Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ тринадцятий

Та ось уже й породна за ним Ізраельсдорфська алея, Єрусалимська гора, Замкове поле. Карета проїхала міську браму, праворуч від якої здіймалися мури в’язниці, ц покотилася по Замковій, через Коберг… Тоні дивилася на сірі гостроверхі будинки, на олійні ліхтарі, що висіли на ланцюгах, напнутих через вулицю, на лікарню Святого духа і на майже безлисті вже липи перед нею… Господи, все лишилося таке, як і було! Стояло тут незмінне, величне, поки вона біля моря згадувала про нього, як про давній, не вартий уваги сон! Ці сірі стіни втілювали те давне, звичне, спадкове, що вона знову повинна була сприйняти серцем і серед чого мала жити. Вона вже не плакала й зацікавлено роззиралася навкруги. Вигляд цих вулиць, добре знайомих облич майже приглушив біль розлуки. Саме тієї миті – карета вже котилася по Брайтештрасе, – їм назустріч трапився вантажник Матісен і скинув свого циліндра з такою муштровано-покірною міною, наче хотів сказати: «Та я ж ніщо, останній підніжок!..»

Екіпаж завернув на Менгштрасе, і гладкі коні, форкаючи і б’ючи копитами, зупинилися перед будденброківським домом. Том обережно зсадив сестру, а тим часом Ліна з Антоном уже кинулися відв’язувати валізу. Та в будинок вони зайшли не зразу, довелося почекати. До брами саме завернули одна за одною три величезні підводи, навантажені лантухами з зерном; на них розгонистими чорними літерами було написано назву фірми: «Йоганн Будденброк». Підводи важко прогуркотіли брукованим переходом і пласкими сходами в’їхали на подвір’я. Мабуть, частину зерна малося вивантажити у флігелі, а решту відвезти до котроїсь комори на березі – до «Кита», «Лева» чи «Дуба»…

Коли брат і сестра вступили в дім, з контори вийшов консул з пером за вухом і обняв дочку:

– Здорова була, серденько моє, ось ти і вдома!

Тоні поцілувала батька й глянула на нього заплаканими ще очима; в погляді її ніби світився сором. Проте консул був не сердитий, він не дорікнув їй жодним словом. Сказав тільки:

– Вже пізно, але ми не сідали до другого сніданку, чекали на тебе.

Пані Елізабет, Христіан, Клотільда, Клара й Іда Юнгман з’юрмилися на сходовій площадці, щоб привітати Тоні…

Першу ніч на Менгштрасе Тоні спала міцно, як після купелі, і другого ранку, двадцять другого вересня, спустилася до малої їдальні посвіжіла й заспокоєна. Було ще дуже рано, заледве сьома година. Ніхто ще не встав, тільки мамзель Юнгман готувала каву на сніданок.

– Ой-ой-ой, Тоні, голубко моя, – мовила вона, підвівши маленькі, карі, заспані ще очі, – Так рано?

Тоні сіла біля секретера – віко його було відсунуте назад, – заклала руки за голову і якусь хвилину дивилася на чорну й блискучу від вологи бруківку подвір’я і на мокрий, блискучий садок. Тоді почала зацікавлено перебирати візитні картки й листи на секретері…

Біля самої чорнильниці лежав добре знайомий їй великий зошит з паперу різних гатунків, у тисненій палітурці, з золотими берегами. Мабуть, батько вийняв його вчора ввечері, от тільки дивно, що він його не поклав, як звичайно, в шкіряну теку й не замкнув до потайної шухляди.

Вона взяла зошита, погортала його, почала читати й захопилася. Здебільшого то були прості нотатки про відомі їй речі, але кожен із тих, хто писав їх, переймав від свого попередника врочистий, без надмірної пишномовності спосіб вислову, інстинктивно, сам того не бажаючи, наслідував стиль давніх хронік, що віддавав стриману, а тому іде достойнішу повагу до родини, до традицій і до історії. Для Тоні там не було нічого нового: вона вже не раз гортала ті аркуші. Та ніколи ще зміст нотаток не справляв на неї такого враження, як цього ранку. Шанобливість і значущість, з якими тут підійшли навіть до найдрібніших випадків з родинної історії, сповнили її подивом… Спершись ліктями на секретер, вона читала зошита з дедалі більшим захопленням, з гордістю і повагою.

З її власної небагатої минувшини також не пропущена була жодна подія. Народження, дитячі хвороби, перший день у школі, вступ до пансіону мадемуазель Вайхброт, конфірмація… Геть усе там було занотоване батьковим дрібним, охайним купецьким письмом – старанно, майже з побожною повагою до фактів. Бо ж хіба навіть найдрібніший із них не був волею і чином господа бога, що чудесно керує долею родини?.. Що тут іще стоятиме проти її ім’я, успадкованого від бабусі Антуанети? Та хоч би що стояло, наступні покоління в їхній родині читатимуть його з таким самим пієтетом, з яким тепер вона простежує події минулого.

Тоні зітхнула й відкинулась на спинку стільця. Серце її урочисто стукотіло в грудях. Вона вся була сповнена величезної пошани до самої себе, відомого? вже їй почуття власної значущості, ще підсиленого тим духом, що йшов від зошита. «Ніби ланки в єдиному ланцюзі», – писав батько… Авжеж! Саме як ланка цього ланцюга вона має високе відповідальне завдання – покликана діями й рішеннями своїми сприяти звеличенню родини.

Вона знову перегорнула зошита аж до самого кінця, де на грубому аркуші in folio консуловою рукою зображений був весь родовід Будденброків з дужками, рубриками й чітко виписаними датами: починаючи від шлюбу засновника роду з дочкою проповідника Брігітою Шурен аж до одруження самого консула з Елізабет Крегер 1825 року. Від цього шлюбу, значилося там, народилося четверо дітей – і далі одна за одною були занотовані дати народження й імена, одержані під час хрестин. Тільки під ім’ям найстаршого сина було вже записано, що від великодня 1842 року він почав працювати учнем у батьківській фірмі.

Тоні довго дивилася на своє ім’я і на порожнє місце проти нього. Тоді раптом обличчя її набрало нервового, напруженого виразу, вона поворушила губами, рвучко схопила перо, не вмочила, а ввігнала його в чорнильницю і, щосили натискаючи на нього зігнутим вказівним пальцем, схиливши набік розпашілу голову, вивела своїм незграбним, скісним письмом: «22 серпня 1845 року заручилася з паном Бендиксом Грюнліхом, купцем із Гамбурга».

Розділ чотирнадцятий

– Я цілком згоден з вами, дорогий друже. Питання це дуже важливе, і його не треба відкладати. Одне слово, за традицією, дівчина з нашої родини одержує в посаг сімдесят тисяч марок готівкою.

Пан Грюнліх, щира купецька душа, кинув збоку на свого майбутнього тестя швидкий допитливий погляд.

– Без сумніву, – сказав він, і це «без сумніву» було якраз таке завдовжки, як його золотаві англійські баки: пан Грюнліх задумливо низав їх крізь пальці й випустив саме тоді, коли докінчив цих двоє слів, – ви знаєте, шановний татусю, з якою глибокою повагою я ставлюся до гарних традицій і принципів! Тільки… чи не буде в цьому випадку пильне дотримання їх деяким перебільшенням? Фірма росте, родина процвітає… Словом, обставини змінилися на краще…

– Дорогий друже, – мовив консул, – я, щоб ви знали, не якийсь там педант! Але боже мій, ви ж навіть не дали мені договорити! А то вже почули б, що я, зважаючи на всі обставини, ладен піти вам назустріч і зразу ж таки додати до цих сімдесяти ще десять тисяч.

– Отже, вісімдесят тисяч… – мовив пан Грюнліх і поворушив губами, наче хотів сказати: «Не надто багато, але нічого».

На цьому люб’язно й погодились. Консул, підвівшись, задоволено побрязкав у кишені в’язкою ключів: «за традицією» дівчина з родини Будденброків одержувала в посаг якраз вісімдесят тисяч…

Після цього пан Грюнліх попрощався і поїхав до Гамбурга. Тоні майже не відчувала зміни в своєму становищі. Ніхто їй не заважав ані танцювати в Меллендорфів, Ланггальсів, Кістенмакерів чи в себе вдома, ані кататися на ковзанах на Замковому полі чи на луці біля Трави, ані приймати залицяння молодих кавалерів… У середині жовтня Тоні запросили до Меллендорфів на вечірку з приводу заручин їхнього старшого сина з Юльхен Гагенштрем.

– Томе, я не піду! – заявила вона. – Це неподобство!

Одначе пішла і якнайкраще провела час.

А ще тими кількома словами, вписаними до родинної історії, Тоні здобула собі право в супроводі матері або й самій робити по всіх крамницях міста великі закупки на посаг, аристократичний посаг. У малій їдальні цілими днями сиділи коло вікна дві швачки – підрублювали білизну, вишивали на ній монограми і поїдали силу-силенну домашнього хліба з зеленим сиром…

– Чи полотно від Лентфера вже прислали, мамо?

– Ще ні, доню, зате вже готові дві дюжини чайних серветок.

– Це добре, але він обіцяв прислати полотно сьогодні по обіді. Боже мій, треба ж попідрублювати простирала!

– Ідо, мамзель Біттерліх питає, де мереживо на пошивки.

– У шафі, дитино моя, в передпокої праворуч.

– Ліно!

– Могла б і сама скочити, серденько…

– О господи! Невже я на те виходжу заміж, щоб самій бігати сходами?

– Ти вже подумала про матерію на шлюбну сукню, Тоні?

– Moire antique[45]45
  Гатунок важкої шовкової матерії (франц.).


[Закрыть], мамо. Без moire antique я не піду до вінця!

Так минув жовтень, за ним листопад. Перед різдвом приїхав пан Грюнліх, щоб провести свят-вечір у родинному колі Будденброків; від запрошення на свято до старих Крегерів він також не відмовився. До нареченої він ставився напрочуд тактовно, чого від нього й сподівалися, – без зайвої церемонності, без світської неприродності, але й без недоречних ніжностей. Скромний, легесенький поцілунок у чоло в присутності батьків скріпив заручини. Часом Тоні аж дивувалася, його теперішня радість навряд чи дорівнювала тому розпачеві, який він виказував після її відмови. Коли він дивився на неї, на його обличчі можні було прочитати тільки задоволення власника… Щоправда, подеколи, залишившись випадково з нею наодинці, він зненацька впадав у грайливий настрій – пробував посадовити її собі на коліна, полоскотати баками і веселим голосом, що тремтів від стримуваного сміху, питав:

– Все-таки спіймав я тебе? Попалася в клітку, га?

На що Тоні відповідала:

– О господи, ви забуваєтесь! – і хутко випручувалась.

Зразу після різдвяних свят пан Грюнліх поїхав назад до Гамбурга – «неспокійна робота» доконечне вимагала його присутності.

Будденброки мовчки погодилися з тим, що Тоні й до заручин мала вдосталь часу його пізнати.

Справу з помешканням залагодили листовно. Тоні, рада-радісінька, що житиме у великому місті, висловила бажання оселитися в самому центрі Гамбурга, де, до речі, на Госпітальній вулиці була й контора пана Грюнліха. Проте наречений із чисто чоловічою наполегливістю домігся повноваження на купівлю вілли в передмісті, в Еймсбютелі – романтичному, відлюдному куточку, немов на те створеному, щоб там помостило собі ідилічне гніздечко молоде подружжя «procul negotiis»[46]46
  Віддалік від справ (з Горація) (лат.).


[Закрыть] – ні, він ще не зовсім забув свою гімназичну латину!

Так минув грудень, а на початку сорок шостого року справили весілля. Відбувся бучний дівич-вечір – на нього зійшлося півміста. Тонині товаришки – серед них і Армгард фон Шіллінг, що приїхала до міста високою, мов вежа, каретою, – танцювали у великій їдальні та в коридорі, посипаному на такий випадок тальком, з Томовими й Христіановими приятелями: серед цих останніх був Андреас Гізеке, син брандмайора і Studiosus juris[47]47
  Студент права (лат.).


[Закрыть], а також Стефан та Едуард Кістенмакери з фірми «Кістенмакер і син»… Про те, щоб на дівич-вечорі все було як належиться, найбільше дбав консул Петер Дельман, – він побив на кам’яних плитах переходу всі горщики, які тільки міг дістати.

Пані Штут із Дзвоноливарної вулиці знову мала нагоду побувати у найвищих колах: допомагала мамзель Юнгман і швачці вбирати Тоні до шлюбу. Їй же бо, кращої молодої вона зроду не бачила! Огрядна, важка, вона стояла навколішки і, пускаючи з захвату очі під лоба, пришпилювала до білого moire antique миртові гіллячки…

Церемонія ця відбувалася у малій їдальні. Пан Грюнліх у довгополому фраці й шовковій жилетці чекав під дверима. З обличчя його не сходив поважний, коректний вираз, бородавка на лівій ніздрі мала явні сліди пудри, а золотаві баки були старанно зачесані.

Нагорі в ротонді, де мало відбутися вінчання, зібралася родина – чималий гурт люду! Там були старі Крегери, обоє вже спорохнілі, але, як завжди, елегантні; був консул Крегер із синами Юргеном і Якобом – цей останній, так само, як і Дюшани, приїхав з Гамбурга; був Готгольд Будденброк з дружиною, в дівоцтві Штювінг, і з дочками Фрідерікою, Генрієтою і Пфіфі – на жаль, жодна з них не мала вже надії вийти заміж… Бічну мекленбурзьку лінію заступав Клотільдин батько, пан Бернгард Будденброк, що приїхав із «Непривітного» і тепер вражено роззирався по нечувано пишному будинку своїх багатих родичів. Франкфурту не приїхали, тільки прислали подарунки – надто далека дорога… Натомість були присутні – єдині, що не належали до родини, – доктор Грабов, домашній лікар, і мамзель Вайхброт, Тонина вихователька і приятелька, Зеземі Вайхброт у чепчику з новісінькими зеленими стрічками поверх кучериків і в чорній сукенці.

– Дай тобі боже щестя, моя люба дитено! – мовила вона, коли Тоні руч об руч з чоловіком з’явилася в ротонді, тоді підвелася навшпиньки й лунко цмокнула її в лоб.

Родина була задоволена нареченою: Тоні трималася невимушено, була гарна й весела, хоч трохи й бліда з цікавості і хвилювання перед дорогою.

З правого боку заквітчаної ротонди був споруджений олтар. Вінчав молодих пастор Келінг з Марийської церкви, що не забув крутим словом нагадати їм про поміркованість. Усе відбувалося за давно заведеним звичаєм. Тоні наївно й добродушно сказала «так», а пан Грюнліх спершу вимовив своє «ге-ем!», щоб прочистити горло. Після вінчання всі посідали до столу, що аж угинався від страв, смачніших ніж будь-коли.

Гості з пастором на чолі ще їли й пили нагорі в залі, а консул з дружиною провели готових у дорогу молодих надвір, у білу снігову заметіль. Перед брамою стояла велика карета, навантажена валізами й пакунками.

Висловивши кілька разів підряд свою певність, що вона скоро загостить додому і що батьки також не забаряться відвідати її в Гамбурзі, Тоні в найкращому гуморі сіла в карету. Пані Елізабет старанно вкутала їй теплою хутрянкою ноги. Молодий умостився поряд.

– І ще одне… Грюнліху, – мовив консул. – Нове мереживо лежить у маленькій торбинці нагорі. Як під’їздитимете до Гамбурга, візьміть його під пальто, гаразд? Те мито… Треба його якомога уникати. Ну, бувайте здорові! Ще раз бувай здорова, моя люба Тоні! Хай тебе береже господь!

– Чи в Аренбурзі знайдеться добрий готель? – спитала пані Елізабет.

– Уже замовлений, люба матусю, все замовлене, – відповів Грюнліх.

Антон, Ліна, Тріна, Софі підійшли попрощатися з «мадам Грюнліх».

Коли вже мали зачиняти дверці, Тоні раптом пойняло якесь нове почуття. Вона виплутала ноги з хутрянки, не думаючи про те, що доведеться загортатися знову, безцеремонно перебралася через коліна пана Грюнліха, який щось невдоволено забурчав, і схвильовано обняла батька.

– Adieu, тату… любий мій тату! – А тоді тихо шепнула йому на вухо: – Ви задоволені мною?

Консул на хвилю мовчки пригорнув її до себе, потім легенько відхилив і сердечно потис їй обидві руки…

Більше затримуватись не було чого. Хряснули дверці, візник ляснув батогом, коні рвонули так, що аж шибки задеренчали. Пані Елізабет махала батистовою хусточкою, аж поки карета, гуркочучи колесами по бруківці, почала зникати за сніговою завісою.

Консул задумливо стояв поруч дружини. Вона граціозним порухом запнула щільніше на плечах хутрову пелерину.

– Ось вона й поїхала, Бетсі.

– Так, Жане, найперша з дітей залишила нас. Ти віриш, що вона буде щаслива з ним?

– Ох, Бетсі, вона задоволена собою, а певнішого щастя людині на землі годі осягнути.

Вони вернулися до гостей.

Розділ п’ятнадцятий

Томас Будденброк спускався по Менгштрасе до «П’ятерика». Він не хотів іти горою, по Брайтештрасе, щоб не скидати безперестанку капелюха перед знайомими. Засунувши руки в широкі кишені теплого темно-сірого пальта з хутряним коміром, він задумливо ступав по твердому іскристому снігу, що рипів під ногами. Він ішов своєю власною дорогою, про яку ніхто не знав…

Стояв напрочуд гарний лютневий день – ясний, сухий і прозорий. Надворі було п’ять градусів морозу; небо аж світилося синявою, чисте й холодне. Свіже, міцне, пахуче повітря бадьорило кров.

Томас поминув «П’ятерик», перетнув Пекарську вуличку і вузеньким перехресним провулком вийшов на Рибальську. Вона була рівнобіжна до Менгштрасе і так само стрімко спадала до Трави. Пройшовши нею кілька кроків, Томас зупинився перед невеликим будиночком. У ньому містилася скромна квіткова крамничка з вузькими дверима й невеличкою вітриною, де на зеленій скляній шибі стояло кілька горщиків з цибульними рослинами.

Томас зайшов до крамнички. Бляшаний дзвоник над дверима залементував, мов сторожкий песик. Біля прилавка стояла, розмовляючи з дівчиною, що продавала квітки, невисока, огрядна літня дама в турецькій хустці. Вона перебирала горщики з квітами, оглядала їх, нюхала, ганила і без угаву торохтіла, раз по раз витираючи хусточкою рота. Томас Будденброк ввічливо привітався і відступив убік… Та дама була бідна родичка Ланггальсів, добродушна, балакуча стара панна, що хоч і носила прізвище родини з найвищого кола, але сама до того кола не належала.

Майже всі в місті, за небагатьма винятками, звали її просто – «тітонька Лотта» і на великі бали та обіди не запрошували, хіба тільки на чашку кави. Нарешті, з горщиком, загорнутим у шовковистий папір, вона рушила до дверей, і Томас, ще раз привітавшись, голосно звернувся до дівчини за прилавком:

– Прошу, дайте мені кілька троянд… Байдуже, хай будуть французькі…

Та коли тітонька Лотта зачинила двері і зникла на вулиці, він тихіше додав:

– Забери їх тепер, Анно… Добрий день, моя крихітко! Сьогодні я прийшов до тебе з важким серцем.

На Анні був білий фартух поверх простої чорної сукні. Вона була на диво гарна. Тендітна, як газель, з обличчям майже малайського типу: ледь випнуті вилиці, довгасті чорні очі, повні лагідного блиску, і незрівнянна матова шкіра жовтавого відтінку. Руки її, такого самого кольору, були вузенькі і незвичайно гарні як для простої дівчини.

Вона пішла поза прилавком у правий куток крамнички, де її ніхто не міг побачити крізь вітрину. Томас по цей бік прилавка рушив за нею, нахилився й, поцілував її в уста і в очі.

– Як ти змерз, бідолашний! – сказала вона.

– П’ять градусів, – мовив Том. – Але мені було так сумно, що я навіть не відчував холоду.

Він сів на прилавок, не випускаючи її руки.

– Чуєш, Анно?.. Сьогодні нам треба бути розважними. Настав час.

– О господи! – злякано мовила вона і жалібно, розпачливо піднесла до очей полу фартуха.

– Колись та повинно було це статися, Анно… Чуєш, не треба плакати! Ми ж вирішили бути розважними, га? Що вдієш! Через це треба переступити.

– Коли?.. – схлипуючи, спитала Анна.

– Післязавтра.

– О боже… Чому післязавтра? Ще один тиждень… Прошу тебе! Ну хоч п’ять днів!..

– Не можна, крихітко моя. Все вже домовлено й залагоджено. На мене чекають в Амстердамі… Я не можу баритися жодного дня, хоч би як хотів!

– Так страшенно далеко!

– Амстердам? Де там! Зовсім ні. А крім того, думати одне про одного завжди можна, правда ж? І я писатиму тобі! Ось побачиш, як тільки туди приїду, зразу ж напишу…

– Ти ще не забув, як півтора року тому… на святі стрільців… – почала вона.

Він радісно підхопив:

– Ще б пак! Боже, півтора року тому! Я подумав, що ти італійка… Купив у тебе гвоздику і заткнув ЇЇ в петельку… Вона й досі в мене… Я візьму її з собою в Амстердам… А яка тоді на лузі була курява й спека!

– Так, і ти приніс мені склянку лимонаду з сусідньої ятки… Я пам’ятаю як сьогодні. Всюди тхнуло печивом і людьми…

– Та все одно було гарно! Хіба ми не вичитали одне в одного з очей, що в нас буде далі?

І ти хотів покатати мене на каруселі… Але я не могла кинути все й піти. Господиня сварилася б…

– Ні, не могла, Анно, я дуже добре розумію тебе.

Вона тихо сказала:

– Та більше я тобі ні в чому не відмовляла.

Він знову поцілував її в уста і в очі.

– Прощай, моя люба, крихітко моя! Так, треба вже починати прощатися!

– Ох, але завтра ж ти ще прийдеш?

– Неодмінно прийду, в цей самий час. І ще й післязавтра раненько, як зумію вирватись… А тепер я тобі ще одне хочу сказати, Анно… Я їду далеко, бо що там не кажи, а все-таки Амстердам не близько… А ти лишаєшся тут… Не занапасти себе, Анно, чуєш? Бо досі ти добре поводилась, це я тобі кажу!

Вона плакала, затуливши обличчя фартухом.

– А ти?.. А ти?..

– Бог його знає, Анно, як складеться життя! Не завжди я буду молодий… Ти розумна дівчина, ти ніколи не заводила мови про одруження і таке інше…

– Боронь боже!.. Щоб я таке вимагала від тебе…

– Людина не вільна в своїх вчинках… Якщо я буду живий, до мене колись перейде батькова фірма, мені доведеться вигідно одружитися… Так, я нічого не приховую від тебе в ЦІ останні хвилини… І ти також вийдеш заміж… Таке життя… Я від усього серця бажаю тобі щастя, люба Анно, голубонько моя ласкава! Тільки не занапасти себе, чуєш?.. Бо досі ти добре поводилась, це я тобі кажу!

Тут, у крамничці, було тепло, її сповивав вологий запах землі і квіток. А надворі зимове сонце хилилось уже до обрію. Небо за річкою взялося вечірньою загравою, ніжною і чистою, ніби намальованою на порцеляні. Уткнувшись підборіддями в підняті коміри, люди квапливо проходили повз вітрину і не бачили молодої пари, що прощалася в кутку крамнички.