Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

13

Малюка відводив до школи він, тоді як обов’язки будити і готувати сніданок покладалися на Матильду. Вряди-годи, чи то знічев’я, чи через незрозуміле поскубування, мізкував, як це так сталося, що одні обов’язки лягли на нього, інші – на жінку, адже вони ніколи їх не переділяли. Мав привілей, якого йому ніхто не надавав, а так склалося: підприємство, де працював, розташовувалося неподалік від району, в якому мешкали, тоді як Матильда працювала на околиці міста. Достеменніше там, де воно вже закінчувалося.

Ранець недбало лежав на підлозі, наче вительбушений борсук. Раз на тиждень, поспішаючи на планірку, Матильда покидала помешкання не за чверть сьома, а рівно о шостій.

У казанку, підстрибуючи і цокочучи об метал, варилися яйця: одне, два, три, чотири. Жак, у трусах і майці, зиркнув на годинник, вгадуючи, де перебувала стрілка, як закипіла вода. Думаючи про змушену діставатися через усе місто Матильду, з одного кінця в інший, Жак заґавився.

Куплені у відлеглому райцентрі, куди підводою заїхати легше, ніж автомобілем, в одному з тих універмагів, що часто-густо є найвищими будівлями і де продавчині дрімають на касі, підклавши під голову руки, Жакові майки мали єдиний ґандж – сірий, брудний, як помиї, колір.

Жакове черевце з роками побільшало тільки ледь-ледь, та й то, як сидів. «Що на сніданок?» – «Яйця, по два на кожного. Бери». Жак підсунув тарілку ближче. «Я яєць не їм». – «Як це не їси?» – «Не їм, бо не люблю». – «Люблю – не люблю… Любити можна дівчину, а яйце береш, чистиш і їси» – «Не хочу». – «А що хочеш? Більше нічого немає». Жак завиграшки умнув би пів тузеня яєць, варених і смажених, здебільшого варених, що, завчасу тріскаючи, викидали назовні нутрощі, подібно до голотурії; полюбляв і сирі, ще теплі, висьорбуючи білок, аби скоріше добратися до солонуватого жовтка, – якби природа вигадала яйце із самого жовтка, Жак тільки вітав би такий пірует еволюції.

Зберігши по-селянському міцну віру в ситне харчування, народжену не так затаврованим у Святому Письмі догоджанням кендюхові (що їв, те виходило, не занечищуючи його плоті), як недоїданням, пропалими врожаями, голодом і хворобами, наскоками та експропріаціями, Жак уминав, що дав Господь і зготувала Матильда. «Доки товстий схудне, худий вріже дуба», – приказували за його дитинства, і Жак приніс цю невигадливу мудрість до міста.

Простували навскоси через переділене на секції поле, що займало по-щедрому велику площу – то був громадський спортивний майдан, на якому тренувалися учні розташованої поруч спортивної школи. Коли в неділю ганяли футбол дорослі, підлітки вдовольнялися меншою частиною – тією, що без воріт; з відчинених теплої пори кухонних кватирок і вікон шипіло і шкварчало, поширюючи запах страв, що готувалися. У кінці в паркані завше зяяла дірка, за якою протоптана у траві стежина виводила на асфальтовий тротуар. Жак нахиляється, одначе його голова впирається в сітку, після чого між Жаком і малюком відбувається такий діалог: «Ходімо назад», – Жак тягне малюка за собою. «Мені зле». – «Мені це теж не подобається». – «Мене нудить». Раптом малюк блює. Жак дивиться на місиво неперетравлених яєць і шлункового слизу і, коли вони вже йдуть, каже: «Що ж ти?» – «Я не люблю яєць». – «То чому не сказав одразу?» – «Я казав».

Вони запізнюються хвилин на п’ять або й десять. Зазвичай Жак переводить малюка на інший бік, іноді супроводжує до рогу шкільного подвір’я. Цього разу чекає, доки малюк разом з іншими пішоходами перетинає проїжджу частину, і щойно той зникає у глибині каштанової алеї, Жак обертається і наддає ходи.

Будинок, в якому жили, утворював центр осі, на одному кінці якої розташовувалася школа, ховаючись улітку за гущею ряснолистих дерев, на іншому – підприємство, де працював ось уже стільки років. Від одного кінця осі до іншого двадцять-двадцять п’ять хвилин, проте зараз у його розпорядженні лише десять і ноги, які несуть. А ще – піднесений настрій: сьогодні він, який не носить краваток, у краватці – одній із двох, що їх налічує його ґардероб і які рік у рік нічевляться на дверцятах шафи. Краватка надає Жакові солідності, спонукає випростати похилені плечі, ось уже й ріг будинку. Жак крокує навскоси через подвір’я, попри імпровізований садочок із висадженими літерою «П» порічковими кущами й кількома рядами полуниць усередині.

Він виходить на заасфальтований тротуар, у кінці вулиці – довжелезна споруда на три поверхи з великими, наче вітрини, вікнами – Жакове підприємство. Сьогодні один із тих рідкісних днів, коли Жак прошкує туди не так, як завжди, – геть небанально. Йому стає весело, зустрічна жінка обдає його нищівним поглядом, урешті сміх, мов повітря, якому далі немає як стримуватись, вибухає душевним випалом.

Жак запізнюється; замість крісла його рука ковзає по нозі у спокусливій короткій спідничці. Попереду екран, будинок: так виглядають палаци в колоніальному стилі – скульптури, колони, еркери, арабески, сурогат епох і широт. Вікна, балкони і балюстради. Вгорі – дуга, наче брова, зведена в подиві. Попереду – вистелена декоративною бруківкою площа, від якої сходи ведуть до парадного входу, де швейцар у пурпуровій лівреї запопадливо відчиняє двері. Жак напружує зір, намагаючись роздивитися візерунок викладеного на бруківці герба, проте камера, ковзаючи, розмиває тони, відтак мандрує алеями та доріжками, через клумби пишних квітів у формі казкових птахів, водограєм із Посейдоном та морськими потворами у глибині, з лісом на другому плані, що видається йому неймовірно знайомим.

Камера неквапно вертається до автомобілів, з яких висідають чоловіки та жінки, директор попідруч із секретаркою в песцевому комірці, заступники та підлеглі. Секретарка з папкою і в костюмі, як у бортових стюардес, щось шепоче на вухо шефові. «Нічого не чути!» – вигукує Жак. Першим заходить директор, назирці за ним і свитою вкочується телекамера, у фойє з люстрами і фотелями, рецепційною лядою та баром з іншого боку. Широкі, широчезні сходи із закріпленим мосяжними трубками килимом ведуть нагору; обабіч – масивні мармурові балюстради, між першим і другим поверхом – алебастрові Самсон і Даліла.

Жакові здається, що не тільки він, а й усі інші чують, як нестримно калатає його серце. Тепер його неодмінно позбавлять і без того куцої премії, і хоча нічого подібного не стається, хвилювання нікуди не щезає. Його настрій куди й подівся; Жак біжить линвами втуплених у нього поглядів, упізнає співпрацівників, своїх колег; коли ж бачить на екрані себе, перед очима мутніє, рука хапає і смикає, намагаючись розв’язати, краватку, тоді як тіло поривається встати і вийти.

Спалахує світло, рухаються затерплі від непорушного сидіння тулуби та риплять стільці. «Ну? – це звертання спрямоване до всіх, передусім одначе до Жака. – Всі чули?!». «А що для цього потрібно?» – поволі наростає пожвавлення. «Нічого!» – «Так просто!» – «Такого не буває». – «Ще й як!». – «Надто несподівано…». – «Ви всі, пані та панове трудящі, – акціонери!» – «Мільйонери!» Жак іще ніколи не позував для групових світлин підприємства, якому віддав бісові, тобто найкращі, роки свого життя.

Викермувавши з узбіччя, Жак звертає на сільський путівець, про всяк випадок супроводжуючи маневр рукою, хоча попереду і позаду нікого немає. Де рівчак звужується, Жак бере праворуч, з’їжджає з путівця і тримає курс навскоси через пасовисько. Велосипед пливе по вкритій м’якою травою землі, оминаючи лайняки, яких сьогодні не так густо, як колись, коли вони з Матильдою наповнювали ними відра. Веде велосипед за кермо, а тоді, звільнившись від рюкзака, втомлено опускається долі. З таблиці, яка перше сповіщала про те, що тут починаються, тягнучись далі, городи, дощ давно вже вимив, вітер вивіяв, а сонце випалило напис. ЩАСТЯ облущилося та поблякло, навколо вбитих у землю стовпців стирчала віхтем трава.

Літеплий вітер куйовдить сиве волосся, Жак нагадує стовбур, що покинув настояне місце і суне вперед, без мети, тягнучи велосипед, наче вони прикуті одне до одного ланцюгом. Ось стовбур відокремлюється, перетворюється знову на людину зі зморшками на обличчі, що раптом змінюють своє розташування, утворюючи конфігурацію сум’яття і подиву.

Жак загіпнотизовано простує навперейми, не помічаючи дротів, просилених крізь дерев’яні стовпці, його руки інстинктивно випростуються вперед, на мить він знову нагадує дерево, що, уявивши себе людиною, рушило з місця і втратило рівновагу. Хоча він ще тут, його увага т а м, тіло давно вже не встигає за думкою, хекаючи і плуганячись.

Рюкзак прибирає на землі форму бокатого дзбана – його минуле, його будбатівське поневіряння також неповерненно позаду. Пробуючи переставити ногу, Жак чує, як напинається шов, наче одяг – частина його епітелію. Лівою Жак відтягує верхній, правою – нижній дріт, затискає його підошвою, згинається і пролазить. Жак наближається до цього чогось, що поблагословило його на такий сумнівний в очах права і виховання крок, як проникнення на чужий город. За кілька кроків його руки таки намацують шукане, пучки шкарубких пальців пробують складені паралелограмом цеглини з рештками затвердлого цементного розчину, беруть першу-ліпшу, зважують, мовби переконуючись, що бодай це – не примара.

Допіру на цьому місці стояла хатина, така сама, як його, тільки більша, добротніша і добудована. Ще торік восени з комина курив дим і мерехтіла в заґратованому вікні гасничка. Було щось химерне в поранні інженерів, бухгалтерів, фабричних робітників, лікарів, драматичних артистів на землі, якийсь стоп поразки, відчаю і пориву.

Похитуючись, наче одні думки тягли в один бік, а інші в інший, Жак плуганився, опершись на велосипед, сповнений мерзенних передчувань. Ширше відчинивши двері своєї хатинки, що виявилася на звичному місці, що й завше, ступив досередини. З напівсутінок долинав уривчастий храп, навернувши його увагу до незамкнених хвіртки та дверей, в лад із цим набували обрисів рільничий реманент, диван і силует на ньому з закоченими штанами і в шкарпетках гармошкою, волохатогруде тіло, увінчане налізлим на очі солом’яним брилем. «Цссс!», – Жакові було так, ніби засвистіло в його вухах.

– Остапич спить, його не вільно тривожити, ніззя.

Жак роззирнувся, перевпевнюючись, що недовершена оселя, в яку власноруч достосовував двері, була його, рівно як і знайдений на смітнику диван, над яким промарудився, вганяючи комизливу пружину і латаючи матерію. Можливо, Жак навіть щось пробурмотів – але вже запевне відступив крок назад.

– Асссь! – запищав той самий голос, тепер уже в іншій, зовсім не такій змовницько-вкрадливій, як перед тим, тональності.

Вискочивши надвір, Жак збаламучено сів на поріг і, хоча всередині не було ні спеки, ані духотняви, утер з чола піт. Сидів прихимерено, доки – цього разу сумнівів уже не було – до нього звернулися:

– Потєснітєсь, батєнька!

Даючи місце шкарбанам і штанам, які допіру рознедбалено хропли на дивані, Жак відсунувся до одвірка. Їх було двоє. Підвівшись, бо сидіння нічого не давало, Жак почвалав похитом услід за ними, стежиною між обох частин городу, до товариства, що розмістилося серед рослинності.

– Прісаживайсь, батя.

У голосі того, який звертався до Жака, звучала блаженна приязнь.

– Чого бовванієш?

Жакові в горлі клекоче, як у вулкані, проте замість лави вихоплюється кіптява невиразного бурмотіння.

– Чудак ти одначе.

– І об чьом ти нам шепчеш?

– Ні об чьом, а об ком.

– Басню.

– Жили-були дід та баба.

– Ти нам сонце заступаєш.

– Ну?

– На! – на простягнутій Жакові морквині свіжа земля. – Наслаждайся, дядя!

– Сідай.

– Нам не шкода.

– Ми не скупердяї.

– На всіх вистачить.

– Це мій город, – нарешті вичавлює Жак.

– Чули, він знову шепче?

– Папінька рєчь дєржит.

– Це наші городи, батя, наші. Твої, мої, їхні, січеш?

– Вони вже нічиї, батя, расслабся.

– Він із морквою не приятелює, – раптом вони змінюють тему.

– Не хоче, не треба.

– Мо’, огірочок? – той, хто це каже, потягнувшись по огірок, зараз же й відсмикується. – Колеться, скотина.

Усі мовчать.

– Він мене вколов!

– Хто, папінька?

– Та на хрін тобі огірок. Забудь ти про нього.

– Вколов, скотина! – править, намагаючись копнути огірок і враз облишаючи, коли йому пропонують випивку:

– На!

– Не метушися.

– Ще?

– Ну вот і полегшало.

– А Ви, батінька?

– У нас і для тебе знайдеться пінточка.

– З нами не пропадеш. Горілка, винце.

– Ух ти ж моя оковитенькая…

– Carpe diem! Лови!

Не долетівши лічені сантиметри до Жака і зачепивши зелений морквяний віхоть, кусень хліба приземляється посеред грядки.

– Не хвилюйся, батя, зараз будемо пекти мандибурку і смажити кабаки.

– Це мій город, – Жак уже й сам достеменно не впевнений.

– От завів, їй-Богу!

– Чули ми вже твою катеринку.

– Ми його в тебе не забирали.

– Не ми.

– Річ делікатна, тут би годилося папірець продемонструвати.

– Удома, – вичавлює Жак, і надія, що гасла, спалахує несміливим вогником.

– Та ладно… – починає інший.

– Усьому хана.

– Облапошили вас, батінька. Скоро не буде тут більше городів.

Жак озирається, його погляд надибує опудало у свитині, з бляшанками на руках, тільки без солом’яного бриля. Жакові здається, що старий знайомий корчить гримаси, підморгує, напів по-змовницькому, напів глузливо, дедалі нестримніше розперізуючись. «Ти так», – каже докірливо Жак й одним духом спорожнює випивку. Надто довго затримавшись, шкалик мандрує з рук до рук, рідина ж із нього – в горлянку, звідтіль у шлунок, де її огортає теплом.

Уже годину, але, мабуть, дві або й три, як ішов на той запах, певний, що рухається у правильнім напрямку; ламалася стерня, шелестіло опале листя, хрускотів хмиз. Шлунок марно силкувався перетравити те, чого не було. Що швидше рухався, то частіше дихав та більше пахощів потрапляло в легені; ось уже він біг, перечіплявся, шпортався, випростувався, кваплячись назустріч немилосердному смоктанню. До казана, де булькало, мов у вулкані. З почорнілого від кіптяви чавуна полум’я злизувало струмки, що шкварчали на його розпечених язиках, кожний із яких жадав бути першим, мовби змагаючись, перехльоскуючи у прагненні сягнути вище, спалахнувши шиплячою втіхою.

Тепер він бачив його в усій даній сумою відчуттів сконцентрованості, ладний занурити туди, звідки томило знемогою, руку-хохлю – останнього разу таким голодним бував у війську, де в юшках плавали шматки щурячої шерстки. Одного разу, як настала його черга мити посуд, ним почало теліпати, коротке замикання, прапорщик котиться з реготу, аж доки майор з окрушинами від бомби, що рознесла до бісової мами бліндаж і всіх, хто там був, смикає, розриваючи коло, рубильник. Не поїли один одного лише тому, що голод розвинув щось подібне до солідарності, зблизивши, як тільки можуть зблизити однострій та безхліб’я. Так і трималися – хто не міг, корчився і, забраний швидкою, вертався, посірілий та схудлий, їхню дружбу було скріплено виразками в недогодованих і надірваних шлунках, вони, яких кидали по цілій країні, що не мала кінця-краю, іронічно називаючи крилатими гусарами, наново вчилися жити, ходити, говорити й кохати.

Присів, як інші, біля вогню, у коло, що потіснилося, даючи місце. Втупився в полум’я, заворожений витанцьовуванням і потріскуванням; прислухався до булькання, що заколисувало голод, виразку, армію. Ватра вихоплювала то одне, то інше обличчя, надаючи йому жовтаво-червоного відтінку. Жбурляли принесене до казана, здіймаючи бризки, що зараз таки й скипали на пожадливих палахких язиках. Тоді й він пішов, ніким не проханий. Линув-летів, посмоктування майже зникло, наче вже одним бульканням страви наситив кендюх.

Протискався між стовбурами, що щільнішали, мовби заповзявшись перегородити шлях, випростував руки, затуляючись од різок-гілок, що сікли, доки випірнув на галявині, де скупе місячне сяєво розріджувало темряву, сріблилося листя рослин, мерехтіла пофарбована сріблом трава і люмінісцентилися фігурки грибів під сріблясто-зеленавим серпанком.

У проміжках між бульканням варива і сичанням вогню йому вчувалося, наче вибухають петарди. І ось вони, які щойно сиділи, тепер стояли і грали, притупуючи ногою і подаючись уперед, піджак – той самий, в якому Жак брав громадянський шлюб із Матильдою, вів за собою пальці, Жак дув у рукав, то в лівий, то в правий. Палахкотів вогонь і терликали, висьма в повітрі, самограйки. Й ось піджак знову сидів на ньому, прикипав, перетворюючись на хутро, що стрясалось і збивалось у ковтуни, вкривало руки і росло на ногах.

Наївшись-напившись, доцмуливши й відригнувши, викопали яму, поховавши туди казан, після чого вмостились оповідати фрашки, кожний свою. Він – історію про чоловіка, в якого на весіллі гостював його померлий уже тоді неньо. Промовивши «неньо», згадав про обов’язки, поривався встати й піти. Думав про день, у який була риболовля, як вирушили вдосвіта, а приїхали серед ночі, пустивши рибу у ванну, де плавала, доки оглушили, тріпнувши об кант, обчистили від луски, декапітували й засмажили, після чого лин знову плавав, а вони знову готували і смажили, і він смакував так знаменито, як першого разу, і кожного наступного теж. Линув до сина, а прилинав до лина, який тягнувся по картоплю та юшку, сплутував і тримав його, ніби він і сам лин, що попався у невід, де брьохався і виборсувався, впирався та опирався, і що більше шарпався, то гірше заплутувався, доки, смикнувши правицею, відтак лівицею, безсило повис…

Заворушилася земля, як тоді, коли її зрихлює, накидаючи пагорби, кріт, проти якого закопував на чотирьох кутах по пляшці, чиє горлечко виглядало над землею, нагадуючи губи сторчки й живцем закопаної риби-картоплі. І він був останнім, який спустив штани і випорожнився. І пробився, прагнучи вгору, вибросток, ріс і крислатів, розгалужувався і плівся загадковим мереживом, брунькувався і вився, чіпаючись за невидимі повітряні виступи; повнився соками, більшав і світився достиглими лампіончиками, спалахував гронами-люстрами, наче день, і вони знову смажили над вогнем гриби, обкіптюжуючи люмінісцентне небо, аж його, який ще був Жаком, потягло на лірику: «Не кіптюжмо люмінісцентного неба, кіптюжити неба не треба, небо неначе амеба. Мов колісниця Феба…». Як розплющив очі, з потріскано-перезрілих виногрон лилося зброджене сусло, яким упивалися і вмивалися, підставляючи горлянки і плоть, волохаті груди й ковтунуваті цицьки.

Тієї миті йому втретє явилася картопля, щоб угніздитися і не давати спокою, тоді як обросле хутром тіло продовжувало веселитися; перетворившись на відрізану риб’ячу голову, картоплина відштовхувалася плавниками, скакала по вкритій лінолеумом кухонній підлозі, він гнався за нею, яка виверталася, хапав руками, а вона вислизала. Заскочивши на коридорі, послизнувся і впав, а коли падав, руки розкрилися, наче в любові; ловив її наново, заштовхував до смітника, затискаючи накривкою, а вона виринула з мийниці, шкребучись об емальовану поверхню. Її голова знову літала, махаючи плавниками-крилами; доки змагався зі стільцем, що заступив йому шлях, риб’яча голова, що знову стала картоплею, була вже надворі, де ширяла вгору і вниз, припадала до вікна, витріщувалася скляними очима з масногубим перекривленим ротом…

Як панахали стовбур – при самій землі, все тремтіло і шелестіло, аж небо, западаючись, простягло їм назустріч поцятковані зорями фіолетові руки, на яких гойдалися, мов на хвилях, повільно втихомирюючись.

14

У містах небо переділене на фрагменти, що відкриваються між спорудами. Розпоровшись об телевізійні антени, провислі черева хмар заливають окілля дощами. Серпневе сонце пече у вкриті рубероїдом і залиті смолою хребти покам’янілих істот, вітер змиває тиньк, оголюючи підспіддя, волога роз’їдає кладку і глибше вгризається у плоть.

На похилених допереду балконах дзеленчало, затуляючи простір, скло. Росли бур’яни, живлячись укріпленими мохом і нанесеними впродовж років порохами. На крихітних бетонних майданчиках тулилися шафки, у горщиках в’юнилися квіти, сушилася на мотуззі білизна, звисали заплетені в коси часники та зв’язані чубами кукурудзяні качани, лежали перехоплені шнурівками стоси пожовклих газет зі свинцевими літерами знеактуальнілих повідомлень, непотрібні професійні довідники, у шпарку дерев’яної рами з облущеною олійною фарбою залазили оси.

Липа сягла найвищого, не такого вже й високого рівня – поверх тулився над поверхом, світильники звисали з низьких стель мало не до середини кімнатного простору. З такого світильника вийшов, аби сповістити йому, що вже ранок, батько. Відчувши під собою килим, який спершу висів на стіні, а відколи міль виїла з нього цілі клапті, перемістився на підлогу, Жак розплющив очі. У пошуках додаткових аргументів свого незвичного розташування наразився на ніжку – порожній і застелений, разом із шафою, зеленим кольором кльошоподібного плафона й ромашками на стіні диван недвозначно свідчив, що Жак удома.

За мутним склом вітальняних дверей панувала така сама тиша, як і в кімнаті. У голові, що хилилася додолу, мов перестиглий сонях, гуло, мутний серпанок не давав зосередитись. Щось підказувало, що «вчора», яке силкувався пригадати, дуже приблизне і могло відбутися «позавчора» і навіть давніше. Почувався вагітним Афіною Палладою Зевсом. Повільно, якнайменше тривожачи головний біль, обертав голову, до стіни, де росли ромашки – того ґатунку, що ніколи не в’януть, з білими пелюстками, золотими серцями та стебельцями в зелених листочках; їхня зелень приблякла та була менш зеленою, жовтизна – не такою жовтою, а білі пелюстки посірішали. Завершував галявину настінний годинник, отриманий Жаком із Матильдою на весілля; його ритмічний цокіт, який був джерелом дражливого звуку, наповнював порожнечу.

Добувши із серванта, де покоїлася біля флаконів із рештками загуслих парфумів, тарелів і карафи з почепленими на виступи крихітними горнятками, пухку папку з виконаним казахською кирилицею написом, Жак довго розв’язував неслухняні шнурівки.

У цьому закритому відділку, який колись, на пошану тодішній моді, звався баром, знайшло притулок кілька порожніх місткостей: брунатна бляшанка з-під розчинної кави, пластикова коробка, наповнена какао «Срібний ярлик», пляшка із рештками заблокованого корком вина. Формальний бік історій цих місткостей було виписано у словах і малюнках на етикетках – силуеті слона, кетязі винограду; за формальним фасадом, якому минання часу додавало сентиментальності, відкривався інший, поетичний бік – уривки мелодрам, дії яких відбувалися в Індії та Бразилії, повість про чоловіка на ім’я Жак та його жінку Матильду, в якій об’єдналися лінії степова і передгір’яна – приземлена, позбавлена чужинецької мальовничості, вона мала власний, крихітно-стлумлений потенціал.

Документи, свідоцтва, грамоти, подяки, посвідчення, складені вдвоє і вчетверо аркуші, добірка газетних вирізок, записки, зроблені переважно одним і тим самим почерком, чорно-біла світлина з позубцьованими берегами… Вивільнивши аркуш не найкращої якості з тисненою пресом шапкою, підписами і прізвищем, що було його власним і згадувалося в першому вибитому на друкарській машинці рядку, а ще – відповідальної особи з гербовим штемпелем, Жак поклав його до кишені.

Не потишив болю і курячий рулет, що, скрутившись калачиком, лежав у холодильнику, де, хоч ніколи й не панував достаток, завжди щось було – жовтувато-зелений бісквіт із рожевим кремом, дешевий і духмяний, паштет із гусячої печінки, килька в бляшанці з етикеткою з зображенням рибки на білій та синій друкарській хвильці, що набігають одна на одну. Жак відсьорбнув чай – холодну бурду, вкриту, мов ряскою, пліснявою. Зовні на горняткові проступали квіти, не змиті ні панчішними ганчірками, ні брусками господарського мила. Квіти рясніли всюди – на стіні й горнятках, сторінках книжок і городі, грядках біля під’їзду і прилавках базарного ряду, балконах і підвіконнях, вилися по стіні та спадали з вазона під стелею, всіювали наподушники і наковдри, пістрявіли з суконь і сумок, трималися на капелюшках і літньо-відпочинкових сорочках, утворювали з настанням весни вигадливі килими на міських клумбах і прилавках універмагів, де їх можна було придбати з певністю, що не зів’януть.

Просуваючись стравоходом, холодні шматки гепали у провалля, що бурчало й горіло, гашене, мов вапно, розбавленим молоком чаєм. Споживши меншу частину того, що було на тарілці, Жак замкнув двері помешкання і, взявши велосипед, поніс його, мов перерослу дитину, влаштовуючи на майданчиках між поверхами перепочинки, доки пройшов у пустку, що зяяла на виході, де колись були двері.

Його маршрут давно вже звузився до цього одного шляху: гори, рівнини, степ, містечка з готельчиками, в яких були єдиними постояльцями, автостради, що тяглися між садами та виноградниками, раптово обриваючись на солоному узбережжі моря, назавжди залишилися позаду. Вигнений дугою шлях завертав ліворуч, відтак праворуч, асфальтове покриття поступалося шутеру, міський гамір заступала тиша природи з садами, городами, лісом і горами вдалині, наче кулісою. Пори року й погода змінювали її візерунок, пересували лівіше та правіше, випрямляли, перетворюючи асфальтове покриття на рейки з перегнилими шпалами і розхлябаними прогоничами, настійно запрошували зсісти з велосипедного сідла і спробувати увіпхатися до вагону з розбитими шибками, куди вітер краплі червневої зливи задував так само, як і перший листопадовий сніг.

Покинувши велосипед, Жак побіг назустріч свавільним потворам, що, мов забавляючись, зводили нанівець зусилля багатьох років. Спіткнувшись і розпластавшись, лежав, аж здалося, буцім більше не підведеться, але за мить уже знову біг, гатив об метал палицею. Аж коли забіг спереду і вихопив із нагрудної кишені, під якою божевільно калатало серце, складений вчетверо аркуш, потвора спинилася, за нею друга.

– Город, – хрипів, наче в горлі клекотіла нерозварена картоплина. – Мій город.

– Що там?

– Та от причепився!

– Вам що, дідусю?

– Город…

– Город?

– Мій город.

– Де?

– Тут, – Жак тицьнув у розгорнений аркуш.

– Чого він? – водій, напарник Жакового співрозмовника, не покидаючи керма, нетерпеливився.

– Документ, право власності на земельну ділянку.

– Нехай підітреться!

– Ми Вам нічим не можемо допомогти.

– Але ж город…

– Де Ваш город?

– Там, – показав Жак, – попереду.

– Маєте час до післязавтра.

А помовчавши, додав:

– Нас, дідуню, найняли, от ми й працюємо.

– Це помилка…

– Та що ти йому пояснюєш. Давай, нам іще пріти.

Неділя починалася пікніком. Маючи стільки баласту, як треба, повітряна куля елегантно здіймалася вгору. То було місто для душі – кожна мала свій рівень, досягаючи якого, зависала, а якщо й здавалося, ніби рухається, то тільки тому, що відліком була хмарина, яка пливла, торкаючись веслами крепдешинової блакиті. Тож і виходило, що одні повітряні кулі зупинялися на однаковій висоті, інші перебували нижче і вище, інші – ще вище, а геть поодинокі – ті зовсім низько, над кронами крислатих дерев, черкаючи днищем об густо-зелені верхівки.

У неділю здіймання повітряної кулі супроводжувалося фортеп’янною грою, легкими акордами, такою самою мірою вільними від усього зайвого, як і повітряні кулі, – через це музику було приємно слухати. Оскільки понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця і субота також були неділею, фортеп’янна мелодія розлягалася щодня, варіація на одну і ту саму тему, в якій акорди, однак, ніколи не повторювалися в тій самій послідовності. Не бамкали дзвони, не гуркотіли автомобілі, не рипіли, відчиняючись і зачиняючись, двері. Дзвонів тут не було, їхня ремінісценція втілилась у повітряних кулях, келихах квітів, плодах, що звисали з дерев і нагадували патати. Крони міських дерев лопотіли безшумно, навіюючи припущення, що листки каштанів і акацій, хлібних дерев, платанів та баобабів, які росли в садах, і були потаємними клавішами, що витворювали фортеп’янну мелодію, яка розлягалася скрізь однаково приємною мірою.

Жителів у місті було, можливо, менше, можливо, більше – ніхто не проводив переписів, бо кому спаде на гадку лічити душі, що підносяться вгору у плетених кошелях з кольоровими кулями, наповненими легшою, ніж повітря, субстанцією. Відповідно, не було даних про вік, стать і заняття – виглядало, наче не було мешканців, що їх, утім, мало обходило. Чому б їм не бути? Їхнє буття, як бутність, не залежало від того, вважав хтось, що вони є, чи ні.

Встаючи пізно і нікуди не кваплячись, влаштовували в повітряних кулях бранчі – пізні сніданки, що плавно переходили в ранні обіди. У місті, в якому вони жили, не було часу, тож не було й потреби обмірювати те, чого немає. Якби ремесло годинникарів існувало, то лише як вияв естетично-винахідницьких утіх, у самоприсвяті яким полягав би сенс екзистенції. Годинників не було ні на шафках, ні в пузатих креденсах, на заквітчаних стінах так само ні, як і будь-де поза ними. Спати лягали, коли склеплювалися повіки, а прокидалися, відчувши, що виспалися. Якщо сонце припікало дужче, ніж звикле, влаштовували сієсту – філософську дрімоту, що закінчувалася з настанням сутінків. Її заступало загальне пожвавлення: інколи активнішим життя було вдень, інколи вночі.

Найдужче сонце припікало влітку. Літом називалися дні, в які було тепло і добре, однак – задля правди – узимку також було добре, тільки по-іншому, бо як такої зими не було: як і всі інші пори року, вона була станом душі, тож виходило, що могла протривати день або тиждень, після чого знову верталося літо. Взимку з неба падали лапаті сніжинки, вкриваючи крони і квіти. Позаяк не було не тільки зими, а й осені, рослини ніколи не стояли голі, а листя не жовкло і не в’януло – росло, тоді як квіти ненастанно цвіли: то була пора з граматичною формою, тривалість якої нічим не обмежувалася, навіть снігом, що приземлявся на зелені долоні, помережані прожилками, і на пелюстки, що строкатіли різнобарвами. На верхівці повітряної кулі наростав каракулевий смушок. Якщо жителі й одягали плетені шапки і шалики, то хіба з міркувань стилістики й зовсім не через те, що мерзли. Зима була станом свіжості, навіть не так: інакшості – такої, в якій з’являлася на якусь мить потреба. У повітряних кулях мешканці міста почувалися зручно і затишно, а якщо й змітали ворсинистими щіточками сніг із поруччя плетеного коша, в якому перебували, то винятково з механічного поруху, що був одночасно виявом одухотворених прагнень, не маючи нічого спільного з чистотою, потреба в якій існує лише там, де бруд. Часто-густо виставляли долоню, на яку приземлялися візерунчасті парашутики, де лежали й не танули: сніг зими, яка є станом душі, зникає на особливий лад.

Повітряні кулі були домівками, де мешканці проводили вільний час. Лагідними ночами домівки висіли під кронами дерев, мов велетенські гнізда казкових птахів. На землю опускалися тільки для того, щоби здійнятися в повітря. Коли куля йшла вділ, зелень землі розступалася, вивільняючи місце, необхідне для того, аби здійснити посадку. Коли куля неквапно злинала ввись, зелень сходилася знову, і майданчик зникав. Коли куля стояла на землі, в її середину зазирали мальви і соняхи, мов старші брати і сестрички в колиску до немовлятка.