Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

35

У затінках, куди не проникало проміння квітневого сонця, біліли острівці недоталого снігу. Зима, мов недуга, відходила повільно. Вздовж берега струменіла чиста, майже кришталева вода. Плитка річка промерзла до самого дна, і крига на ній не скресала, а тахла, перетворюючись на квашу, тоді як на лужках врунилася трава і брався цвісти ромен. Повітря було рідкісно лагідне, легені всотували його спрагло, жадібно, наче ковальські міхи.

Була між ними разюча відмінність: у Толика все виходило природно, вмотивовано, безконфліктно, у нього – пошарпом, збуреннями і заколотом, без тямлення, що і до чого. Напевно, це воно і є – перемогти вірус, не те щоб роздвоєність, якій не дався, але розірваність між, так би мовити, Анатолієм і лукавством, бо не може отак тривати вічно. Незможки здолати його, вірус не давав глибинним імпульсам налагодити зв’язок зі свідомістю – так стороннє поле збиває радіохвилю, перетворюючи голоси на невиразний шум. А там нуртувало життя, його правда і прагнення, під товщею криги, що зараз оце в ньому скресала.

Водночас із цим події, речі й мотивації опинялися на своїх місцях, з крихт-камінців складалася мозаїка того, до чого не так він мав причетність, як воно до нього. Доки все тривало – вироки, апеляції, дорозстеження і повторний суд, Сергій перебував у камері попереднього ув’язнення, а раз його повернули назад зі шляху в колонію, що лежала, наче за примхою, у тій самій стороні, лише ще східніше і, може, не так південно, як мамщина, якої все одно не побачив би – ні ландшафту, ні життя, що текло своїм плином, а в ньому, Сергієві, – спогадом.

А речі діялися таки дивні, з кожним новим поворотом процесу розрив у Сергієві відчутно зменшувався. Все почалося грою в футбол, у якій він, нікудишній спортсмен, бігав нарівні з іншими, частіше, щоправда, стояв на воротах, то пропускаючи м’яч, то – радше випадково, ніж з удатності – його ловлячи. Було це по тому, як ізолятор потрапив у пресу, наче фрегат у шторм, і – що ще гірше – в «Міжнародну амністію», яка взялася тиснути на уряди своїх країн, а ті – на уряд його, Сергієвої, батьківщини, спонукуючи до реформ пенітенціарної системи й законодавства, приваблюючи пряником бонусів і потрясаючи батогом міжнародних зобов’язань. Й ось у цей неприступний будинок, довкола якого клубочилися сувої колючого дроту, у цю бастилію, що правила за тюрму за всіх влад – своїх і чужих: якщо не за буцегарню, то – всього-на-всього! – за місце попереднього ув’язення, на цей корабель, що аж кишів, такий був переповнений, не йдучи на дно тільки тому, що й так там перебував, лаштувалася прибути комісія на чолі з омбудсменом, сформована на третину з міністерських чиновників, на другу – з парламентських горлодерів, які наче флюгери: сьогодні туди, завтра сюди, і на ще одну – з представників громадських, передусім правозахисних спілок.

Цю подію, що мала статися вперше в історії краю, відповідні чинники відсували, як могли, використовуючи здобутий час для сяких-таких «покращень», залякуючи в’язнів і наводячи лиск, вигадуючи, як обдурити, замилити очі, вийти сухими з води, чим уподібнювалися до тих, від кого берегли решту суспільства.

Веремія стала в пригоді родичам і друзякам – спритникам, що знали болячки, вразливі місця, а головне – мали мазь, щоби змащувати. Вони потяглися під мури і в кабінети, через посередників, з якими зустрічалися в «кафешках» і підворіттях, і навпростець, без зайвих свідків, ба й через адвокатів, які часто-густо виявлялися синашами прокурорів і суддів. Чимало справ було зам’ято, звинувачених випущено – так нестандартно в цьому забутому Богом краю, що був стислішим, але попри це, можливо, й рахманнішим зліпком великого полотна, названого країною й вифарбуваного у два кольори – неба і лану, нагадувала про себе гуманність, як відрижка про спожитий обід.

Обділеність була загальновідомим фактом, влитим у національну міфологію і на різні лади переспіваним у читанках, подекуди з неї робили якийсь такий онтологічний мазохізм, видаючи за спосіб, яким Господь «надумав нас виокремити», отже, «ми також богообрані». Дав їм на втіху сопілку – здається, й усе. Відтоді й тирликають – аж крається серце і набігає сльоза, від чого, одначе, не кладуться шляхи й не оновлюється водогін, бо, як не крути, життя хоч, буває, і нагадує казку, нею не є.

Можна було з полегшенням зітхнути, а позаяк будівля ще була переповненою, частину в’язнів, які, може, й мали родичів, але не суми й зв’язки, було розпорошено по інших закладах, у сусідніх областях і районних центрах, тимчасово і тим не менше надійно сховано – по службі та дружбі.

Сергія поміж них не було – ні між тих перших, що й зрозуміло, але й поміж других. У той час він разом із третіми, що репрезентували похмуру, попльовуючу більшість, розчищав пустище, прилегле до ізолятора й обнесене муром, на якому клубочився, скидаючись на переплетених в обіймах зміючок, той самий колючий дріт, де колись не інакше як стояв будинок, але відколи його не стало, утворилась незайманщина, що невідомо кому й належала. Упродовж десятиріч на ній нічого не зводили.

Сергій радів свіжому повітрю, яке вже бодай тому, що свіже, було майже як воля, адже в цій непридатній для тривалого перебування і такої кількості клієнтів установі не було території для прогулянок (якщо їх такими випадає назвати), що робило її під цим кутом зору (і під деякими іншими) гіршою за справжню в’язницю. Хай не зовсім рівними лініями, було розграфлено поле й намальовано на стінах ворота. До мурів прикріпили тримачі з вазонами, в яких кучерявилися строкаті пелюстки й суцвіття, кошти на які цяпнула міська управа – побувавши на екскурсії в ельзаських містечках з кучеряво заквітчаними вуличками та божественними паштетиками у затишних ресторанчиках, мер кохався у вазонах на відкритому громадському просторі, що відтоді висіли по місту, де треба і де не треба, особливо ж перед вікнами мерії – найрясніше з боку, куди виходив головний кабінет.

Мер плекав звичку виходити вряди-годи на балкон, тож, оточеному барвами й запахами, йому певнилося, що в місті панують лад і гармонія, лад у вигляді Атлета й Гармонія з помірними округлостями (обоє, як заведено в архітектурі, оголені); наче прикрий сон, відсувалися кудись у далеч, ген за обрій непрацююча каналізація й аварійні будинки, визимнілі класи, сяк-так прогріті скісним промінням весни, усі ті прохачі, ініціативи й пікети, тоді як найбільше праглося спокою та шанобливого до себе ставлення; насамкінець слідчий ізолятор, що, не належачи містові, займав шмат його території – у хвилини досади «бургермайстер», як його, зприятельська поплескуючи, називали баденські колеги, ладний був закараскати туди всіх отих пікетників і вимагачів купно з брехливою, як пес, опозицією, що докучала заявами та демаршами.

З приводу ізолятора в шухляді столу досі покоїлась ініціатива групки беручких жевжиків, однаковою мірою дивна, як і оригінальна. Не знаючи, як її сприймати – за провокацію чи за чисту монету, мер не наважувався накласти яку-небудь резолюцію: ні відхилити, ні дати добро, ні відіслати далі за властивою адресою, у віданні якої було виносити з цього питання рішення. Щось снувалось у ній абсурдне, що віддзеркалювало дух часу – показувати туристам із західних, пересичених (так і стояло!) держав будівлю попереднього утримання в’язнів, ще не засуджених і тих, яким уже було винесено вирок, але ще не приведено до виконання, водячи їх камерами і катакомбами, на допити і хлебтання тюремної юшки в товаристві беззубих корсарів передгір’я, похмурих горлорізів і просто кишенькових злодюжок, які до міста і краю належали так само, як смерть до життя; з можливістю ночівлі й участі в допитах і дізнаннях – у ролі, обраній згідно із прейскурантом.

По тому, одначе, як м’яч кілька разів поцілював вазони, після чого вони гепалися додолу, розшвиргуючись на черепки, декорацію було усунуто – зрештою, в’язниця не сад для медитування і релаксації. То було посередині процесу, який барвінився і розбивався, мов ті вазони, подеколи одночасно з ними: то сипалася, наче карткова хатка, конструкція звинувачення, то Сергієве сподівання на звільнення, що небавом відроджувалося, мов фенікс із попелу, мірою того, як обстоював його інтереси в суді та в перервах між засіданнями Анатолій Сагайдачний; він же, Сергій, мав однісінький інтерес – аби все пошвидше закінчилося.

Сергієві не пощастило і край – жереб, кинутий не ним, а замість нього. Він розумів, що на його місці запростака міг опинитися будь-хто інший такий, як він, чи не такий. Анатолій запевнював, що його, Сергіїв випадок, непоодинокий, такі стаються кожного дня – тоскна розрада. Мусить минути час, але тисячі без потреби або й відверто несправедливо утримуваних не можуть чекати, їхнє життя пливе тут і зараз, тут і зараз вони страждать, надіються і борються – як ми. «Як ми» виглядало, втім, що боровся Анатолій, тоді як він, Сергій був, мов сліпе кошеня.

Анатолій Сагайдачний домігся відводу головуючого судді і повного перезавантаження процесу, в якому з’явилися нові докази та обставини. Як турбіни у літаку, що зайшов на посадку, починають обертатись у протилежний бік, так докорінно вони все змінили.

Було відкрито карну справу проти місцевого олігарха, в якій фігурував букет звинувачень, до яких додавались, спливаючи, як труп на поверхню, нові і нові, свіжі й не дуже, але то вже не було турботою ні його, ні Анатолія – це був той ефект, коли, опинившись перед до неспростовності очевидним, машина запрацювала в аверсному режимі. «Я не вмію звинувачувати, – то було єдине зізнання, що його дозволив собі в розмові з ним Анатолій. – Інакше я був би, мабуть, прокурором. Ми з ним на протилежних берегах, такі правила гри. Так, як улаштовано, це неуникно. Переконують, що насильство – рушій життя. Це – не моя філософія».

Олігарх, якого в місті та краї за історичною інерцією величали магнатом, входив не до першої, але й не до останньої десятки того одного відсотка, який, зіп’явшись на ноги в роки первісного накопичення (грабунку), урядував країною, перетворивши її на прибуткове акціонерне товариство, куди доступ решті громадян був суттєво ускладнений, а почасти внеможливлений. Сторіччями нищене і знегіднюване, це новітнє панство перейняло звички і витівки своїх кривдників і поводилося вдома, як окупант. Володіючи кількома підприємствами, газетою і телеканалом, він був також мисливцем і меценатом, мало не пустивши поставленій ним дерев’яній церкві, по тому як селяни віддали перевагу на виборах його конкурентові, півня.

Свідчення дав один із працівників маєтку, на краю якого Сергій так горопашно і коротко порибалив. Сергій слухав, як чоловік, тремтячи і всякчас озираючись, розповідав про тіло, яке, «мов лантух», затягли до пивниці, де відливали водою, щоби, привівши до тями, продовжити знущання, що його сам оповідач, здригнувшись, назвав «розвагами». До Сергія не відразу дійшло, що говорилося про нього, що то була частина його пригоди, про яку він, одначе, нічого не пам’ятав, і коли його попрохали підтвердити або спростувати, підвівся, не в стані зробити ні одне, ні друге.

У тих розбратах-дебатах спливла нагору давніша історія, про яку місто почало потихеньку забувати й оце знову загуло, як стривожений вулик. Жив колись у краю волоцюга й поет, балдахіном було йому небо, матрацом земля; як ішов, назирці тяглася вервиця приблудних собацюр. Бувало, вклякав над клумбою, як лицар перед дамою, тоді псиська сиділи півколом на шанобливій відстані, доки він вбирав ніздрями пахощі міських квітів. Ходив по селах, мов проповідник, читаючи замість проповідей залюблені у край і життя, яким воно є, мадригали, за що йому давали притулок на ніч і харчів на дорогу. Він називав себе мандрівним філософом, нащадком і послідовником Грицька Сковороди, і всі його за такого мали, не чинив лиха і ніхто не кривдив його, навпаки, у перехідний час, як містом і краєм трусило, мов трясцею, його блаженна рахманність промінила спокій. Полюбляв усамітнюватися в лісах, де розмовляв із деревами, звірами і птахами, через що декотрі називали його новітнім Франциском, інші – божевільним, а в одному вірші порівнював себе з оленем. Не курив, не пив, не буянив; подейкували, що й не знав жінки. І коли його не стало, в місті оселилася пустка, тільки-от ніхто не знав, коли і як це сподіялось. Той самий місцевий магнат, тоді ще не такий відомий, зафондував труну і могилу на цвинтарі між визначних діячів, з алебастровим надгробком, на який не пошкодував ні витрат, ні зв’язків на кордоні, через який матеріал перевозили аж з Італії. Й ось ту розкішну труну, справжній витвір мистецтва, не так уже й кепсько збережений, як на перетрухлий жмут років, було попсуто задля тіла всередині, що геть уже розклалося, але не куля від мисливського карабіну.

Анатолій побував у «Шхуні», де почув чимало цікавого. Йому поталанило переконати кількох завсідників, які прописалися в тому кишлі, де фіранки було напнуто, як вітрила, і впиналась у стелю, ніби підпираючи небо, що раптом узялося просідати, прикрашена вимпелами і таранькою щогла, виступити в ролі свідків – на підставі тих знань, що здатні були вплинути на перебіг процесу, бо, борознячи моря-океани на цьому судні, якого не покидали, достолиха понадовідувалися, а дещо спізнали на власній шкурі. Сам Анатолій не вилазив вечорами з архіву й кілька разів побував у бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, де вивчав різні акти, шукаючи підтвердження чуток і таки нарешті знайшовши. «Як вийду на пенсію, засяду за детектив», – пожартував, і було видно, що й він, який ні в залі суду, ні на зустрічах із Сергієм ні разу ні з якого приводу не висловив здивування й обурення, непомалу заскочений.

З’ясувалося, що став розташовувався на людських городах, розданих свого часу на підприємстві, яке на початку дев’яностих за не зовсім ясних обставин збанкрутувало. Аж гульк – нові документи, свідоцтва про право на власність і жодних підтверджень продажу-купівлі. Можна було тільки уявити розмах шахрайства, про юридичний бік якого було – постфактум – подбано з усією належністю. То було вершиною іронії, родзинкою і відкриттям, переконливою ілюстрацією того, що все у місті та краї переплетено та поґудзано міцними нитками – добре й лихе, вчорашнє і нинішнє.

Змикитивши, що війнуло смаленим, магнат через ніч став замість вибулого на той світ профспілкового діяча, що, доки віку, блазнював, плутаючи тих, чиї інтереси мав обстоювати, з тими, перед ким це мав робити, депутатом Верховної Ради, прозваної злоріками Зрадою, поповнивши ненадовго овдовілу більшість та ініціювавши «з метою гуманізації застарілого карного кодексу» закон «Про відкуп», яким за вбивство пропонувався штраф у розмірі тисячі мінімальних зарплат, а за незмогу його сплатити – ув’язнення. За медійною шамотнею довкола цієї революційної ініціативи, що її одне помірковане столичне видання порівняло з поверненням у середньовіччя, залишилася непоміченою допомога, отримана новоспеченим депутатом, якої вистачило б на утримання сиротинця, що їх масово закривали через брак коштів.

Присягався, що поцілив бідолаху, який був йому, наче рідний брат, випадково, сприйнявши його за лісову дичину, хоча трапилися й такі, хто в цьому сумнівався. Цих останніх він називав недоброзичливцями, котрі, мов шуліки, чигають на його власність (це останнє могло й не далеко відбігати від істини), яку збирав крихта по крихті (галаслива опозиційна газетка згадувала в цьому зв’язку про хитромудрі схеми, якими з бюджету вимивалися мільйонні суми), створивши кілька тисяч робочих місць, які тепер опинилися під загрозою (газетка повторювала те саме із заміною, щоправда, «створивши» на «привласнивши»).

Тоді як проект закону припадав порохами у профільному комітеті, новоспечений депутат навіть не склав присяги, вирядивши свого першого помічника, який зробив це від його імені. Доки його картка голосувала, сам він зі свіжим завзяттям заходився боронити своє добре ім’я. Йому лише заважають виконувати нові суспільні обов’язки – місію, покликання, нічого для себе, все для моїх виборців, на що сайт, який одразу й закрили (по тому, як хакери зламають банківські рахунки судді, який виніс відповідну ухвалу, він запрацює знову), проілюстрував цю фразу фотографіями свіжої мисливської оргії. Ображений вдався, з-поміж іншого, до підопічних рупорів – телеканалу і газети, проте колектив останньої став дибки, влаштувавши акцію протесту проти втручання у редакційну політику. Хоч там як, коли в парламент було зроблено подання на зняття з нього депутатської недоторканності, проти проголосувала не лише монолітна більшість, а й чимало депутатів від розпорошених опозиційних фракцій – свобода парламентаризму незазіханна.

Сергій і Анатолія запитав, чи знає той відчуття, коли летиш трубою, в кінці якої сліпуче сяйво, проте Анатолій не зрозумів його: «Світло в кінці тунелю? Так ми тим і займаємося, що його наближаємо», від чого Сергій ураз повеселішав. Його виправдали, тепер він «був чистим» (попри те, що його не один раз було названо волоцюгою, як і його покійних батьків, «які, зсунувшись на старість із глузду, розвели у квартирі город»), одначе ніхто і ніщо не змогло повернути проведених за ґратами без малого двох років. Отак Сергієва історія переплелася з історією міста і краю – житейською (ба, поетичною) і політичною, в яку ним, Сергієм, було вписано, мов тим пензлем, штрих.

36

«Анатолій Сагайдачний, адвокат» – ще раз поглянувши на неї, Сергій поклав візитку до кишені. У місті, де вивіски з назвами вулиць змінювалися, здавалося, разом зі зміною вітру, коштувало зусиль нашукати потрібну адресу. Що старішою була вулиця, то ряснішою історія її перейменувань. Найдовший шлейф тягнувся за центральним проспектом, що, перебравши два тузені назв, звався тепер Променадом Незалежності, на якому обабіч ряхтіли розкритим намистом два разки молоденьких кленів, перевесників незалежності, посаджених у лунках вирубаних каштанів, наче ті самим лише нахабством рости і плодоносити за часів, визнаних – постфактум – окупацією, здискредитували себе, мов найгірші колаборанти. Названий володарем на екзотичне ім’я своєї привезеної з-за моря, наче трофей, коханки (охочі покопирсатися в історії краю стверджували, що то ніяк не перша назва), проспект у різні епохи мав імена королів та урядників, гетьманів, імператорів, генералісимусів, фюрерів, перших, подеколи ж, як належало підкреслити провінційність краю та ще більше принизити його впертих, як ті віслюки, мешканців, других секретарів, тільки дивом не запавши від таких нош під землю.

Хоч там як, а найранішою літописно задокументованою згадкою було ім’я жінки, до того ж, як славословив літописець чи то на догоду князеві, чи й сам по вуха уклепаний, «красуні несказанної вроди». Поміж усіх численних, даваних проспектові, воно було єдиним жіночим.

Від цього стовбура, не довгого й не короткого, широкого, але не конче кремезного, радше терплячого, що витримував усе – від шибениці до вечорниць і народних віч, кирзових маршів і духових оркестрів, від гупотіння і дудоніння яких обсипався тиньк (обсипався він і без цього), відгалужувалися вулиці, від них подальші, від тих—іще. Найбільше поталанило прогонам, у назвах яких не фігурувало імен людей: Топольна, Барвінкова, Довга (з часом вона стала ще довшою), Об’їзна, розгаратана так, що її доводилось об’їздити, ба Тривожна, що виводила на битий шлях, а звідти далі на схід і південь. Вони ніколи не змінювали назви. Щоправда, якийсь нетривалий час друга за рангом вулиця, що, заледве відбростившись від проспекту, впиралась у ратушу, називалася не Магдебурзькою, як звикле, а Мартоплясів; коли ж польському королеві, розлюченому міськими райцями, гнів проминув, він дозволив повернути їй попереднє ім’я.

Покинувши, як вирушав на навчання, одну вулицю, Сергій повернувся на цілком іншу: була нова назва і настала нова доба, тоді як насправді не змінилося рівно нічого: той самий будинок, хіба ще більше обчовганий вітрами і зливами, майже як рідна йому людина, зустріч із якою породжує щем, насичуючи життя тим повнокров’ям, без якого воно було би вервицею механічних рухів. Та сама клоака, такі самі комарі, кумкання жаб, наче болота заповзялися відвоювати колись утрачену територію, хоча то могла бути хіба що спричинена комариним бринінням аберація. Більшість вулиць, що їх Сергій, змандрувавши в дитинстві, пам’ятав на зубок, називалися тепер по-новому, наче від перейменування саме місто могло стати іншим, кращим, світлішим. То було кармою міста і краю: тікати від недавньої історії в давнішу, черпаючи в ній наснагу однаковою мірою, як і самозабуття. У глибині єства Сергій радів, що змінилося менше, ніж навіювали нові назви, бо це менше було для нього більше – дитинством і частиною юності. Йшов, мов сліпець, розпитуючи у власному місті, по суті, у себе вдома шлях.

Сергій звернув у браму, звідки східці вели досередини: одна суцільна кімната, де почекальню для відвідувачів було відділено від іншої частини виступом у вигляді літери П, так що було видно, як на маленькому просторі кипить робота. У відчинене вікно зазирав бузок. Сергій розкрив узяту з журнального столика газету.

– Привіт, Сергію. Радий, що ти викроїв час і прийшов.

Анатолій виглядав свіжіше, бадьоріше, ніж коли Сергій уперше побачив його і потім під час процесу.

– Хочу тебе познайомити.

Поруч із ним, пів кроку позаду стояв чоловік, що міг би зійти щонайменше за Толикового батька. Густе й біле, як сніг, злегка розвихрене й нерівно закучерявлене по краях волосся переходило у подібні до виноградних вусиків бакенбарди. За дряхлістю віку вгадувалася колись кремезна, міцна статура, той крій, яким природа наділяє людей то тут, то там, наче дбаючи, аби розпорошувати їх рівномірно по світі; ще й тепер, у свої – вісімдесят п’ять? дев’яносто? – він тримався нівроку, на голову вищий від Анатолія і на майже дві за Сергія.

– То ось Ви який, Сергію. Приємно познайомитися. Мене звати, – незнайомець назвався, проте його ім’я не сказало Сергієві нічого.

– Ваш батько багато писав про Вас, – пояснив.

Щойно зараз Сергій побачив у його руці пакунок акуратно складених і кількакрат перехоплених ґумкою листів.

– Я хотів би їх Вам повернути. Ваш батько і я, ми тривалий час листувалися. Потім… – незнайомець затнувся, було видно, як йому складає труднощів дібрати потрібного виразу.

– Потім в’язниця, – мовив Анатолій.

– І ось уперше в нас, – Анатолій назвав місто на півночі, звідки прибув гість. – Зустрітися з тобою. Та й у наших справах.

– Він, – Анатолій звернувся на ім’я та по батькові, – консультував мене – і в нашому з тобою питанні, і раніше.

– Здавалося б, пора вже й на відпочинок, – співрозмовник усміхнувся.

Одного з колишніх діячів Гельсинської, відтак очільника регіональної правозахисної групи, його свого часу пропонували на посаду омбудсмена, одначе він, не пояснивши причин і зненацька пішовши в себе, відмовився кандидувати. Було помітно, як ця частина Анатолієвої розповіді відродила в ньому роздуми, що колись уже, очевидно, займали його. Може, оце зараз він уперше висловив сумнів уголос:

– Тяжко далося тодішнє рішення. Я дотепер не певний, чи було воно правильним. Обміркованим – так.

– Ми разом працюємо в реабілітаційному проекті. – Анатолій сягнув по буклет. – Правове сприяння колишнім в’язням. Іноді повернутися до звичайного життя, взяти його в руки трудніше, ніж вийти з-за ґрат.

– Світ змінився, – мовив гість, – а система лишилася. За моїх часів вона була пекельною машиною, що пожерла своїх творців і виконавців, мільйони людей, майже все селянство, а сьогодні нагадує слона в порцеляновій крамниці. А порцеляна ж – людське життя.

– Я вас залишу, – мовив Анатолій.

Вони проходжувалися міським парком, намотавши з десять, якщо не більше, кіл та зиґзаґів – на цих доріжках Сергій робив свої перші в житті самостійні спроби, й ось тепер, після того неусвідомленого кривуляння завдовжки у сорок із чубком літ-зим, наче наново вчився ходити.

– Повірте, я довго зважував. Зберегти, спалити? Пам’ять про дружбу, але й інтимна частинка життя Вашого батька і… Вас. Ми називали один одного побратимами, подеколи й у листах зверталися: «Привіт тобі, мій побратиме» – чудно, чи не так? Пригадуєте, «Привіт тобі, моє ластовенятко, що, з рідного полинувши гнізда, десь пурхаєш над голубим Дністром»… Настроєвість та сама. Це з послання Драй-Хмари донечці – у майбутньому Оксані Ашер, упорядниці поетичного доробку розстріляного батька. Написаний з Києва у проміжку між першим і другим арештом. Ось так.

Пауза.

– Так склалося, що я сам як палець – без целібату, без сім’ї, проте не самотній. Вловлюєте різницю? Тим не менше сім’я – це те, що я обрав би, щоб воно було по-іншому, навіть не в’язниця. На лихо і на щастя, ми не уповноважені змінювати минуле, втручатися в нього яким-небудь іншим чином, ніж осмислювати і пам’ятати. Отак ми з Вашим, з твоїм, Сергію (якщо Ви не проти), батьком випурхнули з гнізда, а повернулися… тільки вже не було куди… А хто мав куди, той не дійшов…

Сергій тримав їх, механічно перекладав з місця на місце, втуплювався у дати на поштових штемпелях, крутив у руках, не наважуючись зазирнути всередину. У ньому наростав неспокій, відстороненість і байдужість змінювалися гарячковою, десь аж хворобливою допитливістю, що врешті й узяла гору.

Повернення листів батьків приятель, з яким разом служили у війську, де й познайомилися, домагався роками – попри те, що часи змінилися, вони жили в новій державі зі старою системою, що ревниво оберігала свої архіви: огром суцільного злочину тривалістю в сім десятиріч, в якому, пригнічене і здеформоване, тривало життя з маленькими радощами та безмежними печалями, розсурмленими звитягами і невеличкими, обійденими увагою успіхами, не даючи вигребти з того злочину мільйони людських історій, мов діаманти – понівечені, стьмянілі. Але таки витребував свої акти з ретельно затертими прізвищами виконавців. Поклав іще раз пройтися колами тодішнього пекла, цього разу не виходячи годинами з-за столу; по марудному зволіканні йому повернули всю без винятку кореспонденцію – приватні речі, бездоганно збережені.

Кілька аркушів і кожний рябів густо покладеними літерами наївного, як у школярів, вразливого, так що його хотілося захищати, почерку, не залишаючи вільного місця, тоді як властивий лист вичерпувався кількома рядками. Все, що далі, було P.S. «Проект міста щастя. Вільні фантазії до облаштування майбутнього». Почавшись вступом «Докорінно змінити життя можна, тільки здолавши силу тяжіння, що сковує нас, роблячи в’язнями прекрасного саду, названого нами Землею. Така наша, загальнолюдська незмірна трагедія закайданених у раю», «Проект» описував таке ідеальне місто, що його однаково легко було потрактувати і за марення, і за філософію – дерева там цвіли на бажання мешканців, вулиці то з’являлися, то зникали, називаючись одночасно так і інак, а засобом пересування слугували повітряні кулі. Було там ближче до кінця й таке міркування, підсумовуючи бурхливий, дарма що стислий виклад: «З цієї дилеми ми вирвемося тільки тоді, як сила волі перевершить силу тяжіння, але що, коли ми спроможемося цього, не звільнившись від лихого в собі…» Замість, здавалось би, звичного у такому випадку знака питання стояли три крапки.

Цим «P.S.» лист, що – так виглядало – постав у відповідь на щось висловлене (можливо, й не раз) адресатом, випинався з-поміж решти також велеслівних, одначе присвячених змалюванню сценок буденного життя епістол, в які Сергій впивався, наче у пригодницьке читво: в ньому бриніло й калатало, перемотлошуючи, трусячи пам’ять і тіло, як ото образки чийогось великого кохання, до яких маєш стосунок не інакший, як читача, зворушують до самої глибини, наче все те діялося колись із тобою.

До того ж його згадувано майже в кожному листі – «малюк», інколи «наш Сергійко», якісь походеньки, що їх пам’ятав і не пам’ятав і про які батько розповідав, мов про неабиякі досягнення; промовляли гордість і радість можливості поділитися ними ще з кимось, рідше листи містили звіряння внутрішнього характеру і варіанти, як повестися в тій чи тій, знову ж таки побутовій оказії – радше міркування, ніж спрямовані до співрозмовника сподівання на підказку. Це все історія – не абстрактна, а конкретної людини, тільки тоді вона щось важить. Для Сергія вона важила подвійно. Сергієву маму батько називав у листах Матильдою, вряди-годи «моя жінка», з благоговінням й острахом і майже так зачасто, як його, сина.

Деякі листи Сергій, виснажений раптовістю, з якою на нього наринуло минуле, від надміру і перехлескування емоцій, перебігав по діагоналі. Аж ось погляд приріс до фрази, вихопленої навмання з нерівно надірваного конверта з маркою, на якій монументальні чоловік і жінка подалися допереду, чоловік із молотом, жінка тримаючи серп: «… був близький до самогубства». Сергій перечитав його від початку до кінця, разів десять-дванадцять чи й усі двадцять – так, наче якогось наступного разу могла з’явитися протилежність до багатократно прочитаного, його спростування.

«Дорогий друже!

Нас спіткало щось жахливе, невиправне, чому немає виразу і збагнення – хоч там як я силкувався б назвати, жодне слово нездатне передати нашу скорботу. Одного з попередніх разів я обіцяв тобі поділитися небавом радісною новиною, я хотів, щоб для тебе це стало великою несподіванкою, яку ти розділив би з нами у спільних почуваннях. У нас така думка була, ми з Матильдою давно обговорили її та порішили, що ти приїдеш нас перевідати, адже ти ще ніколи не був у нашому місті, та й чудовішої нагоди познайомитися з Матильдою, нашим Сергійком і…

Всі ці місяці я літав, мов на крилах – тричі в житті я був безмежно щасливий: коли повернувся, наче з того світу, мій батько; коли ми з Матильдою побрались і потім, як народився Сергійко, наш коханий малюк, й ось, але не так судилося.

Я не знав, що зі мною діється, ходив, як нестямний, нездатний за що-небудь узятися, не маючи слів розради – ні для себе, ні для Матильди, яка геть спала з лиця, і я боявся, що втрачу і її. Були миті, в які я був близький до самогубства.

Ми довго не наважувалися, і, мабуть, саме Сергійкові завдячували новий спалах тепла і близькості між мною та Матильдою, нову надію. Пригадую, як народився Сергійко, ми тоді мешкали ще в гуртожитку над сквером, ділячи кімнатчину, де нам утрьох було тісно і затишно. Коли ми принесли його, запеленаний згорточок, стіни мовби освітилися сяєвом. І потім, уже на новому місці, як ми ходили з ним на прогулянку, якби ти бачив, як він звав вивірок затисненими у п’ястучках горішками! Робота залишала обмаль часу, переважно неділі, в які ми відсипалися, такими втомленими були і… щасливими (по всьому, що сталось, я пишу і сахаюся цього слова).