Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ дев’ятий

– Дивно мені, Мортене, що над морем не стає нудно. Чи деінде можна було б три або й чотири години лежати горілиць, нічого не роблячи, навіть не думаючи…

– Атож… Хоч мушу сказати, що раніше я часом нудився, панно Тоні. Але це було кілька тижнів тому…

Прийшла осінь, повіяли перші вітри. По небу квапливо летіли тонкі, сірі, подерті хмари. Бурхливе, скаламучене море куди око сягало було вкрите шумовинням. Високі, потужні хвилі з невблаганним, моторошним спокоєм котилися до берега, велично нахилялися, утворюючи блискучий, як метал, темно-зелений вигин, і гучно опадали на пісок.

Сезон скінчився. Та частина берега, де звичайно юрмилися курортники, тепер наче вимерла; багато павільйонів були вже розібрані, тільки подекуди стояли ще пляжні крісла. Однак Тоні й Мортен ішли післяобідньої пори далі, аж туди, де починалися жовті глиняні кручі, де хвилі, б’ючись об «Чаїний камінь», високо розбризкували білу піну. Мортен нагорнув там для Тоні піщаний пагорб, обплескав його долонями, і вона, в сірій осінній м’якій жакетці з великими гудзиками, сиділа, прихилившись до нього спиною і схрестивши ноги в білих панчохах і черевичках з високою шнурівкою. Мортен лежав боком, лицем до неї, підперши голову рукою. Час від часу над морем пролітала чайка і лунав її хижий крик. Вони дивилися на зелені, наче порослі морською травою хвилі, що грізно підступали й трощилися об скелю, яка стирчала з води, слухали той одвічний безнастанний шум, що глушить людину, відбирає їй мову і вбиває в ній відчуття часу.

Нарешті Мортен стрепенувся, ніби сам себе збудив зі сну, й запитав:

– Тепер ви вже, мабуть, скоро поїдете, панно Тоні?

– Ні… Чого? – неуважно, нічого не втямивши, відповіла дівчина.

– О боже, адже сьогодні вже десяте вересня… Мої канікули теж незабаром скінчаться… Скільки ж це може тривати! Ви раді, що скоро зустрінете в місті своїх приятелів?.. Скажіть, там є якісь галантні кавалери, ви любите з ними танцювати?.. Ох ні, я зовсім не про це хотів запитати! Скажіть мені ось що, – раптом зважився він і глянув на неї, потираючи рукою підборіддя. – Знаєте, я все відкладаю це запитання… Ну от, хто такий пан Грюнліх?

Тоні здригнулася, зиркнула на нього, і в очах її з’явився відсутній вираз, як у людини, що їй згадався якийсь давній сон. Але разом з тим у ній ожило почуття, що володіло нею після Грюнліхового сватання, – свідомість власної значущості.

– Ви хочете це знати, Мортене? – поважно спитала вона. – Ну, то я вам скажу. Хоч, розумієте, мені страшенно прикро, що Томас згадав це прізвище першого ж таки дня, як ми приїхали, та коли ви вже почули його… Одне слово, пан Грюнліх, Бендикс Грюнліх – батьків клієнт, заможний купець із Гамбурга. Він сватався до мене… Але ні! – швидко додала вона, побачивши Мортенову міну – Я йому відмовила, не могла зважитись навіки зв’язати з ним своє життя.

– А чому, якщо дозволите спитати? – незграбно поцікавився Мортен.

– Чому? О господи, тому що я не зношу його! – майже обурено вигукнула Тоні. – Коли б ви бачили, як він виглядає і як поводиться! Та ще й має золотаві баки, геть-таки неприродні! Я певна, що він притрушує їх порошком, тим, що на різдво золотять горіхи… Крім того, він фальшивий. Так уже крутився навколо моїх батьків, так підлещувався, перехоплював їм слова з вуст…

Мортен перебив їй:

– А що означає… Ви мені повинні ще одне сказати… Що означає: «Яка пречудова оздоба»?

Тоні якось нервово захихотіла.

– Ох… Це він так говорить, Мортене! Ніколи не скаже: «Яка гарна річ» або «Яка приємна річ», а неодмінної «Пречудова оздоба»… Просто блазень, запевняю вас! До того ж страшенно настирливий, причепився до мене і хоч ти вмри, дарма що я ставилась до нього тільки з іронією… Якось він мені влаштував сцену, мало не плакав… Бачили таке: чоловік, і плаче…

– Він, мабуть, дуже любив вас, – тихо сказав Мертен.

– А мені що до того? – вражено вигукнула Тоні і відвернулася вбік…

– Ви жорстокі, панно Тоні… Ви завжди такі жорстокі? Скажіть… Ви не зносили того пана Грюнліха, але чи хтось інший вам коли подобався? Часом я думаю собі: чи в вас, був а, не крижане серце? Одне хочу вам сказати і можу заприсягтися, що це правда: коли чоловік плаче, що ви не хочете знати про нього, то він не конче блазень. Я не певен, далебі, не певен, що й сам також… Бачите, ви пещене, витончене створіння… Чи ви завжди глузуєте з тих, що лежать біля ваших ніг? Чи справді маєте крижане серце?

Веселий вираз на обличчі в Тоні раптом згас, верхня губа затремтіла. Вона звела на нього великі сумні очі, що поволі заходили слізьми, й тихо мовила:

– Невже ви так вважаєте? Не треба так думати про мене, Мортепе.

– А я й не думаю! – вигукнув Мортен і аж засміявся з розчулення й ледве стримуваних радощів. Він перевернувся долілиць, сперся на лікті, схопив Тоні за руку і палко, зачаровано глянув їй в обличчя сіро-блакитними, добрими очима.

– І ви… ви не будете глузувати з мене, коли я скажу, що…

– Я знаю, Мортене, – тихо перебила мову йому Тоні, дивлячись убік, на другу свою руку, якою вона повільно сіяла крізь пальці дрібний білий пісок.

– Знаєте?.. І ви… ви, панно Тоні…

– Так, Мортене. Я про вас вельми високої думки. І ви мені дуже подобаєтесь. Дужче, ніж будь-хто з моїх знайомих.

Він схопився на ноги, замахав руками, не знаючи, що йому робити. Тоді знов кинувся на пісок біля неї і крикнув здавленим, тремтячим голосом, який то зривався, то дзвенів зі щастя:

– Ох, дякую вам, дякую! Я ще зроду не був такий щасливий, як тепер!..

І почав цілувати їй руки. Зненацька він тихо мовив:

– Ви тепер скоро поїдете до міста, Тоні, а за два тижні скінчаться й мої канікули, і я вернуся в Геттінген… Та пообіцяйте мені, що не забудете цього надвечір’я тут, на пляжі, аж поки я приїду… вже доктором… І зможу попросити вашого батька за нас обох, хоч як це буде важко! І що ви тим часом не слухатимете ніякого пана Грюнліха!.. Вам не доведеться довго чекати, ось побачите! Я працюватиму, як… і це буде зовсім не важко…

– Так, Мортене, – сказала вона щасливо й неуважно, не зводячи погляду з його очей, з його вуст і рук, що тримали її руку.

Він підтягнув її руку ще ближче до своїх грудей і глухо, благально спитав:

– Чи не дозволите після того, що ви сказали… можна мені… закріпити…

Тоні не відповіла, навіть не глянула вже на Мортена, тільки ледь схилилась до нього, і він повільно, урочисто поцілував її в уста. Тоді обоє, страшенно засоромившись, опустили очі й відвернулися.

Розділ десятий

«Найдорожча мадемуазель Будденброк!

Скільки часу минуло відтоді, як нижчепідписаного позбавлено можливості бачити найчарівніше дівоче обличчя? Хай цих кілька рядків скажуть Вам, що обличчя те завжди стояло перед його духовним зором і що протягом цих моторошних, тоскних днів він ненастанно вертався думкою до того чудового надвечір’я в салоні вашого батьківського дому, коли з Ваших уст вихопилась обітниця, хоч ще й не остаточна, несмілива, а проте невимовно втішна. Спливло вже кілька довгих тижнів, відколи Ви сховалися від світу, щоб зосередитись і краще пізнати свої почуття, тож я насмілююсь сподіватися, що час проби минув. Нижчепідписаний зважується, найдорожча мадемуазель, уклінно послати Вам разом з листом цього персня як запоруку його неминущих почуттів. Складає найпокірніші вітання і палко цілує Вашу руку, найвідданіший слуга Вашої милості

Грюнліх»

«Любий тату!

Господи, яка я була сердита! Доданого листа й персня я щойно отримала від Гр., з хвилювання в мене аж голова заболіла, і я не могла придумати нічого ліпшого, як переслати все це Вам. Гр. не хоче мене зрозуміти, а того, що він так поетично зве «обітницею», просто ніколи не було, і я Вас дуже прошу негайно розтлумачити йому, що тепер я ще в тисячу разів менше, ніж півтора місяця тому, схильна зв’язати себе з ним навіки, і хай він нарешті дасть мені спокій, не виставляє себе на посміховисько. Вам, найкращому з батьків, я можу признатися, що, крім того, дала слово іншому. Він мене любить, а я його люблю так, що годі й сказати. О тату! Я могла б списати про це не одну сторінку. Я маю на увазі пана Мортена Шварцкопфа, що вчиться на лікаря і, як тільки здобуде докторський ступінь, проситиме у Вас моєї руки. Я знаю, що звичай велить мені одружитися з купцем, але Мортен належить до іншої групи шанованих людей – до вчених. Він не багатий, а Ви з мамою надаєте цьому дуже великої ваги. Проте, любий тату, хоч яка я молода, а скажу Вам на це ось що: життя не одного навчило, що саме багатство не завжди робить людину щасливою. Цілую тисячу разів,

Ваша покірна дочка Антонія

Р. S. Бачу, що перстень із золота низької проби й дуже тонкий».

«Люба моя Тоні!

Листа твого отримав. Зважаючи на його зміст, сповіщаю тобі, що я взяв за свій обов’язок довести у відповідній формі до відома панові Грюнліху про твій погляд на речі, і наслідки нашої розмови просто вразили мене. Ти доросла дівчина й опинилась у вельми складному становищі, тож я мав би гріх на душі, коли б не сказав тобі, до чого може призвести твій нерозважний крок. А саме: від моїх слів пан Гр. впав у розпуку й заявив, що коли ти й далі стоятимеш на своєму, то він накладе на себе руки, бо так тебе любить, що не може без тебе жити. Оскільки мене не переконує те, що ти пишеш про свою схильність до іншого, то прошу тебе погамувати своє обурення з приводу надісланого тобі персня і ще раз зважити все як слід. Як добрий християнин я переконаний, люба доню, що кожна людина повинна шанувати почуття інших, і хто зна, чи не доведеться тобі відповідати перед Всевишнім суддею за те, що чоловік, чиї почуття ти вперто й жорстоко зневажаєш, учинить гріх самовбивства. А ще хотів би нагадати тобі те, що не раз уже казав усно, а тепер маю нагоду повторити й письмово, чому вельми радий, бо хоч усна мова й діє на людину живіше і безпосередніше, зате писане слово має ту перевагу, що його без поспіху вибираєш і без поспіху ставиш на папір, що воно вже ніде не дінеться, добре зважене і в належній формі та в належному місці вжите, його можна знову й знову перечитати, і тому воно діє певніше. Ми, люба моя доню, народжені не для того, що нам, короткозорим, видається нашим власним, невеличким особистим щастям, бо ми не поодинокі незалежні істоти, які живуть тільки для самих себе, а ніби ланки в єдиному ланцюзі, немислимі без довгого ряду тих, що передували нам, показуючи шлях, і в свою чергу, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, твердо наслідували випробувану, гідну пошани традицію. Твій шлях, здається мені, ось уже два місяці чітко, ясно визначений, і ти не була б моєю дочкою, не була б онукою твого святої пам’яті діда і взагалі гідним членом нашої родини, якби справді надумала вперто і легковажно простувати своєю власною, хибною дорогою. Оце я прошу тебе, люба моя Антонів, зважити в своєму серці.

Твоя мати, Томас, Христіан, Клара і Клотільда (вона кілька тижнів прогостювала в свого батька у «Непривітному»), а також мамзель Юнгман палко тебе вітають. Ми всі тішимося, що невдовзі зможемо тебе пригорнути до свого серця.

Із щирою любов’ю твій батько»

Розділ одинадцятий

Дощ хлющив як з відра. Небо, земля, і вода злилися в одне, рвучкий вітер підхоплював краплі дощу, періщив ними у вікна, і по шибках спливали патьоки, застуючи світ. У димарях лунали жалібні, розпачливі голоси…

Коли Мортен Шварцкопф зразу по обіді вийшов на веранду з люлькою в зубах поглянути, що робиться на небі, то побачив перед собою добродія в довгому, вузькому осінньому пальті в жовту кратку і в сірому капелюсі. Перед будинком стояла наймана карета з блискучим від дощу верхом і заляпаними гряззю колесами. Мортен розгублено втупився в рожеве обличчя незнайомого. Баки в нього мали такий вигляд, наче їх притрушено тим порошком, що ним золотять горіхи на різдво.

Добродій у пальті глянув на Мортена, як дивляться на служника: ледь примружившись, ніби не добачаючи його, і спитав оксамитовим голосом:

– Можу я поговорити з паном старшим лоцманом?

– Звичайно, – промурмотів хлопець, – батько, здається…

Почувши ці слова, добродій глянув на Мортена пильніше; очі в нього були водяво-блакитні, наче в гусака.

– Ви пан Мортен Шварцкопф? – запитав він.

– Так, – відповів Мортен, силкуючись надати своєму обличчю суворого виразу.

– Он як! Справді… – почав був добродій у пальті, але не докінчив і натомість сказав: – Будьте такі ласкаві, юначе, доповісти про мене своєму батькові. Моє прізвище Грюнліх.

Мортен провів пана Грюнліха верандою в коридор, відчинив йому праворуч двері до контори, а сам пішов до вітальні сказати батькові про відвідувача. Пан Шварцкопф вийшов, а Мортен сів до круглого столу, сперся на нього ліктями і, не підводячи очей на матір, що церувала панчохи біля притемненого дощем вікна, нібито заглибився в «нікчемну газетку», де могло бути хіба що повідомлення про срібне весілля консула такого-то. Тоні спочивала нагорі в своїй кімнаті.

Старший лоцман, заходячи до контори, мав вираз людини, дуже задоволеної щойно з’їденим обідом. Кітель його був розстебнутий, з-під нього виглядав білий жилет, туго напнутий на чималому череві. Сива моряцька борідка відстовбурчувалась на червоному обличчі. Він задоволено водив язиком по зубах, і від того його простацький рот набирав найхимерніших обрисів. Він швидко, рвучко вклонився, з таким виглядом, наче хотів сказати: «Ось як треба кланятись!»

– Добридень, – привітався він. – Я до ваших послуг.

Пан Грюнліх і собі церемонно вклонився, і кутики рота в нього ледь опустилися. Потім він тихо мовив:

– Ге-ем!

За контору правила невеличка кімната, понад підлогою на кілька футів обшальоваиа деревом, а далі просто побілена. Вікно, в яке без упину тарабанив дощ, було завішене жовтими від тютюнового диму завісками. Праворуч від дверей стояв довгий, сяк-так збитий стіл, захаращений паперами, а на стіні над ним приколота була велика карта Європи і менша – Балтійського моря. Посеред кімнати зі стелі звисала гарно зроблена модель судна з напнутими вітрилами.

Старший лоцман показав гостеві на вигнуту канапу навпроти дверей, оббиту чорною полусканою клейонкою, а сам зручно вмостився в дерев’яному кріслі, склавши руки на животі. Пан Грюнліх, у застебнутому до самого коміра пальті, тримаючи капелюха на колінах і не торкаючись спинки канапи, сів на самісінькому її краєчку.

– Ще раз кажу, – озвався він, моє прізвище Грюнліх, Грюнліх із Гамбурга. Замість рекомендації згадаю, що я маю честь бути довіреним клієнтом оптового торговця консула Будденброка.

– Allabonohr![44]44
  Калічене франц. A la bonne heure! (Час вам добрий!)


[Закрыть] Дуже приємно, пане Грюнліху! Але, може б, ви сіли трохи зручніше? Вип’єте чарочку грогу з дороги? Я зараз гукну до кухні…

– Дозволю собі зауважити, – спокійно мовив пан Грюнліх, – що часу в мене обмаль, карета моя чекає, і я, на жаль, мушу просити вашої уваги лише на кілька слів.

– Я до ваших послуг, – знову сказав пан Шварцкопф, трохи спантеличений.

Запала мовчанка.

– Пане старший лоцман! – почав пан Грюнліх, рішуче тріпнувши головою і ледь закинувши її назад. Тоді знову помовчав, щоб ще підсилити враження від цього звертання, і так стиснув уста, що рот став схожий на гаманець, стягнений ремінцем. – Пане старший лоцман, – ще раз мовив він, потім швидко проказав: – Справа, в якій я прийшов до вас, безпосередньо стосується молодої дами, що вже понад місяць мешкає у вашому домі.

– Мамзель Будденброк? – спитав пан Шварцкопф.

– Саме так, – майже нечутно потвердив пан Грюнліх і похнюпив голову; в кутиках рота в нього з’явилися глибокі зморшки. – Я… вважаю себе зобов’язаним оповістити вас, – повів далі він ледь переливчастим голосом, а тим часом очі його з виразом якнайпильнішої уваги перебігали з одного місця в кімнаті на інше, аж поки втупились у вікно, – що не так давно я просив руки цієї мадемуазель, отримав цілковиту згоду її батьків, і що сама панна, хоч формального заручення ще й не було, недвозначно пообіцяла мені свою руку.

– Їй-бо? – жваво перепитав пан Шварцкопф. – А я навіть гадки не мав! Вітаю, пане… Грюндіху. І Щиро вітаю! Добру маєте наречену, не дівчина, а золото…

– Дуже вдячний, – підкреслено холодним тоном мовив пан Грюнліх. – Що ж до моїх відвідин, шановний пане старший лоцман, – повів далі він так само переливчастим, але вже підвищеним голосом, – то мене до вас привела ось яка обставина. На шляху до нашого шлюбу зовсім недавно виникли перепони, і ці перепони… походять з вашого дому? – Останні слова він промовив питальним тоном, паче хотів сказати: невже це правда?

Пан Шварцкопф високо звів брови і засмаглими моряцькими руками в білих волосках ухопився за бильця крісла – оце й уся була його відповідь.

– Авжеж, я справді чув таке, – сказав пан Грюнліх сумно, але впевнено. – Чув, що ваш син, студент медицини, дозволив собі… хай і несвідомо… поважитись на моє право… що він скористався тимчасовим перебуванням панни Будденброк у вашому домі, щоб домогтися від неї певних обіцянок…

– Що? – крикнув старший лоцман і, з усієї сили впершись руками в бильця, схопився на ноги. – Та я йому зараз… Це вже чортибатьказна-що… – Він у два кроки опинився коло дверей, рвонув їх і голосом, що міг би заглушити найдужчий прибій, гукнув у коридор: – Мето! Мортене! Ходіть сюди! Обоє ходіть!

– Я дуже шкодую, пане старший лоцман, – мовив пан Грюнліх з тоненькою усмішкою, – що заявою про свої давніші права поламав ваші батьківські плани…

Дідеріх Шварцкопф обернувсь і втупився йому в обличчя своїми пильними блакитними очима в мереживі дрібних зморщок, наче ніяк не міг второпати, що той каже.

– Добродію! – озвався він нарешті таким голосом, ніби щойно обпік горло ковтком занадто міцного грогу. – Я простий чоловік і погано розуміюся на всяких там тонкощах і викаблучуваннях… Та коли ви гадаєте, що… ну, тоді дозвольте заявити вам, добродію, що ви на хибному шляху і дуже помиляєтесь щодо моїх принципів! Я знаю, хто такий мій син, і знаю, хто така мамзель Будденброк, і мені, добродію, стане самоповаги, та й гордості теж, щоб не снувати таких «батьківських планів»! А тепер кажіть мені, відповідайте! Це що таке, га? Що я оце чую?

Пані Шварцкопф із сином стояли в дверях; мати, ні про що не здогадуючись, обсмикувала фартух, а Мортен мав міну запеклого грішника… Коли вони зайшли, пан Грюнліх не підвівся, навіть не змінив пози: так само рівно, спокійно сидів на краєчку канапи, в застебнутому під саму шию пальті.

– То ти, виходить, вівся, як дурний хлопчисько? – крикнув старший лоцман Мортенові.

Юнак стояв, засунувши великого пальця між гудзики куртки; дивився він похмуро, затято, і аж щоки надув з упертості.

– Так, батьку, – озвався він, – панна Будденброк і я…

– Ага! Ну, то я тобі скажу, що ти блазень, йолоп, розтелепа! І що ти негайно поїдеш до Геттінгена, чуєш? Завтра ж таки! І що все це були дитячі витребеньки, дурні вибрики. І на цьому годі!

– О господи, Дідеріху, – мовила пані Шварцкопф, благально склавши руки, – не можна ж так зразу!.. Хтозна… – Вона замовкла. Видно було, що найкращі її надії пішли димом у неї на очах..

– Бажаєте поговорити з панною? – так само сердито спитав старший лоцман пана Грюнліха.

– Вона спить у своїй кімнаті, – заявила пані Шварцкопф жалісливим, зворушеним тоном.

– Дуже шкодую, – мовив, підводячись, пан Грюнліх, хоч відітхнув з видимою полегкістю. – Крім того, ще раз кажу, часу в мене обмаль, карета чекає на мене. Дозвольте мені, пане старший лоцман, – повів далі він, махнувши перед паном Шварцкопфом капелюхом зверху вниз, – висловити вам своє цілковите задоволення вашою мужньою, рішучою поведінкою. Кланяюсь. Моє шанування.

Дідеріх Шварцкопф навіть не подумав подати йому руку. Він лише коротко, рвучко хитнув верхньою половиною свого важкого тіла, наче хотів сказати: «Ось як треба прощатися!»

Пан Грюнліх рівним кроком пройшов між Мортеном та його матір’ю до дверей.

Розділ дванадцятий

Томас з’явився в крегерівській кареті. Настав день від’їзду.

Він прибув о десятій годині ранку і разом з Тоні й господарями поснідав у світлиці. Сиділи всі разом, як і першого дня, тільки не на веранді, бо надворі було холодно й вітряно. А ще не було Мортена… Він поїхав до Геттінгена. Вони з Тоні навіть не попрощалися як слід. Старший лоцман не лишав їх самих ні на хвильку; нарешті сказав:

– Ну годі. Пора.

Об одинадцятій годині брат і сестра сіли в карету; до спинки її прив’язана була велика Тонина валіза. Тоні була бліда і в своїй осінній жакетці тремтіла з холоду, втоми, хвилювання, пов’язаного з від’їздом, і з туги, що раз по раз зненацька налягала їй на груди, болісно здавлюючи серце. Вона поцілувала маленьку Мету, потиснула руку господині й кивнула старому Шварцкопфові. Той сказав:

– Ну, не забувайте нас, панянко. І не згадуйте лихом, добре?

– Щасливої вам дороги, щире вітання татусеві й матусі…

Дверці карети зачинилися, гладкі гніді коні рушили з місця, і троє Шварцкопфів замахали хусточками…

Тоні, уткнувшись головою в куток, дивилась у вікно. Небо обгорнули білясті хмари, Трава брижилась хвилями, що швидко бігли по воді, гнані вітром. У шибки часом порощав дрібний дощ. У кінці Першої лінії люди сиділи коло дверей своїх будиночків і латали сіті. Босі діти збігалися з усіх боків подивитись на карету. Їм добре вони лишаються тут…

Коли вони поминули останні будиночки, Тоні подалася вперед, щоб востаннє глянути на маяк. Тоді відкинулась на спинку й заплющила стомлені, почервонілі очі. Вночі вона майже не спала з хвилювання, дуже рано встала, щоб завчасу спакувати валізу, а за сніданком не могла нічого їсти. В пересохлому роті відчувався гіркий присмак. Вона була така квола, що навіть не пробувала стримати гарячі сльози, які водно набігали їй на очі.

Тільки-но вона стулила повіки, як знову опинилася на веранді в Травемюнде і побачила перед собою Мортена Шварцкопфа. Ось він говорить до неї, за своїм звичаєм, ледь нахилившись уперед і часом позираючи на когось лагідними, допитливими очима; ось усміхається, показуючи прегарні зуби, – сам він навіть гадки не має, які вони гарні… Їй стало тепло й радісно на серці. Вона пригадувала все, що почула й довідалась від Мортена під час своїх довгих розмов з ним, і, даючи собі врочисту обіцянку зберегти все те в пам’яті, як щось священне й недоторкане, відчувала глибоке вдоволення. Те, що прусський король учинив велику несправедливість, що «Міські вісті» – нікчемна газетка, навіть що чотири роки тому знов були введені закони Германського союзу про університети, – все це надалі будуть для неї чудові, втішні істини, потаємний скарб, яким вона зможе милуватися, коли тільки схоче. Вона думатиме про це на вулиці, в родинному колі, за столом… Хто знає? Може, вона піде заздалегідь визначеним їй шляхом і одружиться з паном Грюнліхом, тепер уже однаково. Зате як він щось говоритиме до неї, вона раптом візьме та й подумає: а я щось знаю таке, чого ти не знаєш… Знаю, що аристократія в принципі заслуговує тільки на зневагу.

Вона задоволено усміхнулася сама до себе… Та враз у стукоті коліс неймовірно чітко вчула Мортенову мову, немов він живий стояв перед нею; просто фізично, на слух, вона розрізняла кожен звук його добродушного, трохи рипучого голосу. Він сказав: «Сьогодні нам обом доведеться сидіти на камінні, панно Тоні…» Цей спогад, ця маленька крапля переповнила міру. Груди їй здавили біль і туга, з очей ринули нестримні сльози… Забившись у куток, обома руками притискаючи до обличчя хусточку, вона гірко заплакала.

Томас, з цигаркою в роті, розгублено дивився на дорогу.

– Бідолашна Тоні! – сказав він нарешті і погладив її по жакетці. – Мені тебе страшенно шкода… Коли б ти знала, як я тебе розумію! Та що вдієш? Це треба пережити. Повір мені, я також знаю це…

– Ох, Томе, нічого ти не знаєш! – схлипнула Тоні.

– Ні, не кажи так. Тепер, наприклад, остаточно вже вирішено, що на початку того року я поїду до Амстердама. Тато знайшов мені місце… у «Ван дер Кедлена й компанії»… І мені доведеться на довгий, довгий час попрощатися…

– Ох, Томе! Попрощатися з батьками й родичами – то не велике горе!

– Та-ак, – протягло мовив він, зітхнув, наче хотів ще щось сказати, але промовчав, тільки пересунув цигарку з одного куточка рота в другий, звів брову й відвернувся.

– Та й не довіку тобі страждати, – знову почав він по хвилі. – Все минає, забувається…

– Але я саме й не хочу забути! – розпачливо вигукнула Тоні, – Забути… Хіба це втіха?