати, – показав він міцні білі зуби.

– Купатися, купатися! – задзвенів угорі синів голос, і він босими ноженятами загамселив батька по грудях.

Купалися у річці Єві.

Вода була світла, прозора, чиста й приємно-прохолодна. Роздягнувшись, пострибали з кручі: плавали, галасували, як діти, бризкали одне на одного. Потім батько з матір’ю сплели руки, а син вилазив на них, його піднімали високо, і він стрибав у воду, мов із трампліна. Накупавшись, полягали на прибережному піску, ніжились на сонці.

Адам лежав на спині і, заклавши міцні руки за голову, дивився у небо. Мати лягла біля нього, поклала йому голову на груди і теж дивилася в небо.

Цієї ночі їй снився Руслан, перший її чоловік, радіоастроном “Геліоса” Руслан Булат-Бек.

Перший рік перебування на Леонії Єва раділа, коли вірі їй снився, а цієї ночі вві сні сказала йому невдоволено:

“Чому ти мені снишся, Руслане?..”

“Як – чому? – здивувався він. – Адже я твій чоловік. Законний до того ж”.

“Був, – зітхнула вона. – А тепер ти – мертвий”.

“Але ж я живий! – обурився він. – Я стою перед тобою і розмовляю”.

“Ні, ти мертвий, – надто жорстоко говорила вона. – Я оплакала тебе. Я хотіла піти за тобою на той світ, у небуття, але Адам мене врятував... А потім життя є життя. Через два роки після твоєї загибелі я вийшла заміж за Адама Весну-Другого”.

“Вийшла?.. Ти просто стала з ним жити”.

“Брутальність тобі не пасує. Я завжди знала тебе елегантним і ввічливим. Адам мій чоловік, ми з ним розписалися на тотемі. Чоловік, а не коханець. А шлюб ми з ним оформимо після повернення на Землю...”

“Коли я відкривав планету Леонія, то не знав, що відкриваю планету своїй дружині для любові”.

“Любов завжди свята і завжди права, якщо вона – любов, У мене є син, – з гордістю сказала Єва. – Поглянь, який гарний у мене хлопчик”.

“А зі мною ти не хотіла мати дітей, – поскаржився Руслан. – Пригадуєш, я пропонував, а ти...”

“Діти з’являються від великої любові”.

“Ти хочеш сказати, що не любила мене?”

“Нічого я не хочу сказати, бо... нічого не знаю. А можливо, тому, що у нас з тобою було якесь... сонне життя. А втім, для чого все це? Тепер уже пізно, та й не треба ворушити старе. Я не хочу, щоб ти мені снився”.

“Боїшся, що дізнається Адам?”

Вона засміялась.

“Звідки він дізнається, що ти мені снишся? Я не хочу, бо в мене вже інше життя. Розумієш, інше. На цей раз – справжнє”.

“На необжитій планеті?”

“Уяви собі, так. На необжитій планеті, а життя справжнє. І я вже зовсім не та, що колись була. Не та!..”

Дивно, чому він їй приснився?

Єва схопилась, сіла, подивилась на Адама, очима запитуючи його: “Ти тут? Ти зі мною?..” І, нахилившись над ним, припала губами до його вуст.

– Ти... чого? На мене так подивилася, ніби я мав кудись щезнути? – запитав Адам, коли вона нарешті звільнила його з обіймів.

– Для того, щоб порахувати, скільки разів я тебе цілувала, потрібна ЕОМ. – Єва мружила очі, й ті очі були повні палкої любові.

А сама з острахом думала:

“Ой, я щаслива! Ой, я надто щаслива!.. Моє щастя – то великий скарб, от і тремчу над тим скарбом, аби не втратити його...

3

Уже два роки, як до них, в систему зірок А і Б сузір’я Центавра, летів рятувальний корабель Землі.

Принаймні Адам так переконливо запевняв, що Єва йому вірила. Інакше бути не могло. Коли минуло сім років, протягом яких “Геліос” мав повернутися назад і Станція Далекого Зв’язку, розташована на околиці Сонячної системи, на Плутоні, не запеленгувала його, на Землю полетіла тривожна депеша: “Геліос” зник.

За існуючими правилами відразу ж мала зібратися на своє надзвичайне засідання Вища Рада Космофлоту Землі і занести “Геліос” у реєстр кораблів, що зникли безвісти. На великій карті зоряного неба, що займала всю стіну в залі засідань, у сузір’ї Центавра спалахнув червоний пульсуючий індикатор – це означало, що там зник або терпить біду зоряний корабель Землі.

Тепер усе буде залежати від того, яке рішення прийме Вища Рада. На орбітальній Станції Далекого Зв’язку щоденно знаходиться в готовності Нуль потужний рятувальний зореліт з досвідченим екіпажем на борту, головне завдання якого, знаходячись на орбіті Плутона, чекати сигналу тривоги.

Так вечорами, коли вони сиділи на каменях біля печери і дивилися за звичкою на сузір’я Кассіопеї, на шосту її зірку, говорив Адам. І Єві навіть починало здаватися, що вона сама була присутня на засіданні Вищої Ради і бачила той тривожний індикатор, що пульсує на зоряній карті в залі засідань.

– А раптом спецкорабель, що чергує на Плутоні, вже встиг кудись полетіти, де хтось теж терпить біду? – нараз з тривогою запитала Єва. – Що тоді? Що, Адаме?

І завмирала, боячись дихнути, – чекала од нього заспокійливої, утішливої відповіді.

– Рятувальний Космічний Флот Землі має кілька спецкораблів. Зрозумій, ми прилетіли сюди не просто подивитися, що та як у системі зірок А і Б сузір’я Центавра. Адже ми не космічні мандрівники, які літають заради цікавості, – таких взагалі немає. Ми прилетіли сюди за планом Гендопралола, щоб знайти планету, придатну для життя людей, для майбутньої її колонізації людьми Сонця. І ми знайшли її, планету Леонія, і про те “Геліос” встиг передати на Землю по каналу О. І що б з нами не трапилося, а Земля вже не відступиться од сузір’я Центавра, де є така зручна для життя людей планета. Отже, сюди прилетить не просто рятувальний корабель, він заодно привезе і експедицію для дослідження Леонії. Через п’ять років тут висадяться спеціалісти різних галузей і займуться Леонією, а рятувальники тим часом будуть дошукуватися причин загибелі “Геліоса”. Експедиція збудує тут кілька станцій різного профілю, автоматичні маяки тощо. І тільки спеціалісти підтвердять, що Леонія справді придатна для колонізації її землянами, як сюди почнуть один за одним прибувати кораблі з обладнанням, технікою, людьми. Очевидно, першими колоністами стануть учені та спеціалісти, а вже потім, як вони обживуться, почнуть прибувати і перші космічні переселенці... Звичайно, все це триватиме не так швидко, як я розказую, але так буде. В недалекому майбутньому. І нам з тобою просто треба набратися терпіння й чекати, чекати, чекати...

Адам вимальовував перед Свою таку вражаючу картину майбутньої колонізації Леонії, що у неї дух захоплювало. Залишалося чекати. Лише п’ять років чекання і – тоді все зміниться.

У такі вечори їм здавалося, що в чорному небі яскравіше од звичайного сяє сузір’я Кассіопеї, особливо його шоста зірка. І здавалось, що вони відчувають на своїх обличчях навіть тепло проміння, що, долаючи морок Космосу, йде до них від рідного Сонця. Недарма ж земляни гордо називають себе Людьми Сонця!

Схвильована і збуджена, Єва тулилась до Адама, лащилась, шепочучи:

– Може, хоч одну Людину Сонця обнімеш, га? Май на увазі, вона не така й погана порівняно з іншими представниками Людей Сонця. До того ж любить тебе!..

– А... син? – озивався Адам і рвучко притягував її до себе.

– А я і не сплю, а я і не сплю! – зненацька лунало дзвінко, і до них із сміхом біг Адамчик. – Я все чув, що ви говорили.

– Ось я тобі зараз!.. – удавано сварилася Єва. – Де моя лозина? Кому давно вже пора спати?

Адамчик верещав од захоплення. Батько схоплювався і піднімав сина високо на руках, а мати, вдаючи, що не може дістати малого, підстрибувала, ганялась за ними, і всі троє здіймали такий веселий гармидер, що навіть сонні чайки на прибережних скелях починали обурливо галасувати...

Набігавшись, навеселившись, всідалися на каменях під зоряним блиском і дивилися на темне море, у якому спалахували різнобарвні світлячки. Адамчик починав дрімати у матері на руках, а вона, схилившись над сином, стиха наспівувала улюблену пісеньку про соловейка, яку колись співала на далекому Памірі його батькові:

Фіть-фіть-фіть,

Тьох-тьох-тьох,

Ая-я-я, ох-ох-ох!

Там соловейко щебетав...

Пісню підхоплював батько, і вони вдвох, посхилявшись одне до одного, співали теж одне для одного.

– А на Землі люди вміють так співати, як ви? – запитував син, і сон утікав від нього геть.

– Так, як я, уміють, – неквапливо озивався батько. – А ось так, як твоя мама... так нікому не дано співати. Так співає у всьому Всесвіті тільки вона одна.

Єва щасливо посміхалась.

Тоді вона і гадки не мала, що її чекає попереду...

Після сніданку Адам лаштувався у Мідні гори, а мати з сином бралися за навчання. Хоч Адамчика тягло з батьком у гори (там було цікавіше, аніж займатися математикою чи на скелі виводити малахітом літери), але мати наполягала:

– Я не хочу, щоб мій син повернувся на Землю первіснообщинним дикуном печерного віку! Доки прилетять земляни, ти будеш знати все те, що знала я у твоєму віці. І навіть ще трохи більше!

Через кожні три дні мати робила вихідний од навчання. Для сина то було святом – батько брав його тоді з собою у гори, вчив володіти луком, вистежувати здобич, збирати мінерали. О, які то були незвичайні походи!

У такі дні Єва лишалася “вдома”, тобто в печері. Й тоді до неї приходила меланхолія, що переростала в ностальгію. Вона металась у печері, не знаходячи собі місця (постарілий Нявкунчик прожогом вилітав з печери й ховався у скелях, і тільки чути було, як він там жалібно нявкав). У відчаї Єва гамселила кулаками в стіни печери, вибігала на майданчик, а знесилившись, падала й непорушно годинами лежала, тільки зрідка стогнала крізь стиснені зуби.

Там її і заставали батько з сином, які поверталися з Мідних гір, поверталися веселі, збуджені, задоволені – з мінералами та дичиною. Адам ніжно піднімав Єву, заносив до печери і вкладав на лежаку. Розмовляли вони з сином пошепки, ходили навшпиньки, аби не потривожити матір.

Але одне для Адама було добре: приступи ностальгії в Єви швидко минали. І неодмінно закінчувалися приступами любові, тоді вони обоє бували неймовірно щасливими...