Текст книги "Приречені на щастя."
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)
– Ти посміхаєшся, чоловіченьку? – тихо запитала Єва, губами торкаючись його грудей. – Я відчуваю, що посміхаєшся.
Адам розповів їй про лекцію і про оту дивну фразу. Єва обхопила його руками за шию і зашепотіла у вухо:
– А ти вже й злякався?
Їхні вуста злилися у поцілунку, і обоє забули про все на світі. А світ закружляв і поплив, гойдаючись на зелених хвилях трав.
– Скільки у тебе любові, – шепотіла Єва стомлено і радісно.
– Бо я тебе довго чекав і зберіг свою любов.
– Як добре, що ми вдвох на планеті, правда?
– Правда, моя люба. Земляни прилетять сюди лише через чотирнадцять довгих-довгих літ!
– Так... швидко? – здивувалась Єва. Очі її сяяли весняним сонцем, і вся вона була як молодий вогонь. Та все щебетала, щебетала до Адама, зазираючи йому в очі.
Схопивши Адама за руку, вона потягла його за собою. Зрештою, ляснула по плечу, вигукнувши: “Дожени та віддай!..” Це була давня напівзабута дитяча гра, і він, стрепенувшись, кинувся за Євою в погоню, щоб наздогнати і віддати їй той доторк, але наздогнати не зміг. Єва наче летіла, злегка торкаючись трави довгими стрункими ногами, і її сміх, що дзвіночками розсипався позад неї, одлунював у його вухах. Вона добігла до кручі, на ходу стягнула із себе спортивний ‘ костюм і, майнувши пругким тілом, стрімко полетіла із кручі у воду.
Адам теж на ходу роздягнувся і стрибнув, але не так красиво увійшов у воду, як вона, а плюхнувся, здійнявши бризки. Накупавшись, стомлені, захекані, попадали на прибережний пісок.
– Хай ця річка віднині буде зватися твоїм іменем, – запропонував Адам. – Річка Єва. Не заперечуєш?
– Я не заперечую, – повторила Єва і жартома додала: – Думаю, що на моєму місці так би вчинила кожна жінка.
Весело глянувши на Адама, ляснула його по плечу:
– Дожени і віддай!.. – І стрімко кинулась у річку, що віднині й довіку носитиме її ім’я.
9
Та другого дня хмільна і безжурна радість медового місяця раптово урвалась. Зранку Адам, прихопивши лук із стрілами та спис, гайнув у Східні Мідні гори, щоб вполювати гірського козла. Бо, як з’ясувалося, на одній лише любові довго не протримаєшся – порожній шлунок нагадував про себе. Повернувся Адам з порожніми руками і сам не свій. Вбіг у печеру, важко дихаючи, очі дивно горіли, губи і руки тряслися.
– Що трапилось?! – зойкнула Єва і почала бліднути. – Та говори, говори! Не муч мовчанням!..
– Тут... на планеті... на Леонії, – забурмотів Адам і чомусь заозирався, – є... розумні істоти!
Вигляд у нього був такий, що Єва тільки охнула і сіла. Але відразу ж схопилась:
– Хто вони... ті розумні істоти? Люди?..
– Я бачив тільки здалеку. І лише одну людину.
– То він – гуманоїд? З роду гомо сапіенс?
– Не знаю, він мені про свій родовід не говорив, але з вигляду такий, як і ми, – Адам показав на себе тремтячою рукою. – Тільки більший за мене. В плечах ширший. Я кілька хвилин роздивлявся його. Зовні ніби людина. А там – хто його знає...
Єва насторожилася.
– Чоловік чи жінка? – поцікавилась вона.
– Здається, чоловік. На хребті стояв.
– Чого ж ти зразу не сказав? – Єва лише сплеснула руками. – А я... непричесана, губи не фарбовані, ніякої косметики... Зрештою, я жінка, представниця прекрасної половини земного роду людей.
– Ти й без парфюмерії гарна!
– А-а, тільки без перебільшень. Кожна жінка мріє богинею стати, але не кожній це вдається. А ти теж... не зачесаний. Ми ж з тобою представляємо на цій планеті людей Сонця.
Адам сяк-так зачесався п’ятірнею.
– Що будемо робити?
Вона мить подумала і рішуче заявила:
– Будемо встановлювати з ними контакт! – А по хвилі: – Стривай! А вони не дикуни, бува?
Адам знизав плечима.
– Мовби ні. Зодягнений він був у щось чорне, якась така... невиразна тканина. Але не шкура тварини. Фігура у нього ніби елегантна, в далину він дивився замислено.
Єва задумалась.
– Тільки б ми не виявилися у порівнянні з ними дикунами.
– Які ж ми дикуни? – здивувався Адам. – Ми можемо просто менше знати за них, якщо їхня цивілізація старша за нашу, і тільки.
Єва збуджено заходила по печері, хрускаючи пальцями, чого він раніше за нею не помічав.
– Дивно... Дуже дивно, Адаме. “Геліос” не виявив на цій планеті ніяких розумних істот, тим більше слідів їхньої господарської діяльності. То де вони взялися? Де вони живуть? Де їхні міста, села чи щось подібне? Чи, може, вони мешкають, як і ми з тобою, в печерах? У такову разі, ми, земляни, мусимо стояти на вищому щаблі розвитку, адже не вони прилетіли на зорельоті до нас, на Землю, а ми до них. А втім, стривай... – Вона підійшла до нього, поклала руки на плечі, лагідно заговорила: – Ти надто збуджений. Може, тобі все це... примарилось? Подумай, любий. Так було все добре. Ми знайшли одне одного, любилися, і ніхто нам не заважав, бо вся планета була наша, і раптом... Ні, ні, в сузір’ї Центавра не можуть бути розумні істоти. Це тобі все... здалося. Так? – ласкаво питала Єва, з надією почути ствердну відповідь.
– Я бачив його, моя люба, – заявив Адам, і Євині руки впали з його пліч. – Я стояв на однім хребті, він – на протилежному. Нас розділяв лише розпадок між хребтами.
– Сподіваюсь, він не мавпячого роду?
– Обличчя його я не розгледів. Хоча він ніби й дивився на мене. Я застиг, і він застиг. Здається, ми обоє розгубилися... Але жести розуміє, – заквапився Адам. – Коли я махав рукою, він теж у відповідь махнув. І зник.
Чи не вперше, відколи вони на Леонії, Адам був явно знічений і не знав, що діяти. Добре, що Єва не розгубилася. Ініціативу у справі встановлення контакту з представниками тутешньої цивілізації вона брала на себе.
– Залишається виробити план дій і визначити місце чи якусь своєрідну демаркаційну лінію, де ми зможемо зустріти представників розумних істот Леонії, – сказала Єва з рішучістю, що вражала Адама, і він глянув на неї з повагою. – Не хвилюйся і заспокойся. Дякуй долі, що вона послала на Леонію не кого-небудь, а саме мене. Зі мною ти не пропадеш навіть на безлюдній планеті!
– Щось ти надто загорілася ідеєю встановлення контакту!
– Не ревнуй, мій дорогий. Ревнощі – це пережиток гомо сапіенс. Тим паче, на якогось типа, бодай і з розвиненішої цивілізації, я не збираюся тебе міняти. Ти за них кращий, а коли ще й мене слухатимешся, ціни тобі не буде. Бо чоловіки цінні тільки ті, які слухаються своїх розумних і ділових жіночок.
Адам не прохопився й словом. І добре зробив, бо Єва підозріло глянула на нього.
– Ти, здається, не згоден зі мною, дорогий?
– Ну, чому ж...
– Не чую бадьорості в твоєму голосі. А бадьорість завжди була тобі притаманна.
– Я повністю згоден із тобою, моя люба! – Й Адам потягнувся губами до її губ, але Єва виставила долоню, і він обмежився поцілунком її долоні.
– Це ми ще встигнемо, – мило посміхнулася вона. – А зараз на порядку денному, як кажуть на Землі, питання встановлення контактів із тутешніми розумними істотами. Я думаю, що перший крок треба робити нам. Ми все ж таки представники розумних істот. А чи вони розумні – то ще хтозна. Отже, треба йти на те місце, де ти здибав того типа у чорному. Цікаво, – мовила Єва вже сама до себе, – чи всі вони ходять у чорному?.. Стривай, а роги в нього часом не стирчать? Хвоста немає?
– Рогів не було, а щодо хвоста – не знаю. Я із спини його не бачив. – І зненацька прорік замріяно: – Цікаво, а які в них жінки: гарні чи так собі?..
Єва враз нахмурилась.
– А чого це тебе раптом зацікавили жінки чужої цивілізації? Чи не рано? У нас ще й медовий місяць не закінчився, а тебе вже потягло на вродливих жінок?
– Це що, допит?
– Не підвищуй голосу! – крикнула Єва, хоч Адам говорив тихо. – Відповідай на моє запитання.
– Ну... просто. Для встановлення контактів.
– Так ось знай! – рішуче сказала Єва. – Для встановлення контактів вистачить і представників місцевого чоловіцтва. Кожна земна жінка завжди встановить контакт із чоловіком, якщо він того вартий. Ясно?
– Ясно, – покірно зітхнув Адам.
10
Того дня іти в Мідні гори для встановлення контакту з Чорним привидом (так вирішила Єва величати загадкового незнайомця) було запізно – червоне, аж кармінове Сонце, ведучи за собою маленького супутника, сідало за Західні гори, і в бухті вкладалися на спочивок довгі тіні. Тому вирішили візит ввічливості перенести на завтра. Ранок, як відомо, мудріший од вечора.
Повечеряли мідіями.
Після вечері Адам приніс аж три оберемки хмизу, порубав його на цурпалки, подумав і приніс ще й четвертий – щоб до ранку вистачило чим годувати вогонь у печері. Обоє почувалися не зовсім упевнено. Особливо Адам.
– У мене таке відчуття, – скаржився він, – ніби за нами весь час хтось підглядає. Хоча звідки вони можуть знати, де ми живемо?
– А раптом вони йшли назирці за тобою, коли ти повертався у бухту?
– Я передбачив таку можливість. Тому повертався кружним шляхом, робив гаки, щоб збити їх із сліду, озирався...
– Детективе ти мій, – тільки й мовила Єва.
До самого ранку вони не стулили очей. Сиділи на каменях біля багаття і думали про одне і те ж: що їм принесе завтрашня зустріч із Чорним привидом, чим закінчиться контакт? Іноді Єві здавалося, що хтось заглядає у печеру, і вона прохала Адама “зачинити двері”.
– Які двері? – дивувався Адам. – Ти б іще забагла контрольно-пропускний пункт!
– Не печера, а вокзал для транзитних пасажирів! – дратувалася Єва. – Сидиш чи спиш – і всі, кому не ліньки, можуть заглядати в наші апартаменти.
Адам заспокоював її, як міг, а сам, підкладаючи в багаття цурпалки, непомітно позирав на отвір печери. І йому здавалося, що зараз до них зайде розумна істота місцевої цивілізації і запитає: “А що ви тут робите на нашій планеті?..” Що вони скажуть місцевому аборигену? Вибачайте, мовляв, що без вашої згоди тимчасово поселилися на вашій планеті? Що нам треба тут прожити всього чотирнадцять років, доки за нами прилетять такі ж люди, як і ми?..
Розумів, що з відкриттям гуманоїдних істот на Леонії (планета у них, очевидно, називається по-іншому) дотеперішнє їхнє спокійне життя, ясна річ, закінчиться. Невідомо ще, які стосунки складуться у них з леонійцями. Що собою являють аборигени? З якого вони, як кажуть, тіста зліплені? І взагалі, що вони за одні? Добрі? Злі? Гуманні? Агресивні? Чи, може, вони стоять по той бік добра і зла і їм що добро, що зло – однаково? Можливо, ці моральні критерії їм взагалі не відомі. То які ж у них моральні принципи та філософські постулати, якщо у них взагалі існують такі поняття? І що принесе їм, землянам, контакт із представниками інших цивілізацій? А що, коли вони виявляться... наприклад, первіснообщинними дикунами? Та ще й канібалами. Якщо у них зовсім інші поняття про живих істот? Приміром, ідучи, людина не звертає уваги, хто їй потрапляє під ноги: мурашка, павучок чи якийсь жучок. Вона топче їх, не задумуючись, що в принципі це теж живі створіння, що складаються вони з таких же атомів, як і гомо сапіенс. Навіть добра людина (найгуманніша!) не подумає обминути на стежці трудягу-мураху, що поспішає у власних справах. Вона наступить на неї, наступить механічно і піде далі. Раптом такими виявляться й аборигени Леонії?
Хоча, якщо на цій планеті є розумні істоти, то чому ж “Геліос” ніде не виявив, не зафіксував жодних слідів їхньої господарської діяльності? Стривай, а може, вони живуть у самій планеті? Тому й чорні такі. А на поверхню виходять лише зрідка. Щось на зразок людей підземелля. Але якого дідька їм сидіти, приміром, у підземеллі, коли на поверхні є всі умови для розвитку життя?..
– Як ти гадаєш, на якому щаблі еволюційно-історичного розвитку знаходяться місцеві гуманоїди, якщо вони тут є? – озвалася Єва. – Вище землян чи нижче?
– В основу поділу позаземних цивілізацій по типах чи по щаблях розвитку покладено енергетичну ознаку, – по хвилі відповів Адам, не одриваючи погляду від вогню. – Адже споживання енергії – то найсуттєвіший показник рівня розвитку тієї чи іншої цивілізації. Досягнувши певного рівня, будь-яка цивілізація неодмінно мусить проявити себе і в космічних масштабах, завдяки, звичайно, своїй енергетичній потужності. Отже, енергоспоживання і покладено в основу оцінки тієї чи іншої позаземної цивілізації – скорочено ПЦ.
Він кинув швидкий і, як йому здавалося, непомітний для Єви погляд на отвір печери і розвивав свою думку далі:
– Як гадають наші вчені, ПЦ можуть бути трьох груп. ПЦ-1. Це земна цивілізація. Мільярди років потрібні були їй, щоб досягти цього рівня. Але вже тільки тисячі літ потрібні, щоб з’явилася ПЦ-2. А ПЦ-2 вже здатна взяти в свої руки всю енергію сонця. Ще десятки мільйонів літ – і виникне ПЦ-3, така цивілізація, яка оволодіє енергією багатьох сонць у своїй Галактиці. А можливо, і всієї Галактики! Тому різниця у віці цих трьох груп цивілізацій становитиме мільйони і мільйони літ. Наша, земна, цивілізація, по суті, тільки-но зіп’ялася на ноги, тільки-но вийшла із своєї колиски. І цілком можливо, що наші брати по розуму в інших світах далеко пішли вперед у своєму розвитку і наздогнати їх нам не вдається, як не вдасться перестрибнути через мільйонноліття свого розвитку. Ясно, що, наприклад, цивілізації третьої групи зовсім не цікаво встановлювати контакти з цивілізацією, скажімо, першої чи й ще нижчої. Що їм дасть такий контакт?
– То яка ж цивілізація може бути на Леонії? – І Єва також кинула швидкий і, як їй здавалося, непомітний для Адама погляд на отвір печери. – Примітивна чи високорозвинена?
– Якби була ПЦ-1, то вони, – Адам наголосив на слові “вони”, – вже б мали зоряні кораблі, як їх має Земля. Щодо ПЦ-2 і ПЦ-3, то тут, як сама розумієш, і говорити не доводиться. Отже...
– ...все зводиться до того, що тут ніякої цивілізації ніколи не було. І не може бути.
– Чому ж? На рівні первіснообщинного ладу, на рівні кам’яного віку може бути, але... Але їхні сліди все одно виявив би “Геліос”. А він їх ніде не зафіксував, то виходить, що...
– ...що ті типи у чорному прилетіли сюди з іншого світу? – закінчила за нього Єва, і Адам подивувався її здатності перехоплювати його думки на льоту. – Приміром, з іншого сузір’я чи й Галактики. Корабель їхній десь на орбіті, невидимий звідси, а вони спустилися на планету, щоб дослідити зблизька, що тут і як.
Так думав і Адам (власне, прийшов до цієї думки після довгих розмірковувань та припущень), тому почував себе не зовсім затишно й час од часу кидав швидкі погляди на отвір: чи не заглядають, бува, у печеру галактичні пришельці? Можливо, чорне вбрання – то їхні скафандри? А якщо вони у скафандрах на Леонії, то ясно, що атмосферний склад їхньої планети зовсім інший. У всякому разі, дихають вони не киснем... Усе можливе. На Землі, наприклад, життя зобов’язане своєму народженню воді. У ній розчинилися органічні сполуки, синтезувалися складні молекули. Вода ж захищала примітивні живі організми від згубного впливу ультрафіолетового проміння. Але цю роботу може виконати й інша рідина. При недостачі кисню на планеті його може замінити найближчий аналог – азот, а воду, себто рідинне середовище, – аміак. Життєвим середовищем може стати й розплавлена сірка, якщо планета, наприклад, дуже близько до сонця і на ній надто високі температури. Тоді Леонія для таких істот буде жахливо холодною планетою, та й кисень – носій нашого життя – для них смертельно небезпечний ворог. Ясно, що на такій планеті, як Леонія, людям розплавленої сірки (чи, приміром, аміаку, фтору) доведеться перебувати в скафандрах дуже високого захисту.
Іноді Адамові починало здаватися, що пришельці й справді в чорних скафандрах і прилетіли вони на Леонію не з місією добра. І якісь там люди води та кисню можуть цікавити їх лише... в етнографічному плані. І захоплять вони його та Єву в полон, повезуть на свою планету розплавленої сірки, як предивні експонати для тамтешніх кунсткамер... Фантазуючи, Адам майже повірив, що ті пришельці в чорному І справді прилетіли з планети, де замість води кипить розплавлена сірка, яка їм на смак приємніша за нашу воду. Тому він підкладав у багаття побільше хмизу, щоб вогонь горів яскравіше й освітлював навіть темні закутки їхніх апартаментів.
– А можуть ті пришельці у чорному виявитись не білковими істотами, а, наприклад, із кремнію? Тоді ми з ними взагалі не зуміємо встановити контакт. – Єва висунула цю гіпотезу і сама ж її злякалась. – Якщо вони із кремнію, то це – кам’яні велети! Вони просто сприймуть нас за якихось тварин – немічних і кволих. А тому спіймають, посадовлять у... клітку і повезуть у свою Галактику показувати своєму кам’яному людству. А потім засушать нас та під скло музейної вітрини...
– Ну, це вже занадто! – гаряче заперечив Адам, хоча про можливість потрапити під скло у вигляді експонатів він і сам щойно думав. – Щодо кремнієвої цивілізації, то таку думку висловлювали фантасти. Але не всі вчені з ними погодились.
– Вчені не завжди погоджуються з фантастами. Бо вчені надто раціональні і в них відсутній політ фантазії.
– Не тільки тому, хоча не у всіх спеціалістів відсутній політ фантазії, – не погодився Адам. – Головна цеглина земного життя – вуглець. У круговерті речовин йому належить провідна роль. Здатність вуглецю створювати довгі ланцюги атомів – білкові та інші молекули – і забезпечила йому надзвичайну роль в еволюції земної кулі.
– Але ж то Земля!
– Почекай! Річ у тім, що у Всесвіті діє один-єдиний закон створення атомних ядер. І всюди фізико-хімічні явища елементів однакові. А вуглець – один із найперших елементів Всесвіту. Отже, можна зробити висновки, що в інших світах наші брати по розуму збудовані з тих же хімічних елементів, що й гомо сапіенс. Так гадає більшість учених. Але є й такі, що допускають можливість існування життя в інших Галактиках у найрізноманітніших формах, не обов’язково у формах антропоморфних. Тобто розум може існувати й у вигляді енергії чи самої матерії. Вчені допускають, що на інших планетах цілком можливе існування, наприклад, суспільства розумних восьминогів на дні океанів (якщо вся планета покрита водою) чи птахів, наділених у процесі еволюції розумом, тварин і так далі. Тут для розуму безліч варіантів, які підкажуть йому оптимальні умови життя на тій чи іншій планеті.
– Тільки б вони не виявились якими-небудь монстрами, – бідкалася Єва. – А якщо вони такі ж білкові, як і ми, то якось знайдемо з ними спільну мову. Особливо, якщо у них є чоловіки. Бо чоловіки, на якій би планеті не з’явилися, у якій би вони Галактиці не виникли, завжди охоче підуть на контакт із жінками.
За тривожними думками Адам не стулив до ранку очей. Єва ж, трохи заспокоївшись, перед світанком прилягла й задрімала. І вві сні з кимось встановлювала контакти, мило посміхаючись до когось...
11
Прокинулась, коли вже сонце ген підбилося.
Адам уже хазяйнував: стулкою великого молюска саме виносив із печери попіл від багаття, бо за неспокійну ніч його нагоріло чимало.
– Доброго ранку, чоловіченьку! – Єва чмокнула його в щоку. Від того дзвінкого і милого: “Доброго ранку, чоловіченьку!”, від поцілунку, від її гарних променистих очей та ніжної посмішки, зрештою, від її бадьорого настрою в Адама випогодилося на душі, і всі нічні роздуми-страхи відсунулись на другий план. – Ну як, Чорний привид, доки я спала, не приходив у гості? Як казали колись на Землі: якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Тож підемо і ми.
– Зараз, чи як?
Єва нічого не відповіла, натомість загадково підморгнула, зробила кілька енергійних вправ і, вловивши на собі його захоплений погляд, показала кінчик язичка. А закінчивши міні-фіззарядку, подалася в бухту вмиватися.
Адам знизав плечима і, посміхаючись сам до себе, виніс за скелі попіл, висипав його. А коли повернувся до печери і глянув униз, то побачив, що Єва забрела по коліна у воду і, нахилившись, щось пильно розглядала. Зрештою, здогадався, що за відсутністю дзеркала вона розглядає у воді себе.
“Щось треба придумати на зразок люстерка, бо жінці без нього як без очей”, – вирішив Адам.
Згодом Адам збігав у бухту, підібрав кілька горіхів і, повернувшись до печери, розколов один. Вони випили його на сніданок, а з волокнистої маси Єва виготовила собі маску. Намазавшись кокосовим молоком, зайнялася зачіскою, заявивши, що зачіска для жінки – це все при встановленні контактів з чужою цивілізацією. Замалим не до обіду вона була зайнята своїм волоссям: викладала його і так, і сяк, заколювала шпильками з акації і знову, невдоволена своїм витвором на голові, розсипала по плечах.
Затим, глянувши на Адама, сплеснула руками.
– Ти чого досі не поголився, чоловіченьку? Чи думаєш, мені буде приємно, коли мій чоловік не матиме елегантного і респектабельного вигляду?
Не кажучи й слова, Адам розпалив вогнище і заходився “голитися” – себто старанно випікати кожну волосинку жариною.
Після “гоління” Єва оглянула його критично і лишилася задоволеною.
Вирушили ополудні.
Та тільки вийшли з бухти, одразу ж зупинилися.
– Мусимо скласти план дій, – запропонувала Єва. – Уявімо таку, цілком реальну, ситуацію: раптом той тип у чорному... закохається у мене? – І дивилась на Адама не то серйозно, не то насмішкувато. – Що будемо робити?.. Тобто що діятимеш ти?
– Дам йому по фізіономії. По його позаземній цивілізованій фізіономії! – уточнив він. – Як колись у подібних ситуаціях діяли чоловіки Землі.
– По-перше, дуже похвально, що ти так гаряче захищаєш мене, – одказала весело. – По-друге, ти ж сам казав, що обличчя його, себто фізіономії, не бачив. А раптом у того типа взагалі немає фізіономії?
– Тоді... дрючком бабахну по. голові! – похмуро пообіцяв Адам, не придумавши, звісно, нічого кращого.
– Приємно і те, що заради мене ти готовий стати на герць навіть із представником іншої цивілізації, але... Бійка відкладається... до кращих часів. Тому, що цей тип може виявитися сильнішим за тебе. І потім вони можуть сприйняти твій вибрик зовсім по-іншому, подумають, що ми, земляни, люди Сонця, занадто агресивні.
– А чому ти думаєш, що той тип обов’язково у тебе закохається?
– Тому, що іншого виходу в нього просто не буде. У тебе ж не було?
– Не було, – згодився Адам.
– Тож-бо й воно!
Вони рушили далі, але не зробили й кількох кроків, як Єва, помітивши спис у руках Адама, рішуче заявила:
– Ніякої зброї. Ми йдемо з місією миру!
І так грайливо посміхнулася, так стрімко повела бровою, що не погодитись із нею Адам просто не міг. Але списа однаково не кинув.
“Мало що може трапитись, – міркував він дорогою. – Вискочить десь печерний ведмідь чи ще яка звірюка...”
Єва ж захопила з собою два кокосові горіхи.
– Пригостимо того типа. Як кажуть, чим багаті, тим і раді. Щоб не подумав, що ми, земляни, не гостинні,
12
Вийшли з бухти, й Адам відразу ж повернув на схід. З одного боку розкинулося підніжжя Мідних гір, а з другого – річка Єва. Адам повів Єву густою травою, у якій уже встиг протоптати стежку – то на полювання ходив, то за мідною та олов’яною рудами. Йшли вони довго, бо Єва раз у раз бігала до річки з її іменням і вдивлялась у воду – яка вона з вигляду?
– Тепер сам бачиш, як мені потрібне дзеркальце, – зітхала Єва, й Адам запевняв її, що, як тільки втрясеться веремія із Чорним привидом, неодмінно займеться “проблемою дзеркала”.
По якомусь часі Адам звернув ліворуч і пірнув у розпадок, посередині якого, ховаючись у травах чи у кам’яних брилах, гомінливо поспішав кудись веселий струмок. Час од часу з-під ніг у них випурхували гірські перепілки (чи щось схоже на гірських кекликів) і з глухим фур-фур падали каменем в іншому місці. На неприступних скелях хребтів, іноді з усіх боків прямовисних, стояли невеликі, але дорідні гірські козли з химерно закрученими рогами. Над ними вгорі кружляли якісь птахи.
Зрештою, Єва почала приставати й пхикати.
– Я вже вся мокра від такої шаленої ходи. Можна подумати, що ти біжиш на зустріч із своїм найкращим другом. Хіба я можу в такому вигляді, та ще й пропахчена потом, встановлювати контакт із чоловіком чужої цивілізації?
– Чоловік тут я! – зрештою, не втримавшись, грізно зауважив Адам.
– Невже?! – проспівала Єва й аж сплеснула руками, закоханими очима дивлячись на нього.
– А хто той тип – ще невідомо. Може, у них взагалі немає статі.
– А дітей вони що, в “Дитячому світі” купують? – пирхнула Єва.
Замість відповіді Адам поцілував Єву, і вони рушили далі.
Ще з півгодини вони піднімалися крутим схилом хребта на гребінь. Сонце вже котилося до заходу, і в розпадках та долинах між хребтами з’явилися гривки туманів. Наче з білого моря, стирчали гострі шпилі скель, кущі, дерева, іноді козли на камінні.
Зрештою, здолали і цей, останній підйом.
– Ще далеко? – важко дихаючи, запитала Єва.
– Вже прийшли. Я стояв ось на цім хребті, а той тип з’явився на протилежному. На тому, що лисим гребенем із туману виглядає. Мабуть, десь неподалік знаходиться їхнє стійбище, якщо то гірські племена місцевих дикунів, чи база, якщо космічні пришельці.
Адам, не вагаючись, зійшов на самісінький гребінь і почав уважно розглядати протилежний хребет, що тягнувся паралельно.
Призахідне Сонце світило ще яскраво, протилежний хребет був мов на долоні, – і на ньому жодного підозрілого руху чи слідів перебування якихось істот. Пустельно, як і всюди в Мідних горах.
“Очевидно, мені вчора просто... здалося”, – подумав він.
І тільки-но Адам подумав про це, як на гребені з’явився чоловік у чорному.
Він зринув так несподівано, що Адам аж відсахнувся і став гарячково думати, що ж робити далі.
Тип у чорному мовчав, Адам теж не подавав голосу.
Як і першого разу, видно було лише обриси голови незнайомця, плечі, руки і поставу десь до колін. Ноги потонули в тумані, обличчя, незважаючи на близьку відстань, чомусь не проглядалося. Вбраний незнайомець був у все чорне – не то легкий спортивний костюм, не то скафандр... “Швидше всього скафандр, – механічно відзначив Адам. – Очевидно, тому й лиця його не видно, що воно закрите склом шолома”.
Адам застиг, невідривно вдивляючись у незнайомця. Той у чорному також застиг і стежив за Адамом.
– Ти чому затих? – озвалась Єва з каменя.
– Тс-с! – зашипів Адам, не повертаючи до неї голови. – Він з’явився... Привид у чорному. На сусідньому хребті стоїть і на мене дивиться.
– Почекай, я зараз... Ой, геть зачіска розпалася!
Руки в Єви злегка тремтіли, коли вона квапливо поправляла волосся.
– Як він там? – цікавилася.
– Стоїть і дивиться на мене.
– Не хвилюйся. Зараз я гляну на нього, враз заговорить.
І тут Адам відчув (вперше у своєму житті), що його права, його священні й недоторканні чоловічі права починає узурпувати жінка. Й, аби реабілітувати честь і гідність чоловіків Землі, крикнув:
– Е-гей!!! Ти чуєш мене? Не бійся, я не агресивний! – і, як йому здалося, привітно махнув рукою.
Незнайомець не озвався, але на жест відповів, привітно махнувши рукою, тільки чомусь лівою. Тоді Адам махнув незнайомцю лівою рукою, а той у відповідь – правою.
“Якщо махає, а не погрожує, уже легше”, – подумав Адам і тому впевненіше вигукнув:
– Як представник роду гомо сапіенс, себто людей розумних, які живуть на планеті Земля в системі Сонця за 4,28 світлових роки звідси, вітаю тебе, Пришелець Космосу, якщо ти прибув з місією миру і добра! – В пориві розчулення Адам зробив не то реверанс, не то кніксен на манір вихованців Інституту благородних дівиць. І все ж той його реверанс-кніксен незнайомець у чорному сприйняв без тіні насмішки і відповів такою ж мішаниною.
– Ми, земляни, люди Сонця, прибули на цю планету з місією миру, – продовжував Адам, уже ввійшовши в роль міжгалактичного посланця-парламентера. – Ми готові встановити з вами контакт. Але перш за все представтесь: хто ви такі? Місцеві дику... – Адам вчасно прикусив язика. І поправився: – Хто ви: місцеві громадяни чи пришельці з Космосу?
– Ти певний, що він тебе розуміє? – запитала Єва. – Звідки їм знати мову землян? І взагалі, може, у них немає мови, може, у них зовсім інші способи комунікативної передачі інформації від одного суб’єкта до іншого?
– Н-не знаю. Він мовчить, – розгубився Адам.
– Тепер ти переконався, мій любий, що без жінки, без прекрасної представниці роду людського, навіть міжпланетний контакт не відбудеться?
– Але... мовби хитається.
– Ритмічно?
– Здається.
– Очевидно, у них ритмічні рухи – то і є комунікативний спосіб зв’язку. Тобто вони “розмовляють” за допомогою рухів, – висловила припущення Єва. – Коли це так, то доведеться і нам танцювати.
Адам спробував зробити кілька рухів на зразок колишнього шейку і зраділо вигукнув:
– Він теж крутить тазом!
Єва нарешті впоралась із зачіскою і. звелася.
– Ну, знайом мене з Чорним привидом. Подивимось, яких чоловіків мають інші цивілізації.
Якусь мить вона прискіпливо й насторожено розглядала фігуру в чорному, що бовваніла на гребені протилежного хребта, потім кинула швидкий погляд на призахідне сонце, що світило Адамові якраз у спину, пирхнула і дзвінко розсміялась:
– Ой, не можу, ой, не мо!.. Ха-ха-ха!.. Ой мамочко!.. – вигукувала вона, захлинаючись від сміху. – З ким же ти встановлюєш контакт? Кому представляєшся?
А з хребта на хребет неслося: “Ой-ой-ой!.. Ха-ха-ха!..”
– Ти що? – зашипів Адам. – Він же чує твій сміх. Ще образиться, бо подумає, що ти з нього насміхаєшся.
– Ох-ха-ха!.. Хоч і трагічна ситуація, внаслідок якої ми тут опинилися, але мені вже давно не було так весело.
Витираючи сльози, що набігли від сміху, Єва сказала:
– Зараз біля того субчика в чорному з’явиться ще й краля... в чорному.
Вона стала спиною до сонця, а лицем до протилежного хребта, і біля незнайомця в чорному з’явилася жіноча постать. Теж у чорному.
– Є!.. – видихнув Адам у захваті. – З’явилася мадам! Виявляється, у цих німих привидів ще й жінки є. Цікаво, як вони з ними спілкуються?
– А ось так! – І Єва обняла Адама.
– Що ти робиш? – одсахнувся він. – Вони ж дивляться...
– Хай дивляться і заздрять! – Єва поцілувала Адама.
Те ж саме вчинила і жінка в чорному: обняла й поцілувала свого супутника в чорному.
– Бачиш? – вигукнула Єва. – У них теж обнімаються і теж цілуються. Точнісінько, як у нас.
Ляснувши себе по лобі, Адам закричав:
– Ідіот!!! Як я одразу не збагнув, що це оптичне явище?! Ганьба! А все тому, що така обстановка, ситуація...
– Це й справді оптичне явище, мій дорогий. Подібні привиди з’являються і на Землі, у горах, звичайно.
– На Памірі мені не доводилося їх бачити, – виправдально буркнув Адам.
– Але бувають. Їх називають “брокенськими привидами”. А називаються вони так по вершині Брокен (гора Гарц у Північній Німеччині), де привиди з’являються досить часто. А причини цього оптичного явища досить прості. Людина, яка стоїть на...
– ...вершині гори, потрапляє у проміння сонця, що знаходиться позад неї, – закінчив Адам. – Тепер я й сам розумію. Ніби пелена з очей спала. Коли думаєш про чудо, воно завжди з’явиться. А я думав про пришельців, про контакти з ПЦ...
