Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)
На правах першовідкривача охрестив цей хребет – Великий Мідний хребет. Головне – звучить! На Землі майже вичерпуються запаси мінералів, а тут... Стільки чудової міді, що залягає майже на поверхні, – бери, користуйся. А ще ж мідні жили в глибину йдуть. Яке багатство! Чим-чим, а дешевою міддю, майже дармовою, майбутні колоністи цієї планети будуть забезпечені на тисячі літ.
Плюс величезні поклади залізних руд, які виявив “Геліос” у північній півкулі, родовища золота, марганцю та інших металів, поклади яких вони знайшли за ті 27 днів, доки вивчали Леонію.
Від повноти щастя (а він уперше, одколи на Леонії, відчув себе щасливим, хоча щастя це було професійним), Адам ліг у високій сухій траві, розкинув руки і слухав безугавне сюрчання коників та дивився у небо. А небо над ним було високим, голубим, пречистим. Зрідка по ньому величаво пропливали білі хмарки, іноді затуляли сонце, і тоді на лице падала світла, негуста тінь – легка і приємна, як сон літнього ранку. Не хотілося ані вставати, ані ворушитися.
“Земля... Нарешті я вдома, – подумав Адам чи йому примарилось. Бо таким мирним і лагідним, по-весняному голубим небо буває тільки вдома, у рідному Придніпров’ї, куди він незмінно – хоч на день, тиждень чи й на місяць – повертався щоліта. Не їздив ніколи ні в Крим, ні до Середземного моря, а всі відпустки обов’язково проводив у рідному краї – у місті, що вже не одне сторіччя стояло на крутому березі Дніпра. Набравши з собою червонобоких яблук, поспішав за місто, до дніпрових круч, мимо яких у сиву минувшину пропливали лодії князя Святослава. Лягав у траву під високим і дзвінким придніпровським небом. А яка далечінь простилалась перед ним: і Задніпров’я, і Присамар’я, і далекі грози, що синіли потойбіч, і блискавиці, що безгучно шугали над половіючими хлібами.
Туди, на другий бік Дніпра, де зараз жовтіють пшениці, як жовтіли вони сотні літ тому, їх, школярів-восьмикласників, возила автобусом викладач історії, щоб подивилися на розкопки прадавньої скіфської могили. Жінка-археолог у великому брилі-сомбреро, у вилинялій кофтинці, у витертих джинсах, спираючись на древко лопатки, розповідала їм, що тут, на далекій околиці степового краю, переважно жили бідні скіфи, порівняно із царськими скіфами – саями, які там, на півдні, володіли незліченними стадами худоби й табунами коней. У цій могилі було поховано багатого скіфа, бо ж наконечники для стріл він мав не кам’яні, а металеві. А в ті часи не кожен-бо скіф міг дозволити собі таку розкіш...
І згадка про скіфську бронзову стрілу вмить повернула Адама до дійсності. Він поквапливо звівся і сів, кліпаючи повіками... Ні, він не на Землі, а на Леонії, і йому, Адамові, також доконче потрібна бронза. Адже бронза – це й справді наконечники для стріл. А наконечники – то ж полювання, їжа, то, зрештою, саме життя. Не говорячи вже про захист, бо ж невідомо ще, які тут є тварини і як вони поведуться при зустрічі з пришельцями.
Отже, потрібна бронза!..
Адам з любов’ю поглянув на самородки міді, що золотом (особливо куприт) виблискували під сонцем, і подумав, що для виплавлення бронзи ще потрібно знайти олово.
І став пригадувати, а що йому відомо з історії ливарного виробництва, технології. Незабаром перейшов до гірського потоку і, лігши на березі, ділив, малював якісь схеми...
Сонце вже високо піднялося над Великим Мідним хребтом, і Адам, спохопившись, заквапився. Час уже й додому (він посміхнувся, що подумки назвав печеру домом). Єва вже, мабуть, знудьгувалась без нього. Та й не варто лишати її саму – мало що може трапитись. Хоча планета й безпечна для біологічних організмів, але елементарна обережність не зашкодить.
Згадавши Єву, посміхнувся, потім зітхнув, замислився.
Він її кохав, кохав усі ці роки, ще з Паміру, і таїтися перед самим собою немає смислу. Кохає і зараз таку, якою вона є. І кохатиме все життя. Але чи має він моральне право на кохання? У неї загинув чоловік, вона у такому стані... Ні, доки вони на Леонії – жодного натяку про любов. Вирвати її з корінням. Зараз Єва для нього лише товариш по нещастю, товариш, якого Адам мусить врятувати будь-якою ціною.
А ось коли вони повернуться на Землю, тоді він скаже їй про свою любов. Та чи повернуться?
Зараз йому 32 роки, плюс чотирнадцять... Майже півстоліття стукне. Як для зізнання у коханні – явно пізнувато. А втім, чому пізно? Хто сказав, що пізно? Ще поет у сивій минувшині стверджував: “любви все возрасты покорны”. Треба тільки вміти чекати. Терпляче чекати свого часу.
Прихопивши куртку з самородками, Адам рушив з мідного ельдорадо “додому”, себто до печери. Куртка відтягувала руки, і тому часто доводилося їх міняти.
Припікало сонце, у небі кружляли орли чи інші, подібні до земних орлів, птахи. Один з них забрався високо-високо і білою цяткою ширяв у блакитній голубизні. Адам зупинився, замилувавшись літуном. Птах був дуже схожий на “Геліоса”. На далекій орбіті гігантський космічний корабель землян із поверхні планети теж здавався отаким маленьким сріблясто-білим птахом у голубому піднебессі. На мить Адамові здалося, що той птах у зеніті неба і є “Геліос”, який дивом уцілів, урятувався і зараз пришле за ними експедиційну ракету.
“Якщо то “Геліос”, – подумав Адам, – то він полетить у напрямку північних гір, зникне за ними й через 15 хвилин з’явиться позаду, над морем і бухтою...”
Але птах, що кружляв у зеніті неба, нікуди не думав летіти й зникати за північними горами, де були спекотні безводні пустелі. Адамові стало гірко й тяжко на душі. Так тяжко, що забракло повітря і він у відчаї хапав його ротом.
Аби не піддаватися відчаю, Адам швидко рушив, намагаючись не думати про “Геліос” і трагедію. Думав про Єву. І від того йому стало трохи легше. Що б там не було, а найдорожча людина з ним. І це вже радість. Бо тільки завдяки Єві він живе й досі. У той страшний день, коли в небі Леонії анігілював “Геліос”, Адам хотів покінчити з собою, кинувшись у прірву. Бо кому було потрібне його життя на безлюдній планеті? Та в останню мить згадав, що на планеті, крім нього, залишилась Єва. І зрозумів, що віднині його життя потрібне їй. Заради Єви він мусив жити, щоб зберегти її, – не просто вродливу жінку, а радість і муку своєї любові.
2
Того ранку Єва прокинулася пізно, як уже сонячні промені проникли в дальній куток печери і висвітили там золотаве кружало. Прокинулася з відчуттям, що виспалася та відпочила, як ніколи. Навіть боки не боліли від кам’яного лежака, як бувало щоранку.
Звелася, а Адама в печері нема.
Погукала: тихо. Тільки у відповідь долинув приглушений рокіт прибою та десь зовсім близько зареготав мартин.
– Весело ж тобі, – промовила вголос і посміхнулася. – А взагалі, добра в тебе робота, мартине: літати над морем і реготати. Я згодна помінятися з тобою ролями: перебирайся в печеру, чи то пак на віллу “Кам’яні пенати”, а я літатиму над морем і реготатиму.
Настрій у Єви був гарний. Чи не вперше вона прокинулась на Леонії з таким настроєм. Дивно.
– Адаме-е-е?!. – погукала голосніше й, не дочекавшися відповіді, подумала, що Адам, мабуть, знову подався за самородками міді.
Невже він і справді надумав виплавити бронзу? Ну й дивак!.. Без спеціальних електроплавильних печей? Без металургійного заводу, зрештою? От фанатик! Єва посміхнулась сама до себе і подумала: Адам такий. Якщо вже щось задумає, неодмінно доб’ється. Наполегливий. Із таким не пропадеш. Навіть на безлюдній планеті. Єві просто-таки повезло, що в хвилини випробування доля послала саме його. А ось сміливості у стосунках з жінками йому явно бракує. Коли б він був хоч трохи рішучіший отам, на Памірі, на Місяці чи на Марсі... А втім, чи не однаково, який він. У Єви сьогодні гарний настрій, і це вже радість.
Вона з насолодою потяглася, відчуваючи, як у пружному молодому тілі забриніла-заграла снага, і подумала, що вона таки й справді залежалась у цій печері. Два місяці, як у добровільному ув’язненні. Справді, як каже Адам, треба ворушитися. Схопилась і підстрибом вибігла з печери.
У морі – ані хвильки. Вся його безкрая широчінь була залита не то сріблом, не то оловом. Удалині здіймалися фонтани, ось вони з’явилися зовсім близько: кити забавлялися. Адам казав, що то кити-горбачі. Єва довго спостерігала за ними і дивувалася: вилітають з води, підстрибують високо, перевертаються у польоті і, розчепіривши плавці, падають, здіймаючи бризки.
Мружачись од сонця, вдихнула на повні груди повітря, звела руки над головою і зробила кілька вправ із спецкомплексу “Для жінок, яким за двадцять п’ять”. І відчула, як кров стрімко й тепло розлилася всередині, як спрагле за рухами тіло наливалося силою, ставало пругким і дужим. Їй захотілося бігати, пустувати – вперше після трагедії відчула, що вона ще молода, повна снаги, енергії. І їй ще жити й жити.
“Прилетять земляни, неодмінно прилетять, – подумала Єва. – Треба набратися терпіння і чекати. Не нидіти і не сидіти склавши руки. А обов’язково чимось зайнятись. Що трапилося, того не повернеш, а живим жити треба”.
Перед стартом у Єви брали інтерв’ю.
Це було перше у її житті інтерв’ю, і вона придбала цілу пачку номерів газети з її інтерв’ю, читала і перечитувала по кілька разів, доки й не вивчила напам’ять.
Симпатичне дівча, кореспондентка молодіжної газети, задала їй кілька запитань.
І запитання, і свої відповіді Єва пам’ятає дослівно, хоча минуло відтоді дев’ять років.
ЗАПИТАННЯ: В чому, по-вашому, полягає смисл життя?
ВІДПОВІДЬ: Я ніколи над цим не задумувалася. Я людина не видатна і на героїчні вчинки, мабуть, не здатна. Просто жила і в міру своїх сил, знань та здібностей робила свою справу. Тобто була на своєму місці. А бути на своєму місці – це, як мені здається, треба перемагати буденність, інерцію, жити так і працювати так, щоб кожний день був дарунком долі.
ЗАПИТАННЯ: Що таке, по-вашому, щастя?
ВІДПОВІДЬ: Це коли ти любиш і тебе люблять. Це коли ти комусь потрібний і хтось тобі потрібний. Тоді вранці хочеться йти на роботу, а ввечері – повертатися додому.
ЗАПИТАННЯ: Як ви вибрали свою професію? Чи задоволені вибором?
ВІДПОВІДЬ: Я її не вибирала, вона мене вибрала. Для мене лікувати людей – внутрішня потреба, бажання робити іншим добро. Здоров’я – найдорожче. Щоправда, як лікар, я не дуже досвідчена, але досвід приходить з часом і в праці. Процес лікування – не просто мій професійний обов’язок, це моя особиста радість.
ЗАПИТАННЯ: Любите ризикувати чи відда’єте перевагу спокійному життю?
ВІДПОВІДЬ: Раніше здавалося, що люблю спокійне життя, а тепер, коли я стала членом екіпажу “Геліоса”, який невдовзі стартує у невідомі далі, виходить, люблю ризикувати. Від думки, що попереду тебе чекає Невідоме, Риск, відчуваєш у собі енергію, отой смисл життя, про який ви питали.
ЗАПИТАННЯ: Чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?
ВІДПОВІДЬ: Ні, але все ще попереду.
ЗАПИТАННЯ: Ваша улюблена поговірка?
ВІДПОВІДЬ: Головне – здоров’я, все інше – перемелеться.
ЗАПИТАННЯ: Ваша мета?
ВІДПОВІДЬ: Відкрити (разом з екіпажем “Геліоса”) нову планету для людей, а ще краще вступити в контакт із позаземним Розумом. І, звичайно ж, повернутися на рідну Землю.
ЗАПИТАННЯ: Чи є людина, на яку б ви хотіли бути схожою?
ВІДПОВІДЬ: Мені завжди хотілося бути самою собою. І не тому, що я – ідеальна, ні. У мене є свої плюси, але, на жаль, є і мінуси. Останніх, може, й забагато. Так ось я хочу бути сама собою з усіма плюсами і мінусами. А когось копіювати – для чого? Копія – найжахливіша річ.
ЗАПИТАННЯ: Що ви чекаєте від свого чоловіка?
ВІДПОВІДЬ: З чоловіком ми колеги і друзі. Від заміжжя чекаю чогось нового у своєму житті, того, чого я ще не пізнала. Дуже хочу мати дітей, але... На сімнадцять років лечу в Космос – які вже тут діти?
ЗАПИТАННЯ: Про що ви мрієте?
ВІДПОВІДЬ: Багато про що. Але – не розповім. У кожного мусить бути своя таємниця. Скажу – і вона перестане бути моєю.
Єва зупинилась.
– Про що я тоді мріяла?
Вона довго думала і, зрештою, махнула рукою.
Усі її тодішні мрії стали тепер такими дріб’язковими, несуттєвими, що й згадувати не варто. Нині у неї одна мрія: повернутися до людей.
Єва зупинилась і повторила вголос:
– Повернутися до людей. Не хочу ні слави, ні знаменитості, нічого, нічого. Лише б повернутися до людей.
Єва оглянула спортивний костюм, у якому спала і який уже не знімала більше двох місяців. Подумала про те і жахнулась: як вона могла так опуститись? Адже вона не сама на безлюдній планеті, поруч неї Адам... І він усе це бачить. Жах! Від сорому паленіли щоки.
Стрибаючи з каменя на камінь, спустилась у бухту і пішла понад прибоєм. Її обдавало бризками, лице обвівало вітерцем, і від того ставало легше – наче хто провітрював її нутро. На прибережному піску лежали черепашки найдивніших форм та кольорів. “Треба випрати свій одяг”, – вирішила Єва. Стягнула із себе костюм і на якусь мить розгубилася – до того незвично було стояти в самих лише трусиках. Здалося, ніби за нею підглядають. Не втрималась, озирнулася навсібіч – у бухті було тихо і порожньо. Та й хто може підглядати? Адам десь у горах, а більше на цій планеті нікому за нею підглядати. Заклала руки за гололову (не підозрюючи, що за нею усе ж таки спостерігають двоє очей) і підставила тіло морському вітру. Він збивав їй волосся, приємно лоскотав щоки, обвівав груди, стегна, і їй було приємно так стояти й відчувати своє тіло – молоде, сильне, повне снаги та здоров’я.
А двоє холодних очей пильно спостерігали за нею із-за каменя...
“Взагалі, не завадило б мати дитину, – зненацька подумала Єва і, здіймаючи бризки, з вереском кинулась у воду. Триматися на воді було легко – лежи, розкинувши руки й ноги, дивись у небо, і здавалось їй, що вона на Землі, що ще зовсім маленька і вперше приїхала з мамою на Чорноморське узбережжя, вперше відчула, як хороше ніжитись у морській воді.
“Усе-таки жити гарно, – думала Єва. – А я, дурна, ниділа в печері. Слізьми ж горю не допоможеш. Якщо доля поставилась до мене милостиво і подарувала життя, то чого ж скаржитись на неї? Наперекір усьому треба жити!”
Зненацька попереду неї щось мигнуло, наче зелені товсті і в’юнкі водорості порскнули навсібіч, Єва не встигла нічого збагнути, як ті сіро-зелені липкі водорості з двох боків обхопили її, прилипаючи до тіла... Вона здригнулась і шарпнулася, але залишилась на місці.
Тільки тут збагнула, що то не водорості, а щупальці. Бридкі, жахливі і сильні шупальці.
У ту ж мить зовсім поруч хтось сказав:
– Спокійно. Беремо інтерв’ю. Запитання перше: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?..
3
Адамові того дня дуже повезло.
У Мідних горах, в однім із розпадків, він негадано знайшов каситерит – олов’яну руду. Справжню олов’яну руду!
Тримаючи в руках шматок важкого, коричнюватого, з темними підпалинами по краях мінералу, Адам думав, що до бронзи тепер уже залишилося небагато. А бронза – то і ніж, і сокира, і, зрештою, наконечник для списа. Не кажучи вже про наконечники для стріл. Залізо він зараз навряд чи виплавить – потрібна значно більша, аніж для бронзи, температура плавлення. А з бронзою якось упорається. Принаймні мусить, інакше не вважатиме себе за справжнього чоловіка.
Прихопивши дві чималі грудки каситериту, рушив далі, вкотре міркуючи: як і з чого спорудити сумку? Як йому необхідна міцна і простора сумка, яку б він міг носити через плече. Бажання, звісно, скромне, але спробуй навіть його задовольнити.
Вирішив більше в розпадки не заглядати (хай якось іншим разом), а повернув до бухти, до вілли “Кам’яні пенати”, бо сонце вже піднялося й так високо, а Єва “вдома” сама. “Надалі, – подумав Адам, – треба в походи брати і її. Чому вона нидітиме в печері одна?”
Адам ішов і думав про те, як плавитиме бронзу, бачив у тих мріях бронзовий ніж, який щойно виплавив, бронзову сокиру, наконечники для стріл, ще й рибальські гачки. Ось тоді можна буде зайнятися рибальством, полюванням...
Спустившись по крутому схилу хребта в долину, де між камінням клекотів гірський потік, Адам спинився, щоб напитися. Поклав куртку з рудою, а сам підійшов до потоку, опустився на коліна. Вода була чиста й прозора і така холодна, аж зуби заломило. Адам із задоволеням напився і застиг, задивившись у чисте дно. Там видно було кожен камінчик, навіть піщинки. Іноді пропливали якісь рибинки і зникали за каменями. Зліва по дну розсіювалось голубувате сяйво. Адам пройшов берегом кілька кроків до того місця і знову став навколішки. Його увагу привернули блакитні краплинки, яких було аж рясно, а далі вони зливалися у суцільну синяву. Наче шмат неба впав у потік і залишився на дні. Заінтригований, Адам дістав одну голубу краплину і скрикнув: бірюза! Автоматично, як добросовісний студент, відзначив про себе, що бірюза – мінерал із класу фосфатів, колір голубий, блиск восковий...
Місцями голубі намистини лежали рідко, а деінде дна від них не було видно, аж вода сяяла голубизною.
“Назовемо цей потік Бірюзовим”, – подумки відзначив Адам і повторив уголос:
– Потік Бірюзовий. Непогано звучить.
Опустив руку в воду і, зачерпнувши повну жменю круглих бусинок, став роздивлятися їх, сидячи на березі та міркуючи: як практично використати цей мінерал у даному становищі? Адже, крім краси, Адамові потрібний і практичний зміст. Мідь, приміром, та каситерит дадуть бронзу. А бірюза?
“Принесу Єві, – зрештою, вирішив він, – хай порадується”.
І спало Адамові на думку, що з цих небесно-голубих бірюзинок може вийти чудове намисто для Єви. Лише треба просвердлити дірочки в камінцях – і готове. Єва, безперечно, зрадіє! Ще б пак, від бірюзового намиста жодна жінка не відмовиться. От і буде дарунок Єві. Може, він хоч трохи розвіє її постійний смуток і тугу?.. Пригадалась минула ніч, коли Адам до ранку просидів біля неї, тримаючи руку на її грудях.
Він хлюпнув собі на щоки холодної води і, назбиравши на дні пригорщ зо дві бірюзи, вже на березі переглянув знахідку, старанно відібрав бусинки, гарні, круглі, однакового розміру.
Скільки треба на намисто, Адам не знав, тому вибрав жменю і висипав до кишені. Правда, просвердлити дірочки в намистинах не просто, та й нічим, але.він про те поки що не сушив собі голови. Коли виплавить бронзу, щось придумає.
Простягнувши руку до куртки з мінералами, Адам відчув, що хтось пильно на нього дивиться. А відчувши, закляк з простягненою рукою.
Потім повільно повернув голову і знову завмер.
Над травою здіймалася голова.
Вона була завбільшки з людську (чи, може, трохи менша). Тільки пласка. Двоє зеленкуватих очей, не блимаючи, дивились на нього.
Адам глянув у ті круглі смарагдові очі і в глибині їх побачив себе, напруженого, напівзігнутого, з простягненою до куртки рукою.
Голова була на довгій шиї, яка чомусь почала довшати й довшати. Ось вона витягнулася над травою, а голова піднімалась усе вище й вище.
І тільки тоді Адам збагнув, що то – удав.
Тієї ж миті зелене страховисько зі смарагдовими очима підстрибнуло вгору...
4
Сіро-зелені липкі щупальці стисли груди і боки так, що й не дихнути. Гострий біль оперезав усе тіло. Потім почалося повільне але невблаганне стискування. І Єва збагнула, що єдиний шанс на порятунок – це будь-що вибратися на берег.
Над силу загрібаючи воду, зробила спробу підпливти до мілини, щоб упертися ногами в дно, але з води вихопилось іще кілька бридких щупалець. Вони повисли на її лівій руці, потягли у воду і наче прив’язали руку до бока.
Лишалася вільною лише права рука.
– А-а-а!.. – Єва хотіла закричати, але не змогла, бо від спроби кричати біль ще гостріше пронизав її груди.
У відчаї вона вільною рукою хапалася за товсті сіро-зелені канати, що обвили її, намагалася відірвати їх– та де там! Вони були слизькими і впивались у тіло до крові.
Бовтаючи ногами, щоб утриматись на поверхні, Єві величезним зусиллям вдалося трохи просунутись уперед, і невдовзі вона відчула під собою піщане дно. Але хтось невидимий стиснув її у своїх жахливих обіймах з такою силою, що перед очима враз за пурхали чорні метелики. Від нестерпного болю перед очима пливли то жовті, то чорні кола.
Вона викидала подалі од себе праву руку, щоб вберегти її від щупалець, і підгрібала під себе воду, то намацуючи ногами дно, то втрачаючи його.
Та величезний спрут (а Єві чомусь здалося, що це не відомий їй місцевий спрут) тягнув її усе далі й далі од берега. Кричати вона не мала ні сил, ні можливості, бо груди були стиснені, наче металевими обручами. Та й хто почує її крик? А дам подався у гори за мідною рудою, а на власні сили Єва вже не розраховувала. Від спрутових обіймів тіло перетворилося в суцільний біль.
Ось вода забурлила, і крізь туман, що застилав очі, Єва побачила величезний чорний дзьоб, непорушно застиглі, наче скляні, очі... Спрут надимався, як мішок, збільшувався (розміром він уже був майже таким, як вона) і тягнув її на глибоке. Вона почала втрачати під ногами дно. Сили вже полишали її, і Єва збагнула, що зможе протриматись не більше хвилини.
І їй захотілося побачити Адама.
Хоч один-єдиний раз.
Згадалося, як місяців два тому вона сама кинулась у море, щоб покінчити з собою. Так, тоді Єва багла смерті. А дам врятував її. А нині, як спрут тягнув її на дно, коли смерть заглянула в очі, Єві захотілося жити.
Зібравши останні сили, закричала що було духу:
– Ада-а-ме-е!!!
І побачила чорний косинець, що мигнув біля неї. Тієї ж миті занурилась у воду з головою, але від чийогось поштовху знизу вискочила на поверхню. Широко розкритим ротом хапнула повітря. А чорний плавець носився біля неї по колу, чулися удари: один, другий, третій... І враз легше стало дихати. Єва збагнула, що з грудей її нарешті відпали сіро-зелені шупальці. Невже врятована?...
Але вже не було сили утриматись на поверхні, і вона, ковтаючи воду, почала повільно занурюватися, не відчуваючи, що це кінець. А вода така м’яка, ніжна, як постіль...
Нараз хтось різко штовхнув Єву у спину, і вена мовби пробудилася зі сну. Рятівний поштовх підкинув її на метр уперед.
До берега!..
А поштовхи продовжувалися. Зрештою, Єва, пропливши ще кілька метрів, відчула під ногами дно і ледве стала на нього затерплими ногами. Це вже було спасіння.
І тут вона побачила дельфіна.
Він проплив понад берегом, вистрибнув із води, свиснув, як здалося Єві, привітно й весело: “Тепер не пропадеш!..” І зник під водою.
Хитаючись, вона вийшла на прибережний пісок і Епала. Світ завертівся перед нею, бухта попливла швидко-швидко, але коли хвилі лизнули їй п’яти, Єва з жахом подумала, що спрут може стягнути її назад у море... І вона поповзла подалі від води, бурмочучи: “Не дістанеш... Тепер уже не дістанеш...”
Туманіло в очах, на губах виступила кривава піна, а Єва все повзла і повзла. Потім голова впала на руки, і вона втратила свідомість...
5
Спрут виявився не таким уже й бридким та страшним, як при першому знайомстві, коли він хотів затягнути її у воду.
“Чому ти злякалась, двонога істото? – грайливо водив він перед нею своїми витонченими щупальцями. – Я ж лише хотів познайомитись із тобою”.
“Для цього треба було мене тягти у воду?” – сердито одказала Єва.
“Хто тебе тягнув? – вкрай здивувався спрут. – Я лише обняв ніжно-ніжно і ввічливо запрошував. Але ти, на жаль, не зрозуміла мене. Ось тоді я вирішив показати тебе нашим”.
“Кому це – “нашим”?”
“Спрутам. Адже вони ще ніколи не бачили такої істоти, як ти, – з двома щупальцями”.
“У мене не щупальці, а руки, – обурилася Єва. – Я людина!”
“Наші премудрі спрути...” – почав було він. Та Єва перебила його:
“Ви що, розумні істоти?”
“Так, на дні моря найрозумніші – спрути. І я дуже хотів, щоб ти побувала у нас в гостях”.
“Але ж я могла втопитися!”
“Як це – втопитися?” – не збагнув спрут.
“Ну... загинути від води”.
“Ти дивна істота, і мова твоя теж дивна. Як це можна загинути у воді? – страшенно здивувався елегантний спрут. – Вода – єдине середовище, у якому може існувати життя. А поза водою – смерть. Загибель розуму і життя”.
“Для нас вода небезпечна, бо наше життя розвивається у кисневому середовищі. У повітряному морі”.
“Коли я скажу про це премудрим спрутам, вони реготатимуться цілих три дні і три ночі!..”
І ввічливий спрут так зареготав, що Єва враз опам’яталась.
– Де я?.. – злякано запитала вона.
Звела голову, відчуваючи тупий біль у всьому тілі, – вона лежала у печері, на кам’яній постелі, а над нею схилився Адам.
– Як гадаєш, може бути розум у спрутів?
– Цілком можливо. За певних умов розум може розвинутися і в воді, на дні морів та океанів. А що?
– Приснилось мені чи примарилось, що в цьому морі живуть розумні спрути. Один із них і хотів зі мною “познайомитись”.
– Ти вся у кривавих смугах. Як тобі вдалося врятуватися?
– Дельфін виручив. – Єва вмовкла. По хвилі озвалася знову: – Я тебе гукала...
– Я був у Мідних горах, – винувато сказав він. – Але більше я тебе не залишу саму.
– В останню мить... Тобто коли мені здалося, що це моя остання мить, мені захотілося побачити тебе. – Адам ворухнувся, і Єва злякано попросила: – Не відходь од мене. Я хочу, щоб ти завжди був зі мною.
– Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає.
– Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся залишатися одна...
І зробила рух, щоб звестися.
– Лежи, лежи, – попередив він. – Тобі не можна рухатись.
– Пити, – попросила Єва, й Адам, діставши черепашку, напоїв свою супутницю. – Як добре, що я вдома. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього людина звикає... А ти де був?
– Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За другим хребтом, на дні потоку. Бірюза – мов намальована. Голуба-голуба, як весняне небо. – Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах заголубіло. – Це тобі на намисто.
– Ой! – тільки й мовила вона у захваті. А по хвилі: – Що ти ще бачив у горах?
– Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І такий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав – і тільки його бачили.
– Тобі повезло, а ось мені... – І вона сумно зітхнула.
Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому почувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Адама наказував: “Лежи, лежи, у тебе жар. І рани горять...” Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї інтерв’ю.
“У мене лише одне запитання: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?”
І заходився обмацувати її своїми щупальцями, Єва боронилась, як могла, і все кричала: “Я зараз Адама покличу. Ада-аме-е!..”
Прокинувшись, відчула, що чимось обліплена.
– Що це? – запитала злякано, бо здалося їй, що то – щупальці.
– Лежи, лежи, – заспокоїв її Адам. – У тебе жар, то я нарвав листя подорожника і поприкладав до твоїх ран. Листя подорожника знімає жар і допомагає швидкому заживленню.
6
Жар у Єви тримався три дні.
Адам не відходив од неї, напував кокосовим молоком, міняв листя подорожника, а воно від жару швидко висихало і скручувалось. На ніч розводив у печері багаття (дим від нього піднімався під високе склепіння і через тріщини у камінні десь зникав), укривав Єву на ніч морською травою. Коли б вона не погукала його – вдень чи вночі, – він завжди був поруч і, дбайливо схиляючись над нею, запитував:
– Я тут, чого тобі?
На четвертий день жар почав потроху спадати, і Єва вже могла сидіти. Багряно-сині смуги на її тілі – сліди від спрутових обіймів – уже позасихали і почали заживати. Лише тоді вона змогла одягти свій спортивний костюм.
Одного разу, повернувшись до печери, Адам побачив Єву на березі моря: вона бродила по коліна у воді.
– Що ти робиш? – закричав він, спускаючись у бухту. – Зараз же вийди з води! Раптом – спрут?
– У цьому морі спрути мудрі, – засміялась вона.
Зненацька почувся свист – і вони завмерли, повернувшись до моря. Понад берегом мигнув чорний плавець, і з води вистрибнув дельфін.
– Він! – крикнула Єва. – Рятівник мій!
– Дельфіни всі схожі один на одного, – висловив сумнів Адам.
– Ні, ні, це мій рятівник, я його впізнаю серед тисячі дельфінів! – І Єва кинулась у воду.
– Обережно, Єво!..
Вона забрела у воду по пояс, простягла руки; дельфін ткнувся їй у долоні – спершу в одну, потім у другу – і легенько свиснув.
– Він запитує мене... як я почуваюсь, – збуджено говорила Єва. – Рятівнику мій, я ніби заново на світ народилася. І ніколи-ніколи не забуду тебе, найкращий у всьому морі дельфінчику!
Дельфін описав коло, ще раз ткнувся у Євині руки, весело свиснув, підстрибнув і зник.
– Спасибі тобі, рятівнику! – гукнула йому вслід. Хай тобі щасливо живеться у цьому морі. Припливай до нас у гості! – Й обернулась до Адама: – Давай якось назовемо це море.
Адам мить подумав і мовив:
– Є назва. Море Спасіння. Хай віднині воно так і називається – море Спасіння!..
– А тепер слухай мій наказ! – тоном, що не допускає заперечень, сказала Єва. – В море Спасіння віднині без зброї в руках – ані кроку! Я не хочу, щоб якась... метка спрутиха тебе обнімала. Отож без зброї ані-ні!
– Але ж у мене немає зброї.
– Чим хочеш озброюйся – хоч палицею, хоч каменюкою, хоч ще чим, – а тільки з голими руками у море зась! Ясно?
– Ясно, – покірно мовив Адам.
Таким чином на безлюдній планеті Леонія в один день і в одну годину відбулися аж дві видатні події: було названо море і вперше за всю мільярднолітню історію Леонії на її поверхні пролунав наказ. Скільки їх буде ще попереду, скільки сотень тисяч жінок скільком чоловікам даватимуть накази – автор того поки що не відає. Але свято вірить, що наказ Єви, адресований Адамові, хоч і перший, але не останній. Думаю, всі спадкоємці Адама підтвердять, що автор тут анітрохи не помиляється.
7
Із подій, вартих згадки у третій частині нашої... майже не вигаданої історії про двох землян та їхнє поневіряння на безлюдній Леонії, уваги заслуговує та, яку Адам згодом назвав так: “Ніч, коли трудився Робітник”.
Отже, про ту ніч. А втім, нічого особливого в ту ніч не трапилося (а любителі пригод ніяких пригод у цій главі не знайдуть), але вона прискорила рішення Адама стати учнем... бога.
Якого бога? Адже планета безлюдна, а де немає людей, там, як відомо, немає і богів, бо останні завжди є тільки супутниками людей.
Але на ці та інші запитання автор відповість трохи згодом, а зараз вдасться до дуже популярної в романістиці фрази: “Минуло кілька днів”.
Отже, й справді минуло кілька днів, а однієї ночі Адам з Євою прокинулися одночасно, схопилися на своїх кам’яних лежаках.
Якусь хвилю вони сторожко прислухалися.
Знадвору долинав незрозумілий, але тривожний гул” Він то затихав, то знову посилювався.
У пітьмі печери ледь-ледь тлів жар багаття, вкриваючись сірим попелом.
– Адаме, що то? – В голосі Єви відчувалася тривога. – Гуде... Ніби під землею.
