Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)
– Зверни увагу, Сонце якраз позад нас, і досить низько.
– Знаю! Сонячні промені проектують на фоні туману або хмар людину, тварину чи дерево. В даному разі сонячні промені спроектували на тумані моє відображення! – весело закінчив Адам.
Тут Сонце зайшло за хмару, і привиди з протилежного хребта тієї ж миті зникли.
– Досить рідкісне явище, – зітхнув Адам. – Цей хребет колись стане визначним місцем у туристичних довідниках Леонії, і сюди завжди стоятиме черга бажаючих подивитися на чорні привиди.
Останньою на гребені зникла жіноча фігура.
– Скінчилося кіно, – зітхнула Єва. – Виходить, дарма я з самого ранку наводила марафвт – перед ким хизуватися.
– А я? – образився Адам.
– Ти... мій чоловік, з яким ми розписалися на тотемі. То хіба для свого чоловіка прибираються? – І весело блимнула променистими очима. – Як казала одна: чого мені чепуритись, як я уже заміж вийшла?
Обхопивши Адама за шию, поцілувала його і закружляла навколо, вигукуючи:
– Ах, як добре, що то був лише безтілесний привид! Планета наша, нікого тут, крім нас, більше немає, і ніхто нб перешкодить нашому щастю! Ми ж – не забувай – приречені на щастя! А контакт з позаземною цивілізацією встановимо якось іншим разом.
13
Після того випадку життя знову ввійшло в нормальну колію (якщо так можна сказати про життя тих, хто опинився на чужій планеті, відрізаний од усього людства сорока з чимЬсь тисячами мільярдів кілометрів чорного мороку), І ніщо вже більше не порушувало спокій двох закоханих поселенців Леонії. Обоє вони, ні-ні, та й потішалися із своєї спроби “встановити контакт” з оптичним явищем, і згадка про Чорного привид а ще довго смішила їх, зігрівала теплом усмішок. Вони сміялися одне з одного, і в їхньому одноманітному житті то були чи не найвеселіші хвилини. І були вони вдячні Чорному привиду, що він хоч трохи пожвавив їхнє не багате на події життя.
А життя і справді було одноманітним.
їли двічі на день, уранці й увечері. Раз у три дні Адам ішов на полювання – в Мідні гори за козлами чи на Великі Рівнини за птицею. Опівдні обов’язково лягали спати, в надвечір’я поралися коло багаття – готували вечерю й гомоніли біля “сімейного вогнища” іноді до півночі.
Зате вечорами, мружачись, Єва простягала до Адама руки і ніжно щебетала: “Ну йди вже до мене, Адаме, бо я так за тобою скучила. Наче вік не бачила!..” І в її обіймах він забував про все на світі, вважав себе найщасливішим чоловіком – навіть на безлюдній планеті, навіть у печері, на кам’яному лежаку.
І нещастя з “Геліосом” якось непомітно почало відходити на другий план, а на першому утверджувалось щастя. Хоча іноді мучив його докір совісті, що товариші загинули, а він васолоджуєтьоя любов’ю... Але мертвим – мертве, а живим – живе. Та й уціліли вони з Євою не шкурництвом, а волею випадку, зерна неправди, як сказав один великий поет, у них немає за душею, тож совість їхня перед загиблими чиста. І доки живі, вони візьмуть од життя усе. Відлюблять і відживуть за себе і за загиблих. А прийде смерть – сприймуть її як належне.
14
На другий рік вони приручили кішку.
Це була значна подія у їхньому житті і варта того, щоб її занести до нашого найправдивішого літопису про життя перших двох людей Леонії.
Одного разу Адам пішов на Великі Рівнини до озер, де сподівався підстрелити водоплаваючу птицю чи фазана у прибережних заростях, а повернувся з кошеням дикого кота.
– Ось, найсправжнісінький представник роду кошачих власною, так би мовити, персоною!
Той представник був ще сліпим і майже безпорадним. Кошеня повзало, тикало всюди мордочкою і жалібно пищало. Єва тільки руками сплеснула.
– Ой, яка ж ти нещасна, крихітко моя!.. У тебе в очереті десь була вусата мама, та й тато десь никав-колобродив. А тут прийшов чужий дядько на двох ногах і забрав тебе од маминого соска з молоком.
– Ні від чийого соска я не відривав його, – невдоволено уточнив Адам. – Воно заблудилося, повзало сліпе в очереті.
Кошенятко розплющило одне очко і зненацька нявкнуло.
– Воно вже вміє . нявкати! – невимовно зраділа Єва. – Чуєш, Адаме, воно вже по-котячому нявкає! От здорово!.. Ну, прошу тебе, ще раз нявкни, бо на цій безлюдній планеті ми скучили навіть за котячим нявканням.
Кошеня, ніби на замовлення, нявкнуло аж кілька разів, і від того в печері стало якось затишніше, по-домашньому. І печера після того нявкання перетворилася на патріархальну сільську хату минулих сторіч.
– Так хто сказав “няв”? – гомоніла Єва до кошеняти, як до дитини. – Правда ж, ти згодне з нами жити на віллі “Кам’яні пенати”?
– Ня-яв!
– Адаме, воно погоджується з нами жити! Воно навіть не проти, щоб ми виховали з нього домашнього кота – ледачого і сонливого. Знаєш, Адаме, як ми його назвемо? А втім, ти глава сім’ї, тобі й рішати, а ми з кошенятком люди піддані, голоси у нас дорадчі,
– Воно сіре, то хай і буде Сірим, – не довго думаючи, вирішив Адам. – Звучить?
– Звичайно, – згодилася Єва. – Але цього котика, який так симпатично, зовсім по-домашньому нявкає, ми назвемо... Нявкунчиком. Ти не проти, Адаме?
– Тобі видніше.
– От і чудово. Котика будемо звати Нявкунчиком, А справжнього кота я з нього виховаю сама. Ще й дякуватиме потім, що його цивілізували, а то прожив би в очереті все життя дикуном.
І Єва, взявши Нявкунчика під свою опіку, приділяла йому стільки уваги, що кошеня швидко звикло до неї.
З напівсліпого жалібного кошеняти, мізерного й зачуханого з вигляду, невдовзі виріс пристойний і солідний кіт – гладкий, з пухнастим хвостом і пишними вусами, які він щодня старанно розчісував лапою. Одне слово, вийшов цілком шляхетний кіт, який міг би прикрасити будь-яке помешкання на Землі, не кажучи вже за ательє чи гастроном, їдальню або кафе, де їх – ситих і ліниво-добродушних – останнім часом розвелося чимало.
У ті місяці Адам багато полював на хребтах Мідних гір, де водилися гірські козли, невеликі, але з смачним м’ясом. Володіти луком Адам уже навчився. Отож м’яса у них було вдосталь. Єва поступово брала кухню на себе: смажила, пекла м’ясо і сушила на сонці про запас. А з недавнього часу зайнялася шашликами (для гостроти добавляла дикий часник, ще якісь трави), і в їжі вони не відчували нестатку. На друге вживали незмінні кокосові горіхи, які не надокучали ніколи, як ніколи не надокучали плоди хлібного дерева. Одне слово, як казала Єва, погладжуючи Нявкунчика по спині, жити можна було.
Із шкур гірських козлів Адам задумав виготовити замшу. Спортивні костюми, що були на них, не вічні, тож треба було заздалегідь подбати про майбутню вдяганку. А як перетворити грубу невичинену шкуру на ніжну і м’яку замшу, Адам дещо знав. Власне, то був надто примітивний спосіб і марудний та копіткий: треба було добу мочити шкуру у воді, потім вишкрібати і м’яти. У вік космічних швидкостей та бурхливого розвитку життя до такого способу виготовлення замші на Землі вже ніхто не вдавався. Але на Леонії час линув із швидкістю патріархальної черепахи, тому вечорами, сидячи біля багаття, Адам неквапливо м’яв шкури. Іноді йому допомагала Єва, але марудна робота швидко їй надокучала. Однак для Адама то були незабутні сімейні вечори. Заколисаний Євиним голосом, він м’яв і м’яв шкури. І йому здавалося, ніби потрапив не на чужу необжиту планету, а в прадавні віки на Землі, в часи первіснообщинних мисливців. Нявкунчик хапав зубами за шкуру і тягнув її до себе. Адам зненацька відпускав шкуру, і кіт падав на спину, чим дуже потішав своїх господарів. У такі вечори Єві також починало здаватися, що вона – маленька світлокоса дівчинка у вигорілім на сонці ллянім плат* тячку – прийшла до бабусі у гості. Бабуся в’яже їй теплі рукавички чи панчішки, а котик качає на долівці клубок вовняних ниток.
Нявкунчик вдався ледачкуватим і сонливим. Швидко розжирівши на козиному м’ясі, зробився гладким та неповоротким. І міг спати будь-скільки часу і в будь-якій позі. Єва, сміючись, перевертала його на спину, і він так спав, задерши лапи вгору.
Згодом Нявчунчик почав кудись зникати.
Прокинеться під вечір, потягнеться на передніх лапах, вигинаючи хребет, вмиється, лапою розчеше вуса, солодко помурчить і гайда з печери.
– Ох і розпарубкувався наш Нявкунчик! – хитала головою Єва. – Приведе він якусь вусату кралю, таку ж ледачу, як і сам.
І мов у воду дивилась.
Невдовзі Нявкунчик привів вусату кралю – молоду дику кішку, лякливу і ледачу. Спершу вона, обережно витягуючи шию, заглядала до печери, і досить було Адамові чи Єві ворухнутися, миттю щезала. Нявкунчик біг за нею – заспокоював її, чи що? (“Ну й дурна ж бо, кого ти боїшся? Ті двоногі істоти добрі і лагідні, вони годують мене м’ясом від пуза, так що не треба самому й на полювання ходити, ще й виховують мене, дикуна”). Нявкунчик майже щодня запрошував свою подругу зайти до печери, зумисне терся на її очах об ноги своїх господарів, показуючи подрузі, що це зовсім безпечно. Через тиждень гостя так осміліла, що вже почала заходити до печери і навіть їла м’ясо, яке їй підносила Єва. А ще по якомусь часі вона вже звично терлася об ноги своїх нових господарів, збагнувши, напевно, що куди вигідніше одержувати дармове м’ясо, аніж самій добувати його в очеретяних джунглях.
До всього ж вона виявилась такою ж ледачою і сонливою, як її обранець.
На правах виховательки і наставниці Єва частенько вичитувала мораль Нявкунчику:
– От ти сам ледачий, та й узяв таку, то як же ви будете жити, га? Спати і спати?.. Це діло нехитре. Та тільки хто ж вам добуватиме їжу? Полювати, як полюють твої дикі, не цивілізовані брати й сестри, ти не вмієш, а женитись кебети вистачило.
Її вихованець покірно муркотів, з усім погоджуючись, і вимагав м’яса. І наївшись, Нявкунчик і Кішечка (так вирішили звати подругу кота) смачно позіхали (причому, сидячи одне перед одним), вмивалися і вкладалися спати. Тепер, маючи подругу під боком, Нявкунчик ночами нікуди не ходив. І хоч він нібито не дуже й звертав увагу на свою “половину”, та по якомусь часі Кішечка привела четверо кошенят. Одне на другий день чомусь пропало, а троє виросли й невдовзі здіймали в печері такий лемент, що Єва змушена була виганяти їх з печери.
Та невдовзі Кішечка зникла. З кошенятами. Що там трапилося у котячому сімействі – драма чи якесь непорозуміння, характерами не зійшлися господар і господиня й розбили глек, – невідомо. А тільки Нявкунчик никав печерою і ображено нявкав, апелюючи за справедливістю до своєї господині.
– Хіба я винна, що од тебе подруга накивала п’ятами? – вичитувала йому Єва. – Треба було менше спати! А то бач який хитрий: і сім’ю хотів мати, і спати вдень та вночі.
Ось так і спливали місяці за місяцями, життя плинуло тихо та непомітно із своїми маленькими радощами й печалями. Адам м’яв і м’яв шкури і невдовзі вим’яв кілька, та так, що вони стали як шовкові. Від такої замші Єва була в захопленні.
– Ти в мене на всі руки майстер! – хвалила. – Коли б ти на Землі не подався в геологи, а згодом в кандидати наук, кращого кушніра за тебе не було б! І що ти з цієї замші збираєшся спорудити, мій любий?
Її любий врочисто й піднесено сказав, що збирається змудрувати своїй любій сукенку.
– Повністю схвалюю твоє правильне рішення. Але перш ніж шити своїй жінці сукенку, ти хоч зміряй її стан. Він у мене, між іншим, непоганий і, міряючи його, матимеш естетичну насолоду.
І мружила свої промениті очі, і не зрозуміло було – серйозно вона вихваляє свій пругкий стан чи, як завжди, кепкує над Адамом.
А він заходився міряти її стан смужкою шкури.
Єва вертілася перед ним, висока, пружна, із звабливим, наче вилитим із бронзи, тілом. І Адам ніяк не міг зміряти її талію. Зрештою, вони кидались одне одному в обійми і забували про все на світі...
Коли згодом Єва вдягла ту сукенку, то ахнула (а їй догодити із вбранням було не просто!). У ній Єва стала ще привабливішою, сукня підкреслила її стрункий стан і довгі ноги з міцними литками. Крім того, сукенка була з натуральної шкіри, а це неабиякий дефіцит на Землі у вік полімерів та штучних тканин.
Від Євиної похвали Адам не загордився, а заходився м’яти шкури ще й на безрукавку, пообіцявши зодягнути свою дружину з ніг до голови у все натуральне.
Щодо Нявкунчика (Адам, щоправда, вперто величав його Нявкалом), то, забігаючи наперед, скажемо, що він на довгі роки зберіг вірність першим людям Леонії. А ось на подруг йому не щастило – яку не приводив до печери, вона через кілька днів утікала назад в очеретяні джунглі. Чи природа їх кликала до себе, чи не могли звикнути до людського товариства, чи Нявкунчик їх не влаштовував, а тільки в печері вони не могли прижитися. На волі, певно, було краще.
Постарівши і ще більше розжирівши, Нявкунчик облишив нічні походеньки в очерети і вже не приводив подруг, а безтурботно хропів посеред печери, не забуваючи прокидатися, щоб поїсти й трохи помуркотіти та потертися об ноги господарів. Та перші люди Леонії і цьому були раді: все ж таки у їхній печері хропіла ще одна жива істота й іноді терлася об їхні ноги, як у далекому дитинстві на предалекій Землі.
15
Настав день, і Адам відлив із бронзи дзеркало.
Дзеркало для Єви. Хай бронзове, але ж дзеркало. Овальне, блискуче, з ручкою. А навколо ручки ще й рослинний орнамент пустив (перша спроба художнього литва!), але орнамент не вдався – підвела не зовсім досконала форма. Та дзеркальце вийшло нічого. Принаймні Адам ним був задоволений. Але що скаже Єва?
Того дня реконструйована піч виплавила стільки бронзи, що її вистачило на казанок, дві миски, дзеркало, глечик, ще й лишилося на кілька наконечників для стріл. Особливо вдався глечик – високий, з вузьким горлом, із зручною ручкою, аж дзвенить!
Тепер Адам сидів і чистив піском бронзове дзеркало. А біля нього лежав Нявкунчик, напівзаплющивши очі. В останні дні, коли господиня була не в дусі (а він інтуїтивно це відчував), кіт намагався не потрапляти їй на очі. Якщо Адам кудись ішов, він одразу ж біг за ним слідом.
– Ось так-то воно, представник кошачих, якого вперше в історії Леонії приручили, – шліфуючи дзеркало, гомонів до кота Адам. – Взагалі, господиня у нас з тобою найкраща у світі. Але останнім часом з нею трапилося щось таке, хоч у другу півкулю Леонії втікай. А що саме – ніяк не второпаю. Але ти не панікуй, – заспокоював він кота, – подаруємо нашій господині дзеркало – і вона розчулиться, зрадіє і знову стане лагідною та милою.
Нявкунчик, розплющивши одне око, недовірливо подивився на Адама і щось скептично муркнув.
І тут на ливарному дворі (так Адам називав простір навколо плавильної печі) з’явилася Єва.
– Чого це ви тікаєте од мене? – ображено запитала вона, і з її очей готові були бризнути сльози.
– За кота не скажу, може, він захотів подихати свіжим повітрям, а за себе... Колись я вивчав історію однієї релігії, яка називалася ісламом. Так ось чоловік, який сповідував іслам, на твоє запитання міг би відповісти так: хай упаде гнів аллаха на голову того, хто посміє утікати від такої жінки, як ти!
Вона хотіла щось сказати, але передумала. Сіла на камінь, під яким насторожено затих Нявкунчик, зітхнула.
– Може, я хочу їсти? – по паузі мовила не зовсім привітно.
– Але ж у печері є м’ясо.
– Я не хочу м’яса!
– А що ж ти хочеш?
– Ну чогось... такого...
– Постараюсь, – з готовністю відповів Адам.
А сам тим часом приніс казан і поставив біля неї.
– Бачила? – Єва глянула мигцем і відвернулася. – Щось я не чую вигуків захоплення!.. Адже це казан! Казан, Єво, дзвінкий, бронзовий, а в ньому ми зможемо варити. Чуєш, Єво, варити супи! Чи юшку, наприклад, з риби.
Єва подумала і відповіла:
– А юшку я начеб їла.
– От і добре, на вечерю в новому казані зварю юшку, – неймовірно зрадів Адам. – Ти подивися, що я ще сьогодні відлив!
На миски і ложки вона не звернула особливої уваги, лише ковзнула по них поглядом. На глечик же глянула з цікавістю, навіть у руки взяла.
– Ну, який?.. – сяяв Адам, чекаючи від неї бодай скупої похвали. – Ми з тобою починаємо обзаводитися посудом. За казанок з мисками нічого не скажу, а глечик, по-моєму, вдався. Як гадаєш?
– Гарний, – згодилася Єва, і в її очах засвітились якісь іскринки. – Принаймні в руки його приємно взяти.
– І я такої думки. З таким глечиком тобі буде приємно ходити до річки по воду. І щодня у нашій печері стоятиме глечик із свіжою водою.
– А чому це я повинна ходити по воду? – Єва надула губи.
– Ну що ти, Євочко! Просто мені здалося, що тобі буде приємно ходити з таким глечиком по воду. Але... зараз я збігаю і сам принесу води.
Адам схопив глечик і метнувся до річки. Нявкунчик подивився на Єву і чкурнув за Адамом.
– Чого тікаєш?! – крикнула йому вслід ображена Єва. – Хіба я тобі не господиня?
Кіт наддав ходу і зник у траві.
По хвилі, з глечиком, повним води, повернувся Адам. За ним прибіг і Нявкунчик. Переконавшись, що господар більше нікуди не збирається, влігся в холодку під каменем.
– Ну ось, ми й обмочили наш глечик. З водою у нього ще кращий вигляд, правда?
Єва взяла глечик з водою, потримала його в руках і швидким рухом вилила воду Адамові на голову.
Це було так несподівано, а холодна вода в спекотний день здалася такою приємною, що Адам від задоволення тільки крякнув. Нявкунчик зрозумів це по-своєму і підстрибнув, готовий чкурнути вслід за господарем. Та Адам, з голови якого стікала вода, лиш засміявся. Він сміявся легко, весело, бадьоро.
– Ой Євочко, забув! – раптом вигукнув з радістю. – Я ж тобі відлив щось таке, таке!..
Витягнувши з піску дзеркало, хукнув на нього, витер рукавом, ще раз подихав і знову витер. А тоді врочисто простягнув Єві.
– Спеціально для тебе. Із кращих сортів бронзи. Можна сказати, не з бронзи, а з моєї любові до тебе.
– Хіба у тебе бронзова любов?
– Зате краще у світі дзеркало. Колись на Землі, за тисячі літ до нашої ери, у такі дзеркальця фараонові дружини задивлялися, цариці різних народів дивилися.
Єва взяла дзеркало ї, повертівши його в руках, похвалила:
– Якщо й далі вдосконалюватимеш свою майстерність, то далеко підеш. Можливо, міжзоряний корабель віділлєш з бронзи і ми на ньому повернемось додому. – Вона задивилась у дзеркало на своє відображення. Поправила волосся. – Гм!.. А знаєш, все видно. Мерсі!.. Ну, дзеркальце, скажи мені всю правду, яка я?
– Ти найкраща у всьому світі! – замість дзеркала відказав Адам.
І враз ніби тінь пробігла’по її обличчю.
– Ох, Адаме!..
– Я давно вже хочу запитати, що з тобою?
– А ти запитай у дзеркала. Може, воно тобі що
Єва зробила крок до Адама і, жалібно схлипнувши, ткнулась йому в плече. – Ой чоловіченьку мій, я боюся...
– Кого?.. – Адам усе ще нічого не міг збагнути. – Доки ти зі мною, тобі ніщо не загрожуватиме.
– Який ти нездогадливий. Я – вагітна.
– Як?.. По сп-правжньому? – прошепотів він.
Єва крізь сльози посміхнулася.
– А ти гадаєш, що вагітною можна бути жартома?
Зборовши ляк, Адам заусміхався і заходився обціловувати її лице, щось розгублено бурмочучи:
– Але ж тут нема ні лікаря, ні акушера, а я... не знаю, що робити...
Єва обхопила його за шию і зашепотіла:
– Дурненький мій!.. Треба побільше м’яти шкур.
– Для... чого?
– На пелюшки! Тільки щоб м’якенькі були. Як шовк. Щоб було у що замотувати першу маленьку людину, яка з’явиться на планеті Леонія.
16
Кілька ночей вони майже не спали.
Обоє раділи і жахалися того, що має статися. Як бути? Хто прийме роди? Чи благополучно вони скінчаться?..
Запитання, запитання, запитання, одне одного тривожніші, а відповіді – жодної! Тож було не до сну. Іноді вони, не змовляючись, вставали серед ночі, виходили з печери, всідалися на камені, слухали шум моря. Над ними висіло чорне шатро з чужими зорями і сузір’ями, що вже стали знайомими і ніби своїми. Та серед усіх сузір’їв було одне, що, як магнітом, притягувало їхні погляди. Кассіопея, шоста зірка Кассіопеї.
– Сонце, Сонечко, – шепотіла Єва, і на душі ставало затишніше, коли дивилася на шосту зірку Кассіопеї. Там – люди. Земляни рідні. Люди Сонця. Там багато-багато людей. А хто їм допоможе тут?.. Єва вже чула в собі нове життя – і раділа тому життю, і страхалась...
Зайшли до печери десь аж під ранок, полягали на своїх лежаках і деякий час вдавали, що сплять.
– Все одно ти не спиш, – озвалася Єва і сіла на лежаку. – Хоч би ранок швидше.
– І ти не спиш, – стиха промовив Адам.
– Страшно мені, та... що зробиш. У мене під серцем уже б’ється дитя. Хочеш почути?
Адам схопився і підбіг до Єви.
– Дай руку, – вона взяла його руку і притулила до живота. – Відчуваєш?
Од хвилювання він нічого не відчував, а Єва запевняла, що дитя вже штовхає ніжкою.
– Пригадуєш, що тобі сказав батько, коли ти збирався у космос?
– Чоловік мусить лишити на Землі продовжувача роду, а тоді може й летіти до зірок, – слухняно відповів він.
– Ось я народжу тобі продовжувача роду. Майбутнього астронавта, – вона ткнулася лицем Адамові в плече і тихо заплакала. – Це я від щастя, – пояснила. – Скільки мріяла стати матір’ю, і ось... Моя мрія збудеться, а я боюся...
Адам пригорнув її, і в його обіймах вона заспокоїлась. Навіть задрімала. І бачився їй сон. Широке поле, зелена трава. Там і тут кульбаби квітнуть. Вони – вісім астронавтів – ідуть до ракети, що понесе їх на орбіту до “Геліоса”. На шпилі башти вже спалахнув застережливий вогник. Єва хоче сісти в ракету, аж бачить, як зеленим полем космопорту за нею біжить білявий хлопчик і махає ручкою. “Син”, – думає вона і хоче кинутись до нього, але не може ворухнути ані рукою, ані ногою. А звідкілясь несеться музика – сумна, хвилююча. Прощання з Батьківщиною... “Синку, чекай мене на Землі, я повернуся!.. – кричить Єва до білявого хлопчика, але її слова заглушує сумна і хвилююча музика, що наростає і заповнює її всю... Слухаючи полонез, Єва плакала вві сні, і сльози капали Адамові на груди.
А вранці вона подивилася на нього усміхненими очима, під якими з’явились ледь видимі синці, і м’яко сказала:
– Ти ж не забувай про пелюшки...
На пелюшки потрібні були шкури, й Адам зібрався у Мідні гори на полювання.
– Ніколи не думала, що буду замотувати свою дитину в козячі шкури, – бідкалася Єва. – Це ж треба до такого дожитися!
– Не в козячі шкури, а в замшу, яку я виготовлю до народження продовжувача нашого роду. А замша– це рідкість. На Землі ніхто не дозволить собі такої розкоші – замшу на пелюшки.
Коли вже виходив із печери, почепивши через плече торбу з луком і стрілами, взявши ще й списа, Єва раптом сказала:
– І я піду з тобою.
– Але ж я в гори збираюся.
– І я у гори хочу. Повинна ж і я навчитися стріляти з лука.
– Правильне в тебе бажання. На безлюдній планеті і жінка мусить уміти володіти зброєю.
Дорогою А дам і справді вчив її, як тримати лук у руках, як класти стрілу на тятиву, як відтягати її, цілитись. Після кількох спроб Єва вже могла поцілити стрілою в дерево і цим дуже пишалась.
У Мідних горах вони пробули цілий день. Адам показував їй розсипи мідних самородків, поклади каситериту – олов’яної руди. Потім завів Єву в одну з ущелин, і серед піску вони збирали коштовне каміння: то смарагд, то сапфір, то гранат або агат, траплялись опали, рубіни, яшма і навіть зоряний сапфір. Очі у Єви збуджено горіли, вона сплескувала руками і захоплено вигукувала:
– Яке багатство! Яка краса! Я вся буду в коштовному камінні. – І зітхала: – Ось тільки ніхто із земних жінок не позаздрить мені.
Задумалась, спохмурніла, а тоді, зненацька розмахнувшись, кинула ті коштовні мінерали у високу траву.
– Хай усі знають, як я запросто розкидаю коштовне каміння! Ах, яка я багата! Ціла планета належить мені. Подумати тільки: не цариця, не королева, лише кандидат наук, а мені належить ціла планета з такими коштовними мінералами. Ось тільки підданих немає.
– А я?
– З одним підданим царства не збудуєш.
– Чому б і не спробувати?
– Та вже ж пробуємо. Побачимо, що з цього вийде.
Відпочивши в холодку, рушили далі й невдовзі вийшли на той хребет, з якого вони бачили Чорний привид.
– Ходімо встановлювати контакт, – весело сказала Єва.
Піднялися на гребінь. Першим зійшов Адам, і невдовзі на гребені протилежного хребта – сонце вже світило їм у спини – в тумані з’явився давній знайомий – Чорний привид.
– Привіт, друже! – махнув йому Адам рукою. Чорний привид відповів помахом. – Це я, Адам. Немає людей на цій планеті, то хоч ти стань нам другом, безтілесний привиде!
І ледве біля Адама стала Єва, як по той бік поруч із Чорним привидом з’явилася ще одна фігура – жіноча. Теж у чорному.
– От нас уже й четверо на цій планеті. Як усе просто! Зійшли ми на хребет – і нас уже стало четверо. Правда, ті двоє мовчуни, але все одно вони схожі на людей.
Привиди були дуже схожими на людей, тільки не видно було їхніх облич.
– А їх оживити можна? – раптом запитала Єва.
– Треба їх матеріалізувати, і вони оживуть.
– Коли б тіні матеріалізувалися, то ми б з тобою вже й не протиснулися на цій планеті з-за Адамів та Єв. Але то були б копії, а не оригінали.
– Оригіналів, дорога моя, і серед живих людей небагато. А все копії, копії, копії... Ніби ж людина живе, трудиться, над чимось навіть замислюється, а придивишся – копія.
– А може, й ми з тобою чиїсь копії?
– Не думаю.
– Чому?
– Копії не захотіли б летіти з Землі – затишної та обжитої – у невідомі зоряні світи, не знаючи, що їх там чекає. Копії бережуть себе, обростають речами в комфортабельних квартирах чи жирком на роботі. А летіти в зоряні світи за тридев’ять земель, ризикувати собою і своїм благополуччям їм ні до чого. Ризикувати можуть тільки оригінали. На них Земля тримається. А копії... Особливо їх багато в літературі, тут для них роздолля, рай земний, як казали колись у давнину на Землі. Самі в душі копії, вони копіюють твори із неймовірною легкістю. І видають ті копії під виглядом оригіналів. Але копія є копією, як її не маскуй. А оригінали видаються рідко, не щороку, як не щороку можна написати справжні твори. А поки що йде гра в копії. Але я вірю, що на Землі настане такий час, коли люди-копії нарешті переведуться, а залишаться тільки оригінали. Ось тоді гомо сапіенс відразу підніметься на вищий щабель.
– Яку зливу асоціацій викликали у тебе ці привиди, – здивувалася Єва. – А якщо трапиться так, що зникнуть оригінали, а на Землі лишаться тільки копії?
– Тоді... прогрес зупиниться. Піде деградація. Ось чому копії завжди заздрять оригіналам і за певних соціальних умов стають дуже небезпечними. Ти історію людства добре знаєш – скільки таких періодів було, коли владу захоплювали копії і що вони тоді чинили. Хто змусив отруїтися у Давній Греції мудреця Сократа? Копії! Вони не могли стати такими оригіналами, як-от Сократ, а тому знищили мудреця. А хто спалив Джордано Бруно на багатті? Копії! Людські копії або копії у вигляді людей. Хто переслідував Галі лея? Теж копії. Копії стріляли в Пушкіна і Лєрмонтова, переслідували Шевченка й Овідія, виганяючи їх подалі від людей, на край світу. А хто убив Гарсіа Лорку? Теж копії із фашистськими свастиками, копії, що захопили владу і які терпіти не могли оригінальних людей, котрі не підкорялися їм, копіям, біля державного кормила. Хто відрубав голову Улугбеку? Копії! Копії! Вони знищують оригіналів, щоб їх ні з ким було порівняти і щоб ніхто не знав, що вони всього лише копії.
Так вони довго гомоніли, стоячи на гребені хребта, освітлені вже призахідним сонцем. Щоправда, говорив Адам, а Єва слухала. Він жестикулював руками, і його безтілесний двійник, його копія на протилежному хребті, теж жестикулювала і копіювала Адамові рухи. І це було як наочний приклад до Адамової промови про копії.
17
Вечорами Адам м’яв шкури.
Гора вим’ятих шкур росла й росла.
Єва посміювалась, киваючи на ту гору.
– Ти гадаєш, я народжу тобі відразу десятеро дітей?
– Пелюшки, Євочко, завжди знадобляться.
Адам м’яв шкури, й одноманітні рухи, як не дивно, заспокоювали його.
З кожним тижнем вагітність давалася Єві все важче і важче. На виду змінилася, обличчя загострилося, на ньому з’явилися коричневі плями, під очима постійні синці. До всього ж вона стала коверзливою, як ніколи.
Та найгірше було з їжею.
Попрохає вона, приміром, фазана, Адам добуде, запече його в багатті й ніжне, паруюче м’ясо подасть до столу, себто на камінь, що править їм за обідній стіл.
– Що це? – підозріло принюхується до м’яса Єва.
– Фазан, якого ти замовляла.
– Я замовляла фазана? – дивується вона. – Це тобі просто здалося. Фазана я терпіти не можу.
– А що б ти хотіла, моя дорога, з птиці чи з риби?
– Ну... хоча б... – Єва напружено думає. – Хоча б мідій!.. Я вже так давно не їла мідій!
Не кажучи й слова і не витрачаючи й хвилини часу, Адам виходить з печери, спускається в бухту, роздягається і запливає за прибій. Раз по раз пірнаючи, віддирає од підводного каміння десятків зо два мідій, приносить їх до печери, пече у багатті, і по якомусь часі ніжне оранжене м’ясо вже лежить у бронзовій мисці, розносячи апетитні запахи.
– Євочко!.. Твоє замовлення виконано, перед тобою найкращі мідії Леонії.
Єва сідає до каменя-столу, наштрикує шпичкою шматочок оранжевого м’яса, довго й підозріло до нього принюхується і, зрештою, сердито кидає:
– Знову мідії? Я ж їх терпіти не можу! Ти на злість мідіями мене годуєш.
Адам терпеливо й спокійно вислуховує і говорить:
– Вибач, будь ласка. А що б ти хотіла, моя дорога?
– Риби! – вередує Єва. – Так, так, я хочу риби. Мені здається, я вже давно не їла риби.
Через годину Адам повертається із великою рибиною, проштрикнутою списом. А ще по якомусь часі у бронзовій мисці парує запечена риба.
Але й од риби Єва відмовляється. І раптом викрикує:
– Хочу фазана! Так, так, хочу фазана!..
Адам дістає миску з м’ясом фазана, яку він подавав ще зранку, і врочисто ставить на стіл.
І Єва з апетитом їсть фазана.
Якось Адам наткнувся на гриби, що своїм виглядом і формою нагадували знані на Землі боровики. Отож зварив суп з м’ясом та грибами. Коли заніс до печери паруючий казан, то пахощі, як казала потім Єва, “трохи не збили її з ніг”.
Ті пахощі й заманили печерного ведмедя.
У той вечір, коли вони всілися за кам’яним столом і глава хоч і маленької, але зразково-показової сім’ї розлив у миски юшку, почулося гупання, а потім сопіння.
– О, ще когось у гості несе! – жартома сказав Адам і відклав ложку. – Повечеряти не дадуть.
У ту ж мить розляглося таке ревіння, що луна в печері ледве не поглушила всіх.
Не розгубившись, Адам і собі закричав:
– Ану забирайся звідси геть! Дай спокійно повечеряти! Бо, як вийду, не поздоровиться!
Адамова впевненість мала під собою грунт: по-перше, у нього були спис, сокира і лук із стрілами, по-друге, і це головне, був упевнений, що у вузький прохід печери ведмідь не пролізе.
Як не дивно, але Єва не злякалась. Можливо, вона б і запанікувала, але в цей момент побачила, що Нявкунчик з переляку вистрибнув Адамові на голову і почав бити його хвостом по обличчю. Єва засміялася, розливаючи з ложки юшку.
