Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ сьомий

Загальне пожвавлення дійшло до найвищої межі, і пан Кеппен відчув доконечну потребу розстебнути кілька гудзиків на жилеті, але, на жаль, про це годі було й мріяти, бо навіть літнім чоловікам такого не дозволялося. Лебрехт Крегер сидів так само рівно, як і на початку обіду, пастор Вундерліх був і далі блідий і коректний, старий Будденброк хоч трохи й відхилився назад, але тримався якнайпристойніше, і тільки Юстус Крегер явно захмелів.

А де дівся доктор Грабов? Пані Елізабет підвелася й непомітно вийшла з їдальні, бо в кінці столу місця мамзель Юнгман, доктора Грабова і Христіана були порожні, а в ротонди долинав ніби стримуваний плач. Вона швиденько проминула в двері за спиною в служниці, що саме заносила масло, сир і фрукти, – і справді, в сутінку, на м’якій лавці, що кільцем оточувала середню колону, чи то сидів, чи то лежав, а швидше корчився малий Христіан і тихо, розпачливо стогнав.

– Ох боже мій, пані! – вигукнула Іда, що стояла з лікарем коло нього. – Хлопець заслаб, йому так погано!

– У мене живіт болить, мамо, так болить, що хай йому чорт! – жалібно простогнав Христіан, і його круглі, глибоко посаджені очі над завеликим носом неспокійно забігали, «Хай йому чорт» вихопилось у нього тільки з великого розпачу, але пані Елізабет зауважила:

– Коли ми будемо казати такі слова, то бог покарає нас ще тяжчим болем!

Доктор Грабов помацав пульс; його лагідне обличчя немов ще подовшало й подобрішало.

– Трохи розладналось травлення… нічого страшного, пані Елізабет! – заспокійливо мовив він. Тоді повільно, педантичним лікарським тоном додав: – Найкраще перенести його в ліжко. Трохи дитячого порошку, можна чашечку чаю з рум’янком, щоб упрів… І сувора дієта, пані Елізабет, неодмінно сувора дієта. Шматочок голуба, скибочка французької булки…

– Я не хочу голуба! – нестямно крикнув Христіан. – Я більше ніколи нічого не їстиму! У мене живіт болить, так болить, що хай йому чорт! – Він з таким запалом вигукував лайливе слово, наче від нього йому легшало.

Доктор Грабов глянув на хлопця з поблажливою, майже сумною усмішкою. О, цей молодик їстиме, ще й як їстиме! І житиме, як усі живуть. Як його предки, родичі й знайомі, просидить овій вік за столом і чотири рази на день поїдатиме важкі, чудово приготовані страви. Що ж, хай їм бог помагає! Він, Фрідріх Грабов, не такої вдачі, щоб ламати звички всіх цих шановних, заможних, звиклих до розкошів купецьких родин. Він прийде, коли його покличуть, і припише на день або два сувору дієту: шматочок голуба, скибочку французької булки… атож, і з чистим сумлінням запевнить, що цього разу нічого страшного немає. Він іще досить молодий, а вже не раз тримав у своїй долоні руку чесного бюргера, що, востаннє наївшись копченої шинки або начиненого індика, зненацька віддавав богові душу в своєму конторському кріслі чи після недовгої хвороби вдома, на добротному старовинному ліжку. Удар, мовилось тоді, параліч, раптова, несподівана смерть… Авжеж, і він, Фрідріх Грабов, міг би їм наперед визначити такий кінець щоразу, чи то була «так собі легка недуга», коли лікаря, може, навіть і не кличуть, чи шановному добродієві якось чудно закрутилося в голові, коли він вернувся після обіду до контори… Ну, та хай їм бог помагає! Він, Фрідріх Грабов, і сам був не від того, щоб часом поласувати начиненим індиком. Ось хоча б сьогодні: шинка з цибуляною підливою, запечена в сухарях, була така смачна, що де в біса втримаєшся! В тоді, коли вже й так дихати нічим, листковий пудинг – марципанове тісто, малина, яєчний крем, так, так… «Сувора дієта, пані Елізабет, неодмінно сувора дієта. Шматочок. голуба, скибочка французької булки…»

Розділ восьмий

У великій їдальні саме вставали з-за столу.

– На здоров’я, mesdames et messieurs, смачного вам! У тій кімнаті на курців чекають сигари, а на всіх нас – чашечка кави і, якщо мадам розщедриться, то й лікер… А далі – більярд, звичайно, для всіх, хто бажає. Жане, мабуть, ти проведеш добродіїв до флігеля… Мадам Кеппен, маю честь…

Сите й задоволене товариство рушило назад до кімнати з краєвидами, весело розмовляючи й обмінюючись зауваженнями з приводу чудового обіду. Але спершу консул зібрав усіх охочих до більярда.

– А ви не зіграєте партію, тату?

Ні, Лебрехт Крегер волів лишитися з дамами. А от Юстус нехай іде, як має бажання… Сенатор Ланггальс, Кеппен, Гретьєнс і доктор Грабов теж приєдналися до нього. Жан-Жак Гофштеде обіцяв прийти пізніше:

– Я буду трохи згодом! Йоганн Будденброк гратиме на флейті, і я неодмінно мушу послухати… Au revoir, messieurs…[24]24
  До побачення, панове (франц.).


[Закрыть]

Ідучи залою, шестеро добродіїв почули з кімнати перші звуки флейти. Пані Елізабет акомпанувала тестеві на фісгармонії. Легенька, дзвінка, граційна мелодія попливла просторими кімнатами будинку. Консул дослухався до неї, поки можна було щось почути. Він залюбки лишився б у кімнаті з краєвидами, посидів би в кріслі, помріяв під цю музику, дав би волю своїм почуттям… Аби ж не обов’язки господаря дому!

– Принеси кави й сигар до більярдної, – сказав він служниці, що трапилась їм на площадці.

– Авжеж, Ліно, кави, чуєш? Кави! – підхопив пан Кеппен голосом, що, здавалось, виходив з його наїденого живота, і спробував ущипнути дівчину за червону руку.

Звук «к» тонув у нього в горлі, ніби він уже ковтав каву і смакував нею.

– Я певен, що мадам Кеппен банила все крізь засклені двері, – зауважив консул Крегер.

Сенатор Ланггальс опитав:

– То ти поселився нагорі, Будденброку?

Праворуч сходи вели на третій поверх, де були спальні консула та його родини, але й ліворуч від площадки теж тягся ряд кімнат. Чоловіки, попахкуючи сигарами, почали спускатися вниз широкими сходами з білим різьбленим поруччям. На другій площадці консул на мить зупинився.

– На цьому півповерсі є ще три кімнати, – пояснив він. – Маленька їдальня, спальня батьків і одна вільна кімната з вікнами в садок. За коридор тут править вузенька галерея… Але ходімо далі! Ось дивіться, цим переходом заїздять навантажені підводи і потім через двір потрапляють просто на Пекарську.

Широкий лункий перехід був викладений великими чотирикутними кам’яними плитами. Коло подвійних вхідних дверей і з протилежного боку переходу розташувалися конторські приміщення. Кухня, з якої й досі чувся кислий запах цибуляної підливи, і вхід до льохів були ліворуч від сходів. А праворуч, на чималій висоті, ліпилися до стіни химерні, незграбні, але старанно полаковані дерев’яні прибудови для служниць; дістатися до них можна було тільки стрімкими сходами з переходу. Біля тих сходів стояло кілька велетенських старих шаф і різьблена скриня.

Консул з гістьми вийшли у високі засклені двері і, опустившись на кілька східців, таких пласких, що ними можна було їхати підводою, опинилися на подвір’ї. По ліву руку від них була невелика пральня, а просто – гарно спланований, але вже по-осінньому сірий і вогкий садочок, що кінчався альтанкою з фасадам у стилі рококо; грядки в ньому були вкриті від морозу солом’яними матами. Консул звернув ліворуч, на стежку між двома стінами, що через друге подвір’я вела до флігеля.

Там слизькі східці спускалися до склепінчастого льоху з глиняною долівкою, що правив за комору; згори звисала линва: нею витягали лантухи з зерном. Та консул повів гостей охайними сходами праворуч, на другий поверх, і розчинив перед ними білі двері більярдної.

Кімната була велика, гола, майже порожня. Попід стінами стояли тверді стільці. Пан Кеппен знеможено опустився на один із них.

– Я найперше трохи відпочину, – заявив він, обтрушуючи дрібні дощові краплі з сурдута, – Хай йому біс, обійти ваш дім – ціла подорож, Будденброку!

Тут, так само, як і в кімнаті з краєвидами, в каміні за латунними гратками палав вогонь. Крізь троє високих вузеньких вікон видно було червоні мокрі дахи, сірі подвір’я і мури.

– Карамболь, пане сенатор? – спитав консул, знімаючи з рами киї. Тоді обійшов обидва більярдні столи й позатикав лузи. – Хто з нами гратиме? Гретьєнс? Чи ви, докторе? All right[25]25
  Гаразд (англ.).


[Закрыть]. Тоді ви, Гретьєнсе і Юстусе, ставайте до другого столу. Кеппене, тобі також доведеться грати.

Винар підвівся і, тримаючи дим із сигари в розтуленому роті, прислухався до рвучкого вітру, що свистів між будівлями, порощав дощем у шибки і завивав у комині.

– От чорт! – вилаявся він і видихнув дим. – Як ти гадаєш, Будденброку, зможе «Вулленвевер» увійти до гавані, га? Ох і клятенна ж погода…

Так, чутки з Травемюнде були не вельми втішні: консул Крегер, що натирав крейдою кия, також потвердив це. Бурі по всьому узбережжі. Їй-богу, двадцять четвертого року, коли Санкт-Петербург залляла повінь, було не набагато гірше… Аж ось подали каву.

Вони випили по чашечці й почали грати. Та скоро мова зайшла про митний союз..; О, консул Будденброк був палкий прихильник митного союзу!

– Який чудовий задум, панове! – вигукнув він, жваво обернувшись після влучного удару до другого столу, звідки почулися цих двоє слів: «митний союз». – Нам треба при першій же нагоді вступити в нього.

Але пан Кеппен був іншої думки, де там, він аж засопів з обурення.

– А наша самостійність? Наша незалежність? – ображено спитав він і войовниче сперся на кия. – Що з ними буде, га? Думаєте, Гамбург так і вхопиться за цю прусську вигадку? Чи ти хочеш, щоб нас відразу з’їли, Будденброку? Та боронь боже! Навіщо нам той митний союз, хотів би я знати! Хіба нам без нього зле?..

– Та тобі не зле, Кеппене, твоє вино надходить, – ну й ще, може, російські продукти, про це я не кажу. Але ж більше ми нічого не імпортуємо! А щодо експорту… ну так, якусь дещицю зерна ми вивозимо до Голландії і до Англії, та на цьому й годі! Ой ні, на жаль, нам таки не дуже добре. Далебі, колись тут був більший розмах, ніж тепер… А в митному союзі нам відкриється Мекленбург і Шлезвіг-Гольштінія. Хто зна, може, торгівля на свій ризик…

– Але ж дозвольте, Будденброку, – озвався Гретьєнс; він наліг усім тілом на стіл і пильно цілився, водячи києм по кістлявій руці. – Цей митний союз… нічого не розумію! Адже наша система така проста й практична, хіба ні? Очищення від мита товарів під присягою…

– Чудова давня інституція, – мусив погодитись консул.

– Та ви що, пане консул, як ви можете вважати її чудовою? – аж розсердився сенатор Ланггальс. – Я не купець, але як казати щиро, та присяга – просто дурниця. Вона стала формальністю, і її навчились дуже хитро обминати. А держава дивиться на все крізь пальці. Як послухаєш, що про це розказують, то аж вуха в’януть. Я певний, що вступ до митного, союзу з боку сенату був би…

– Тоді не минути конфлікту! – Пан Кеппен гнівно стукнув києм об підлогу. Він казав «кунфліхт» і тепер уже зовсім забув, що треба стежити за вимовою. – Не минути кунфліхту, щоб я з цього місця не зійшов! Нє, пане консул, красно вам дякую, але ви таке говорите, що най бог боронить! – І він почав палко розводитись про арбітражні комісії і добробут держави, про вільні міста й присягу…

Хвалити бога, що нагодився Жан-Жак Хофштеде! Він зайшов під руку з пастором Вундерліхом – двоє щиросердих, бадьорих старих добродіїв, втілення інших, безтурботних часів.

– Ну, любі мої друзі, – почав він, – я щось маю для вас: веселий жарт, віршик на французький манір… Послухайте!

Він зручно вмостився на стільці навпроти гравців, що, спершись на киї, стояли коло більярдів, витяг з кишені аркуш паперу, поторсав гострого носа довгим вказівним пальцем із перснем-печаткою і веселим, наївно-епічним тоном прочитав:

 
Саксонський маршал Помпадур пихату
У золотім візку повіз катати.
– Погляньте, – хтось гукнув, – кого народ стріча:
Меч короля і піхви до меча!
 

Пан Кеппен якусь мить сторопіло дивився на нього, тоді, забувши про кунфліхт і про добробут держави, зареготав разом з усіма, аж луна пішла попід стелею. Пастор Вундерліх відійшов де вікна; з того, як тремтіли його плечі, знати було, що він теж тихенько сміявся.

Вони ще довго сиділи в більярдній, бо виявилося, що Гофштеде мав про запас не один такий жарт. Пан Кеппен розстебнув усі гудзики на жилеті і був у найкращому гуморі: тут він почувався вільніше, ніж коло столу в їдальні. До кожного удару кия він додавав по-нижньонімецькому якусь кумедну примовку і часом, уже вкотре, блаженно заводив:

 
Саксонський маршал…
 

Він гудів його таким низьким басом, що віршик видавався ще смішнішим.

Розділ дев’ятий

Було вже досить пізно, десь близько одинадцятої, колії гості, що знову зібралися в кімнаті з краєвидами, майже одночасно почали прощатися. Пані Елізабет, коли всі панове перецілували їй руку, зразу ж подалася нагору, до своїх покоїв, довідатись до хворого Христіана, і наглядати за служницями, що прибирали посуд, лишилася мамзель Юнгман; мадам Антуанета теж пішла до своєї спальні. Лише консул спустився з гістьми вниз і провів їх аж на вулицю.

Пронизливий вітер періщив навскоси дощем, і старі Крегери, закутані в пухнасті хутра, поспішили всістися у величну карету, що давно вже на них чекала. Жовте світло олійних ліхтарів, що були понавішувані на стовпах. перед будинком і на грубих ланцюгах, натягнених через вулицю, неспокійно бликало. Подекуди на вулицю, що стрімко спускалася до Трави, виступали з мороку будинки з прибудовами; біля декотрих були галереї або просто лавки. Між повибиваною бруківкою витикалася мокра трава. До Марийської церкви навпроти світло не досягало, вона була вся повита мороком і дощем.

– Merci, – сказав Лебрехт Крегер консулові, що стояв біля карети, й потис йому руку. – Merci, Жане, вечір був чудовий.

Хряснули дверці, і карета рушила з місця.

Пастор Вундерліх і маклер Гретьенс також подякували й подалися своєю дорогою. Пан Кеппен у пальті з препишною пелериною і в височенному сірому циліндрі, взяв під руку свою опасисту дружину і сказав найщирішим басом:

– Добраніч, Будденброку! Ну йди вже, йди, бо ще застудишся. Красно дякую, ще б пак! Давно вже так смачно не їв… То ти, бачу, вподобав моє червоне по чотири марки, га? Ще раз на добраніч тобі…

І подружжя Кеппенів разом з консулом Крегером та його родиною рушило вниз до річки. Сенатор Ланггальс, доктор Грабов і Жан-Жак Гофштеде звернули в протилежний бік.

Консул Будденброк, хоч трохи й змерз у тонкому сурдуті, стояв за кілька кроків від дверей, засунувши руки в кишені світлих штанів, і дослухався, як серед порожніх, мокрих, тьмяно освітлених вулиць затихала хода його гостей. Тоді обернувся й глянув на сіру чільну стіну будинку. Погляд його затримався на викарбуваному старовинним письмом написі над входом: «Dominus providebit»[26]26
  «Господь бачить наперед» (лат.).


[Закрыть]. Ледь похиливши голову, він узявся за клямку. Двері важко зарипіли. Консул дбайливо замкнув їх за собою, потім зачинив другі двері й неквапом рушив лунким переходом. Назустріч йому спускалася сходами куховарка з повното тацею чарок, що тихо бряжчали.

– Де господар, Тріно? – спитав він.

– У їдальні, пане консул…

Обличчя її стало таке саме червоне, як і руки: вона була з села і дуже бентежилась.

Він пішов нагору, і ще в темній ротонді рука його мимоволі потяглася до кишені, де шелестів конверт. У кутку великої їдальні в одному канделябрі ще догоряли свічки, освітлюючи порожній стіл, У повітрі вперто тримався кислуватий запах цибуляної підливи.

Уздовж вікон, заклавши руки за спину, спокійно походжав Йоганн Будденброк.

Розділ десятий

– Ну, сину мій Йоганне, як себе почуваєш?

Він зупинився й простяг «консулові руку, білу, трохи закоротку, а проте гарну, як у всіх Будденброків. У тьмяному миготливому світлі недогарків його міцна ще постать вимальовувалась на тлі вишневих завіс темною тінню, біліли тільки напудрена перука та мереживне жабо.

– Не втомився? Я оце ходжу й прислухаюся до вітру… Препогана погода! А капітан Клот уже вийшов з Риги…

– Нічого, тату, все буде гаразд, як бог поможе.

– А чи можна на нього покластися? Хоч, правда, ви з господом богом приятелі…

Консулові полегшало: батько був у доброму гуморі.

– Я, бачите, заглянув сюди не тільки, щоб сказати вам на добраніч, тату… – почав він. – Але ви не будете гніватись, ні? Ось лист, він прийшов ще вдень, та я не хотів псувати вам такий веселий вечір…

– Мосьє Готгольд, voilа![27]27
  От! (Франц.)


[Закрыть] – Старий удав, що його нітрохи не хвилює синюватий Мнверт із печаткою, який йому подав син. – «Панові Йоганну Будденброкові sen.[28]28
  Скорочене від senior – старший (лат.).


[Закрыть] у власні руки…» Вихований твій брат, Жане, нічого не скажеш! Я ще начебто на його другого листа не відповів, а він уже третього шле…

Його рожеве обличчя дедалі дужче хмурніло. Він сколупнув печатку, повернувся так, щоб світло з канделябра падало на папір, і рішучим порухом розгладив його. Уже саме Готгольдове письмо, здавалось, свідчило про зраду й бунт: у всіх Будденброків рядки лягали на папері навскоси, дрібні й легенькі, а в нього літери були високі, гострі, часом він зненацька натискав на перо і багато слів квапливо, товсто підкреслював.

Консул відступив до стільців під стіною, проте не сів – батько ж бо стояв, – тільки нервово схопився за високу спинку стільця і прикипів очима до старого. А той, схиливши набік голову й насупивши брови, швидко заворушив губами: почав читати…

«Тату!

Мабуть, я дарма сподіваюся, що у вас стане почуття справедливості, аби зрозуміти, як я обурився, не діставши відповіді на свого другого листа, такого нагального, листа з приводу добре відомої вам справи; відповідь (я вже не кажу яка!) надійшла тільки на перший лист. Мушу вам сказати, що поглиблювати в такий спосіб прірву, яка, бог тому свідок, пролягла між нами через вашу впертість, – великий гріх, і вам колись доведеться тяжко спокутувати його перед престолом Всевишнього. Дуже прикро, що від того дня, як я, хай і проти вашої волі, пішовши за покликом свого серця, взяв шлюб з нинішньою своєю дружиною і став власником крамниці, чим образив вашу надмірну пиху, ви так жорстоко й остаточно відвернулись від мене, але ваше теперішнє ставлення до мене вже волає до н ебес, і коли ви гадаєте, що своєю мовчанкою примусите мене сидіти тихо й покірно, то страшенно помиляєтесь. Купівельна ціна вашого щойно набутого дому на Менгштрасе становить сто тисяч марок, і мені відомо, що у вас винаймає помешкання ваш син з другого шлюбу і компаньйон Йоганн і що він після вашої смерті стане єдиним власником і фірми, й будинку. З моєю сестрою у Франкфурті та з її чоловіком ви склали умову, в яку я не буду втручатися. Та що стосується мене, старшого сина, то ви до того дійшли в своїй не гідній християнина лютості, що навіть слухати не хочете про виплату мені якогось відступного за мою пайку в домі! Я промовчав, коли ви після мого одруження й виділу сплатили мені сто тисяч марок і раз назавжди вирішили відписати в заповіті ще стільки ж і не більше. Тоді я навіть не знав до пуття вашого майнового стану. Тепер я знаю його краще, а що не маю підстави вважати себе за принципово позбавленого спадщини, то вимагаю в цьому окремому випадку сплатити мені відступне в розмірі тридцяти трьох тисяч трьохсот тридцяти п’яти марок, себто третини купівельної ціни. Я не хочу висловлювати своїх здогадів, чиєму злочинному впливові я завдячую таке ставлення до себе, яке досі мусив терпіти, але протестую проти нього з цілковитою правотою християнина ж ділової людини і востаннє запевняю вас, що коли ви не зважитесь задовольнити мої справедливі домагання, то я більше не зможу шанувати вас ні як християнина, ні як батька, ні як купця.

Готгольд Будденброк»

– Пробач, що мені вдруге доводиться доручати тобі цю базгранину! – І Йоганн Будденброк гнівно кинув синові листа.

Консул піймав папірця, коли він затріпотів на рівні його колін, і провів батька збентеженим, сумним поглядом. Старий схопив довгу гасильницю, що стояла біля вікна, і рівним, сердитим кроком рушив уздовж столу в протилежний куток до канделябра.

– Assez, кажу тобі! N’en parlons plus![29]29
  Не будемо більше про це говорити! (Франц.)


[Закрыть] Годі! Пора спати! En avant![30]30
  Ходімо! (Франц.)


[Закрыть]

Кволі пломінчики один по одному щезали назавжди під металевою шапочкою гасильниці на довгому держаку. Горіли ще тільки дві свічки, коли старий знову обернувся до сина. Його вже майже не видно було в темряві.

– Eh bien[31]31
  Ну (франц.).


[Закрыть], чого ти стоїш і мовчиш? Врешті ти повинен щось сказати!

– Що я маю казати, тату? Я не бачу ніякої ради.

– Щось ти дуже часто не бачиш ніякої ради! – гнівно кинув Йоганн Будденброк, хоч сам знав, що докір цей несправедливий, бо син і компаньйон не раз був рішучіший за нього, коли йшлося про добробут фірми.

– «Злочинний вплив»… – мовив консул. – Не важко здогадатися, що він мав на гадці! Невже ви не розумієте, як це мене мучить, тату? І він ще нам закидав поведінку, не гідну християн!

– То тебе злякала та дурна писанина? – Старий рушив назад, сердито тягнучи за собою гасильницю. – Поведінка, не гідна християн! Ха! А я тобі скажу, що ця побожна зажерливість – просто несмак! І що ви, молодь, за люди, га? Голови повні християнських і фантастичних химер… та ще ідеалізму! А ми, старі, – бездушні насмішники. А тут іще Липнева монархія та практичні ідеали… Звичайно, краще посилати старому батькові у власні руки найзухваліші і найдурніші листи, ніж відмовитись від кількох тисяч талярів! І як ділова людина він, бачите, зводить мене зневажати! Коли так, то я як ділова людина знаю, що таке faux-frais[32]32
  Непродуктивні видатки! (Франц.)


[Закрыть]! Faux-frais, – проказав він ще раз із паризьким «р», що проклекотіло йому в горлі люто й зловісно. – Той екзальтований хлюст не стане відданішим сином, якщо я, згнітивши своє серце, поступлюся…

– Любий тату, що я можу сказати! Я не хочу, щоб він мав слушність, пишучи про «вплив»! Як пайовик у фірмі я особа зацікавлена і тому не маю права радити вам стояти на своєму, хоча… І християнин я незгірший за Готгольда, а проте…

– Ото ж бо й воно! Далебі ти таки маєш право, Жане, на це своє «проте»! Бо що, властиво, в нас вийшло? Коли він запалав коханням до своєї мамзель Штювінг, почав мені влаштовувати сцену за сценою і врешті, всупереч моїй суворій забороні, все-таки зважився на той мезальянс, я написав йому: «Mon trиs cher fils[33]33
  Дорогий сину (франц.).


[Закрыть], ти одружився з своєю крамницею, і на цьому крапка. Я не позбавляю тебе спадщини, бо не люблю spectacle[34]34
  Комедій (франц.).


[Закрыть], але нашій приязні край. Ось тобі сто тисяч, у духівниці я відпишу тобі ще сто тисяч, але на цьому годі. Тебе виділено, і більше ти не дістанеш ні шилінга». Тоді він промовчав. То яке йому діло до того, що нам тим часом добре торгувалося? Що ти й твоя сестра отримаєте куди більшу частку, ніж він? І що за гроші, призначені в спадщину, куплено дім?

– Якби ви розуміли, тату, перед якою я стою дилемою! Задля миру в родині я мусив би порадити вам… але…

Консул тихо зітхнув. Вія і далі тримався за спинку стільця. Йоганн Будденброк, спершись на гасильницю, пильно вдивлявся в тривожний сутінок, намагаючись розгледіти вираз синового обличчя. Передостання свічка догоріла й погасла сама, і тепер лише одна ще блимала в глибині кімнати. В її світлі на шпалерах то тут то там виступала біла фігура з спокійною усмішкою на вустах і зникала знову.

– Тату, наші стосунки з Готгольдом пригнічують мене! – тихо сказав консул.

– Дурниці, Жане, кинь ці сантименти! Що тебе пригнічує?

– Тату… нам сьогодні було так добре всім разом, це було наше свято. Ми були горді й щасливі, бо знали, що дещо зробили, дечого домоглися… Наша фірма, наша родина досягла високого становища, її всі визнають і неабияк шанують… Але, тату, ця прикра ворожнеча з братом, з вашим старшим сином… Не можна допустити, щоб невидима тріщина розколола будівлю, яку ми з божою допомогою спорудили… Родина повинна жити в згоді, триматися гуртом, а то в двері постукає біда…

– Все це пусті химери, Жане! Казна-що! Він просто впертий хлопчисько…

Запала мовчанка; останній пломінчик поволі пригасав.

– Що ти робиш, Жане? – спитав Йоганн Будденброк. – Я вже тебе зовсім не бачу.

– Рахую, – сухо відповів консул.

Свічка спалахнула яскравіше, і його постать на мить виринула з темряви. Він стояв випростаний і пильно дивився на миготливий вогник. Такого холодного, зосередженого виразу обличчя, як тепер, у нього не було ще за той вечір.

– З одного боку: ви даєте тридцять три тисячі триста тридцять п’ять марок Готгольдоіві і п’ятнадцять тисяч сестрі у Франкфурті, що разом становить сорок вісім тисяч триста тридцять п’ять марок. З іншого: ви даєте тільки двадцять п’ять тисяч у Франкфурт, і фірма виграє на цьому двадцять три тисячі триста тридцять п’ять марок. Але це ще не все. Покладімо, що ви сплачуєте Готгольдові відступне за пайку в домі. Цим самим порушується принцип, виходить, що він не був остаточно виділений, отже, після вашої смерті може домагатися такої самої спадщини, як і ми з сестрою, себто фірма втрачає сотні тисяч, на що вона не може пристати і на що я не можу пристати як майбутній єдиний її власник… Ні, тату! – докінчив він, рішуче махнув рукою і ще дужче випростався. – Я раджу вам не поступатися!

– От і добре! Годі! N’en parlons plus! En avant! Спати!

Останній пломінчик погас під металевою шапочкою.

Батько з сином у цілковитій темряві перейшли ротонду і на сходах потиснули один одному руку.

– На добраніч, Жане… Courage, чуєш? Усі ці неприємності… Ну, бувай, побачимося за сніданком!

Консул піднявся до своїх покоїв, а Йоганн Будденброк, намацуючи в темряві поруччя, рушив сходами вниз. Великий, старий, міцно замкнений будинок поринув у тишу й темряву. Все заснуло – гординя, острах і надії, тільки дощ надворі без упину поливав порожні мовчазні вулиці та серед гостроверхих дахів завивав осінній вітер.