Текст книги "Будденброки"

Автор книги: Томас Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Фрідріх-Вільгельм Маркус задумливо потирав руки, а Юстус Крегер сказав:

– Ну, ну, спокійно, Томе! Коли твій дід постачав товар прусській армії, часи були інакші.

Тепер почалося докладне обговорення важливіших і другорядних пунктів заповіту. В цій розмові вже брали участь усі, а консул Крегер навіть додав їй гумористичної нотки, називаючи Томаса не інакше, як «його вельможність князь-володар».

– Земля, де стоять комори, згідно традиції, лишається за короною, – казав він.

Взагалі ж заповіт мав на меті зберегти майно якомога нероздрібненим; пані Елізабет Будденброк була в принципі головною спадкоємицею і весь капітал залишався у фірмі.

Тут пан Маркус заявив, що як компаньйон він зміцнить його ще й своїми сто двадцятьма тисячами марок. Томасові поки що визначено п’ятдесят тисяч особистого капіталу і таку саму суму Христіанові, на той випадок, якщо б він захотів відокремитись. Юстус Крегер знову пожвавішав, коли був зачитаний пункт: «Визначення суми посагу моїй коханій Кларі, наймолодшій дочці, якщо вона виходитиме заміж, полишаю своїй любій дружині…»

– Скажімо, сто тисяч марок! – запропонував він і, відхилившись на спинку стільця, заклав ногу за ногу й обома руками підкрутив короткі сиві вуса. Він був сама щедрість. Проте, за традицією, визначено суму в вісімдесят тисяч марок. «На випадок другого заміжжя моєї коханої Антонії, старшої дочки, – стояло далі в заповіті, – оскільки їй уже виділено під час першого шлюбу вісімдесят тисяч марок, посаг не повинен перевищувати сімнадцять тисяч талярів…»

Пані Антонів схвильовано, але граціозно простягла руки вперед, заразом трохи підсунувши рукави, звела очі на стелю й вигукнула:

– Грюнліх, ага!

Ці слова прозвучали як бойовий клич, як голос сурми.

– Чи вам відомо, пане Маркусе, як усе вийшло з тим пролазою? – запитала вона. – Сидимо ми собі одного чудового надвечір’я в садку, перед альтанкою… ви ж знаєте, пане Маркусе, нашу альтанку? Гаразд! І хто там раптом з’являється? Якийсь тип із позолоченими баками! Ото пройдисвіт!..

– Де все так, – мовив Томас. – Але, може, ми потім поговоримо про пана Грюиліха?

– Добре, добре! Та з одним мусиш погодитись, Томе, ти ж бо в нас розумний: я переконалася, хоч недавно була ще зовсім наївна, що в житті не все робиться чесно й справедливо…

– Авжеж… – погодився Том.

І вони знову вернулися до заповіту: почали зачитувати, кому призначено родинну біблію, діамантові ґудзики покійного консула та інші речі… Юстус Крегер і пан Маркус залишились вечеряти.

Розділ другий

На початку 1856 року, після восьмирічної відсутності, Христіан Будденброк повернувся до рідного міста. Він приїхав із Гамбурга поштовою каретою, вбраний у жовтий картатий костюм, в якому безперечно було щось тропічне, привіз із собою носа меч-риби, велику цукрову тростину і з напівзбентеженим, напівповажним виглядом прийняв материні обійми.

Такий самий вигляд був у нього й другого дня, коли перед обідом уся родина вирушила на кладовище коло міської брами, щоб покласти вінок на консулову могилу. Вони стояли один біля одного на засніженій стежці перед великою плитою, де імена тих, хто під нею спочивав, кільцем оточували вирізьблений на камені родинний герб, перед рівним мармуровим хрестом, поставленим край невеличкого гаю, по-зимовому голого, – всі, крім Клотільди, що поїхала в «Непривітне» доглядати хворого батька.

Тоні поклала вінок на те місце, де свіжими золотими літерами було викарбуване ім’я її батька, і, не зважаючи на сніг, стала навколішки біля могили й почала тихо молитися; її чорний серпанок майорів на вітрі, а широка сукня мальовничими згортками спадала довкола ніг. Бог його святий знає, скільки в її позі було горя й побожності, а скільки кокетства гарної жінки. Томас не мав настрою міркувати про це. Зате Христіан позирав на сестру із змішаним виразом іронії і занепокоєння, ніби хотів запитати: «Невже ти викрутишся? Невже тобі, не соромно буде, як ти підведешся? Неприємне становище!»

Тоні перехопила його погляд, коли підводилася, але нітрохи не збентежилась. Вона закинула голову, поправила серпанок та сукню і, сповнена гідності, впевнено рушила до виходу, що дало Христіалові видиму полегкість.

Якщо покійний консул з своєю мрійливою любов’ю до бога й спасителя був перший у роду, що пізнав і плекав у собі такі небуденні, неміщанські, витончені почуття, то його сини, мабуть, були перші з Будденброків, що соромилися і навіть боялися відвертого й наївного вияву цих почуттів. Томас, напевне, болючіше й тяжче сприйняв смерть свого батька, ніж, скажімо, його дід прадідів скін. І все-таки він не опускався навколішки біля могили, не заходився плачем, як дитина, похилившись головою на стіл, що часто траплялося з його сестрою Тоні, і він не знав, де датися, коли мадам Грюнліх, пускаючи сльозу, між печенею і десертом починала гучними словами вихваляти вдачу покійного батька. Такий гвалтовний вибух почуттів він зустрічав поважною, тактовною мовчанкою і тільки стримано кивав головою… А якраз тоді, коли ніхто не згадував і не думав про небіжчика, Томасові очі поволі наповнювалися слізьми, хоч вираз обличчя в нього не мінявся.

Інакше поводився Христіан. Коли сестра починала наївно, по-дитячому звіряти свої жалі, він не міг спокійно всидіти: то нахилявся над тарілкою, то відвертався, ніби хотів десь сховатися, то перебивав її тихим страдницьким: «Боже мій… Тоні!», – і його довгий ніс збирався в безліч зморщок.

Так, він ставав неспокійний і ніяковів, коли заходила мова про небіжчика, ніби уникав і боявся не тільки неделікатного вияву глибоких, священних почуттів, а й самих тих почуттів.

Ніхто не бачив, щоб він пролив бодай одну сльозу за батьком. І цього це можна було пояснити самою тільки довгою розлукою. Та найдивовижніше було те, що він, хоч як не любив таких розмов, часто відводив убік сестру Тоні й примушував її докладно розказувати про всі події того страшного дня, коли помер батько: мадам Грюнліх була найкращою оповідачкою.

– То він був жовтий? – уп’яте допитувався Христіан. – Що саме крикнула служниця, як прибігла до вас?.. Отже, він був зовсім жовтий?.. І вже нічого не міг вимовити, поки й помер? А що казала служниця? Що йому лише стало сили видавити з себе: «У-а… уа»?

Христіан замовкав, надовго замовкав, тільки швидко й напружено водив маленькими, глибоко посадженими очима по кімнаті.

– Жахливо, – раптом казав він, підводячись, і видно було, що в нього аж мурашки пробігають по тілі.

Він починав ходити з кутка в куток, в очах його світився неспокій і задума, а Тоні дивувалася, що її брат, який з незбагненної причини ніби соромився, коли вона вголос оплакувала батька, в моторошному забутті міг гучно наслідували батьків передсмертний стогін, про який на превелику силу допитався в служниці Ліни.

Христіан за ці роки аж ніяк не став кращий на вроду. Він був сухорлявий і блідий. Шкіра туго напиналася на його черепі, між кістлявими щоками стирчав великий, горбуватий, гострий ніс, чуб на голові вже помітно порідщав. Шию він мав тонку й задовгу, а ноги худі й криві… Мабуть, найдужче на нього вплинуло перебування в Лондоні, а оскільки у Вальпарайсо він також спілкувався переважно з англійцями, то у всьому його зовнішньому вигляді був якийсь англійський дух, що навіть йому личив. Той дух відчувався у зручному крої та в міцному крамі його костюма, в солідній елегантності його широконосих черевиків і в тому, як понуро нависали над устами його густі рудуваті вуса. Навіть у руках, з бляклою, пористою шкірою, як у людей, що довго жили в гарячому кліматі, з круглими, коротко обрізаними чистими нігтями, було щось незбагненно англійське.

– Скажи-но мені, – запитав він зненацька Тоні, – чи ти знаєш таке відчуття… Його важко описати… ну, як ковтнеш твердий шматок, а тоді болить уся спина, згори аж донизу? – Його ніс знову весь зібрався в зморшки.

– Знаю, – відповіла Тоні, – це часто буває. Тоді треба ковтнути води…

– Так? – перепитав він невдоволено. – Ні, мабуть, ми маємо на увазі не те саме. – І по обличчю йому перебігла тінь неспокою і тривоги…

Христіан перший у домі почав дозволяти собі вільний настрій і забувати про жалобу. Він не розучився наслідувати покійного Марцелюса Штенгеля і часом перекривляв його цілими годинами. Якось він за столом спитав про, міський театр – чи є в ньому добра трупа, що саме там ставлять…

– Не знаю, – відповів Том з перебільшеною байдужістю, щоб приховати своє роздратування. – Мене тепер таке не цікавить.

Проте Христіан не звернув ніякої уваги на його тон і заходився розповідати про театр:

– Не можу вам навіть сказати, як я люблю театр! Уже саме це слово робить мене просто щасливим… Не знаю, чи комусь із вас відоме, таке почуття? Я міг би годинами сидіти й дивитися на спущену завісу… І так би тішився, як, бувало, в дитинстві, коли ми заходили до цієї кімнати по різдвяні подарунки… А чого варта вже та хвилина, коли в оркестрі починають настроювати інструменти! Я б навіть задля самого цього ходив до театру. Та найдужче мені подобаються любовні сцени… Декотрі коханки вміють так гарно тримати голову коханця обома руками… Взагалі, актори… У Лондоні, та й у Вальпарайсо, я часто бував в їхньому товаристві. Спершу я навіть пишався, що можу так по-простому розмовляти з ними. В театрі я стежу за кожним їхнім порухом… Це дуже цікаво! Людина каже своє останнє слово, спокійно обертається і повільно, впевнено йде зі сцени, нітрохи не бентежачись, хоч знає, що весь театр дивиться їй услід… Як вони так можуть! Раніше мені страх як хотілося попасти за лаштунки, а тепер я там, можна сказати, почуваюся наче вдома. Уявіть собі, якось в опереті – це було в Лондоні – підняли завісу, коли я ще стояв на сцені… Я розмовляв з міс Вотерклоз… з такою собі панною Вотерклоз… прегарною дівчиною! Одне слово, раптом переді мною відслонилася зала… Господи, не знаю, як я вже й зійшов з тієї сцени!

З усіх, хто сидів коло столу, тільки мадам Грюнліх засміялася; але Христіан водив очима по кімнаті і провадив далі. Він розповідав про англійських співачок з кав’ярень, про одну даму, що виступала в напудреній перуці і, стукаючи довгою палицею в підлогу, співала пісеньку «That’s Maria!».

– Марія – це, бачите, найостанніша з усіх… Скажімо, вчинила якась жінка найбільший гріх: that’s Maria! Марія – найгірша серед найгірших, розумієте… Втілення розпусти…

На цьому слові обличчя його гидливо скривилося, він підняв праву руку, судомно скорчивши пальці.

– Assez, Христіане! – мовила мати. – Нас це нітрохи не цікавить.

Але Христіан відсутнім поглядом дивився кудись повз неї. Він, мабуть, і без материної догани перестав би розповідати, бо хоч його маленькі, глибоко посаджені очі й далі ненастанно блукали по кімнаті, сам він, здавалося, впав у глибоку, тривожну задуму про Марію і про втілення розпусти.

Раптом він сказав:

– Дивно… часом я не можу ковтати! Нема чого сміятися, це страшна річ. Мені спадає на думку, що я не ковтну, і тоді я справді не ковтну. Шматок уже пройшов, але тут усе – шия, м’язи – просто відмовляються служити… Не скоряються моїй волі, розумієте? Річ у тім, що я навіть боюся як слід захотіти.

Тоні обурено вигукнула:

– Христіане, що за дурниці! О господи! Боїшся захотіти ковтнути?.. Не виставляй себе на сміх! Ну хіба можна таке верзти?

Томас мовчав, але мати сказала:

– Це все нерви, Христіане. Тобі треба було давно вернутися додому; в тому кліматі ти міг зовсім занапастити себе.

По обіді Христіан сів до невеличкої фісгармонії, що стояла в їдальні, й почав наслідувати музиканта-віртуоза. Він удавав, що відкидає назад чуба, потирав руки й позирав спідлоба по кімнаті, тоді незгучно, не торкаючись педалей, бо він зовсім не вмів грати і взагалі був немузикальний, як більшість Будденброків, низько схилившись над клавіатурою, брався до басів, виконував божевільні пасажі, відхилявся назад, захоплено зводив очі вгору і обома руками міцно, переможно вдаряв по клавішах… Навіть Клара не витримала й засміялася. Гра його була чудовою ілюзією, сповнена запалу, шарлатанства й надзвичайного комізму, що мав характер ексцентричного англо-американського бурлеску і ні на мить не викликав відрази, оскільки сам виконавець почував себе в своїй стихії.

– Я завжди ретельно відвідував концерти, – сказав Христіан, – бо дуже люблю дивитися, як люди ставляться до своїх інструментів!.. Авжеж, справді чудово бути артистом!

І він знову почав «грати». Тоді раптом перестав і зробився на диво поважний, так несподівано, що здавалося, ніби з лиця йому спала маска; він підвівся, пригладив рукою свій рідкий чуб, пересів на інше місце і там уже й лишився, мовчазний, похмурий, з неспокійним поглядом і з такою міною, ніби дослухався до якогось неприємного шурхоту.

– Часом Христіан здається мені трохи дивним, – сказала одного вечора мадам Грюнліх Томасові, коли вони були самі. – Як він говорить? Вдається в такі химерні подробиці, що… як його сказати… Ну, бачить речі не з того боку, що всі, правда ж?

– Так, – погодився Том, – я дуже добре розумію, що ти маєш на думці, Тоні. Христіан не має внутрішньої делікатності… це дуже важко віддати словами. Йому бракує того, що можна б назвати рівновагою, душевною рівновагою. З одного боку, він не здатен спокійно стерпіти нетактовну наївність інших людей… Він ще не доріс до цього, не вміє згладити її, зразу втрачає самовладання. А з другого боку, він часто втрачає самовладання в зовсім інший спосіб: стає прикро балакучий, вивертає перед нами свою душу. Інколи його просто неприємно слухати. Наче хворий у гарячці… Так само не знає стриму, ні на кого не зважає… А все через те, що він забагато уваги приділяє своїй особі, занадто прислухається до своїх переживань. Часом на нього нападає справжня манія витягати на люди, вибовкувати найпотаємніші з тих почуттів… такі, про які розумна людина й не згадує, навіть знати про них не хоче, з тієї простої причини, що про них незручно говорити. В цій його щирості дуже багато безсоромності, Тоні! Бачиш, хтось інший теж міг би признатися, що любить театр, але сказав би це не таким тоном, побіжно, одне слово – скромніше. А Христіан наголошує на цьому, ніби питає: «Правда ж, моя любов до сцени – щось виняткове?» І так добирає слова, ніби має виповісти щось особливо вишукане, потаємне й оригінальне.

– Одне тобі скажу, – повів далі Томас, помовчавши і викинувши недокурок крізь залізні гратки в камін. – Я сам не раз думав про це боязке, марнославне, хтиве длубання у власній душі, бо також мав колись до нього схильність. Але я помітив, що воно розслаблює людину, робить її ледачою, невитриманою… А витримка і рівновага для мене найважливіше. На світі є і будуть люди, що мають право цікавитися самі собою, пильно приглядатися до своїх почувань, – наприклад, поети, які вміють гарно і впевнено відтворити свій внутрішній світ і тим самим збагатити почуття інших людей. Але ми, люба моя, тільки звичайні купці, і наше самоспоглядання нічого не варте. Ми щонайбільше спроможемось заявити, що настроювання інструментів в оркестрі справляє нам дивовижну приємність або що ми часом боїмося захотіти проковтнути шматок їжі… Ох, чи не краще, в біса, нам закасати рукави й сісти до роботи, щоб чогось домогтися в житті, як домагалися наші батьки й діди…

– Авжеж, Томе, я цілком згодна з тобою. Як подумаю, що ті Гагенштреми чимраз вище гнуть кирпу… Ото вже сміття, прости господи! Мама не хоче чути цього слова, але воно їм найдужче личить. Мабуть, вони думають, що, крім них, у місті немає вже порядних родин! Бачили таке? Сміх, та й годі!

Розділ третій

Коли Христіан повернувся додому, шеф фірми «Йоганн Будденброк» зміряв його довгим, прискіпливим поглядом; перші дні він непомітно, між іншим, стежив за братом, а тоді – хоч на його спокійному, незворушному обличчі не можна було вичитати жодного присуду, – певне, вдовольнив свою цікавість і дійшов остаточного висновку. В родинному колі він розмовляв з ним байдужим тоном про байдужі речі і сміявся разом з усіма, коли Христіан давав свої «вистави».

Десь через тиждень він сказав йому:

– Отже, будемо працювати разом, Христіане?.. Наскільки я знаю, ти згоден виконати мамине бажання, правда ж? Ну от, як тобі відомо, Маркус став моїм компаньйоном на пайку, що відповідає внесеному капіталові. Я думаю, що ти, як мій брат, міг би посісти його колишнє місце, стати повірником фірми… принаймні офіційно. Що ж до конкретної праці, то я не знаю, наскільки ти опанував комерцію. Мені здається, що досі ти не вельми переобтяжував себе роботою, га? В кожному разі, англійська кореспонденція тобі найбільше пасуватиме. Одне тільки попрошу тебе, мій любий. Як шефів брат, ти, звичайно, маєш перевагу над рештою службовців… Але, мабуть, не треба тобі казати, правда ж, що ти їм більше сподобаєшся, коли будеш ставитись до них як рівний до рівних і ретельно виконуватимеш свої обов’язки, аніж коли б користався своєю перевагою і уникав праці. Отже, в належні години треба сидіти в конторі і дотримуватись dehors[51]51
  Загальних правил (франц.).


[Закрыть], добре?

Потім Томас запропонував платню, на яку Христіан погодився не роздумуючи і не торгуючись; збентежений, неуважний вираз його обличчя свідчив, що він байдужий до своїх заробітків, тільки хоче якнайшвидше скінчити розмову.

Другого дня Томас відрекомендував його в конторі. Так почалася Христіанова діяльність на славу старовинної фірми.

Справи фірми після консулової смерті йшли далі так само солідно і без перебоїв. Та скоро стало помітно, що відколи Томас Будденброк узяв кермо влади в свої руки, на підприємстві запанував свіжий дух сміливості і винахідливості. Часом фірма йшла на деякий ризик, часом розумно і впевнено використовувала кредит, який за попереднього «режиму» був тільки абстрактним поняттям, теорією, предметом розкоші… Добродії на біржі кивали один. одному:

– Будденброк хоче хвацько загрібати гроші.

Але раді були, що Томасові доводилось тягти за собою, наче олов’яну кулю на нозі, поштивого Фрідріха-Вільгельма Маркуса. Вплив пана Маркуса відігравав роль гальма в роботі підприємства. Він двома пальцями старанно пригладжував свої вуса, з педантичною акуратністю розкладав своє письмове приладдя, пересував склянку з водою, що завжди стояла в нього на столі, і з відсутнім виразом обличчя починав з усіх боків вивчати чергову справу до того ж він мав звичку п’ять-шість разів на день виводити надвір і підставляти голову під холодний струмінь води – зганяти з себе втому.

– Вони доповнюють один одного, – казав шеф одної великої фірми іншому, – наприклад, консул Гунеус консулові Кістенмакеру.

Серед моряків, робітників з комор і дрібних міщанських родин кружляла ця сама думка, бо ціле місто цікавилося, чи пощастить молодому Будденброкові «напхати капшук». Пан Штут із Дзвоноливарної також казав своїй дружині, тій, що бувала у найвищих колах:

– Вони чудово доповнюють один одного, щоб ти знала!

Проте «верховодою» у фірмі, безсумнівно, був молодший компаньйон. Це видно було вже з того, як він ладнав із службовцями, капітанами суден, купцями, завідувачами комор, візниками й вантажниками. Він умів природно, невимушено розмовляти з ними їхньою мовою і водночас зберігати потрібну відстань… Та коли пан Маркус звертався до якогось моторного робітника: «Укмітили, що я хочу?» – в його вустах це звучало так кумедно, що Томас, який сидів за столом напроти, починав сміятися, а за ним і вся контора.

Томас Будденброк, сповнений палкого бажання зберегти і збільшити славу фірми, яка відповідала її давній назві, любив сам брати участь у щоденній боротьбі за успіх, добре знаючи, що не одну вигідну справу він уладнав завдяки своїм упевненим, елегантним манерам, своєму чарові й тактові.

– Купець не повинен бути бюрократом! – казав він Стефанові Кістенмакеру з фірми «Кістенмакер і сини», своєму колишньому шкільному товаришеві і вірному шанувальникові, який дослухався до кожного Томасового слова, щоб потім видати його за свою власну думку. – Індивідуальність багато важить у нашій справі, я певен цього! І не вірю, що, сидячи в конторі, можна домогтися великого успіху… Принаймні мене такий успіх мало тішив би. Успіх не вирахуєш біля столу… Я завжди відчуваю потребу особисто втручатися в перебіг подій поглядом, словом, жестом, безпосередньо впливати на них своєю волею, хистом чи щастям, як ти любиш це називати. Та, на жаль, особисте втручання купця в усі справи поволі виходить з моди… Час іде вперед, але все найкраще, мені здається, він губить за собою… Засоби сполучення стають щораз досконаліші, про курс на біржі дізнаються дедалі швидше… Зменшується ризик, а з ним і прибуток… Ні, колись було інакше. Мій дід, наприклад, старий добродій у напудреній перуці і в коротких штанях, їздив четвериком аж у південну Німеччину, постачаючи всім необхідним прусську армію. Він чарував кого тільки можна було, вкладав у справу весь свій хист і спритність і заробляв страшенно великі гроші, Кістенмакере! Ох, я починаю боятися, що життя купця ставатиме дедалі банальніше…

Так він часом нарікав, і тому найдужче любив цілком випадково, скажімо, йдучи з родиною на прогулянку, заглянути дорогою до млина, забалакати з мірошником, що пишався таким гостем, і легко, en passant[52]52
  Мимохідь (франц.).


[Закрыть], під час добродушної розмови, підписати з ним вигідний контракт… Його компаньйон на таке був не здатний.

Щодо Христіана, то спершу він ніби з великим запалом і задоволенням узявся до праці: здавалося навіть, що саме в ній він знайшов спокій і щастя. Багато днів підряд він їв з таким апетитом, так весело попахкував коротенькою люлькою і так бадьоро розправляв плечі в своєму англійському піджаку, що це було найкращим свідченням, як добре він почувається. Вранці він майже одночасно з Томасом спускався вниз, до контори, і сідав поряд з паном Маркусом, навскоси від брата, у канцелярські крісло: як і обидва шефи, він мав привілей сидіти в кріслі. Найперше він переглядав «Вісті», задоволено докурюючи свою вранішню цигарку. Тоді витягав з нижньої шухляди старий коньяк, наливав собі чарочку, потягався, щоб розворушитися, казав: «Ну!» і водячи язиком по зубах, у доброму гуморі брався до праці. Його англійські листи були на диво гарно складені і мали великий успіх, бо він як розмовляв по-англійському, так і писав: легко, вільно, невимушено, не добираючи слів.

За своєю звичкою, в родинному колі він оповідав про свій душевний стан.

– Бути купцем дуже приємно! – казав він. – Щасливий фах: солідний, спокійний, безпретензійний… Я просто народжений для нього… Крім того, я ж належу до Будденброків, розумієте… Одне слово, я почуваю себе так добре, як ніколи. Вранці прийдеш бадьорий до контори, переглянеш газету, покуриш собі, подумаєш про се про те, згадаєш, як тобі гарно живеться, вип’єш чарочку коньяку, трохи попрацюєш. А там уже й обід: попоїси разом з родиною, відпочинеш і знову йдеш на роботу… Пишеш собі листи, тобі дають гарний, гладенький, білий фірмовий папір, добре перо, лінійку, ніж для паперу, печатку – все найвищого гатунку, добротне… І ти починаєш орудувати цими речами – старанно, по порядку, а там, диви, й. кінець роботі. Завтра ж знову буде день. А як ідеш на вечерю, то всього тебе пронизує вдоволення… кожна частина тіла вдоволена… руки вдоволені…

– О господи, Христіане, що ти верзеш! – обурилася Тоні. – Руки вдоволені?..

– Звичайно! Ти такого не знаєш? Я маю на думці… – І він намагався будь-що описати своє почуття, пояснити його: – Скажімо, ти стискаєш кулак, розумієш? Він не дуже сильний, бо втомлений після роботи… Але долоня спітніла… не дратує тебе… Їй добре, приємно… Це почуття задоволення собою… Можна сидіти без діла й не нудитися…

Усі мовчали. Потім Томас мовив байдужим тоном, щоб приховати невдоволення:.

– Мені здається, люди не на те працюють, щоб… – Але замовк, не повторив Христіанових слів, тільки додав: – Принаймні я маю іншу мету.

Та Христіан не слухав брата; очі його блукали по кімнаті, він задумався, тоді почав розповідати про якусь бійку у Вальпарайсо, що скінчилася вбивством, – він бачив її на власні очі.

– … І тоді той тип вихопив ножа…

Такі оповідання, – а Христіан знав їх безліч, – щиро тішили мадам Грюнліх, жахали матір, Клару й Клотільду, мамзель Юнгман і Еріка слухали їх, роззявивши рота, але в Томаса вони завжди викликали нехіть. Він зустрічав їх холодними, глузливими зауваженнями і відверто показував свою думку, що Христіан перебільшує і хизується, – хоч напевне не мав рації, Христіан просто вмів захоплено й мальовниче оповідати. Може, Томасові прикро було, що його менший брат більше подорожував і більше бачив за нього? Чи йому неприємне було милування неладом і екзотичним гвалтом, що відчувалося в тих розповідях, де люди різалися й стрілялись?.. Певне одне: Христіан нітрохи не переймався братовим ставленням до його історій; він надто захоплювався своєю розповіддю, аби ще й стежити, подобається вона комусь чи ні, а закінчивши, він озирався по кімнаті з задумливим, відсутнім виглядом.

Взагалі, якщо з часом стосунки між братами склалися не дуже добре, то вина була не Христіанова; він ніколи на виявляв, та й не відчував до брата якоїсь неприязні, і навіть гадки не мав засуджувати його чи просто оцінювати. Він мовчки, без ніяких сумнівів, як звичайну річ визнав, що брат переважає його солідністю, здібностями, працьовитістю і авторитетом. Але саме ця безмежна, байдужа, покірна підлеглість і сердила Томаса, бо Христіан за кожної нагоди так легко піддавався йому, що складалося враження, ніби він узагалі мав ні за що моральну перевагу, працьовитість, авторитет і солідність.

Він наче зовсім не помічав, що шеф фірми, хоч нічого не каже, ставиться до нього дедалі неприхильніше, зрештою, маючи на це підстави, бо, на жаль, купецький запал у Христіана швидко пішов на спад, уже після першого, а надто після другого тижня. Найперше це виявилося в тому, що приготування до праці, яке досі скидалося на штучно й вишукано подовжене смакування наступною діяльністю – себто перегляд газети, куріння й чарка коньяку, – почало забирати щораз більше часу, аж поки розтяглося до самого обіду. Потім якось само так вийшло, що Христіан скинув із себе тягар обов’язкового сидіння в конторі: вранці, з неодмінною цигаркою в роті, дедалі пізніше спускався вниз і брався до газети, вдень вирушав обідати до клубу і вертався звідти дуже пізно, часом аж увечері, або й зовсім не з’являвся…

Той клуб, до якого належали переважно неодружені купці, винаймав на першому поверсі одного ресторану кілька зручних приміщень, де відвідувачі обідали й невимушено, хоч і не завжди невинно, розважалися: до їхніх послуг там була рулетка. Членами клубу були також декотрі легковажні батьки родин, як, наприклад, консул Крегер і, звичайно, Петер Дельман. Начальник поліції Кремер був там «головний біля помпи», як казав про нього доктор Гізеке, Андреас Гізеке, син брандмайора і Христіанів шкільний товариш, що мав у місті адвокатську контору; молодий Будденброк знову заприятелював з ним, хоч той і мав славу запеклого suitier.

Христіана, або, як його переважно звали, Кришана, давнього знайомого чи навіть приятеля більшості членів клубу, – майже всі вони були учні покійного Марцелюеа Штенгеля, – зустріли тут з розкритими обіймами. Правда, ні купці, ні вчені мужі не були високої думки про Христіанові здібності, але цінували його хист розважати товариство. І справді, тут він давав найкращі свої «вистави», розказував найкращі історії, перекривляв музикантів-віртуозів, наслідував англійських та заокеанських артистів і оперних співаків, із найневиннішим виглядом, незрівнянно розповідав про любовні оказії в різних кінцях світу – бо ж годі сумніватися, що Христіан Будденброк був найсправжнісінький suitier, – і про свої власні пригоди: на кораблях, у поїздах, у Сан-Паулі, у Уайтчепелі, в пралісі… Розповідав невтомно, цікаво, цілком опановуючи увагу слухачів, трохи жалібним, протяглим голосом, нехитро й смішно, як англійський гуморист. Скажімо, розказував про те, як із Вальпарайсо до Сан-Франціско послали в коробці собаку, та ще й паршивого, Бозна, в чому полягав сенс того анекдота, але в Христіанових устах він видавався незвичайно смішним. І коли всі навколо аж корчилися з реготу, сам Христіан, худий, носатий, з тонкою, надто довгою шиєю і з рудуватим, помітно вже поріділим чубом, сидів, схрестивши довгі, криві ноги, і з обличчя в нього не сходив тривожний, на диво поважний вираз, а маленькі, круглі, глибоко посаджені очі задумливо блукали по залі… Часом навіть здавалося, що сміються не з його історій, а з нього самого… Та Христіан про це не думав.

Вдома він найдужче любив розповідати про свою контору у Вальпарайсо, про тамтешню нестерпну спеку та про одного молодого лондонця на ім’я Джонні Сандерсторм, гульвісу, незвичайного хлопця, якого «я ніколи не бачив за роботою, щоб мені з цього місця не зійти» і який усе ж таки був дуже добрим купцем.

– Боже милий! – казав Христіан. – У таку спеку! От заходить до контори шеф… а ми, всі восьмеро, лежимо, як сонні мухи, й куримо цигарки, щоб хоч відлякувати москітів. Боже милий! «Ну, – каже шеф, – щось ви наче не працюєте, панове, га?» – «No, sir! – відповідає Джонні Сандерсторм. – Як бачите, сер!» І ми всі пускаємо йому дим просто в обличчя. Боже милий!

– Чого ти вічно кажеш «боже милий»? – роздратовано запитав якось Томас.

Але насправді його сердило не це. Він відчував, що Христіан розповідав цю історію з такою радістю лише тому, що вона давала йому нагоду висловити свій глум і зневагу до праці.

Тоді мати обережно перевела розмову на інше. «На світі є багато негарного, – думала пані Будденброк, з дому Крегерів. – Трапляється, що брати ненавидять і зневажають один одного. Страшно, але таке бував. Тільки про це не кажуть. Таке приховують. Не треба, щоб про це хтось знав».