Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

5

Матильда, яку не покидало відчуття чогось приємного, дивним чином пов’язаного з її чоловіком, болісно силкувалася пригадати, про що думала перед тим, як задрімала, доки врешті її погляд вперся у світлину на підлозі, звідки до неї усміхалися вона сама, чоловік і син. Вдаривши, як грім серед ясного неба, синова короткозорість збурила у Матильді суміш розпачу, образи і гніву. Тоді як розпач намагався розчавити, накочуючись потворною хвилею, а образа не мала певного адресата, стосуючись одночасно всіх і нікого, гнів був спрямований на окуліста їхньої поліклініки. В її вухах досі відлунює вирок. «Можливо, у Вашій родині хтось був короткозорим…» – «Жак», – вихоплюється, як тоді, в кабінеті, Матильді і, як тоді, вона виразно чує, як кахикає лікар: «Перепрошую?». «Мій чоловік», – каже Матильда, зашарівшись, і хоча в Жака далекозорість, для неї це не має ніякого значення.

Ніщо не турбувало Матильду так, як оце. «Нічого особливого», – запевнювали її. Як просто! «Та за яким правом?» – «Природним». – «Але ж!» – «Якби я Вам сказав, що це звичайне, принаймні поширене явище, Ви зі мною все одно не погодилися б». Почуваючись скривдженою, Матильда не сприймала втішань, тим паче від людини, яка й огріла її обухом.

«Ти постарайся, – вмовляла, навіявши собі, що це проблема не зору, а абетки, якою розпочався його перший шкільний рік. – Ти ж їх знаєш. Дивись уважно, читай і нічого не бійся». – «Я читав». – «Називай ту, яку показує лікар». – «Я називав». – «Чому ж тоді лікар не задоволений?» – «Бо я їх не бачу». – «Жодної'?» – «Жодної». – «Якби ти дивився уважніше, то побачив би, адже в перших чотирьох рядках бачив». – «Я намагався, але вони розпливаються». Матильда змусила Жака виготовити таблицю – достоту таку, як у лікарському кабінеті, з двома великими літерами вгорі, що зменшувалися і множилися донизу. Не довіряючи нікому, поклала з’ясувати, скільки бачить її син, самотужки.

Потаємне змагання матері з фахівцем спонукало Матильду посадити хлопця на стілець перед прикріпленим на дверях ватманом і, водячи лінійкою, домагатися називання літер. «Ти бачиш вісім рядків!» – тріумфувала Матильда, яка сама бачила всі дванадцять, зокрема, й ті два, що розташовувалися під лінією. «Ви посадіть його ще ближче, тоді він побачить і двадцять», – прийшовши звістити свою материнську перемогу, Матильда стала свідком, як цю ж перемогу в неї було видерто з рук.

Наступний візит відбувся в усвідомленні дочасно програної битви за стовідсотковий зір. «Йому, будь ласка, найкращі», – мовила благальним, наполегливим тоном. «Шановна, ми ж не на базарі, – ескулап, через чий кабінет щодня проходили десятки дітей, поміж яких траплялися й серйозні випадки, помалу вважав Матильду навіженою, а перспектива неодноразового спілкування з нею в майбутньому вихоплювала з його грудей скрушне зітхання. – Я лише встановлюю діоптрію. Оправу виберете самі». На цих словах він із лагідною безцеремонністю випровадив її з кабінету, під яким чекала юрба зизооких і короткозорих пацієнтів.

Всі оправи, хоч як прикладала, спотворювали личко, наче їх за одним шаблоном виробляли для механічних істот майбутнього. Матильда була впевнена, що їх виготовляли люди, які або не мали своїх або взагалі не любили дітей. Оббивши пороги нечисленних оптик мовби для того, аби переконатися, що в кожній на неї чекав, мов deja vu, той самий вибір, Матильда врешті зупинилася на одній, яка спотворювала її сина менше, ніж інші.

На завершення першого року Матильда купила найпишніший букет, за яким не видно було синової ганьби. Якби її воля, вона увесь світ оправила би у скельця і сама носила би. До відділення обласної бібліотеки Матильда записалася не так із пієтету до красного письменства, який не мала часу належно підтримувати, а задля сина. Просидівши до закриття, таки знайшла підхоже оповідання й відтоді, сідаючи на край ліжка, зачитувала вголос сторінка за сторінкою – історію хлопчика, який носив окуляри. Щоразу, дочитуючи до місця, в якому відбувалося преображення, Матильда зворушено плакала.

Крізь лобове скло Жак вдивляється у вихоплений із темряви шматок асфальту й узбіччя попереду – цим шляхом вони їздили одного разу на ярмарок, де ще зовсім крихітному тоді малюкові Жак купив свищика, в який, зрештою, сам і дув, видобуваючи з дерев’яного у формі пташки тільця трелі.

Силуети тополь відступають, опиняючись спершу збоку, відтак позаду, під колесами замість асфальту шелестить шутер. Де-не-де, при самій землі, мерехтять вогники. Піднявши ручне гальмо, Жак виходить з автомобіля і на повні груди вдихає нічне повітря. Приманений вогником, здіймає скляний ковпак і, затуливши тремтливе сяйво долонею, береться запалювати погаслі свічки, вчитуючись у роки народження і смерті, імена і скупі написи під емальованими медальйонами зі світлинами тих, чиї рештки знайшли тимчасовий спочинок, щоб, зітлівши, влитись у неперервний колообіг природи. На одній, ще зовсім свіжій могилі, Жак поправляє вінок. Чоловіче обличчя на прикріпленому до хреста медальйоні випромінює майже молодечу хвацькість. Жак висмикує із землі бур’ян, але невдовзі облишає його і цвинтар із десятками ожилих каганців.

Докотившись до перехрестя, звертає ліворуч, де дорога миттєво вужчає. Заглушивши мотор, Жак шукає стежку і так просувається нею край очерету. Раптом зарості розступаються, оголюючи галявинку з коротким дерев’яним пірсом, біля якого велосипед, наче скелет обглоданого коня. Жак обережно, майже покрадьки наближається до нього, ніби й справді боїться потривожити. Жак кличе малюка пошепки і тільки коли той не озивається, на повен голос.

– Озвися, це я, твій батько!

Зпугукує нічний птах. А тоді зовсім поруч Жак чує бурчання:

– Ти налякав мені рибу.

– Рибою більше, рибою менше, – видихає Жак у складені трубкою губи.

– Якби не ти, вона вчепилася б на гачок.

– Ти знаєш, котра година? – питає Жак.

– До сраки мені твоя година!

– Ти скажи таке мамі.

– І скажу.

– Пора вертатися.

– Хто тебе просив приїжджати?

– Мама, – розгублюється Жак.

– Ти завжди їй догоджаєш, і ніколи, як прошу я.

– А вудку тобі хто купив – хіба не ти хотів? – нагадує Жак.

– На, тримай свою вудку!

– Нащо ти так? – досадує Жак.

– Вона все одно нічого не ловить.

– Добре мені: просидіти пів ночі, а потім таке казати.

– Жодної рибки.

Таке зізнання Жака збентежує:

– Що, геть нічого?

– Ані малька.

– Може, в цьому ставку взагалі не водиться?

– Жаби ж є…

– Ну, жаби – не риба. А ти в іншому місці пробував?

– Усюди перепробував. А ти що робив би?

– Гм, щиро кажучи, не знаю… Може, риби тут ситі?

– І я так думаю.

– Зате ти, либонь, зголоднів?

– Ні.

– Перекуси бутерброд і їдемо.

– Ні.

– Як то, ні?

– Отак! Я нікуди не їду.

– Вже по дванадцятій!

– Ще десять хвилин: а раптом?

– Що скаже мама?

– Мама вже спить.

– Спить?! Кепсько ж ти її знаєш, свою матір.

– Але ж я вже не сам.

– Гадаєш, мама нас із дому сюди бачить? – Жак збентежений. – І взагалі, хто завтра до школи піде?

– Я.

– Я…

Так вони сидять навпочіпки, втупившись в одну і ту саму крапку на водному плесі.

– Досить! – Жак зіскакує.

– Ти ж обіцяв.

– Десять хвилин давно вже минули.

– Неправда.

– Вже ціла година минула.

– Ти ж обіцяв, що ми зловимо.

– Ми повернемося сюди. Якщо хочеш, я візьму відпустку, і ми її неодмінно зловимо, хай їй грець!

Своєму братові Матильда була другою матір’ю – купала в балії, шуруючи намиленою господарським милом щіткою і зливаючи теплою водою, видирала з рота погань, яку намагався розсмакувати, і читала книжечку, яку врятувала, з’єднавши розпорошені сторінки клеєм. Незчулася, як із братика, який тримався за поли її сукні, не відступаючи ні на крок, виріс співрозмовник, тож коли вирушила подавати документи на бухгалтерські курси, взяла його з собою – вісім кілометрів пішки, а далі, до самого райцентру, автобусом. Піший шлях вони прокладали не раз – до єдиної на все довкілля крамниці з сардинами в томатному соусі.

Матильда ще ніколи не була в кінотеатрі, маючи про кіно лише туманне уявлення на основі небилиць, які вряди-годи досягали села. Сидиш на стільці та дивишся в обрус. Яким накривають святковий стіл? Більший! Як набридає чекати, свистиш, тоді біжать мурашки. Як по столі? Ні, цятки, перегодя букви. Після букв – люди. Або трава. Чи кінь. А як вони там з’являються? Розумієш, їх ніби малюють. Як у книжці? Атож, тільки на обрусі вони справжні – люди, трава, хмари, стоять електричні стовпи і світиться світло у вікнах. А вони мене бачать? Ні, їм не до тебе. Ти просто сидиш і спостерігаєш за їхнім життям. А яке воно? Смішне, іноді війна, тоді вбивають.

Побачивши халупу з латаними боками, Матильда подумала, що з нею втнули один із тих жартів, якими збиткуються з таких довірливих простачок, як вона. Квиток на кіносеанс коштував стільки, як рибна консерва. «Ми вдвох», – сказала Матильда, схилившись до віконця. «Два квитки», – кивнула касирка. «Мій брат іще ніколи не був». Касирка кивнула, а брат ображено штурхнув Матильду ліктем. «А можна удвох на один квиток? Мій брат ще ніколи не був». – «Нащо на одному? – втрутився хтось позаду. – На одному незручно, та й місць у кінотеатрі вистачає». «Не дозволено», – потвердила касирка. «Удома скажемо, що ми були дуже голодними і з’їли по консерві», – наказала Матильда, коли відійшли від каси, в суміші зніяковіння й розгубленості.

Квитки перевіряла на вході до залу та сама жінка, в якої вони їх купували. Щільно один попри один стояли рядами дерев’яні стільці з виведеними білою фарбою на спинках цифрами. «Чому не купила на перший?» – у кінотеатрі, де в залі шість рядів, братове запитання прозвучало кумедно. «Вона мені такі дала». – «А брехала, що ходила в кіно». – «Я лише сказала, що ти не був». – «Могла не казати. Тебе ж ніхто за язик не тягнув». – «Не ображайся».

Звисаючи зі стіни вздовж вузького проходу, жарівки поширювали тьмаве світло, достатнє, щоб розшукати місце і роздивитися напис: «Курити і розпивати напої заборонено». Коли згасла остання лампа і двері, зачинившись, сховали смужку коридорного світла, обрус, ледь більший від того, який використовували на свята, ожив: заряхтіли мурашки, зарябіли букви – тремтячі, мовби ведені непевною рукою. Вони чекали, проте на екрані, поза картинками, що мінялися, ніхто не з’являвся. Може, той, хто говорив, сховався за обрус? Потім знову побігли мурашки.

Оце й усе? Матильда почувалася, ніби її ошукано. Кілька запізнілих відвідувачів приглядались, шукаючи місце – кіно закінчилося, а вони тільки прийшли. «Нецікаво, – буркнув брат. – Краще купили б за ці гроші сардини!» Звідки їй було знати, що кіно дороге і коротке? Й попри те, Матильда зволікала, не наважуючись іти. Аж раптом обрус знову ожив. Друге кіно тривало довго і виявилося – привабливішим? – принаймні динамічнішим. Люди, будинки, вулиці. Тож он воно яке, справжнє місто!

Спершу на екрані й справді всі були заклопотані власними справами, не звертаючи на неї з братом уваги, доки тип, який їй одразу не сподобався, втупив у неї револьвер. Матильда закричала і майже одночасно з пострілом з’їхала під чийсь зойк разом із братом на дерев’яну підлогу. Пострілів більше не було, і коли по деякі часі Матильда наважилась підвестися, убивцю тримало двоє кремезних чоловіків. Перший кіноперегляд викликав у Матильді змішані відчуття: побувавши в кінотеатрі, вона замалим не стала жертвою.

Жак прилаштував велосипед у багажнику, прив’язавши дашок до бампера. Виглядаючи назовні, кермо і переднє колесо нагадували коня, який силкується видертися на волю, а вони самі – нічних конокрадів.

– Сідай, я зараз.

Жак розщіпає штани. Щоразу, як сечовий міхур страйкує, Жак вдається до однієї й тієї ж витівки. Ось і зараз береться за шлейки підтяжок, проте побренькати доводиться довше, ніж завше. Розчиняючись у нічній воді, теплий струмінь обдає Жака аміачним душком.

– Ти чому не в машині? – Жак здивувався.

– Там смердить.

– Таке скажеш.

– Гірше, ніж на смітнику. Понюхай.

Жак просунув тулуб у відчинені двері – у насичені нічним повітрям ніздрі вдарило блювотинням. Цей запах переслідував його сьогодні, так смердить – страх? смерть?

– Ось де ти звила гніздо.

– Що?

– Нічого.

– Що то?

– З’ясовую.

– Щось зіпсулося?

Жак хапається за цю ідею. Нещодавно він вивозив рештки від зимових запасів: картоплю, що проросла білими пагонами, і гнилу цибулю – все, баста. Як уже переконував, Матильда навідруб відмовилася вистоювати над смітником, відділяючи те, що годі відділити, від того, що розлізалось під пальцями.

– Напевно, закотилося під сидіння…

Жак посвітив ліхтариком, і пучок світла вперся у слиз зі шматочками докторської ковбаси.

– Ех!

– Що там?

– Кулька… Я з собою її взяв. Гадав, веселіше буде. А вона знай скавулить і скавулить. Довелось випустити. Хто ж його міг подумати.

Якийсь час їхали мовчки.

– Перекусиш?

– Ти про що?

– Бутерброд.

Вільною рукою Жак відчинив дверцята багажничка:

– Там.

– Не хочу.

– Від мами.

– Не хочу.

– Дарма.

– Не хочу.

– От зарядив.

– Просто не хочу.

– Тоді розгорни і давай мені.

Вриваючись над приопущеним склом, нічне повітря перебиває сморід. Хто б подумав! Своє ставлення до автомобілів Кулька демонструє, справляючи потребу на складені в закутку біля повітки, де сторож тримає заготовані на зиму дрова, зужиті шини. Жак покрадьки зиркає на малюка. Ще той мені рибалка! Так пізно додому вони ще не верталися.

Життя мов кіно, куди приходять розвіятися. Якщо пощастить, можна отримати добре місце. Сидячи в зеленому кріслі, Матильда дивиться одну й ту саму стрічку – про себе, сина і Жака. Темрява за вікном невдовзі почне розріджуватися, фільм непомалу вимотує, жодна розв’язка, крім однієї, не влаштовує.

Незважаючи на спрямований на неї револьвер, Матильда полюбила кінематограф; мовби вчуваючи близьке згасання короткої ери, що належала тільки їй, вона вчащала до кінотеатру, не пропускаючи жодного нового фільму, співпереживала з героями, вболівала за долі й перипетії. І як прекрасно було так просто вийти після всього. Поклавши навернути Жака, Матильда домоглася помірніших, ніж їй волілося б, успіхів. Втративши подруг і не надбавши в Жакові спільника, бувала в кінотеатрах дедалі рідше, доки морозиво, яке їли, придбавши квитки на кіносеанс, повністю заступило фільми.

Що залишилося? Десяток спільно переглянутих стрічок, що їх Жак передрімував, а раз пронизливо захропів, на що їм зробили зауваження «Товаришу, візьміть себе в руки!», від якого Матильді тоді зробилося смішно, а тепер би, мабуть, було гидко. Роки, квартира. Син. Чи назвала би вона те, що між ними було, любов’ю? Матильдин слух уловлює вовтузіння в замковій шпарині, звук ключа, що дзоркає по металу, голоси.

– А ось і ми, – видихає Жак.

Матильда лежить горілиць, втупившись у темряву. На кухонному столі так і не розпочатий картопляний пиріг. Обернувшись на бік, Жак провалюється в райдужний сон, у глибині якого проміниться, наче сонце, що сходить поміж дерев, будиночок. Забравши подушку, Матильда перечовгує до вітальні, де ненадовго засинає.

Разом

6

Отримане називалося земельною ділянкою. Пропозиція з’явилася тоді, коли Жак, який виріс коло землі, остаточно поховав надію на власні пенати. Поле, яке мав батько, націоналізували, і земля відійшла колгоспові. Приїжджаючи на село, він щоразу виходив на пагорб, праворуч і ліворуч простиралися володіння, де колись блукав серед пшениці та кукурудзи, – вищий від колосся, що шелестіло на вітрі, і, здавалося, безнадійно пропащий серед кукурудзяних бунчуків, до снаги пригодницькій повісті, з якої, разом із батьківською Біблією та «Кобзарем», складалася хатня книгозбірня.

Жак чує той шелест. «Тату?» – окликає, вслухаючись у темряву. Перед ним дитинство, щоразу ті самі картини. Лежить горілиць, прикипівши поглядом до стелі, мов до екрану, яким біжить, розбуркуючи сум’яття, минуле. Місячними ночами Жак бачить контури спальні, тумбу, поточену шашелем двостулкову шафу, стілець. Блукає невидющими очима, доки поглядові відкриваються силуети давніших днів, збільшуються, оживають, опиняються перед ним, на повний формат – так, наче тоді то тепер. Губи ворушаться, ними майже нечутно промовляє дітвак.

У дитячій кімнаті, до якої прилягає стіна їхньої спальні, спить малюк, син батька, який зараз сам перетворився на сина, що виростатиме напівсиротою, доки здорослішає і лежатиме, прокинутий минулиною, відлуння якої досягає його тепер, по стількох роках, знову і знову. Цієї миті малюк старший від Жака на кілька літ. Уранці вони знову будуть батьком і сином.

Жак водить рукою – місце поруч на двоспальному ліжку порожнє. Яка непевна розкіш – трикімнатне помешкання! Чимало тих, з ким вони записувалися в чергу, чекають досі, тоді як діти виросли та обзавелися власними сім’ями. Їм невимовно щастило в житті. Почувши, що їхнє місце в черзі під загрозою, вони й удалися до витівки, допнувши замість двох омріяних три кімнатки у свіжо потинькованій хрущовці.

Ошелешений Матильдиним набубнявілим лоном, Жак тільки роззявив рота. Використаний презерватив Жак прив’язував до коліна батареї центрального опалення, вранці спускав в унітаз, спостерігаючи, як той кружляє в стічному вирі. Тяжкі пологи, під час яких у Матильди розірвалася промежина, перейшли у недоспані ночі, спричинену крайньою втомою спустошеність затоплювали хвилі гарячої відданості запеленаній істотці, ще більше її виснажуючи.

«Як я тобі?» – запитала Матильда з напускним кокетством. Колись Жак уже припадав до цього опуклого лона, жадібно ловлячи стук крихітного серця в тільці, яке формувалося. Як завагітніла, Жак припер оберемок квітів, цілий сніп – сто п’ять хризантем, що ледве пролізли в гуртожитські двері. Дев’ять місяців Жак наспівував собі під ніс різні мелодійки, аж часом Матильді здавалося, що завагітніла не вона, а він. Висмикнувши з-під сукні подушку, Матильда поклала край розгубленості і – такому коротко-солодкому – спогаду.

У напівтемних коридорах, вифарбуваних на половину людського зросту олійною, вже зачовганою фарбою, юрбилося чимало таких сердег, як вони. З удаваною знесиленістю Матильда опустилася на лаву – їй звільнили місце. Жак стояв поруч, переминаючись із ноги на ногу. Саме тієї миті до Матильди звернулися. Голос належав огрядній дамі, яка підпирала стіну, помахуючи бланком, що правив їй за віяло. «Це вже, либонь, місяць сьомий?» – «Дев’ятий», – зітхнула Матильда. «Боже правий!» Так вони потрапили поза чергою.

Зупинившись біля порога, Жак із Матильдою мовчки чекали. Крім крісла за широким столом, де, наче частина вмебльовання, тронував господар, у приміщенні не було жодних стільців. «Ви хто?» – таке звертання збило Матильду і Жака з пантелику. «З якого питання?» «З квартирного, – залебедів Жак. – Матильда вже дуже вагітна». «Матильда…» – чиновник куштував ім’я, наче льодяник, й одночасно немов дорікав: «А Вам відомо, скільки таких Матильд морочить мене щодня?». «Ми не…» – силкувався заповнити порожнечу Жак, одначе його перебили, даючи зрозуміти, що в цьому кабінеті нероздільне право створювати й заповнювати порожнечі належить не йому: «Що ж Вас із Матильдою сюди привело?» – «Ми прийшли…» – знову спробував Жак, але, побачивши, як скисло обличчя по той бік столу, замовк. «Я Вас слухаю, – чиновник недбало глянув кудись поверх них. – Продовжуйте». «Ми скоро маємо отримувати квартиру», – Жак проторохтів це, наче шкільний вірш. «Я вас вітаю», – кинув той байдуже. «Ми хотіли б…» – Жак шукав і не міг дібрати потрібних слів. «…Клопотати про більшу площу». То була Матильда. Жак здригнувся. Арґументом у вигляді опуклого живота вони прийшли врятувати місце в черзі – на більше смішно було сподіватися. «Клопотати…» – якусь хвилю клерк перекочував слово на язиці, мовби намагався відчути смак.

У помешканні було все – газова плита і навіть лінолеум. Такий, як у гуртожитку, тільки синій. Поступово вздовж голих стін виростали шафи, тумби, стелажі, простір заповнювався без особливих на те зусиль, мовби сам собою, доки вільного місця не залишилося зовсім. Світлини, газетні вирізки, значки, вазочки, флакончики, карафки, хатня аптечка, господарське мило, білизна, шабатурка з прозорою покришкою, крізь яку було видно пришпилених до сукна засушених метеликів, в одного з яких відпало крило, пенали, ручки, зошити, застиглий у склі вітрильник, кухонний сервіз, скляна шабля-шашка, привезена Жаком з відрядження на Кавказ, книжки. Усе воно зухвало визирало з шухляд, вистромлювалося допитливими носами, безсоромно наставляло вуха, виклично розлягалося на дивані, спиналося пірамідками і вило по закутках кубла, падало вниз і харастилося під ногами.

На початку подружнього життя вони, що зійшлися людьми дорослими, могли годинами провести за розмовою, в якій Матильда була партією, яка говорила, Жак – слухачем, який угукав – угукав, коли слід було обурюватися; угукав, коли можна було радіти; угукав, коли мав щось сказати; угукав, коли треба було відповісти; угукав, аби підтвердити, й угукав, коли вимагалося спростування, проте дедалі частіше його внесок у розмову мав форму посвисту, що переходив у храп. Спершу це дратувало, потім Матильда відділилася стіною, аж віднедавна храп почав її заколисувати, і вона засинала під таку музику, як інші жінки в обіймах чоловіків та коханців.

І ось на подіумі стояв наповнений складеними в конвертики папірцями лотерейний барабан – тисяча цидулок на сто двадцять три ділянки! Усередині прізвище й ініціали – мене, текел, фарес нещасного. Коли барабан зупинявся і секретарка директора, зануривши руку, діставала завбільшки з цукеркову обгортку конвертик, Жакове серце стискалося, ладне вибухнути, пошматувавши вкриті рідкою паростю і запалі під ключицями груди. Дивлячись, як швидше і швидше трясеться-крутиться корба, Жак хапався за спинку крісла попереду– якихось шість букв, що вирішать усе. Він зненавидить їх, він уже їх ненавидів; хай витрушують до дідьчої матері – туди їм дорога. Удвадцять третє відкривався барабан, й удвадцять третє Жак чекав рятівних літер – їх уже можна було би понависмикувати з прізвищ щасливців, склавши його власне.

Жак був сорок п’ятим. Якби був вісімдесятим або дев’яностим, хтозна, чим би все завершилося. На двадцять шостому номері почав задихатися. Коли повернувся, тягли тридцять дев’ятий. З кожним наступним конвертиком стискалося не лише оспіване у піснях серце, а й безпричинно упосліджений шлунок.

Указ про помилування було зачитано за секунду до страти. Кат розчаровано опустив сокиру. Від довго тамованої напруги, а ще більше на радощах Жак загорлав. Плентався вулицями, на яких перекошувалися кущі й дерева, насувався і відступав бордюр, сахалися перехожі, перехилявся переповнений відпадками смітник, їхав просто на нього автомобіль.

Наче антична плакальниця, схлипувала над ним, який уривчасто хропів, його сповнена співчуття і зневаги Матильда, якій – саме їй! – судилося пов’язати своє життя з невдахою.

З гучномовців швирготіла музика. Вільний від меблевого реквізиту, тепер це був палац бальних танців найбільшого у країні виробника танцювальної продукції, яку у відділі технічного контролю приймав головний балетмейстер Серж Опанасович Бук-Вар. Біля фабричної печі стояв майстер Стеф’юк із помічниками, які закидали в розпечене нутро кокс. Стеф’юк заспівував соковитим тенором, його підхоплювали, відповідаючи гримотливо-тягучими голосами, ливарники. Деталі мандрували з рук до рук, підлітали вгору й приземлялися на долонях, блищали під променями прожекторів, що освітлювали бальний простір.

Жак кружляв спершу з Лідою, потім з Ладою, відтак з Людою. Щоразу, як хвиськало, він міняв партнерку – Ліда, Лада, Люда, Люда, Лада, Ліда, Люся-Нюся, Нюся-Люся, Лана, Ляна, Ліна, Яна… Тепер він танцював з жінкою на ім’я Либідь. «А зараз Либідь Юр’ївна Подоленко!» – прокарбував металевий голос секретарки директора, і в повітрі вкотре цвьохнув батіг. «Я тебе не знаю, – здивувався Жак. – Ти у нас працюєш?» «Секретуткою, – недбало відповіла Либідь, – першого відділу». Жак збився з ритму. Але ось він уже знову з Ладою. Лада… Ладо! Припав до її губ жагучим цілунком…

Надворі стояв ясний недільний день. Човгаючи капцями, з одного з яких визирав палець, Жак поплентався на кухню, де Матильда мила овочі, слухаючи крізь шум води радіо; його урочисте звучання вкидало по ранках Жака у неприродне піднесення. У вікно Жак бачить чергу на вулиці, а в ній малюка. У неділю, коли гастроном замкнений і працює лише хлібний відділ, випічку відпускають з того боку, через який у будні приймають товар.

Раптом Жак усе пригадує – сон, барабан, що навіжено крутиться, руку секретарки, нарешті, директора, який серед заціпенілої зали зачитує з поданого йому папірця указ про помилування. Від згадки про барабан Жакові рябіє в очах, у голові паморочиться, доки вже й голова – барабан, що вертиться. Жак опускається на стілець.

– Ми отримали землю.

Кухонний ніж у руках Матильди застигає над помідором. Як мріяли про город, їм настелявся рядок із Шевченка, з вишнями та хрущами. Колись вони вчили його у своїх сільських школах, між якими пролягли сотні кілометрів; і малюнок достоту такий самий – сільська ідилія, викарбувана друкарськими фарбами, що разюче контрастувала з дійсністю.

– Чому не сказав відразу?

– Божевілля.

– Я гадала, барабан – жарт.

– Розвага.

– Невже й справді?

– Ще б пак!

– А хто крутив?

– Секретарка директора.

– Люська?

– Люська, – скривився Жак. – Любомира Тимурівна.

– А директор?

– Тішився, стерво.

– Чим?

– Чим?! Побачила би ти людські пики! Ще трохи, я й сам горлянку перегриз би.

– Ти? – Матильда зміряла Жака недовірливо-співчутливим, в якому на секунду спалахнула іскринка колишньої близькості, поглядом.

– А ти гадала.

– З лотереєю все-таки справедливіше.

– Воно, може, й так!

– Могли під килимом розтягнути.

– Навіщо? Вони своє давно вже урвали. У директора он палац поруч із партєйними.

Матильда зітхнула.

– Я був сорок п’ятим.

– А Леська?

– Пролетіла.

– Танька?

– Дістала, перед Коровайником.

– Пролаза!

– Сорок перша – не така вже й пролаза.

– Але ж улізла перед тобою.

Захопившись нелюбов’ю до Тетяни, Матильда враз геть забула про барабан.

Городи розташовувалися під Зубрами, збоку від траси, на двадцять третьому заміському кілометрі. Автомобіль, що поступово перетворювався в гаражі на металобрухт, після того як у родинну історію відійшли вояжі універмагами відлеглих містечок із продавчинями, які дрімали в чеканні на покупців, і виїзди на природу, де на галявинах пахло грибами, а в гущавині цокотів птах, нарешті знову став у пригоді.

Хоча Зубри лежали під боком, вони ніколи там не були – у поселеннях, загублених на відрубі, мовби на іншій галактиці, тоді як до них лічені кілометри. Автошлях вів через Сокиряни й Озерне далі в напрямку гір, останньою великою рівниною перед початком вкритого пагорбами ландшафту. Розлога і пласка, без жодного узвишшя, рівнина охоплювала простір, на якому завиграшки могло би розташуватися місто.

Перед Сокирянами автошлях повертав круто праворуч, гори на мить зникали; виринувши знову, здавалися неймовірно близькими, хоча до перших пагорбів, що тяглися, наче хребти закам’янілих істот, із наближенням до яких дорога вужчала та бралася зиґзаґами, було ще десятки кілометрів.

Від вдивляння у землю над шляхом чоло Матильди, якій марився острівець, де вирощуватиме хризантеми, взялося зморшками. Останні п’ятнадцять років Матильда веде з ними відчайдушну війну, дедалі більше віддаляючись від перемоги. Стоячи перед дзеркалом, з якого від багаторічної вологи відлущується фольга, Матильда бачить перед собою жінку, яка невблаганно старіє. Використавши хатні запаси кремів, коли ті остаточно зникнуть з прилавків ґалантерейних крамниць, Матильда ще якийсь час знаходитиме їх у базарних перекупок, а коли їх не стане й там, кинеться випробовувати нову косметику, яку привозитимуть звідусіль, врешті зупиниться на прибалтійській, віддалено подібній до тієї, якою користувалася раніше.

За переліском вигулькнув вказівник – один із двох металевих стовпців, на яких він тримався, був увігнутим, від чого прямокутний лист із написом скособочився. Незважаючи на цей атентат, ЗУБРИ трималися. Острівці асфальту нагадували, що колись цей відтинок дороги заасфальтували, одначе відтоді минуло чимало часу. Опустившись сюди наче з космосу, цивілізація зникла і не верталася. Осідаючи в ями і виповзаючи з них на крихітні асфальтові острівці, автомобіль повільно просувався вперед.

У пастці, з якої не було іншого виходу, як вертатись назад або продиратися на інший бік через пасмо гір, звила собі гніздо вбогість. Прибудови до колись охайних хатин зробили її, тиху і самодостатню, недоладно-кричущою – світ рівнинного передгір’я розповзався вшир, причавлений тягарем сіро-синього неба.

Жак опустив шибку:

– Дай Боже!

Селянин на узбіччі підняв і знову поклав на голову капелюх. Його таке саме сіре, як і земля навколо, лице не виражало нічого.

– Десь тут мають бути городи.

Селянин щось прошамкотів.

– Городи, кажу, – повторив Жак уже голосніше.

Селянин закивав.

– Нові наділи.

Селянин продовжував кивати.

– Поїхали, – смикнула Жака Матильда.

У дзеркало Жак бачив, як селянин позаду припідняв на прощання капелюх.

Шлях тягнувся над полем, і автомобіль котився, захоплюючи одним боком стерню. Земельні наділи починалися за кілька сотень метрів обабіч від путівця, їх можна було розпізнати за повстромлюваними в ґрунт жердинами. САДОВО-ГОРОДНІЙ КООПЕРАТИВ «ЩАСТЯ». Фарба ще геть свіжа. Ділянки переходили одна в одну, нагадуючи не розділену до кінця тушу істоти, яку мисливець-велет покинув, так більше по неї й не повернувшись. Вп’явшись пальцями у кермо, Жак роздивлявся дорогу й землю попереду, звідки назустріч усміхалося недолугим, кривим ошкіром щастя. Там вони нарешті розпочнуть справжнє життя.

– Оце?

– Наша земля, – потвердив Жак, розгортаючи помережаний кресленням скрутень. Пронумеровані прямокутнички нагадували план розташування могил на цвинтарі.