Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

30

На Сергія дивилися усміхнені чоловік та жінка, вони тримали в руках велике серце. Обернувши світлину, Сергій прочитав: «У радості та печалі – завжди разом», а трохи нижче: «Жак і Матильда», і хоча бракувало дати, його батьки були запевне молодшими, ніж він зараз. Ще одна, майже така сама, лише замість серця Жак і Матильда тримали його, схожого на заледве опушеного сича: «Нашому Сергійкові сьогодні три рочки». Підпис на звороті було виконано тією самою рукою, що й попередній. Обставини третьої світлини Сергій пам’ятав, як сьогодні: недільний день, в який усе було не таким – сонце, яке, здавалося, струмувало, як рідко коли в краю, де в перервах між проливними дощами зависають портьєри, наче відокремлюючи одну дію нескінченної вистави від іншої; спільний сніданок на балконі, перший і єдиний; синичка, яка, випорхнувши нізвідки, вхопила сальце і прожогом зникла, мацюпінька та юрлива; мати на виході з перукарні і він, який дарує їй квіти (батькова затія); нарешті, фотоательє, звідки й походить згадка, й обід – вони рідко коли харчувались у ресторанах.

Світлини зберігались у конверті з чорного цупкого паперу, кілька більших розміром і численніших менших – оце й усе: жмуток задокументованих митей і вони в них. Сергій шарудів, перекидаючи мотлох, проте більше світлин не знаходив.

Невже й справді все? Якщо так, то й тоді не знав, нащо воно; механічно перетасовував, вкладав назад, а тоді виймав, трохи збентежений і якийсь спустошений. Не пригадував, коли саме в дитинстві у нього з’явилося те відчуття, то виразнішаючи, то відступаючи, остаточно так ніколи його більше й не покинувши. Сергієві здавалося, що батьки щось приховують, ще й зараз, на тому світі, і то надійніше, мовби забрали той скарб із собою. Якось, до пуття не тямлячись, він обізвав їх плюшкіними, тато спантеличено мовчав, а мама, мов та підбита птаха, сокотіла: «Сергійку, ми ж усе для тебе – все наше життя. Ти в нас один». Уночі, гадаючи, що він спить, обоє довго перемовлялися стишеними голосами, і він чув, як схлипує за стіною мати.

Сергій повертається до світлин, ловить себе на тому, що й батьки, либонь, не раз переглядали їх, розмовляли з його зображенням, не без того, що він щось відповідав; можливо навіть, так клеїлося краще, ніж якби брав участь фізичною присутністю – думка, що батькам не вистачило духу перевідати його всупереч його бажанню, бодай раз, збила його з пантелику; «Так, Сергійку», яким незмінно відгукувалися на його примхи і неувагу, в’їлося в підкірку – боялися розтривожити і роздратувати, тоді як він, може, якраз найбільше жадав поради, якої-небудь життєвої підказки, як ото сліпець на роздоріжжі.

Вже кілька разів виймав і вкладав назад, наче колоду карт, коли, знявши кілька верхніх, увесь час ті самі, не наважуючись сягнути глибше, аж раптом зривається вихором і несеться, а сходи двигтять під його вагою; перебігає, мовби помилившись, доріжку, зупиняється й обертається, схвильовано водячи поглядом. Сергій розчарований: того, що прагнув побачити, немає.

На світлині теж нічого вражаючого не помітно, хіба що прикрашене іграшками і дощиком деревце без голок. Вони почали прикрашати тендітну берізку, що чіпко трималася за дашок над під’їздом, коли ще не мали ялинки. Мати з батьком насиляли іграшки на цвяшки, на яких висів килим, посипали дощиком меблі і напинали через кімнату мерехкі гірлянди, проте йому цього декорування було замало, кортіло деревця, як в усіх, – Сергій не пригадував уже, була то його власна ідея чи батькова; хоч там як, батько завжди улягав його домаганням, як камінь краплині, а мати лише розводила руками, не вміючи до ладу сердитися, – за напускною суворістю палахкотів той особливий вогник, полум’я якого сповнювало Сергія теплом.

Робили це й тоді, як ставили ялинку в себе, на звільненому у вітальні місці (коли була геть невеличкою, то й у дитячій), і впродовж усього циклу новорічно-різдвяних свят квартира ставала його царством, у якому володарював досхочу і на власний розсуд, не даючи розібрати деревце й тоді, як воно, всохле і майже без хвої, нагадувало бунчук для колись козацьких, згодом військово-концертних урочистостей – зі стьожками-блискітками замість кінського волосу, із бамбулею, що нагадувала перевернений догори дном дзбанок, барвистими дзвіночками, бурульками та іншими прикрасами з видувного скла; а за вікном змагалися лютий із березнем, тріумфуючи то один, то інший – вперто, затято, несамовито. Раз дотримали до кінця березня, що вже й Великдень був невзабарі, і батько відламував і трамбував гілки, навпочіпки, відтак, уклякнувши, перепилював стовбур на полінця, порціями позбуваючись її упродовж кількох днів.

З одного такого оцупка батько, як той старий Джеппетто, витесав неоковирну, що віддалено нагадувала Піноккіо, фігурку, якою Сергій бавився, доки подзьобав гостряком дерев’яного носа стіну. «Що ж ти, Сергійку, накоїв?» – сплеснула руками мати. «То не я». – «А хто ж?» Поклавши не здавати ялинового друга, Сергій умлівіч вигадав історію про Чорного Ворона, який прилетів, коли мами з татом не було вдома («А де ми були?» – «На кухні» – «Чого ж ми тоді його не почули?» – «Бо Ворон той – чарівник, я й сам, чесно кажучи, не згледівся, як він прилетів» – «І що ти робив?» – «Заховався під ліжко». – «Як ти міг туди залізти?» – висловила обґрунтований, оскільки ліжко було при самій підлозі, сумнів мати, а батько, який і собі надумав долучитися до розмови, облишивши глодати куряче крильце, звинуватив його – ні багато, ні мало – у боягузтві, та ще й перед матір’ю, жінкою: «Хіба так поводяться справжні лицарі?». Загнаний подвійним афронтом, Сергій – йому було тоді років п’ять, не більше – неабияк обурився («Якщо не вірите, я вам зараз покажу»), проте батьки заходилися в один гуж відраювати.

Після того випадку батько вставив оцупкові нового носа – лакований паплюшок, і зі словами: «Сподіваюся, Чорний Ворон більше не прилетить» і «Цей ніс – не звичайний: якщо комусь із вас обох заманеться брехати, він кожного разу червонітиме» вручив ляльку Сергієві, одначе хоч скільки Сергій потім брехав, ані його власний, ані Піноккієвий ніс не червоніли.

Побувавши на ярмарку, Сергій уже знав, звідки беруться кульки та інші скляні прикраси. Завдяки склодувам, які влаштували на майданчику гуту, демонструючи роззявам – допитливим дітлахам, а ще більше дорослим, так що батько мусив узяти Сергія на коркоші, тонкощі свого ремесла, його колекція поповнилася кількома оленями, дорогими йому, адже був свідком їхнього незвичайного народження, і півником зі строкатим, як у папуги, й чепурним хвостом, а вже небавом на плацу, де діявся ярмарок, лежав сніг. Півник стояв у шафі, задерикувато поглядаючи на людей та навколишні речі, оленів Сергій чіпляв за влютоване в попону металеве кільце на ялинку, вони робили містерію свята північнішою, надаючи їй якогось виняткового затишку.

Сергій був певний, що зими в дитинстві були лютішими, а кучугури вищими. Тримаючись за мамину руку, пробирався між ними, наче стежиною в міжгір’ї – шлях від будинку до зупинки і потім знову від зупинки до дитсадка змушував терпіти їзду, від якої ставало зле. У неділю споряджали сани, і батько тягнув їх двох із мамою через місто, парк і аж до річки, і коли річка замерзала, вони просувалися її руслом до мосту, домів верталися іншим шляхом.

Такого вихідного Сергій навіть у дитинстві більше не пам’ятав. Це було в пору свят, десь навколо Різдва, що його відзначали не афішуючи – на перших порах їздили до батькового села (татова мама була єдиною бабцею, яку сяк-так пригадував), а як уже не було до кого їздити, в себе вдома («Ми з тобою, як ті перші християни», – зітхала бувало мати, загортаючи в капустяне листя картопляно-гречаний фарш, а батько пихкав, розтираючи товкачем мак у ступі), можливо, трохи згодом, у середині січня. Тихий-тихий, сонячний-сонячний, морозяний ранок і сніг, заіскрений міріадами барвистих цяток; вони, як завжди, лаштуються на прогулянку, і тато домовляється з мамою, що піде спершу по картоплю, туди й назад, а вони хай збираються. З цього приводу Сергій якось наквацяв картину, в якій можна було впізнати постать, яка тягнула схожі на сани контури й силуети пасажирів у них, підписавши: «Жак тягне сани, в яких сидять Матильда і їхній син», яку мати захотіла продемонструвати вчительці малювання, але Сергій не дозволив.

Не минуло – трьох? чотирьох? п’яти? – хвилин по тому, як за батьком замкнулися двері, звіялася такенна хурделиця, що здавалося, зараз валитимуться дерева й будинки. Вони припали з мамою до шибки, за якою шаленів, розкидаючи звивистими сірими кудлами, вихор. І Сергій побачив батька, який линув повітрям у сніговій куряві, наче в сяєві. Хоч як вглядалася, мати нічого не бачила, тільки сніг, сніг, сніг і несамовите завивання у шпарках між одвірком і віконними стулками. «Ти мариш», – але температури не було і того разу Сергій не захворів, та й було ще зарано, застуда прийшла, як завжди, перегодом – на Стрітення. Сергій і досі впевнений, що бачив тоді свого батька.

Був іще шкільний альбом, Сергій сахався його, відсмикував руку, наче впікся, з інституту нічого подібного не було, тільки групове фото, загублене під час переїзду, решта – неуникні знімки, що їх зазвичай виготовляли в кількох примірниках: потрапивши на документ, вони були Сергієвими офіційно завіреними двійниками, перед лицем інституцій (та й у задрипаному гуртожитку) такими самими без нього нічого не вартими, як він без них. За ці дні, місяці йому ні разу не захотілось відкрити його, й оце зараз уперше взяв до рук. Від думки, що за його відсутності батьки, вочевидь, не раз роздивлялись альбом, обговорювали вчителів та однокласників, а найбільше, чей, однокласниць, добираючи йому пару (їхнє улюблене заняття, якому могли віддаватися скільки заманеться всі ці двадцять років), Сергієві зробилося ніяково і бридко.

Отак сидів, утупившись у бордову обкладинку з золотим тисненням, незугарний поворухнутися, тоді як перед ним пропливали хаотичні кораблики навіть не спогадів, а лише ошмать, розмитих і через те хіба наполовину правдоподібних. Фотографуватися йшли всім класом, дівчата розквітлі, хлопці поважні, в костюмах і при краватках, тільки в нього випиналася з-під піджака недбало розщіпнена сорочка, комір наохляп – одна частина вище, друга нижче. Сиділи у вестибюлі, навколо великоформатні зразки світлин, гомоніли, мовчали, чекаючи черги; дівчата крутилися перед дзеркалом, хлопці їх покрадьки розглядали.

Коли настала Сергієва черга, фотограф, стуляючи ширму, зізмовницька підморгнув йому, прицмокнувши: «Наречена. Кажу тобі, не лови ґав, парубче», – здається, навіть плеснув по плечу. Зауваживши, що Сергій без краватки, фотограф відхилив прикріплені безпосередньо до стіни дверцята, на яких струнким рядом звисав із десяток зразків у різних барвах та візерунках, але Сергій навідруб відмовився. Так і вийшло, що хлопці – представницькі, і тільки він один не так, як усі.

А потім ходили домовлятися, хто з ким буде на спільній сторінці, сам він, одначе, не ходив: йому було байдуже, так що й тепер не сказав би навмання, хто опинився поруч із ним і чи за власним бажанням; їх, яких було менше, фотограф поміщав у компанію двох дівчат, кожна світлина мала інше тло – школа, подвір’я, парк, репрезентативні будівлі, що їх можна було полічити на пальцях, але для альбому якраз вистачало, річка, міст, небо з білими баранцями хмар.

Сергій всунув бандуру в поліетиленовий пакет, а як заходив до музею, стрів директора:

– Читаємо?

Сергій кивнув.

– І правильно. Від телебачення нічого путнього. Та й коли щось було? А зараз і поготів, каналів, хоч гать гати: як не гоцанки – шоу. Як каже професор, – директор назвав прізвище знаного в місті краєзнавця, – голі кавалки. А за моїх часів ми казали на таке «секс для бідних», тільки то були інші шоу: партійні з’їзди, Брежнєв, «Лебедине озеро», одне слово – жах, брате, хоч бери й вий. Та ти й сам того добра надивився.

Сергій хотів було щось додати, та все вже було сказано.

– Я теж, тільки-но вільної хвилини, беру книжку, а ні, то гайда на природу; колись нам підкидали трохи на експедиції – романтика була…

– У Криму… – Сергій пригадав дитинство, батьків і море та як мама смажила баклажани.

– Крим – клондайк для археологів, ще й засмагнути можна і викупатись. А здавалося б, усе вже давно перелопатили. Нічого, – директор мовби втішав себе, – не завжди так буде, тільки от коли те краще?

– Все… – хотів підтримати Сергій, якому спало на думку «Все минає», що залишилося від загального курсу, мов на дні осад: філософія людства в одному підручнику. Може й так. Можливо, все те надбання, тисячі, міріади сторінок, міркувань, сказаного і не висловленого, осміяного і переболеного вміститься в одне речення, фразу – квінтесенція різанин, голодоморів, катаклізмів…

– Все правильно, наші нащадки. Те, чим ми себе втішаємо.

– Сенс, – промовив Сергій. Він хотів сказати, не так сказати, як запитати – просто, як ото висилають, знаючи, що за вказаною адресою давно вже немає поживальця.

– Сенс, – підхопив директор. – Постільки, поскільки ми його чомусь надаємо. Доки одного дня виявиться, що поцілили в пліт.

«Схоже, це він і є, сенс», – подумалося Сергієві.

– А що полюбляєте?

– Різне, – мовив Сергій. – Колись поглинав усе поспіль (кажучи це, Сергій подумав, що давно вже нічого не читав). Тепер чергую складне і легке. Буває, прагнеться, знаєте, простого (останнє Сергій додав вибачливим тоном).

– Маєте рацію, – директор потиснув Сергієві руку.

31

Коли бістро, куди Сергій завернув, ще мало назву «Щедрий урожай», а над входом, ваблячи око, з одного боку від напису жовтавився перебільшений качан кукурудзи, а з іншого шкірилася бульбина, меню складалося зі страв, неодмінним складником яких і було те, що символізували емблеми: картопля під соусами; засмажена по-селянському; по-верховинськи; «справжній куліш», кукурудза варена і така ж, тільки печена. Пороззиравшись, Сергій замовив чанахи і, доки їх несли, одним духом спорожнив гальбу.

Сергій зачерпував переперчене місиво з вареної картоплі й квасолі, довго і марно розжовував м’ясо, врешті ковтав. Хоча зовні було сонячно, всередині панували півсутінки, в яких масивні столи та стільці зблискували тьмяно-засмальцьованими позирками. Сергій був єдиним відвідувачем, і барвумен, ще геть зелене дівчисько, спершись на стійку, над якою вився штучний барвінок і звисала коса з кукурудзяних, тільки вже справжніх, качанів, спостерігала, як, наче жорна, працюють його вилиці. Глиняні горщики, в яких подавали страви, належали до подібних забігайлівок, як день до вечора.

Сергій подався навскоси через сквер – алейкою, якою не ходив ось уже… Усвідомлення, що не ступав нею більшу половину життя, вкинуло Сергія у щось подібне до хвилювання, очевидніших підстав для якого не було, а в кінці алеї стояв, як і перше, пам’ятник – його улюблений.

Він був славним леґенем, той дядько на цоколі в укритому зеленою патиною спижевому плащі і такими ж, що мовби розвіювалися, кучерями – скульпторові поталанило виразити щось середнє між фривольністю і волелюбством, не надавши переваги ні одній, ні іншому. Пам’ятник, якому було з півтора століття, не рухала жодна влада, що сприймалася тут не інакше як окупаційною, своїм манером вважаючи, що несе визволення. З такого непорозуміння народжувалося тривале взаємне несприйняття – недовіра прибульців та обструкція з боку підданців. Нові хазяї телющили власних ідолів, покидаючи їх, як наставала пора давати драла, і так щоразу. Всі вони були тут тимчасовими, тільки саме життя тривало постійно.

Сергій опустився на лаву, потріскана й нерівномірно облущена поверхня якої нагадувала кору дерев, що таким самим щільним рядом шерегувалися позаду, нагадуючи влітку здоровуцькі віяла, а скинувши листя – ґротескні одоробала-мітли, мовби повтикувані в землю велетами-підмітачами; о цій порі всі лави, яких тут було щільно, як ніде інде у місті, були вільними, хіба на одній спав, обклавшись цератяними клунками, безхатченко. Заколисаний вітерцем, Сергій і собі закуняв.

Денний сон триває не довше п’яти хвилин, даючи відчуття, ніби чоловік добряче виспався. Сергієві ще й встигло приверзтися, як вони вдвох прогулюються попідруч – хоча таке панібратство Сергія нітрохи не збентежило, йому вистачило глузду, як уже прощалися і супутник запропонував своє місце на цоколі, відмовитися. Власне, від мотання головою Сергій і прокинувся, до того ж з мульким відчуттям, наче щось недоснилося або стерлося. Здавалося, наче вві сні пам’ятник хотів кудись повести його і щось показати, що суперечило каламбурній настроєвості самої пригоди.

– Й насниться така бридня, – Сергій скинув погляд: спижевий дядько дивився на нього, наче не вони оце щойно проходжалися. Мав він щось у собі від живої людини – може, то й було воно, що відмалку викликало в Сергія довіру. Непокрита голова, плечі, груди були щедро поквацяні пташиним послідом; спереду плямки нагадували медалі, що мовби топилися на сонці та стікали краплями на взуття, а звідти по цоколі. Навколо метушилися, туркочучи, голуби; самець, гребучи віялом, набридав самці, тоді як решта пожадливо здзьобували харч, геть байдужі до таких невчасних залицянь.

А всілякої їжі лежало врозкидь чимало: хлібні окрайці, розварене зерно, що збилося в грудку, загусла бурда з моркви й картоплі – не маючи свійської птиці, ні маржини, мешканці прилеглої забудови вичищали сюди з каструль недоїдки. Для міста то було справжньою драмою – воно потерпало і платило за свою любов до прилеглих теренів, що впродовж сторіч підживляли його єство свіжими соками; їх приймали, гостинно розпростерши обійми, оточували увагою й ділилися сокровенним, одначе і в такій турботливості нелегко забувалося подвір’я з курами й качками навперевальця, хлів, де вмиротворено порохкувало порося, і корівник, у якому мукало, побачивши світ, телятко. А ще були коні – прудкі, наче вихор, і витривалі, як пара волів. Тягли плуг, леміш зі скреготом в’їдався в землю, сипку й кам’янисту, рік у рік лискучі зуби перемелювали каменюччя, а вже далі на схід і до півдня ґрунт маснішав і родючішав, тільки край там уже й закінчувався і підбивалися в головах світанкового сонця, зливаючись з обрієм, його межі.

Вже їхні діти не робили того, що дорослі, а діти дітей почувалися, наче з діда-прадіда були містянами. Місто терпляче ставилося до такого, деколи тривалішого, ніж глибша застуда, іноді, на загальне благо, плавнішого переходу – з тією філософською поблажливістю, з якою свідомий своєї кінцевої переваги йде на тимчасові поступки. Зрештою, прибульці з довколишку, не втрачаючи зв’язку з родинами, були тими линвами, що єднали місто з краєм, способом і виявом його закоріненості, наснажуючи його не лише тією метафоричною, вже згаданою живильністю, а годуючи геть дослівно – хлібом і молоком, картоплею та солониною – без чванливості, з тверезого розрахунку і в обопільній вигоді, що їй не відомі ні метушня, ні примхи і де посередником у зіткненні інтересів, якщо такі трапляються, виступає не повітовий суддя, а сам Господь Бог.

Позичивши, майже силоміць відібравши в мулярів, які ремонтували фасад поближнього будинку, коновку і драбину, Сергій заходився приводити пам’ятник до ладу. Перехожих не було, ніхто його не турбував; мовби й справдився сон, проте обоє не проходжалися, а тулилися на цоколі, і Сергієві доводилося триматися за свого друга, який, виглядало, не мав нічого проти.

Завершивши працю, Сергій якийсь час милувався її плодами: в деяких місцях пам’ятник знову, як колись, коли його встановлювали, забронзовів, одначе Сергій не мав наміру його повністю відчищати, навпаки: таким він його знав і якраз таким любив. Як іще був школярем, змушеним узяти участь в акції «Поклади квіти до пам’ятника», приніс їх саме сюди, букетик айстр, тоді як однокласники вирушили до іншого монумента – куди прийшла рознарядка на їхню школу. За розкольництво Сергієві дісталося – не вперше і не востаннє – прочуханки. Й ось тепер за тим пам’ятником місце вихололо, а він як стояв, так стоїть.

Про демонтаж сповіщав у листі батько – в тонах, з яких промовляло те особливе пульсування, що характерне для небайдужого. «Сергійку, здійснилася твоя мрія – бовдура повалили», – дарма що Сергій нічого подібного не виношував: ні скидати, ні ставити пам’ятників, до яких був геть індиферентний, як тільки можна бути до каменя і металу. І тільки спижевий дядько припав йому до вподоби, хоч і звідси не випливало жодних намірів, ні тим паче заохочень до дії – і якби не та акція і не бажання їй опертися, Сергій не поклав би був квітів.

Його відсахувало обходження з монументами. Щось незбагненне, непідвладне ні здоровому глуздові, ні його решткам було в перебільшено-шамотливому прибиранні, дирканні єдиного тракторця за безугавним згортанням снігу, тоді як мешканці брьохались у непрохідній каші, мов ті бедуїни, проклинаючи й озираючись, чи ніхто їх, бува, не чує, бо це діло було неапетитною, хоча й національною рисою, чому найкращим доказом Повний тлумачний словник – його непрокупюрена версія, вперше оприлюднена ще в позаминулому сторіччі накладом товариства «Розбуркане слово», а тепер оце перевидана.

Про новий, уже небавом поставлений на місці знесеного та ще й на тій самій основі пам’ятник, Сергій не знав – батько про це не згадував, а сам він од часу повернення досі не подавався в той бік, не було потреби, що мала владу вести Сергія так само, як і її відсутність. Очевидно, на той час батька переймало щось інше – найважливіше для нього вже відбулось.

Сергієві було так, ніби поставив на правильну карту і виграв, тільки що робив це не з розрахунку і сподівання на куш, а з до пуття не усвідомленої спонуки, що її легко було сплутати з тупістю: саме такими видавалися мешканці міста і краю завойовникам, впертими і затятими, йшли в себе, шанцювались у своїх незбагненних для решти людства, а подеколи й самих себе світах, а як і там їм не давали спокою, тоді в ліс, нескінченний і непроникний, як людська душа.

Ніхто до пуття не зміг би пояснити, яка гризота, що за наслання бехтало підкорювати цю немилосердну вбогість, багату хіба що тим «духом непереможним і нескореним», про який так велеслівно розводилися (й по сьогодні мало що змінилося) місцеві скальди: «Обступили воріженьки зі сходу і з заходу, з півночі й півдня, гай-гай. Лаштуються мужі у виправу, плачуть невтішно жони, проводжаючи гóрод і край боронити, зі сліз їхніх ливарі ллють гармати, міцніші од криці. Раз бахнули, вдруге вистрелили – немає бусурменського війська половини. А як утретє гаратнули, то славили перемогу, звитяжців своїх зустрічаючи», – і саму поетичну логіку, і тим паче її благотворний вплив годі було піддати сумніву.

Сергій же був плоть від плоті міста, а та світла й осяйна, казково-неправдоподібна і водночас напрочуд достеменна його частинка, ширяючи над степом і лиманами мамщини, була йому янголом і продухвиною – достатньо далека, та й часу спливло, як води в річці.

Чи то під’їзд поширшав, розрісшись, як ото розносить, бува, людину, хоча сам будинок підтахнув, як цукор, чи то лише так видавалося через брак дверей, про які нагадували петлі на одвірках – хай там що, Сергій ступив досередини. Шукаючи ключик до поштової скриньки, намацав у кишені льодяник, яким його почастували на роботі, розгорнув і вкинув у рот – знайомий барбарисовий присмак розтікся, змішуючись зі слиною. «Червоний барбарис уже зацвів…», – вірш із такими рядками, переписаний матір’ю, Сергій пробубонів, не посівши жодного місця. А скільки натерпівся тільки через те, що мати вбила собі в голову, буцім він – найкращий декламатор поезії!

Вів пальцями по стіні, запорошеній і зі стертим візерунком – любов до орнаментів, що вилися стінами під’їздів і людських помешкань, не в змозі проникнути в офіційні коридори, була мовби ще одним різновидом протидії сірості, яку на цих теренах, де було сірим усе – небо й земля, не було потреби інституційно прописувати. Вів, аж пальці, потрапивши в заглибину, стрепенулися: не такий свіжий, як колись, коли побачив його вперше, напис перетривав, здавалося, вічність. Еврика… Так звалася незрівнянна дівчина, якій він складав любовні листи, не тямив, коли на нього находило, куди йде, і тільки дивом не вкоротив собі віку під колесами. Хто вона? Хто вишкрябав її солодко-чужинне ім’я?

І Сергій пригадав усе – послання, яке він, неспроможний носити довше, звірив паперові, склав і сховав. Можливо, якби знав, де та дівчина, помандрував би світ за очі і співав серенади в полоні того млосного потьмарення розуму й почуттів, якими хочеться хворіти й не зцілюватися.

Він носив його з собою до школи; якось йому здалося, що помилково позбувся його разом із зошитом з математики, і як отак опосіло, кинувся до вчительського столу, домагаючись, мов нестямний, доки його, навіженця, було виставлено за двері. І як оце зараз згадав, побачивши заповітне ім’я, в ньому, хоча спливло так багацько років, раптом бренькнула та сама панічна струна, що й тоді, а всередині збурювалася хвиля за хвилею, калатало, ладне вискочити, серце, й ось він перестрибнув останні сходинки і, не роззувшись, заходився шукати, аж перемотлошив стелаж та геть усе на світі. Тримав напівпрозорий аркуш, крізь який перебивалися чорнильні літери, і паленів, не знаючи, потрапляли ці розхристані, щирі й жагучі слова, що звучали, наче промарені в гарячці, коли-небудь на очі його батькам, чи ні.

Був у себе вдома, бо це тепер його дім, він і передше таким був, тільки не зовсім: не почувався достатньою мірою вільно, особливо відтоді, як увійшов у вік, як прагнеться усамітнення, якогось іншого себе розуміння, і навіть як старих не було вдома, його сковувала їхня непряма присутність – у речах, порухах, фразах, що, здавалося, витали в повітрі. А ось тепер скинув усе, стояв голяка, і якщо не він сам, то принаймні його опасисте тіло почувалось розкуто.

Останній працівник давно вже покинув музей, Сергій лежав на своєму тапчані, вимкнувши телевізор, а сон ніяк не брав. Роблячи обхід, полюбляв розглядати експозицію, вихоплюючи пучком ліхтарика ті чи ті її сегменти, іноді вмикав світло, бувало, встромляв штекер і спостерігав, як пострибує електричне полум’я родинного вогнища. Навідувала його й думка одягнути скафандр, раз він собі в ньому наснився, мчачи у музеї-кораблі назустріч зорям та іншим галактикам – вогняній зірці, якій дав ім’я Еврика.

Дістав із кулька альбом, що так і лежав на столику – маленькому прилаштуванні на високих тонких ніжках. Обертав так і сяк, мовби зважував, розкривати чи ні. Пам’ятав себе наприкінці, на останній розгортці, але вже не пригадував, із ким. Від сидіння-вагання Сергія вкинуло в жар, йому закортіло надвір, удихнути нічного повітря, чистого й свіжого.

Більшу частину внутрішнього подвір’я, що мало форму кола, займало накриття, під яким зберігалося всіляке знаряддя – шуфля для прибирання, мітли, лижви, на яких попередник теперішнього директора вирушав досліджувати флору і фауну: частина опудал – його трофеї, власноруч ним вительбушені та препаровані; у вестибюлі висить його фотографія – усміхненого професора, мало чим схожого на мандрівника, які уявлялися Сергієві загартованими, витривалими длубальниками крижин за полярним колом. В експедиції, куди у примусовому порядку брав із собою ввесь штат, його проводжало пів міста і так само зустрічали – оркестром і квітами: не маючи ні власного космодрому, ні батискафа (колись давно територія, на якій розташувалися місто і край, випірнула з глибин праокеану), то палкіше вшановували героїв. Сергій сидів навпочіпки і дивився, як полум’я, розгораючись, поглинає розкритий трикутним віялом, торцем догори випускний альбом.

Тієї ночі, перед «Щедрим урожаєм» і пам’ятником, Сергієві набачився сон, як звірі, яких стеріг, прощаються з ним. «Ми повертаємося до лісу, – мовила голова у стіні, й Сергій уперше побачив усього лося. – А вони в небо». Першим простягнув лапу ведмідь: «Бувай, друже Сергію. Застоялись ми, а природа, вона нас кличе. До неї, туди ми належимо». Сергій дивився, як опудала тупцяють до виходу: попереду лось, назирці перевальцем ведмідь, перебираючи мовби й справді отерплими від тривалого стояння коротулями, далі кабан. Насамкінець, залопотівши крилами, покидали музей птахи, а з ними пливли мерехтливо-сріблястим табунцем рибки. Сергій махав їм услід рукою, доки останній силует розчинився в нетрях передсвітанкового міста.