Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ перший

«30 квітня 1846 року.

Люба мамо!

Щиро дякую за листа і за повідомлення про заручини Армгард фон Шіллінг з паном фон Майбомом з Пепенраде. Сама Армгард також прислала мені повідомлення (дуже аристократичне на вигляд, із золотими берегами) разом з листом, де вона захоплено пише про свого нареченого. З її слів виходить, що він гарний, як намальований, і шляхетної вдачі. Яка вона, мабуть, щаслива! Всі виходять заміж; із Мюнхена я також отримала карточку від Єви Еверс. Їй припав директор броварні.

А тепер я хочу запитати вас, люба мамо: чому й досі тут нічого не чути про візит консула Будденброка? Може, ви чекаєте на офіційне запрошення від Грюнліха? Коли так, то дарма, бо він, здається мені, зовсім про це не думає, а як я йому нагадую, каже: «Добре, добре, серденько, але твій батько має інші справи». Чи, може, ви боїтеся, що будете мені заважати? Та ні ж, аніскілечки! Або думаєте, що я, побачивши вас, затужу за домівкою? Господи боже, я ж доросла, розважна жінка і добре знаю життя.

Я щойно ходила на чашку кави до мадам Кезелау, нашої сусідки; вони приємні люди, та й наші сусіди ліворуч, Гусмани (правда, їхній будинок стоїть далеченько від нашого), також дуже товариські. Ми маємо двох добрих друзів, обидва мешкають також тут, за містом: доктора Класена (про нього я ще напишу далі) і банкіра Кессельмайєра, Грюнліхового близького приятеля. Ви собі не уявляєте, що це за кумедний дідок! Він має сиві підстрижені баки, а на голові – ріденький чорно-білий чубчик, що більше скидається на пух і колихається від кожного подмуху вітерця. Він дуже балакучий, та ще й смішно крутить головою, ніби птах, тож я завжди прозиваю його «сорокою», але Грюнліх забороняє, каже, що сорока – злодійка, а пан Кессельмайєр чесна людина. Ходячи, він горбиться і загрібає руками, мов веслами; пух йому сягає трохи нижче маківки, а далі вже видно голу потилицю, червону й поморщену. В ньому є щось неймовірно веселе. Буває, поплеще мене по щоці й скаже: «Гарна ви жіночка, ну й пощастило Грюнліхові, що він вас спопав!» Потім виловить своє пенсне (він їх завжди носить із собою аж троє на довгих шнурочках, що весь час переплутуються на його білому жилеті), начепить на носа, спершу його зморщивши, розтулить рота і вдоволено дивиться на мене. Я тоді регочу йому просто в обличчя. А він нітрохи не ображається.

Сам Грюнліх ніколи не має вільного часу, вранці їде до міста нашою жовтою бричкою і часто повертається аж пізно ввечері. Інколи він сидить біля мене й читає газету.

Коли ми їдемо в гості, наприклад, до Кессельмайєра, чи до консула Гаутстікера на Альстердам, чи до сенатора Бока на Ратгаузштрасе, то доводиться наймати карету. Я вже не раз просила Грюнліха купити закритий екіпаж, бо коли живеш за містом, то він просто необхідний. Грюнліх майже пообіцяв мені, але він, хоч як дивно, взагалі не любить бувати зі мною в товаристві і кривиться, коли я сама буваю на людях. Чи не з ревнощів?

Наша вілла, яку я вам уже докладно описувала, люба мамо, справді дуже гарна, а нові меблі ще дужче її прикрасили, Салонові на першому поверсі навіть ви не мали б чого закинути: він весь у брунатному шовку. Їдальня поряд оббита дуже приємними панелями, а стільці коштували кожен цо двадцять п’ять марок. Я оце сиджу в кабінеті, що править нам за вітальню. Крім того, в нас іще є кімната для курців, де стоїть також ломберний стіл. У залі по той бік коридора (вона займає другу половину першого поверху) ми повісили жовті завіси – вони мають дуже аристократичний вигляд. Нагорі містяться спальні, ванна кімната, гардеробна і кімната для слуг. До жовтої; брички ми найняли хлопчика-грума. З обох служниць я загалом вдоволена. Не знаю, чи вони зовсім чесні, але, хвалити бога, мені не доводиться рахувати кожен гріш. Одне слово, тут усе влаштовано так, як і личить нашій родині.

А тепер, люба мамо, я розповім про головне, що я лишила насамкінець. Від якогось часу я почувала себе трохи дивно, розумієте, була не зовсім здорова, але й не те, щоб хвора. При нагоді я сказала про це докторові Класену. Це такий собі дрібненький чоловічок з великою головою і в ще більшому капелюсі з загнутими крисами. Він має іспанський ціпок із круглою кісткою замість держака і завжди підпирає ним свою довгу бороду, що стала майже ясно-зеленою, бо він багато років фарбував її в чорний колір. Якби ви побачили його! Він нічого не сказав мені, поправив окуляри, закліпав червоними очицями, ворухнув товстим носом, схожим на картоплину, захихотів і так зухвало подивився на мене, що я не знала, куди дітися. Потім оглянув мене і сказав, що все йде якнайкраще, тільки треба пити мінеральну воду, бо я, либонь, маю невеличке недокрів’я. О мамо! Обережно скажіть про це дорогому татові, нехай він запише все в родинні папери. Я не забарюся повідомити вас, як мені буде далі.

Вітайте від мене тата, Христіана, Клару, Тільду та Іду Юнгман. Томасові я недавно написала в Амстердам.

Ваша покірна дочка Антонія»

«2 серпня 1846 року.

Любий Томасе!

Я з задоволенням прочитав твого листа про те, як вам із Христіаном велося в Амстердамі; то, мабуть, були веселі дні. Про дальшу подорож, твого брата через Остенде до Англії я ще не маю звісток, але сподіваюся, що з божою допомогою вона відбулася щасливо. Дай боже, щоб Христіанові, коли вже він вирішив занехаяти наукову кар’єру, не пізно було навчитися чогось корисного у свого шефа Річардсона, і хай йому щастить у царині комерції! Містер Річардсон (Треднідл-стріт), як ти знаєш, наш давній клієнт. Я вважаю себе щасливим, що влаштував обох своїх синів у фірмах, які завжди підтримували зі мною найкращі стосунки. Ти вже тепер можеш відчути, який маєш із цього пожиток: я вельми вдоволений, що пан ван дер Келлен у цьому ж таки кварталі підвищив тобі платню і дає змогу на побічний заробіток; я переконаний, що своєю пильністю ти заслужив і далі заслуговуватимеш на цю ласку.

Разом з тим мені дуже прикро, що з здоров’ям у тебе не все гаразд. Те, що ти пишеш про нервозність, нагадує мені мою власну молодість, коли я працював у Антверпені і звідти мусив поїхати до Емса і пройти там курс лікування. Часом би і в тебе, сину мій, виникла така потреба, то я, звичайно, готовий помогти тобі словом і ділом, хоч цієї неспокійної з огляду на політичні події поріг і намагаюсь уникати зайвих видатків.

А проте в середині червня ми з матір’ю їздили до Гамбурга відвідати твою сестру Тоні. Чоловік її нас не запрошував, але зустрів дуже тепло й обидва ті дні, що ми там пробули, так ревно опікувався нами, що навіть занедбував свої справи, а ми заледве урвали час навідатися в місто до Дюшанів. Антонія тепер на п’ятому місяці; її лікар запевняє, що все йде, хвалити бога, нормально.

Ще я хотів би згадати про один лист пана ван дер Келлена, який мене втішив тим, що ти й privatim[48]48
  Як приватна особа (лат.).


[Закрыть] у його родинному колі бажаний гість. Ти. тепер, сину мій, у такому віці, коли починають пожинати плоди виховання, винесеного з батьківського дому. Тож хай тобі стане у пригоді мій досвід: я в твої роки і в Бергені, і в Антверпені завжди намагався прислужитись і сподобатися дружині свого принципала, і це мені дуже й дуже ішло на користь. Крім того, що знатися ближче з родиною свого принципала почесно й приємно, ти ще й знайдеш у господині прихильну заступницю на той випадок, хоч і вельми небажаний, а все-таки можливий, коли ти, часом, щось не доглянеш у роботі або ж чимось іншим накличеш на себе господареве невдоволення.

Щодо твоїх планів на майбутнє, то мені приємно, сину, що в них видно таке жваве зацікавлення справами, хоч я й не можу з ними цілком погодитись. Ти виходиш із засади, що збут продуктів, які виробляють в околицях нашого міста, таких, як зерно, рапс, шкіри, хутра, вовна, олія, макуха, кістки тощо, – перша і найприродніша справа тутешніх комерсантів, і наміряєшся, поряд з комісійною торгівлею, найбільше уваги приділяти саме їй. Свого часу, як конкуренція в цій галузі була ще невелика (тепер вона набагато зросла), я теж плекав такі думки і, коли випадав час і нагода, навіть дещо пробував зробити. Моя подорож до Англії мала передусім мету зав’язати і в цій країні стосунки, що могли б посприяти моїм задумам. Я дістався аж до Шотландії і познайомився з багатьма корисними людьми, але швидко зрозумів, яку небезпеку несуть у собі експортні операції до тієї країни, і відмовився від своїх намірів, тим більше, що ніколи не забував перестороги нашого пращура, засновника фірми: «Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати!»

Цієї засади я сподіваюся свято триматися до кінця свого життя, хоч часом і сумніваюся в ній, дивлячись на людей, що без таких принципів куди краще дають собі раду. Я маю на думці фірму «Штрунк і Гагенштрем», що безперервно розростається, тим часом як наші справи йдуть надто вже потихеньку. Ти ж бо знаєш, що внаслідок смерті твого діда паш капітал зменшився й більше не росте, і я молю бога, щоб мені вдалося залишити тобі справи хоча б у такому стані, як тепер. У нашому повірникові панові Маркусу я маю досвідченого і розважного помічника. Якби ж то родина твоєї матері вміла трохи берегти гроші! Спадок для нас матиме важливе значення.

Я завалений працею в конторі і в місті. Мене вибрано старшиною Бергенської морської колегії, а також громадським представником у департамент фінансів, у торговельну колегію, ревізійну комісію і в правління притулку святої Анни.

Щире вітання передають тобі мати, Клара і Клотільда. Кланяються тобі також сенатор Меллендорф, доктор Евердік, консул Кістенмакер, маклер Гош, Х.-Ф. Кеппен, а з контори – пан Маркус та капітани Клот і Клетерман. Хай благословить тебе господь, сину мій! Працюй, молись і ощадь!

З турботою про тебе і з любов’ю твій батько»

«8 жовтня 1846 року.

Любі й вельмишановні батьки!

Нижчепідписаний вважає за свій приємний обов’язок повідомити Вас, що Ваша дочка, а моя кохана дружина Антонія щасливо обродилася півгодини тому. З божої волі знайшлася дівчинка, і я не доберу слів, щоб виповісти Вам, який я радий і зворушений. Люба породілля, а також дитина почувають себе дуже добре, доктор Класен цілком задоволений перебігом пологів. Пані Гросгеоргіс, акушерка, каже, що все відбулося якнайкраще.

Хвилювання змушує мене відкласти перо. Кланяюся високоповажаним батькам з почуттям глибокої пошани і ніжності,

Б. Грюнліх

Якби народився хлопець, то в мене було для нього напоготові дуже гарне ім’я. А тепер я хочу назвати її Метою, але Гр. наполягає на Еріці.

Т.»

Розділ другий

– Що з тобою, Бетсі? – запитав консул, сідаючи до столу і знімаючи тарілку, якою накритий був його суп. – В тебе щось болить, га? Ти на вигляд, наче хвора.

Біля круглого столу у великій їдальні стало тепер далеко не так людно. Крім консула з дружиною, обідали тільки мамзель Юнгман, десятирічна Клара і худа, покірлива Клотільда, яка мовчки поїдала все, що подавали на стіл. Консул обвів їх очима – у всіх повитягувані, заклопотані обличчя. Що сталося? Консул і сам був знервований і зажурений: на біржі панував неспокій, викликаний тим заплутаним шлезвіггольштінським конфліктом… А тут іще одна тривога висіла в повітрі. Згодом, коли Антон вийшов по м’ясну страву, консул довідався, що сталося в нього вдома. Тріна, кухарка Тріна, що досі вірно й щиро їм служила, раптом відверто збунтувалася. На превелике невдоволення пані Елізабет вона від деякого часу заприятелювала, чи, швидше, уклала якусь духовну спілку з помічником різника, і той вічно закривавлений тип, мабуть, згубно вплинув на розвиток її політичних поглядів. Коли сьогодні пані Елізабет зробила їй догану за невдалу підливу, вона вперлася в боки закасаними руками і заявила таке:

– Постривайте-но, пані, довго вже так не буде, скоро настане інший лад; тоді я сидітиму в шовках на канапі, а ви мені слугуватимете.

Певна річ, її негайно ж звільнено зі служби.

Консул похитав головою. Останнім часом у нього й самого багато що викликало тривогу. Щоправда, старші за віком вантажники і робітники з комор, досить розважні, не давали збити себе з пантелику, зате серед молодших то той, то інший своєю поведінкою засвідчував, що новий, бунтарський дух підступно закрадався й сюди… Навесні сталися вуличні заворушення, хоч уже був готовий проект нової конституції, що відповідала вимогам часу, – трохи згодом, незважаючи на опір Лебрехта Крегера та деяких інших упертих старих буркунів, декретом сенату їй надано силу державного закону. Вибрано народних представників, скликано парламент. Але спокою не було. Скрізь панував нелад. Кожен хотів по-своєму переглянути конституцію і виборче право, всі перелаялися. «Становий принцип!» – пропонували одні – до них належав і консул Йоганн Будденброк. «Загальне виборче право!» – вимагали інші, і серед них Гінріх Гагенштрем. Ще інші кричали: «Загальностанові вибори!» – і, мабуть, самі не розуміли як слід, що це означає. В повітрі носилися ще й такі ідеї, як скасування різниці між «громадянами міста» і просто «мешканцями», збільшення можливостей набувати громадянські права для нехристиян. Тож і не диво, що будденброківській Тріні заманулося сидіти в шовках на канапі! Ох, це ще не найгірше. Насувалися страшніші події, консул відчував цю загрозу…

Було перше жовтня сорок восьмого року, по синьому небу перебігали легенькі хмарки. Сонячне проміння пронизувало їх наскрізь, забарвлюючи в ясно-сріблястий колір. Воно вже не мало великої сили, тож у кімнаті з краєвидами за високими блискучими гратками каміна тріскотів вогонь.

Мала Клара, темно-русява дівчинка з трохи суворими очима, плела коло столика під вікном, Клотільда, також із плетивом, умостилася на канапі біля пані Елізабет. Хоч Клотільда Будденброк була не набагато старша за свою заміжню кузину – мала тільки двадцять один рік, – її довгобразе обличчя вже почало загострюватися, а гладенько зачесані коси, не русяві, а якісь тьмяно-попелясті, додавали останню рисочку до її образу старої панни. Клотільда була вдоволена цим і нічого не робила, щоб змінити свій вигляд. Може, вона відчувала потребу якнайшвидше постарітесь і якнайшвидше позбутися своїх сумнівів і надій. У неї не було ні шеляга за душею, тому вона знала, що в цілому світі не знайдеться нікого, хто б одружився з нею, і покірним поглядом зустрічала своє майбутнє, що нічого не обіцяло їй, крім животіння десь у маленькій кімнатці на пенсію, яку могутній дядько виклопоче їй у котромусь благодійному закладі для бідних дівчат із гарних родин.

Пані Елізабет перечитувала листи. Їх було два: в одному Тоні повідомляла, як добре росте й набирається сили мала Еріка, а в другому Христиан захоплено розповідав про лондонське життя-буття, щоправда, досить скупо згадуючи про свою працю в містера Річардсона… Пані Елізабет, що наближалася до середини п’ятого десятка, нарікала на гірку долю русявих жінок – ранню старість. Ніжний колір шкіри, що звичайно йде в парі з рудуватими косами, незважаючи на всі масті, у ці роки вже блякне, а самі коси невблаганно почали б сивіти, якби вона не мала рецепта одного паризького настою, що, слава богу, поки що помагав. Пані Елізабет твердо вирішила ніколи не бути сивою. Коли вже настій виявиться безсилим, вона носитиме перуку такого кольору, як були її коси замолоду… На самому вершечку її і досі ще майстерної зачіски був пришпилений шовковий бантик, облямований білим мереживом: перший початок чепчика, вірніше, легенький натяк на нього. Широка шовкова сукня спадала додолу великими згортками, пишні рукави були підшиті цупкою марлею. Як завжди, на зап’ястку подзенькували два золоті браслети. Була третя година пополудні.

Раптом з вулиці почулися вигуки, крик, якесь зухвале ревіння, свист, тупіт безлічі ніг по бруківці, гамір, що чимраз наближався й дужчав…

– Мамо, що це? – запитала Клара, визираючи крізь вікно в дзеркальце, прибите знадвору, щоб видно було вулицю внизу – Скільки людей!.. Що там сталося? Чого вони так радіють?

– Боже милий! – вигукнула пані Елізабет, кинула листи, схопилася і злякано підбігла до вікна. – Невже це… О господи, так, революція! Це народ…

Річ у тім, що в місті цілий день було неспокійно. Вранці на Брайтештрасе хтось розбив цеглиною вітрину торговця сукном Бентьєна, хоч бог його святий знає, який стосунок до високої політики мала Бентьєнова вітрина.

– Антоне! – тремтячим голосом гукнула пані Елізабет до їдальні, де служник складав столове срібло. – Антоне, піди вниз і замкни двері! Все позамикай! Там народ…

– Добре, пані, – відповів Антон. – Але чи безпечно мені туди йти? Я ж панський служник. Вони як побачать мою ліврею…

– Які лихі люди, – сумно й протягло мовила Клотільда, не відкладаючи свого плетива.

Тієї миті через ротонду в засклені двері ввійшов консул. Через одну руку він перекинув пальто, в другій тримав капелюха.

– Ти хочеш вийти з дому, Жане? – вжахнулася пані Елізабет.

– Так, люба, мені треба бути в громадській раді.

– Таж там народ, Жане, революція…

– Ах, боже милий, це не таке страшне, Бетсі… Все в руках господніх. Вони вже поминули наш дім. А я вийду задніми дверима…

– Жане, якщо ти любиш мене… Не наражайся на небезпеку, не залишай нас самих… Ох, я боюся, страх як боюся!

– Не хвилюйся так, люба, прошу тебе! Вони, трохи погаласують перед ратушею або на ринковому майдані і розійдуться… Може, місто втратить ще кілька шиб, оце й усе.

– Куди ж ти йдеш, Жане?

– До громадської ради. Я вже й так спізнився, затримали справи. Соромно було б сьогодні не з’явитися туди. Думаєш, твого батька втримає хто вдома? Хоч який він старий…

– Ну, то йди з богом, Жане… Але будь обережний, прошу тебе, пильнуй себе! І накидай оком на батька! Часом би з ним що сталося…

– Не турбуйся, люба.

– Коли ти повернешся? – гукнула вже навздогінці йому дружина.

– Та десь о пів на п’яту або трохи пізніше… Сьогодні в нас на порядку денному важливі справи, все залежатиме від них.

– Ох, я боюся, так боюся! – правила своєї пані Елізабет, безпорадно оглядаючись по кімнаті.

Розділ третій

Консул Будденброк швидко перейшов своє велике подвір’я. Завернувши на Пекарську, він почув позад себе ходу, озирнувся й побачив маклера Гоша, мальовниче загорненого в довгий плащ, що також поспішав на засідання. Той однією рукою, худою і довгою, підняв чорного крислатого капелюха, зробив плавний, вишуканий жест, що мав означати найглибшу покору, і здавленим голосом мовив:

– Пане консул, вітаю вас!

Маклер Зігізмунд Гош, чоловік років під сорок, незважаючи на свої манери, мав найчеснішу і найлагіднішу натуру в світі, тільки був естетом і великим оригіналом.

Його гладенько виголене обличчя мало різкі риси, особливо визначалися на ньому гачкуватий ніс, гостре, випнуте підборіддя і широкий рот з ледь опущеними вниз кутиками; до того ж він умів злісно й запекло стуляти свої тонкі губи. Гош прагнув – і це йому добре вдавалося, – справляти враження несамовитого, принадного, демонічного інтригана, лихої, підступної, цікавої і страхітливої людини, чогось середнього між Мефістофелем і Наполеоном… Сивуватий чуб низько нависав йому на понуре чоло. Він щиро жалкував, що не вдався горбатим. Одне слово, то була небуденна й симпатична постать серед мешканців старого торговельного міста. Він належав до їхнього кола, бо робив таку ж саму міщанську роботу, як і вони: мав невеличку, скромну, проте надійну й шановану посередницьку фірму. Але в його тісній, темній конторі стояла велика шафа, напхана книжками поезії всіма мовами, і ходили чутки, що він з двадцяти років, працює над перекладами повної збірки п’єс Лопе де Веги. Якось йому випало зіграти на аматорській сцені роль Домінго в Шіллеровому «Дон Карлосі». То була найбільша подія в його житті.

Зігізмунд Гош ніколи не вживав жодного вульгарного слова і навіть у діловій розмові звичайні звороти цідив крізь зуби і з такою міною, ніби хотів сказати: «Негіднику! Хай спопелить геєнна всіх пращурів твоїх!» З багатьох поглядів він був спадкоємець і послідовник покійного Жана-Жака Гофштеде, тільки мав понурішу і патетичнішу вдачу; йому бракувало тієї жартівливої веселості, яку приятель старого Йоганна Будденброка зумів зберегти від минулого сторіччя.

Якось він за одну хвилину втратив на біржі шість з половиною талярів на двох чи трьох акціях, набутих задля спекуляції. Він дав волю своїй любові до драматичних ефектів і влаштував цілу виставу. Опустився на давку в такій позі, ніби програв битву під Ватерлоо, притиснув кулака до чола і, по-блюзнірському звівши очі до неба, кілька разів підряд проказав: «О прокляття!» Оскільки дрібні, спокійні й певні заробітки від продажу того чи іншого клаптя землі, властиво, нудили його, то ця втрата, цей тяжкий удар, який господь послав йому, досвідченому інтриганові, став для Гоша втіхою, щастям, і він упивався ним довгі тижні. Коли хтось казав йому: «Я чув, що вас спіткало нещастя, пане Гоше? Співчуваю вам…» – він звичайно відповідав: «О дорогий друже, uomo non educato dal dolore riman sempre bambino!»[49]49
  Людина, що не спізнала горя, лишиться довіку хлопчаком! (Італ.)


[Закрыть] Ніхто, певна річ, не розумів, що він каже. Може, це з Лопе де Веги? Але всі твердо знали, що Зігізмунд Гош– мудрий і незвичайний чоловік.

– В які часи ми живемо! – звернувся він до консула Будденброка, йдучи поряд з ним, – згорблений, спираючись на палицю, як старий дід. – Часи бур і неспокою!

– Правду кажете, – відповів консул. – Часи дуже неспокійні. Цікаво, що покаже сьогоднішнє засідання. Становий принцип…

– Ні, ви тільки послухайте! – перебив мову йому пап Гош. – Я цілий день ходив вулицями і спостерігав чернь. Там були чудові хлопці, очі в них палали ненавистю й захватом…

Йоганн Будденброк засміявся:

– Ви, друже мій, завжди однакові! Вам це начебто подобається? Ні, як собі знаєте, а це хлоп’яцтво, та й годі! Чого ті люди хочуть? Кілька збаламучених молодиків скористалися з нагоди, щоб трохи побешкетувати…

– Певна річ! А все ж не можна заперечити… Я бачив, як Беркмайєр, помічник різника, вибив вітрину панові Бентьєнові. Він був як пантера! – Останнє слово пан Гош вимовив крізь зціплені, мов кліщі, зуби. – О, не можна заперечити, що все по-своєму величне! Нарешті маємо щось інше, таке небуденне, могутнє… бурю, шаленство… Ох, народ темний, я знаю! А все ж серце моє, оце серце, на його боці…

Вони підійшли до простого, пофарбованого жовтою олійною фарбою будинку; на першому поверсі в ньому містилася зала засідань громадської ради.

Та зала належала до ресторану й танцювального закладу однієї вдови на прізвище Зуеркрінгель, але в певні дні господиня віддавала її до послуг добродіїв з громадської ради. Заходити туди треба було тісним коридором, викладеним кам’яними плитами. Праворуч містився ресторан, звідки тхнуло їжею і пивом, а до зали вели прості зелені двері ліворуч, без клямки і без замка, такі вузенькі й низькі, що за ними ніхто не сподівався великого приміщення. Зала була холодна, гола, мов повітка, з побіленою стелею, на якій виставали сволоки, і такими ж побіленими стінами. Троє досить високих вікон із зеленими рамами були без завісок. Навпроти них здіймалися амфітеатром лави, а біля підніжжя того амфітеатру стояв накритий зеленим сукном стіл з великим дзвоником, паперами й письмовим приладдям, призначений для голови, секретаря і присутніх комісарів сенату. Біля стіни навпроти-дверей стриміли високі вішалки, геть обвішані пальтами й капелюхами.

Коли Йоганн Будденброк із своїм супутником ввійшли крізь вузькі двері до зали, їх зустрів гомін. Видно, вони прибули останні. Зала була повна членів ради, що стояли групами й сперечалися, хто тримаючи руки в кишенях, хто за спиною, а хто жваво вимахуючи ними. Із ста двадцяти членів, мабуть, зібралася з сотня. Чимало делегатів з сільських округ за таких обставин воліли сидіти вдома.

Біля входу стояв гурт не дуже впливових громадян міста: двоє чи троє дрібних купців, учитель гімназії, «сирітський батько» пан Міндерман і пан Венцель, улюблений у місті перукар. Пан Венцель, невисокий, кремезний чоловік із чорними вусами, розумним обличчям і червоними руками, ще навіть сьогодні вранці голив консула; але тут він був йому рівня. Венцель обслуговував тільки найвищі кола, голив майже самих лише Меллендорфів, Ланггальсів, Будденброків та Евердіків, а обрання до громадської ради завдячував своїй обізнаності в справах міста, своїй чемності, спритності і явному, попри всю субординацію, почуттю власної гідності.

– Ви чули, пане консул, останню новину? – схвильовано запитав він свого благодійника, втупивши в нього стурбований погляд.

– Яку саме, любий Венцелю?

– Вранці про це ще ніхто й гадки не мав… Даруйте, пане консул, але це таки найостанніша новина! Юрба йде не до ратуші й не на ринок! Вона простує сюди, погрожуватиме громадській раді! Її намовив редактор Рюбзам…

– Ет, не може цього бути, – сказав консул. Він побрався на середину зали, побачивши там свого тестя, що стояв з сенаторами Ланггальсом та Меллендорфом, і, тиснучи їм руки, запитав: – Чи це правда, панове?

Авжеж, серед членів ради тільки й мови було, що про цю новину: натовп суне сюди, його вже чутно…

– Мерзота! – холцдно, зневажливо мовив Лебрехт Крегер.

Він приїхав сюди своєю каретою. Висока, показна постать колишнього а la mode-cavalier почала вже горбитися під невблаганним тягарем вісімдесяти років; одначе нині він стояв випростаний, з примруженими очима, презирливо, по-великопанському опустивши кутики вуст під невеличкими сивими вусами, закрученими рівно вгору. На чорному оксамитовому жилеті блищало два рядки гудзиків із коштовних каменів.

Неподалік від них стояв із своїм компаньйоном Штрунком Гінріх Гагенштрем, присадкуватий, опасистий добродій з рудавими баками, що вже почали сивіти, в розстебнутому сурдуті і в синій картатій жилетці з грубим годинниковим ланцюжком зверху. Він навіть не привітався з консулом.

Трохи далі торговець сукном Бентьєн, заможний на вигляд чоловік, зібравши навколо себе чимало слухачів, оповідав про випадок з вітриною.

– Цеглиною, половиною цеглини, панове! Трах – скло розлетілося, і вона влучила просто в сувій зеленого репсу… Голота! Ну, але це вже справа держави…

З якогось кутка безперестанку долинав голос пана Штута з Дзвоноливарної. В чорному сурдуті поверх вовняної сорочки, він також брав участь у суперечках – водно вигукував обуреним голосом:

– Нечувана підлість!

Звичайно, він казав «підлісць».

Йоганн Будденброк обійшов залу, привітавшись в одному кінці з своїм давнім приятелем Х.-Ф. Кеппеном, а в другому з його конкурентом консулом Кістенмакером. Він потиснув руку докторові Грабову й перемовився кількома словами з брандмайором Гізеке, будівничим Фойгтом, головою ради доктором Ланггальсом, еенаторовим братом, з купцями, вчителями й адвокатами…

Засідання ще не почалося, а в залі вже точилися палкі дебати Всі кляли того писаку, того редактора Рюбзама, відомо ж бо, що це він збаламутив юрбу… І нащо, спитатися б його? Адже вони якраз зібралися сюди, щоб вирішити, чи залишити становий принцип у народному представництві, а чи ввести загальне й рівне виборче право. Сенат уже висловився за це останнє. Чого ж той народ хоче? Взяти панів за барки, оце й усе. Хай йому чорт, у гіршому становищі їм ще ніколи не доводилось бути! Всі намагалися приступити ближче до комісарів сенату, щоб почути їхню думку. Оточили й консула Будденброка: він мав знати, як ставиться до цієї справи бургомістр Евердік, бо був його свояком; з минулого року, відколи сенатор доктор Евердік, свояк Юстуса Крегера, став президентом сенату, Будденброки набули ще більшої ваги в громаді.

Зненацька гамір залунав біля самого будинку. Революція докотилася до вікон зали засідань! Розпалені суперечками голоси в ній миттю затихли. Занімілі з жаху, члени ради згортали руки на животах, перезирались або дивилися на вікна, за якими здіймалися кулаки і повітря аж двигтіло від дикого, нестримного, оглушливого ревіння й гигикання. Та ось зовсім несподівано, немов бунтарі самі злякалися своєї сміливості, надворі запала така ж тиша, як і в залі, і серед тої німотності, що пойняла все навкруги, в одному з найнижчих рядів амфітеатру, де сидів Лебрехт Крегер, почулася слово, вимовлене холодно, повільно й твердо:

– Мерзота!

Відразу десь із кутка луною озвався приглушений, обурений голос:

– Нечувана підлісць!

А тоді раптом над зборами затріпотів квапливий, тремтячий, таємничий шепіт торговця сукном Бентьєна:

– Панове… панове… послухайте мене… Я знаю цей будинок… Треба тільки вибратися на горище, там є віконце на дах. Я хлопцем стріляв із нього в котів… Звідти можна легко перелізти на сусідній будинок і безпечно сховатися…

– Нікчемне боягузтво! – просичав крізь зуби маклер Гош.

Він сидів біля столу голови, спершись на нього схрещеними руками, похиливши голову, і грізним, моторошним поглядом дивився у вікно.

– Боягузтво, кажете? Де там у чорта! Вони ж цеглою шпурляються! Я вже надивився на них, із мене досить…

Тієї миті надворі знову знялася хвиля гамору, але вже не досягла того загрозливого рівня, що перше. Тепер це було спокійне, безперервне гудіння, терпляче, мелодійне, майже задоволене. Подеколи з нього вихоплювався посвист, окремі вигуки: «Принцип!» чи «Громадянські права!». Члени ради шанобливо дослухалися до них.

– Панове, – за якусь хвилю приглушеним голосом озвався голова ради, доктор Ланггальс. – Сподіваюся, ви нічого не матимете проти, якщо я оголошу тепер наше засідання відкритим…

Це була тільки пропозиція, але вона ні в кого не знайшла нінайменшої підтримки.

– Я на це не пристаю, – сказав хтось із простодушною рішучістю, що не допускала ніяких заперечень.

То був Пфалъ із округи Ріцерау, депутат від села Кляйн-Шретшгакен, на вигляд простий хлібороб. Ніхто не пригадував, щоб він коли брав слово на зборах; одначе за таких обставин навіть думка найскромнішого члена багато важила. Пан Пфаль, маючи непомильне політичне чуття, безстрашно висловив погляд усієї громадської ради.

– Боронь боже! – обурено мовив пан Бентьєн. – Коли сидиш там, нагорі, тебе видно на вулиці! А ті люди шпурляють цеглою! Ні, хай їм дідько, з мене досить!

– Та ще й ті клятенні двері такі вузькі! – розпачливо додав винар Кеппен. – Часом доведеться тікати, то ми геть потовчемо один одного!

– Нечувана підлісць, – глухо сказав пан Штут.

– Панове, – не здавався голова, – прошу вас, зважте на одне! Протягом трьох днів я мушу подати бургомістрові протокол сьогоднішнього засідання. Крім того, місто чекає, що його опублікують у газеті… В кожному разі, я хотів би проголосувати, чи відкривати засідання, чи ні…

Але, крім кількох членів ради, що підтримали голову, ніхто не мав бажання переходити до порядку денного. Голосувати не було ніякого сенсу. Не варто дражнити народ. Ніхто ж не знає, чого він хоче. Ще, не дай боже, ухвалять якусь постанову, а вона тільки роздратує юрбу. Треба сидіти й перечікувати. На Марийській церкві вибило пів на п’яту…