Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Пан Грюнліх поцілував господині руку, хвильку почекав, чи не простягне йому Антонія й свою, але не дочекався, обвів верхньою половиною тіла півколо, ступив великий крок назад, ще раз уклонився, тоді закинув голову, широким жестом надів свого сірого капелюха і разом з консулом подався стежкою до будинку.

– Приємний чоловік! – сказав консул, коли вернувся й знову сів до столу.

– А по-моєму, він блазень, – дозволила собі зауважити Тоні з притиском на останньому слові.

– Тоні! Боже мій! Як так можна! – аж обурилась пані Елізабет, – Він такий щирий християнин!

– І дуже чемний молодик зі світськими манерами! – докінчив консул. – Ти сама не знаєш, що кажеш.

Часом бувало, що батьки з ввічливості мінялися поглядами: тоді вони ще певніше відчували свою єдність.

Христіан наморщив свого довгого носа й сказав:

– Як же він пишно висловлюється! «Бесідували»! А ми сиділи мовчки. «Ті маки – пречудова оздоба!» А то ще вдає, ніби вголос говорить сам до себе. «Я перебив вам… Уклінно прошу вибачити! Я зроду де бачив кращих кіс!» – Христіан так майстерно передражнив пана Грюнліха, що навіть консул не витримав і всміхнувся.

– Авжеж, він страх як величається! – знову встряла Тоні. – Весь час говорить про себе! Його робота неспокійна, він любить природу, він воліє ті чи інші імена, він зветься Бендикс… Що нам до того, хотіла б я знати?.. Вія лише те й робив, що себе вихваляв! – вигукнула вона з раптовою злістю. – А вам, мамо, і вам, тату, він казав тільки те, що ви хотіли від нього почути, щоб підлеститись до вас!

– Це не вада, Тоні! – суворо сказав консул. – Коли людина попадав в незнайоме товариство; дона показує себе з найкращого боку, добирав слова і намагається сподобатись – що ж тут дивного?

– По-моєму, він добра людина, – лагідно й протягло мовила Клотільда, хоч на неї єдину пан Грюнліх не звернув ніякісінької уваги.

Том утримався від оцінки.

– Одне слово, – зробив висновок консул, – він добрий християнин, діловий, працьовитий і освічений чоловік. Ти, Тоні, доросла дівчина, маєш вісімнадцять чи майже дев’ятнадцять років, і не годилося б тобі нападати на людину, що так мило й галантно поставилася до тебе. Ми всі не ангели, Д, пробач мені, їй-богу, не тобі кидати камінь… Томе, до роботи!

Тоні буркнула: «Золотаві баки!» – і вкотре вже за той вечір насупила брови.

Розділ другий

– Я був щиро засмучений, панно, що не застав вас! – заявив пан Грюнліх через кілька днів, зустрівши на розі Брайтештрасе і Менгштрасе Тоні, яка верталася з прогулянки. – Я дозволив собі зробити, візит вашій матусі і дуже шкодував, що вас немає… Але тепер я просто в захваті, що все-таки зустрів вас!

Оскільки пан Грюнліх заговорив до неї, Тоні Будденброк мусила зупинитися, проте очі її враз потемніли, вона примружила їх і так і не підвела вище його грудей, а на вустах у неї з’явився глузливий, безжальний усміх – таким усміхом дівчата зустрічають чоловіка, якому хочуть рішуче відмовити. Губи її ворушилися: що йому відповісти? Ох, треба знайти якесь слово, що раз назавжди відштовхне, знищить цього Бендикса Грюнліха… Влучне, дотепне, гостре слово, що боляче вразить його і водночас викличе в нього пошану до неї…

– Не можу сказати того самого про себе! – мовила вона, й далі не зводячи погляду з грудей пана Грюнліха.

Пустивши цю отруйну, смертельну стрілу, Тоні закинула голову, обминула його і, червона з гордощів за свою дотепність, пішла додому, де дізналася, що пана Грюнліха запрошено другої неділі скуштувати в них телячої печені…

І він прийшов. Прийшов у не зовсім модному, але гарно пошитому широкому, збористому сурдуті, що надавав йому поважного, солідного вигляду, такий самий рожевий, усміхнений, зі старанно зачесаним на проділ ріденьким чубом і розпушеними золотавими баками. Він їв рагу, запечене в мушлях, суп жюльєн, смачну камбалу, телячу печеню з картоплею і цвітною капустою, мараскіновий пудинг та житні коржики з рокфором, і на кожну страву знаходив нове похвальне слово, виголошуючи його з неабиякою елегантністю. Наприклад, підіймав десертну ложку, втуплював очі в статую на шпалерах і голосно казав сам до себе:

– Грішний, каюся, та нічого не можу вдіяти. З’їв уже чималу пайку цього пудинга, але він такий неймовірно смачний, що я мушу попросити в нашої ласкавої господині ще шматочок! – І лукаво підморгував пані Елізабет.

Він поважно й доречно розмовляв з консулом про торгівлю і про політику, гомонів з його дружиною про театр, прохані обіди й туалети, знайшов привітне слово для Тома, Христіана, для бідолашної Клотільди, навіть для малої Клари і мамзель Юнгман… Тоні сиділа мовчки, і він не зважувався зачепити її, тільки часом дивився на неї, схиливши набік голову, і в погляді його світився смуток, але й надія.

Попрощавшись, пан Грюнліх лишив по собі того вечора ще краще враження, ніж першого разу.

– Він дуже гарно вихований, – сказала пані Елізабет.

– Путяща людина і добрий християнин, – додав консул.

Христіан ще майстерніше передражнив його рухи й мову, а нахмурена Тоні, віддавши всім на добраніч, пішла до своєї кімнати. Її не полишало невиразне передчуття, що вона не востаннє бачить цього добродія, який зумів так неймовірно швидко полонити серця її батьків.

І справді, вернувшись якось надвечір з гостини в знайомих дівчат, Тоні застала пана Грюнліха: він розташувався як дома в кімнаті з краєвидами й читав, пані Елізабет «Веверлі» Вальтера Скотта – треба сказати, читав із бездоганною димовою, бо, як він доповів, завдяки своїй «неспокійній роботі» не раз бував і в Англії. Тоні сіла осторонь з іншою книжкою, і пан Грюнліх спитав оксамитовим голосом:

– Вам, мабуть, не до вподоби те, що я читаю?

На що Тоні, закинувши голову, знову відповіла гостро й саркастично, десь так:

– Аніскільки!

Одначе він не збентежився, а почав оповідати про своїх дочасно померлих батьків. Його батько, проповідник і пастор, був надзвичайно ревний християнин і водночас винятково світська людина…

Та потім пан Грюнліх усе-таки поїхав до Гамбурга. Тоні під час його прощального візиту не було вдома.

– Ідо, – сказала вона мамзель Юнгман, повірниці всіх своїх таємниць, – той набрида поїхав!

Проте Іда Юнгман відповіла:

– Побачимо, дитино моя…

А через вісім днів відбулася та сцена в малій їдальні… Тоні спустилася вниз о дев’ятій годині і здивувалася, що батько й досі сидить біля столу з матір’ю. Вона підстав вила їм чоло для поцілунку, сіла на своє місце, бадьора, зголодніла, з сонними ще очима, насипала в каву цукру, і взяла масла й зеленого сиру.

– Як добре, тату, що я вас хоч раз застала в їдальні! – мовила вона, беручи серветкою гаряче яйце і розбиваючи його ложечкою.

– Я вирішив сьогодні дочекатися своєї сплюшки, – сказав консул.

Він курив сигару і безперестанку плескав по столі згорнутою газетою. Пані Елізабет повільно докінчила снідати й граціозно відкинулась на спинку канапи.

– Тільда вже порається на кухні, – значуще повів далі консул, – і я також був би давно в конторі, якби нам, мені й матері, не треба було обговорити з своєю донечкою одну важливу справу.

Тоні з повним ротом глянула на батька, тоді на матір, зацікавлено й злякано водночас.

– Спершу попоїж, дитино моя, – мовила мати.

Але Тоні поклала ножа й вигукнула:

– Тату, ну кажіть, не відтягуйте, чуєте!

Та консул, і далі плескаючи по столі газетою, провадив тієї, що й дружина:

– Спершу попоїж.

Тоні мовчки, без апетиту допивала каву і доїдала яйце та зелений сир, – вона почала здогадуватись, про що йдеться. Ранкова свіжість зійшла з її обличчя, вона трохи зблідла, відмовилась від меду і тихим голосом заявила, що вже наїлася…

Консул іще якусь мить помовчав, тоді озвався:

– Люба моя доню, та справа, що ми хотіли обговорити з тобою, викладена ось у цьому листі. – І він знову поплескав по столі, вже не газетою, а великим блакитним конвертом. – Одне слово, пан Бендикс Грюнліх, якого ми всі знаємо як чемну й приємну людину, пише мені, що за свого перебування тут пройнявся глибоким почуттям до нашої дочки і офіційно просить її руки. Що ти скажеш на це, дитино моя?

Тоні сиділа, відкинувшись на спинку стільця, похиливши голову, і правою рукою крутила срібне кільце серветки. Враз вона звела потемнілі, повні сліз очі і здавленим голосом крикнула:

– Чого йому треба? Що я йому зробила? – І зайшлася плачем.

Консул зиркнув на дружину і трохи збентежено почав розглядати свою порожню чашку.

– Люба Тоні, – лагідно мовила мати, – нащо так хвилюватися! Ти ж бо сама знаєш, батьки хочуть тобі тільки добра, а тому й не можуть нараювати, щоб ти відмовилась від того становища, яке тобі пропонують. Я вірю, що ти ще не маєш якогось глибшого почуття до пана Грюнліха, але воно прийде, запевняю тебе, неодмінно з часом прийде… Таке молоде дівчисько, як ти, ще й саме не знає, чого хоче… В голові в нього така ж плутанина, яків серці. Треба серцю дати час і не затуляти вуха на поради досвідченіших людей, що думають про тебе і дбають про твоє щастя…

– Я ж нічогісінько не знаю про нього, – жалісно мовила Тоні й притулила до очей білу батистову серветку в плямах від яйця, – Знаю тільки, що він має золотаві баки й «неспокійну роботу»…

Її верхня губа тремтіла з плачу, і вся вона була невимовно зворушлива в своєму розпачі.

Консул, охоплений раптовою хвилею ніжності, присунув свого стільця ближче до неї і, всміхаючись, погладив її по голові.

– Доню моя, – сказав він, – що ж тобі треба про нього знати? Ти ще дитина, і якби він прожив тут не місяць, а цілий рік, ти б знада про нього не більше, ніж знаєш тепер… У такому віці, як ти, дівчина ще не досвідчена в житті і повинна покладатися на старших, а вони бажають тобі добра…

– Я не розумію… не розумію… – хлипала Тоні і, мов кицька, терлася головою об пестливу батькову руку. – Приходить сюди… кожному каже щось приємне… Їде собі… І пише, що хоче зі мною… не розумію… Чого він таке надумав?.. Що я йому зробила?

Консул знов усміхнувся.

– Ти вже вдруге кажеш так, Тоні, і це лише доводить, яка ти ще дитина. Хай тільки моя донечка не думає, що я хочу квапити її; мучити… Все це можна і треба спокійно обміркувати, бо справа дуже важлива. Я поки що так і напишу пану Грюнліхові: ані відкину його пропозицію, ані прийму. Багато що нам треба обрядити… То як, подумаємо ще, га? Домовились! А тепер татові пора йти на роботу… Adieu, Бетсі…

– До побачення, любий Жане.

– Ти все-таки взяла б ще трохи меду, Тоні, – сказала пані Елізабет, коли зосталася сама з дочкою, що непорушно сиділа на своєму місці, похиливши голову. – Їсти треба як слід…

Помалу сльози в Тоні висохли. Голова її палала, думки переганяли одна одну. Господи, оце то подія! Вона, звичайно, знала, що колись стане дружиною купця і що то буде солідний, вигідний шлюб, який не принизить гідності родини й фірми… Але це вперше сталося, що хтось насправді, не жартома захотів з нею одружитися! Як треба вестися в такому випадку? її, Тоні Будденброк, почали раптом стосуватися всі ті страшенно важливі слова, що їх досі вона тільки вичитувала в книжках: «дала свою згоду», «попросив її руки», «на ціле життя»… Боже, в якому незвичайному, несподіваному становищі вона опинилася!

– А ви, мамо? – спитала вона. – То ви також радите мені… дати свою згоду? – Тоні спіткнулася на цьому вислові – надто він пишний і неприродний, – та врешті все– таки вимовила його, і навіть з гідністю. Вона вже трохи соромилася свого недавнього розгублення. Шлюб із паном Грюнліхом і досі здавався їй не меншою нісенітницею, ніж десять хвилин тому, але усвідомлення свого важливого становища сповнювало її чимраз більшою втіхою.

Пані Елізабет сказала:

– Що я можу радити, дитино моя? Хіба тато радив тобі? Він тільки не відраджував, та й годі. Бо це було б безвідповідально з його боку, і з мого так само. Тобі трапляється якраз те, А що люди звуть доброю партією, люба Тоні… Ти б мала в Гамбурзі чудові умови і могла б жити на широку ногу…

Тоні сиділа непорушно. Перед її очима раптом наче промайнули зелені завіси, такі, «які прикрашали салон у діда з бабою… Чи вона, ставши мадам Грюнліх, питиме вранці шоколад? Не личило про таке питати.

– Батько вже сказав тобі: ти маєш час добре все обміркувати, – повела далі мати. – Але ми повинні звернути твою увагу на те, що така нагода влаштувати своє щастя випадає не кожного дня. І цим шлюбом ти якраз виконала б своє призначення і свій обов’язок. Авжеж, доню моя, на це теж я мушу звернути твою увагу. Ти сама добре знаєш: той шлях, що сьогодні перед тобою відкривається, визначений тобі наперед…

– Так, – задумливо мовила Тоні. – Звичайно.

Вона чудово знала свій обов’язок перед родиною та фірмою і пишалася ним. Вона, Антонія Будденброк, перед якою вантажник Матісен скидав циліндра, дочка консула Будденброка, що ходила по місту як його маленька володарка, знала напам’ять історію своєї родини і була перейнята ЇЇ духом. Уже кравець у Ростоці дуже добре мався, а відтоді Будденброки все йшли вгору. Тоні була покликана сприяти блискучій славі фірми «Йоганн Будденброк» вигідним, почесним шлюбом… Том задля того самого працював у конторі… Так, це партія добра, нема що казати. Та якби ж не пан Грюнліх! Вона немов бачила перед собою його золотаві баки, рожеве, усміхнене обличчя з бородавкою біля носа, жовтий ворсистий сурдут і дрібну ходу, чула його оксамитовий голос…

– Я так і знала, – мовила мати, – що ми зуміємо спокійно все розважити… а може, й вирішили вже?

– Ой, боронь боже! – вигукнула Тоні, вкладаючи в те «ой» усе своє обурення. – Яке безглуздя – одружитися з Грюнліхом! Я його вічно шпигала дошкульними словами… Не розумію, як він мене й досі не зненавидів! Невже в нього немає ні крихти гордощів?

І вона заходилася мастити медом скибку домашнього хліба.

Розділ третій

Цього року Будденброки нікуди не поїхали навіть під час канікул Христіана ж Клари; Консул заявив, що він надто завантажений роботою, а крім того, їх тримало на Менгштрасе нерозв’язане питання з заміжжям Тоні. Панові Грюнліху послано надзвичайно дипломатичного листа – консул написав його власноручно, – але далі справа не посувалася через впертість Тоні, що виявлялася чисто по-дитячому.

– Боронь боже, мамо! – казала вона. – Я його не зношу! – І робила особливий наголос на останньому слові.

Або ще врочисто заявляла:

– Батьку (звичайно вона казала консулові «тату»), я ніколи не дам йому своєї згоди!

На цьому все, мабуть, і застряло 6 на довгий час, коли б десь днів через десять після тих переговорів у малій їдальні, якраз у середині липня, не сталася ще одна подій…

Було ясне, тепле надвечір’я; мати кудись вийшла, і Тоні з книжкою в руках сиділа сама біля вікна в кімнаті з краєвидами, коли Антон подав їй візитну картку. Не встигла вона прочитати ім’я на ній, як до кімнати зайшов добродій у збористому сурдуті й горохових штанях. Звичайно, то був пан Грюнліх; на обличчі в нього було написане благання й ніжність.

Тоні перелякано схопилася з стільця і зробила такий рух, наче хотіла втекти до великої їдальні. Як можна говорити з чоловіком, що просив твоєї руки? Вона побіліла, як крейда, серце її мало не вискакувало з грудей. Поки пан Грюнліх був десь далеко, Тоні просто тішили поважні переговори з батьками, раптова значущість її особи і її слова. Та ось він знову тут! Стоїть перед нею! Що тепер буде? Вона вже відчувала, що зараз знову заплаче.

Пан Грюнліх швидким кроком, простягши руки й схиливши набік голову, з такою міною, наче хотів сказати: «Ось я! Вбий мене, як хочеш!» наблизився до неї.

Який збіг обставин! – вигукнув він, – Я трапив на вас, Антонів!

Так і сказав: «Антонів».

Тоні, з романом у руці, випросталася коло свого стільця і, віддувши губи й за кожним словом стріпуючи головою, з глибоким обуренням крикнула:

– Як… ви… смієте!

Та сльози вже підступали їй до горла.

Пан Грюнліх був надто схвильований, щоб завважити її вигук.

– Хіба я міг довше чекати?.. Хіба я не повинен був вернутися сюди? – напосідався він. – На тому тижні я отримав листа від вашого любого татуся, і той лист сповнив моє серце надією! То чи ж міг я довше витримати, не бувши певний до кінця, панно Антонів? Ні, не міг… Я вскочив у карету… Поїхав сюди… Найняв кілька кімнат у готелі «Місто Гамбург»… І ось я тут, Антонів, щоб почути з ваших уст остаточне, вирішальне слово, яке зробить мене безмежно, невимовно щасливим!

Тоні остовпіла з подиву: сльози на очах у неї висохли. Оце так подіяв батьків обережний лист, що відкладав будь-яке вирішення на невизначений термін! Вона промурмотіла три чи чотири рази підряд:

– Ви помиляєтесь… Ви помиляєтесь…

Пан Грюнліх підсунув одне з крісел до самого її стільця коло вікна, сів сам, примусив сісти Тоні, нахилився вперед і, тримаючи її безсилу, мов неживу, руку в своїй, схвильованим голосом повів далі:

– Панно Антонів… Від першої ж миті, від того надвечір’я… Ви пам’ятаєте те надвечір’я? Коли я вперше побачив, вас у родинному колі, таку витончену, таку на диво милу, ваш образ закарбувався в моєму серці назавжди… – Він поправився і сказав: «навіки». – Від того дня, панно Антоніє, я палко бажаю одного: здобути на ціле життя вашу прегарну руку. І ви тепер обернете ту надію, що в мені зродив лист вашого любого татуся, в щасливу впевненість… Правда ж? Я можу розраховувати на вашу взаємність… можу бути певний її! – Він стиснув Тоні руку обома долонями й заглянув у її широко розплющені з ляку очі. Сьогодні він прийшов без рукавичок; руки в нього були білі, з довгими пальцями й набряклими синявими жилами.

Тоні дивилася на його рожеве обличчя, на бородавку біля носа, на його Очі, водяво-блакитні, як у гусака.

– Ні, ні! – швидко й злякано мовила вона. А тоді ще: – Я не даю вам згоди!

Вода силкувалась говорити твердо, але вже плакала.

– Чим я заслужив ці сумніви, цю нерішучість? – казав він сумним голосом, майже докірливо. – Ви звикли купатися в ласці, звикли до ніжного піклування… Але присягаюся вам, даю слово честі, що носитиму вас на руках, що ви, ставши моєю дружиною, нічого не втратите, що в Гамбурзі ви будете провадити гідне вас життя…

Тоні схопилася, висмикнула руку і, обливаючись слізьми, розпачливо крикнула:

– Ні, ні! Я ж вам сказала – ні! Відмовила вам, невже ви не розумієте, господи боже мій?

Але тепер підвівся й пан Грюнліх. Він відступив крок назад, простягнув руки долонями врізнобіч і рішуче сказав тоном людини, ображеної в своїх найкращих почуттях:

– А чи ви знаєте, мадемуазель Будденброк, що я не дозволяю ображати себе в такий спосіб?

– Але ж я не ображаю вас, пане Грюнліху, – мовила Тоні, жалкуючи вже, що так погарячкувала. О господи, і треба ж, щоб усе це сталося саме з нею! Вона уявляла собі сватання зовсім не таким. Думала, що досить тільки сказати: «Ви робите мені честь, проте я не можу прийняти вашої руки», і на цьому розмова скінчиться…

– Ви робите мені честь, – сказала вона якомога спокійніше, – проте я не можу прийняти вашої руки… А тепер я мушу… мушу залишити вас. Пробачте, я не маю більше часу.

Та пан Грюнліх заступив їй дорогу.

– Ви мене відштовхуєте? – глухо спитав він.

– Так, – мовила Тоні і з ввічливості додала: – На жаль…

Тоді пан Грюнліх гучно зітхнув, відступив ще на два великі кроки назад, перехилився набік, націлив пальця в килим і страшним голосом вигукнув:

– Антоніє!

Якусь мить вони стояли одне проти одного: він у відверто обуреній, владній позі, а Тоні – бліда, заплакана, тремтяча, притиснувши мокру хусточку до вуст. Нарешті він відвернувся і, заклавши руки за спину, двічі пройшовся по кімнаті, наче в себе вдома. Тоді зупинився коло вікна й почав дивитися надвір, де поволі починало сутеніти.

Тоні повільно, обережно рушила до дверей, але не встигла дійти й до середини кімнати, як пан Грюнліх знов опинився перед нею.

– Тоні! – тихо, майже пошепки сказав він, ніжно взяв її за руку й опустився, повільно опустився перед нею на коліна. Його золотаві баки торкнулись її долоні. – Тоні, – іде раз сказав він, – бачите, до чого ви мене довели… Чи ви маєте серце, чутливе людське серце?.. То вислухайте мене… Перед вами пропаща людина, приречена на загибель… коли… – Враз він наче похопився і квапливо додав: – Людина, що помре з горя, коли ви знехтуєте її кохання! Ось я лежу біля ваших ніг… Невже вам стане духу сказати: «Ви мені осоружні»?

– Ні, ні!

В голосі Тоні раптом забриніла заспокійлива нотка. Вона вже не плакала, її пойняло зворушення й співчуття. Господи, як він, мабуть, любить її, коли це сватання, до якого сама вона була зовсім байдужа, ніби до сторонньої події, довело його до такого стану! Чи можливо, що й вона колись переживе щось подібне? В романах Тоні читала про такі почуття, а тепер перед нею самою стояв навколішки добродій у сурдуті і благав її руки!.. Думка про одруження з ним здавалась їй просто безглуздою, бо Тоні вважала пана Грюнліха за блазня. Але боже мій, цієї хвилини він зовсім не скидався на блазня! Його обличчя, голос виявляли такий невдаваний страх, таке щире, розпачливе благання…

– Ні, ні, – ще раз промовила вона, розчулено схилившись над ним. – Ви мені не осоружні, пане Грюнліху, як ви могли таке сказати!.. Тільки встаньте, прошу вас…

– Ви не погубите мене? – спитав він.

І вона знову відповіла заспокійливим, майже материнським тоном:

– Ні, ні…

– То ви згодні! – вигукнув пан Грюнліх і зірвався на ноги. Та зразу ж, помітивши зляканий порух Тоні, знову став навколішки і боязко, благально сказав: – Добре, добре! Не кажіть більше нічого, Антоніє! Тепер не треба, прошу вас, поговоримо потім… Іншим разом… Згодом… Поки що прощайте… Я ще прийду… Прощайте!

Він швидко підвівся, сягнув до столу до свого великого сірого капелюха, поцілував її в руку і вибіг у двері.

Тоні бачила, як він схопив у ротонді свою паличку і зник у коридорі. Вона стояла посеред кімнати, змучена, геть розгублена, з мокрою хусточкою в безсило опущеній руці.