Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)
– Прийду з роботи, а в квартирі ідеальний порядок, – розповідала Єва. – На кухні готова вечеря, ванна повна гарячої води, постіль заслана, всюди прибрано, все, що мені потрібно, лежить на своїх місцях, – мрійливо говорила Єва, потягуючись на морській траві. – Тільки що подумаю, а Прісенька вже тут як тут: лампочками блимає і чекає моєї нової забаганки. А коли в мене немає настрою і захочеться на кому-небудь зігнати злість чи роздратування – будь ласка, Пріся і тут готова до послуг. Скільки не каверзуй, вона все одно залишається спокійною. Правда, Пріся була дещо застарілого випуску і зовні не така елегантна, як біомеханічні роботи найновіших випусків, але я любила її і звикла до неї, як до живої істоти. О-ох!.. – потяглася Єва солодко. – Як мені зараз бракує Прісі. Бідолаха, її давно вже, напевне, здали на переплавку або ж викинули на звалище зіпсованих та застарілих механізмів.
– Розбалувало вас третє тисячоліття механічною прислугою так, що ви без неї і кроку не могли ступити. Навіть умиватися вранці розучилися. Усе вам роботи, все вам Прісі робили, – буркнув Адам, котрий скептично ставився до механічної прислуги, вважаючи, що людина на те й людина, аби вміла все сама робити і себе обслуговувала сама.
Та Єва сприйняла ту репліку не в історичному аспекті, а винятково, як шпильку проти себе особисто. Тому й спалахнула:
– Ах, це натяк, що я!..
– Ніякий це не натяк, – позадкував Адам, та було вже пізно.
– Я знаю... знаю!.. – не на жарт образилася Єва. – Знаю, що я тобі вже набридла! Ти... знайшов собі іншу! – вигукнула вона в запалі, не вдумуючись у зміст своїх слів.
– Де це я на Леонії можу знайти собі іншу? – зауважив Адам. – Чи, може, замовити собі іншу із Землі? Щоб прислали рекомендованою бандероллю?
– Ах, не чіпляйся до слів! – Єва аж зблідла. – Ти... просто знущаєшся з мене. – І так розійшлися, що Адам миттю вилетів із печери, як ото вистрибує з клітки приборкувач, коли у нього зіпсуються стосунки із дресированим левом.
Отож, вилетівши з печери, Адам подався далі від бухти, аби вберегти свою нервову систему від повного розладнання чи принаймні від короткого замикання...
Так почалася епоха бронзи на Леонії.
Очевидно згодом, десь через століття, майбутні історики опишуть цей день зовсім по-іншому... Наприклад, як Єва проводжала Адама до плавильної печі, як благословляла його на подвиг, як надихала його, створюючи таку творчу обстановку, у якій хотілося негайно творити, відкривати нові закони, винаходити ще не винайдене чи писати геніальні шедеври літератури і взагалі – покоряти світ.
Можливо, повторюємо, так згодом і писатимуть про ранній ранок 99-го дня Нульового року на планеті Леонія, але автор написав у себе так, як воно було насправді.
11
Хоча спав Адам тієї ночі мало, неспокійно, однак прийшов до річки як ніколи бадьорим, сповненим рішучості будь-що виплавити бронзу.
Присівши на камені біля печі, яка вже добре висохла, почав розмірковувати, з чого починати. Після деяких роздумів дійшов думки, що майбутній успіх залежатиме від того, як він завантажить плавильну піч та яка буде подача кисню.
День був ранній, із-за Східних Мідних гір тільки-но виткнулось краєчком кармінове Сонце. Невгамовно галасувало птаство на Великих Рівнинах, та у річці, на плесі, час од часу якась риба била хвостом по воді.
“Мабуть, жерех мальків глушить”, – відзначив Адам, думаючи про своє.
Повагавшись востаннє, Адам рішуче заходився завантажувати піч, тобто кабичку, трохи більшу за ту, у якій колись по всіх українських селах бабусі варили борщі. На розпал наклав на дно паліччя, хмизу та березової кори, а тоді заходився насипати шар деревного вугілля. Згори посипав подрібнену мідь та олово. Після того знову – шар деревного вугілля, а далі мідь з оловом та з домішками флюсів. І так шар за шаром.
Лучком викрутив вогонь і роздмухав невелике багаття з березової кори, хмизу і сухого галуззя. Підпалив піч. Напружено чекав, що буде далі. Та кора досить швидко згоріла, а деревне вугілля не зайнялося. Плавильна піч не хотіла оживати.
На якусь мить Адам розгубився і стояв над кабичкою, не знаючи, що робити. Раптом здогадався, ляснувши себе по лобі: “А дуття! Немає ж кисню!..” І гайнув до річки. Виламав очеретину, розім’яв кавалок глини і виліпив на кінці очеретини глиняне сопло. Вставив трубку у верхній отвір печі й заходився щосили у неї дути. І чим дужче дув, тим сильніше гоготів у кабичці вогонь.
– І довго ти отак будеш дути? – раптом пролунало позад нього, й Адам рвучко випростався. – Ти весь червоний, а очі, здається, ось-ось із орбіт вилізуть.
– Спробувала б ти подути стільки.
– І спробую. Ану давай свою трубку.
– Не жіноче це діло – ливарне виробництво.
– Ніякого виробництва я поки що не бачу. А дути в очеретяну трубку, гадаю, зумію не гірше за тебе.
Вона опустилась навколішки біля печі, взяла в рбт край трубки і так подула, що в печі зануртував вогонь, а вгору шугнули іскри. По якомусь часі (вони змінювали одне одного біля трубки) зайнялося деревне вугілля і до печі вже було не просто підступитися – вона пашіла жаром.
– Горить! – Адам ладен був затанцювати. – Тепер треба лише створити відповідну температуру, і почнеться процес плавлення.
– А ти розізли мене, то я створю тобі будь-яку температуру! – посміхалася Єва і, розчервоніла, весела, знову припадала губами до трубки й дула з азартом – і це приносило їй задоволення.
– Вважай, що піч роздмухала тобі я, – сказала Єва задоволено. – І взагалі я навіть не уявляю, що б ти робив на цій планеті без мене?
– Я теж не уявляю, – зізнався Адам, не спускаючи із неї захопленого погляду – яка вона була гарна в ту мить: на щоках грає рум’янець, очі так і випромінюють тепло, і вся вона сонячна, приваблива, вабить до себе білозубою посмішкою. Такою Адам волів би бачити її завжди і ніколи б не стомлювався милуватися нею.
– Отже, – весело підсумувала Єва, – будемо вважати, що епоха бронзи на Леонії почалася не без допомоги жінки. А конкретно – мене. Я, так би мовити, надихала і тебе, і твою піч.
– Як казали твої предки: шерше ля фам. У всьому шукайте жінку, – і галантно розкланявся. – Я тобі безмежно вдячний, Єво!
– Ах, на моєму місці так би вчинила кожна жінка, – скромно одказала вона, явно пародіюючи подібні висловлювання.
Можливо, читачі отут чекають якихось особливих розмов між героями, але їх, на жаль чи на щастя, не було. Просто Адам розмочив у воді глину, вим’яв її і зайнявся виготовленням ливарних форм. А форма в ливарництві – діло не просте. Як сказано в одній інструкції: “Форма – пристосування, куди виливають розплавлений метал, який зберігає після затвердіння обриси цього пристосування”. Отож, Адам і мав виготовити з глини оті пристосування.
Спершу він заходився видавлювати паличкою в глині вузьку і довгу смужку, що закінчувалася з одного боку гостряком, а з другого – тоненькою канавкою. Важко було впізнати у тій смужці майбутній ніж, але Адам запевняв, що ніж має вийти на славу.
Потім він виготовляв із глини форми для наконечників, стріл, шила і, головне, – для голки.
Коли з формами було покінчено, Адам, заглянувши в пашіючу жаром піч, вигукнув:
– Єво!
– Що? – злякалась вона.
– Здається, мідь почала... плавитись! – Адам обхопив Єву за плечі, закружляв з нею навколо кабички. – Піч живе! Буде бронза, буде! Не без твоєї допомоги, Єво! Шерше ля фам. У всьому шукайте жінку!
12
– Послухай, товаришу по нещастю, – Адам дивився на Єву збуджено і весело. – Мені щойно спало на думку... Одна з релігій, здається християнство, створила міф, що буцімто першими людьми на Землі були колись Адам і Єва.
– Ну й що? – здивувалася Єва.
– А те, що від Адама і Єви, як свідчить той же міф, пішов на Землі рід людський.
– Ти хочеш сказати... – вона чомусь почала червоніти, – що й на Леонії рід людський піде від Адама і Єви?
– А чому б і ні? – Він уникав її погляду. – Принаймні не кожній парі на Землі випадає така місія – започаткувати на новій планеті рід людський.
Засоромившись своїх слів, Адам кинувся до рятівної трубки і заходився щосили дути, хоч піч і так нуртувала жарким полум’ям.
Коли Адам видихся і сів подалі від печі, якусь мить приходив до тями. Потім запитав:
– Звідки у тебе таке ім’я?
– Мати назвала в честь моєї бабусі, знаменитої французької співачки, – мружачись і посміхаючись, заговорила Єва. – Мама гадала, що я, як і бабуся, колись стану зіркою естради. А я, ось бачиш, де “співаю”.
– А мої предки, далекі і близькі, були хліборобами з Придніпров’я. Наш рід Весен споконвіку вирощував хліб. Один лише батько з усього нашого роду подався у космічні капітани.
– А хто тебе назвав Адамом?
– Дід Артем. Коли в нього народився син, себто мій батько, дід сказав: у бога першим був Адам. Тож хай і в мене первісток буде Адамом... Ну, а мій батько Адам, коли я народився, повторив слова свого батька: син у мене перший, тож хай буде Адамом та хай наш рід Весен продовжує. Так я і став Адамом Весною-Другим. Бо Адамом Весною-Першим був мій батько, знаменитий...
– Ну, про зоряного капітана Адама Весну-Першого можеш не розповідати. Про нього вся Земля знає. Таких зоряних капітанів не багато в Космофлоті Землі. До речі, скільки йому зараз літ?
– П’ятдесят.
– І де він?
– Мабуть, як завжди, десь у польоті. Він вічний космічний блукач. За своє життя я бачив свого батька... разів, мабуть, аж три. Востаннє, коли ми зустрілись, він сказав мені, що водитиме зоряні кораблі до ста літ, а решту, півста, писатиме мемуари. Не знаю, так буде чи ні, але без Космосу, без вічних польотів на патрульних, пасажирських і науково-дослідних кораблях він себе не уявляє. Як не уявляє без вічного мороку Космосу, без зірок та Галактик. Взагалі, це представник майбутнього роду людського, який би я назвав: гомо сапіенс галактикос... Останній раз, коли ми з ним бачились (це було за рік чи за два до старту “Геліоса”, коли мій батько повернувся із дуже трудного патрульного рейду), він на моє дещо наївне запитання про смисл життя прочитав мені напам’ять вірш поета, який жив у далекому 1983 році. У тому вірші поет веде мову про Христофора Колумба, знаменитого мореплавця древності. Так ось там є такі рядки:
К цели направить свой ум бы,
Встать выше мелких сует...
Каждый, подобно Колумбу,
Вправе открыть Новый Свет.
Старое перечеркните,
Станьте мудрей и смелей!
Ветер надежд и открытий,
Дуй в паруса кораблей!
– Тепер я розумію, чого твій батько і в п’ятдесят водить космічні кораблі. Щоправда, зараз п’ятдесят – це те, що колись означало тридцять, та однаково – півстоліття солідний рубіж. А мій батько, Ренальд Ней, порівняно з твоїм не такий знаменитий. Скромний професор психології одного скромного університету. Як він радів, коли і я стала психологом. Та ще в Космічному Центрі Землі. А коли мене зарахували до складу “Геліоса”, батько був взагалі на вершині. “Це мій зоряний час – дочка стала зореплавателькою”, – так він казав знайомим. Бідний батько. Він ніколи не дізнається, як умирала його дочка-психолог на планеті Леонія. Який невдячний кінець для дипломованого психолога, кандидата наук.
– Про кінець ще рано говорити. Мій батько за тридцять літ космічних мандрів і не в такі ситуації потрапляв. Чотири рази про нього та про його екіпаж з’являлися некрологи, а батько водить собі кораблі і досі. Принаймні до старту “Геліоса” був ще живим.
– Він був радий, що й ти пішов у космічні вовки?
– Ну, до космічних вовків мені далеко. А ось чи радий?.. І так, і ні. Радий, що і в мені заговорила його кров, кров космічного зореплавця. Але й засмутився, що я подався в Космос, не лишивши на Землі продовжувача нашого роду. Ще й сказав мені перед стартом “Геліоса”: “Затям, сину. Чоловік мусить іти в Космос лише тоді, коли на Землі у нього є продовжувач його роду – син. Я пішов у Космос лише тоді, коли на світ з’явився ти”. Так говорив мені батько перед стартом “Геліоса”.
Єва запитала:
– Невже ти нікого не кохав?
– Одну жінку знав і... кохав. Та що там, і досі люблю.
– А вона?
– Вона іншого покохала, заміж вийшла.
Єва, прикусивши губу, насмішкувато кинула:
– І хто ж вона, цікаво знати, та принцеса, яку ти покохав?
Адам не встиг відповісти, бо зненацька в печі щось шугнуло, наче провалилося вниз, а вгору віялом ударили іскри.
– Ур-ра!!! – Адам аж підстрибнув од радості. – Бронза пішла! На планеті Леонія почалася епоха бронзи!
13
– Головне, не метушитися, не панікувати і не гарячкувати, щоб не зіпсувати такий важливий момент, як випуск металу і розливання його по формах.
Адам поставив розливницю під жолобок, по якому мав текти метал, ще раз заглянув у піч.
– Сплав уже рідкий і осів на дно, а шлаки піднялися вгору, – прокоментував сам собі. – Пора вже метал випускати на волю. А для цього треба... Що для цього треба?
– Яв ливарній справі – ні бум-бум, – зізналася Єва.
– Я теж! – самокритично мовив Адам і раптом ляснув себе по лобі. – Згадав! Треба пробити глиняну затичку в льотці і випустити метал в жолобок.
Він схопив каменюку, ткнув нею у глиняну затичку льотки і відскочив, бо затичка розпалася, а з льотки потік тоненький жовто-золотавий струмок, над яким спалахували іскорки, ніби народжувалися зорі.
– Бачила?.. Справжній метал! – торжествував Адам. – А ти казала: потрібний металургійний завод.
Єва, мов заворожена, дивилась, як метал тоненьким сліпучим струмочком неквапно потік жолобком, а далі заквапився, перетворившись на золотисту змійку, і зазміївся в розливницю.
Тільки-но кам’яна розливниця виповнилася металом, Адам схопив її за вузький край і переніс до форми ножа й обережно почав заливати в дірочку метал. Коли метал перестав текти, переніс розливницю до форми сокири, залив її.
Заповнивши всі форми, Адам випростався, рукавом куртки витер мокрого від поту і закіптюженого сажею лоба.
– Готово!
Єва сиділа і спостерігала за Адамом. У ту мить він здавався їй всесильним чарівником. Голими руками, маючи лише каміння і мідь з оловом, виплавив метал.
– Аж самому не віриться, – зізнався Адам. – Плавка вже закінчилась, але металу якраз вистачило. Як угадав.
І тільки тоді відчув, що руки в нього попечені.
– Бідний мій ливарник, – Єва взяла його руки в свої і легенько похукала на попечені місця. – Так легше?
– Коли ти дмухаєш, зовсім не болить.
Вони стояли одне проти одного, щасливі, усміхнені, як ніколи, задоволені тим, що сталося, і вітали одне одного:
– З перемогою!
– З початком епохи бронзи!
– Бронза вийшла, щоправда, низькосортна, так звана сира і не зовсім чиста, – самокритично відзначив Адам, тримаючи Євині руки у своїх. – Але для початку і це непогано.
– Ну що ти... то найкраща бронза! Така красива і жива, – не згоджувалась Єва і легенько хукала на його руки. – Коли бронза текла жолобком, я в своєму житті красивішого металу не бачила.
– Тепер давай подивимось, яка вона на ділі. Адам каменем розбив форму для ножа і з двох
половинок глини випала довга, вузька смужка металу – темнувато-зеленкуватого кольору. Адам підхопив її і, перекидаючи з руки на руку, бо гаряча була, заговорив:
– Ніж!.. Справжнісінький ніж!
– Так ось ти який!.. – Єва з повагою дивилась на Адама. – З тобою і на безлюдній планеті не пропадеш! А я спершу подумала, що ти... інтелігент. А ти – робітник! – останнє слово вона мовила шанобливо. – Тепер я і справді повірю, що ти став учнем Гефеста.
Хоч смужка металу, що нагадувала лезо, ще пекла руки, та нетерплячка якнайшвидше мати ніж підганяла Адама. І він заходився виклепувати на камені лезо майбутнього ножа, потім гострив його, шліфував і, нарешті, на очах у Єви щойно відлитим ножем перерізав паличку. Залишилося тільки вирізати ручку з дерева, набити її на стержень. Ось тоді Адам простягнув Єві справжній ніж. Їй сподобалося щойно народженим ножем стругати палички, а потім вона у захваті підкинула його вгору.
Впавши, ніж застряв лезом у грунті і захилитався. Адам зненацька затанцював. Єва не втерпіла і теж пішла у танець навколо ножа – легко, граційно. Вони танцювали зосередежено і врочисто (історики згодом назовуть цей танець – танцем першого ножа), а тоді зупинилися, глянули одне на одного і розсміялися.
– Єво!.. – раптом сказав Адам, зібравши всю свою мужність і сміливість. – А я тебе, уяви... люблю.
І ледве на планеті Леонія вперше за мільярди літ її існування пролунало слово “люблю”, як світ обом видався чарівним і прекрасним.
– Ти-и? – вражено перепитала Єва. – Ме-не?..
Адам розгубився, бо його сміливості вистачило ненадовго.
– Ти чудовий товариш, – забелькотів він, – і на тебе завжди можна покластися...
Та Єва вже отямилась.
– Спасибі. Ти теж... надійний товариш і друг. – І додала іронічно: – Як кажуть дипломати: обмінялися нотами...
14
Ще кілька днів трудився Адам над відлитими речами – зачищав нерівності, точив на камені лезо сокири та наконечник списа, мудрував над сокирищем і над древком для списа, гострив наконечники для стріл.
Зрештою, коли все було готове, зайнявся луком. Потім нарізав палички для стріл, понадівав бронзові наконечники, а з другого кінця волокнами поприв’язував чаїні пір’їни. Стріл вийшло п’ять – більше не було наконечників.
Другого дня вранці, коли ще й сонце не витикалося із-за Східних Мідних гір, Адам зібрався на полювання. Несподівано Єва теж пристала до нього (не хотілося самій сидіти в печері), і вони вдвох вирушили на перше полювання на Великі Рівнини.
Дичину побачили неподалік озера. Серед невисокої степової трави то там, то тут ходили невеликі стада дрохв, повиставлявши попелясто-сірі голови.
– Дрохви – найпрекрасніша дичина, – відзначив Адам, зняв з плеча лук і поклав на тятиву стрілу.
Єва залишилась на березі озера, а він, крадучись, почав наближатися до одного стада. Підкрадався, певно, не зовсім вдало, бо птиці його відразу ж помітили і, повитягувавши шиї, уважно за ним стежили. Та, не відчувши небезпеки, почали спокійно шукати поживу. Адам звів лук, вибираючи жертву. Ближче до нього знаходився чималий, метрової довжини, вусатий дрохвач. Голова і груди в нього були попелясто-сірі, на спині пір’я – іржаво-жовте, а знизу – бруднувато-біле. Самки були безбарвними. Дрохви тихо тріщали між собою і зовсім не звертали уваги на людину. Адам натягнув тятиву, але дрохвач, подивившись на нього темно-карим оком і не виявивши ознак тривоги чи хоча б неспокою, знічев’я щось шукав у траві. На Адама та його лук – найменшої уваги.
– Е-гей!.. – стиха мовив Адам і дрохвач, рвучко звівши голову, подивився на Адама одним оком, як на порожне місце, і знову опустив голову у траву.
– Та стріляй же! – прошепотіла позад нього Єва. – Хіба не бачиш, що вони тебе не бояться?
– Вони ніколи раніше не бачили людей, тому й не бояться, – пошепки одказав Адам. – Ми для них незрозумілі істоти, від яких їм ще ніколи не приходила біда.
– Чекаєш, доки вони самі себе прикінчать, ще й засмажаться на багатті?
– Вони підпустили нас, бо довіряють.
– Взагалі, шкода. Такі гарні й довірливі птиці, – зітхнула Єва.
Й Адам опустив лук.
– Я теж так думаю, – погодився він. – Вони й справді не чекають від нас біди. От якби вони од нас тікали, а ми їх переслідували, тоді інша річ. А при довір’ї – не можу.
– Пішли додому, – сказала Єва. – Все одно з тебе мисливець не вийде.
Вони вечеряли печеними мідіями.
15
Адам повернувся в полудень.
І приніс із собою дрохвача – великого, кілограмів на десять, птаха-велетня, птаха-красеня.
– Ось! – кинув трофей Єві до ніг. – Цей подвиг я присвячую тобі, дамі, так би мовити, мого серця.
Адам весело дивився на Єву.
– Ти, я бачу, на щось здатний. І як це ти його, га? Невже з лука?
– З оцього, – Адам потряс луком. – Р-раз – і готово! З першої стріли поклав. От що таке епоха бронзи!
– А він же тобі довіряв.
– Я його змусив тікати – налякав. А коли дичина втікала, то в мені прокинувся інстинкт первісного мисливця.
– Такий гарний птах, – скрушно мовила Єва, розглядаючи вусатого дрохвача. – І тобі не було його шкода?
– Шкода, – зізнався Адам. – Навіть дуже.
– Так навіщо ж ти його вбив, як шкода було? – здивувалась Єва. – Хто тебе просив такого гарного птаха губити?
– Як – хто? – вкрай здивувався Адам. – Ти.
– Я-а?.. – аж відступила од нього Єва. – Сам убив, а на мене звалюєш? Та після цього я тебе бачити не хочу!
16
Єва не дивилась на Адама хвилин сім. А може, й більше. На восьму хвилину буркнула:
– Адаме, я хочу їсти.
– Бери дрохвача і готуй, бо я теж хочу їсти.
– Що-о? – Єва різко повернулася до Адама. – Ти щось сказав чи мені вчулося?
– Я сказав: готуй птицю, яку я чесно добув на цій планеті, і будемо вечеряти.
Єва подумала якусь мить і сердито запитала:
– А чому це я?
– На Землі склалася така традиція, що чоловік добуває їжу, а жінка готує.
– То на Землі, а на Леонії складається своя традиція, яка звучатиме приблизно так: чоловік добуває дичину і готує вечерю. Крім того, я не твоя дружина, а лише товариш по нещастю. А товаришу по нещастю завжди треба допомагати. І взагалі, – Єва ще раз обійшла навколо дрохвача. – Взагалі, я не шеф-кухар. Не кулінар. І... Я не готувала вдома, за мене все робила Пріся. А коли вдома набридло, то ходила в ресторан.
– Але тут немає ані Прісі, ані ресторану. – Адам вирішив підійти до Єви з іншого боку. – Невже тобі ніколи не хотілося створити сімейний затишок своєму чоловікові?
– Хотілося.
– І ти йому, напевне, створювала той затишок?
– Звичайно. Я гукала Прісю, і вона...
– Пріся, Пріся! – не втримався Адам. – Далась тобі ця Пріся! А без Прісі ти могла створити сімейний затишок?
– Тобто затишок створював Руслан. Він, до речі, непогано вмів готувати. Доки я, бувало, сплю (це у вихідний, коли не треба йти на роботу), Руслан зготує сніданок, принесе мені в постіль. І це створювало йому сімейний затишок.
– Так у чому ж полягав для чоловіка затишок, коли він сам готує та ще й подає?
– У тому, що він готує і подає. Холостяку, наприклад, нікому подавати, тому в нього і немає сімейного затишку.
– О-о!.. – застогнав Адам, але взяв себе в руки.
Єва терпеливо продовжувала:
– Коли і йому набридало готувати, то ми йшли у ресторан.
Не кажучи більше й слова, Адам схопив дрохвача за ноги і побіг до річки. Там вичистив нутрощі, промив, наклав всередину дикого часнику і сколов колючками з дерева. Далі обмазав дрохвача глиною і на витягнених руках приніс назад.
– Що ти наробив? – жахнулась Єва. – Таку дичину вимазав у грязюку.
– Не в грязюку, а в глину.
– М’ясо з глиною? Це щось нове, я про таке не чула.
– А тепер не лише знатимеш, а й посмакуєш атакою стравою.
Коли через годину Адам розгріб жар, у багатті лежала грудомаха засохлої глини. Викотив ту грудомаху, ткнув у неї ножем, глиняна шкірка тріснула і розкололась. Із щілини вдарила така апетитна пара, що Єва аж слину ковтнула.
– Сьогодні у нас делікатес степових племен Землі, – з гордістю сказав Адам.
Того вечора вони поїли так смачно, як ніколи. Спечене м’ясо степової дрохви ні в яке порівняння не йшло із печеними мідіями.
– Я такої смакоти навіть у ресторані не пробувала, – зізналася Єва. – Якщо так смачно годуватимеш мене й далі, то я згодна жити тут усі чотирнадцять літ.
Вони сиділи біля багаття і гомоніли про те, про се. В отворі печери вже засвітилися зорі, а вони все не лягали спати.
Та ось Єва зробила рух, щоб іти до свого лежака, як, зненацька зойкнувши, застигла.
Адам рвучко повернувся.
Єва кивала головою на отвір, хотіла щось сказати, але не могла... На тлі зоряного неба в отворі печери хтось стояв – видно було голову та широкі плечі.
17
І через багато років Єва згадувала ту ніч не без внутрішнього холодку. Власне, не так усю ніч, як ту першу мить, коли вона побачила в отворі силует велетня. Він був разів у два більший за людину.
– Ви – людина?.. Розумна істота планети Леонії? – запитав Адам пришельця якомога привітніше, а в самого мигнула думка: хоч ця істота і схожа на людину, але вона не розуміє мови.
Адам у гарячці зробив якийсь недоладний жест, і тієї миті тишу печери розкололо грізне ревіння. Єва, як і раніше, стояла мов закам’яніла.
– Прошу дотримуватися правил гостинності, – застеріг Адам. – Ми помимо своєї волі опинилися на вашій планеті і чекаємо тут рятувальний корабель із Землі, що в системі Сонця. Коли б ви, наприклад, опинилися у такій ситуації на Землі, то ми б вас зустріли привітно і допомогли б, чим могли.
Знову почулося ревіння, ще гучніше за попереднє, і тільки тут до Адама дійшло, що перед ним... ведмідь. Печерний, очевидно, ведмідь. І стоїть він на задніх лапах, звівшись на свій зріст. А в сутінках, на тлі зоряного неба, ведмідь і справді скидався на силует людини-велетня.
Адам враз опинився в кутку, де стояв спис із бронзовим наконечником, схопив його і кинувся до ведмедя.
Ведмідь заревів моторошно, грізно.
Від того ревіння Єва заверещала. І Адам, загородивши собою Єву та потрясаючи списом, закричав до непрошеного гостя, невідомо чому звертаючись на “ви”:
– Я вас... востаннє застерігаю, що я... змушений буду застосувати зброю! І тоді вам не поздоровиться.
Ведмідь, не звернувши уваги на те застереження, кинувся на Адама. І тоді Адам, вигукнувши щось, зробив випад, розмахнувся і по саме древко загнав спис ведмедеві в груди.
– Я застерігав, чим це може скінчитися! – крикнув Адам збуджено, відчуваючи свою перемогу.
Але ведмідь якось жалібно схлипнув і, заревівши, махнув лапою, наче щось відганяв од себе. Почувся тріск. Адам відлетів аж у куток печери з шматком древка в руках.
– Ти... живий? – кинулась до нього Єва.
– Сокира! Де сокира?! – схопившись на ноги, благав Адам.
Тремтячими руками Єва подала йому сокиру, і Адам, потрясаючи нею, пішов на ведмедя, готовий розсікти йому череп. Та ведмідь крутнувся на місці зі списом у грудях і зник, наче провалився на місці.
Стискаючи в руці сокиру, загороджуючи собою Єву, Адам чекав нападу. Але його не було. Адам почекав ще якусь мить і лише тоді з шумом перевів дух.
– Але ж і сила у того ведмедя. Махнув лапою, наче комара відганяв, а древко навпіл... Жаль, поніс із собою наконечник.
– Я так злякалась, коли ти у куток відлетів.
– Я не відлетів, а... зайняв кращу позицію. Зі мною не пропадеш! – похоробрішав Адам і, занісши над головою сокиру, рушив до виходу. Але Єва загородила йому дорогу.
– Куди? – зойкнула вона. – Не смій!
– Я прикінчу того нахабу! – грізно вигукнув Адам, потрясаючи сокирою.
– Нікуди я тебе не пущу, хоч у тебе і грізний вигляд. Ти мені ще знадобишся.
Після тих слів Адам скорився і став покірливим, як дитина. Та й хто із чоловіків не скориться після таких слів?!
Ледь засіріло (Єва аж перед ранком задрімала), Адам, виставивши поперед себе сокиру, обережно виглянув з печери. Впевнившись, що ведмедя поруч немає, вийшов на майданчик. По темному сліду крові дійшов до кінця майданчика, глянув униз і на камінні побачив розпластаного ведмедя. Певно, кинувшись утікати з наконечником в грудях, він у пітьмі полетів униз, на гостре каміння.
– Єво-о-о!!! – закричав Адам так, що розгублена Єва кулею вилетіла з печери. – Мій спис зборов печерного велета! Он він лежить унизу!.. – І, потрясаючи в повітрі сокирою, додав: – Хай живе епоха бронзи на Леонії!
18
Тушу ведмедя Адам розбирав цілий день. Зняв шкуру, відніс до моря і придавив у воді каменюкою (лише тоді можна буде її вим’яти), а м’ясо знімав вузькими пасками і розкладав сушитися на сонці. День був спекотний, сонце немилосердно жарило. М’ясо швидко сохло, і Єва носила його в печеру.
Захопившись роботою, Адам не розгинався до полудня, доки Єва не покликала його обідати.
– Але ж я ще нічого не приготував, – здивувався він.
– Думаєш, я не вмію готувати? – І Єва елегантним жестом запросила до каменя. – Прошу до столу. Сьогодні у нас в меню смажене ведмеже м’ясо. Щось схоже на шашлики.
Вони пообідали, Адам похвалив Єву, шо вона нарешті приготувала такий смачний обід, і пішов до ведмежої туші. До вечора він таки розібрав тушу. Ще два дні вони сушили м’ясо про запас і складали у печері на приступці, вимостивши її корою...
Жили Адам порозрізував на тоненькі смужки – згодяться на тятиву для лука. А ще тонші підуть замість ниток. Коли вимокла шкура, Адам вим’яв її і заслав кам’яний Євин лежак. Усе ж на ведмежому хутрі спати м’якше. І Єва, не без іронії, зауважила що їхній “побут” потроху налагоджується.
Із ведмежих лап Адам зшив (а тепер він мав бронзову голку та шило) собі торбу. Припасував до неї два паски зі шкури, і торбу можна було чіпляти через плече. З вигляду, правда, вона була волохата (Адам зшив її хутром назовні), але, головне, міцна і зручна.
Залишається додати, що за кілька днів чайки обклювали ведмежий кістяк і відполірували його, мов наждаками. Не довго думаючи, Адам почепив ведмежий череп перед входом до печери.
– Щоб знали тутешні ведмеді, що на цій планеті віднині живуть люди бронзового віку і жартувати вони не люблять.
А під черепом шматком зеленого малахіту вивів: “Вхід до печери стороннім ведмедям суворо заборонений!”
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПІД ЗНАКОМ “+”
1
Довгими вечорами вони гомоніли про щастя. Ініціаторкою розмов стала Єва. Їй раптом доконче захотілося дізнатися: що воно таке, врешті-решт, щастя? Що це за субстанція така – невловима, невидима, незбагненна і, головне, знана і не знана водночас?
І це запитувала вона, психолог і колишній консультант по щастю (чиновники того світу, який вони залишили, придумали і таку посаду – “консультант по щастю”). Хоча, можливо, й консультанти не все знають – не боги ж вони. То іншим легко давати мудрі поради, то про чуже щастя легко теоретизувати, а коли в самого заболить душа і забагне щастя – хто порадить, хто проконсультує ?
У ямці посеред печери червоно ярів жар, і на їхніх обличчях (а всідалися вони вечорами на два камені біля “домашнього вогнища” і це називалося у них “спілкуванням”) грали мідні полиски, тому вони видавалися старшими і мудрішими, аніж були насправді. Щастя обом уявлялося знайомим незнайомцем, видимим невидимкою, іноді з якимись реальними обрисами, іноді ж – ефемерною, але красивою легендою, яку кожне покоління людей творить для себе заново, творить не одне тисячоліття, творить, може, задарма, а може, й ні. Хто його знає? Може, щастя взагалі не існує у природі, і тоді люди справедливо нарікають, що воно не дається у руки. Бо як щастя дасться в руки, коли воно всього лиш абстрактне поняття, яке не має власних атомів, а тримається лише на рожевих крилах людської мрії.
Говорила здебільшого Єва.
Адам же відмовчувався, бо що він знав про цю нематеріальну субстанцію людського бажання? “Щастя – стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості, яких зазнає хто-небудь... Радість спілкування з ким-небудь близьким, коханим тощо”. Здається, так слово “щастя” тлумачать словники. А чи буває в людини отой стан “цілковитого задоволення життям”, чи вона вічно щось шукає, вічно чимось незадоволена і вічно прагне до чогось ще кращого, досконалішого?
