Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ четвертий

Консул Будденброк казав дружині:

– Якби я мав бодай найменшу підозру, що в Тоні є якась таємна причина не погоджуватися на цей шлюб! Але вона просто ще дитина, Бетсі. Вона любить розваги, танці на бенкетах, тішиться, коли до неї залицяються хлопці, бо знає, що вона вродлива і з Доброї родини… Може, потайці, несвідомо, вона й шукає чогось, але ж я бачу: вона, як то кажуть, ще й сама не знає, що в неї на серці… Спитайся її, і вона почне думати, вигадувати, проте нікого не назве… Вона ще дитина, козеня, вітрогонка… Якби вона погодилась, то вже б мала своє місце в житті, могла б гарно влаштувати свій дім, чого їй дуже хочеться, а за кілька днів уже полюбила б і чоловіка… Він не красень… боже мій, звичайно, не красень… але дуже показний чоловік. Врешті, що їй треба – мішок з грішми, та ще й помальований? Пробач уже мені купецький жаргон! Якщо вона бажає чекати, поки з’явиться хтось гарний, і не з порожньою кишенею, – то що ж, боже поможи! Тоні Будденброк не залишиться дівувати. Проте з іншого боку… все-таки ризиковано. Знову ж, скажу по-купецькому: мережу щодня закидають, та не щодня рибу тягають!.. Я вчора вранці мав довгу розмову з Грюнліхом – він уперто домагається руки Тоні. Я переглядав його конторські книги… Він мені приніс їх… Книги, Бетсі, такі, що хоч у рамку вставляй! Я висловив йому щире вдоволення. Справи його, як на таку молоду фірму, йдуть добре, навіть дуже добре. Має він десь сто двадцять тисяч талярів. Але це, мабуть, тільки основний капітал, бо Грюнліх щороку дістає добрий зиск… Я запитав про нього Дюшанів, і їхня думка теж непогана. Щоправда, вони його становища докладно не знають, але живе він по-джентльменському, буває в найкращому товаристві, і підприємство його, як усім відомо, широко розгалужене і жваво працює. Від деяких інших гамбуржців, скажімо, від такого собі банкіра Кессельмайєра, я одержав також цілком задовільні відгуки. Одне слово, ти знаєш, Бетсі, що я можу тільки псім серцем бажати цього шлюбу, бо він був би корисний для родини й для фірми! Господи, звичайно, мені шкода, що Тоні попала в таке важке становище. На неї тиснуть з усіх боків, вона ходить пригнічена й майже не озивається. А все ж я не можу зважитись отак навпростець узяти й відмовити Грюнліхові… Бо є ще одна причина, Бетсі, я тобі вже не раз казав про неї: останні роки нам не так уже добре й велося. Не те, щоб зовсім не щастило, ні, боронь боже, чесна праця завжди винагороджується. Вправи йдуть потихеньку… ох, надто вже потихеньку. І то тільки тому, що я проваджу їх незвичайно обережно. Відколи помер батько, наш капітал не виріс чи майже не виріс. Часи тепер не вельми сприятливі для купецтва… Одне слово, радості мало. Дочка наша на порі, і їй випадав можливість зробити партію, яку всі вважають за вигідну й почесну. То хай робить її! Чекати нерозважно, Бетсі, далебі нерозважно! Побалакай з нею ще раз. Я сьогодні вже вмовляв її, як тільки міг…

Тоні справді була в дуже важкому становищі, консул мав рацію. Вона вже не казала «ні», але й не мала сили, сердешна, сказати «так». Вона й сама добре не розуміла, чому ніяк не могла зважитись на шлюб.

Тим часом то батько відводив її вбік і починав поважну розмову, то мати садовила коло себе й вимагала остаточного слова… Дядька Готгольда та його родину в цю справу не втаємничували, бо ті завжди ставилися трохи глузливо до своїх родичів на Менгштрасе. Та навіть Зеземі Вайхброт дізналась про все і, чітко вимовляючи кожне слово, почала Тоні вчити розуму, навіть мамзель Юнгман сказала:

– Тоні, серденько, нічого тобі журитися, ти зостанешся серед найвищого кола…

І не миналося без того, щоб Тоні, побувавши в улюбленій, оббитій шовком вітальні в будинку біля міської брами, не почула від старої мадам Крегер:

– A propos[43]43
  Між іншим (франц.).


[Закрыть], до мене дійшли деякі чутки. Сподіваюсь, що ти схаменешся, крихітко моя…

Якось у неділю, коли Тоні з усією родиною була в Маріїнській церкві, пастор Келінг Крутими словами тлумачив те місце в біблії, де сказано, що жінка повинна лишити батька й матір і піти за чоловіком. Раптом він розпалився й почав вергати громи з амвона. Тоні перелякано звела на нього очі: чи не дивиться він просто на неї? Ні, хвалити бога, вгодоване пасторове обличчя було обернене в інший бік, і звертався він до всіх парафіян, що побожно слухали. А проте було ясно, що то новий наступ на Тоні і кожне його слово стосувалося саме її.

– Молода дівчина, майже дитина, – виголошував він, – що не має ще ані власної волі, ані власних поглядів на життя, а проте не слухав ласкавих батьківських порад, дістане заслужену кару, господь вивергне її з уст своїх…

На цьому вислові, який пастор Келінг дуже полюбляв і завжди вимовляв з великим запалом, його пронизливий погляд, підсилений гнівним порухом руки, все-таки звернувся на Тоні… Вона побачила, як батько, що сидів поряд з нею, підняв руку, наче хотів сказати: «Ну, ну! Не так різко…» Але тепер Тоні вже не мала сумніву, що пастор Келінг говорив це за намовою батька чи матері. Вона почервоніла й зіщулилась: їй здавалося, що весь світ дивиться на неї. А другої неділі рішуче відмовилась іти до церкви.

Вона стала мовчазна, майже ніколи не сміялася, втратила хіть до їжі і часом зітхала так тяжко й жалісно, наче боролася з якоюсь настирливою думкою, а тоді сумно поглядала на батьків… Не можна було не співчувати їй. Вона дуже схудла й змарніла. Врешті консул сказав:

– Далі так тривати не може, Бетсі, годі її мучити. Їй треба десь трохи поїхати, відпочити й опам’ятатися; ось побачиш, що тоді вона прийде до розуму. Я не можу кинути роботи, та й літо вже кінчається… але нам і вдома не зле. Вчора до мене випадково зайшов Шварцкопф із Травемюнде, Дідеріх Шварцкопф, старший лоцман. Я сказав йому кілька слів, і він залюбки погодився взята на якийсь час дівчину до себе… Видатки я йому поверну… Там вона житиме по-домашньому, купатиметься, дихатиме свіжим повітрям, і їй зразу стане краще. Том відвезе її, і все буде гаразд. Скажемо їй про це зараз-таки, краще не зволікати…

Тоні радо погодилась на батькову пропозицію. Хоч вона майже не бачилася з паном Грюнліхом, але знала, що він тут, веде переговори з її батьками й очікує… Господи, він може кожного дня з’явитися перед нею, зчинити крик, благати її! У Травемюнде, та ще й у чужих людей, їй буде безпечніше… Тож вона швидко, вдоволено спакувала свою валізу, наприкінці липня разом з Томом, що мав відпровадити її, сіла у величну крегерівську карету, весело попрощалася з усіма і, полегшено відітхнувши, виїхала за міську браму.

Розділ п’ятий

Шлях на Травемюнде йде просто до порона, а по той бік річки нікуди не звертає; Тоні з Томом знали його дуже добре. Сірий гостинець швидко стелився під ногами вгодованих мекленбурзьких гнідих Лебрехта Крегера, що глухо, невтомно вистукували копитами, хоч сонце пекло немилосердно й убогий краєвид навколо затягала курява. Задля такої події Будденброки перенесли обід на першу, і рівно о другій брат із сестрою виїхали з дому, а десь зразу після четвертої мали вже бути на місці, – бо коли найманій кареті на таку дорогу треба було три години, то крегерівський Йохен мав досить марнославства, щоб подолати її за дві.

Тоні, в сірій, простій, але гарній сукні й крислатому пласкому брилику, кивала головою, віддавшись мрійній дрімоті. Свою парасольку, такого самого сірого кольору, як і сукня, оздоблену кремовим мереживом, вона прихилила до відкинутого верха. Наче створена їздити в кареті, Тоні сиділа в зручній позі, елегантно схилившись на спинку і граціозно схрестивши ноги в черевиках з високою шнурівкою і в білих панчохах.

Том, уже двадцятирічний юнак, одягнений у добре пошитий блакитно-сірий костюм, зсунув бриля на потилицю і курив одну за одною російські цигарки. Він мав вигляд ще не зовсім дорослого, але в нього почали швидко рости вуса, темніші за чуба й за вії. Ледь піднявши, за звичкою, одну брову, він дивився на хмари і на дерева вздовж Гостинця, що їх поминала карета.

Тоні сказала:

– Я ще ніколи не раділа так, як тепер, що їду в Травемюиде… По-перше, з відомих тобі причин… Нічого тобі глузувати з мене, Томе; я так хочу опинитися ще на кілька миль далі від таких собі золотавих баків… Та головне, що я житиму в зовсім новому Травемюнде, на Першій лінії, у Шварцкопфів… І не матиму ніякого стосунку до курортного товариства… Я вже його знаю більше ніж доволі; і в мене нітрохи не лежить до нього серце… А крім того… той чоловік має там усюди вільну руку. Він може без жодних церемоній одного чудового дня, мило всміхаючись, з’явитися біля мене…

Том викинув цигарку і взяв з цигарниці другу. Ту цигарницю подарував консулові якийсь російський клієнт. На її накривці була майстерно вигравіювана тройка, на яку напали вовки. Том дуже полюбив ті тоненькі міцні цигарки з жовтими мундштуками і курив їх страшенно багато, та ще й набув погану звичку втягати дим глибоко в легені, а потім, розмовляючи, повільно випускати його.

– Так, – погодився він, – ти правду кажеш, парк у Травемюнде аж роїться гамбуржцями. Та й консул Фріче, той, що скупив увесь курорт, теж із Гамбурга… Тато каже, що він тепер процвітає… Між іншим, ти пропустиш багато цікавого, як не будеш часами заглядати до парку… Петер Дельман, звичайно, вже там: його в цей час ніколи немає в місті, А торгівля його йде, як сама собі хоче… Смішно! Ну… Й дядько Юстус неодмінно приїздитиме в неділю – трохи подихати свіжим повітрям і пограти в рулетку… Ще там є Меллендорфи, Кістенмакери, мабуть, у повному складі, і Гагенштреми…

– Певна річ! Як би там обійшлося без Сари Землінгер!..

– Між іншим, її звати Лаура, серденько, треба бути справедливою.

– І Юльхен з нею, звісно… Юльхен заповзялася цього літа заручитися з Августом Меллендорфом, і заручиться, ще б пак! Тоді вже вони остаточно влізуть у наше коло! Слухай, Томе, це просто обурливо! Щоб ці зайди…

– Ну боже мій… Штрунк і Гагенштрем домоглися великого успіху в своєму ділі, а це. головне…

– Звичайно! І всі знають, як вони його домоглися… Ліктями, ось як… Не мають ані благородства, ані доброго звичаю… Дідусь казав про Гінріха Гагенштрема: «У нього й бик телиться». Це достоту його слова.

– Хай буде й так, байдуже. Важливо, що вони мають великі гроші. А щодо заручин, то це дуже добра угода. Юльхен стане пані Меллендорф, а Август одержить гарну посаду…

– Ох, Томе, тобі аби тільки дражнитися зі мною! А я зневажаю цих людей…

Том засміявся.

– Боже мій, з ними просто треба рахуватися, щоб ти знала. Як казав недавно тато, вони йдуть угору. А, наприклад, ті самі Меллендорфи. Крім того, Гагенштреми здібні, цього в ніж не відбереш; Герман уже з великим успіхом працює у фірмі, а Моріц, дарма що слабий на груди, блискуче скінчив школу. Кажуть, дуже розумний хлопець. Тепер він студіює право…

– Ну й хай собі… Але принаймні я рада, Томе, що не кожній родині доводиться гнути перед ними спину і що, скажімо, ми, Будденброки, все-таки…

– Аякже! – мовив Том. – Краще не будемо хвалитися. Всі мають своє дошкульне місце, – додав він тихіше, глянувши на Йохенову спину. – Бог його святий знає, як, наприклад, стоять справи в дядька Юстуса. Тато завжди тільки головою хитає, як зайде про нього мова, а дідусеві, по-моєму, не раз уже доводилося вирятовувати його чималими сумами… Та й з двоюрідними братами не все гаразд. Юрген хоче вчитися далі, а і досі ніяк не складе іспитів за гімназію… Про Якоба теж кажуть, що в «Дальбека й кампанії» у Гамбурзі ним дуже невдоволені. Йому ніколи не стає грошей, хоч отримує він їх доволі. Коли йому відмовляє дядько Юстус, то шле тітка Розалія… Ні, по-моєму, нам кидати в когось камінь не доводиться. А як ти хочеш змагатися з Гагенштремами, то повинна вийти заміж за Грюнліха!

– Невже ми на те поїхали з дому, щоб про це балакати? Так, може, й повинна, але тепер не бажаю про це думати. Хочу просто забути про заміжжя. Тепер ми їдемо до Шварцкопфів. Я, властиво, ніколи їх навіть не: бачила… Вони приємні люди?

– О, Дідеріх Шварцкопф хлопець хоч куди! Так він сам про себе каже, але тільки після п’ятої чарки грогу. Якось він був у нас у конторі, і ми разом пішли до морського клубу… Він п’є, як жлукто. Його батько народився на судні норвезької лінії і потім став на тій самій лінії капітаном. Дідеріх пройшов добру школу; старший лоцман – відповідальна і досить добре оплачувана посада. Він стріляний морський вовк, але з дамами завжди галантний. Гляди, він іще почне до тебе залицятися…

– Ого! А дружина?

– Дружини я й сам не знаю. Мабуть, добра жінка. Між іншим, у них є син. Коли я вчився, він був в останньому чи передостанньому класі. Тепер він, мабуть, студент… Глянь, он уже й море! Ще якихось чверть години…

Вони трохи проїхали алеєю з молодих буків над самим морем, що мріло в сонячному сяйві, синє і мирне. Та ось із-за пагорба виринув круглий жовтий маяк, і якусь хвилину перед ними, мов на картині, вимальовувалась бухта з молом, червоні дахи містечка і невеличка гавань з вітрилами й снастями човнів. Карета в’їхала між перші будинки, поминула церкву, завернула на Першу лінію, що бігла вздовж річки, й зупинилася перед гарним будиночком з обплетеною виноградом верандою.

Старший лоцман Шварцкопф стояв перед дверима і, коли над’їхали Тоні з Томом, скинув з голови морського кашкета. То був невисокий кремезний чоловік з червоним обличчям, ясно-блакитними очима й сивою колючою бородою, що віялом тяглася від вуха до вуха. Рот його з товстою, червоною, гладенько виголеною верхньою губою, трохи скривлений, бо лоцман тримав у ньому дерев’яну люльку, мав вираз гідності й простодушності. Під розстебнутим кітелем із золотими галунами аж сяяв білий як сніг пікейний жилет. Лоцман стояв, широко розставивши ноги і трохи випнувши живота.

– Далебі, це для мене велика честь, мамзель, що ви захотіли пожити в нас якусь часину… – Він обережно висадив Тоні з карети. – Моє шанування, пане Будденброку! Як там татусь, добре почувається? А матуся? Я сердечно радий! Заходьте ж, панство, ласкаво просимо! Моя стара вже, мабуть, приготувала невеличку перекуску. А ти рушай до Педерсенового заїзду, – сказав він візникові, що заносив до хати Тонину валізу. – Там твоїх коней добре нагодують… Ви ж переночуєте в пасі пане Будденброку?.. О, чому ж ні! Коням треба відпочити, та й не встигнете ви до смерку вернутися в місто…

– А ви знаєте, тут не гірше, ніж у кургаузі, а може, ще й краще, – мовила Тоні за чверть години, коли вони сиділи на веранді й пили каву. – Яке чудове повітря! Аж сюди чутно водоростями. Я страшенно рада, що приїхала в Травемюнде!

Крізь повиті зеленню підпори веранди видно було широку мерехтливу річку з човнами й пристанями, а за нею будиночок поронника на довгій Мекленбурзькій косі, чи, як її ще називали, на «Привалі». Широкі чашки з синіми вінцями, схожі на мисочки, здавалися дивно незграбними порівняно із старою, вишуканою порцеляною Будденброків; але накритий стіл, з букетом лугових квіток перед Тониним місцем, мав дуже принадний вигляд, а крім того, після дороги хотілося їсти.

– Ось побачите, мамзель, як ви у нас поправитесь, – мовила господиня. – Во ви трохи змарніли, даруйте на слові. Сказано, міське повітря, ну, та ще всякі там бенкети…

Пані Шварцкопф, дочка пастора з Шлутупа, жінка десь років п’ятдесяти, була на голову нижча за Тоні і, можна сказати, навіть хирлява. Свої чорні ще коси, рівні й гладенько зачесані, вона збирала в сітку з великими вічками, а одягнена була в темно-брунатну сукню з вузеньким комірцем, сплетеним з білих нитей», і такими самими манжетами. Охайна, лагідна й привітна, вона щиро припрошувала гостей до булки з родзинками свого власного печива. Булка лежала в хлібниці, що мала форму човна, в оточенні, вершків, цукру, масла й стільникового меду. Краї в хлібниці були оздоблені бісерним вишиванням Метиної роботи. Сама ж Мета, чемна восьмирічна дівчинка в картатій сукенці і з білою, як льон, відстовбурченою кіскою, сиділа поряд з матір’ю.

Пані Шварцкопф вибачилась за кімнату, призначену Топі, – та вже встигла побувати там і переодягтися. Така, мовляв, проста…

– Де там, вона прегарна! З вікнами на море, а це основне, – сказала Тоні і вмочила в каву четвертий шматок булки з родзинками.

Том розмовляв з господарем про «Вулленвевера», якого саме ремонтували в місті.

Рантом на веранду зайшов юнак років двадцяти, з книжкою в руці. Він почервонів, скинув сірого фетрового капелюха і трохи незграбно вклонився.

– Щось ти припізнився, сину, – мовив лоцман. Тоді відрекомендував: —Мій син… – Він назвав ім’я, Тоні добре не вчула, яке саме. – Вчиться на лікаря. Тепер у нас на канікулах…

– Дуже приємно, – сказала Тоні, як її навчено.

Том підвівся й подав йому руку. Молодий Шварцкопф ще раз уклонився, поклав книжку і, знову почервонівши, сів до столу.

Він був середній на зріст, тонкий і дуже русявий, майже зовсім білий. Вуса в нього, такі ж безбарвні, як і підстрижений чуб на довгастій голові, ще тільки пробивалися і були мало що й помітні. Шкіру хлопець теж мав на диво світлу, кольору найкращої порцеляни; з найменшої причини вона вся бралася рум’янцем. Очі були сині, трохи темніші, як у батька, з тим самим виразом, не надто жвавий добродушно допитливим, а риси обличчя доладні й досить приємні. Коли він почав їсти, Тоні зауважила, що в нього надзвичайно тарні зуби, рівні й блискучі, як полірована слонова кістка. Вбраний він був у сіру закриту куртку з клапанами на кишенях, стягнену ззаду гумкою.

– Перепрошую, я таки спізнився, – сказав він; мова в нього була важкувата, якась рипуча. – Зачитався на березі і вчасно не глянув на годинника.

Він почав мовчки їсти і тільки подеколи допитливо позирав на Тома й Тоні.

Трохи згодом, коли господиня знову заходилася припрохувати Тоні до їжі, він озвався:

– Стільниковий мед можна споживати з спокійним серцем, панно Будденброк. Це чистий, натуральний продукт… Тут принаймні відомо, що ти ковтаєш… А вам треба добре харчуватися, бо тутешнє повітря виснажує організм… прискорює обмін речовин… Якщо ви не будете їсти як слід, то схуднете…

У нього була наївна й приємна манера під час розмови трохи нахиляти голову й інколи кидати погляд не на того, до кого він звертався.

Мати ніжно дослухалася до його мови й намагалася з обличчя Тоні вичитати, яке враження справляють на неї синові слова. Але старий Шварцкопф сказав:

– Годі тобі величатися своїм обміном речовин! Нам ці премудрощі ні до чого.

Юнак засміявся, знову почервонів і позирнув на Тонину тарілку.

Лоцман кілька разів називав сина на ім’я, одначе й саме воно, і протягла нижньонімецька вимова старого були такі незвичні для вуха Тоні, що вона ніяк не могла його второпати. Їй причувалося щось ніби «Мор» чи «Морг».

Після підвечірку Дідеріх Шварцкопф розгорнув поли кітеля, виставив білого жилета і, задоволено мружачись на сонці, запалив свою коротеньку дерев’яну люльку. Те саме зробив і його син, а Том узявся до своїх цигарок. Хлопці почали згадувати давні гімназичні історії, Тоні жваво прилучилася до їхньої розмови. Перекривили пана Штенгеля: «Ти мав провести лінію, голубе, а що в тебе вийшло? Риска!» Шкода, що не було Христіана: він би втяв це ще краще…

Раз під час балачки Том мовив сестрі, показуючи на квітки перед нею:

– Пан Грюнліх сказав би: «Яка пречудова оздоба!»

Тоні почервоніла з гніву, штовхнула його в бік і злякано показала очима на молодого Шварцкопфа.

Того дня Шварцкопфи надто забарилися з підвечірком, чекаючи на гостей, та й довго засиділись за кавою. Було вже пів на сьому і над «Привалом» почало сутеніти, коли лоцман підвівся з місця.

– Перепрошую, панство, – сказав він. – Мені ще треба навідатися до лоцманської станції… Вечеря в нас о восьмій, з вашого дозволу… Чи, може, сьогодні трохи пізніше, га, Мето? А ти, – він знову назвав синове ім’я, – теж довго тут не засиджуйся… Їди й берися до своїх кістяків… Може, мамзель Будденброк буде розпаковувати речі… Чи захочуть обоє прогулятися берегом… Не заважай їм!

– Господи, та чого ж йому не посидіти, Дідеріху? – з лагідним докором озвалася пані Шварцкопф. – А якщо панство захоче прогулятися над морем, то чого і йому не піти з ними? У нього ж канікули, Дідеріху! Невже хлопцеві не можна нітрохи розважитися з нашими гістьми!

Розділ шостий

Другого ранку Тоні прокинулась у чепурній кімнатці з меблями, оббитими ясним квітчастим ситцем, і відчула те радісне хвилювання, що його завжди відчував людина, коли розплющить очі на новому місці.

Вона сіла на ліжку, обняла руками коліна, закинула назад розпатлану голову і, дивлячись на вузеньку сліпучу смужку світла, що просмикувалось до кімнати крізь зачинені віконниці, почала поволі згадувати події вчорашнього дня.

Про пана Грюндіха вона майже забула. Місто, огидна сцена в кімнаті з краєвидами, напучування батьків і пастора Келінга – все те лишилося далеко позаду. Тут вона щоранку прокидатиметься без жодної турботи… Ці Шварцкопфи – чудові люди. Вчора до вечері подали не що як помаранчевий пунш, і всі випили за її щасливе перебування в цьому домі. Було дуже весело. Старий Шварцкопф розповідав морські історії, а молодий розказував про Геттінген, де він учився… Але ж дивно, що вона й досі не взнала, як його звуть! Так уже прислухалася, проте за вечерею ніхто не звертався до нього на ім’я, а спитатися, певна річ, не випадало. Тоні, напружено розмірковувала. Господи, як же хлопця звати? Мор?.. Морг?.. Між іншим, він їй дуже сподобався, цей Мор чи Морг. Яка в нього була приємна усмішка, хитра й добродушна заразом, коли він, замість попросити води, називав якісь дві літери й. цифру, чим неймовірно сердив старого. Але то, мовляв, була хімічна формула води… Щоправда, не цієї води: формула тутешньої, травемюндської рідини, мабуть, набагато складніша. Недарма в ній щомиті можна трапити на медузу… Та високе начальство має свої власні уявлення про питну воду… За що він знову дістав догану від батька за неповагу до начальства. Пані Шварцкопф усе дошукувалась на обличчі в Тоні захвату, а студент і справді говорив цікаво: і по-вченому, й весело… І весь час виявляв до неї велику увагу. Вона пожалілася, що коли їсть, їй завжди стає парко, – мабуть, у неї забагато крові… І що ж він на те відповів? Пильно глянув на неї і сказав, що жили на скронях справді набрякли, але з цього ще не випливає, нібито в голові забагато крові, себто червонокрівців… Навпаки, в неї може навіть бути невелике недокрів’я…

З різьбленого годинника на стіні вискочила зозуля й почала кувати високим дзвінким голосом.

– Сім, вісім, дев’ять, – порахувала Тоні. – Пора вставати!

Вона зіскочила з ліжка й розчинила віконниці. Небо було трохи захмарене, але сонце світило. За Лойхтенфельдом та його маяком мерехтіло побрижене море, відтяте праворуч Мекленбурзькою косою; синіми й зеленавими смугами воно тяглося вдалину і зливалося на обрії з небом. «Потім я піду скупаюся, – подумала Тоні, – та спершу добре поснідаю, щоб обмін речовин не виснажив мене…» Вона всміхнулася і швидко, радісно почала вмиватись і вбиратися.

За якусь хвилину по тому, як вибило пів на десяту, Тоні була вже готова. Двері до кімнатки, де ночував Том, стояли відчинені: він рано-вранці поїхав назад до міста. Навіть тут, нагорі, де були самі спальні, пахло кавою. Здавалося, той запах був властивий цілому будинку; він ще подужчав, коли Тоні спустилася вниз широкими сходами з суцільним дерев’яним поруччям і пішла коридором повз їдальню, світлицю і лоцманову контору. Бадьора, вбрана в білу пікейну сукню, вся аж променіючи з утіхи, Тоні зайшла на веранду.

Пані Шварцкопф удвох із сином сиділи за столом; посуд був уже майже весь прибраний. Господиня була в брунатній сукні і в синьому картатому фартусі. Перед нею стояв кошичок із ключами.

– Даруйте ласкаво, мамзель Будденброк, що ми на вас не почекали! – мовила вона, підводячись. – Ми люди прості, встаємо рано. Завжди роботи повно… Шварцкопф у своїй конторі. Ви не гніваєтесь, мамзель, правда ж?

Тоні в свою чергу теж вибачилася.

– Повірте мені, що я не завжди так довго сплю. Мене страх як мучить сумління… А все той учорашній пунш…

Молодий Шварцкопф засміявся. Він стояв коло столу і тримав у руках люльку. Перед ним лежала газета.

– Так, це все через вас! – сказала Тоні. – Доброго ранку! Ви водно зі мною цокалися… Тепер я заробила тільки холодну каву. Мені вже давно треба було поснідати й скупатися…

– Ні, купатися для молодої дами було б надто рано! О сьомій вода ще досить холодна, одинадцять градусів… Після теплої постелі вона просто обшпарює тіло…

– А хто вам сказав, мосьє, що я люблю купатися в теплій воді? – Тоні сіла до столу. – О, ви тримали для мене каву теплою, пані Шварцкопф!.. Але наллю я вже сама… Дуже дякую!

Господиня ще хвильку дивилася, чи смакує гості їжа.

– То ви добре спали першу ніч, мамзель? Боже мій, у нас-бо матраци набиті морською травою… Ми люди прості… А тепер я побажаю вам приємного апетиту і веселої прогулянки… Ви, напевне, зустрінете багато знайомих на березі… Якщо захочете, то мій син проведе вас. Пробачте, що більше не можу сидіти з вами, але мені конче треба йти до кухні. У нас сьогодні смажена ковбаса, то я вже хочу, щоб вона була якнайсмачніша…

– Я за стільниковий мед, – сказала Тоні, коли вони лишилися вдвох. – Тут принаймні відомо, що ти ковтаєш!

Молодий Шварцкопф підвівся й поклав люльку на поруччя веранди.

– Куріть собі! Мені це нітрохи не заважає. Я вдома коли сідаю снідати, то їдальня вже повна диму з татової сигари… Скажіть, будь ласка, – спитала раптом вона, – чи правда, їцо яйце таке саме поживне, як чверть фунта м’яса?

Студент спаленів.

– Ви з мене глузуєте, панно Будденброк? – спитав він, не знаючи, сміятися йому чи сердитись. – Мені вже й так батько вчора ввечері милив голову за моє розумування й величання, як він казав…

– Але ж я спихала цілком щиро! – Тоні так збентежилася, що на мить перестала їсти. – Величання? Як таке можна казати! Я справді хотіла б дещо дізнатися… Господи, я ж нічогісінько не тямлю, запевняю вас! Завжди була серед найледачіших учениць у Зеземі Вайхброт. А ви, по-моєму, так багато всього знаєте…

Про себе ж Тоні подумала: «Величання? Коли людина попадає в незнайоме товариство, вона показує себе з найкращого боку, добирає слова і намагається сподобатись – що ж тут дивного…»

– Ну так, якоюсь мірою вони дорівнюють одне одному, – мовив він, підлещений. – З огляду на певні поживні речовини…

І вони почали балакати – Тоні снідаючи, а молодий Шварцкопф курячи люльку, – про Зеземі Вайхброт, про Тонине життя в пансіоні, про її товаришок: Герду Арнольдсен, що вернулася до Амстердама, і Армгард фон Шіллінг – її білий дім видно було з тутешнього берега, принаймні ясної днини…

Доївши і витерши рота, Тоні спитала, показуючи на газету:

– Є там щось цікаве?

Молодий Шварцкопф засміявся й похитав головою з глузливим співчуттям:

– Де там… Що в «Міських вістях» може бути цікавого? Це ж нікчемна газетка!

– Справді?.. А тато й мама завжди її передплачують…

– Ну звичайно! – сказав він і почервонів. – Я ж, бачите, також її читаю, бо не маю нічого іншого напохваті. Одначе не так уже й страшенно цікаво дізнаватися, що оптовий торговець консул такий-то наміряється справляти срібне весілля… Авжеж! Ви смієтеся… От якби ви почитали колись інші часописи, скажімо, «Кенігсберзьку Гартунгову газету» чи «Рейнську газету», то знайшли б там дещо цікавіше! Хай собі там прусський король хоч що каже…

– А що він каже?

– Та… ні, на жаль, я перед дамою не можу переповісти його слів. – Він знову почервонів. – Король досить неприхильно відгукнувся про ті газети. – На обличчі його з’явилася силувана іронічна усмішка, що на мить неприємно вразила Тоні. – Вони, бачте, не вельми шанують уряд, аристократію, духівництво, юнкерів… І вміють дуже спритно водити за носа цензуру…

– А ви? Також не шануєте аристократії?

– Я? – перепитав він і зніяковів.

Тоні підвелася.

– Ну, про це ми поговоримо іншим разом. Що, як я тепер піду на море? Гляньте, на небі вже немає ні хмаринки. Сьогодні не буде дощу. Ох, як мені хочеться знову пірнути в море! Ви проведете мене?