Текст книги "Будденброки"
Автор книги: Томас Манн
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]
Розділ шостий
– Тоні ми віддамо до пансіону, а саме до панни Вайхброт, – сказав консул Будденброк так рішуче, що на цьому й стали.
Як уже мовилося, Тоні й Христіан давали більше підстав для невдоволення, ніж Томас, що зі справжнім хистом опановував торговельну справу, ніж Клара, що швидко підростала, чи сердешна Клотільда, чий апетит хоч кого втішив би. Щодо Христіана, то йому —і це ще був найменший його гріх, – останнім часом майже щодня доводилося після уроків пити каву в пана Штенгеля, аж нарешті пані Елізабет це набридло, і вона гарною карточкою запросила вчителя на переговори до себе на Менгштрасе. Пан Штенгель з’явився в своїй святковій перуці і в найвищих стоячих комірцях, а з кишені жилёта в нього стирчали гострі, як списи, олівці; він сидів з пані Елізабет у кімнаті з краєвидами, а Христіан тихенько підслухував їхню розмову з великої їдальні. Зразковий вихователь переконливо, хоч трохи й збентежено, виклав свої погляди, пояснив різницю між «лінією» і «ришкою», згадав про чудовий зелений ліс та про скриньку з вугіллям і протягом усієї розмови раз по раз казав «внаслідок чого», – мабуть, йому здавалося, що такий зворот найкраще пасує до цього вишуканого оточення. За чверть години прийшов консул, прогнав Христіана з їдальні і висловив панові Штенгелю свій щирий жаль, що син завдає йому стільки прикростей.
– О, боронь боже, пане консул, не кажіть так! Учень Будденброк має меткий розум і веселу вдачу. Внаслідок чого… Але трохи схильний до бешкетів, якщо мені дозволено так сказати, гм… внаслідок чого…
Консул чемно провів його по всьому будинку, після чого пан Штенгель попрощався.
Але це ще півбіди. Біда була в тому, що виявилося згодом. Якось учень Христіан Будденброк дістав дозвіл піти з приятелем до міського театру. Того вечора там саме йшов «Вільгельм Телль» ІШллера, а роль Теллевого сина Вальтера виконувала одна молода особа, така собі мадемуазель Майєр де ля Гранж, що мала особливу звичку, а саме: завжди з’являлася на сцені з діамантовою брошкою, байдуже, чи пасувала така прикраса до її ролі, чи ні. Діаманти були справжні, бо ж усі знали, що брошку їй подарував молодий консул Петер Дельман, син покійного оптового торговця лісом Дельмана з Першої Вальштрасе коло Гольштінської брами. Консул Петер, – як, скажімо, і Юстус Крегер, – належав до тих молодиків, що їх у місті звали «suitiers»[36]36
Вітрогони (франц.).
[Закрыть], тобто був добрий гуляка. Він був одружений і мав навіть маленьку доньку, але давно вже не мирився з дружиною і жив як нежонатий. Від батька йому залишився чималий маєток, і він, так би мовити, провадив торгівлю далі, проте йшла поголоска, що він тратить гроші з основного капіталу. Звичайно він просиджував ранок у клубі або в пивниці під ратушею, куди ходив снідати, десь біля четвертої його можна, було зустріти на вулиці, а ще він часто їздив у справах до Гамбурга. Та передовсім Дельман був завзятий театрал, не пропускав жодної вистави й виявляв велику цікавість до персоналу трупи. Мадемуазель Майер де ля Гранж була остання з цілої низки молодих артисток, що їх він за минулі роки обдарував діамантами.
Але вернімося до нашої розповіді. Згадана молода особа в ролі Вальтера Телля – цього разу вона також начепила діамантову брошку – була така мила і грала так зворушливо, що учневі Будденброкові з хвилювання аж сльози виступили на очах, і це ще не все: він не втримався і вчинив таке, що можна пояснити тільки глибоким захватом. А саме: в антракті цей чотирнадцятирічний шмаркач з великим носом і маленькими, глибоко посадженими очима побіг до квіткової крамнички навпроти театру, купив на марку й вісім з половиною шилінгів букет, тоді пробрався за лаштунки і без перешкод опинився перед дверима прибиральні панни Майєр де ля Гранж, де вона саме розмовляла з консулом Петером Дельманом. Побачивши Хрйстіана з букетом, консул мало не впав зі сміху; одначе новий suitier, вишукано вклонившись Вальтерові Тейлю, подав йому квітки, повільно похитав головою і сказав так щиро, що голос його аж затремтів:
– Як ви чудово грали, панно!
– Ви гляньте на нього! От тобі й Кришан Будденброк! – вигукнув консул Дельман, за своїм звичаєм розтягуючи слова.
А панна Майєр де ля Гранж звела гарненькі брівки й запитала:
– То це син консула Будденброка? – і вельми ласкаво погладила свого нового шанувальника по щоці.
Про цей випадок Петер Дельман того ж таки вечора оповів у своєму клубі, звідти чутка неймовірно швидко поширилася в місті, навіть досягла вух директора гімназії, а той уже вирішив поговорити на цю тему з консулом. Як консул поставився до цієї події? Вона його не так розсердила, як приголомшила й пригнітила. Він аж посірів з горя, коли потім переповідав про все дружині у кімнаті з краєвидами.
– Ось який наш син, ось у який бік він розвивається…
– Та боже мій, Жане, твій батько тільки посміявся б з цього! Не забудь у четвер розказати моїм батькам, нехай тато натішиться.
Консул аж скипів:
– Аякже! Я певен, Бетсі, що він тішитиметься! Йому буде приємно, що його легковажність, його нечестиві нахили перейшли не тільки до Юстуса… того suitier, а, видно, ще й до одного онука… Хай йому чорт, ти змушуєш мене все це сказати! Піти до такої особи! Витрачати кишенькові гроші на лоретку! Сам він цього ще не розуміє, ні, але нахили вже видно! Нахили видно!..
Так, то був прикрий випадок, і консула він лякав тим дужче, що й Тоні, як уже згадувано, поводилась не найкраще. Щоправда, з роками вона перестала лякати блідого чоловіка, щоб він підстрибував, і не дзвонила більше до старої, що торгувала ляльками, проте голову закидала дедалі зухваліше і виявляла, особливо після того, як поверталася восени з приміської дідової вілли, нахил до пихи й марнославства.
Одного разу консул був прикро вражений, застукавши Тоні, разом з мамзель Юнгман, над Клареновою «Мімілі»; він погортав книжку, тоді мовчки раз і назавжди замкнув її в шафу. Невдовзі після цього виявилося, що Тоні – Антонія Будденброк! – без нічийого нагляду пішла з одним гімназистом, товаришем братів, гуляти до міської брами. Пані Штут, та сама, що бувала в найвищих колах, помітила молоденьку пару, а купуючи в Меллендорфів старі речі, між іншим зауважила, що, мовляв, мамзель Будденброк уже доходить літ, бо… А пані Меллендорф веселим тоном переповіла все консулові. Отже, прогулянки скінчилися. Одначе далі виявилося, що мадемуазель Тоні часто ходить за міську браму до одного старого трухлявого дерева й забирає з дупла, не заліпленого як слід вапном, записочки від того гімназиста, а також лишає там свої відповіді. Коли й про це дізналися, стало ясно, що п’ятнадцятирічну Тоні необхідно віддати під суворішу опіку, в пансіон панни Вайхброт, Мюленбрінк, номер сім.
Розділ сьомий
Тереза Вайхброт була горбата, така горбата, що як стояла біля стола, то ледве виглядала з-за нього. Вона мала сорок один рік, проте не дуже дбала про зовнішній вигляд і вбиралася, як дама на сьомому десятку. На свої сиві, попідкладувані буклі вона одягала чепчик з зеленими стрічками, що спадали на вузенькі, як у дитини, плечі, а на скромній чорній сукні ніхто не бачив ніякої оздоби, крім великої довгастої брошки з портретом її матері, мальованим на порцеляні.
У маленької панни Вайхброт були пильні, розумні карі очі, трохи горбуватий ніс і тонкі губи; вона вміла їх дуже рішуче стискати. Взагалі в усій її невеличкій постаті, и кожному русі відчувалася сила, хоч і смішна, але така, що викликала пошану. Великою мірою цьому сприяла і її манера говорити. Говорячи, вона жваво й різко рухала спідньою щелепою, швидко, енергійно кивала головою, і кожне слово її було точне, ясне й виважене, на сто відсотків літературне, а кожна приголосна в ньому старанно виділена. Вимову ж голосних вона аж переборщувала, і в неї, наприклад, замість «масло» виходило «месло» чи навіть «мосло», а свого вередливого тонкоголосого песика вона звала не «Бобі», а «Бабі». Коли вона казала котрійсь учениці: «Дитено, не дорій!» і гачкуватим пальцем стукала ію столу, то це вже напевне справляло враження; або як мадемуазель Попіне, француженка, клала собі в каву надто багато цукру, панна Вайхброт так промовисто зводила очі на стелю, перебирала пальцями по столу, ніби по клавішах, і казала: «Я б уже взяла цілу цокорницю!», що мадемуазель Попіне червоніла, мов буряк…
Змалку – господи, яка ж вона, мабуть, була крихітка змалку! – Тереза Вайхброт називала себе «Зеземі» і не відмовилась від того зміненого імені й досі; найкращим і найпильнішим ученицям, і тим, що жили в пансіоні, й тим, що тільки приходили на уроки, вона дозволяла вживати саме це звертання.
– Зви мене Зеземі, дитино, – першого ж дня сказала вона Тоні Будденброк, швидко цмокаючи її в чоло. – Мені буде приємно.
Її старшу сестру, мадам Кетельсен, звати було Неллі. Мадам Кетельсен було десь років сорок вісім. Після смерті чоловіка вона лишилася без засобів існування, тому шила коло сестри в маленькій кімнатці нагорі й харчувалася разом з ученицями. Одягалася вона так само, як і Зеземі, але, на противагу їй, була надміру висока; на худих руках у неї завжди красувалися вовняні напульсники. Вона не була вчителькою, не знала, що таке суворість, і вся аж світилася лагодою і тихою радістю. Якщо котрась вихованка панни Вайхброт робила шкоду, мадам Кетельсен заходилась добродушним, з надміру щирості майже жалісним сміхом; тоді Зеземі стукала по столу пальцем, вигукувала: «Неллі!», що в неї виходило як «Наллі!», і сестра злякано замовкала.
Мадам Кетельсен слухалася своєї молодшої сестри, терпіла, коли та шпетила її, мов дівчисько, внаслідок чого Зеземі щиро її зневажала. Тереза Вайхброт була начитана, навіть можна сказати вчена жінка, і їй тільки ціною неабияких зусиль вдавалося зберегти в' собі дитячу віру, нескаламучену релігійність і надію, що за своє гірке, безбарвне життя вона дістане винагороду на небі. А мадам Кетельсен, навпаки, була невчена, невинна й простодушна.
– Блаженна Неллі! – казала Зеземі. – Господи, яка вона дитина, ніколи її не мучили сумніви, ніколи їй не доводилось боротися, ото щаслива!
В цих словах було стільки ж зневаги, скільки й заздрощів. Зеземі грішила й на таке почуття, хоч, врешті, його можна було вибачити.
На високому першому поверсі червоного цегляного будиночка в передмісті, оточеного гарно доглянутим садком, містилися класні кімнати та їдальня; на другому поверсі, а також у мансардах були спальні. Вихованок панна Вайхброт мала небагато: в пансіон приймали тільки старших дівчаток, бо там були не всі гімназійні класи, а лиш три останні, – так само й для тих, хто приходив на уроки з дому. Зеземі також пильнувала, щоб до неї попадали тільки дочки з безумовно значних родин. Тоні Будденброк, як ми вже згадували, зустрінуто дуже ласкаво; навіть більше: на вечерю Тереза приготувала «бішоф» – солодкий червоний пунш, який пили охолодженим; вона чудово вміла його робити.
– Ще трішечки бішафа? – питала вона, ласкаво киваючи головою. І це звучало так апетитно, що ніхто не відмовлявся.
Панна Вайхброт сиділа на чільному місці на двох подушках з канапи і енергійно, обачно порядкувала вечерею; вона якомога дужче випростувала своє хирляве тіло, лунко стукала по столу, вигукувала «Наллі!» чи «Бабі!» й поглядом угамовувала мадемуазель Попіне, коли та намірялася покласти собі на тарілку весь холодець від печеної телятини. Тоні посадовлено між двома іншими пансіонерками: Армгард фон Шіллінг, русявою натоптаною дочкою мекленбурзького поміщика, та Гердою Арнольдее. н з Амстердама, елегантною, дивної вроди дівчинкою з буйними каштановими косами, карими, близько посадженими очима й білим, гарним, трохи гордовитим личком. Навпроти без угаву теревенила щось француженка, що скидалася на негритянку й носила у вухах величезні золоті сережки. В кінці столу кисло всміхалася худюща англійка міе Браун, що також мешкала в пансіоні.
Завдяки бішофові панни Вайхброт усі швидко заприязнилися. Мадемуазель Попіне розповіла, що вночі її знову мучили кошмари. Ah, quelle horreur![37]37
Який жах! (Франц.)
[Закрыть] Вона так кричала: «Рятуйте! Рятуйте! Злодії!», що аж усі схоплювалися з ліжок. Потім виявилося, що Герда Арнольдсен грає не на фортепіано, як усі, а на скрипці, і її тато – Гердиної матері вже не було живої – пообіцяв їй купити справжнього страдіваріуса. Тоні була немузикальна, як більшість Будденброків і всі Крегери. Вона не могла навіть розрізняти хоралів, що їх грали в Марийській церкві. О, орган у Nieuve kerk[38]38
Новій церкві (гол.).
[Закрыть] в Амстердамі має vox humana, людський голос, і як же він чудово звучить! Армгард фон ІПіллінг розказувала про корів у їхньому маєтку.
Та Армгард з першої ж хвилини справила на Тоні велике враження, бо це була перша дівчина аристократичного роду, з якою вона зіткнулася. Яке це щастя – зватися фон Шіллінг! Батьки Тоні мали старовинний, найкращий у місті будинок, дід з бабою були люди з великопанськими звичками, проте звалися вони, на превеликий жаль, зовсім просто: «Будденброки» і «Крегери». Онучку елегантного Лебрехта Крегера зачарувало аристократичне походження Армгард, і вона часто нишком думала собі, що те чудове «фон» насправді куди більше личило б їй самій – таж Армгард, господи боже мій, навіть не вміла шанувати свого щастя, викохувала собі товсту косу, дивилася на світ ласкавими блакитними очима, по-мекленбурзькому розтягувала слова і зовсім не думала про своє походження. В ній не було й натяку на якусь аристократичність, вона нітрохи на неї не претендувала і не мала до неї смаку. Те слово «аристократичність» міцно запало в голову Тоні, і вона щиро й переконано доточувала його до Герди Арнольдсен.
Герда була трохи не така, як решта, й мала в собі щось дивне, чужинницьке. Вона любила трохи вигадливо зачісувати свої буйні каштанові коси, хоч Зеземі була й невдоволена тим, а дехто вважав за витребеньки її гру на скрипці, – і треба сказати, що в слово «витребеньки» вони вкладали суворий осуд. А проте всі погоджувалися з Тоні, що Герда аристократична дівчина. Все в неї було аристократичне: не по роках розвинена постать, звички, навіть її речі: скажімо, паризьке туалетне приладдя з слонової кістки. Тоні зразу зуміла скласти йому ціну, бо вдома в них також було чимало дрібничок, що їх батьки чи дід з бабою привезли з Парижа й дуже ними дорожили.
Ці три дівчинки швидко потоваришували. Вони вчилися в одному класі і жили в одній, найбільшій спальні на другому поверсі. Які то були приємні, веселі хвилини, коли вони о десятій годині йшли на спочинок і, роздягаючись, балакали про те й про се – півголосом, бо за стіною мадемуазель Попіне вже починали привиджуватись злодії. Вона спала разом з маленькою свою Еверс із Гамбурга; її батько, аматор і збирач мистецьких речей, саме переїхав до Мюнхена.
Спущено смугасті брунатні завіси, на столі горить низенька лампа, заслонена червоним дашком, кімнату сповнює легенький запах фіалок і чистої білизни, все це навіває тихе почуття втоми, безжурності й мрійливості.
– Боже! – мовить Армгард, майже раздягнена сидячи на краю ліжка. – Який же красномовний доктор Нойман! Заходить до класу, спиняється коло столу й починає про Расіна…
– У нього гарне високе чоло, – зауважує Герда; вона розчісує коси перед дзеркалом у простінку між вікнами, освітленим двома свічками.
– Авжеж, – швидко згоджується Армгард.
– І ти тільки тому й почала про нього мову, щоб почути це, Армгард. Ти не зводиш з нього своїх блакитних очей, ніби…
– Ти його кохаєш? – питав Тоні. – Ніяк не розв’яжу шнурка на черевику, будь ласка, Гердо… ну от! То ти його кохаєш, Армгард? Тоді одружися з ним! Це ж дуже добра партія: він стане викладачем гімназії.
– Боже, які ви лихі. Я його зовсім не кохаю. І вже напевне не одружуся з учителем, а тільки з-якимось поміщиком…
– З аристократом? – Тоні впускає з рук панчоху й задумливо дивиться Армгард в обличчя.
– Не знаю ще, але він мусить мати великий маєток. Ох, як це мене тішить, дівчата! Я вставатиму о п’ятій і поратимуся… – вона натягає на себе ковдру й замріяно втуплюється в стелю.
– Перед її духовним зором пасеться п’ятсот корів, – каже Герда, дивлячись на товаришку в дзеркало.
Тоні ще не роздяглася, проте лягає на подушку, заклавши руки за голову, й теж задумливо зводить угору очі.
– А я, звичайно, одружуся з купцем, – каже вона. – Він повинен мати багато грошей, щоб ми могли елегантно опорядити свій дім. Це мій обов’язок перед родиною і перед фірмою, – поважно додає вона. – Побачите, що так і буде.
Герда скінчила зачісувати коси і починає чистити свої великі білі зуби, послуговуючись уже ручним люстерком в оправі з слонової кістки.
– А я, мабуть, зовсім не вийду заміж, – каже вона трохи невиразно, бо їй заважає порошок у роті. – Я ще ке знаю чому. Просто не хочу. Я повернуся в Амстердам і гратиму з татом дуети, а потім житиму коло заміжньої сестри.
– Шкода! – палко вигукує Тоні. – Ой як шкода, Гердо! Тобі треба тут одружитись і лишитися в нас назавжди… Слухай, виходь заміж за одного з моїх братів!..
– За того носатого? – питає Герда байдуже і позіхає, затуляючи люстерком рота.
– Або за другого, однаково… Боже, як би ви могли влаштуватися! Тільки треба звернутись до Якоба. До шпалерника Якоба з Рибальської, він має дуже добрий смак. І я б до вас щодня приходила в гості…
Та зненацька лунав голос мадемуазель Подіне:
– Ah, voyons, mesdames![39]39
Ох, не так завзято, дами! (Франц.)
[Закрыть] Лягайте спати, s’il vous plait![40]40
Ох, не так завзято, дами! (Франц.)
[Закрыть] Сьогодні ввечері ви вже однаково не одружитесь!
Але неділю й канікули Тоні проводила на Менгштрасе або за містом у діда й баби. Як вона раділа, коли на Великдень випадала гарна погода, щоб можна було шукати у величезному дідовому садку крашанок і марципанових зайчиків! А канікули над морем! Яка то втіха – жити в кургаузі, обідати за табльдотом, купатися і їздити на ослику! Коли випадав щасливий для консула рік і йому добре торгувалося, вони влітку вирушали у дальші мандри. А що вже казати про різдво, коли Тоні діставала подарунки в трьох місцях: вдома, в діда з бабою і в Зеземі, де того вечора бішоф лився рікою!.. Проте найкращий був святвечір дома. Консул дбав, щоб він минув пишно, велично у веселому настрої. Всі врочисто збиралися у кімнаті з краєвидами, в ротонді юрмилися слуги й прохачі, консул тиснув усім червоні, аж сині, руки і раптом з Марийської церкви долинав чотириголосий спів хлоп’ячого хору, такий радісно святковий, що серце тремтіло в грудях. Потім, коли вже крізь-шпарку у високих білих дверях пробивався запах ялинки, пані Елізабет повільно зачитувала з родинної біблії з велетенськими літерами розділ про різдво Христове, хор у церкві виконував ще один хорал, і тільки-но він затихав, усі затягували «О ялинко» і врочисто простували через ротонду до зали, великої зали з статуями на шпалерах, де сяяла, мерехтіла, духмяніла висока, до самої стелі, ялинка, уквітчана білими лілеями, і де стояв довгий, від вікна аж до дверей, стіл з подарунками. Надворі, на замерзлих засніжених вулицях, вигравали італійці-катеринщики, а з ринку линув гомін святкового базару. Крім малої Клари, всі діти сідали до пізньої святкової вечері в ротонді, де подавали силу-силенну коропів і начинених індиків.
Треба ще додати, що за ті роки Тоні Будденброк побувала в двох мекленбурзьких маєтках. Одного літа вона кілька тижнів прожила з своєю товаришкою Армгард у маєтку пана фон Шіллінга, розташованому по той бік Трави коло самого гирла, а вдруге їздила з кузиною Тільдою до маєтку, де пан Бернгард Будденброк був управителем. Звався він «Непривітним» і не давав ні шеляга прибутку, проте влітку там жилося зовсім непогано.
Так минали роки, дівочі роки Тоні Будденброк – загалом щасливі.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
Одного липневого надвечір’я, десь після п’ятої, родина консула Будденброка сиділа в садку перед «порталом», щойно попивши каву, Всередині альтанки, в побіленій кімнатці, де по високому дзеркалу на стіні понамальовувано пташки, а лаковані двері ззаду, коли добре придивитися до них, були насправді не дверима і мали тільки домальовані клямки, повітря було надто гаряче й застояне, тому легкі меблі з сучкуватого мореного дерева винесено надвір.
Консул, його дружина, Тоні, Том і Клотільда сиділи півколом біля круглого накритого столу, де ряхтів на сонці не прибраний ще посуд. Христіан з нещасним виразом на обличчі учив збоку другу промову Ціцерона проти Катіліни. Консул курив сигару, заглибившись у свої «Вісті», пані Елізабет, опустивши на коліна шитво, з усмішкою стежила за маленькою Кларою: дівчинка під наглядом Іди Юнгман шукала фіалок, що зрідка траплялися на моріжку. Тоні, підперши голову руками, захоплено читала «Серапіонових братів» Гофмана, а Том потихеньку лоскотав їй травинкою потилицю, чого вона розважно силкувалась не помічати. Худа, старкувата Клотільда в квітчастій ситцевій сукенці читала оповідання, що називалося: «Сліпий, глухий, німий, а все ж таки щасливий», і час від часу згрібала в купку крихти з печива на скатертині, брала їх усією п’ятірнею і обережно несла до рота.
Небо, на якому подекуди непорушно стояли білі хмари, починало поволі блякнути. Чепурний садок із симетрично розпланованими доріжками й грядками, на яких рябіли квітки, тонув у жовтавому промінні надвечірнього сонця. Часом вітерець приносив запах резеди, що росла по краях грядок.
Консул вийняв з рота сигару.
– Ну, Томе, – весело озвався він, – ми, либонь, домовилися з «Ван Генкдомом і компанією» за ту партію жита, що я тобі казав.
– Скільки він дає? – зацікавився Том і перестав мучити Тоні.
– Шістдесят талярів за тонну… Непогано, га?
– Чудово! – Том знав, що це дуже добра ціна.
– Тоні, ти б краще сіла comme il faut[41]41
Як годиться (франц.).
[Закрыть], – мовила пані Елізабет, і Тоні, не відриваючи очей від книжки, зняла один лікоть зі столу.
– Це не вадить, – сказав Том. – Хай сидить, як хоче, однаково вона є й буде Іоні Будденброк. Вони з Тільдою безумовно найбільші красуні в нашій родині.
Клотільда була безмежно здивована.
– Боже мій! То-оме!.. – промовила вона.
Аж дивно, скільки можна було тягти тих троє коротких слів.
Топі терпіла мовчки: не варт озиватися, бо Том дотепніший за неї. Знову щось скаже, всі зарегочуть і будуть на його боці. Вона тільки сердито роздула ніздрі і здвигнула плечима. Та коли мати заговорила про наступний бал у консула Гунеуса і щось згадала про нові лаковані черевички, Тоні зняла й другого ліктя зі столу і жваво приєдналася до розмови.
– Ви собі балакаєте, – жалібно вигукнув Христіан, – а в мене такий страшенно важкий урок! Я б також хотів бути купцем!..
– Аякже, ти щодня хочеш чогось іншого, – сказав Том.
Тієї миті на стежці з’явився Антон; він ніс. на таці візитну картку, і всі з цікавістю звернули очі на нього.
– «Грюнліх, агент, – прочитав консул. – Із Гамбурга». Приємний чоловік, мені його дуже добре рекомендували. Син пастора. Я маю до нього справи. Нам треба дещо обговорити… Антоне, скажи панові —ти не заперечуєш, Бетсі? – хай прийде сюди…
Стежкою дріботів уже, тримаючи капелюха й ціпка в тій самій руці, трохи витягнувши вперед шию, середній на зріст чоловік років десь тридцяти двох у зеленясто-жовтому, ворсистому, довгополому сурдуті й сірих нитяних рукавичках. Чуб він мав білявий, ріденький, обличчя рожеве й усміхнене, а біля самої ніздрі темніла велика бородавка. Верхня губа й підборіддя в нього були гладенько виголені, а з щік, за англійською модою, звисали довгі баки прикро золотавого кольору. Ще здалеку він на ознаку своєї глибокої відданості махнув великим світло-сірим капелюхом.
Останній крок він зробив дуже великий і верхньою половиною тіла обвів півколо, вклонившись у такий спосіб усім разом.
– Я перебив вам, вдерся в родинне коло, – оксамитовим голосом проголосив він свою виняткову скромність, – Ви читали цікаві книжки, бесідували… Уклінно прошу вибачити!
– Ласкаво просимо, дорогий пане Грюнліху! – сказав консул. Він підвівся, як і його сини, й потиснув гостеві руку. – Я радий нагоді привітати вас не в конторі, а вдома, серед своєї родини. Бетсі, це пан Грюнліх, мій надійний клієнт… Моя дочка Антонія… Моя небога Клотільда… З Томасом ви вже знайомі… А це мій другий син, Христиан, гімназист.
На кожне ім’я пан Грюнліх низенько кланявся.
– Повірте мені, – знову озвався він, – що я не мав на гадці з’явитися до вас непроханим гостем. Я прийшов у справах, і якщо мені дозволено буде попросити пана консула пройтися зі мною по садку…
Пані Елізабет заперечила йому:
– Ви зробите нам ласку, якщо не зразу почнете ділову розмову з моїм чоловіком, а хвилинку побудете в нашому товаристві. Сідайте!
– Уклінно дякую, – чуло мовив пан Грюнліх.
Він сів на краєчку стільця, що його підставив Том, поклав капелюха й ціпка на коліна, тоді вмостився зручніше, пригладив долонею свої баки і кашлянув, – вийшло щось подібне до «ге-ем!». Усе те справляло таке враження, наче він хотів сказати: «Це був тільки вступ. А що далі?»
І пані Елізабет перейшла до основної частини розмови.
– Ви живете в Гамбурзі? – спитала вона, схиливши набік голову. Шитво й досі лежало в неї на колінах.
– Звичайно, пані Будденброк, – відповів пан Грюнліх і знову вклонився, – Я мешкаю в Гамбурзі, проте здебільшого життя моє минає в дорозі. В мене дуже багато роботи, і, дозволю собі сказати, робота моя неспокійна, ге-ем!
Пані Елізабет звела брови і ворухнула губами, наче хотіла мовити з пошаною: «Он як?»
– Невтомна діяльність моя життєва потреба, – додав пан Грюнліх, напівобернувшись до консула, і знову кашлянув, бо помітив погляд панни Антонії – таким холодним, допитливим поглядом дівчата міряють незнайомих молодих чоловіків; здавалось, той холод може щомиті перейти в зневагу.
– У нас в родичі в Гамбурзі, – зауважила Тоні, аби не мовчати.
– Дюшани, – поясниш консул. – Родина моєї небіжки матері.
– О, мені це дуже добре відомо! – поспішив запевнити їх пан Грюнліх. – Я мав честь бути їм відрекомендованим. То все чудові люди, великого серця і великої душі… ге-ем! Далебі, якби в кожній родині панував такий дух, як там, на світі жилося б краще. Тут тобі й віра, і милосердя, і щира побожність, одне слово, справжнє християнство, мій ідеал. І разом з тим – витончена світськість, аристократам, надзвичайна елегантність. Мене особисто, пані Будденброк, це просто зачаровує!
Тоні подумала: «Звідки він знає моїх батьків? Він каже саме те, що їм хочеться почути…»
Але консул схвально зауважив:
– Такі широкі погляди дуже приємно бачити в кожній людині.
Пані Елізабет теж не втрималась і простягла гостеві руку, тихо дзенькнувши браслетом; на ознаку особливої прихильності вона повернула її долонею вгору.
– Ви немов читаєте мої думки, дорогий пане Грюнліху!
Пан Грюнліх устав, поклонився, тоді знову сів, погладив баки й кашлянув, наче хотів сказати: «Підемо далі».
Пані Елізабет згадала кількома словами про травневі дні сорок другого року, такі жахливі для рідного міста пана Грюнліха.
– Авжеж, – погодився гість, – та пожежа – тяжке лихо, страшна кара за наші гріхи. За майже докладними підрахунками вона завдала збитків на сто тридцять п’ять мільйонів. Щоправда, мені особисто лишилось тільки дякувати господові… Я нітрохи не постраждав. Вогонь лютував головним чином у парафіях церков святого Петра й святого Миколая… Який прегарний садок! – змінив він тему і, подякувавши, взяв у консула запропоновану йому сигару. – І неймовірно великий, як на місто! А скільки квіток, та яких барвистих!.. О господи, я до безтями люблю квітки і взагалі природу! Он ті маки з того краю – яка пречудова оздоба!.
– Пай Грюнліх похвалив гарне розташування будинку, потім ціле місто, потім консулову сигару, і для кожного знайшов ввічливе слово.
– Дозвольте поцікавитись, мадемуазель Антонів, що ви читаєте? – спитав він, усміхаючись.
Тоні чомусь насупила брови й відповіла, не дивлячись на пана Грюнліха:
– «Серапіонові брати» Гофмана.
– Справді? О, це видатний письменник, – зауважив він. – Пробачте… я забув ім’я вашого меншого сина, пані Будденброк.
– Христіан.
– Чудове ім’я! Я, дозволю собі зауважити, – пан Грюнліх знову обернувся до господаря будинку, – люблю імена, які вже самі свідчать, що той, кому вони належать, – християнин. У вашій родині, наскільки мені відомо, з покоління в покоління переходить ім’я Йоганн. Як тут, не згадати про улюбленого учня Христового? А, наприклад, мене, насмілюся сказати, – балакливо провадив він далі, – звати Бендикс, як і більшість моїх предків. Це, власне, розмовне скорочення від Бенедикта… Ви також щось читаєте, пане Будденброку? Ага, Ціцерона! Важка річ промови цього великого римського оратора. «Quous-que tandem, Catilina…».[42]42
Доки ж, Катіліно… (Лат.)
[Закрыть] Ге-ем. Так, я теж не зовсім ще забув латинську мову!
Консул сказав:
– Я, на противагу моєму небіжчикові батькові, ніколи не схвалював цього безперервного втовкмачування в хлоп’ячі голови грецької і латинської мов. Є стільки важливих речей, які треба знати, щоб бути готовим до практичного життя…
Ви якраз виповіли мою думку, пане консул, перше ніж я встиг убрати її в слова! – поспішився запевнити пан Грюнліх. – Важка і, я забув додати, не вельми корисна річ! Я вже не кажу, що в тих промовах, наскільки я пригадую, є деякі місця просто ганебні…
Запала мовчанка, і Тоні подумала: «Тепер надходить моя черга», бо пан Грюнліх спрямував погляд на неї. І справді, надійшла її черга. Пан Грюнліх раптом ледь підхопився на стільці, коротко, рвучко, а проте елегантно повів рукою в бік пані Елізабет і палко прошепотів:
– Прошу вас, пані Будденброк, зверніть увагу! Благаю вас, панно, – додав він уже голосно, ніби Тоні могла вчути тільки останні слова, – посидьте хвилинку в цій самій позі! Зверніть увагу, – він знову перейшов на шепіт, – як сонце виграє в косах вашої дочки! Я зроду не бачив кращих кіс! – раптом аж суворим з захвату голосом вигукнув він, ні до кого зокрема не звертаючись, наче промовляв до бога або до свого серця.
Пані Елізабет прихильно всміхнулася, а консул сказав:
– Не забивайте дівчині памороків компліментами!
Тоні знову мовчки насупила брови. За кілька хвилин пан Грюнліх підвівся.
– Не буду вам більше заважати, пані Будденброк, боронь боже, скільки можна! Я ж бо прийшов у справах… Але хто встояв би… Тепер мене кличе праця! Якщо мені дозволено буде попросити пана консула…
– Зайве навіть казати, яка я була б рада, коли б ви на час свого перебування тут вибрали наш дім своїм пристановищем, – мовила пані Елізабет.
Пан Грюнліх на мить аж занімів з великого розчулення.
– Я вам безмежно вдячний, пані Будденброк! – палко сказав він. – Але не можу зловживати вашою ласкою. Я найняв кілька кімнат у готелі «Місто Гамбург». «Кілька кімнат», – подумала пані Елізабет; якраз те, на що й розраховував пан Грюнліх.
– В кожному разі, – докінчила вона, ще раз ласкаво подаючи йому руку, – я сподіваюся, що ми бачимося не востаннє.