Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)
Єва незлостиво сердилась (в такі вечори вона була як бджола, що вилетіла з рідного вулика на пошуки нового житла; зобик у неї переповнений медом – на дорогу запаслась, – тому не має змоги запустити жало).
– Тобі легко жити, – дорікала. – На кожне питання, над яким б’ються кращі уми людства, у тебе завжди готова відповідь. Щоправда з енциклопедії чи з тлумачного словника. А ти свої думки повідай мені – що таке щастя? В чому його суть? Як його знайти? Де шукати? Воно для всіх одне, спільне, колективне чи в кожного мусить бути своє, виплекане, завойоване у боротьбі з сірими буднями життя? Чи воно і те, і те разом? Легко воно дається, саме йде до рук чи кожен його мусить здобути ціною великих зусиль? А може, й не зуміє здобути. Але ж сам похід за щастям – це вже щастя. Так чи ні? Думай, Адаме, не кваплячись, нам спішити нікуди. Принаймні в найближчі чотирнадцять літ.
– Коли б я міг на всі твої запитання відповісти одним махом, то мені не варто було б далі жити.
– Чому?
– А для чого жити, коли все знаєш, і все тобі ясно, і на все у тебе готова відповідь? Хіба що для того, аби писати наукові трактати та поради на кожний день? Але я ні трактатів, ні порад не пишу, я, зрештою, не філософ, і вічні питання для мене за сімома замками. А що таке щастя – я не знаю. Але хочу дізнатися. Для цього й живу. Я хочу пізнати все, що мною досі йе пізнано, відкрити все, що мною не відкрито. Хоча все пізнати і все відкрити, очевидно, й життя не вистачить. Зате ж цікаво жити.
А сам думав:
“Це ж треба, сім років летіли в чорній пітьмі Космосу, досягли мети, потерпіли жахливу катастрофу, випадково вціліли, опинилися на безлюдній планеті без засобів до життя, а сидимо в печері і ведемо розмову про щастя. Чи, може, вже людина так влаштована, що навіть в екстремальних умовах, можливо, на грані життя і смерті, а мріє про щастя. То, може, в цьому і полягає смисл життя?”
– Але ти довго думаєш, – нетерпляче перервала Єва Адамові мислі, забувши про те, що ще хвилину тому застерігала його не квапитись.
Взагалі, раптом подумав Адам, він знає, що таке щастя. Принаймні його особисте. Це щоб завжди поруч з ним була Єва. І більшого щастя йому не треба. Та ще улюблена робота, справа, якій він служить. Але чи зможе Адам для Єви стати таким же щастям – ось у чому суть!
І тому мовчав, поглядаючи на неї, та час од часу підкладав у вогнище сухе паліччя. Воно тріщало, бездимно спалахувало, і в печері на якусь мить ставало світло. Тоді обом здавалося, що вони, нарешті, дійшли істини і їм усе ясно.
Задумавшись і задивившись у вогонь, Єва непомітно починала ворушити губами, наче подумки полемізувала з вогнем, щось доводячи йому своє, вимріяне. А що вогню доводити, як йому і так усе ясно: треба горіти. Чим яскравіше, тим краще.
Ота її дитяча звичка ворушити губами, коли задумається, подобалась Адамові, і в такі хвилини йому хотілося припасти до її губ, як спраглому до джерела, але... Він гнав подалі це спокусливе бажання, сердячись на самого себе. Адже вона для нього – лише товариш по нещастю.
Але ж справді, в чому полягає щастя?
Колись для Адама все було ясним і зрозумілим. Бувало, на студентських гарячих і запальних диспутах він міг годинами переконливо говорити про все і вся. У тому числі й про щастя. А ось тепер, коли розміняв четвертий десяток, коли вже нікуди поспішати, коли світ звузився до печери, задумався: чи справді він був щасливим? Увесь віддавався роботі, на особисте життя махнув рукою. А може, дарма? Можливо, щастя і справді не лише в роботі? В чому ж тоді? В любові? В сім’ї?..
– Щастя, це коли ти... знайдеш своє місце в житті, – озвався Адам невпевненим голосом. – Ну, коли ти всього себе віддаєш...
– Облиш, це я колись ще студенткою чула на лекції. Та й сама велемудрі поради давала іншим.
– Вибач, забув, що ти колишній консультант по щастю...
На Марсі Єва Булат-Бек працювала головним психологом Науково-Дослідного Центру, у який входили різні бази, численні лабораторії, філіали земних інститутів, обсерваторія, радіолокаційна станція, космопорт, медцентр “Здоров’я” із своїм профілакторієм, енергослужби, ремонтно-аварійні служби, служба побуту, а також потужна фабрика по добуванню мінеральної сировини (її відправляли транспортними ракетами на Землю) тощо. І всі ці служби (за винятком хіба що фабрики) були під одним прозорим ковпаком. Так само, як під прозорим дахом-ковпаком, залитим світлом штучного сонця, знаходилось чимале містечко, у якому жили працівники Центру та члени їхніх сімейств.
Тому медцентру роботи вистачало, особливо ж групі психологів. Життя і праця під скляним ковпаком із штучним сонцем та імітацією дня і ночі (містечко ще жартома називали “у Марса під ковпаком”) накладали своєрідний відбиток на психіку людей. І особливо – на сімейні стосунки.
Люди крутилися – на роботі й удома (себто у спальних корпусах – так тут іменувалися житлово-комунальні будинки) – в одному й тому ж колективі, під одним і тим же, бодай прозорим, дахом-ковпаком, що, імітуючи небо, швидко навівав нудьгу. Все було як на гігантському космічному зорельоті, що на десятки років пішов у вічний морок Космосу. І хоча рідна Земля була відносно не так і далеко – 56 мільйонів кілометрів, – але у небі Марса вона сяяла скромною ранковою та вечірньою зорею, навіть не такою яскравою, як, приміром, Венера у небі Землі. І декому починало здаватися, що Землі взагалі немає, а та ранкова та вечірня зірка, яку чомусь називають Землею, зовсім не Земля, що вони довіку приречені битися мухами під скляним ковпаком. Що коли б той осоружний ковпак зруйнувати, то дихну лося б легше... Особливо підлив масла у цей песимістичний вогонь диспут з парадоксальним девізом “Чи є життя на Землі?”, який провели якось радіоастрономи. І який, як вони гадали, трохи пожвавить марсіанську колонію. Але вийшло навпаки. У диспуті чи не найголовнішу роль зіграв Євин чоловік, радіоастроном Руслан Булат-Бек.
– Чи є життя на Землі? – причепивши сиву бороду (імітував дивака-професора), під загальний сміх запитав Руслан і сам же відповів: – Можливо, є, а можливо, й немає. Принаймні я, розглядаючи у свій телескоп вечірню та ранкову зірку під назвою Земля, не можу сказати з усією достовірністю ні в позитивний, ні в негативний бік. Бо з допомогою найпотужнішого телескопа вдається роздивитися деталі не менше сорока кілометрів у поперечнику. А хіба це дає можливість упевнено відповісти на запитання: “Чи є життя на Землі?” Отже, – виніс резюме Руслан, – з допомогою оптичних засобів важко відповісти на запитання: “Чи є життя на Землі?” Та завдяки тисячам і тисячам телевізійних передавачів Земля стала потужним джерелом радіовипромінення у метровому діапазоні. Радіовипромінення – штучного походження, отже, по цьому факту можна обережно сказати: щось схоже на життя на Землі таки є.
У тому ж парадоксально-веселому дусі диспут тривав увесь вечір, був він не шаблонний, усім сподобався, але... Але дехто, впавши у паніку, заявив, що на Землі життя немає, бо навіть астрономи його не виявили, що вони під марсіанським ковпаком – останні люди.
А втім, це був комічний виняток. Отже, марсіанська екзотика швидко надокучила, і тоді починались одноманітні будні під ковпаком. А вони швидко робили своє, особливо в молодих сім’ях. Наставало охолодження між подружжям, збайдужіння, механічне співіснування в одній квартирі. Дехто твердив: яка там любов у таких умовах, треба покірно тягти сімейну лямку, відбуваючи контракт. От на Землі, під голубим небом, – то інша річ.
Почастішали сімейні непорозуміння, а згодом і конфлікти. Тому при медцентрі було створено (на громадських засадах) “Службу сім’ї”. Тут у певні дні й години чергували психологи (їх і називали “консультантами по щастю”), готові надати кваліфіковані поради тим, у кого сімейний бриг сів на мілину, дав тріщину чи втратив попутний вітер.
У газеті “Вісті НДЦ Марса” час од часу друкувалося таке оголошення:
“Якщо вам необхідно одержати консультацію з питань сімейних стосунків, дзвоніть по телефону 45-90-48 кожну середу і п’ятницю від 18 до 21 год.”.
Телефони в “Сімейній службі” стояли не відео, а звичайні, застарілої конструкції, адже психологи не повинні бачити тих, хто скаржиться на сімейні конфлікти. Дзвінки за умовою були анонімними – так легше було тим, хто просив поради у такій делікатній справі, як подружні стосунки. Отже, як той, хто дзвонив, не міг знати психолога, так і той, хто консультував, не знав того, хто дзвонив. Розмови ж зберігалися у цілковитій таємниці.
Єва Булат-Бек (а вона лише третій місяць як вийшла заміж і ще не звикла до свого нового прізвища) чергувала щоп’ятниці, з вісімнадцятої до дев’ятнадцятої тридцяти. До своєї нової посади – консультант по щастю – вона ще не звикла і внутрішньо хвилювалася. Тому, прийшовши в “Службу сім’ї”, у спецкімнаті протягом п’ятнадцяти хвилин займалась аутотренінгом, щоб зняти зайве хвилювання, напругу, службові клопоти, відключитися од усього, що могло б стати на заваді. Й, одягнувши білий халат (хоч клієнти не могли її бачити, але білий халат для психолога – то своєрідна форма готовності), сідала в крісло, зосереджувалась, готова у будь-яку хвилину допомогти тим, хто втратив віру в сімейне щастя, любов.
Перед нею на столику стояв білий телефон: 45-90-48.
І м’яка напівтемрява відгороджувала од усього світу.
Чекаючи дзвінків, ні-ні та й думала про Руслана, про їхні стосунки, які чомусь так у них і не склалися.
І ось перший дзвінок. Спалах голубої лампочки на пульті засвідчує, що мікрофон увімкнено і консультант по щастю може говорити, не тримаючи трубки біля вуха.
“Служба сім’ї” слухає, – говорить Єва, не міняючи зручної пози у м’якому фотелі. – Добрий вечір! – вітається вона до невидимого клієнта. – Говоріть, будь ласка, ми вам слухаємо і готові вам допомогти”.
Жіночий голос (а дзвонять у “Службу сім’ї” переважно жінки) починає без вступів чи вагань:
“Хіба я погана дружина? Погана мати? Вдома – чисто, затишно, діти виховані. Я вмію смачно готувати і готую, якщо чоловікові набридає ходити до їдальні й захочеться чогось домашнього”.
Єва розуміє, що цей випадок – складний, адже все в нормі, все ніби як слід, а благополуччя в сім’ї немає.
Жінка говорить і далі в тому ж рішучому тоні – вона переконана у своїй правоті й неправоті чоловіка, і переконати її у протилежному не так просто. Голос у неї спокійний, упевнений, але за тією упевненістю криється глибоко замаскована тривога. По голосу Єва здогадується, що її невидима співбесідниця не лише крутувато-рішуча в житті, а й владна, впевнена в собі і, безперечно, ділова жінка. Завідуюча відділом, кандидат, увесь свій час віддає роботі і сім’ї, не має ніяких захоплень.
“Я не буду, та й не можу, зрештою, шукати винного у вашій біді, – м’яко, як говорять із хворим, але водночас переконливо починає Єва. – Але хочу нагадати вам істину, що ні щастя, ні нещастя не приходять самі по собі. Вони не є чимось даним людині від природи, не є чимось містичним, не підвладним нам. Доля наших почуттів повністю у наших руках. Тільки від нас залежить перемога або програш у любові. (“Треба б було якось поговорити про це з Русланом, – зненацька подумала Єва. – Можливо, сьогодні, як буде настрій, поговорю з ним врешті-решт”). Щасливі й нещасливі сім’ї – це також результат нашої діяльності. Замало одного бажання бути щасливим і коханим, треба вміти ним бути. І головне – любити треба вміти. Бо вміння любити – це мистецтво, а не ремесло. (“Ось про це треба обов’язково нагадати Руслану”),
Невідома співбесідниця рішуче стає в позу незаслужено зневаженої своїм чоловіком.
“А я не вмію бути ласкавою! – заявляє вона, навіть пишаючись собою. – Ніжні слова мені завжди важко давалися, дбати про чоловіка, як це роблять інші, стежити за його настроєм, посміхатися, причепурюватись до його приходу – все це я вважаю смішним. З якої речі?”
“У вашій розповіді прихована й відповідь. Усе, що ви не можете, не хочете чи вважаєте за непотрібне, якраз і руйнує сім’ю, є причиною того, що між вами і чоловіком уже згасла любов”.
Єві стає жаль – така розумна жінка, а з таким фанатизмом, уперто й сліпо руйнує те, що раніше створювала, – щастя. А виною цьому (і це вже Єві стає ясно) будні. Одноманітні, сірі будні: робота – квартира, квартира – робота. І на роботі, і в квартирі все є: техніка, смачні обіди, чистота, затишок. А відчуженість зростає.
“У вас відчувається дефіцит тепла, – делікатно натякає Єва, а сама тим часом думає, що цей же дефіцит тепла спостерігається і в їхніх з Русланом стосунках. – Так, у вас дефіцит тепла, радощів. Ви самі ж говорите, що не вмієте бути лагідною, ніжною. (“Руслан теж говорить, що всі оті зітхання – то телячі ніжності і вони в раціональному віці ні до чого. Головне – діло, якому служиш”). Чоловік приходить додому не тільки заради смачної їжі, а й за посмішкою, за теплом близької людини. (“Дивно, але Руслан теж запевняє, що й він відчуває дефіцит тепла. І чого ще йому не вистачає?”).
Невидима співбесідниця, стримуючи подих, уважно слухає. Іноді щось поривається сказати, але сама себе зупиняє. Це вже добре.
“А немає посмішки на обличчі дружини, немає таких необхідних слів, як “дорогий”, “любимий”, – немає і спільності взаєморозуміння, ласки. Адже вам, очевидно, байдуже: веселий він сьогодні чи засмучений? І чоловік замикається у собі, його настрій тьмяніє, зникає готовність радіти. Оце і є будні. Щоденна дієта позитивних емоцій, які гасять почуття”.
“Те ж саме у нас з Русланом, – подумала Єва. – А чому, власне, це я повинна до нього посміхатися, догоджати йому? У мене теж свої клопоти, свої думки, плюс чимала завантаженість на роботі. Та ще й громадські консультації по чужому щастю. І взагалі... З роботи він приходить заклопотаний, щось буркне й одразу ж іде в кабінет, займається своїми безкінечними підрахунками орбіт на міні-комп’ютері... “Хоч би іноді на мене звернув увагу, – якось дорікнула вона чоловікові. – Чи тобі орбіти зірок та планет дорожчі й ближчі?” Він здивувався: “А чому на тебе звертати увагу? Ти ж моя дружина...” – “Ну, спасибі, втішив, обрадував! – відрізала Єва. – Коли я дружина, то повинна перетворитися на хатню робітницю? Але ж я не хочу бути Прісею!”
“Я не хочу ні вас звинувачувати, ні робити вашого чоловіка страждальцем. З його боку теж готовність “споживати”, а не віддавати самому, чекати незвичайного свята, створеного кимось, а не бажання творити його, не заслуговує на підтримку”.
“Ну, знаєте, – енергійно заявила абонентка. – Немає коли творити те свято. Та й для чого? Відносини у сім’ї, як я вважаю, повинні бути простими і спокійними, без різних там... наївних сентиментів. Ми ж з ним не кавалер і дівчина, – вона помовчала й закінчила з образою у голосі: – А йому, бачте, захотілося свята! І взагалі, що таке любов в одружених?..”
2
Знадвору донісся моторошний регіт.
Єва здригнулась, наче пробудившись зі сну.
– Що то?.. – запитала стривожено, прислухаючись до розкотистого і неприємного реготу.
– Мартин.
– Налякав, – Єва полегшено перевела подих. – І вночі товчеться. У кого він навчився реготати, коли тут немає людей?
– То в нього такий голос і стиль крику.
– Спасибі, просвітив.
Єва поставила лікті на коліна, сперлась підборіддям на долоні і, дивлячись у вогонь, замислилась... Стривай, що ж вона тоді відповіла тій жінці на запитання про любов? Що ж усе-таки любов у зрілому віці?..
“Потяг однієї людини до іншої – це ще не любов, якщо немає чогось вищого, значнішого, суттєвішого. Перші роки подружнього життя рятує фізична близькість. А далі? Інерція буднів – жахлива річ. Любов виявляється у прагненні відчути радість, від свіч єну од радості коханого. Адже формула любові проста: якщо мені добре від того, що тобі добре, а я хочу, щоб тобі було ще краще й дію з цією метою, то я тебе кохаю... Здається, ще Стендаль говорив про “кристалізацію” любові. А народжується вона поступово, проходячи декілька фаз (захоплення, сподівання, насолода, сумнів і так далі). Найвищим етапом любові є стадія кристалізації – термін Стендаля. Це “особлива діяльність розуму, який з усього, з чим він стикається, одбирає (вишукує) відкриття, що коханий предмет володіє повними досконалостями”. Простіше, уява людини, яка кохає, може перетворити жінку, іноді звичайну, буденну, в незвичайну”.
“А якщо, приміром, у мене немає талану до любові? – швидко запитує співбесідниця. – Не всі ж можуть сказати: я люблю тебе”.
“Але здатність до кохання не є вродженою. Ця здатність може рости, розвиватися, а може й зачахнути... Якщо людина виступає джерелом радощів, то ця людина завжди приємна. Або ще точніше: мистецтво любові є мистецтвом приносити радість”.
“Це, мабуть, треба записати”, – пожвавилася жінка.
Вона записує, а Єва тим часом з сумом думає:
“А чому я від Руслана ніколи не відчуваю радощів?.. Завжди він зайнятий, по-діловому зосереджений, щось вирішує, щось пише. Не квартира, а філіал обсерваторії. Навіть за столом, як снідаємо, втупиться у газету, і тільки його лисе тім’я видно...”
А вона приносить чоловікові радощі, розбудила в ньому інтерес до чогось? За консультаціями про чуже щастя ніколи подумати і про власне. Відчергує, повернеться додому, буркне щось на зразок: “Ну як там?” І по всьому спілкуванню.
Думаючи про це, Єва починає говорити вголос, мовби про співбесідницю й забула. Наче ділиться думками сама з собою:
“Ніщо не минає безслідно: ні радощі, ні страждання, які ми завдаємо один одному. Всі протиріччя, тобто скандали, непорозуміння, сутички, грубість, тільки збільшують “фонд страждання”. Потім з’являються невдячність, ворожість, байдужість”.
“На жаль”, – почулося гірке зітхання у трубці.
“Але радість, яку приносимо близькій людині, теж не зникає, вона зберігається і працює на зміцнення любові. Ось чому мистецтво любити – це мистецтво накопичення радощів у людських стосунках. Так поступово створюється світ інтимних радощів, і він зміцнює, оновлює, збагачує любов”.
“Але ж ми з чоловіком не...”
“Ви хочете сказати: минула пора обіймів, поцілунків, радісних зустрічей, хвилювань, відкриттів?.. А настав, мовляв, час буднів та роботи. Сім’я, мовляв, є, діти ростуть, що ще треба?”
“Саме це я і хотіла сказати”.
“Жаль... Підтримувати нормальну температуру любові потрібно і в подружньому житті! Ділові робочі будні мають бути на службі, але не вдома. В сім’ї необхідне свято, і не просто свято, а свято любові. І як іноді для цього небагато треба – щира посмішка, довірливий погляд, теплота в очах, зичливе слово... Прихід цього свята залежить тільки від вас...”
Розмова триває і триває.
Нові дзвінки, нові скарги, нові поради.
Єва охоче і багато дає порад, а сама думає:
“А я вірю, що так просто і легко створювати й підтримувати щоденне свято любові в сірих буднях? І чому я не годна створити це свято у власній сім’ї? Невже теорія – то одне, а практика – то зовсім інше?..”
Знову дзвінок.
– Алло, “Служба сім’ї”? – цього разу чоловічий голос– Прошу вас... порятуйте. Розпадається сім’я. Точніше, ось-ось розпадеться. Я кохаю свою дружину, але вона чомусь звинувачує мене, що я їй мало приділяю уваги, тепла, душевної щедрості і так далі.
– Щоб тебе дощ намочив, Руслане! – сміється Єва. – Слава богу, нарешті згадав, що і в тебе є дружина. Звідки дзвониш?
– Із роботи, з обсерваторії. А за дощ – спасибі. З великим задоволенням побігав би під теплим літнім дощиком. Жаль, що на Марсі це нездійсненно.
– В оздоровчому комплексі, як ти знаєш, є озеро, і там, за бажанням, іде дощ.
– Не дощ, а банальний душ! І взагалі, мені вже набридла імітація. Все імітація, імітація... Сонце, зміна дня і ночі, штучне повітря, імітація земних краєвидів, дощу, лісів, полів, гір, імітація...
– ...любові, – зауважує Єва не без докору. – Ти весь час імітуєш, що мене кохаєш. А мені, як і тобі, вже достоту набридла імітація. Хочеться справжніх, непідробних почуттів.
– Ну, знаєш! Ти чужим даєш поради, як зміцнювати сім’ї, як дарувати тепло, як дбати про щастя, що таке мистецтво любові, а сама... Теж мені, консультант по щастю! Ти хоч уявляєш, що воно за штука така – щастя! Тільки не теоретично, а практично.
– Ні.
– А другим легко даєш поради.
– Не так легко, як ти гадаєш, давати іншим поради, бо в самої – ні сім’ї, ні любові, а просто... банальне співіснування під одним дахом.
– Всі ми у Марса під ковпаком.
– Це не виправдання свого духовного збайдужіння.
– Тобі просто так здається! – уже сердиться Руслан. – І взагалі, чого тобі треба? Хіба ми молодята, щоб бігати на побачення?.. Життя повинне бути діловим! Ми живемо для того, щоб служити справі, яку обрали.
– Вибач, але я... стомилася. Та й телефон службовий, його не можна довго займати особистими розмовами. – Помовчала, ніби збираючись з духом: -Ти коли сьогодні прийдеш?
– Сьогодні?.. – він на мить замислився. – Прийду, мабуть, завтра. Хочу ще раз перевірити деякі експерименти. Та й об’єкт, за яким я веду спостереження, почав вести себе підозріло. Боюся щось проґавити.
– Але ж це ти говорив мені щодня.
– А в мене робота теж... щодня.
– їв тебе не болять очі від безкінечного спостереження? Пожалій хоч себе, як не когось іншого.
– У мене надто мало часу, щоб вони встигли заболіти. У добі лише двадцять чотири години, а я починаю стомлюватися після цього часу.
– І знову я буду ввечері сама?
– Попрацюй над своїми статтями. Їх у тебе чимало, і всі незавершені.
– Але ж не тільки роботою живе людина.
– Я не розумію, чого тобі треба?
– Набридли будні. Хочу свята. Свята любові! Я всім повторюю: мистецтво любити – це мистецтво приносити радість. Тільки до тебе це не доходить.
– Знову ти за своє?
Єва кладе трубку і довго сидить непорушно, обхопивши голову.
Треба було б провести аутотренінг та зняти з себе стрес, але... Не хочеться. Нічого не хочеться. Прокляті будні! Як вони засмоктують! Мов драговина... Все у них з Русланом гарно – хороший він, правильний (може, аж надто, як обчислювальна машина), а радощів немає. Немає тепла, дружби, немає всього того, що об’єднує чоловіка з жінкою в одну сім’ю, в одну духовну спільність...
Дзвінок.
Спалахує лампочка: мікрофон увімкнено.
Зітхнувши, Єва ледве переборює відчай (“З ким би порадитись про свою біду? Хто мені допоможе, хто проконсультує?”) і говорить інтимно-заспокійливим голосом:
“Служба сім’ї” слухає. Говоріть, будь ласка, ми готові прийти вам на допомогу...”
– Два роки щоп’ятниці я давала іншим поради, а хто порадить мені хоч раз? Хоч один-єдиний раз?.. – Єва дивилась на Адама замислено, і в її очах танцювали відблиски багаття. – А я хочу бути щасливою. Уявляєш? Щасливою! Навіть на безлюдній планеті. Навіть у цій печері.
– Можливо, від твого щастя якісь крихти перепадуть і мені, – напівжартома відповів Адам.
– А можливо... ми будемо вдвох щасливі. – І засміялась якимось незнайомим досі грудним сміхом. – Мені здається, Адаме, що ми приречені... На щастя!
Адам лиш замахав рукою – пальця обпік, підкладаючи дрова в багаття.
Єва дивилась на Адама і думала: можливо, він і є її щастя? Всюди вона його шукала, на Землі, на Місяці, на Марсі, а знайшла ось тут, на безлюдній планеті, в печері, на Леонії. І почервоніла, квапливо зауваживши:
– Але ти, дорогий мій товаришу по нещастю, не сприймай мої слова всерйоз. Я... велика жартівниця. Люблю іноді покепкувати з чоловіків. Якось пожартувала з одним, що можу в нього закохатися. Так він, от смішно, цілий рік бігав за мною та все чекав, коли ж я в нього закохаюсь.
– Ти все вигадуєш, Єво, – спокійно зауважив Адам. – Не було у тебе таких жартів. Ти просто не знаєш... де сховатися.
– Спробуй на цій планеті від тебе сховатися! І чи варто ховатися?
Адам подумав: “Правду Єва каже: ми приречені на щастя”.
– До речі, про щастя, – сказав уголос. – У мого прапрадіда-коваля, про якого я вже згадував, була улюблена поговірка: кожен сам коваль свого щастя.
– Твій прапрадід часом не працював консультантом у “Службі сім’ї”?
– Йому не було коли давати поради, бо він усе життя кував залізо, доки воно було гарячим.
Єва замислено повторила:
– Кожен сам коваль свого щастя. – І, задивившись в Адамові очі, побачила в них полиски вогню, кузню, коваля, що кував і кував щастя...
3
Після тих розмов біля “домашнього вогнища” вони відчули, що стали ближчими одне одному, що міцні й важкі пута, які їх до того зв’язували, спали ніби самі собою.
Обом стало вільніше, радісніше, легше.
І вони, вже не криючись од себе, поглядали одне на одного закохано і дарували одне одному стільки щирих посмішок. Але ще не наступив той час, коли можна було ламати останню перепону. Й обоє відчували, що та остання перепона ось-ось впаде і вони зроблять останній крок навстріч одне одному. Й обоє боялися того вирішального кроку.
Тим часом кінчався жовтень (за земним календарем), а дощу все не було. В білястому, неначе вилинялому, небі – ані хмаринки.
Ночі зоряні, чисті, майже ясні.
І прохолодні.
Адам з Свою іноді до півночі засиджувалися перед печерою, насолоджуючись прохолодою. За ніч повітря трохи охолоджувалось, і в низинах, над річкою, з’являлися тумани. Вранці вони піднімалися, й починало здаватися, що ось-ось з’являться хмари, але сходило з-за хребта подвійне Сонце, тумани розсіювались, і знову небо ставало безхмарним.
Кожного вечора на трави випадала роса, земляни знали, що й завтра буде суха, гаряча погода. Заходило сонце чисто – від жовтого кольору біля горизонту до золотисто-рожевого, потім зеленого. А зелені зорі – на теплу погоду.
Днями у небі стояла мла – суха і гаряча.
Щоправда, допомагав морський бриз: вітер постійно дув з моря на сушу, але під вечір затихав і починав дути береговий бриз – із суші на море. Це був задушливий вітер, що висушував горло й легені. Тільки опівночі, коли нарешті охолоджувалось повітря й з’являлися тумани, можна було легше дихати.
Єва чекала дощів, виглядала щодня, але їх не було. З того першого дня, відколи вони опинились на цій планеті, не випав жоден дощ.
Адам же не звертав уваги на спеку. З ранку й до вечора був зайнятий справами: спорудив з каміння нову плавильну піч, потужнішу за першу, неподалік викопав велику яму для випалювання деревного вугілля. Згодом таки став випалювати деревне вугілля і складати його про запас. Із задніх лап нічного гостя зшив міхи для подачі кисню в піч, бо очеретиною із глиняним соплом не надмеш багато.
Коли, натомившись, Адам засинав, Єва навшпиньки підходила до нього, сідала на край виступу і сиділа так годинами. Іноді обережно торкалася його злегка припухлих губ, поправляла пасемце волосся, що спадало на очі, і посміхалася сама до себе. “Я приречена на щастя! – шепотіла. – Приречена, приречена, приречена...” Але досить було Адамові ворухнутись, як вона злякано пташкою спурхувала й утікала на своє місце.
Вдень Єва ходила за Адамом і скаржилась:
– Невже на цій планеті немає дощів? То для чого ж тоді тут небо? Просто жах! Планета без дощів. Хоч би раз дощик залопотів – і то б легше стало, – і смикала Адама за рукав. – Придумай що-небудь!
– Потерпи. Скоро будуть дощі.
І справді, в кінці жовтня на північному заході з’явилися перші хмари, легкі, рідкі, швидко згущуючись. Удень вони зникали, а вранці знову з’являлися. Сонце із супутником тепер уже сідало за хмари, видно було тільки промені, що били вгору. Вітер то затихав, то набирав силу, особливо під вечір. Ночами вже зникли тумани, звечора не було роси.
Зорі мерехтіли.
Сонце заходило у багрово-червоному прузі. Все вказувало на те, що ось-ось погода зміниться. У гірший бік.
Минуло ще кілька днів, і нарешті пішли перші дощі.
Зачувши шум дощу, Єва вибігла з печери.
– Ада-а-аме-е!!! – загаласувала вона так, що той вилетів з печери із сокирою в руках. Щоправда, після нічного візиту ведмедя Адам камінням заклав половину входу, звузивши його так, щоб ведмідь уже не зміг би зайти в печеру. – Дощик, Адаме, – з невимовною ніжністю мовила Єва.
– Щоб він тебе намочив!
– Я цього й хочу-у...
Єва була така збуджена, що Адам і собі заусміхався. На Єву не можна було сердитись.
Тихий і теплий дощик рясно лопотів у бухті, на Великих Рівнинах, аж сизо було від вологи. Розпустивши волосся, Єва бігала під дощем, стрибала, сміючись, підставляла йому лице та руки, ловила губами й кінчиком язика дощові краплі і наче просвітліла. Ще й виспівувала дитячу пісеньку:
Дощику, дощику,
Припусти
На бабині горщики,
На дідові капусти!..
І голос у неї став мелодійно-дзвінким, дівочим. Адам не втримався: схопився на ноги, підбіг до Єви і закрутився з нею у танку, виспівуючи:
Дощику, дощику,
Припусти!..
І, ніби прислухавшись до їхніх радісних вигуків та лементу, дощик припустив так рясно, що вони зі сміхом втекли під навислий над входом до печери дашок. Обоє були мокрі, але нестримно сміялися, І в обох були очі, повні дитячого захвату...
До середини листопада дощі хоч і рідко, але з’являлися вдень і вночі. Стало легше дихати, повітря зробилося свіжим, приємним. Небо голубіло з кожним днем. Великі Рівнини, зів’ялі й прибиті пилом, зеленіючи, оживали. На озерах галасувало птаство, й Адам майже щодня приносив з полювання качок чи дрохв, траплялися й фазани. Їжі було вдосталь. У ті дні він носив торбою мідні та олов’яні руди, кришив їх, промивав, відсіюючи породу, і складав біля нової печі. Судячи по всьому, на Леонії готувалася нова плавка.
Якось, повертаючись з полювання, збився з путі і біля одного з озер натрапив у гайку на хлібне дерево. То було одне з найбільших відкриттів, зроблених Адамом на Леонії. Подумати тільки – справжнє хлібне дерево! Хліб їм уже почав снитися, й Адам, бродячи Великими Рівнинами, як первісний мисливець, приглядався до всіх злаків, до кожного колосочка, вишукуючи хоч що-небудь, схоже на хліб. Підходящих злаків не траплялося, а ось із хлібним деревом повезло. Щоправда, воно було метрів із п’ятнадцять заввишки. На цій же висоті росли й плоди – чималі, вагою по кілька кілограмів кожен. Адам ходив попід деревом, роздумуючи, як дістати оті плоди. Залізти – не залізеш, бо стовбур надто гладкий, без сучків, та й гілки тонкі, на яких висять плоди. Тоді Адам вирізав дві довгі палиці, зв’язав їх зсуканим із трави мотуззям і цим знаряддям збив кілька плодів.
Несучи їх до печери, весело намугикував:
– На вечерю, на сніданок й на обід буде в нас тепер хліб!..
Завітавши до печери, весело загукав:
– Євочко, а послухай-но, яку я пісеньку щойно склав! – І з пафосом продекламував: – На вечерю, на сніданок й на обід буде в нас тепер хліб! Ну як?
– З поетичного боку, може, твоя пісенька і не зовсім шедевральна, адже поетичний талант у тобі явно ще спить, і його потрібно розбудити, а з практичного, житейського, боку – просто чудо. Тільки де ти візьмеш хліб? Мені вже ночами сняться паляниці, булочки, бублики... А що ти за плоди приніс?
