Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

19

Було, наче повернення з далекої подорожі, в якій Матильда по багатьох роках зустріла читачку в ситцевій, короткуватій сукні у такий модний пелюстковий візерунок, з великими очима, що дивилися на світ довірливо і допитливо, з ротом, який заливався дзвінким, щедрим сміхом.

Книжку їй подарували подруги з нагоди одруження: «Нашій любій Матильдочці з сердечним побажаннячком відсвяткувати золоте весіллячко. Цьом і не забувай про нас, своїх льольок. Ми тебе любимо». Засвідчуючи невимушену інтимність дружби, жартівливе сюсюкання мовби випереджало час, в який небавом увійде життя. У дні, коли страх позбутися робочого місця гнав на автобус, Матильда ладна була пожбурити в Жака миску з марляною ганчіркою, якою підтирала загиджену зеленуватими виділеннями гузничку їхнього спільного сина.

Від відкриття, що розрюмсаний згорток зі зморшкуватим личком має запах і що це запах її чоловіка, Матильда розплакалася. Працівники пологового будинку знали всяке – породіль, які цуралися власних дітей; чоловіків, котрі, мов ті вовцюгани, завивали під вікнами; нічні салюти, що перетворювали дім на розбурханий вулик, звідки ще довго лилися плачі немовлят і сипалися прокльони розтривожених матерів.

Хоч як ретельно обтирала тільце, запах не зникав. Пологи були очищенням, торкнувшись найпотаємніших фібрів. Матильда знову спізнавала ні з чим не зрівнянну насиченість вражень від перших тижнів перебування в цьому місті, проте вже не могла віддатися їм так, як тоді. Від думки, що варто було вийти зупинкою швидше і її життя потекло б зовсім по-іншому, впадала в бентежний трем.

Лише неділя, сповнена спокою та сімейного затишку, коли за вікном туркотіли голуби, а сонце наповнювало кімнату світлом, виокремлювалася, мов острівець серед розбурханих вод. Вони вирушали в парк, де гуляли під крислатими парасолями старезних дерев, з яких скрапувала липковина. Заглиблювались у закапелки, куди не проникав гамір атракціонів, у глибину зарослих травою стежок, де лежала галявина, на якій сонце і тінь влаштовували мерехтливий театр. Матильда любила його, палахке кружало, чийого проміння ніколи не було забагато, заплющувала очі, дозволяючи пестити себе. Від пестощів прибувало молоко, Матильда прикладала немовля до грудей, тоді як Жак читав поруч газету, після чого вони прямували до кафетерію в центрі міста, де їй подобалася чистота застелених на столиках обрусів, свіжі букетики у вазочках, пари та сім’ї, що, як і вони, насолоджувалися принадами єдиного відведеного для відпочинку, згідно з Біблією, дня.

Життя – яким воно було легковажним! – бездумно сипало радощі, розтринькуючи все, аби згодом, не маючи більше нічого, годувати зчерствілими крихтами. Вони стояли в загсі, Жак у костюмі з закороткими штанами і рукавами та пришпиленою до лацкана трояндою, чим скидався на циркового коміка. «Вам не сюди», «Ви помилились адресою», «Хіба це пара?», «Як таких можна одружувати?», «Де свідки?», «Це Ваші свідки?», «І вазгалі: Вас на сьогодні викликано?». Матильда промовляла чужими вустами й голосами, докладаючи зусиль, щоб приховати веселість людини, яка крокує на шибеницю, де на них із Жаком буде накинено спільний зашморг.

Обручку, яку Жак заґавлено випустив, шукали всі – церемоніймейстерка, працівники, свідки, молодята, прибиральниця, яка й вигребла її разом із порохами: блискуче кружальце, виготоване зі стопу, що імітував золото. У хвилюванні Жак напнув його Матильді не на той палець. «Найважливіше, що палець Ваш». – «Авжеж», – віджартувалася Матильда, тоді як Жак умиротворено промовчав.

Весільну сукню вони взяли увинайм, старомодну, з комірцем зі штучного пуху, що непогано зберігся, і мереживними рукавичками. Тут узагалі збереглося чимало всього від часу, якого вже не було і який був подібний і не подібний до степових політь із росяною травою та сонцем, що супроводжувало Матильдину подорож. Невблаганні мітли вимітали уламки, проте минуле вигулькувало то тут, то там – зацьковано й обережно, фантасмагорно і з бешкетним підморгуванням.

Матильда переодягалася в туалеті, серед їдкого запаху хлорки, ніяк не можучи в поспіху вибратись із сукні, що мовби заповзялася перетворити її на вічну молоду. Вони квапилися повернути позичене, прокатний салон працював до другої, їм услід оглядалися – на недоладного парубка з сукнею через руку і трояндою на вилозі піджака, від якої від’єднувалися, падаючи в кружлянні на землю, пелюстки, і жінку, яку волік за собою, мов кочівник полонянку. «Силоміць милим не станеш!» – кидали їм навздогін.

«Деякі зичать на тиждень», – огрядна жінка, якій давно вже перекотило за п’ятдесят, неквапно розправляла сукню. «То й не дивно, – підхопив Жак. – Така подія стається раз у житті». «Не кажіть, – заперечила співрозмовниця. – Був у мене клієнт, який приходив по неї дванадцять разів». «Жахливо!» – проторохтіла Матильда, тягнучи Жака чимдуж до виходу. «До побачення!» – попрощалася працівниця. Жак відкрив рот, одначе Матильда не дала йому сказати. «До якого побачення – ти що собі думаєш?» – «Та я…» – виправдовувався Жак. – «Ну й дурень же ти!» – «З тобою я готовий одружуватися хоч сто разів», – не давши Жакові договорити, Матильда поставила крапку у вигляді поцілунку.

Перед тим, прочекавши у тьмавому, просякненому запахом олійної фарби коридорі, Матильда і Жак увійшли в приміщення із розставленими вздовж стін лавами і прапором із золотистими китицями, що схилився, наче втомившись від того самого видовища, на тумбу, де покоїлося гіпсове погруддя. Пишномовно спорхнувши, сипалися, мов конфеті, слова. Посередині на лакованому столі, імітації церковного вівтаря, пишався букет жоржин, великоголових і густопелюстих, вносячи в церемонію дух непідробної свіжості. «Чи бажаєте…» – «Дуже!» – «А Ви? Чи бажаєте…» – «Бажаю». – «Поєднуються шлюбними узами Матильда Христославівна (на Матильдиному по батькові церемоніймейстерка на хвилю затнулася) Кочубей та Жак Маркович Чухліб…».

Їх виштовхнули в інші двері, ніж увійшли. Масивні штори на височезних вікнах драпірували це порожнє приміщення, не пропускаючи денного світла. Тьмяні вогники вкручених у бра жарівок освітлювали стіни, з яких дивилися очі олійно-фарбових цісарів, князів і магнатів, яких не встигли зняти так, як із протилежної стіни, де їхні портрети стояли на підлозі, сором’язливо обернені до відвідувачів спинами. Частина звільнених гачків була завішана революціонерами-заколотниками, так що вони дивилися одні на одних – з одного боку, в легкому подиві, шляхтичі, з іншого інсургенти; то була гра на витримку, мовчазне змагання історій – колишньої та нинішньої. З однієї картини, на якій художники ще не повністю замалювали виконаний попередниками портрет, плакативно дивився Ульянов (Ленін), із зіркою князя в соболевих шатах, що надавало всьому вигляд жахливого афронту, наче контрреволюція взяла гору під машкарою термідора.

В цій тиші та усамітненості під застиглими перехресними поглядами тіло взялося тремом, і Матильда відчула, що зараз сподіється щойно узаконений і документально ще не оформлений гріх. Так Кочубеївна стала єдиною законною, тобто єдиною і законною Чухлібовою дружиною, тоді як увесь світ називатиме його не інакше, ніж Марковичем.

У гуртожитській світлиці, де справляли весілля, все одно було тісно. Стільці щільним частоколом оточували присунуті один до одного столи. У тиші всі спостерігали, як молодий відкорковує пляшку з етикеткою, на якій кучерявився напис «ШАМПАНСЬКЕ». Відділившись від мутно-зеленої плоті, корок шугнув угору, вдарився об стелю і впав на торт, випечений з нагоди весілля в кулінарному училищі родичкою Матильдиної подруги. Посередині торт прикрашало велике й рожеве маргаринове серце.

Влучання незвичного вигляду зброї амура збіглося з криками «Гірко!», під які губи молодят злились у поцілунку. Пили зі склянок з товстими стінками, чайних чашок і металевих кухликів – посуду, позиченого в училищі під розписку тією самою родичкою. Шумовиння осіло, рідина бовталася, ледь покриваючи дно, завдяки чому напою вистачило на всіх присутніх. «А тепер…» На цих словах їм піднесли великий настінний годинник. «Час пішов», – сказав хтось, проте його слова потонули в загальному пожвавленні.

Коли дійшла черга до торту, визнаного окрасою весільного столу, розгорілася суперечка, як його розрізати, передусім одначе кому доручити цю почесно-відповідальну місію. «Молодому, як кому?» – виконроб на будівництві, автор цієї здивованої репліки жив двома поверхами вище і тимчасово виконував обов’язки коменданта. «Чому неодмінно молодому? – заперечив енергійний жіночий голос. – Хіба не молода – майбутня господиня?» – «Молодий – голова сім’ї». – «Нехай удвох». Замирені соломоновим рішенням, виконроб і його опонентка хутко знайшли спільну мову, що небавом потекла довірливо-жартівливою течією.

Дві руки, чоловіча й жіноча, стискали руків’я ножа, і, розрізаючи торт, Матильда стежила, щоби порції з серцем опинилися на тарілках її приятельок. То було дивне серце – з кожним відкраяним шматком, його, здавалося, тільки більшало, а залишками снідали вранці та ще через день, і наступного разу воно смакувало солодше, ніж попереднього…

Матильда вже вийшла з села, як, обернувшись, побачила батька і матір, що далі стояли на містку, – дві постаті, подібні до пари немолодих лелек. Віддаляючись, відчувала, як напинаються, а потім рвуться невидимі павутинки, що єднали її з крихітним світом, частинкою якого була від народження: вона завжди носитиме його в собі; вбирала поглядом – сільський краєвид, місток, найрідніші фігури.

Покиданням села рясніли сюжети письменства, до поодиноких з яких Матильда мала доступ у рамках шкільної програми і раз укомплектованої та більше не поповнюваної бібліотеки. Зі сторінок промовляла любов до природи, розлогі описи краєвидів колорували криваві драми, на жовтуватих сторінках то панувала нудно-безподієва, заквітчана мальвами і вишиванками ідилія, то точилася запекла, гнітюча та безнадійна боротьба. Матильда намагалася вжитися, зрозуміти той світ, почування, дії, адже був і її світом.

Поміж них була невеличка, заледве на сто сторінок книжка з вирваним початком і затертим ім’ям письменника, що містила кілька оповідань, кожне з яких брало її за руку, глибше і глибше вводячи в такий відмінний від звиклого світ, у якому не було плачів і сміху з безвиході, землі, скропленої потом і кров’ю, що ніколи не належала тим, хто її обробляв, а стосунки між людьми розвивалися за законами драматичного мистецтва, невідомого у Матильдиній стороні.

Брат супроводжував Матильду до самої станції. Вони вже були на привокзальній площі – невеличкому, які бувають у райцентрах, майдані, де яткарка продавала пиріжки з лівером – Матильді закортіло їх, аж раптом незбагненна туга підхопила і понесла її. Матильда міцно стискала руку брата, якому все те було невтямки. Линула геть, у місто, віддаляючись від почекальні, де суміш запахів одягу, вантажів і вогкості творила особливу форму нудьги, тупе ниття, наче кепсько загоєна рана.

Й ось вони вже простували знайомою вулицею, стояли в черзі до каси, купували квитки, не питаючись, що за фільм, після чого сиділи в майже порожній залі, поки згасло світло, а разом із ним – Матильдина юність, її обкладений на зиму сухим очеретом відтинок.

Пролунала сурма, колеса заскреготіли, і потяг, шарпнувшись, рушив з місця, залишивши позаду проводжальників, відтак станцію. У вагоні, де тьмаво світив ліхтар, пасажирів було негусто, напроти чапіли, обклавшися клунками, жінки. Селянин, який нагадав їй батька, заснув, коли ще не встигли рушити. Щоразу, як його голова хилилась і падала, він прокидався – здавалося, наче тільки і їде, щоб відіспатися. Над ранок вагон покинули жінки з клунками.

Невдовзі після світанку поїзд зупинився і довго не рушав. Вагони стояли серед поля, що простиралося з одного боку і з іншого – ні деревця, ні жердини, ні станційної будівлі, ані бодай повітки. «Буває», – озвався хтось. «Було, – уточнив інший, – під час війни, перед бомбами». Всі замовкли, напружено вслухаючись у тишу.

Розтермошений провідником селянин, нагадавши Матильді батька і проспавши станцію, водив нестямним поглядом. «Проспали, дядьку!» – новина не здивувала його, бо вже по хвилині хропів далі. На одній із наступних станцій його таки випровадили, розмореного й неохочого. «Так наче йому байдуже, куди їхати». – «Тепер назад вертатися». – «Може, йому немає куди вертатися. Немає – і квит». Відвернувшись, Матильда безгучно схлипувала. Колеса стукотіли по рейках, сонце сходило вище і вище, різьблячи панораму нового дня…

Матильда вглядалася в підписи, відчитуючи імена дарувальниць. «Ірина Матійко…» З Іриною вони мали щось спільне, близьке. «Ви часом не сестри?» – запитували їх. Їх і самих, які з’їхалися з різних сторін, брав подив. Ірина походила з півночі. Її поліська батьківщина, клин неподалік від кордону – дерева й мочарі, глухі ліси, де час вилічувався пташиним скрекотом. І зовні вони між собою різнилися. Ірина була русявою, вся в ластовинні. Коли говорила, шарілася. За вроду й походження її нарекли мавкою, як у Лариси Косач.

«Мавка» було першим українським словом, яке вивчив її наречений, такий самий русявий, що й Ірина. Хто-хто, а вони були вже справді подібні! Небавом виїхали до Прибалтики, на його вітцівщину, жили в Кунді на узбережжі Фінської затоки, звідки Ірина слала листівки з запрошеннями. У них народилося трійко дітей, з рівними перервами у два роки. Якось Матильда отримала з Кунди родинну світлину – Ірина, чоловік, хлопчаки, батьки чоловіка – з іменами на звороті.

Спогад пройняв Матильду сумливим тремом, наче завершилася велика подорож. Опустившись на краєчок дивана, безцільно листала сторінки; любила цю книжку – дарунок подруг, але й через те, що полонила її, захоплювала, наново затягала у свій вир. Роман розгортав перед нею яскравий і геть інакший світ, чимось подібний до того з екранів у кінотеатрах юності; пригадувала, як шукала інших творів цього письменника. Купувала нові книжки, одначе не було жодної оповіді, що пройняла б її так, як ця з присвятою й підписами її приятельок.

«Ярослава Кіндратко…» Ярослава вже тоді встигла вийти заміж і розлучитися. Тиха і лагідна, вона тричі одружувалася, щоразу сходячись із неправильним чоловіком. Перший примудрився зрадити її відразу на весіллі, про що дізналася лише згодом. Від нього Ярославі залишилося прізвище, яке відтоді більше не змінювала. Другий був пияком, з яким морочилася, супроводжуючи від лічниці до лічниці, де він, ховаючись по закапелках, напивався до маячні, блазнював, кпив із неї разом із п’яничками-компаньйонами, з якими злигувався, здавалося, швидше, ніж встигали прибути на нове місце; врешті, перестав її впізнавати. «Він занапастить тебе, подбай про своє життя, – казали їй. – Ти ж іще молода!» «Подбай про себе», – вмовляли, а згодом уже й напосідались на неї.

Бідолаха віддав душу Господу чи то пак гаспиду пиятики швидше, ніж Ярослава Кіндратко спромоглася би з ним порвати. Отак у зрілому віці нарешті спізнала радість не обтяженого злигоднями життя, і як укотре зблизилася з чоловіком, то тільки щоб народити дитину, яку виховуватиме сама, як чимало хто до неї і згодом.

Хай по-різному склалися їхні долі, всі вони мали дітей і вже бодай тому вважали себе жінками, яким усміхнулося щастя. І лише підпису Тоні Кучинської не було. Скерована після медінституту до Красноярського краю, Тоня не змогла приїхати на весілля – замість неї із великим запізненням, пролетівши тисячі кілометрів, прибула телеграма. Коли вони зібралися в гуртожитку, щоб скромною гостиною відзначити подію, що відкривала в Матильдиному житті нову сторінку, на якій їй судилось затриматися довгі роки, Тоня, падаючи з ніг, доглядала хворих, аж урешті сама злягла. Там же, у Красноярську, Тоня познайомилася з тихим сором’язливим хлопцем з родини примусових переселенців, молодшим за неї на дев’ять років, – не зовсім звично, проте й самі часи були аж ніяк не звичними. «Кохання не знає віку», – писалося в одному з прочитаних Матильдою творів.

Ще на селі Матильда завела незвичних коханців – розриваючись між обома, почувалася щасливо й вільготно. Книгозбірня в приміщенні, де панували холод і вогкість, з кількома десятками томиків, потріпаних і подекуди взятих цвіллю, стала місцем її потаємних зустрічей, тоді як другому віддавалася в райцентрі, як гасло світло.

Вийшовши заміж, Матильда з новою наснагою віддалася першому, доки народження сина раз і назавжди поклало край обом її бурхливим і сповненим суперечностей пристрастям, тоді як життя покотилося далі, швидше і швидше, а поодинокі адюльтери були вже не тим, що колись.

20

Безсонними ночами Матильда лежить із розплющеними очима. Відтоді, як каправе око вуличного ліхтаря остаточно осліпло, тільки місячне сяєво розграфлює кімнату в приглушені контури. Жебонить ледь чутна мелодія; долинає, краючи тишу, гуркіт поодиноких автомобілів. У шпарах, вщухаючи перед світанком, завиває вітер. Перележавши порожнечу, Матильда покидає дім.

Дедалі частіше її навідували думки, що темрява – це те, що попереду, і життя виглядало прологом до цього найголовнішого мороку. Гнітючий спазм стискав її тоді міцними обценьками. Додому верталася з настанням темряви. Навпомацки просуваючись під’їздом, де на місці електрощитка зяяла діра, обводила пальцями металеві цифри, впевнюючись, що це таки її оселя, і щойно тоді діставала ключі. Одначе цього разу двері, ледь подавшись, відмовилися впускати. Матильда, першим поривом якої було голосно закричати, прошепотіла:

– Це я.

Чекаючи на Жака, Матильда сиділа і лущила горіхи, назбирані біля людських садиб. Вітер струшував стиглі плоди з високих крон, що сягали за межі парканів, якими було обнесено прибудинкові ділянки. Після вітряних ночей горіхи рясно вкривали ранковий асфальт. Матильда з Жаком підбирали їх по цей і досягали з трави і листя по той бік, Жак – палицею, Матильда – пропхавши руку у просвітки сплетених з тонкого дроту зелених сіток.

– На Бога, – зізнання, що батарея, яку Жак затягнув до крихітного коридорчика їхньої оселі, належить до їхнього під’їзду, приголомшило Матильду. – Ти її відпиляв?

– Не я.

– Я не могла потрапити до хати. Жаку, мені стало страшно. А потім, як збагнула, почала непокоїтися за тебе, за нас. Як я здивувалася!

– А я вже перестав дивуватися. Не здивуюся, якщо наш ґарант прилюдно висреться і запевнить, що таким чином ми зміцнюємо добробут.

– Таке скажеш! – Матильді стало ніяково та образливо, що Жак дозволив собі так перед нею висловитись.

– Дбають, аякже…

– Щось трапилося?

– Трапилося!

– Що?

– Лоботряси!

– З жеку?

– А то як.

– Але навіщо?

– Запитуєш!

Усвідомлення, що батареї відрізали які-не-які представники влади, трохи заспокоїло Матильду. В чеканні на ремонт під’їзду найменші з-поміж мешканців виросли, найстарші – померли, середульші – зістарілися, квартира на четвертому поверсі кілька разів поміняла власників, а коридорні стіни перетворилися на палімпсести, на яких кожне нове покоління видряпувало свої невигадливі, але від того не менш відверті зізнання. «Лесюню, так, як я, тебе не кохає ніхто! Твій Песик» і ще чимало інших, між якими була не така виразна, як колись, виглиблена у тиньку ЕВРИКА. За написами можна було вивчати любовні стосунки, імена, прізвища і прізвиська задіяних осіб, інколи адреси і дати.

– Вони відрізали їх перед початком опалювального сезону. Розумієш – п е р е д.

– Коли ж їх ремонтуватимуть?

– Ото ж бо й воно.

Побоюючись, що Жак потайки здасть батарею на металобрухт, Матильда міркувала таким чином: припустімо, їм із Жаком ведеться скрутно, одначе не так скрутно, щоб виправдати крадіжку, до того ж там, де живуть і житимуть, доки їх винесуть ногами вперед (на цьому місці Матильда плуталася, не в змозі вирішити, хто кого виноситиме першим). У скруті вчула оповитий картопляним серпанком голос Господа, який вимагав дотримання всіх конвенцій і покладав на Матильду відповідальність за Жака та його вчинки на тій підставі, що вони одне ціле, дарма що на той час, як одружувалися, його було відсторонено від діла.

Хоча розташовувалося на вищому поверсі, їхнє помешкання починалося з дверей у під’їзд, над якими нависав полямований мохом бетонний дашок, де колись росла, спинаючись рік у рік, тендітна берізка. Під’їзд був коридором у формі вузького покрученого рукава з тісними майданчиками поверхів, звідки відчинялися двері до крихітних квартирних коридорчиків, утворюючи зиґзаґовий лабіринт між відкритим простором вулиці та кількома десятками квадратних метрів – затісних, аби драмам, що розгорталися там, надати величі, а комедіям – легкості.

Холод і вогкість гуляли в лабіринті, вітер наносив білі намети, під ногами сніг перетворювався на сталагміти, і тільки накип на стінах, що невиразним чином відтворював контури ребер відсутніх батарей, та влиті в бетон сполучні прогони на місці зниклих разом із батареями труб будинкового опалення нагадували про минуле під’їзду – ті роки, коли серед зими на майданчиках між поверхами росли вазони, вилася зелень і розпукувалися палахким суцвіттям бутони.

Колись, зайшовши в під’їзд, Матильда мовби потрапляла в передпокій, що провіщав відпочинок. Зачинялися вуличні двері, і з’являлося відчуття приємності й затишку. Крок за кроком, як піднімалася сходами вгору, танув незримий тягар, а тілом розтікалася лагідна втома…

Холод, вогкість і сутінки гніздилися між поверхами, лежали на сходах, застуючи прохід, підбиралися під двері помешкань, шукаючи шпар, аби просотатися досередини. Коридор скидався на лабіринт мінотавра, де в потемку легко було помилитися дверима. Накладене зсередини під порогом лахміття і клоччя у шпарках вказувало на відчайдушну спробу зупинити наступ вогкості й холоду. Помешкання дедалі більше нагадувало шлюпку, до якої щораз ближче підкрадалися язики мутних хвиль. Доторкаючись до дедалі ненадійнішої обшиви, лизали й розгойдували, гоноблячи перекинути й потрощити.

Дядьки, назвавшись сантехніками житлово-експлуатаційного управління, тхнули махоркою й алкоголем. Їхні сягнисті кроки свідчили про звичку безперешкодно пересуватися людськими оселями, одначе зупинені Матильдою, пообурювавшись, подалися геть. Наступного дня на під’їзді будинку з’явилося оголошення: «У зв’язку з плановою заміною труб центрального опалення мешканці зобов’язані забезпечити безперешкодний доступ до своїх помешкань. Адміністрація ЖЕКу». «Зобов’язані» було підкреслено двома грубими рисками.

Матильда зірвала оголошення, обоє вдавали, що їх немає, не брали слухавки, ціпеніли, коли пронизливо ячав вхідний дзвінок, і здригалися, немовби чужі п’ястуки гамселили не у двері, а по їхніх напівскручених, як усохлий листок, спинах. Припавши до дверей, довго слухали і виходили щойно тоді, як затихав останній шерех; скрадалися, мов розбишаки, наче двоєдина істота, що вібрувала у спільному диханні й задиханні.

Був початок листопада, зашморг затягувався дедалі тугіше. Листя опадало швидше, ніж завше; передчасні морози зірвали його ще майже зеленим, не давши спалахнути жовто-багряним феєрверком. Випав сніг, і в під’їзді виросли сталагміти.

Лягали спати з настанням темряви, а через те, що темніло вже о четвертій, лежали мовчки одне біля одного, гріючись під периною, яку так і не відвезли на село, звідки свого часу й отримали – через те, що в них так довго не було дитини, Жакові односельці обскубли гусей і справили таку-ось обнову. Перина заважала, сковуючи рухи, так що Матильда почувалася, мов запеленана, під такою горою пір’я було душно, так що, зрештою, воно ускладнювало любощі, яким мало сприяти (раз Матильді наснилося, що пір’я насувається на неї галасливим ґелґотом). Матильда вчинила бунт, проте Жак відмовився везти перину назад (гусам це б усе одно не зарадило), врешті заштовхали до антресолі, де пролежала неторкнутою кілька десятиріч.

Коли з початком опалювального сезону, а рано чи пізно він починався (спершу у грудні, згодом у січні), батареї набували рівно стільки тепла, аби підтримувати температуру свого чавунного тіла, перина стала в пригоді. Жак і Матильда стріпували і підбивали її, злежану, повертаючи давню пухкість. Після дощу вдаряв мороз, обтягуючи дерева тонким кришталем, тоді як батареї ще довго залишалися холодними.

З роками стала відчутною залежність тіла від примх погоди. Воно, яке нагадувало про себе й раніше, потрапило в кабалу віку і передбачених ним гризот – де й ділися легкість і невагомість, з якою життя танцювало їх, жінку та чоловіка, крізь анфілади годин і днів; вночі тіло нило й викручувалося, мовби піддане жахливим тортурам. Жодні стіни, за якими ховалися від жеку та світу, не здатні були розрубати гордіївого вузла оспіваного поетами одвічного зв’язку між людиною та природою – судомились в’янучі, наче жовтневі квіти, м’язи.

Одного разу Матильда стріла Христину, яку знала ще сусідською Христею, з незнайомим ставним парубком. Христина привіталася, й у Матильді тенькнуло щось, віддалено пов’язане з її сином. Згодом, зустрічаючи їх утрьох, Христину, її чоловіка та їхню Оленку, а ще дужче Христинину маму, що прогулювалася з онукою перед будинком, Матильда ковтала шкрябку зернину надії, з якої так нічого й не вибуялося. І так само було, як зустрічала синових однокласниць та однокласників.

Як далі було вже незмога, Матильда і Жак здалися, оформивши поразку угодою про «модернізацію будинкової системи опалення», в початковому тексті якої йшлося про відрізання труб силами житлово-експлуатаційного управління і коштом замовника. З наполегливістю, ба навіть затятістю, якої від неї, «старої потвори», не сподівалися, Матильда, насторожена останнім формулюванням, поцікавилася, хто той замовник й отримавши відповідь: «Ну не ми ж власники вашого житла», не поставила підпису.

Наступного разу Матильді принесли майже такий самий зразок, щоправда, замість «замовника» після слова «коштом» додалося «ЖЕКу». Викресливши слово «відрізання», Матильда надписала своїм довірливим почерком із максимально можливою виразністю «заміну», після чого вони з Жаком нарешті поставили підписи.

Слово, в написання якого Матильда вклала всю велику надію, підвело, бо вже за кілька днів помешкання перетворилося на прохідний двір, з якого Матильда чкурнула б геть, якби не надбані за десятиріччя спільного побуту скарби – меблі, одяг і посуд, а ще більше сімейні реліквії, що покоїлись у шухлядах: чорно-білі світлини з нерівними краями, медальйончики, бурштинове намисто, єдина брошка, яку за тридцять років пришпилювала двічі – на уродини подруги і згодом, як ішли до театру. Попри обумовленості і правлення, документ був вироком, під яким стояли на знак згоди їхні підписи. Так їхній хиткий світ, в якому ще панував сякий-такий затишок, забезпечуючи інерцію Матильдиного із Жаком старішання, було остаточно перевернено догори дриґом.

Ще місяць Матильда зі скрушними зітханнями усувала розгардіяш і допомагала Жакові – удвох підважували батарею до ванної, де вода, торуючи шлях крізь забруднені ребра, перетворювалася на чорну, наче смола, бурду, яку Жак і Матильда виносили відрами в клозет, а коли все закінчилося, Матильда довго відчищувала саму ванну, де, напустивши води, полюбляла полежати горілиць – дедалі частіше її відвідували думки, як виглядатиме, коли помре. Складала руки, проте останньої миті бентежилась і кликала Жака, грюкаючи у двері обтягненим зморшкуватою шкірою в ряботинні п’ястуком, з якого скрапувала вода. «Тут, – показувала, силкуючись сягнути рукою заспинка. – Трохи сильніше». Жак тер сильніше, щоби потім, як десять, п’ятнадцять і двадцять років тому, залізти у ванну, де лежали, доки тіло бралося гусячою шкіркою.

Після того, як одного разу, випадково підвівши погляд, Матильда побачила припале до скла обличчя сина, якому тоді було чотирнадцять, Жак замалював сполучне із кухнею віконце. Мало не скрикнувши з несподіванки, Матильда, одначе, вдала, буцім нічого не зауважила, сама ж перевернулася на бік, спиною, щоби перегодом покликати Жака, який читав у вітальні газету – того разу йому вдруге довелося терти Матильді спину. Тоді Матильда вперше захвилювалася, що її син, на відміну від однолітків, не приятелює з дівчиною, а що товаришування з хлопцями давалося йому теж не бозна як, розраджувало її мало.

Щойно замріли уродини, Матильда взялася заводити бесіди про однокласників та однокласниць. Перед тим, як гості почали сходитися з квітами і подарунками, син, ради якого Матильда все й затіяла, зник із дому. Частувались без нього, якого так і не дочекалися, не дуже і побиваючись, тільки трохи збентежившись. Уже полягавши спати, Жак і Матильда чули, як шарудить за стіною подарунковий папір.

Приваблена кольоровими кульками, Матильда вчащала у «Хімтовари», підходила до полиці, роздивлялася їх, наповнених жовтою, зеленою, синьою, червоною рідиною, брала до рук, натискаючи пучками пальців, від чого пластикова оболонка злегка вгиналася, доки врешті вибрала і купила зелену. Виливши вміст на голову, рівномірно розподіляла на сивуватому поріділому волоссі. Шампунь пінився й пінився – втомившись змивати, Матильда вимкнула воду і накинула на себе рушник, з якого роки кружляння у пральній машині затерли візерунки до невиразних контурів.

Небавом «Хімтовари» перетворилися на маркет побутової хімії «ШИК», що належав до великої мережі, якій за емблему правив бобер, символізуючи охайність. Над підремонтованим входом спалахнув рожевим неоном напис, з нагоди відкриття високі вітрини ряхтіли вигадливими віньєтками, що прикрашали покладені через всю площину літери «Ш», «И», «К», перед якими вже за кілька днів якийсь бешкетник домалював «П».

Мережа випускала кольоровий журнал-рекламу, який можна було безкоштовно брати на вході з металевої скриньки на високій нозі, що нагадувала пюпітр. «Бобер рекомендує» – поміж багатьох інших секретів Матильді відкрилося справжнє призначення чарівних кульок із кольоровим вмістом, що виявилися шампунем, щоправда, не для миття волосся, а для розчинення у воді: на першій ілюстрації бобер вичавлював вміст у ванну, на другій, розпливаючись від задоволення, брьохався у щедрому шумовинні.

Не дочекавшись кінця календарної осені, зима обсипала вулиці снігом і вгатила морозом. Напаливши духівку, домашнє вогнище, Матильда відчиняла двері до вітальні, в якій тепер спали – знову вдвох, прибгані одне до одного холодом та безвихіддю. Під бамкіт у голові, що розколювалася від чадного газу та позачинюваних кватирок, завершився рік.