Текст книги "Приречені на щастя."

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

– А це – наш оригінальний посуд, – подав він Єві дві черепашки, що мали розмір чималої тарілки. – Посуда буде в твоєму розпорядженні. Оскільки її в бухті предостатньо, то сміливо можеш затівати скандали з биттям посуду. Вистачить!

– О, це я тобі обіцяю! – відказала Єва, беручи черепашки. – Що-що, а биття посуду – єдине заняття, яким володіють усі жінки без винятку. Навіть із дипломами.

– Спасибі за готовність урізноманітнити наше співіснування цікавими батальними сценами.

Так вони обоє гомоніли, маскуючи за гумором та самоіронією то відчай, то тугу, що ні-ні, та й стискували, як лещатами, їхні серця: ну гаразд, напечуть вони мідій, а далі що? Чотирнадцять літ пекти мідії? Двостулкових молюсків, може, й вистачить на такий час, а чи витримають люди? Та все ж про те, що буде далі, вони намагалися не думати, бо, коли думаєш, стає моторошно. Тому Адам старався сам бадьоритись і підбадьорював Єву.

– Жаль, що до цього теплого синього моря, до цих розкішних пляжів не приїздять курортники, – гомонів він, аби не мовчати, бо Євині очі не просихали. – Й отже, ми не маємо змоги здавати дикунам печеру. А то б під заробили на Леонії!

– Я голодна, – кинула вона сердито. – Твоїми балачками сита не буду!

– Приймається до відома і негайного виконання, – бадьоро відказав Адам, і Єва вкотре подивувалася: звідки у нього береться той майже курортно-відпускний настрій? – Отже, щоб угамувати голод печеними мідіями, потрібен вогонь. Найпростіший спосіб добування вогню: чекати, доки блискавка поцілить у що-небудь, і тоді позичити в неї небесного вогню. Але... – Адам глянув на безхмарне голубе небо й зітхнув, – на негоду не кладеться. Отже, залишається ефективніший спосіб: тертя. Внаслідок нього і народжується вогонь. Просто й легко.

– Язиком, – вставила Єва.

– Зараз спробуємо і руками.

З цими словами Адам вибрав з оберемка хмизу дві палички, трохи товстіші за вказівний палець, і впевнено, наче він усе життя тільки те й робив, що добував отак вогонь, заходився енергійно терти одну об другу. Тер він хвилин із двадцять, тер без передиху, стомився, упрів, а палички лише нагрілися. А може, вони нагрілись на прибережному піску?

– Мда-а, – самокритично підсумував Адам результати свого старання. – Не заздрю я тим... первісним людям. Аж голова отупіла від тертя, а паличкам хоч би що. Мабуть, треба ще швидше терти.

Відпочивши, він ще з більшим завзяттям накинувся на злощасні палички і тер так швидко, що його рука миготіла, як механічний пристрій. А палички, як і перше, горіти не збиралися.

– І чому вас, чоловіків, тільки вчили? – похитала головою Єва, явно критикуючи педагогіку Землі. – А ще два факультети закінчив!

– Навіть якби я й двадцять факультетів закінчив, то однаково у вузах третього тисячоліття не вчать, як добувати вогонь первісним способом.

– Дай сюди палички і повчись, як треба терти.

Єва взяла палички (Адам відчув себе дещо приниженим), присіла і заходилася так завзято терти їх одну об другу, що аж волосся впало їй на лице. Трудилася хвилин із десять, аж доки й не переламалися палички. Єва знеможено опустила руки й важко дихала, приходячи до тями. На товариша по нещастю уникала дивитись.

Адам помацав палички – вони були ледь теплими.

– І тебе, бачу, не вчили на двох факультетах, як треба тертям добувати вогонь?

– Я, між іншим, жінка! – крикнула вразлива Єва. – А добування вогню – це прерогатива чоловіків!

Адам заспокійливо мовив:

– Але ж є і другий спосіб добування вогню!

– Чим же він відрізняється од першого? – з надією запитала вона.

– Майже нічим. Але спробуємо. Все пізнається в труді.

Адам витяг із хмизу товсту гілку, осколком каменя продовбав у ній ямку з півсантиметра завглибшки, відламав тоненьку паличку з гострим кінцем і, вставивши її у ямку, заходився швидко вертіти долонями. За ідеєю (принаймні так писалося у підручнику “Історія первісного суспільства”), коли швидко вертіти паличку, то кінець її нагріється і невдовзі перетвориться на жарину, яку неважко роздмухати у вогонь. Так було за теорією. А на практиці, як не крутив Адам паличку, однак вона не загоралась.

– І все ж запахло смаленим, – радісно вигукнув він, понюхавши паличку, і простягнув її Єві. – Ось понюхай.

Єва лиш відмахнулась, зауваживши, що від того, як вона понюхає, вогонь не з’явиться. І заховалась у тінь, бо зірка А, тобто місцеве сонце Толіман, пекло несамовито – при повному штилі на морі вона почувала себе, наче у гарячому бульйоні.

– До речі, ти знаєш, що таке вогонь? – віддихнувши, бадьоро і безтурботно заговорив Адам. – Ні? Тоді послухай. Вогонь – одна із сил природи, хімічне явище, що супроводжується виділенням тепла і світла. Ясно?.. А підкорити силу природи не так-то легко. Ось чому я терплю фіаско. Та підемо далі.

– Далі вже нікуди, – сердито озвалася Єва. – Доходилися.

Та Адам уже її не слухав. Його збороло бажання вибалакатися.

– Вогонь справив величезний вплив на розвиток загальної культури людства! – вигукнув він так, ніби його слухачка була глухою. – Особливо науки і техніки. Вогнем, як підтверджує археологія, яку я нібито непогано знаю, користувалися з найдавніших часів, його знали ще архантропи і, зокрема, синантропи. Спершу – і досить довго – використовували природний вогонь. Од блискавок, вулканічних лав, самозагорання дерева тощо. А згодом навчилися добувати вогонь. Тим способом, який ми поки що не опанували. А ось сто тисяч років тому, вже в епоху палеонтропів неандертальці вміли добувати вогонь примітивним тертям.

– Ба їх не вчили в інститутах, – обурено вставила Єва.

– Очевидно, тому, – охоче погодився Адам. Але зупинитися уже не міг. – Тертям добували вогонь аж до початку залізного віку, коли вже навчилися добувати за допомогою залізного кресала (огнива), якого у нас, на жаль, немає, і трута, якого теж бракує. Кресало з трутом протримались аж до винайдення сірників (19-те сторіччя). А сірники протрималися до середини першого сторіччя третього тисячоліття, коли їх замінили хімічні елементи МН-12. Як ти знаєш, одного такого елемента для добування вогню вистачає людині на все життя, і таким чином нарешті відпала потреба валити ліси на сірники... Та повернемось до історії. Спершу вогонь використовували для обігрівання й освітлення печер, приготування їжі (що й ми хочемо зробити, адже у нас є печера і є сира їжа), пізніше – для обробки дерева, виготовлення глиняного посуду. Потім...

– Ада-аме! – пролунало з холодку. – Регламент.

– Одну хвилинку, кінчаю. Та й часу в тебе досить – чотирнадцять літ, мінус один день. Так що – який регламент? Слухай далі... А також для виплавки й обробки металів – чим ми теж займемося у недалекому майбутньому. Вогонь відіграв і значну соціальну роль у розвитку історії суспільства: добування його і зберігання згуртовувало давні людські колективи (нас теж мусить згуртувати вогонь, особливо коли ми вечорами сидітимемо біля домашнього багаття). Одне слово, з появою вогню людина стала повністю людиною.

– Адаме, ти теревениш без угаву тільки тому, що боїшся залишитися наодинці із своїми невеселими думками. – Голод її уже починав дратувати. – От мій Руслан усе вмів робити, і я з ним ніколи не була голодною!

– Але з ним ти не потрапляла на безлюдну планету. І потім... Коли б я був одруженим, то моя жінка теж отак би всім знайомим казала: “От мій Адам...”

Єва посміхнулася куточками вуст і якась дивно глянула на нього.

– Чого ж ти не одружився?

– Ну, це вже, як кажуть на Землі, арія з іншої опери, – і схопився з місця. – Я згадав, Єво! Є ще і третій спосіб добування вогню!

5

Не кажучи більше й слова (бо й так уже наговорив чимало), Адам гайнув до річки і зник у прибережних заростях, виполохавши з них зграю якогось птаства. Єва крикнула йому вслід: “Обережніше, бігаєш, як у себе на дачі!..” І, всівшись на своє місце в холодку, задивилася в морську далечінь. Море було голубим і веселим, як голубим та веселим було над ним небо, й дуже нагадувало Іонічне море, куди вона літала з Русланом відпочивати перед далекою космічною мандрівкою до сузір’я Центавра. Як вони тоді прекрасно провели час! Єва ще ніколи не була такою безжурною і безтурботною, як на березі Іонічного моря за місяць до старту “Геліоса”. І хто б міг подумати, що все так закінчиться! Витримати сім років польоту і загинути, досягнувши мети й відкривши нову планету для людей! Хто б міг подумати, хто б міг!.. Руслана вже немає в живих, а вона жива, але заздрить йому, мертвому своєму чоловікові. Бо краще вже вмерти, аніж жити отак, у печері, без надії, без віри, без людей.

Чуже море чужої незнаної планети. Як воно нагадує Іонічне. Тільки поруч немає Руслана. А море вабить до себе, манить, і від нього несила відвести погляд. І все здається, що ось-ось на обрії з’явиться білосніжний пароплав, припливе в бухту й забере її – і ледве вона ступить на палубу, як скінчиться цей жахний сон. І там, по той бік моря, її чекатимуть портові міста, люди... До болю, до щему в грудях вірилось: припливе пароплав, забере з неволі, з неув’язненої в’язниці. Внутрішнім зором Єва бачила приморські міста, натовпи гарно вбраних людей... Невже вони з Адамом навічно відірвані од цивілізації? Невже немає надії на спасіння? До чого ж вони доживуть у цій печері? До здичавіння?

Скільки думок, запитань, а хоча б одна відповідь...

Повернувся Адам.

У руках тримав напівзігнутий корінь. Як він викрутив його із землі й обідрав кору, Єва не могла збагнути. Та й для чого той корінь? І взагалі, яка наївна дитина цей геолог і астронавт! Невже він серйозно гадає тут вижити, паличками добуваючи вогонь? Ну витре той вогонь, а далі що? Тваринне животіння у цій печері? Примітивні інстинкти – їсти і спати?.. Але ж як хочеться їсти! В животі ріже... І чому він так довго морочиться з тим вогнем, яким ще неандертальці вміли володіти!

Зберігаючи на обличчі загадкову серйозність, Адам пом’яв суху бадилину, яку теж приніс із собою, здер із неї волокнисту смужку і зсукав мотузку. Прив’язав мотузку до кореня, зігнув і прикріпив її до другого кінця. Вийшло щось на зразок примітивного лука.

– Маємо лук, – загомонів він радо. – А лук, Єво, це тобі не що-небудь, а ручна зброя для метання стріл. Застосовувався лук із часів мезоліту майже у всіх племен Землі – на війні і під час полювання. А також для добування вогню. Що я зараз і спробую втнути.

Єву вже почала дратувати його наївність, безугавна балакучість, вдавана бадьорість та рожевий оптимізм, такий недоречний після всього, що трапилось із землянами на орбіті цієї планети.

“Він починає мені набридати. І це лише за один день, – думала вона із злістю, яку поки що старанно маскувала. – А як же з ним проіснувати чотирнадцять літ? І ніде від нього не дінешся, більше людей на Леонії нема”.

Очевидно, сам не дуже вірячи в успіх задуманої справи, Адам, повагавшись, витягнув з оберемка дров товсте сухе кореневище, провертів у нім гострим камінчиком ямку й обклав її мохом та подрібненими шматочками кори. Потім відломив од гілки паличку і тонким кінцем приміряв її до ямки.

Єва скептично кривилася.

Адам же намагався на неї не дивитися, ніби забув про її присутність. Ось він узяв лук, натягнув тятиву, двічі обмотав її навколо палички. Покопирсавшись серед каміння, вибрав плаский, із заглибиною посередині.

– Ну, Єво, спробуємо ще третій спосіб! Якщо й він не дасть нам вогню, то більше способів я не знаю.

Паличку з луком Адам вставив у ямку в кореневищі, поклав на паличку плаский камінець, опустився на одне коліно і обережно повів луком праворуч, потім ліворуч. На подив Єви (а вона хоч і робила вигляд, що їй усе байдуже, все ж краєм ока спостерігала за його діями), паличка зненацька завертілася, як маленьке свердельце. Адам повів луком уже впевненіше – ліворуч-праворуч, праворуч-ліворуч, – паличка закрутилася ще швидше. Її кінець почав заглиблюватись у ямку, й невдовзі навколо отвору стала з’являтися крихітна коричнева тирса.

Вигукнувши: “О-о-о!”, Адам ще швидше завертів луком, коричневі опилки враз почорніли, запахло горілим, і Єва, почувши той запах – такий не типовий серед йодистих запахів моря, – з недовірливим виглядом підійшла ближче.

Адам, не зупиняючись і на мить, водив луком вправо-вліво, вправо-вліво. Й ураз із ямки вихопилися тоненькі хвостики синюватого димку.

– Хі-і, справжній дим! – сплеснула Єва руками. – Ти, Адаме, виявляється, чогось вартий. А я вже подумала про тебе погано.

– Тс-с-с!.. – зашипів Адам, ніби той вигук міг налякати ріденький димочок. Наліг на лук ще дужче, димок повився густіше і за якусь мить став білим. Адам не знав, добре це чи ні, але вертів луком і далі, на радощах не відчуваючи втоми, і в наступну мить в опилках навколо ямки спалахнули червоні язички.

– Вогонь! – не втримавшись, закричала Єва на диво молодо, дзвінко, аж Адам оглянувся.

І, наче сполошившись того крику, крихітні язички мигнули й зникли. Потягнувся ріденький димок і теж зник.

Єва злякано прикусила язика – вигляд у неї був винуватим.

Адам розгублено витягнув паличку і, не вірячи власним очам, побачив на обсмаленому й закіптюженому кінчику маленьку жарину, що злегка диміла.

– Є!!!

І, встромивши паличку з жаринкою у суху морську траву, впав на коліна, потягнувся до трави губами, як спраглий до води, й заходився дмухати, водночас підкладаючи шматочки кори, тонюсінькі гілочки, травинки, листячко.

Та ось почувся легкий тріск – то загорілася суха трава і вихопилися червоні язички. Вогник спалахнув.

Єва хотіла було знову закричати з радощів, але Адам так глянув на неї, що вона квапливо затулила рота долонею.

Вогник був таким кволим і блідим при яскравому світлі дня, що Адам, схилившись над ним, як лікар над важкохворим, обережно підкладав найсухіші, найніжніші і, звичайно ж, найапетитніші (з точки зору вогню) травинки, пучечки пересохлого моху, кору, гілочки... І подумки благав той вогник не вмирати.

Обхопивши суху поживу, яку Адам йому підсовував, вогник прибадьорився, став зростати, весело затріщав травою і по якомусь часі вже танцював на товстіших гілочках. Адам підкладав йому ще товстіші, вогонь жадібно пожирав їх, сито й задоволено гоготів.

– Ур-ра!!! – на радощах Адам аж підстрибнув, чим дуже налякав Єву. – Вогонь! Чуєш, Єво? Вогонь! Справжній вогонь! Я виманив його із сухої палички, як сказав би на моєму місці дикун. Ох-ха-ха! Здорово! Потрясаюче! Історична мить, Єво! Перше багаття, розпалене на Леонії руками людини, – горить. Тепер живемо, Єво, живемо-о!

І Адам затанцював навколо вогню так азартно й радісно, що Єва, не втримавшись, і собі пройшла два кола, ляскаючи в долоні.

6

Коли багаття розгорілося й біля нього вже не можна було всидіти, Адам палицею розгріб жар і висипав на нього мідії. Вони зашипіли, засвистіли і, здається, заворушилися. Деякі підстрибували, як живі, та Адам знав, що то не мідії стрибали (вони взагалі стрибати не можуть), то висока температура скоцюрблювала черепашки, висмажуючи з них воду, – вода й шипіла, потрапляючи в жар. Єва, сприйнявши те за “муки конаючих мідій”, обізвала Адама “варваром”, який знущається з беззахисних тваринок.

– Уявляю, з яким апетитом ти невдовзі їстимеш цих... бідних і нещасних тваринок, – потішався він.

– У рот не візьму! – І Єва кинулась у печеру, крикнувши з порога: – Май на увазі, на Землі я споживала тільки те м’ясо, яке було із штучних білків!

– Не будеш їсти, мені більше залишиться.

Невдовзі Єва виглянула, ковтнувши слину.

– Ти хочеш... хочеш, щоб я з голоду померла?! – верескнула вона й сердито стріпнула головою, відкидаючи з обличчя волосся. – Так знай, варваре, твій чорний задум не пройде! Я буду їсти! На злість тобі їстиму!

І зникла в печері.

– Що й треба було довести, – задоволено мовив Адам.

Ті мідії, у яких стулки вже почали відкриватися, а м’ясо в них зробилося оранжевим, Адам вихоплював із жару й складав на пласкому камені в холодку, щоб вичахли. Згори пекло сонце, знизу – багаття, та Адам, розчервонілий і впрілий, не помічав нічого. По якомусь часі всі стулки повідкривалися. Адам вибрав мідії і, щось мугикаючи під ніс, заходився паличкою виймати із стулок шматочки жовтогарячого м’яса, завбільшки з пельменю. Складав їх у чималу перламутрову черепашку, що віднині правила їм за тарілку.

Як і годиться кухарю, покуштував один шматочок і задоволено протягнув: “М-м-м-м!..” М’ясо було смачним. Справді делікатес. Та ще після більш як доби голодування. До того ж м’ясо не було прісним. (Коли мідії відриваєш під водою од каменя, вони швидко закриваються і в черепашках залишається солона морська вода, у ній вони печуться).

– Єво-о! – гукнув Адам, коли тарілка-черепашка була вивершена паруючим оранжевим м’ясом. – Прошу до столу. Делікатес готовий.

Єва виглянула з печери. Труснула волоссям.

– Чого кричиш на всю планету? Може, твої мідії з мікробами?

Але й сама незчулась, як опинилася біля “столу”, тобто каменюки, на якій стояла стулка черепашки з апетитним на вигляд м’ясом.

– Ну, гаразд, умовив, попробую шматочок.

– Прошу, – Адам простягнув їй паличку. – Це – шпичка. Наколюй нею шматок, який на тебе дивиться, і...

– Ти що, вчиш мене, як їсти? – обурилась Єва і завагалась: брати чи не брати?

– А щодо мікробів, то, якщо вони і були, давно... спеклися. – І, запихаючи в рот м’ясо, прихвалював: – Ах, як смачно!..

Єва також наштрикнула шматочок, недовірливо оглянула його з усіх боків, понюхала, повагалася і, зрештою, поклала собі в рот, спробувала.

– І справді... смачно, – здивовано витріщила очі.

– Кажу: делікатес кращих європейських ресторанів, – і Адам підняв шпичку з наколеним м’ясом. – Ну, за круглу ювілейну дату. За першу добу, прожиту на цій планеті!

– Авжеж, за першу, – погодилася Єва, з апетитом уплітаючи мідії. – Ах, як смачно! Тільки іноді щось на зубах тріщить, ніби піщинки.

– Бери вище, то не пісок, а перли!

Єва застигла з напакованим ротом, злякано дивлячись на Адама. Волосся у неї було розпатлане, тому вона мала не зовсім привабливий вигляд і була не схожою на ту Єву, яку Адам знав раніше.

– Не хвилюйся, перли такі крихітні, що не завдадуть ніякої шкоди. Колись на Землі хвалитимешся: “От, пригадую, на Леонії ми їли з Адамом мідії з перлами...”

– Думаєш, як я повернуся на Землю, якщо, звичайно, пощастить повернутися, то тільки й буду торохтіти: “От ми з Адамом на Леонії..”? Помиляєшся, я постараюся назавжди забути цю... планету! Якщо, ясна річ, доживу до зустрічі з Землею.

– А може, хоч раз мене згадаєш?

– Хто ти для мене такий, щоб, повернувшись на Землю, я говорила: “От ми з Адамом!..”

– Ну... хоча б твій сусід по планеті. Або, точніше, товариш по нещастю.

– Не згадуй про нещастя, – відмахнулась вона. – Після такого смачного обіду у мене аж настрій піднявся.

– Я постараюся завжди піднімати тобі настрій за допомогою смачних обідів. Я хоч не шеф-кухар, але дещо тямлю.

За кілька хвилин черепашка, що правила за тарілку, спорожніла. Єва наполохано глянула на неї, потім на Адама.

– А... завтра? Що ми будемо їсти завтра?

– Завтра? – Адам на мить задумався. – Колись у давнину на Землі говорили: дасть бог день, дасть і їжу.

– Але ж на Леонії немає людей, отже, немає на цій планеті й богів. То хто ж нам дасть їжу?

– За відсутністю богів, їжу доведеться добувати самим. Так навіть краще. Не будемо ні від кого залежати. Перший день ми прожили, проживемо і решту, скільки б там їх не було!

7

Сонце Толіман уже торкалося зубчатих гір. Кінчався Перший день Нульового року на Леонії.

– Ну, прожили день, а далі що? – Єва з сумом і болем дивилася на Адама, і в її очах стояв німий докір. – Навіщо ти мене витягнув із моря? Щоб я щодень і щомиті відчувала свою муку?

– А ти хотіла від муки сховатися на дні моря? Єва мовчала, бо це була правда.

– Але ж це доля ницих духом – ховатися від горя й біди на тім світі.

– Щоб піти на той світ, теж потрібна мужність.

– Не смій слово “мужність” тулити до самовбивць і, взагалі, слабкодухих! – схопився на ноги Адам. – То не мужність, а ляк, страх перед важкими випробуваннями штовхає їх до втечі на той світ. А справжня мужність перейде через усе і все винесе: горе, біду, важкі випробування. Тільки тоді її душа стане людською душею. І тільки тоді вона стане чутливою до життя, до чужого горя. Взагалі, я переконаний, що жити завжди трудніше, аніж накладати на себе руки. На “Геліосі” ти була іншою. На кораблі рятувала нас од відчаю, чорної меланхолії, ностальгії, що роз’їдали щодня. То де ж тепер твої ліки? Невже для себе їх не лишила?

– Але кому потрібне моє життя?

– Кому, кому?.. Тобі! – Адам помовчав, заспокоївся. – Вибач, якщо гарячкую, але... Але ти звикла, що все у твоєму житті легко було, все тобі вдавалося, чого хотіла – того й досягла. А перед першими справжніми труднощами не витримала.

– Я розумію...

– Нічого ти не розумієш! – Адам заходив сюди й туди перед печерою, знову присів біля Єви на камені, простягнув руку до її опущеної голови, хотів було погладити по плечу, та нараз відсмикнув руку, бо збагнув, що той жест жалю буде зовсім недоречним і, може, фальшивим. – Розумієш, – заговорив по хвилі, – життя треба берегти. І чуже, і своє власне. Бо природа дала його тобі не для того, щоб ти швиргалася ним, як ганчіркою, а для того, щоб допомагала розвиватися тому, що ми називаємо з великої літери, – Життю.

– Але ж ми не просто самі, не просто без своєї планети. Ми втратили контакт із своїм часом. Розумієш це, Адаме? Із своїм віком, суспільством, із своїми сучасниками, зрештою. Вони підуть вперед, а ми... У що ми перетворимося, якщо, приміром, і виживемо? У примітивних печерних мисливців з луками?

– У що чи в кого ми перетворимося, це, зрештою, залежить від нас. Тільки від нас самих. Якщо зуміємо здолати свою біду, то, думаю, перетворимося у справжніх людей. Принаймні мені б хотілося стати людиною.

Єва дивилася у морську далечінь, і сльози текли по її щоках.

Адам підійшов до неї ближче і, зазираючи в очі, м’яко сказав:

– А ось це вже дарма. Сльози треба поберегти до... кращих часів. Наприклад, для радісної зустрічі з землянами.

Єва, плачучи, кивнула.

– От і добре, що ми зійшлися на спільній точці зору. А маємо вогонь – не загинемо. Виручив він колись людство на Землі, то й нас не залишить у біді.

8

Пронизливий, несамовитий крик підняв Адама на ноги. Схопився очманіло, спросонку нічого не розуміючи, але здалось йому, що десь кричала людина. Та хто міг кричати людським голосом на безлюдній планеті?

У печері було темно.

“Чому темно? Де сонце?” – подумав Адам, і тільки тут до нього дійшло, що зараз ніч.

У вухах все ще лунав розпачливий крик.

Серце сполохано билося.

“Примарилось”, – подумав він, і раптом крик повторився. Крик був явно жіночий. Але звідки могла тут взятися жінка? І що їй загрожує?

– Єво! Ти чуєш? Хтось кричить. Єва не відповіла.

– Єво! – покликав Адам і відчув якусь неясну ще тривогу. – Ти спиш?

Кинувся до протилежної стіни, гарячково помацав лежак – Єви на ньому не було. Куди вона поділась? Чому вийшла з печери? Та ще серед ночі? Невже з нею щось трапилось?

Тієї ж миті знадвору знову донісся розпачливий крик. І тільки тепер, зовсім уже проснувшись, Адам збагнув, що то кричала Єва. Не вберіг... Відчув, як на голові у нього стало сторч волосся. Заметався у пітьмі печери, шукаючи вихід, а Єва кричала. А в нього хололо всередині, і він все ніяк не міг знайти вихід.

– Зараз, зараз, – бурмотів, стукаючи у кам’яну стіну то головою, то плечем, то руками. – Десь вихід подівся...

Нарешті вискочив із печери, і здалося Адаму в першу мить, що він з головою пірнув у розчин смоли – така чорна була ніч. Глухо гудів вітер, десь унизу шумів невидимий прибій. Угорі не було видно жодної зірки – захмарило, чи що?

– Єво! Ти жива?.. – заметався Адам, не знаючи в який бік кидатись. – Де ти? Озвися!

Крик пролунав ніби поруч, зліва:

– А-а-а-а!..

Адам кинувся на той крик, перечепився, впав, боляче забившись. Схопився знову.

– А-а-а!..

Судячи по моторошному крику, їй загрожувала смертельна небезпека. А він з голими руками. Спіткнувшись об камінь, Адам схопив його, намагаючись підняти, але збагнув, що то виступ скелі. Плюнув спересердя і побіг. Голіруч.

І зіткнувся з чимось. Чи з кимось. Живим.

– Єво! Ти?.. Що тобі загрожує?

Єва кинулась до нього, схопила за руку. Вона тремтіла, як у лихоманці, і все ще схлипувала. Але була живою. Адам гарячковито обмацав її, і з душі відлягло. Ціла.

– Що з тобою? Чому ти серед ночі опинилася в скелях?.. Хто тобі загрожував?

– Ту-туа-алет, – Єва цокотіла зубами і міцніше стискувала його руку. – Не відходь од мене, я б-боюся...

Тримаючись за руки, вони рушили, і через кілька кроків обоє стукнулись в глуху стіну.

– Тобто треба ліворуч, – швидко поправився Адам.

Пішли ліворуч і опинились у вузькому кам’яному тупику.

– А ти сам хоч знаєш, куди йти? – підозріло запитала Єва. – Ліворуч, праворуч... Де вихід?

– Пітьма така, що нічого не второпаєш. Хоч би зорі були.

– Ти що, по зірках будеш шлях до печери шукати?

Вони кілька разів спотикалися об каміння, падали, боляче вдаряючись, і знову потрапляли в глухий кам’яний мішок.

– Що ти мене по якихось щілинах тягаєш? – не втрималась Єва. – Ото вигукала собі поміч. Сама блукала, тепер будемо вдвох блукати.

– А може, ти мене своїм криком з пантелику збила. Але ж і темно, нічого не бачу, – бідкався Адам. – Чорні ж на цій планеті ночі!

– Ти думаєш, я сова? Спасибі за таку поміч! Завів...

– Я завів? То ти мене своїм криком...

– Я... кричала? – крикнула Єва.

– А я згарячу було подумав хтозна-що.

– Я пішла в скелі... і заблудилась. Куди не поткнуся – одні скелі. Вітер виє, ніч чорна... Мені почало різне страхів’я привиджуватись. А тут ще й вогняні очі світяться. Он! – злякано мовила вона. – Хтось дивиться.

– Та то ж світлячки.

– Вони так схожі на очі.

Адам смикнув її за руку.

– Пішли. Теж мені... туалет шукала. А я вже хтозна-що подумав. Що тебе хижі звірі терзають, а вона... заблудилась. Пішли спати. І вдруге вночі з печери сама не виходь. Мало що може трапитись.

– Куди ж іти? – полохливо озиралась Єва. – Всюди каміння, скелі.

– То тобі з переляку здалося. А йти треба праворуч.

Адамові менше всього хотілося зараз сперечатися з Євою, бо, скільки б не сперечався з нею, все одно марно. Вона буде права. Такі вже жінки, і їх не перевиховаєш.

Так він подумав і повернув назад, щоб знайти стежку в скелях. Та не встигли вони зробити й трьох кроків, як уперлись у прямовисну стіну. Адам для чогось помацав її руками і так підсумував свої пошуки виходу з кам’яної западні:

– Схоже на те, що ми з тобою в якійсь ямі.

– У якій ямі? – скривилась вона. – Я боюсь ям...

Вони ще потикались у різні боки, кілька разів, спіткнувшись, упали, але всюди їх зустрічала стіна – прямовисна, гладка і глуха.

– Вихід один, – зітхнув Адам. – Треба тут чекати ранку. А ранок завжди од вечора мудріший.

Адам намацав ногою камінь, і вони присіли. Єва, обхопивши обома руками його руку, притислась до неї і, здригаючись усім тілом та схлипуючи, почала дрімати. Але досить було йому ворухнутися, як вона злякано схоплювалась і ще міцніше стискувала його руку.

– Ти куди? – буркотіла вона крізь сон. – Хочеш утекти від мене? І не думай, навіть уві сні твоєї руки не випущу.

– І не думаю втікати. Та й куди я від тебе втечу на безлюдній планеті?

– Отож-бо. Спи. І не ворушися.

Обоє задрімали. Чи довго спали, чи ні, як Єва раптом закричала.

Адам поспіхом розплющив очі – білий день.

– А-а-а!.. – кричала Єва, притулившись до нього, кричала, певно, вві сні, бо очі її були заплющені.

– Відкрий очі, – засміявся Адам. – Уже білий день, а ти верещиш.

– Сам ти... верещиш, – Єва розплющила очі й одразу заспокоїлась. – Де ми?..

Спали вони, сидячи на камені, за три кроки від входу в печеру. І не було ніяких тупиків, ні ями.

– Це ж треба! – здивувалась Єва. – Ну хай я заблудилась. А як міг заблудитися у своєму улюбленому камінні геолог?

Адам тільки плечима знизав – цього він і сам не міг збагнути.

– Скільки бував у горах, але такого зі мною ще не траплялося... Між трьома каменями заблудився.

– І взагалі, чому ти за мою руку тримаєшся? – обурено вигукнула Єва і, відпустивши його руку, відсунулась.

– Даруй, але мені здавалося, що це ти трималася за мою.

– Хто тобі сказав таку нісенітницю? Чого б це я хапалася за твої руки – потрібні вони мені! Ще й бігаєш за мною.

– Але ти ж кричала серед ночі. – Адам був геть спантеличений.

– Я кричала? – загорлала Єва, взявшись у боки. – То тобі... приснилося. І не сперечайся зі мною. Ще не народився на світ такий чоловік, який би міг мене... пересперечати.

“От і збагни цих жінок, -думав Адам і знизував плечима. – І що це за таке... загадкове плем’я Землі, якого ми, чоловіки, не можемо збагнути і без якого жити теж не можемо? Ні на Землі, ні на інших планетах”.

ЧАСТИНА ДРУГА

“ЩО ЧУВАТИ?..”

1

Тільки-но прокинувшись, Адам з незмінною, майже постійною (і де вона у нього бралася, із яких джерел наповнялася?) бадьорістю вигукував: “Доброго ранку!..” До хрускоту в суглобах потягувався на морській траві, якою він вистелив свій кам’яний виступ, тобто ліжко, і незлобиво бурчав:

– О-ох, клятий камінь! Усі боки за ніч повідлежуєш! – З його голосу Єва відчувала, що він, як учора, як позавчора, як завжди, посміхається. – Спробуй у таких умовах зберегти фігуру. Так, чого доброго, ще й кривобоким стану. Коли прилетять земляни, то, побачивши мене, запишуть у мою характеристику, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту, таке: “Має фізичну ваду – на планеті зірки А, сузір’я Центавра, відлежав боки і звідтоді не користується успіхом у жінок”.

“І не дотепно, – думала Єва з постійним (і де воно у неї бралося, із яких джерел черпалося?) роздратуванням. – А щодо жінок, то ти й раніше не користувався у них успіхом. Бо жінок, як і сім’ю, тобі замінила геологія”.

На Адамове щоденне й незмінне привітання вона зі своєї половини печери не завжди відповідала – хіба що тоді, як мала настрій. Але це траплялося рідко (лише тоді, коли їй снилося щось гарне, наприклад, Земля, ті місця, де вона бувала раніше, або різні історії, що траплялися на службі чи вдома), здебільшого ж Єва відмовчувалась, вдаючи, що ще спить. А сама думала: ну прожили вони ще одну добу на планеті. А для чого? І чому вона мусить так уперто чіплятися за якесь там нікому не потрібне життя? Хіба це така вже дорогоцінність?.. На Землі – так, а тут? На безлюдній Леонії? То для чого вони докладають стільки зусиль, аби вижити, вижити будь-яким способом. Щоб закінчити те життя в оцій печері дикунами?.. Коли б Адам не витягнув її з моря в ту першу ніч після загибелі “Геліоса”, нічого б Єва вже не знала, і було б їй, далебі, краще, аніж нидіти в печері невідомо ще скільки. Чекати, доки їх розтерзають хижі звірі на цій планеті?.. З якого боку не глянь, як не думай, а рації чіплятися за життя немає.