Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ восьмий

Обличчя пана Грюнліха було все в червоних плямах, але вбрався він якнайстаранніше. На ньому був такий самий чорний, збористий, солідний сурдут і такі самі горохові штани, як тоді, коли він уперше завітав на Менгштрасе. Він спинився похнюплений і, спустивши очі додолу, кволо сказав своїм оксамитовим голосом:

– Тату!

Консул холодно вклонився і енергійним жестом поправив краватку.

– Дякую, що ви приїхали, – додав пан Грюнліх.

– Це мій обов’язок, голубе, – відповів консул, – тільки – боюся, що нічим більше я не стану вам у пригоді.

Зять швидко зиркнув на нього і ще дужче похнюпився.

– Я чув, – повів далі консул, – що ваш банкір, пан Кессельмайєр, уже чекає на нас… Де ми будемо розмовляти? Я до ваших послуг.

– Прошу ласкаво за мною, – промимрив пан Грюнліх.

Консул Будденброк поцілував дочку в чоло й сказав:

– Іди нагору до дитини, Антонів.

Потім він разом з паном Грюнліхом, який то йшов позад нього, то забігав наперед, щоб розсунути завіси, подався через їдальню до вітальні.

Коли пан Кессельмайєр, що дивився у вікно, повернувся, чорно-білий пух у нього на голові піднявся і знову легенько опав на тім’я.

– Банкір пан Кессельмайєр… Оптовий торговець консул Йоганн Будденброк, мій тесть… – скромно і статечно відрекомендував їх один одному пан Грюнліх.

Консулове обличчя було незворушне. Пан Кессельмайєр, звісивши руки і вперши свої жовті ікла у верхню губу, вклонився і сказав:

– До ваших послуг, пане консулі Дуже потішений, що маю приємність познайомитися з вами.

– Вибачте ласкаво, що я примусив вас чекати, Кессельмайере, – сказав пан Грюнліх. Він був сама ввічливість з обома гостями.

– Перейдемо до справи? – запитав консул і озирнувся навколо, немов шукаючи чогрсь.

Господар поспішив відповісти:

– Прошу, панове…

Поки вони переходили до кімнати для курців, пан Кессельмайєр жваво запитав:

– Добре вам їхалося, пане консул? Ага, дощ? Так, тепер погана пора, багно невилазне! От якби морозець, сніжок!.. Та де там! Дощ! Болото! Гидота, просто гидота… «Що за дивак», – подумав консул.

Посеред невеличкої кімнати, оббитої темними квітчастими шпалерами, стояв досить великий чотирикутний стіл, накритий зеленим сукном. Дощ надворі припустився ще дужче. Було так темно, що пан Грюнліх відразу засвітив три свічки, які стояли на столі в срібному свічнику. На зеленому сукні були розкладені ділові листи в синюватих конвертах з печатками різних фірм і замацані, подекуди навіть понаддирані папери з прізвищами й датами. Крім того, там лежав товстий гросбух і стояло металеве письмове приладдя: чорнильниця й пісочниця з купкою тонко заструганих гусячих пер та олівців.

Кожен порух у пана Грюнліха був виважений, тактовний, стриманий, як на похороні.

– Прошу вас, любий тату, сідайте в крісло, – шанобливо мовив він. – Пане Кессельмайєре, може, ви будете такі ласкаві сісти тут?..

Нарешті всі розмістилися. Банкір навпроти господаря, а консул у кріслі з ширшого боку столу. Спинка крісла майже впиралася в двері до коридора.

Пан Кессельмайєр нахилився, відкопилив спідню губу, виплутав з клубка на жилетці одне своє пенсне й надів його, кумедно зморщивши носа і роззявивши рота. Потім з таким звуком, наче шкрябав по нервах, почухав свої стрижені баки, склав руки на колінах, кивнув у бік паперів і весело зауважив:

– Ага! Весь мотлох тут!

– Тепер дозвольте мені трохи докладніше ознайомитися з станом речей, – мовив консул і простягнув руку по гросбух.

Та раптом пан Грюнліх, ніби захищаючи книгу, простяг над нею свої довгі, помережані набряклими синіми жилами руки, що помітно тремтіли, і схвильовано вигукнув:

– Хвилинку! Одну хвилинку, тату! О, дозвольте мені спершу сказати вам кілька слів! Так, ви з усім ознайомитесь, ніщо не сховається від вашого ока… Та повірте мені: вам відкриється становище нещасної, але невинної людини! Перед вами бідолаха, що невтомно змагався з долею і все одно лишився переможений! В цьому розумінні…

– Побачимо, голубе, побачимо! – нетерпляче мовив консул, і пан Грюнліх прибрав руки, здаючись на ласку долі.

Спливали довгі хвилини тяжкої мовчанки. Троє чоловіків сиділи в тремтливому світлі свічок один біля одного, замкнуті в чотирьох темних стінах. Серед німої тиші чути було тільки шелестіння сторінок, які гортав консул. Та ще надворі шурхотів дощ.

Пан Кессельмайєр, заклавши великі пальці за вирізи жилетки, рештою тарабанив по плечах і з невимовною втіхою позирав то на одного, то на другого. Пан Грюнліх сидів рівно, не спираючись на спинку стільця поклавши руки на стіл; він понуро дивився поперед себе і тільки час від часу боязко скидав оком на свого тестя. Консул гортав гросбух, водив нігтем по стовпчиках цифр, порівнював дати і дрібно, нерозбірливо виписував олівцем на папірець якісь цифри. На його напруженому обличчі проступав переляк перед тим, що йому «відкрилося». Нарешті він поклав свою ліву руку на Грюнліхову і, приголомшений, сказав:

– Нещасна ви людина!

– Тату… – вимовив пан Грюнліх.

Дві великі сльози набігли йому на очі і по щоках скотилися в золотаві баки. Пан Кессельмайєр провів їх поглядом, сповненим величезної цікавості; він навіть трохи підвівся, витяг шию і, роззявивши рота, втупився в обличчя пана Грюнліха. Консул Будденброк був дуже схвильований. Власне горе злагіднило його серце, і він готовий був піддалися жалеві, проте швидко опанував свої почуття.

– Як це могло статися? – сказав він, сумно похитавши головою. – За якихось кілька років!

– Дурниці, – втрутився пан Кессельмайєр, що був у якнайкращому гуморі. – За чотири роки можна пречудово зійти ні на що. Коли згадати, як брати Вестфалі в Бремені ще зовсім недавно дерли носа…

Консул дивився на Кессельмайєра примруженими очима, але не бачив його і не чув. Він жодним словом не зрадив думки, що не давала йому спокою. «Чому, – недовірливо і водночас розгублено питав він сам себе, – чому все сталося саме в ці дні? Б. Грюнліх міг уже два або й три роки тому опинитися в такому становищі, як опинився тепер; це було видно з першого погляду в його папери. А тим часом він мав необмежений кредит, банки давали йому капітал, солідні фірми – такі, як сенатор Бок чи консул Гаутстікер, – підтримували всі його заходи, а його векселі ходили нарівні з готовими грішми. То чому ж саме тепер, тепер, тепер – шеф фірми «Йоганн Будденброк» добре знав, що він розуміє під тим «тепер» – сталось це остаточне банкрутство, цей загальний, ніби наперед домовлений, вияв недовір’я, цей одностайний напад на Б. Грюнліха, без ніякої поблажливості, навіть без дотримання звичайнісіньких форм ввічливості?..» Консул не був такий наївний, аби не розуміти, що після заручин Грюнліха з його дочкою добра слава фірми «Йоганн Будденброк» сприяла зятевим успіхам. Та невже Грюнліхів кредит так цілковито, так очевидно й винятково залежав, від його власного? Невже сам Грюнліх був ніщо? А відомості, які консул одержав про нього, а книги, які він особисто перевіряв?.. Та хай там хоч як воно було, а консул тепер ще дужче упевнився в своїй постанові: він навіть цальцем не кивне, щоб допомогти зятеві. Мабуть, він тоді помилився! Видно, Грюнліх зумів створити в людей таке враження, ніби він і Будденброк діють у згоді. Цю хибну думку, здається, страшенно розповсюджену, треба раз і назавжди викоренити! Кессєльмайєр також неабияк здивується. Чи має цей блазень сумління? Зразу видно: він нахабно спекулював на тому, що Йоганн Будденброк не кине напризволяще чоловіка своєї дочки, і все давав позику давно вже зубожілому Грюнліхові, беручи з нього дедалі більші, грабіжницькі відсотки…

– Байдуже, – коротко сказав він. – Перейдемо до справи. Якщо я тут як комерсант маю сказати своє слово, то, на жаль, мушу визнати: це становище людини нещасної, але й дуже винної.

– Тату… – пробелькотів пан Грюнліх.

– Таке звертання мені не вельми до вподоби! – швидко і твердо мовив консул. – Отже, – повів далі він, на мить обернувшись до банкіра, – ваші претензії до пана Грюнліха обчислюються в шістдесят тисяч марок… Разом з несплаченими й дорахованим до капіталу відсотками – шістдесят вісім тисяч сімсот п’ятдесят п’ять марок і п’ятнадцять шилінгів, – задоволено відповів пан Кессельмайєр.

– Дуже добре. І ви ні за яких умов не схильні й надалі виявляти терпіння?

Пан Кессельмайєр просто зареготав. Він сміявся, роззявивши рота, уривано, анітрохи не глузливо, навіть добродушно, і дивився консулові у вічі, ніби сподівався, що той також засміється.

Маленькі, глибоко посаджені консулові очі потемнішали, повіки, а потім і щоки аж до самих щелеп почервоніли. Він запитав тільки задля форми, бо добре знав, що якби навіть цей кредитор і згодився почекати, становище однаково майже не змінилося б. Але банкірів сміх, його зухвальство образило й обурило консула понад усяку міру. Він одним порухом відсунув усі папери, що лежали перед ним, рвучко поклав олівця на стіл і сказав:

– Отже, заявляю вам, що я більше не маю наміру цікавитися цією справою.

– Ага! – вигукнув пан Кессельмайєр і замахав руками. – Оце-то слово! Мудро сказано. Пан консул просто владнає справу, та й годі! Без зайвої балаканини! За один мент!

Йоганн Будденброк навіть не глянув на нього.

– Не можу вам нічим допомогти, голубе, – спокійно звернувся він до пана Грюнліха. – Хай справи котяться своїм природним ходом… Я не в стані їх спинити. Опануйте себе, шукайте сили й розради в бога. На цьому я змушений вважати розмову закінченою.

Несподівано обличчя пана Кессельмайєра прибрало поважного виразу, що Дивним чином йому не личив: та за хвилю він уже підбадьорливо кивнув панові Грюнліху. Той сидів непорушно, тільки заламував на столі свої довгі руки так, що аж пальці тріщали.

– Тату… пане консул!.. – тремтячим голосом озвався він. – Не може… не може бути, щоб ви хотіли мого знищення, моєї біди! Послухайте! Йдеться про суму в сто двадцять тисяч марок… Ви можете врятувати мене! Ви заможна людина! Вважайте цю суму за що хочете… за виділ, за спадок своєї дочки, за позику під відсотки… Я працюватиму…. Ви знаєте, я людина ділова й винахідлива…

– Я сказав своє останнє слово, – відповів консул.

– Коли ваша ласка, я б хотів поцікавитись… Ви справді не можете? – запитав пан Кессельмайєр, дивлячись на консула крізь пенсне і зморщивши носа. – Якщо дозволите дати вам пораду, пане консул… то це якраз була б найкраща нагода довести спроможність фірми «Йоганн Будденброк»…

– Ви добре зробили б, якби полишили мені самому дбати про добру славу моєї фірми. Щоб довести свою платоспроможність, мені нема потреби викидати гроші в першу-ліпшу калюжу…

– Ні, звичайно, ні! Ага, в калюжу… Смішно, страх як смішно! Та чи не здається вам, пане консул, що банкрутство вашого шановного зятя поставить і вас у невигідному світлі… Га? Кине на вас тінь…

– Я можу вам тільки ще раз порадити, щоб ви полишили мені самому дбати про свою добру славу в діловому світі, – сказав консул.

Пан Грюнліх безпорадно глянув на свого банкіра й почав знову:

– Тату… благаю вас, подумайте, що ви робите!.. Хіба ч йдеться тільки про мене? Ох, я… хай би я собі гинув! Але ж ваша дочка, моя дружина, яку я так кохаю і якої так тяжко домагався… і наша дитина, наша невинна дитина… на них також чекають злидні! Ні, тату, я цього не витримаю! Я накладу на себе руки! Відберу собі життя, повірте мені! І хай тоді господь простить вам ваш гріх!

Йоганн Будденброк зблід і сперся на спинку крісла. Серце йому калатало. Вдруге доводиться йому витримувати навалу почуттів цього чоловіка, начебто цілком щирих, знову, як тоді, коли консул повідомив його про зміст доччиного листа, присланого з Травемюнде, він почув цю моторошну погрозу, і знову консула пойняла властива його поколінню романтична повага до людських почувань, що завжди була в неладі з його тверезим, практичним купецьким розумом. Одначе цей напад тривав не більше, ніж секунду. «Сто двадцять тисяч», – подумки проказав він, тоді спокійно й твердо заявив:

– Антонія – моя дочка. Я зумію зробити так, щоб вона не страждала безневинно.

– Що ви хочете цим сказати?.. – сторопіло запитав пан Грюнліх.

– Ви про це довідаєтесь, – відповів консул. – А тепер мені більше нема чого додати.

З цими словами він підвівся, рішуче відсунув своє крісло й рушив до дверей.

Пан Грюнліх сидів занімілий, закляклий, приголомшений; губи в нього судомно сіпалися, проте не могли нічого вимовити. Зате панові Кеесельмайєрові рипуча, тверда консулова поведінка повернула добрий гумор. Атож, він ставав чимраз веселіший, уже понад усяку міру, зловісно веселий! Пенсне з нього спало, ніс задерся аж до очей, а малесенький рот, з якого стирчали два самітні зуби, здавалось, ось-ось роздереться. Короткі червоні руки заметляли в повітрі, пух на голові заворушився, перекривлене, геть змінене з надмірної втіхи обличчя з сивими стриженими баками почервоніло, мов буряк.

– Ага-а! – крикнув він, аж захлинаючись. – Оце-то смішно, страх як смішно! Але я б радив вам добре подумати, консуле Будденброк, перше ніж викинути на сміття такого пречудового, такого рідкісного зятя!.. Вдруге ви вже на цілому божому світі не знайдете такого діловитого й винахідливого! Ага! Ще чотири роки тому, коли нам наступали на горло… накинули зашморг на шию… ми негайно пустили на біржі поголоску про заручини з мадемуазель Будденброк, хоч тими заручинами ще й не пахло… Спритно! Ні-і, таки страх як спритно!..

– Кессельмайєре! – вереснув пан Грюнліх І судомно замахав руками, ніби відпихав від себе якусь примару; тоді кинувся в куток кімнати, сів на стілець, затулив обличчя долонями і зігнувся так низько, що кінчиками своїх баків торкнувся литок. Кілька разів він навіть підтягав догори коліна.

– Як ми цю штуку втнули? – повів далі пан Кессельмайєр. – Як нам пощастило підхопити донечку з вісімдесятьма тисячами марок посагу? Ого-го! Ми ще й не таке вміємо! Хто має хоч на гріш діловитості, то може всього доскочити! Треба тільки розікласти перед дорогим татусем гарні книги, чудові, чистісінькі книги, де все має найкращий вигляд… от тільки що воно не зовсім відповідає суворій дійсності… Бо в суворій дійсності три чверті посагу вже були призначені до сплати по векселях!

Консул, блідий як смерть, стояв коло дверей і тримався за клямку. По спині в нього йшов мороз. Невже він опинився в цій невеличкій, освітленій миготливим світлом кімнаті сам на сам із шахраєм і оскаженілою з люті мавпою?

– Я гордую вашими словами, добродію, – мовив він непевним голосом. – Гордую вашим божевільним лихослів’ям, тим паче, що воно зачіпає і мене… мене, який зовсім не з легковажності штовхнув свою дочку в біду. Відомості про свого зятя я дістав з певних джерел. А на все інше була божа воля!

Консул обернувся, він не хотів нічого більше чути й відчинив двері. Але пан Кессельмайер гукнув йому навздогін:

– Ага! Відомості? А від кого? Від Бока? Від Гаутстікера? Від Петерсена? Від Масмана й Тіма? Та вони ж усі були зацікавлені! І ще й які зацікавлені! Вони всі були раді-радісінькі, що завдяки цьому шлюбові повернуть свої гроші…

Консул грюкнув за собою дверима.

Розділ дев’ятий

В їдальні поралася кухарка Дора, та, що була не зовсім чесна.

– Попроси мадам Грюнліх спуститися вниз, – звелів їй консул.

– Збирайся, дитино моя, – мовив він, коли з’явилася Тоні. Він зайшов із нею до салону. – Збирайся якнайшвидше і доглянь, щоб Еріка також була готова в дорогу… Ми їдемо до міста. Переночуємо в готелі, а завтра рушимо додому.

– Добре, тату, – сказала Тоні.

Обличчя в неї було червоне, розгублене і безпорадне. Вона без потреби, хапливо поправляла на собі сукню, не знаючи, з чого почати готування, все ще не здатна повірити в те, що сталось.

– Що мені брати з собою, тату? – схвильовано й несміливо запитала вона, – Все? Весь одяг? Одну чи дві валізи?… Грюнліх справді збанкрутував? О господи!.. Але мені можна забрати свої коштовності?.. Тату, служниць треба відпустити… а я не маю чим розрахуватися з ними… Грюнліх повинен був сьогодні або завтра дати мені грошей на господарство…

– Облиш, доню, все це владнається без тебе. Візьми тільки найнеобхідяіше… одну валізку… маленьку. Твої речі тобі потім пришлють. І мерщій, чуєш? Нам треба…

Ту мить завіси розсунулися, і до салону зайшов пан Грюнліх. Розпростерши руки й схиливши набік голову, з міною людини, що хоче сказати: «Ось я! Вбий мене, як хочеш!» – він швидкою ходою підступив до дружини й опустився навколішки біля самих її ніг. Весь його вигляд викликав співчуття. Золотаві баки були скуйовджені, сурдут зім’ятий, комір розстебнутий, краватка зсунулася вбік, а на лобі виступили крапельки поту.

– Антоніє! – вигукнув він. – Ось я біля твоїх ніг… Чи ти маєш у грудях серце, чутливе серце?.. То вислухай мене… Перед тобою людина, приречена на загибель, якщо… Так, я помру з горя», коли ти знехтуєш моє кохання! Я стою перед тобою навколішки… Чи в тебе стане відваги сказати: «Ти мені осоружний! Я покидаю тебе»?

Тоні заплакала. Це було те самісіньке, що тоді в кімнаті з краєвидами. Знову бачила вона спотворене з ляку обличчя й звернені на неї благальні очі. І знову вражено й схвильовано переконувалась, що той страх і те благання були щирі, невдавані.

– Устань, Грюнліху, – схлипуючи, мовила Тоні. – Прошу тебе, встань! – Вона спробувала підвести його за плечі. – Ти мені не осоружний! Як ти міг таке сказати!.. – 1, не знаючи, що їй робити далі, вона безпорадно обернулася до батька.

Консул схопив дочку за руку, вклонився зятеві і рушив з нею до дверей, що вели в коридор.

– Ти йдеш? – крикнув Грюнліх і схопився на ноги.

– Я вже сказав вам, – озвався консул, – що я не маю права ні за що прирікати свою дитину на бідування, а тепер додам іще, що й ви не маєте на це права. Ні, голубе, ви самі винні, що втратили мою дочку. І дякуйте господові, який зберіг її серце таким чистим і невинним, що вона розлучається з вами без відрази! Прощайте!

Але тепер уже пан Грюнліх остаточно втратив самовладання. Він міг би завести мову про тимчасове розлучення, про повернення й нове життя і, може, ще врятував би спадщину, та від його розважності, від його спритності й винахідливості нічого не лишилося. Він міг би схопити великий міцний бронзовий таріль, що стояв на піддзеркальнику, а він натомість схопив тонку, розмальовану квітками вазу і шпурнув нею об підлогу так, що вона розлетілася в друзки.

– Ха! Ну й добре! Чудово! – крикнув він. – Іди! Думаєш, я плакатиму за тобою, дурепо? О ні, помиляєтесь, шановна! Я одружився з тобою тільки задля грошей, а що їх виявилося дуже й дуже замало, то забирайся собі туди, звідки приїхала! Ти мені вже остогидла, чуєш, остогидла!..

Йоганн Будденброк мовчки вивів дочку з кімнати. Проте сам іще раз вернувся, підступив до пана Грюнліха, що, заклавши руки за спину, стояв коло вікна й тупо давився на дощ, лагідно торкнув його за плече й тихо, напутливо сказав:

– Візьміть себе в руки! Моліться!

Розділ десятий

Коли мадам Грюнліх зі своєю малою дочкою вернулася у великий будинок на Менгштрасе, там надовго запанував пригнічений настрій. Усі ходили принишклі, неохоче говорили «про те» – за винятком головної особи тих подій: Тоні, навпаки, з великим запалом заводила про них мову і почувала себе тоді в своїй стихії.

Вони з Ерікою поселились на третьому поверсі, в покоях, де раніше, за життя старих Будденброків, мешкали її батьки. Тоні була трохи розчарована, що татові й fia думку не спало взяти для неї окрему служницю, і на якихось півгодини задумалася, коли він лагідно пояснив, що їй тим часом личить жити якомога далі від світу, не бувати в товаристві, бо хоч чисто по-людському вона й не винна, що господь послав їй таке випробування, а все ж становище розлученої жінки найперше вимагає від неї великої скромності. Але Тоні мала чудовий хист швидко, радісно й натхненно пристосовуватись до нових обставин. Вона скоро вподобала роль невинної страдниці, одягалася в темні кольори, зачісувала гладенько, мов дівчина, свої гарні попелясті коси і винагороджувала себе за брак товариства тим, що невтомно виголошувала вдома свої погляди на подружжя, на пана Грюнліха і взагалі на життя та на людську долю, виголошувала надзвичайно врочисто, втішаючись поважністю і значущістю свого становища.

Проте но завжди їй траплялась така нагода. Цані Елізабет, хоч і була переконана, що її чоловік повівся так, як належало і як велів йому батьківський обов’язок, щоразу, коли Тоні починала говорити, ледь підносила свою Тарну білу руку й казала:

– Assez, доню моя. Я не люблю слухати про це.

Дванадцятирічна Клара ще нічого не тямила в таких справах, а кузина Тільда була занадто дурна. Вона лише спромоглася протягло, здивовано вигукнути:

– Ох, Тоні, яке це все сумне!

Натомість молода жінка знайшла уважну слухачку в мамзель Юнгман, яка мала вже тридцять п’ять років і могла похвалитися тим, що посивіла на службі Будденброкам.

– Не бійся, серденько моє, – втішала вона Тоні, – ти ще молода і знову вийдеш заміж.

Крім того, вона віддано й щиро заопікувалася малою Ерікою, оповідала їй ті самі спогади й казки, які п’ятнадцять років тому слухали консулові діти: найбільше про дядька з Марієнвердера, що помер від гикавки, бо «надвередив собі серце».

Та найохочіше і найдовше розмовляла Тоні з своїм батьком після обіду або вранці за першим сніданком. Їхні стосунки якось раптово зробилися набагато теплішими, ніж були раніше. Досі його впливове становище в місті, його пильна, солідна, сувора і богочестива діяльність викликали в Тоні не стільки ніжність, як несміливу повагу: але від тієї розмови в її салоні він став їй по-людському ближчий, вона була горда й зворушена, що він її довірливо вшанував такою важливою розмовою про всі ті справи, що дав їй змогу самій вирішувати свою долю. І, хоч який був бездоганний, а майже принижено визнав, що почував себе перед нею винним. Самій Тоні таке, напевне, ніколи не спало б на думку, та оскільки батько сам сказав це, вони повірила, і через те її почуття до нього стало ще глибше й ніжніше. Що ж до консула, то він і далі усвідомлював свою провину і вважав, що повинен ще більшою любов’ю винагороджувати Тоні за її важку долю.

Йоганн Будденброк сам не вживав ніяких заходів проти свого облудного зятя. Хоч Тоні та її мати з деяких розмов довідалися, до яких нечесних засобів удався пан Грюнліх, щоб прибрати до рук вісімдесят тисяч марок, проте консул остерігався виносити це на люди, а тим паче віддавати справу до суду. Він був боляче вражений у своїй купецькій гідності і волів мовчки переживати сором, що дав себе так брутально пошити в дурні.

В кожному разі, як тільки відбулася ліквідація підприємства «Б. Грюнліх», що, між іншим, не одній гамбурзькій фірмі завдала чималих збитків, консул почав рішуче клопотатися про розлучення… Свідомість, що вона виявилася головною особою справжнього судового процесу, сповнювала Тоні невимовним почуттям власної гідності.

– Батьку, – питала вона, бо в таких розмовах ніколи не називала консула «татом», – як посуваються наші справи? Ви певні, що все буде гаразд? Параграф цілком ясний; я його докладно вивчила! «Неспроможність чоловіка прогодувати свою родину…» Панове судді повинні врахувати це. Якби в мене був син, то він лишився б у Грюнліха…

А іншим разом казала:

– Я багато думала, батьку, про ті роки, що прожила в заміжжі. То он чому Грюнліх ні за що не погоджувався мешкати в місті, чого я так хотіла. Он чому він не любив, щоб я взагалі їздила до міста і ходила в гості! Там я куди швидше, ніж в Еймсбютелі, могла б довідатися про його становище! Ото пройда!

– Не нам його судити, доню моя, – відповідав консул.

А як уже була ухвалена постанова про розлучення, Тоні з поважною міною спитала:

– Ви вже записали це в родинний зошит, батьку? Ні? О, то, може, я сама запишу… Будь ласка, дайте мені ключа від секретера.

І під рядками, що їх вона чотири роки тому власноручно написала проти свого імені, старанно, гордо вивела: «Цей шлюб скасовано судом у лютому 1850 року».

Потім відклала перо і на хвилину задумалася.

– Батьку, – мовила вона, – я добре знаю, що ця подія лишила пляму в історії нашої родини. Атож, я вже багато про це думала. Ніби хтось ляпнув чорнилом на цей зошит, Та не хвилюйтеся, я вже подбаю, щоб цю пляму стерти! Я ще молода… І досить гарна… вам не здається? Хоч мадам Штут, побачивши мене, й сказала: «О господи, мадам Грюнліх, як ви постарілися!» Не можна ж цілий вік бути такою дурною, як я була чотири роки тому… Життя, звичайно, кожного чогось навчить… Одне слово, я вдруге вийду заміж. Ось побачите, нова вигідна партія ще все направить! Правда ж?

– Усе в божих руках, доню моя. Але тепер аж ніяк не годиться заводити про це мову.

На ту пору від Тоні дуже часто можна було почути вислів: «Як то буває в житті…» – на слові «житті» вона поважно й вимовно зводила вгору свої гарні очі, показуючи цим, що їй довелося глибоко заглянути в таємниці життя і людської долі.

У серпні того року товариство за столом у їдальні ще збільшилося, і Тоні дістала нову нагоду виговоритися – з По вернувся Томас. Тоні дуже любила й шанувала старшого брата, який ще тоді, дорогою з Травемюнде, визнав і зрозумів її горе: а крім того, в ньому вона бачила майбутнього голову фірми й цілої родини.

– Так, так, – мовив Томас, – ми обоє вже багато дечого пережили, Тоні…

Тоді звів одну брову, пересунув цигарку в другий кутик уст і, мабуть, згадав маленьку квіткарку малайської вроди, що недавно вийшла заміж за сина своєї господині і тепер самостійно торгувала квітками на Рибальській.

Томас Будденброк, хоч і досі ще трохи блідий, був надзвичайно елегантний. Здавалося, ці останні роки цілком довершили його виховання. Вигляд у нього був майже військовий: кремезна постать, досить широкі плечі, чуб зачесаний понад вуха, вуса, за французькою модою, гостро накручені й витягнені щипцями в рівну смужку. Проте він був не вельми міцної конституції, про що свідчили синюваті, дуже помітні жилки на вузьких скронях, від яких чуб відступав глибокими дугами, і ще одна прикмета, з якою надаремне боровся добрий доктор Грабов: його надто часто морозило. Окремі ж риси, такі як форма підборіддя, носа, а надто рук – навдивовижу будденброківських рук! – робили Томаса ще подібнішим до діда.

Він говорив по-французькому, вимовляючи декотрі звуки на іспанський лад, і вражав усіх своєю любов’ю до деяких сучасних письменників сатиричного й полемічного напрямку. В місті лише понурий маклер Гош поділяв його уподобання, а батько якнайсуворіше засуджував їх.

Та все ж консулові очі світилися щастям і гордістю за свого старшого сина. Відразу після Томасового приїзду він знову зворушено й радісно привітав його як співробітника в своїй конторі, де він і сам тепер почав працювати з куди більшою втіхою, а надто після смерті старої мадам Крегер наприкінці того ж таки року.

Втрату старої дами всі сприйняли спокійно. Вона дожила до глибокої старості й останнім часом була зовсім самітна. Вона відійшла в кращий світ, а Будденброки одержали купу грошей, кругленькі сто тисяч талярів, що дуже вчасно й відчутно зміцнили оборотний капітал фірми.

Іншим наслідком цієї смерті було те, що консулів зять Юстус, втомлений ненастанними торговими невдачами, як тільки дістав на руки решту своєї спадщини, ліквідував фірму й пішов на спочинок. Юстусові Крегерові, життєрадісному синові покійного а la mode-cavalier, не вельми поталанило в житті. Через свою галантність і веселу безтурботність він не зумів домогтися твердого, солідного й поважного становища в купецькому світі. Велику частину свого спадку він забрав наперед і прогайнував, а останнім часом тяжкого клопоту завдавав йому старший син Якоб.

Осівши в такому великому місті, як Гамбург, він, мабуть, злигався з поганим товариством і довгі роки коштував батькові так дорого, що той нарешті відмовився йому допомагати. Дружина консула, жаліслива, слабохарактерна жінка, й далі тайкома посилала гроші непутящому синові, тому між подружжям почалися прикрі непорозуміння. На довершення всього, майже в той самий час, як Б. Грюнліх припинив виплату, в Гамбурзі у «Дальбека й К°», де працював Якоб Крегер, сталося щось дуже неприємне: зловживання, нечесний вчинок… У місті про це не говорили й нічого не питали в Юстуса Крегера, але скоро пішла чутка, що Якоб знайшов собі місце комівояжера в Нью-Йорку і незабаром вирушає туди пароплавом. Перед від’їздом його раз бачили в місті – мабуть, він завітав, щоб, крім тих грошей, які батько прислав на дорогу, ще щось урвати й від матері; то був крикливо вдягнений молодик з нездоровим кольором обличчя.

Одне слово, дійшлося до того, що консул Юстує, немов у нього був тільки один спадкоємець, почав казати не «мої сини», а лише «мій син», маючи на думці Юргена. Цей останній, хоч і не заплямував себе ніякими негарними вчинками, але був дуже тугий на розум. Він насилу закінчив гімназію і тепер перебував в Ієні, де начебто без великої втіхи й без великих успіхів вивчав право.

Йоганн Будденброк дуже болісно переживав занепад у родині своєї дружини і з тим більшою тривогою приглядався до власних дітей. Він мав усі підстави цілком покладатися на діловиту й поважну натуру старшого сина; про Христіана ж містер Річардсон писав, що хоч хлопець виявив безперечний хист в опануванні англійської мови, проте не завжди виказує належну цікавість до торгових справ і надто полюбляє розваги світового міста, наприклад, театр. Сам Христіан у листах виливав свою палку схильність до мандрів і настійливо просив у батька дозволу вирушити «в світ», тобто в Південну Америку, скажімо, знайти собі якусь посаду в Чілі. Консул назвав Христіана «шукачем пригод» і звелів йому спершу лишитися на четвертий рік у містера Річардсона і вдосконалити свої комерційні знання. Потім батько з сином обмінялися ще кількома листами про дальші плани, і влітку 1851 року Христіан Будденброк справді поплив до Вальпарайсо, де заздалегідь знайшов собі посаду. Він виїхав просто з Англії, навіть не побувавши на батьківщині.

Але консул звертав увагу не тільки на синів; він задоволено помічав, як рішуче й гідно боронила Тоні в місті своє становище уродженої Будденброк, хоч можна було сказати наперед, що їй як розлученій жінці не раз доведеться відчути зловтіху й упередження з боку інших родин.

– Тьху! – сказала вона якось, прийшовши з прогулянки червона з обурення, і шпурнула капелюшок на канапу в кімнаті з краєвидами. – Та Меллендорф, та уроджена Гагенштрем, та Землінгер, та Юльхен, те ледащо… Ви тільки подумайте, мамо, вона зі мною не вітається! Чуєте? Не вітається! Чекає, щоб я перша привіталася! Що ви на це скажете? Я на Брайтештрасе пройшла повз неї, високо піднісши голову, і дивилася їй просто в обличчя…