355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Томас Манн » Будденброки » Текст книги (страница 17)
Будденброки
  • Текст добавлен: 17 сентября 2016, 21:34

Текст книги "Будденброки"


Автор книги: Томас Манн



сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Це вже занадто, Тоні. Авжеж, усе має свої межі. Чому б тобі першій не привітатися з мадам Меллендорф? Ви однолітки, і вона така сама заміжня жінка, як і ти була недавно…

– Нізащо, мамо! З тим сміттям!

– Assez, люба моя! Такі негарні слова…

– Ох, де вже тут до гарних слів!

Ненависть Тоді до тих «зайд» живилася не тільки острахом, що Гагенштреми ще, чого доброго, можуть подумати, ніби мають право дивитися на неї згорда, а й думкою про їхнє щастя і розквіт. Старий Гінріх помер на початку 1851 року, і чудово налагоджене експортне підприємство провадив тепер разом з паром Штрунком його Син Герман, той Герман з солодкою булочкою і ляпасом, а десь через рік після батькової смерті він одружився з дочкою консула Гунеуса, найзаможнішого купця в місті, який на торгівлі деревом так доробився, що залишив у спадок кожному з своїх трьох дітей по два мільйони. Германів брат Моріц, хоч і мав слабі груди, чудово закінчив університетський курс і став адвокатом у місті. Він мав славу людини розумної, хитрої, дотепної і навіть шанувальника мистецтва, тому швидко здобув собі клієнтів. Зовні він нічого не успадкував від Землінгерів, хіба що жовтий колір обличчя й гострі, щербаті зуби.

Навіть у власній родині Тоні мусила боронити свою гідність. Відколи дядько Готгольд кинув торгівлю і цілими днями безтурботно походжав по своєму скромному помешканні, дрібно перебираючи короткими ногами в широких штанях, та тягав з бляшаної коробочки льодяники від кашлю, – він дуже любив солодощі, – то чим далі лагідніше й примирливіше ставився до свого щасливішого брата, що, зрештою, не заважало йому, батькові трьох незаміжніх дочок, тішитися в душі з невдалого одруження Тоні. Що ж до його дружини, в дівоцтві Штювінг, а надто дочок, трьох старих дівок двадцяти шести, двадцяти семи і двадцяти восьми років, то вони до нещастя своєї кузини й до її процесу виявляли надмірне, куди більше зацікавлення, ніж колись до її заручин і до самого весілля. Під час родинних днів, які після смерті старої мадам Крегер почали влаштовувати щочетверга на Менгштрасе, Тоні доводилось бути з кузинами дуже обережною.

– Боже, як тобі не пощастило, бідолашна! – казала Пфіфі, наймолодша з них, низенька товстуля; при кожному слові вона смішно стріпувалась, і в куточках рота в неї набігала слина. – То є вже постанова суду? І ти домоглася того, з чого починала?

– Ох, навпаки! – додавала Генрієта, така сама сухорлява й довготелеса, як її старша сестра. – Тоні тепер гірше, ніж було б, якби вона взагалі не одружувалась.

– Мушу сказати те саме, – підтримувала її Фрідеріка. – А як так, то куди краще зовсім не виходити заміж.

– О ні, люба Фрідеріко! – заперечувала Тоні, гордо закинувши голову й обмірковуючи дошкульну, влучну відповідь. – Ти дуже помиляєшся, запевняю тебе! Треба ж усе-таки пізнати життя, розумієш? Тепер я вже не така наївна й дурна, як колись була! А крім того, мені куди легше вийти заміж удруге, ніж декому вперше.

– Тек? – в один голос казали сестри.

Те їхнє «тек» з «е» замість «а» звучало ще уїдливіше й недовірливіше.

Зате Зеземі Вайхброт була надто добра й тактовна, щоб бодай словом згадувати про цю подію. Тоні часом відвідувала свою колишню виховательку в її червоному будиночку на Мюленбрінк, 7, де ще й досі жило по кілька молодих дівчат, хоч пансіон почав потроху виходити з моди; інколи також шановну стару панну запрошували й на Менгштрасе скуштувати оленячої печені або начиненої гуски. Тоді вона спиналася навшпиньки і зворушено цмокала Тоні в чоло, виразно й лунко. Її неосвічена сестра, мадам Кетельсен, останнім часом почала дуже швидко глухнути і так до пуття й не второпала, що ж сталося, з Тоні. Вона все недоречніше вибухала наївним і в своїй дитинячій щирості майже жалісливим сміхом, тож Зеземі ненастанно доводилося стукати пальцем по столу й вигукувати: «Наллі!»

Минали роки. Враження, викликане в місті і в родині розлученням дочки консула Будденброка, чимраз дужче забувалося. Сама Тоні рідко згадувала про своє заміжжя, і то лише тоді, як помічала на обличчі своєї Еріки, що, здорова і бадьора, потроху підростала, якусь подібність до Бендикса Грюнліха. Але вона знов одягалася в ясні сукні, почала робити зачіску з кучерями над чолом і, як колись, ходити в гості до знайомих.

А все ж вона щиро тішилася, коли влітку випадала нагода на довший час покинути місто, – а консулове здоров’я, на жаль, вимагало тепер тривалішого лікування на курортах.

– Ви не знаєте, що то означає старітися! – скаржився він. – Досить мені капнути кавою на штани і змити пляму холодною водою, як відразу починається прикрий напад ревматизму. А колись я міг собі хіба таке дозволити!

Бувало також, що йому наморочилося в голой.

Вони їздили до Оберзальцбрунна, до Емса і Баден-Бадена, до Кісінгена, звідти навіть дозволяли собі, щоб побачити світу й трохи розважитись, невеличку мандрівку через Нюрнберг до Мюнхена, через Зальцбурзькі землі та Ішль до Відня, а додому верталися через Прагу, Дрезден і Берлін. І хоч мадам Грюнліх, якій останнім часом починав даватися взнаки нервозний катар шлунка, мусила в купальнях дотримуватися суворого режиму, все ж вона ті подорожі сприймала як дуже бажану зміну, бо ні від кого не приховувала, що вдома їй трохи нудно.

– О боже мій, бачите, як воно буває в житті, батьку! – казала вона, задумливо втупивши очі в стелю. – Звичайно, я багато чого спізнала на своєму віку… Але саме тому мені стає трохи сумно, що я мушу вічно сидіти вдома, як дурне дівчисько. Сподіваюся, ви ж не думаєте, тату, що мені у вас не подобається… То була б чорна невдячність, і мене гадалося б за неї просто відшмагати! Але ж ви знаєте, як буває в житті…

Та найдужче дратував її щораз помітніший релігійний дух, який запанував у просторому батьківському домі, бо консул чим дужче занепадав на здоров’ї, тим робився побожніший, та й дружина його, старіючись, теж починала знаходити втіху у вірі. В Будденброків віддавна був звичай молитися гуртом, перед тим як сідати до столу; тепер же від якогось часу стало законом, що двічі на день, вранці і ввечері, вся родина разом із слугами збиралася в малій їдальні і слухала, як господар дому читав розділ з біблії. Крім того, до них з кожним роком частіше навідувалися різні проповідники й місіонери, бо цей шанований патриціанський дім на Менгштраее, – де, між іншим, чудово годували, – у світі лютеранського й реформатського духівництва, серед вітчизняних і закордонних місіонерів віддавна мав славу гостинного притулку, і до нього з усіх кінців Німеччини по дорозі заїздили нестрижені добродії в чорних сутанах, щоб пожити там який день, певні, що на них чекають побожні розмови, сита їжа і щедра лепта на святі потреби. Міські проповідники також почувалися в Будденброків як у себе вдома…

Том був надто розумний і тактовний, щоб дозволити собі бодай посмішку, але Тоні глузувала з святих отців у живі очі, навіть більше: вона ніби заповзялася при кожній нагаді виставляти їх на тлум.

Часом, коли на матір нападала мігрень, мадам Грюнліх перебирала на себе господарство в домі і визначала, що варити на обід. Одного дня, коли в них гостював заїжджий проповідник, що дивував усіх своїм апетитом, вона підступно звеліла приготувати суп із салом, традиційну страву їхнього міста – навар із сала й квашеної городини, куди вкидали потім цілий обід; шинку, картоплю, мариновані сливи, печені груші, цвітну капусту, горох, боби, буряк тощо, та ще й додавали овочевого соку; ніхто в світі не міг їсти того суну, якщо не був призвичаєний до нього змалку.

– Ну як? Подобається вам, пане пастор? – допитувалась Тоні. – Ні? О господи, хто б подумав? – І, скорчивши хитрющу міну, вона легенько провела кінчиком язика по верхній губі, як завжди, коли обмірковувала або робила вже якусь капость.

Товстун покірно відклав ложку і простодушно сказав:

– Я почекаю другої страви.

– Так, ще буде невеличкий десерт, – квапливо мовила пані Елізабет, бо після того супу годі було й думати про якусь «другу страву».

Розчарований пастор мусив задовольнитися кількома грінками та яблучним повидлом і встав з-за столу голодний. Тоні нишком хихотіла, а Том, звівши догори одну брову, насилу стримувався, щоб не засміятися.

Іншого разу Тоні розмовляла внизу з кухаркою Стіною про хатні справи, коли саме вернувся з міста пастор Матіас із Канштата, що вже кілька днів гостював у їхньому домі, і подзвонив біля дверей. Стіна, по-сільському перевальцем, пішла відчиняти, і пастор, що хотів пошанувати кухарку добрим словом і водночас випробувати її віру, ласкаво спитав:

– Чи плекаєш ти в серці своєму любов до всеблагого пана нашого?

Може, він думав чимось винагородити її, якщо вона виявить ревну відданість спасителеві.

Стіна вражено витріщила на нього очі й почервоніла.

– Атож, пане пастор, – непевно відповіла вона. – А про котрого ви пана кажете? Про старого чи про молодого?

Мадам Грюнліх не забула розповісти про це вголос за столом, і навіть мати зайшлася своїм уривчастим крегерівським сміхом.

Консул, звичайно, спохмурнів і сердито втупився в тарілку.

– Непорозуміння… – збентежено промурмотів пастор Матіас.


Розділ одинадцятий

Те, про що буде мова далі, сталося наприкінці літа тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року після обіду в неділю. Будденброки сиділи в кімнаті з краєвидами і чекали на консула, який ще одягався внизу. Вони домовилися з Кістенмакерами піти разом на прогулянку до парку біля міської брами – всі, крім Клари й Клотільди, що недільними вечорами ходили до однієї приятельки плести шкарпетки для негренят. У парку вони мали намір випити кави, а тоді, якщо Дозволить погода, ще, може, й покататися човном по річці.

– З татом здуріти можна! – сказала Тоні: вона полюбляла круте слівце. – Чи він може хоч раз колись вчасно зібратися? Сидить за своїм столом, і з місця його не зрушиш… То йому треба те скінчити, то інше… О господи, може, дійсно всі ті справи такі нагальні, я не хочу нічого казати… Хоч не вірю, що ми збанкрутуємо, як він покладе перо на чверть години раніше. А вже й так спізнившись хвилин на десять, він знов щось пригадує, кидається назад, перескакуючи по два східці, хоч знає, що від напруження в нього приливає кров і колотиться серце… І так щоразу, як ми йдемо в гості або вибираємось на прогулянку! Вічно йому ніколи! Невже не можна вчасно закінчити роботу і йти поволі? Що за легковажність! Бувши вами, я б, мамо, поговорила з ним як слід…

Тоні, в модній сукні з мінливого шовку, сиділа на канапі поряд з матір’ю. Пані Елізабет убрана була в довгу сукню з сірого пружкуватого шовку, оздоблену чорним мереживом. Атласні стрічки чепчика, пошитого з цупкого тюлю та мережив, були зав’язані бантом коло підборіддя і спадали на груди. Її гладенько зачесані коси не втратили свого рудуватого кольору. В руках, білих; з синюватими жилками, вона тримала торбинку. В кріслі коло неї примостився Том і, відкинувшись на спинку, курив цигарку, а коло вікна одна навпроти одної сиділи Клара і Тільда. Дивлячись на Клотільду, аж не вірилось, що можна переводити щодня стільки смачної, доброї їжі, і все надаремне. Вона ставала дедалі худіша, і чорна сукня, що взагалі не мала ніякої форми, нітрохи цього не приховувала. Обличчя в неї було довге, сіре й покірне, коси рівні, попелясті, а ніс великий, пористий, донизу потовщений…

– Ви вважаєте, що сьогодні не буде дощу? – запитала Клара.

Вона мала звичку ставити питання, не підвищуючи голосу і пильно, суворо дивлячись у вічі тому, до кого зверталася. Єдиною прикрасою на її брунатній сукенці був білий накрохмалений комірець і такі самі манжети. Вона сиділа рівно, склавши руки на колінах. Слуги нікого в цілому домі так не боялись, як її. Останнім часом вона замість батька читала вранці і ввечері біблію, бо в консула почала боліти від того голова.

– Ти береш свою палеринку, Тоні? – знову запитала Клара. – Вона в тебе змокне, як піде дощ. А шкода, палеринка нова, по-моєму, вам краще було б відкласти свою прогулянку…

– Ні, – заперечив Том. – Кістенмакери ж прийдуть. Нічого не буде… Надто швидко падає барометр!.. Зніметься вітер, лине дощ… але ненадовго. Тато ще не готовий, то й добре. Ми можемо спокійно перечекати негоду.

Пані Елізабет злякано підняла руку.

– Ти гадаєш, що надходить буря, Томе? Ох, ти ж бо знаєш, як я її боюся.

– Ні, – відповів Том. – Я вранці розмовляв на пристані з капітаном Клотом. Він, ніколи не помиляється. Буде раптова злива, навіть без великого вітру.

Другий тиждень вересня приніс запізнілу спеку. Віяв південно-східний вітер, і місто знемагало від спеки дужче, як у липні. Над дахами здіймалося дивне, темно-синє небо, над обрієм блякле, наче в пустелі; а після заходу сонця будинки та бруківка на вузеньких вулицях випромінювали задушливе тепло, мов груба. Але сьогодні вітер зненацька подув із заходу, і водночас почав швидко падати барометр. Більша частина неба була й досі блакитна, але його поволі затягали сизі хмари, купчасті, пухкі, мов подушки.

Том додав:

– Мені здається, що дощ і не завадив би. Ми хтозна-як потомилися б, якби довелось іти в таку задуху. Це якась неприродна спека. В По такої ніколи не було…

Тієї миті до кімнати зайшла Іда Юнгман, ведучи за руку малу Еріку. Дитина, одягнена в щойно випрасувану ситцеву сукенку, пахла крохмалем та милом і мала дуже кумедний вигляд. Рожевий колір обличчя і очі вона успадкувала від пана Грюнліха, але верхню губу мала Тонину.

Шановна Іда була вже геть сива, майже біла, хоч недавно переступила за сорок. Це це вже в неї була родинна риса: той дядько, що помер від гикавки, встиг посивіти в тридцять років. Зате її маленькі карі очі дивилися так само віддано, жваво й пильно. Іда вже двадцять років жила в Будденброків і пишалася тим, що стала незамінна в домі. Вона наглядала за кухнею і коморою, за білизною і порцеляною, робила важливіші закупки, читала книжечки маленькій Еріці, шила сукенки її лялькам, допомагала їй готувати уроки, а опівдні, прихопивши пакуночок бутербродів, забирала її зі школи і вела гуляти на Млиновий вал. Не було такої дами в місті, що не казала б пані Елізабет або її дочці: «Яку ж ви маєте золоту мамзель, голубко! Боже, це ж справжній скарб! Двадцять років у домі… І вона й у шістдесят, навіть старшою буде ще моторна! Ці худорляві люди… А які віддані очі! Я заздрю вам, люба моя!»

Проте Іда Юнгман і сама знала собі ціну, знала, хто вона, і коли на Млиновому валу якась звичайна нянька з дитиною сідала до неї на лавку й хотіла почати розмову, як рівна з рівною, мамзель Юнгман казала: «Еріко, серденько, тут дме», – і йшла звідти геть.

Тоні обняла доньку й поцілувала в рожеву щічку, а пані Елізабет, що занепокоєно стежила за дедалі темнішим небом, неуважно всміхаючись, простягла малій руку долонею вгору. Пальцями лівої руки вона нервово тарабанила по канапі, а світлі очі її весь час тривожно зверталися до вікна.

Еріку посадили коло бабусі, а Іда примостилася на краєчку крісла і взялася до плетива. Так вони мовчки сиділи кілька хвилин і чекали на консула. Повітря було задушливе. За вікнами зникла остання латка блакиті, і над містом нависло низьке, важке темно-сіре небо, що віщувало бурю. Барви кімнати, відтінки на краєвидах і шпалерах, жовтизна меблів і завіс потьмарилися, шовк на Тониній сукні перестав мінитися, а очі людей ніби згасли. І вітер, західний вітер, який щойно шумів у деревах коло Марийської церкви і гнав темними вулицями невеличкі вихори куряви, зненацька вщух. На хвилю запала мертва тиша.

І враз почалася та мить… Сталося щось нечуване, страшне. Задуха ніби подвоїлася, тиск атмосфери за якусь секунду так навально збільшився, що всім забило дух, серце здавило, мозок сповнився ляком… Надворі пролетіла ластівка, так низько над бруківкою, що аж черкнула її крильми. І той незбагненний тиск, ту напругу, ту чимраз важчу млість годі було б стерпіти, якби вони потривали ще бодай одну мить. Та коли гніт з неймовірною швидкістю досяг своєї найбільшої сили, настало відпруження, спад… малесенький спасенний злам, що відбувся без жодного звуку, а все ж, здавалося, його було б чути, якби тієї самої миті, навіть не попереджений шурхотом перших крапель, не линув такий дощ, що в ринвах запінилась вода, а на тротуарах забризкали цілі водограї.

Томас, навчений хворобою прислухатися до реакції своїх нервів, тієї дивної секунди нахилився, підняв руку до чола й викинув цигарку. Він обвів усіх очима: чи вони також відчули й помітили те саме? Йому здалося, ніби якесь подібне почуття промайнуло на материному обличчі, решта ж, мабуть, нічого не завважили. Пані Елізабет глянула на густу завісу дощу, що цілком заслонила Марийську: церкву, й полегшено відітхнула:

– Слава тобі господи!

– Ну от, – озвався Том. – За дві хвилини стане прохолодніше. Тепер надворі капатиме з дерев, доведеться пити каву на веранді. Тільдо, відчини вікно.

Шум дощу ввірвався до кімнати. Надворі діялося щось незвичайне: все шурхотіло, хлюпало, дзюркотіло й пінилося. Знову знявся вітер, він весело нападав на густу запону, роздирав її, грався нею. Кожна хвилина приносила дедалі більшу прохолоду.

Раптом через ротонду промчала покоївка Ліна і так навально влетіла до кімнати, що Іда Юнгман поспішила присадити її докірливим вигуком:

– О господи, хіба ж так можна!

Невиразні блакитні очі Ліни були витріщені з ляку, якусь мить вона ворушила губами й нічого не могла сказати.

– Ох, пані, ходіть швидше… Боже мій, я так настрахалася…

– Ну от, – мовила Тоні, – знову щось розбила! І, напевне, якусь гарну порцеляну! Ну, мамо, ваші слуги…

Проте дівчина нажахано пробелькотіла:

– Ой ні, мадам Грюнліх… Якби так… А то з паном! Я хотіла принести йому черевики, а пан консул сидить у кріслі й не може слова сказати, тільки стогне, і бачу, що йому дуже зле, що пан консул геть пожовтів.

– По Грабова! – крикнув Томас дівчині і слідом за нею метнувся до дверей.

– О боже мій, боже! – заголосила пані Елізабет і, молитовно склавши руки, вибігла з кімнати.

– По Грабова… Каретою… Мерщій! – вигукнула й собі Тоні, ледве зводячи дух.

Усі кинулися вниз, через малу їдальню до спальні.

Але Йоганн Будденброк був уже мертвий.


ЧАСТИНА П’ЯТА

Розділ перший

– Добрий вечір, Юстусе, – мовила пані Елізабет. – Як там у тебе, все гаразд? Сідай.

Консул Крегер ніжно обняв її і потиснув руку старшій небозі, що також сиділа у великій їдальні. Йому тепер було десь років п’ятдесят п’ять, і останнім часом, крім невеличких вусів, він запустив ще й густі округлі баки, зовсім сиві. Велику рожеву лисину йому прикривало кілька старанно зачесаних ріденьких пасом волосся. На рукаві елегантного сурдута чорніла широка жалобна стрічка.

– Ти чула, Бетсі, останню новину? – запитав він. – Тобі, Тоні, вона буде особливо цікава. Одне слово, наша ділянка за міською брамою продана… Кому? Навіть не одному. покупцеві, а двом; дім завалять, землю поділять, перегородять парканом, а тоді праворуч збудує собі халабуду крамар Бентьєн, а ліворуч крамар Сервисен… Ну що ж, боже поможи!

– Який жах! – вигукнула пані Грюнліх, згорнувши руки на колінах і звівши очі до стелі. – Дідусева ділянка!; Ну, тепер вона пропала. Адже вся її краса якраз у тому й полягала, що вона була така простора… Може, занадто простора, але саме це надавало їй аристократизму. Великий садок збігає аж до річки… в глибині – будинок… каштанова алея… Отже, тепер її поділять, Бентьєн стоятиме в одних дверях з люлькою в зубах, а Сервисен у других. Що ж, дядьку Юстусе, я також скажу: боже поможи. Тепер уже, мабуть, ніде не знайдеться такого аристократа, щоб йому потрібна була ціла ділянка. Добре, що дідусь до цього не дожив…

В домі панував сумний, гнітючий настрій, і Тоні не зважувалась виповісти своє обурення вагомим, крутим словом. Розмова ця відбувалася в день оголошення заповіту, через два тижні після консулової смерті, о шостій годині вечора. Пані Будденброк запросила брата на Менгштрасе, щоб він разом з Томасом і паном Маркусом, їхнім повірником, ознайомився з останньою волею небіжчика й фінансовим станом фірми. Тоні заявила, що вона також візьме участь в обговоренні заповіту, – мовляв, це її обов’язок перед фірмою і родиною, – і подбала, щоб ця подія була вряджена якнайурочистіше. Вона засунула на вікнах завіси і засвітила всі свічки у великих позолочених канделябрах, дарма що на засланому сукном обідньому столі горіли вже дві парафінові лампи. Крім того, вона порозкладала на столі цілі купи чистого паперу і заструганих олівців, хоч ніхто не знав, навіщо все це потрібне.

Чорна сукня надавала їй дівочої гнучкості. І хоч Тоні, може, найтяжче за всіх переживала смерть консула, що останнім часом був їй так щиро, по-людському близький, хоч. вона ще й нині, згадавши його, двічі гірко плакала, а все ж на думку про цю невеличку родинну нараду, про поважну розмову, в якій вона сподівалася гідно взяти участь, її вродливе личко порожевішало, в очах з’явився жвавий блиск, а рухи сповнилися радості й значущості… Натомість пані Елізабет, виснажена переляком, горем, безліччю формальностей, пов’язаних з похороном, мала такий вигляд, наче після важкої хвороби. Її обличчя, обрамлене чорними стрічками від чепчика, здавалося ще блідішим, блакитні очі ніби згасли. Проте в гладенько зачесаних рудуватих косах і тепер не було жодної сивої волосинки. Чи їй і досі допомагав паризький настій, чи то вже була перука? Про це знала тільки мамзель Юнгман, але вона не зрадила б таємниці навіть рідним дочкам пані Елізабет.

Вони сиділи в кінці столу й чекали на Томаса і пана Маркуса, що мали прийти з контори. На ясно-блакитному тлі шпалер гордо біліли на своїх п’єдесталах понамальовувані скульптури богів.

– Справа ось у чому, любий Юстусе, – почала пані Елізабет. – Я тебе запросила сюди… Одне слово, йдеться про Клару, нашу найменшу. Дорогий небіжчик, царство йому небесне, заповів мені вибрати опікуна, якого їй треба ще три роки. Я знаю, ти не любиш, щоб тебе обтяжували зайвим клопотом. Ти маєш свої обов’язки перед дружиною, перед синами…

– Перед сином, Бетсі.

– Авжеж, Юстусе, але треба бути милосердними християнами. Сказано ж бо: «Як і ми прощаємо винуватцям нашим». Подумай про отця небесного.

Брат здивовано глянув на неї. Досі такі сентенції вія чув тільки з уст небіжчика консула…

– Словом, – повела вона далі, – цей милосердний обов’язок не справить тобі великих труднощів… Отож я хотіла попросити, щоб ти взяв на себе опікунство над Кларою.

– Звичайно, візьму, Бетсі, залюбки! А чого ж це її самої не видно? Вона гарна дівчинка, може, тільки занадто поважна…

Покликано Клару. Вона ввійшла повільно, бліда, одягнена в чорне. Рухи в неї були стримані, меланхолійні. Після батькової смерті вона майже весь час молилася в своїй кімнаті. Її темні очі застигли, наче вона скам’яніла з горя і страху перед богом.

Дядько Юстус, галантний, як завжди, підвівся їй назустріч і, подаючи руку, майже вклонився. Потім, як годилося в такому випадку, сказав кілька співчутливих слів, пані Елізабет поцілувала дівчинку в непорушні вуста, і вона вийшла з кімнати.

– Що там поробляє твій Юрген? – знову озвалася пані Елізабет. – Як він себе почуває у Вісмарі?

– Добре, – відповів Юстус Крегер і, стенувши плечима, сів. – Я думаю, що він знайшов своє місце в житті. Він непоганий хлопець, Бетсі, чесний, але… після того, як йому вже вдруге не пощастило з екзаменами, це була найкраща рада… Юриспруденція його не цікавила, а посада на пошті у Вісмарі не така вже й погана… Слухай, Бетсі, кажуть, що твій Христіан вертається?

– Так, Юстусе, вертається, дай йому боже щасливої дороги! Ох, це ж така далечина! Хоч я написала йому другого дня після Жанової смерті, але він ще не скоро отримає листа, а тоді йому треба буде майже два місяці плисти вітрильником. Проте він повинен вернутися, я так хочу цього, Юстусе! Правда, Том каже, що Жан ніколи не погодився б, щоб він кинув своє місце у Вальпарайсо і приїхав… Але ж сам поміркуй: уже майже вісім років, як я його не бачила! А тут ще й таке горе… Ні, я хочу, щоб вони в ці тяжкі дні були всі коло мене. Яка б мати не захотіла цього…

– Ну звичайно, – відповів консул Крегер, помітивши на очах у сестри сльози.

– Тепер уже й Томас погодився, – вела вона далі, – бо де ж Христіанові краще служитиметься, як не в фірмі свого покійного батька, в Томасовій фірмі? Він може лишитися» тут і працювати… Ох, я так боялася весь час, щоб йому не зашкодив тамтешній клімат…

До їдальні зайшов Томас Будденброк у супроводі пана Маркуса. Фрідріх-Вільгельм Маркус, довголітній повірник покійного консула, був високий на зріст чоловік, одягнений у брунатний сурдут із жалобною стрічкою на рукаві.

Говорив він тихо, нерішуче, трохи затинаючись, зайву мить зважуючи кожне слово, і весь час або довільно, обережно погладжував вказівним і середнім пальцями лівої руки свої темно-руді, кудлаті вуса, що нависли йому на рот, або міцно потирав долоні. Розмовляючи, пан Маркус так старанно відводив убік свої круглі карі очі, що складалося враження, ніби він дуже збентежений чи неуважний, а тим часом він пильно слухав кожне слово.

Томас Будденброк, що в такому молодому віці став уже головою великого торговельного дому, виразом обличчя і всією своєю поставою виказував неабияке почуття власної гідності, але був дуже блідий, а його руки – на одній поблискував масивний родинний перстень зі смарагдовою печаткою, – не поступалися своєю білістю манжетам, які виглядали з чорних рукавів; мерзлякувата білість тих рук свідчила, що вони завжди сухі й холодні. Ті руки, з виплеканими довгастими нігтями синюватого відтінку, в певні хвилини і в певних положеннях, прибраних нервово, але цілком несвідомо, справляли дивне враження якоїсь стриманої чутливості і майже боязкої скромності, – того, що досі було чуже широким, далеко не аристократичним, а проте дуже гарним будденброківським рукам і що не дуже їм личило… Зайшовши, Том найперше відчинив навстіж двері до кімнати з краєвидами, щоб напустити тепла, – там у каміні за гратками з кутого заліза горів вогонь.

Потім він потиснув руку консулові Крегеру й сів до столу навпроти пана Маркуса; сідаючи, він звів брову і трохи здивовано глянув на сестру. Але Тоні так рішуче закинула голову й притиснула підборіддя до грудей, що він утримався від будь-яких зауважень.

– Отже, тебе рано ще називати паном консулом? – запитав Юстус Крегер. – Нідерланди марно сподівалися, що ти станеш їхнім представником, га, друже?

– Атож, дядьку Юстусе, мені здається, що так буде краще… Я, звичайно, міг би зразу взяти на себе обов’язки консула, та й багато інших, але, по-перше, я ще трохи замолодий, а по-друге, я вже розмовляв з дядьком Готгольдом: він дуже втішився і дав свою згоду.

– Дуже розважно, синку. І цілком gentlemalike[50]50
  По-джентльменському (англ.).


[Закрыть]
. З тебе добрий політик…

– Пане Маркусе, – почала пані Елізабет, – любий пане Маркусе! – І вона простягла повірникові через стіл руку, долонею вгору. Той повільно, вдячно потиснув її, задумливо дивлячись убік. – Я попросила вас піднятися сюди… Ви знаєте, про що йтиметься, і я певна, що не будете заперечувати. Мій покійний чоловік у своєму заповіті висловив бажання, щоб після його скону ви вкладали свою вірну, випробувану працю у фірму вже не як стороння особа, а як компаньйон…

– Авжеж, безумовно, пані Будденброк, – сказав пан Маркус. – Уклінно прошу повірити мені, що я вмію оцінити, яку велику честь мені виявлено, бо кошти, які я можу вкласти у підприємство, надто мізерні. Але я не бачу іншої ради перед богом і людьми, як з глибокою вдячністю прийняти пропозицію вашу і вашого сина.

– Так, Маркусе, я теж дякую вам від щирого серця, що ви ладні взяти на себе частину великої відповідальності, яка, мабуть, для мене самого була б занадто важка. – Томас промовив це швидко й наче між іншим, подаючи через стіл руку своєму компаньйонові, бо обидва вони вже давно дійшли згоди, і тепер це була проста формальність.

– Спілка як погана жінка… та сподіваюсь, що ви обидва спростуєте це немудре прислів’я! – сказав консул Крегер. – А тепер, друзі мої, погляньмо, що ми маємо. Мене цікавить тільки Кларин посаг, до решти я байдужий. Ти маєш копію заповіту, Бетсі? А в тебе, Томе, є приблизні обрахунки?

– Я знаю їх напам’ять, – мовив Томас; він відхилився на спинку крісла, спрямував погляд крізь відчинені двері до кімнати з краєвидами і, водячи олівцем по столі, почав називати цифри…

Виявилося, що консул залишив більший маєток, аніж хтось міг би сподіватися. Щоправда, посаг старшої дочки пропав, і втрати, яких фірма зазнала у зв’язку з бременським банкрутством п’ятдесят першого року, були для неї тяжким ударом. Знову ж таки, сорок восьмий рік і теперішній, п’ятдесят п’ятий, позначені заворушеннями і війнами, також принесли збитки. Але будденброківська пайка в крегерівському спадку, що дорівнював чотирьомстам тисячам марок, нараховувала цілих триста тисяч, бо Юстус багато своїх грошей забрав наперед, і хоч Йоганн Будденброк, за купецьким звичаєм, весь час нарікав на невдачі, але зрівняв свої втрати тим, що протягом п’ятнадцяти років мав десь по тридцять тисяч марок прибутку. Отже, майно» фірми, крім нерухомого, сягало приблизно сімсот п’ятдесят тисяч марок.

Навіть Томові, що добре знав стан фірми, батько ніколи не називав цієї суми, і коли мати сприйняла її спокійно і скромно, коли Тоні, нічого не розуміючи, позирала на всіх з чарівною гідністю, хоч і не могла прогнати з обличчя зляканої міни, німого питання: «Чи це багато? Дуже багато?», коли пан Маркус повільно й начебто неуважно потирав руки, а консул Крегер вочевидь нудився, самого його ця цифра сповнила нервовою гордістю, жадобою дії, що прозвучала майже як невдоволення.

– Ми давно вже повинні були досягти мільйона! – сказав він здавленим з хвилювання голосом, і руки в нього затремтіли. – Дідусь у найкращі свої часи мав уже під рукою дев’ятсот тисяч… А скільки відтоді затрачено зусиль, які ми мали успіхи і які подеколи добрі прибутки! Та ще й мамин посаг! І мамин спадок! Але те безнастанне роздрібнення… Господи, звичайно, так воно й має бути… Перепрошую, що цієї хвилини я маю на оці лише користь фірми, а не користь родини… Оті посаги, ті відрахунки дядькові Готгольдові і до Франкфурта, ті сотні тисяч, що їх довелося вилучити з обороту… А тоді ж у шефа фірми був тільки один брат і одна сестра… Словом, нам вистачить роботи, пане Маркусе!

В очах його на мить спалахнула жадоба дії, перемоги, влади, бажання вибороти щастя. Йому здавалося, що на нього звернені погляди цілого світу: чи зможе він додати слави фірмі і їхньому давньому родові або хоча б не осоромити їх? На біржі на нього вже позирали старі, досвідчені купці, весело, скептично і трохи глузливо, немов питалися: «Чи впораєшся, синку?» – «Впораюся!» – думав Том.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю