Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ сьомий

Тоні надягла великого бриля й розгорнула парасольку, бо хоч повівав легенький морський вітерець, спека стояла немилосердна. Молодий Шварцкопф, у своєму сірому фетровому капелюсі, з книжкою під пахвою, ступав поряд і часом збоку позирав на неї. Вони пройшли Першу лінію і подалися парком. Його наскрізь просвічувало сонце; на посипаних жорствою доріжках, біля грядок з трояндами, – всюди було порожньо. Поміст для оркестру, схований між соснами навпроти кургауза, кондитерської та двох швейцарських будиночків, з’єднаних довгим переходом, також німував. Бралося до дванадцятої, і всі курортники, мабуть, були на пляжі.

Вони перейшли дитячий майданчик з лавками і великою гойдалкою, поминули теплі купальні й повільно пішли лукою. Від розпеченої землі здіймався гарячий, тострий дух конюшини й іншої трави, в повітрі гули сині мухи. Від моря долинав одноманітний, глухий шум. Далеко на водяній гладіні зринали й знову розсипалися білі баранці.

– Що ви читаєте? – спитала Тоні.

Юнак узяв книжку обома руками й швидко погортав її ззаду наперед.

– О, це вас нітрохи не зацікавить, панно Будденброк! Усе про кишки, кров і хвороби… Ось тут, бачите, якраз пишеться про набряк легенів. При цій хворобі легеневі пухирці наповнюються рідиною, подібною до води… Це дуже небезпечне явище, воно буває під час запалення легенів. Коли справа піде на гірше, людині може забракнути повітря, і вона просто помре. І про все це тут дуже спокійно розповідається…

– Пхе!.. Але як хтось хоче бути медиком… Я подбаю, щоб ви стали нашим домашнім лікарем, коли Грабов піде на спочинок. Тож начувайтеся!

– Ха!.. А можна поцікавитися, що ви читаєте, панно Будденброк?

– Ви знаєте Гофмана? – спитала Тоні.

– Того з капельмейстером і золотим горнцем? Знаю, дуже милий автор. Але, бачте, це більше пасує для дам. Чоловіки в наш час повинні читати щось інше.

– Тепер мені треба спитати вас одну річ, – зважилась нарешті Тоні через кілька кроків. – А саме: як, властиво, ваше ім’я? Я його ще жодного разу не розчула… Мене вже це просто нервує! Сушу собі над цим голову…

– Сушите собі над цим голову?

– Авжеж… але не бентежте мене ще дужче! Мабуть, не личить питати про таке, та мені дуже цікаво знати… Хоч, зрештою, навіщо? Я ж ніколи не називатиму вас на ім’я.

– Ну, мене звати Мортен, – сказав він і почервонів дужче, ніж будь-коли досі.

– Мортен? Як гарно!

– Таке! Що ж тут гарного?

– О боже мій… краще ж, аніж Гінц чи Кунц. У вашому імені є щось незвичайне, чужоземне…

– У вас багато романтики, мадемуазель Будденброк. Ви начиталися Гофмана… А все дуже просто: мій дід був напівнорвежець і звався Мортен. Мене охрестили так по ньому. Оце й усе…

Тоні, обережно ступаючи, пробиралася крізь високий, різкий очерет, що ріс уздовж чистого берега. Перед ними тягся ряд гостроверхих дерев’яних павільйонів, а далі, ближче до води, стояли пляжні крісла з дашками. Довкола тих крісел цілими родинами розташувалися пляжники: жінки, в синіх пенсне від сонця, читали бібліотечні книжки, чоловіки в світлому вбранні знічев’я малювали паличками фігури на піску, засмаглі діти у великих брилях вовтузилися, копали кринички, пекли з піску пиріжки в дерев’яних дечках, продовбували тунелі, гасали босоніж по мілкій воді й пускали кораблики… Праворуч виставали в море дерев’яні купальні.

– Ми йдемо просто на меллендорфівський павільйон, – мовила Тоні. – Звернімо краще трохи вбік!

– За. любки… але ж ви все одно, мабуть, підійдете до них… А я сяду он там на камінні.

– Чи підійду?.. Та, певне, треба привітатися. Хоч мені страх не хочеться, щоб ви знали. Не на те я сюди втекла…

– Втекли? Від кого?

– Авжеж! Від когось…

– Послухайте, панно Будденброк, мені вас також треба щось запитати… Але хай колись при нагоді, на дозвіллі.

А тепер дозвольте попрощатися. Я сидітиму там далі на камінні…

– Ви хіба не хочете, щоб я вас відрекомендувала, пане Шварцкопфе? – поважно спитала Тоні.

– Ой ні, ні! – квапливо відказав Мортен, – Дуже вам дякую. Я, знаєте, навряд чи пасую до їхнього товариства. Я краще посиджу там на камінні…

Він звернув праворуч, за купальню, де край берега стриміли з води великі каменюки, оббризкувані хвилями, а Тоні подалася до меллендорфівського павільйону. Перед ним розташувався чималий гурт пляжників – Меллендорфи, Гагенштреми, Кістенмакери і Фріче. Крім консула Фріче з Гамбурга, власника всього курорту, і Петера Дельмаца, suitier, там були самі жінки й діти: в будень більшість чоловіків мали справи в місті. Консул Фріче, літній уже чоловік з гладенько виголеним, тонким обличчям, порався у відкритому павільйоні біля підзорної труби, спрямовуючи її на вітрильника, що мрів далеко в морі. Петер Дельман, у крислатому брилі, з круглою моряцькою бородою, стояв і балакав з дамами: декотрі з них лежали на розстелених пледах, декотрі сиділи в маленьких брезентових кріслах. Там була пані Меллендорф, з роду Ланггальсів, сива і, як завжди, розпатлана, – вона й тут не розлучалася зі своєю лорнеткою на довгому держальці; паці Гагенштрем із Юльхен, що й досі була схожа на дівчинку, проте, як і мати, носила вже діамантові сережки, пані Кістенмакер із малими дочками і пані Фріче, невеличка зморшкувата жінка в чепчику, що вся поринула в обов’язки господині курорту. Червона з напруження, стомлена, вона мала одне на думці: вечірки, дитячі бали, лотереї і прогулянки на вітрильнику… Трохи осторонь сиділа її читальниця. Діти бавилися коло води.

Фірма «Кістенмакер і син» торгувала вином; останніми роками вона почала входити в моду і потроху випихати Х.-Ф. Кеппена. Сини Кістенмакера, Едвард і Стефан, уже працювали в батьковій конторі.

У консула Петера Дельмана не було й знаку тих вишуканих манер, що ними, скажімо, славився Юстус Крегер; це був простацький suitier, він хизувався своєю добродушною брутальністю і дуже багато дозволяв собі в товаристві, бо знав, що своїми важкуватими, зухвалими й галасливими манерами здобув славу оригінала, особливо серед жінок. Якось на проханому обіді в Будденброків дуже довго не подавали чергової страви: господиня вже почала бентежитися, а гості нудитися, бо не знали, чим себе розважити. І тоді Петер Дельман вернув усім добрий гумор – він гучно, протягло крикнув через увесь стіл: «Я вже всі жданки поїв, пані Елізабет!»

Тепер він саме голосно й грубувато, як завжди, оповідав сумнівні анекдоти, щедро присмачуючи їх нижньонімецькими зворотами… Пані Меллендорф реготала до знемоги і все вигукувала:

– О господи, пане консул, та замовкніть ви хоч на хвилину!

Тоні Будденброк Гагеншгреми зустріли холодно, а решта дуже радісно. Навіть консул Фріче квапливо збіг сходами з павільйону, бо сподівався, що Будденброки хоч на той рік знову складуть шану його курортові.

– Ваш слуга покірний, мамзель! – вигукнув консул Дельман, намагаючись якомога чистіше вимовляти слова, бо знав, що панна Будденброк не вельми полюбляє його манери.

– Мадемуазель Будденброк!

– То ви тут?

– Як мило!

– І відколи?

– А який гарний туалет!

– Де ж ви зупинилися?

– У Шварцкопфів?

– У старого лоцмана?

– Як оригінально!

– Страх як оригінально!

– То ви живете в місті? – перепитав консул Фріче, власник курорту, не даючи взнаки, що він прикро вражений.

– Чи ми матимем приємність бачити вас на нашій найближчій вечірці? – спитала його дружина.

– О, то ви ненадовго в Травемюнде? – здивувалась інша дама.

– Вам не здається, люба моя, що Будденброки надто вже відгороджуються від усіх? – шепнула пані Гагенштрем пані Меллендорф.

– Ви ще навіть не купалися? – спитала котрась. – Хто ще з дівчат сьогодні не купався? Маріє, Юліє, Луїзо! Ваші товаришки, звичайно, дотримають вам компанію, панно Антоніє…

Кілька дівчат підвелися, і Петер Дельман не поминув нагоди прогулятися з ними до води.

– Боже! Ти ще пам’ятаєш, як ми разом ходили до школи? – спитала Тоні Юльхен Гагенштрем.

– Певне! Ви завжди вдавали з себе злюку, – сказала Юльхен і поблажливо всміхнулася.

Вони пішли вузьким, у дві дошки, мостинням до купальні, і коли поминали каміння, де сидів Мортен Шварцкопф із книжкою в руці, Тоні здалеку швидко покивала йому головою. Одна з дівчат спитала:

– З ким це ти вітаєшся, Тоні?

– Це молодий Шварцкопф, – відповіла Тоні. – Він мене провів сюди…

– Син старого лоцмана? – перепитала Юльхен Гагенштрем, і її чорні блискучі очі прикипіли до Мортена, що досить меланхолійно спостерігав їхнє елегантне товариство.

Але Тоні голосно заявила:

– Одне мені шкода – що тут немає ну хоча б Августа Меллендорфа. У будень тут, мабуть, страх як нудно!

Розділ восьмий

Так почалася для Тоні Будденброк чудова пора – жодного літа в Травемюнде їй не було ще так цікаво й приємно, як тепер. Ніщо її більше не пригнічувало, вона розцвіла, в мові і в рухах її знову з’явилася колишня зухвалість і безжурність. Консул задоволено спостерігав цю зміну, коли в неділю приїздив з Томом і Христіаном до Травемюнде. Вони тоді разом обідали за табльдотом, слухали курортний оркестр, попиваючи каву на веранді кондитерської, дивилися в залі на рулетку, де товпилася весела публіка, як-от Юстус Крегер і Петер Дельман. Сам консул ніколи не грав.

Тоні засмагала, купалася, їла печену ковбасу з гострою підливою і ходила в далекі прогулянки з Мортеном: гостинцем до сусіднього містечка, вздовж берега до розташованого на горбі «Морського храму», звідки відкривався широкий краєвид на море й на суходіл, чи в гайок на пагорку за курзалом, де висів великий дзвін, що скликав гостей до табльдота… Або ще вони пливли човном через Траву до «Привалу», де можна було знайти бурштин.

З Мортена був цікавий супутник, тільки надто гарячий і нетолерантний. Він мав про все на світі свою сувору і справедливу думку, яку й виголошував вельми рішуче, хоч, правда, й червонів. Коли він, підкреслюючи свої слова трохи незграбним, але сердитим помахом руки, заявляв, що всі аристократи – нікчемні ідіоти, засмучена Тоні лаяла його, проте водночас пишалася, що він відверто й довірливо виповідав їй свої погляди, які приховував від батьків. Якось він сказав:

– Ну, це я вам мушу розповісти. Я маю у своїм закамарку в Геттінгені, кістяк… Авжеж, чудовий кістяк, хоч подекуди й поскручуваний дротом. І от я взяв та й нап’яв на нього старого поліційного мундира… Ха! Гарно, правда ж? Тільки, не дай боже, не скажіть батькові!

Звичайно, траплялося, що Тоні зустрічала на пляжі чи в парку своїх міських знайомих і вони її брали з собою на якусь прогулянку – в лісі чи на вітрильнику в морі. Тоді Мортен «сидів на камінні». Те каміння з першого ж дня стало для них символічним словом. «Сидіти на камінні» означало бути самотнім і нудитися. Коли випадав дощовий день і море, куди не глянь, закривала сіра запона, така щільна, що воно зливалося з низько навислим небом, коли пісок намокав, а стежки розквашувалися, Тоні казала: Сьогодні нам обом доведеться сидіти на камінні, себто на веранді або в світлиці. І мені не лишається нічого іншого, Мортене, як слухати ваші студентські пісні, хоч вони мені страх як набридли.

– Що ж, посидимо… – відповідав Мортен. – Але знаєте, як сидіти з вами, то це вже не каміння!

А втім, перед батьком він такого не казав, зате матері нітрохи не соромився.

– А тепер що? – питав старий лоцман, коли по обіді Тоні й Мортен одночасно вставали з-за столу і лаштувалися йти. – Куди молодята зібралися?

– Панна Антонія дозволила мені провести її до «Морського храму».

– Он як, дозволила? А скажи-но мені, сину мій, філіусе, чи не краще було б, якби ти посидів у своїй кімнаті та повторив різні там нервові вузли? Ти геть усе позабуваєш, поки вернешся до Геттінгена…

Тоді лагідно озивалася пані Шварцкопф:

– О боже мій, Дідеріху, – ну чого хлопцеві не пройтися! У нього ж канікули! Хай погуляє. Та й невже тобі хочеться, щоб він таки не мав ніякої втіхи від товариства нашої гості?

І вони йшли вдвох. Ішли берегом понад самою водою, де мокрий пісок, утертий хвилями і затверділий, не груз під ногами, де море понаносило повно мушлів – білих, дрібних, звичайнісіньких, але часом і незвичайних, великих, довгастих, блискучих, мов опал, жовто-зеленої морської трави з круглими порожнистими насінниками, що лускають під ногами, і медуз – простих, кольору води, і жовтаво-рожевих, отруйних, що жалять ногу, коли ненароком торкнешся їх у воді…

– Сказати вам, яка я була колись дурна? – мовила Тоні. – Все хотіла наробити з медуз барвистих зірок. Наберу їх, бувало, повну хусточку, принесу додому й гарненько порозкладаю на балконі, щоб вони висохли на сонці… Думаю, що з них стануть зірки! Аякже… Згодом прийду поглянути, а там тільки велика мокра. пляма. І трохи тхне гнилими водоростями.

Вони йшли, і праворуч від них одноманітно шуміли хвилі, набігаючи на берег довгими лавами, а в обличчя віяв свіжий, солоний вітер, що налітав з далекої далечі без жодних перепон, забивав вуха, глушив, і в голові від нього приємно наморочилось… Ішли серед безмежної тиші, сповненої глухого гуркоту моря, серед тиші, що кожному звукові, далекому чи близькому, надає таємничої значущості…

Ліворуч тягся порізаний переярками схил із жовтої глини та дрібного каміння; за чимраз новими його виступами ховалися вигини берега. Десь тут, коли грунт під ногами ставав надто кам’янистий, вони видряпувалися на кручу і стрімкою стежкою серед кущів підіймалися до «Морського храму». То була кругла альтанка, збудована з необкорованих колод і з дощок, зсередини вся помережана написами, ініціалами, серцями, віршами… Тоні й Мортен сідали на вузеньку, сяк-так збиту лавку під задньою стіною в одній з комірок, обернених до моря, де пахло деревом, наче в кабінах купальні.

Пополудні тут, нагорі, було дуже тихо і врочисто. Тільки щебетали пташки і шелест дерев зливався з шумом безкрайого моря внизу, на якому ген далеко мріли. – щогли корабля. Захищені від вітру, що досі свистів у вухах, вони раптом відчули тишу, яка навівала задуму.

Тоні спитала:

– Той корабель припливає чи відпливає?

– Що? – озвався Мортен своїм низьким голосом і, немов прокинувшись з глибокого забуття, квапливо пояснив: – Відпливає! То «Бургомістр Стенбок», він іде в Росію. Отуди вже мене нітрохи не вабить, – додав він по хвилі. – Там, мабуть, іще гірше, ніж у нас!

– Отакої! – мовила Тоні, – Зараз ви знову почнете нападати на аристократію, видно з вашого обличчя. Не гарно так, Мортене! Ви коли-небудь знали хоч одного аристократа?

– Слава богу, ні! – майже обурено вигукнув Морі єн.

– От бачите! А я знала. Щоправда, дівчину, Армгард фон Шіллінг, он звідти, я вже про неї розповідала вам. Вона була добріша, ніж ми з вами, не надавала ніякісінької ваги своєму аристократичному походженню, їла копчену ковбасу й завжди говорила про корів…

– Звичайно, винятки є, панно Тоні! – палко сказав Мортен. – Але послухайте… Ви дівчина і дивитесь на все дуже суб’єктивно. Знаєте одну аристократку і кажете: таж вона чудова людина! Певна річ… Проте, щоб їх засуджувати всіх разом, не треба знати жодної! Бо йдеться про загальний принцип, про державний лад! Тут уже вам нічого сказати… Як? Комусь досить тільки народитися, щоб уже стати вибранцем, аристократом, що має право на всіх нас дивитися звисока, бо ми, хоч би які мали заслуги, ніколи не зможемо піднятися до його становища!

Мортен говорив з наївним, добродушним обуренням, почав був навіть жестикулювати, проте сам помітив, що жести виходять незграбні, й кинув свій намір. Але говорити не перестав. Не міг перестати. Він сидів, подавшись наперед, заклавши великого пальця між гудзики куртки, й силкувався надати своїм лагідним очам упертого виразу.

– Ми, буржуазія, третій стан, як нас досі називали, хочемо, щоб існувала тільки аристократія заслуг, ми більше не визнаємо аристократії як касти дармоїдів, заперечуємо теперішню ієрархію станів… Ми домагаємося волі й рівності для всіх, хочемо, щоб жодна людина не підлягала іншій, щоб кожен корився тільки законові! Треба скасувати привілеї, покласти край сваволі! Всі повинні стати рівноправними дітьми держави, і так само, як немає більше посередництва між мирянином і богом, так і громадянин мусить перебувати у безпосередньому зв’язку з державою! Ми хочемо волі друку, ремесел, торгівлі… Хочемо, щоб усі люди могли конкурувати між собою без будь-яких привілеїв і щоб їм віддавали заслужене!.. Ми поневолені, нам зв’язано руки й ноги… Що я хотів сказати? Ага, послухайте! Чотири роки тому, знов були введені закони Германського союзу про університети й пресу. Гарні закони! Вони не дозволяють ні в пресі, ні з кафедри виголошувати правду, яка не зовсім відповідає тому ладові, що панує в державі… Розумієте? Правду в нас душать, не дають їй слова… А чому? Та на догоду ідіотському, застарілому, спорохнявілому ладові, який рано чи пізно все одно буде повалений, це кожен знає.» Мені здається, ви не розумієте, яка це підлість! Це ж насильство, тупе, брутальне, безоглядне насильство, цілковита глухота до духовних потреб людини і до вимог часу… Ні, я вам ще таке скажу… Прусський король учинив велику несправедливість! Тринадцятого року, коли французи захопили країну, він покликав нас і пообіцяв конституцію… Ми прийшли, звільнили Німеччину…

Тоні, що сиділа, спершись підборіддям на руку, і, збоку дивилась на нього, на хвильку аж задумалась, чи він справді міг брати участь у вигнанні Наполеона.

– І як ви думаєте, виконав він свою обіцянку? Де там! Теперішній король – красномовець, мрійник, романтик, як ви, панно Тоні… Зверніть увагу на одне: тільки-но філософи й поети визнають за віджилий якийсь погляд чи принцип і відкинуть його, король, що аж тепер поволеньки дійшов до нього, починає вважати саме цей принцип за найновіший та найкращий і міцно тримається його… Авжеж, такі от справи в нашому королівстві! Королі не тільки люди, а ще й дуже посередні люди, тому вони завжди відстають на цілі десятиріччя… Ох, з Німеччиною так вийшло, як з тим студентом, що в часи визвольної війни був молодий, відважний і запальний, а тепер став жалюгідним філістером…

– Ну добре, – сказала Тоні. – Хай так. Але дозвольте спитати одне: що вам до того? Ви ж не пруссак.

– Ой, хіба не однаково, панно Будденброк! Бачите, я звертаюся до вас на прізвище, і то навмисне… Власне я мав би навіть, сказати «мадемуазель Будденброк», щоб віддати всю ту шану, яка вам належить за становищем! Хіба в нас більше? волі, рівності, братства, ніж у Пруссії? Межі, суспільна драбина, аристократія – що тут, що там! Ви симпатизуєте аристократії. Сказати вам чому? А тому, що ви самі аристократка. Авжеж, ви не знали? Ваш батько – великої руки людина, а ви все одно що принцеса. Вас відділяє прірва від таких, як я, від тих, що не належать до вашого кола панівних родин. Ви, звичайно, можете колись задля відпочинку прогулятися з кимось із нас над морем, але потім знову повернетесь у своє коло вибраних і привілейованих, а ми лишаємось сидіти на камінні… – Голос його звучав схвильовано, аж якось дивно.

– Мортене, – сумно мовила Тоні, – то ви все-таки сердились, коли сиділи на камінні! Я ж хотіла вас відрекомендувати…

– О, знову видно, що ще говорить дівчина. Ви все прикладаєте до себе, панно Тоні! А я кажу в принципі… Тверджу, що в нас братства й людяності не більше, ніж у Пруссії… Якщо ж у моїх словах і є особистий момент, – трохи помовчавши, повів далі Мортен уже тихіше, але з тим самим дивним хвилюванням у голосі, – то я маю на увазі не теперішнє, а швидше майбутнє… той час, коли ви, вже мадам якась там, остаточно замкнетесь у своєму колі, а мені… мені довіку лишається сидіти на камінні…

Він замовк. Тоні також не озивалася. Вона відвернулась і дивилася на дощану стіну. Досить довго в альтанці панувала ніякова мовчанка.

– Пам’ятаєте, – знову почав Мортен, – я казав, що хотів би поставити вам одне запитання? Щоб ви знали, воно мені не сходить з думки від першого ж дня, як ви приїхали сюди… Ви нізащо не вгадаєте його, навіть не пробуйте! Я спитаю іншим разом, при нагоді, це не щось там нагальне, та й, врешті, воно мене зовсім не стосується… Я просто так, з цікавості… Ні, сьогодні я розповім вам про інше… Гляньте!

Мортен витяг з кишені кінчик вузенької смугастої стрічки й переможно, очікувально глянув Тоні просто у вічі.

– Яка гарна, – мовила Тоні, нічого не розуміючи. – А що вона означає?

Мортен урочисто відповів:

– Вона означає, що в Геттінгені я належу до студентської корпорації… Тепер ви все знаєте! У мене є й кашкет таких самих кольорів, але, Їдучи сюди, я надяг його на кістяк у поліційному мундирі… Тут мені однаково не випадає носити його, розумієте… Ви нікому не розкажете, я можу здатися на вас? Бо коли довідається батько, буде мені лихо…

– Що ви, Мортене! Певне, що на мене ви можете звіритись. Але я нічого не розумію… Ви в змові проти аристократії? Чого ж ви хочете?

– Ми хочемо волі, – сказав Мортен.

– Волі? – перепитала Тоні.

– Так, волі, щоб ви знали, волі! – ще раз проказав він і зробив непевний, трохи незграбний, проте сповнений захвату жест – простягнув руку, потім опустив її, показуючи на море, але не в той бік, де воно було затиснене в затоку Мекленбурзькою косою, а туди, де починалося чисте море, що мінилося чимраз вужчими зеленими, блакитними, жовтими й сірими смугами, чудове, неозоре, зливаючись на обрії з бляклим небом.

Тоні простежила поглядом за його рукою, і, поки вони обоє дивилися у безмежну далеч перед собою, їхні долоні, що лежали одна коло одної на сяк-так обтесаній лавці, майже з’єдналися. Вони довго мовчали, а море внизу шуміло, їм, спокійно, обважніло. І Тоні раптом здалося, ніби вони з Мортеном однаково розуміють величне, невизначене, сповнене передчуттів і туги слово «воля».