Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

По двох з половиною роках, у середині квітня, коли весна швидше, ніж завжди, вступила в свої права, сталася подія, через яку старий Йоганн Будденброк весь час щось весело мугикав собі під ніс, а його син світився тихою радістю.

Якось у неділю, о дев’ятій годині ранку, консул сидів коло вікна в малій їдальні перед великим, брунатним секретером, що його опукле віко з допомогою хитрого механізму відсувалося назад. Перед ним лежала товста шкіряна тека, повна паперів, але він дістав з шухляди зошита з золотими берегами, в тисненій палітурці і, припавши до нього, заходився мережити своїм тонким, дрібним, квапливим письмом, старанно, невпинно, відриваючись тільки на те, щоб умочити гусяче перо в масивну металеву чорнильницю…

Вікна стояли відчинені, і з саду, де лагідне сонце осявало перші бруньки й де зухвало перегукувалися двоє пташиних голосів, повівав весняний легіт, сповнений свіжих, ніжних запахів, і часом тихо, скрадливо ворушив завісами. В кімнаті сонячне проміння лягало на білу скатертину з незметеними ще крихтами й мерехтіло на золотих віночках чашок, що мали форму стулок.

Обидві половинки дверей до спальні також були відчинені, і звідти долинав голос Йоганна Будденброка; він тихо наспівував смішну старовинну пісеньку:

 
Є добрий, любий чоловік,
Що милу вдачу має:
Суп варить, колиса дитя
І квітки поливає.
 

Він сидів над невеличкою колискою з зеленими шовковими завісками, що стояла коло високого ліжка з запоною, і легенько гойдав її. В ліжку лежала пані Елізабет. Вони з чоловіком, щоб було зручніше, перебралися на якийсь час сюди, а старі влаштували собі спальню в третій кімнаті на півповерсі. Тепер мадам Антуанета, у фартусі поверх смугастої сукні і в чепчику на тугих білих буклях, поралася коло столу, заваленого полотном і фланеллю.

Консул Будденброк майже не поглядав до сусідньої кімнати, так захопився своєю справою. З обличчя йому не сходив поважний, майже страдницький з надмірного розчулення вираз. Вуста в нього були трохи розтулені, підборіддя ледь одвисло, на очі часом набігали сльози. Консул писав:

«Сьогодні, 14 квітня 1838 року, о шостій годині ранку, моя кохана дружина Елізабет, із дому Крегерів, з божою допомогою щасливо народила донечку, що при святому хрещенні має отримати ім’я Клара. Господь був ласкавий до неї, хоч доктор Грабов і визнав, що пологи настали трохи раніше терміну, та й перед ними не все було гаразд, і сердешна Бетсі тяжко настраждалася. О господи наш Саваофе, хіба є ще такий бог, як ти, що помагаєш у потребі й небезпеці і Навчаєш нас, як слід пізнавати твою волю, щоб у страхові й покорі виконувати заповіді твої! Господи милостивий, веди й борони нас усіх, поки ми житимем на цій грішній землі…»

Перо поспішало далі, спритно виводило рівненькі, дрібні літери, часом робило купецьку закрутку і рядок по рядкові промовляло до бога. Через дві сторінки консул написав: «Своїй меншій доньці я виписав поліс на сто п’ятдесят срібних талярів. Веди її, господи, своєю дорогою і дай їй чисте серце, щоб вона, як настане її час, увійшла в оселю вічного спочинку. Ми ж бо знаємо, як важко вірити цілою душею, що любий Ісус – найдорожчий наш скарб, надто мізерне й слабке наше земне серце…»

Ще через три сторінки консул вивів: «Амінь», та перо бігло далі, порипуючи, мережило аркуш за аркушем. Воно писало про благодатне джерело, що втамовує спрагу стомленого подорожнього, про святі криваві рани спасителя, про дорогу вузьку й дорогу широку та про безмежну велич господню. Ніде правди діти, консулові після якогось речення хотілося закінчити, відкласти перо й піти до своєї дружини чи податися до контори. Та як! Невже його так швидко втомила розмова з творцем і вседержителем? Чи ж не блюзнірство буде вже тепер її скінчити?.. Ні, нізащо! І немов у покуту за своє нечестиве бажання він цитував ще довші уривки з святого письма, молився за своїх батьків, за дружину, за дітей і за самого себе, навіть за брата Готгольда, аж нарешті, після ще одного вислову з біблії й останнього, потрійного «амінь», посипав жовтим піском написане і, відітхнувши, випростався.

Він заклав ногу за ногу й заходився поволі гортати зошита назад, подекуди перечитуючи свої записи й міркування про окремі події, і його знову пойняла радість і вдячність на думку, що правиця господня завжди охороняла його в усіх небезпеках. Він мав колись дуже тяжку віспу, всі вважали, що йому вже не жити на світі, а він, бач, видужав. Одного разу він ще дитиною дивився, як у будинку поблизу готувалися до весілля й варили багато пива (давній звичай велів ниво на весілля варити вдома). Перед дверима поставили величезну діжку з запарою. І ось та діжка вдала, придавивши боком хлопця, та ще й так загуркотіла, що всі сусіди повибігали надвір. Шестеро чоловік насилу поставили її на місце. Йому розбило голову, з рани цебеніла кров. Його занесли до якоїсь крамниці, а що він ще дихав, то послали по лікаря й по хірурга. Та люди казали батькові, що, мовляв, він собі може посилати по них, боронь боже, щоб хто його відраював, проте хлопець однаково не лишиться живий… І дивіться: всемогутній господь поблагословив заходи лікарів і знову допоміг йому цілком видужати!

Наново переживши подумки ту нещасливу подію, консул іще раз сягнув по перо й дописав під своїм останнім «амінь»: «Так, господи, я славитиму тебе довіку!»

Іншим разом, ще зовсім молодим, він поїхав до Бергена, і якби господь не врятував його, був би втонув. «Була саме гаряча пора для рибалок, – читав він, – із півночі припливло багато човнів, і нам довелося добре наморочитись, щоб пробитися поміж ними й пристати до свого помосту. Вийшло так, що я стояв на краю шаланди, впершись ногами в кочет, а спиною в борт сусіднього баркаса, й намагався підтягти шаланду якнайближче до помосту. Та, на моє лихо, дубовий кочет у мене під ногами зламався, і я сторч головою полетів у воду. Я виринаю раз, а поблизу нема нікого, щоб схопити мене; я виринаю вдруге, а на мене саме напливла шаланда. І хоч на ній не бракувало людей, що хотіли мене врятувати, але їм спершу треба було повідштовхувати човни, щоб ті не затовкли мене. І всі їхні зусилля були б даремні, якби тієї миті на одному баркасі не лопнула сама собою линва, якою він був пришвартований. Баркас віднесло вбік, і з божої ласки на воді утворилося вільне місце. І хоч утретє я випірнув лише настільки, що стало видно мого чуба, а проте люди з усіх боків шаланди посхилялися над водою, і тому, хто лежав на носі, пощастило схопити мене за чуба, а я вчепився йому в руку. Але він тоді сам мало не шубовснув у воду й так зарепетував, що всі почули, миттю вхопили його за ноги й щосили тримали, щоб він не впав. Я також міцно тримався за нього, хоч він кусав мене за руку, і так він допоміг мені врятуватися…»

Далі йшла дуже довга подяка господові, що її консул перечитав із сльозами на очах. «Не одне я міг би сказати, – писалося в іншому місці, – коли б мав намір змалювати свої пристрасті, але…»

Ці сторінки консул вирішив краще перескочити й заходився читати по. кілька рядків з тієї пори, коли він одружився й коли народилася перша дитина. Щиро казати, його шлюб навряд чи можна було назвати одруженням з кохання. Якось батько поплескав його по плечу й поірадив звернути увагу на дочку багатія Крегера, що могла б принести фірмі добрий посаг; він радо погодився і відтоді шанував свою дружину як пару, дану йому богом…

Те саме було і з другим шлюбом його батька.

 
Є добрий, любий чоловік,
Що милу вдачу має… —
 

наспівував той стиха в опальні. Шкода, що старий так легковажив ці давні записи й папери. Він жив тільки теперішнім і був досить байдужий до минулого родини, хоч колись і сам дещо записував своїм кучерявим письмом у грубий зошит з золотими берегами: ті нотатки здебільшого стосувалися його першого подружжя.

Консул перегорнув кілька пожовклих аркушів, грубших і дебеліших за ті, що він сам додав у зошит… Авжеж, Йоганн Будденброк був, мабуть, зворушливо закоханий у свою першу дружину, дочку бременського купця; той єдиний короткий рік, що йому судилося прожити з нею вкупі, він вважав за найкращий на своєму віку. «L’annee la plus heureuse de ma vie»,[35]35
  Найщасливіший рік у моєму житті (франц.).


[Закрыть] – написав він і підкреслив ці слова хвилястою рискою, не побоявшись, що мадам Антуанета їх прочитає…

Та потім знайшовся Готгольд, і його народження звело Жозефіну в могилу… Про цю подію на грубому папері збереглися дивні записи. Виходило, що Йоганн Будденброк щиро й непримиренно ненавидів ту нову істоту від першої ж хвилини, коли її зухвалі порухи почали справляти матері нестерпний біль, ще до того, як вона жива й здорова з’явилася на світ, а Жозефіна, втопивши безкровне обличчя в подушку, сконала – і так ніколи й не пробачив тому нахабі, що прийшов непроханий і ріс собі, веселий та безтурботний, після материної смерті… Консул цього не розумів. «Жозефіна померла, – міркував він собі, – виконавши високе призначення жінки, і я, бувши батьком, переніс би свою ніжну любов на істоту, якій вона подарувала життя і яку, помираючи, залишила мені». Та батько вбачав у своєму старшому синові тільки негідного руйнівника свого щастя. Згодом він одружився з Антуанетою Дюшан із багатої, відомої гамбурзької родини, і життя їхнє минало під знаком взаємної пошани та уваги…

Консул ще погортав зошита, прочитав у самому кінці короткі записи про своїх власних дітей; про кір у Тома, жовтяницю в Аінтонїї, про те, як Христіан переніс вітрянку; проглянув нотатки про всілякі подорожі – до Парижа, Швейцарії і Марієнбада, куди він їздив разом з дружиною, тоді знову вернувся назад, аж до пожовклих, пошарпаних, схожих на пергамент аркушів, списаних вицвілим від давності чорнилом. То було розгонисте, кучеряве письмо консулового діда, також Йоганна Будденброка. Записи починалися з докладного родоводу, з його головної лінії. Оповідалося, як наприкінці шістнадцятого сторіччя перший з відомих Будденброків оселився у Пархімі, а його син став радником у Грабау. Як згодом один Будденброк, кравець за фахом, одружився в Ростоку, «дуже добре мався» – ці слова були підкреслені, – і наплодив силу-силенну дітей, що народжувалися і живі й мертві, як коли випадало… Як знову ж таки ще один Будденброк, що вже звався Йоганном, став купцем у Ростоку і як нарешті, через багато років, прибув сюди консулів дід і заснував фірму торгівлі збіжжям. З життя цього предка вже відома була кожна дата: коли він хворів на вітрянку, а коли мав справжню віспу, все докладно списано; коли він з горища впав до сушильні і лишився живий, хоч міг ударитись не об одну балку, і як шаленів у гарячці, – нічого не пропущено. До цих нотаток він додав багато добрих порад своїм нащадкам; серед них найдужче впадала в око одна, старанно виписана великими готичними літерами і обведена рамками: «Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати». Потім докладно оповідалося, що в нього є давня віттенберзька біблія і він має передати її своєму первісткові, а той – своєму старшому синові…

Консул Будденброк присунув до себе шкіряну теку, щоб узяти з неї й перечитати деякі папери. Там були давні-предавні, жовті, подерті листи, що їх сповнені турботи матері писали своїм синам, коли ті працювали десь на чужині; адресати подописували на них свої примітки: «Отриманий з радістю і прочитаний з вдячністю». Були також папери про громадянство з гербами й печатками вільного ганзейського міста, були поліси, віршовані поздоровлення і листи хрещених батьків. Були й зворушливі ділові листи, які, скажімо, син писав до батька і компаньйона з Стокгольма чи Амстердама, де до повідомлення, що пшениця доїхала добре, доточувалося пильне прохання негайно передати вітання дружині й дітям… Був там і приватний консулів щоденник з його подорожі по Англії і Брабанті – зошит у палітурках, оздоблених гравюрою, що зображала Іідінбурзький замок із ринковим майданом. Були й прикрі документи: злісні Готгольдові листи до батька, і, врешті, як веселий епілог – останній вітальний вірш Жана-Жака Гофштеде…

Почувся мелодійний швидкий дзвоник. У церковну вежу на тьмяній картині з зображенням стародавнього ринку, що висіла над секретером, вставлений був справжній годинник, і тепер він вибив десяту. Консул згорнув теку з родинними паперами, обережно заховав її у потайну шухляду секретера і пішов до спальні.

Стіни в ній оббиті були темною, у великих квітках, тканиною, тією самою, з якої зроблено й запону коло ліжка породіллі. В повітрі, трохи нагрітому від груби й насиченому змішаним запахом одеколону й ліків, ніби висіло відчуття полегкості й спокою після перебутої тривоги й мук. Крізь запнуті завіси ледве пробивалося світло.

Старі стояли, схилившись над колискою, й дивилися на дитину, що мирно спала. Пані Елізабет в елегантній мереживній кофті, з дбайливо зачесаними рудуватими косами, ще трохи бліда, але радісно усміхнена, простягла назустріч чоловікові свою гарну руку, і навіть тепер на її зап’ястку тихо дзенькнув золотий браслет. За своїм звичаєм, вона повернула руку долонею вгору, і це якось додало її жестові ще більшої щирості.

– Ну, Бетсі, як ти себе почуваєш?

– Добре, дуже добре, любий Жане!

Тримаючи її руку в своїй, він з другого боку колиски, навпроти батьків, схилився над дитиною, що солодко сопіла, і хвилину вбирав у себе її теплий, домашній, зворушливий запах.

– Хай тебе благословить господь, – тихо мовив консул і поцілував малу в чоло: її жовті, зморшкуваті пальчики розпачливо скидалися на курячі пазури.

– Нассалася і зразу поважчала, – сказала мадам Антуанета. – Глянь, як покруглішала…

– Хоч вірте, хоч ні, а вона подібна до Нети! – Обличчя в Йоганна Будденброка сьогодні аж сяяло з гордощів і щастя. – Ті самі чорнющі очі, хай мене дідько вхопить, коли ні…

Стара пані скромно заперечила:

– Ох, де там ще видно, на кого вона схожа… Ти йдеш до церкви, Жане?

– Так, уже десята, давно пора, я чекаю тільки на дітей.

Голоси дітей уже було чутно на сходах. Вони галасували, забувши про вояку чемність, і Клотільда зацитькувала їх. Але до кімнати вони, всі в підбитих хутром пальтечках – бо в церкві ще стояв зимовий холод, – ввійшли тихо й обережно, і то з двох причин: одне, що народилася сестричка, а друге, що перед службою божою належало зосередитись. Діти були рум’яні, збуджені. Яке їм нині випало свято! Лелека, – мабуть, був дужий, – крім сестрички, приніс їм ще повно всякого добра: Томасові новий ранець з тюленячої шкіри, Антонії велику ляльку з справжніми – це було диво! – косами, слухняній Клотільді книжку з малюнками (щоправда, вона, сповнена тихої вдячності, найдужче зацікавилася пакуночками з різноманітними цукерками: їх також приніс лелека), а Христіанові цілий ляльковий театр із султаном, смертю й чортом…

Діти поцілували матір, дістали дозвіл ще раз обережно зазирнути за зелену шовкову завіску, тоді слідом за батьком, що вже встиг одягти плащ з пелериною і взяти в руки молитовника, тихо й чемно подалися до церкви, їх супроводив пронизливий крик нового члена родини, що раптом прокинувся зі сну…

Розділ другий

На літо, десь уже в травні або в червні, Тоні Будденброк завжди перебиралася до діда й баби за місто, і щоразу з великою радістю.

Так гарно жилося серед природи в розкішно опорядженій віллі з довгими флігелями, службами, возовнями і велетенським садом, городами і квітниками, що спадали аж до самої Трави. Крегери жили на широку ногу; між цим вишуканим багатством і солідною, хоч і трохи важкуватою заможністю батьківського дому Тоні була чимала різниця. В діда й баби все було куди розкішніше, ніж там, і це справляло неабияке враження на молоду мадемуазель Будденброк.

Тут нікому й на думку не спадало прибирати самому в кімнатах чи робити щось на кухні; на Менгштрасе дідусь і мати також не надавали цьому великої ваги, зате батько й бабуся частенько загадували Тоні витирати порох і ставили їй за приклад віддану, скромну й працьовиту кузину Тільду. В малої панни прокидався феодальний норов материного роду, коли вона, лежачи в кріслі-гойдалці роздавала накази покоївці чи лакеєві… Крім них, старі Крегери мали ще візника і двох служниць.

Хоч там що кажіть, а приємно прокинутися вранці в просторій, оббитій ясною тканиною спальні і зразу ж відчути під рукою атлас важкої ковдри. Або ще й те: на перший сніданок у кімнаті з терасою, куди крізь відчинені двері з садка струменіла ранкова свіжіють, замість кави або чаю їй подавали чашку шоколаду – авжеж, щодня, як на іменини, шоколад із великим шматком пухкого пирога.

Щоправда, снідати Тоні доводилось самій, окрім неділі, бо дідусь і бабуся сходили вниз набагато пізніше, коли в школі вже давно починались уроки. Тоні вминала пиріг з шоколадом, хапала ранець з книжками, збігала з тераси й переходила чистий, доглянутий палісадник.

Мала Тоні Будденброк була дуже гарненька. З-під брилика спадали густі, кучеряві від природи, русяві коси, що з роками все більше темнішали, ледь віддута верхня губа надавала свіжому личкові з сіро-блакитними великими очима зухвалого виразу, зухвалістю віяло також від її тоненької зграбної постаті, а вузенькі ніжки в білих як сніг панчохах ступали пружно і впевнено. Багато людей знало доньку консула Будденброка й віталося з нею, коли вона виходила з хвіртки на каштанову алею: от хоча б городниця у великому брилі з ясно-зеленими зав’язками, що їхала з села на візку і гукала приязно: «Доброго ранку, панянцю!», або кремезний вантажник Матісен у чорній куртці, штанях під коліна, білих панчохах і черевиках з пряжками, що, переходячи вулицю, з поваги перед нею навіть скидав свого циліндра з грубого сукна…

Тоні спинялась на хвильку й чекала на свою сусідку Юльхен Гагенштрем, з якою звичайно йшла до школи. Ця дівчинка з трохи зависокими плечима й великими, блискучими чорними очима мешкала в сусідній віллі, геть обплетеній виноградом. Батько Юльхен, пан Гагенштрем – його родина оселилася тут зовсім недавно – одружився з молодою особою з Франкфурта, що мала незвичайно товсті чорні коси, а у вухах носила найбільші в місті діаманти; в дівоцтві прізвище її було Землінгер. Пан Гагенштрем, компаньйон експортної фірми «Штрунк і Гагенштрем», виявляв багато запалу й завзяття в обговоренні міських справ, проте суворіші шанувальники традицій, такі як Меллендорфи, Данггальси та Будденброки, були прикро вражені його одруженням і, хоч він був діяльний член різних колегій, комісій, правлінь тощо, недолюблювали його. Він ніби заповзявся при кожній нагоді сперечатися з представниками старовинних родин, хитро спростовував їхні думки, накидав свої і всюди виставляв себе як набагато діловитішу і потрібнішу людину, ніж вони. Консул Будденброк казав про нього: «Ох же й капосний той Гінріх Гагенштрем… На мене він, мабуть, особливо має зуб, бо стає мені на заваді, де тільки може… Сьогодні влаштував сцену на засіданні комісії громадської опіки, кілька днів тому – в департаменті фінансів…» А Йоганн Будденброк-старший додавав: «Такий паскуда, що далі нікуди!»

Одного разу консул з батьком прийшли на обід злій пригнічені. Що сталося? Та нічого особливого. Прогавили чималий вантаж жита до Голландії; Штрунк і Гагенштрем вихопили його в них з-під носа. Ну й хитрющий же той Гінріх Гагенштрем!

Такі розмови Тоні чула надто часто, щоб мати якесь тепле почуття до Юльхен Гагенштрем. Вони йшли разом до школи, бо мешкали в сусідстві, але дорогою тільки те й робили, що дражнили одна одну.

– Мій тато має тисячу талярів, – казала Юльхен, гадаючи, що страх як перебільшує. – А твій скільки?

Тоні мовчала з заздрощів і приниження. А тоді казала спокійно, наче між іншим:

– Сьогодні шоколад був страх який смачний! А що ти п’єш на сніданок, Юльхен?

– Ага, поки я не забула, – відповідала Юльхен, – хочеш яблуко? В мене багато є! А дзуськи, не дам! – Вона стискала губи, і її чорні очі аж зволожувалися з утіхи.

Інколи разом з ними йшов до школи брат Юльхен Герман, на кілька років старший за неї. Вона мала ще одного брата, Моріца, але він був хворобливий і вчився вдома. Герман був русявий, з пласким носом, що трохи нависав над верхньою губою. Крім того, він ненастанно плямкав губами, бо дихав тільки ротом.

– Дурниці, – казав він, – тато має куди більше, ніж тисячу талярів!

Та найцікавіше в ньому було те, що він на другий сніданок брав не хліб, а солодку булочку – м’яку довгасту молочну булочку з родзинками, а на неї товсто накладав язикової ковбаси або гусятини. Так йому смакувало.

Тоні Будденброк ніколи ще такого не бачила – солодка булочка з гусятиною. Мабуть, то щось дуже добре! І як одного ранку Герман дозволив їй зазирнути до своєї бляшанки з сніданком, – вона призналася, що хотіла б покуштувати його їжі.

– Тоді мені не стане, Тоні, – сказав він. – Але завтра я візьму зайвий шматок, щоб було й на тебе, якщо ти мені даси щось за нього.

Другого ранку Тоні чекала на алеї цілих п’ять хвилин, а Юльхен усе не було. Вона почекала ще хвилину, і тоді з’явився Герман, сам, без сестри; він вимахував бляшанкою, що висіла на пасочку, й стиха плямкав губами.

– На, – мовив Герман, – ось тобі булочка з гусятиною. І ні крихти сала, саме м’ясо. А що ти мені даси?

– Може, шилінг? – запитала Тоні.

Вони стояли посеред алеї.

– Шилінг? – перепитав Герман; тоді ковтнув слину й заявив: – Ні, я хочу щось інше.

– А що саме? – Тоні ладна була віддати все що завгодно за ті ласощі.

– Поцілунок! – вигукнув Герман Гагенштрем, обняв Тоні обома руками й почав завзято цілувати куди трапиться, але так і не торкнувся обличчя, бо Тоні надзвичайно спритно відвернула голову, вперлася лівою рукою, в якій тримала ранець, йому в груди, а правою з усієї сили вліпила йому три або й чотири ляпаси. Герман поточився назад, проте тієї миті з-за дерева, мов чорне бісеня, вискочила його сестра Юльхен, засичавши з люті, кинулась на Тоні, стягла з неї брилика й геть подряпала їй щоки… Після тієї події вони вже майже не товаришували.

А втім, Тоні не дала поцілувати себе молодому Гагенштремові зовсім не з соромливості. Вона була досить зухвала молода особа і своїми вибриками завдавала батькам, особливо консулові, чимало клопоту. Хоч вона мала розумну голівку і швидко засвоювала всю шкільну премудрість, її поведінка була така незадовільна, що врешті навіть начальниця школи, панна Агата Фермерен, аж спітнівши трохи з ніяковості, з’явилася на Менгштрасе і якнайчемніше попросила пані Елізабет суворо поговорити з дочкою, бо вона знову негарно поводилась на вулиці, хоч її вже не раз ласкаво попереджувано.

То байдуже, що Тоні знала геть усіх у місті і геть з усіма заходила в розмову; консулові це навіть подобалось, бо свідчило не про пиху, а про громадське почуття й любов до ближнього. Часто вона разом з Томасом вешталася по коморах над Травою, поміж купами вівса й пшениці, насипаними долі, балакала з робітниками та писарями, що ниділи в тісних темних конторах, розташованих у підвалах, а то навіть помагала вантажникам підіймати линвою мішки. Вона знала різників, що в білих фартухах, із ваганками в руках, ходили по Брайтештрасе; знала молочниць, що приїздили з села, і часом навіть сідала до них на візок, заставлений бляшаними дзбанами, й поганяла коня; знала сивобородих ювелірів з дерев’яних яток, що стояли рядком на ринку, і перекупок, що торгували рибою, фруктами й городиною, а також носильників, що на розі вулиць жували тютюн… Ну й добре, хай собі знає!

Але хіба винен блідий, безбородий, непевного віку чоловік, який вранці, сумно всміхаючись, гуляє на Брайтештрасе, що він несамохіть підстрибує на одній нозі, ледве зачує раптовий крик, чиєсь «гей!» чи «агов!»? Одначе Тоні ніколи не пропускала нагоди крикнути йому й подивитись, як він підстрибує. А хіба гарно було вічно допікати маленькій, худорлявій головатій жінці, що за всякої погоди заслонялася величезним дірявим парасолем, – гукати їй: «Мадам парасолька!» або ж «Печериця!» Чи, скажімо, ще з двома-трьома такими самими бешкетницями, як і сама Тоні, з’являтися до бабусі, що в тісному завулочку біля Йоганнісштрасе торгувала вовняними ляльками і мала справді таки дивні, червоні очі, щосили дзвонити, а коли старенька відчинить двері, прикидатися невинними й чемно питати, чи тут мешкає пані Плювачка, й чимдуж тікати з шаленим вереском? А Тоні Будденброк усе це виробляла, і навіть, здається, з чистим сумлінням. Бо коли хтось із скривджених погрожував їй, то треба було бачити, як вона відступала крок назад, відкидала гарненьку голівку з випнутою верхньою губою і напівобурено, напівглузливо вигукувала: «Овва!», ніби хотіла сказати: «Спробуйте тільки щось мені зробити! Хіба ви не знаєте, що я дочка консула Будденброка?»

Вона ходила по місту, наче маленька королева, що має право бути ласкавою чи жорстокою, як їй самій заманеться.