Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

Розділ четвертий

– Молодця Будденброк, скажу я вам! – вихопився гучний голос пана Кеппена з загальної розмови, коли служниця з червоними голими руками, в грубій смугастій спідниці і в маленькому білому чепчику майже на потилиці, з допомогою мамзель Юнгман і покоївки пані Елізабет «згори» рознесла гарячу зелену юшку з грінками і всі обережно взялися їсти. – Молодця! Який простір, яка елеганція… Тут можна жити, скажу я вам…

Пан Кеппен не бував у попередніх господарів цього дому; він недавно розбагатів, походив з родини не вельми патриціанської і, на жаль, ніяк не міг відвикнути від деяких простацьких висловів, як хоча б оте «скажу я вам», що його він приточував, де треба й де не треба. Крім того, він казав «молодця» замість «молодець».

– Та ще й придбане запівдарма, – сухо зауважив пан Гретьєнс, що напевне мав це знати, й крізь складену трубочкою долоню почав пильно розглядати італійську затоку.

Гостей порозсаджувано якомога впереміж, приятелів посеред родичів, але не всюди вдалося дотриматись такого ладу: старі Евердіки сиділи, як завжди, поряд, пані Евердік мало не на колінах у чоловіка, і ніжно кивали одне одному головою. Зате старий Крегер, високий і рівний, велично сидячи між пані Ланггальс та мадам Антуанетою, розподіляв свої елегантні жести й стримані жарти між обома дамами.

– А коли цей дім збудовано? – спитав пан Гофштеде навскоси через стіл старого Будденброка, що веселим, трохи глузливим тоном розмовляв з мадам Кеппен.

– Anno…[16]16
  Року (лат.).


[Закрыть] стривайте… десь тисяча шістсот вісімдесятого, якщо не помиляюся. Зрештою, мій син ліпше знається на таких датах.

– Вісімдесят другого, – ввічливо вклонившись, озвався консул з другого кінця столу; він лишився без дами й сидів біля сенатора Ланггальса. – Докінчено взимку тисяча шістсот вісімдесят другого року. «Ратенкамп і компанія» почала тоді швидко йти вгору… Тяжко стає, коли подумаєш, як занепала ця фірма за останні двадцять років…

Розмова за столом затихла, на якісь півхвилини запала мовчанка. Кожен дивився в свою тарілку й згадував славетну колись родину Ратенкампів. Вони побудували цей дім, мешкали в ньому, тоді зубожіли і, дійшовши до краю, мусили вибратися з нього…

– Авжеж, тяжко, – мовив маклер Гретьєнс. – А надто коли згадаєш, яке шаленство довело фірму до занепаду. Якби Дітріх Ратенкамп не взяв був тоді в компаньйони того Гельмака! їй-богу, я за голову вхопився, коли Гельмак почав там господарювати. Я знаю з певних джерел, панове, як ш безсоромно спекулював за спиною в Ратенкампа, як роздавав векселі й акцепти на ім’я фірми… Врешті все скінчилося… Банки перестали довіряти, забракло забезпечення… Ви собі навіть не уявляєте… А хто комори контролював? Може, Гельмак? Та вони там нишпорили, як щури, рік у рік! А Ратенкамп на все махнув рукою…

– Він був як паралізований, – сказав консул. Обличчя його спохмурніло й посуворішало; схилившись над тарілкою, він помішував ложкою юшку і лише час від часу позирав невеликими, круглими, глибоко посадженими очима на той кінець столу, де сидів батько. – Його все щось гнітило, і, мені здається, не важко зрозуміти, що саме. Нащо йому було зв’язуватися з Гельмаком? Той тільки й мав, що погану славу, а капіталу – кіт наплакав. Мабуть, Ратенкампа мучила потреба перекласти на когось частину страшної відповідальності, бо він відчував, що нестримно наближається до краху… Фірма відхазяйнувала своє, давній рід par passee[17]17
  Занепав (франц.).


[Закрыть]… Вільгельм Гельмак, напевне, був тільки останнім поштовхом до руїни…

– Отже, ви вважаєте, шановний пане консул, – із спокійною усмішкою мовив пастор Вундерліх, наливаючи своїй дамі й собі червоного вина, – що навіть якби не Гельмак та його непутяща поведінка, однаково мало б статися те, що сталося?

– Не зовсім так, – задумливо сказав консул, ні до кого зокрема не звертаючись. – Але я гадаю, що Дітріх Ратенкамп неодмінно й неминуче мусив зв’язатися з Гельмаком, щоб здійснився присуд долі… Він, мабуть, діяв під тиском невблаганної необхідності… Я певен, що здебільшого він був свідомий витівок свого компаньйона, та й про те, що робиться в коморах, також дещо знав. Але йому наче хто волю відібрав…

– Ну, assez[18]18
  Годі (франц.).


[Закрыть], Жане, – сказав старий Будденброк і поклав ложку. – Це одна з твоїх idees[19]19
  Тут: настирлива ідея (франц.).


[Закрыть]…

Консул, неуважно всміхаючись, підняв чарку до батька. Але тут озвався Лебрехт Крегер:

– Краще киньмо розмови про давне і вернімося до радісної сучасності!

З цими словами він обережно, елегантним порухом узяв за шийку пляшку білого вина з корком, прикрашеним маленьким срібним оленем, трохи відсунув її від себе й уважно приглянувся до етикетки.

– «Х. – Ф. Кеппен», – прочитав він і кивнув винареві:– Ну звичайно! Що б ми робили без вас!

Служниця почала міняти мейсенські тарілки з позолоченими вінцями. Мадам Антуанета пильно стежила за її рухами, а мамзель Юнгман давала накази в переговорну трубу, що з’єднувала їдальню з кухнею. Подали, рибу; пастор Вундерліх, обережно накладаючи собі на тарілку, сказав:

– А проте цієї радісної сучасності могло й не бути. Молодь, що сидить тут і тішиться разом з нами, старими, мабуть, і на думку собі не покладає, що колись могло діятись інакше… Дозволю собі нагадати, що мої стежки не раз збігалися з стежками наших Будденброків… Завжди, коли мені трапляється на очі така ось річ, – він узяв зі столу важку сріблу ложку й обернувся до мадам Антуанети, – я думаю, чи не її шостого року тримав у руках наш приятель, філософ Ленуар, сержант його (величності імператора Наполеона… І згадую, мадам, нашу зустріч на Альфштрасе…

Мадам Будденброк дивилася просто перед себе, і на обличчі її світилася трохи збентежена, зігріта давніми спогадами усмішка. Том і Тоні в кінці столу, що не зносили риби, а тому сиділи й уважно дослухалися до розмови дорослих, майже в один голос загукали:

– Ой бабуню, розкажіть!

Та пастор знав, що вона не любила ворушити тієї давньої, трохи прикрої для неї історії, і почав оповідати сам: діти раді, були слухати її хоч і всоте, та й, може, дехто з гостей ще не чув про неї…

– Одне слово, уявіть собі холодний день у листопаді, дощ такий пере, що хай бог боронить; я ходив у справах своєї парафії, тепер вертаюся по Альфштрасе і думаю про те, які настали тяжкі часи. Князь Блюхер подався геть, у місті французи, проте хвилювання, що охопило геть усіх, майже не помітно. На вулицях тихо, люди остерігаються, воліють сидіти вдома. Коли різник Праль, стоячи перед своїми дверима і заклавши руки в кишені, сказав гучним, мов єрихонська сурма, голосом: «Ото вже кепсько, так кепсько, що далі нікуди!» – йому просто вліпили кулю в голову, та й до всьому… Отже, йду я собі й думаю: загляну до Будщенброків, може, їм треба якої поради чи допомоги; чоловік лежить хворий – рожа на голові, а в мадам з постоями клопоту не обкидаєшся. І саме тієї хвилини хто б ви думали трапляється мені назустріч? Наша високоповажна мадам Будденброк, Але в якому вигляді! Поспішає під дощем без капелюшка, можна сказати, біжить, а не йде, шаль ледве тримається на плечах, зачіска геть розкуйовдилась – так, це щира правда, мадам! – аж важко її назвати вже зачіскою. «Який приємний сюрприз! – кажу я, та вона мене навіть не помічає. Тоді я набираюся сміливості, притримую її за рукав, і серце мені стискається з недоброго передчуття… – Куди ви квапитесь так, ласкава пані?» Вона зводить очі, помічає мене й вигукує: «Ох, це ви… Прощайте! Всьому кінець! Я зараз кинуся в Траву!» – «Боронь боже! – кажу я і відчуваю, що обличчя в мене блідне. – То місце не для вас, ласкава пані! Але що сталося?» – І тримаю її так міцно, як тільки дозволяє мені пошана до неї. «Що сталося? – перепитує вона і вся тремтить. – Вони вже добралися до срібла, Вундерліху, ось що сталося! А Жан лежить у ліжку хворий на рожу й не може мені допомогти! Та навіть якби він був на ногах, то все одно нічим би не зарадив! Вони крадуть мої ложки, мої срібні ложки, ось що сталось, Вундерліху, і я зараз кинуся в Траву!» Ну, я тримаю нашу любу приятельку і кажу те, що завжди мовиться в таких випадках. «Courage, голубко! Все владнається! – кажу. А ще: – Ми спробуємо поговорити з тими людьми. Заспокойтесь, благаю вас! Ходімо швидше!» – І веду її додому. В їдальні ми знаходимо міліцію, чоловік з двадцять, там, де мадам її й залишила: над скринею з срібним начинням. «З ким із вас, панове, я можу почати переговори?» – питаюсь я ввічливо. У відповідь лунає регіт: «З усіма, старий!» Та потім один виходить наперед і відрекомендовується мені – довгий, як тичка, з чорними нафарбованими вусами і червоними ручиськами, що стирчать з обшитих галунами закаврашів. «Ленуар, – каже він і віддав честь лівою рукою, бо в правій тримає п’ять чи шість срібних ложок. – Сержант Ленуар. Що зводите, добродію?» – «Пане офіцер!» – кажу я, цілячись на його point d’honneur[20]20
  Тут: шанолюбство (франц.).


[Закрыть]. – Хіба вам, з вашим високим званням личить таке робити?.. Місто не опиралось імператорові…» – «Що ви хочете, – відповідає він, – війна є війна! Моїм людям потрібні такі речі…» Мені раптом сяйнула одна думка, і я перебив йому. «Ви повинні зважити, – кажу, бо чого не скажеш у такому становищі, – що ця дама, господиня дому, властиво не німкеня, а радше ваша землячка, француженка…» – «Як француженка? – перепитує довготелесий вояка. І як би ви думали, що він додає? – Отже, емігрантка? Коли так, то вона ворог філософії!» Я мало не зареготав, але стримався і знову берусь до нього: «Бачу, що ви людина освічена. Тому ще раз кажу: мені здається, що вам не личить таке робити!» Він якусь хвилю мовчить, тоді рантом червоніє, кидає ложки в скриню й вигукує: «А хто вам сказав, що я маю якісь інші заміри, а не просто милуюся ними? Гарні речі, нічого не скажеш! І коли хтось із моїх людей прихопить дещо як сувенір…» Що ж, треба сказати, вони тих сувенірів прихопили немало, тут уже марно було покликатися на людську чи божу справедливість… Вони не визнавали іншого бога, крім того страшного чоловіка…

Розділ п’ятий

– Ви його бачили, пане пастор?

Служниця знову перемінила тарілки. На столі з’явилася величезна, цеглястого кольору копчена шинка, запечена в сухарях, а до неї кислувата цибулева підлива і така сила городини, що всі, хто сидів коло столу, могли б наїстися тільки її. Лебрехт Крегер узявся краяти шинку; Злегка піднявши лікті й натискаючи довгими вказівними пальцями на ножа й на виделку, він обережно відрізав соковиті шматки м’яса. Подали також шедевр пані Елізабет – «російський горщик», гостру суміш з тушкованих овочів, що ледь відгонила спиртом.

Ні, на жаль, пастору Вундерліхові не довелося споглядати Бонапарта. Зате старий Будденброк і Жан-Жак Гофштеде бачили його на власні очі: перший – у Парижі, якраз перед російською кампанією, на параді, влаштованому перед палацом Тюїльрі, а другий – у Даицігу…

– Далебі, на вигляд від був доволі-таки непривітний, – мовив поет, високо піднявши брови й підносячи До рота виделку, на яку майстерно наколов заразом до шматку шинки, брюссельської капусти й картоплі. – Хоч казали, наче тоді, в Данцігу, він був у веселому настрої. Навіть розповідали такий анекдот… Цілий день він різався в карти з німцями, і то немилосердно, а ввечері сів грати з своїми генералами. «N’est-ce pas, Rapp, – сказав. він, згорнувши зі столу повну пригорщ золотих, – les allemands aiment beaucoup ces petits Napolйons?»[21]21
  Правда ж, Раппе, німці дуже люблять маленьких наполеонів? (Франц.)


[Закрыть] – «Qui, Sire, plus que le Grandi»[22]22
  Так, ваша величність, дужче, ніж великого! (Франц.)


[Закрыть] – відповів Рапп…

Серед веселого сміху, доволі гучного, – бо Гофштеде гарно розповів свій анекдот, навіть злегка наслідуючи міміку імператора, – старий Будденброк зненацька заявив: – Ну, жарти жартами, а все-таки не можна не поважати його великої особи. Що за натура!

Консул поважно похитав головою:

– Ні, наше покоління вже не розуміє, як можна шанувати людину, що вбила герцога Енгієнського, знищила в Єгипті вісімсот полонених…

– Хто зна, чи все це не перебільшено й не перебріхано, – втрутився пастор Вундерліх. – Може, той герцог і справді був легковажним бунтівником, а щодо полонених, то постанова про екзекуцію була викликана необхідністю й добре зважена, а ухвалила її солідна військова рада…

І пастор розповів про книжку, що вийшла кілька років тому, твір імператорового секретаря; він читав її, – путяща річ…

– Все одно, – стояв на своєму консул; він почав знімати нагар зі свічки, що блимала на столі перед ним. – Не збагну, просто не збагну, як можна захоплюватися тим нелюдом! Як християнин, як людина релігійна я не знаходжу в своєму серці місця такому почуттю.

На обличчі в нього з’явився вираз мрійної задуми, він навіть трохи схилиш набік голову, – тим часом його батько й пастор Вундерліх, здавалося, ледь-ледь пересміхнулися.

– Воно то так, – пожартував батько, – але малі наполеони все ж таки були нічогенькі, га? Мій син марить Луї-Філіипом, – додав він.

– Марить? – в легкою іронією перепитав Гофштеде. – Дивно чути ці слова разом: Філіпп Егаліте і – марить!

– Ну, а я вважаю, що нам, їй-богу, є чого повчитися в Липневої монархії… – Консул говорив поважно, переконано. – Приязне, зичливе ставлення французького конституціоналізму до нових практичних ідеалів і запитів часу… це щось варте подиву…

– Практичні ідеали… гм… – Старий Будденброк, надумавши дати перепочинок своїм щелепам, крутив у руках золоту табакерку. – Практичні ідеали… Ні, мені це не до вподоби, – спересердя він заговорив по-нижньонімецькому. – Ремісничі, технічні, торговельні училища з’являються тепер, як гриби після дощу, гімназія і класична освіта стала раптом дурницею, в кожного на думці тільки рудні, промисловість та зиск… Добре, краще й не треба! А з іншого боку, не вельми мудро весь час отак… та? Не знаю, чогось мене все це дратує… Та я нічого такого не сказав, Жане… Липнева монархія добра штука…

Проте сенатор Ланггальс, так само як і Гретьєнс з Кеппеном, стали на бік консула. Ні, Франція таки молодця, і прагнення до такого самого ладу тут, у Німеччині, треба тільки вітати… Пан Кеппен знову сказав «молодця». За обідом він став ще червоніший і гучно сопів; зате в пастора Вундерліха обличчя й далі було бліде, витончене, опромінене ясною думкою, хоч він з великою приємністю випивав чарку за чаркою.

Свічки поволі догоряли, і часом, коли протяг відхиляв їхнє тремтливе полум’я вбік, над столом хвилею перекочувався ледь чутний запах воску.

Гості й господарі сиділи на важких стільцях з високими спинками, їли важкими срібними виделками важкі добрі страви, запивали їх важким, добрим вином і неквапливо виповідали свої думки. Невдовзі мова перейшла на торгівлю, і вони мимоволі почали дедалі частіше вдаватися до діалекту, до його надійних, ваговитих зворотів, по-діловому коротких і по-заможному недбалих, та ще й часом присмачували їх добродушною іронією. Замість «на біржі» вони казали «на товчку», і обличчя їхні світилися щирою втіхою.

Дами скоро перестали цікавитись їхньою розмовою. Серед них слово взяла мадам Крегер – почала апетитно розповідати про те, як найкраще тушкувати коропа в червоному вині.

– Поріжте його на великі шматки, серденько, складіть у каструлю, пересипте цибулею, гвоздикою і сухариками, тоді додайте трішечки цукру, ложку масла і ставте на вогонь. Але не мийте, голубко, боронь боже, треба, щоб не витекла кров…

Старий Крегер сипав найкращими своїми жартами, а консул Юстус, його син, що сидів поруч з доктором Грабовим недалеко від дітей, дражнив мамзель Юнгман; вона мружила карі очі і, тримаючи за своїм звичаєм ножа й виделку рівно догори, легеныко розгойдувалася на стільці. Навіть Евердіки пожвавішали і голосно загомоніли між собою. Пані Евердік винайшла нове пестливе ім’я своєму чоловікові.

– Ягнятко ти моє! – лебеділа вона і трясла чепчиком від напливу почуттів.

Нарешті розмова за столом стала загальною: Жан-Жак Гофштеде торкнувся своєї улюбленої теми – подорожі до Італії, яку він відбув п’ятнадцять, років тому з одним багатим гамбурзьким родичем. Він розповідав про Венецію, Рим і про Везувій, про віллу Боргеїзе, де небіжчик Ґете написав частину свого «Фауста», захоплювався водограями з часів Відродження, що дарують мандрівцям прохолоду, рівними, гарно підстриженими алеями, де так приємно прогулюватись, і хтось згадав великий, здичавілий садок Будденброків, зразу за міською брамою.

– Слово честі, – озвався старий Будденброк, – я й досі сердитий на себе, що не спромігся свого часу хоч трохи його причесати. Недавно заглянув туди – а там дикі хащі, просто ганьба! А який гарний був би куточок, коли б повикошувати траву та попідстригати дерева, щоб були кулястої і гранчастої форми…

Проте консул палко заперечив:

– Боронь боже, тату! Я влітку люблю гуляти в тих хащах, однак для мене вся краса пропаде, коли отак обчикрижити чудову, вільну природу.

– Але як та вільна природа належить мені, то невже я не можу зробити з нею, що сам хочу, хай їй біс?

– Ох, тату, коли я лежу там під розбуялими кущами у високій траві, то мені здається, що я швидше сам належу природі, аніж маю на неї якесь право…

– Кришане, не переїдайся! – гримнув зненацька старий Будденброк. – Тільді, тій нічого не зашкодить, пакує в себе, як молотарка…

І справді, тиха, худенька дівчинка з довгастим, старкуватим обличчям творила біля столу чудеса. На питання, чи не насипати їй ще одну тарілку юшки, вона протягло й покірно відповіла: «Та-ак, про-о-шу!» Риби, а так само й шинки, вона набирала двічі, щоразу виловлюючи найбільші куски, а заразом нагортала цілу купу городини, тоді короткозоро схилялась над тарілкою і мовчки, без поспіху, старанно поїдала все великими шматками. На слова старого господаря вона здивовано підвела голову і тільки протягло сказала, лагідно й наївно: «О го-осподи… дядьку!» Але не збентежилась, їла далі з інстинктивним; жадібним апетитом бідної родички за багатим столом, хоч знала, що так не личить і що з неї глузують, байдуже усміхалась і знову накладала собі на тарілку смачних речей, терпляча, вперта, голодна й хирлява.

Розділ шостий

Аж ось на двох великих кришталевих тарелях принесли листковий пудинг – багатошаровий витвір із марципанового тіста, малини, бісквіту і яєчного крему; ту ж хвилю на другому кінці столу блиснуло полум’я: то дітям подали Їхні улюблені ласощі – облитий спиртом і підпалений пудинг з родзинками.

– Томасе, синку мій, будь такий ласкавий, – мовив Йоганн Будденброк і дістав з кишені штанів велику в’язку ключів. – У другому льоху праворуч, друга полиця, за червоним бордо дві пляшки… втямив?

Томас, що розумівся на таких дорученнях, вискочив з-за столу і невдовзі вернувся з пляшками, вкритими порохом і павутиною. Тільки-но з тієї непоказної оболонки полилася в чарочки золотаво-жовта, солодка, вистояна мальвазія, як пастор Вундерліх підвівся з місця. За столом запала тиша, і він невимушеним, товариським тоном, який полюбляв навіть у церкві, гладенькими зворотами почав тост. На його блідому обличчі заграла тонка, лукава усмішка. В одній руці він тримав чарку, а другою час від часу робив вишуканий жест, підкреслюючи ним свою мову.

– А тепер, щирі мої приятелі, хай нам буде дозволено вихилити чарочку цього благородного трунку за щасливе життя наших вельмишановних господарів у новій, такій пречудовій оселі! За щастя й здоров’я родини Будденброків, за всіх її членів, і присутніх тут, і відсутніх, віват! «Відсутніх? – думав консул, схиляючи голову перед простягненими до нього чарками. – Кого старий Вундерліх має на думці? Франкфуртських родичів та ще Дюшаиів з Гамбурга чи, може, натякає на щось інше?»

Він устав, щоб цокнутися з батьком, і ласкаво глянув йому у вічі.

Та саме тоді підвівся зі свого місця маклер Гретьєнс, на що йому треба було немало часу; коли ж він нарешті став на рівні ноги, то проголосив деренчливим голосом тост за фірму «Йоганн Будденброк» і за її подальший ріст, поступ і процвітання на славу рідного міста.

Йоганн Будденброк, як голова сім’ї і старший представник торгового дому, склав усім дяку за тепле слово й послав Томаса по третю пляшку мальвазії, бо помилився, гадаючи, що стане двох..

Лебрехт Крегер також узяв слово. Він дозволив собі вільність: лишився сидіти, вирішив, що так його мова справить ще більше враження, і тільки завзято жестикулював головою і руками, коли виголошував тост за господинь дому – мадам Антуанету і пані Елізабет.

Та коли він скінчив, коли пудинг був уже майже доїдений, а мальвазія випита, тоді, відкашлюючись, повільно підвівся Жан-Жак Гофштеде. У всіх за столом вихопилось одностайне «Ах!», а діти з радощів аж заплескали в долоні.

– Так, excusez![23]23
  Пробачте! (Франц.)


[Закрыть] Я не міг собі відмовити… – почав він, однією рукою злегенька поторсавши свого гострого носа, а другою витягаючи з кишені аркуш паперу.

В залі запала глибока тиша. Аркуш, якого він тримав тепер у руках, був зворушливо, строкато розмальований, і на одному боці, в овалі з червоних квіточок та золотих закруток, красувався напис. Гофштеде зачитав його:

– «З приводу дружнього запрошення на радісне свято новосілля в щойно придбаному будинку родини Будденброків. Жовтень тисяча вісімсот тридцять п’ятого року».

Тоді перевернув аркуш і почав ледь тремтячим старечим голосом:

 
Любі друзі! Як сьогодні
В пісні цій забути вас,
Цю оселю – дар господній
Вам до віку, не на час?!
 
 
Другові з волоссям сивим
І дружиноньці його,
Їхнім діточкам щасливим
Вірша присвячу цього.
 
 
Люба ваша мені згода:
Ви ж – як ті боги колись,
Мов Венери мила врода
І Вулканів хист зійшлись.
 
 
Хай майбутнє зловороже
Вам утіхи не урве.
Кожен день хай щось хороше
Вам приносить і нове.
 
 
Радість без кінця й без краю
Ваше щастя дасть мені.
Скаже й погляд мій, що маю
Я у серці, в глибині.
 
 
Тож в добрі живіть віднині
Й споминайте залюбки
Друга, що в своїй хатині
Склав для вас оці рядки.
 

Гофштеде вклонився, і все товариство бурхливо заплескало в долоні.

– Charmant, Гофштеде! – вигукнув старий Будденброк. – За твоє здоров’я! Ні, таки чудово!

А коли пані Елізабет підняла чарку, щоб цокнутися з поетом, її ніжні щоки ледь почервоніли – дона добре помітила, як Гофштеде на слові «Венера» чемно вклонився в її бік…