Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

32

Проминувши зеніт, сонце прямувало до заходу, Сергій – додому, з кавалком вареної ковбаси в одній кишені й посланням до дівчини на ім’я Еврика в іншій, буханцем сірого хліба й пакетом молока в руках.

Гастроном змінився, тепер це був супермаркет, не стояли більше, відділені від покупців буферами вітрин і лядами прилавків, тримаючи оборону, продавчині – самі стелажі та проходи, проходи та стелажі; в цьому лабіринті Мінотавра з полиць зиркали запаковані й пофасовані вироби, харчі і предмети побуту, тисячі лискучих найменувань, віяло теплом від електропечі, де на висувних жаровнях рум’янилась випічка, і студінню від холодильників. Хліб лежав запакований у поліетилен, по його золотисто-припеченій скорині не дріботіли лапками мухи.

Ще разючіше, ніж із тим, на чому зупинився Сергіїв час, супермаркет контрастував із будинком, у якому займав перший поверх. Нічим не відрізняючись від решти довколишніх хрущовок, п’ятиповерхівка, як і вони, не зазнала змін і мовби із солідарності продовжувала хиріти. Ремонт фасаду, не сягнувши й міліметром вище за нову вивіску, лише поглиблював її стан, надаючи загальному виглядові ґротескності, як ото до несвіжої страви досипають екзотичних приправ чи півникові роблять строкатий хвіст, не подбавши розмалювати решту тіла.

Вивільняючи з кухонного мотлоху слоїк («Ікра баклажанна апетитна „Королева Півдня“»), Сергій згадав батькову любов до цього схожого на пересмаглий на сонці кабачок плоду, на склі зберігся вибитий чорними крапками термін придатності – батько й на старості лишився вірним своїм уподобанням, відгомін їхніх кращих часів. Сергієві здавалося, що починає розуміти все дещо по-іншому, мовби хотіла, але ще не могла скреснути крига, проте вже набирав обертів доти не знаний, новий маховик. Не інакше, як мати купувала і свіжі, завезені сюди з Молдавії, ближчої й такої самої благословенної, як мамщина, – не так людською історією (такою вона не була ні там, ні там), як природою, що обсипала невичерпною, аж наче серцекрайною щедрістю.

Сергій подався, куди мати посилала батька викопувати хрін і де сам він їздив узимку на санях, одначе те, що колись було схилом, довгим і положистим, та переходило в пустирище, тепер було обнесене мурами, з-над яких витикалися садиби, що мовби пнулися перевершити одна одну, в долині – платне поле для ґольфу з висіяною травичкою, доріжками й лунками, наче перенесене сюди з якогось із тих романів, якими зачитувалася його мати, штучне і недоречне, на яке стара забудова, продовжуючи занепадати, глипала більмуватими очима-шибками; так ніби після того, як мешканців краю невідь-скільки разів колонізовували всі, хто хотів, вони нарешті заходилися колонізовувати себе самі, найспритніші й найбезпринципніші, привласнюючи правдами й кривдами громадський простір і державну, що вважалася спільною, власність – ділянки, майдани, пустища, то вартісніші, що майже в центрі, зносячи спортивні майданчики й дитячі садки, не щадячи ні шкіл, ні книгозбірень, пускаючи півня і спроваджуючи на той світ конкурентів, змагаючись у марнославстві, дурноверхості та жорстокості, що її пояснювали таким часом – що вдієш, на який завше списували всі чинені тут неподобства, від яких вода в річці лише дивом не бувала червоною, хоча то ще як сказати.

Куди не потикався, скрізь його зупиняли перестороги, паркани, загорожі – шах, шах, шах, і Сергій відступав: так рука інстинктивно відсмикує хибно поставлену фігуру, силкуючись порятувати явно програшну партію, врешті відкидав землю на подвір’ї перед будинком, у якому жив колись – перерва – тепер, шукав черв’яків і закінчив збирати, коли сонце було на останньому прузі, на дві третини сховане за приземкуватим окресом телефонної станції.

Давненько вже його ятрило бажання порибалити – мовби зараз, через стільки часу, мав довершити, чого не допряг тоді: так беруть до рук книжку, щоб продовжити в місці, закладеному конюшинкою, що давно вже перетворилася на гербарій.

Сергієві хотілось їсти, перець і пиво розбуркали голод і спрагу, а може, й думка про завтрашню риболовлю чи просто, відколи зранку постолувався у «Щедрому врожаї», нічого не їв. Рука мандрувала від одних дверцят до других і назад, мовби вагаючись чи промовляючи подумки лічилку, щоб урешті відчинити, на які випаде, Сергій потурбував менші верхні, яких увесь цей час не торкався, бо холодильника на його потреби було більше, ніж досить; як він приїхав, на поличці лежав до невпізнання поцвілий шматок – чи то тістечка, чи паштету, і жахливо прокисле молоко на дверцятах, й ось зараз Сергій побачив, що й морозилка не зовсім порожня, щось там було, і він витяг те щось – курячі крильця. Тримав, вагаючись, що з ними робити, аж запекло в пальці; їм нічого не бракувало, не було ні цвілі, ні смороду, з холодильника до решти так і не вивітреного, тільки наморозь. Наче застояна дійсність його дитинства і ранньої юності, такий дух панував у повітрі, як переступив поріг із валізою та спортивною сумкою – з чим поїхав, так і вернувся. Нарешті взяв сковорідку й коли олія розігрілася, вкинув поглазурені крильця, наче м’ясо в тістяній оправі, від чого жир забризкав на всі боки.

Обглодував, заїдаючи грубими скибками нерівно побатованого хліба, – було ситно і смачно. Отак зрихтував собі теплу страву, тоді як день у день ремиґав ковбасу, запиваючи то молоком, то пивом, то кавою, що її запарював у металевому кухлику, як було заведено від тих часів, як не було ні кави, ні приладів для її приготування, віхтувався по їдальнях і недорогих забігайлівках, тільки знехотя, пересилюючи себе, сьорбав суп – який-небудь борщ чи солянку, наминав крученики, шашлики, чанахи і, сумуючи за картопляним пирогом, замовляв зрази.

Наготувавши вудку – ту саму, куплену ще батьком, що чекала на нього, як і всі інші його дбайливо складені чи й поготів не торкнуті речі (батьки влаштували вдома, як ото краєзнавчий, де працював, музей їхнього сина, якому були – мусив визнати – чудовими оберігачами), і перевіривши гачки, волосінь і поплавець, Сергій уклався спати.

Йому марився янгол – великий і білий-пребілий, подібний до того, якого виставляли на Різдво в місті, де вчився і працював лаборантом, і куди приходили фотографуватись родинами. Раптом його крила спалахують – достоту як у того іншого, що згорів від бенгальського вогню (вже наступного року на його місці стояв новий), бо і янгольська плоть, як усе навколо, тлінна.

Янгол, одначе, згорає не ввесь, з вуглинами замість зійшлих яскравим полум’ям крил він водить журним поглядом, від якого Сергієві стає нестерпно, торкається сліпучо-сяйними ступнями землі, входить глибше і глибше, й ось злазиться звідусіль хробаччя, добирається й обплітає, але хтось кидається на допомогу, Сергій пробуджується, мучиться здогадами – той хтось, хто він?

За вікном сіре молозиво ранку, й коли Сергій викочує з під’їзду велосипед, починається дрібний дощ. Сергій накидає каптур – проґумований плащ, справжній, рибальський, який йому справили, улігши його домаганням тоді, як обставини вже не дозволили ним скористатися, дещо затісний. Сергій прилаштовує до рами під сідлом вудку, в його – колись батьковому – рюкзаку ковбаса, хліб, молоко й слоїчок із черв’яками.

Після повернення йому знову пам’ятаються, як у дитинстві, сни. Сергій не надає їм великого значення; вони залишають у ньому щось подібне до осаду, як на дні чашки, проте й воно поступово розсотується. Колеса біжать тією дорогою, що й колись, щоправда, автомобілі тягнуться тепер нескінченною валкою, сигналять, намагаються один одного випередити, всі кудись поспішають, тільки Сергій ні, у нього сьогодні останній вихідний, й коли його притискають до самого бордюру, перебирається на тротуар. За Сергієвого дитинства на їхній вулиці можна було простояти годину й налічити хіба десяток-другий здебільшого вантажівок, масивних і заталяпаних, що ввесь час щось кудись доправляли, в один бік і в інший, виповнюючи тишу гудінням і гуркотом, а однієї ночі – йому було тоді чотирнадцять чи десь так – вулицею стугоніли танки, витискаючи в асфальті сліди. Борошнотяг, такий як у дитинстві по дорозі на мамщину, з синьою кабіною й місткостями – двома велетенськими жовтими дзбанами – скидався на верблюда, що просувався, захльосканий краплями.

Сергій виїхав на міст, дивуючись, як той витримує стільки транспорту. Річка внизу геть зміліла. З’їхавши праворуч, Сергій покотився по траві й камінцях, чагарів погустішало, їхні пагони, вигинаючись, наповзали на воду – так гуси, лаштуючись ущипнути, видовжують шиї.

Хащі не зійшлися над річкою тільки тому, що з іншого боку їх стримувала закладена в непомірному розмаху набережна з порожньою похилою шахівницею масивних плит, що в літні місяці заповнювалися фігурами – міськими засмагальниками. Розтуливши галуззя, побачив у гнізді пташенят, що зінькали з цікавістю й острахом. Скинувши наплечник, вибирав і простягав до помаранчевих дзьобиків хробаків, не доторкаючись ні до гнізда, ні до пташок – не певний, скільки в тому повір’я, а що правда, пам’ятав, як батько одного разу перепинив його руку, коли він, малюк, потягся по попелясте яйце. І Сергій зрозумів тоді й погодився.

На природі батько враз змінювався. Така переміна вражала Сергія: досить було вернутись у чотири стіни помешкання, на роботу, до школи, до міського трибу, як батько впадав у не те що апатію – його характерною рисою завше був якийсь особливий настрій, що легко сприймався за безтурботність, – а в неуважливість, наче прилад із висмикнутим дротиком, без якого функціонує, але якось уже не так, позбавлений якогось іншого, не центрального, проте не менш важливого живлення.

Батько розповідав йому, що у війну і голод люди їли яйця диких птахів, загалом шукали у природи захистку від таких, як вони самі, людей, які, озброєні й оскаженілі («гірші за звірів»), сіяли розруху і смерть, а коли ставало геть нестерпно, люди тікали в ліс і гори, переховуючись, наче ті перші віряни. «Ти не уявляєш, як це важливо, що вони поруч», – казав батько, маючи на увазі гори, й може тому, що вони поруч і батько був спокійним за них, вони бували там навдивовижу рідко, хоча вже тоді приїжджали туди здалеку – лікуватись і відпочивати, дихати насиченим киснем і хвоєю повітрям та пити воду з мінеральних джерел, а тепер там паношилися приватні курорти й маєтки, лижні траси під штучним снігом і підіймальники, і вже не було так багато хвої, а деревину спродувано швидше, ніж виростали дерева, бо ніхто більше про те не дбав, а про прибуток.

Першого разу Сергій був, як новонароджений лошак, дощиці наїжджали одна на одну, перечіпалися носами, а він, невдатний наїзник, кувицьнувшись, лежав і не мав поквапу підводитись, але батько ставив його на ноги, і врешті він поїхав, і взимку вони іноді вирушали на лижні прогулянки, батько намовляв маму, одначе мама казала, що й так ледве тримається на ногах і бодай у неділю хоче відпочити, а якщо поїде з ними, то хто тоді зготує обід. Батько пропонував перекусити в місті, але мати не хотіла, передостаннім батьковим арґументом була погода, на що мати тільки зітхала, відтак у хід йшло магічно-незрозуміле: «Глінтвейн» – їхній пароль, і один з них, його мати (тепер була її черга) осяювалася мрійливою іскоркою: «Ти ж знаєш, його давно вже не подають». Залишалася вдома, а вони їздили – іноді ген аж по річці, як раніше на санах.

Вони знали про мамину пасію – він і батько, – що вряди-годи, зринаючи в чорно-білій скрині-екрані, прибирала подоби фігуристів, ширяла й кружляла льодовою ареною, легко і невагомо, граційно та досконало. Мати була вся там, у майже нереальному світі, разом із фігуристками, а може, й однією із них. Такими вечорами вони з батьком ходили навшпиньки – батько, щоб не відволікати маму, він, Сергій, наслідуючи батька, доки на св. Миколая, адже мамині уродини припадали на пору весняну, як сніг уже сходив, вони піднесли матері ковзани чеського виробництва.

Підпирали її, тато з одного боку, він з іншого, й отак пересувались оддалік від хати, раз чи й двічі закрижанілою річкою, і може, якби більше часу і мама не бувала такою втомленою, все вийшло б. «Я вже стара», – бідкалась, а батько підбадьорював: «Ну що ти таке кажеш?» Після кількох таких зим ковзани зникли, й натрапивши одного дня на них у комісійному, де вони з матір’ю не тільки здавали, а й купували, зокрема, потім і його, Сергіїв, випускний костюм, батькові вистачило клепки вдати, що нічого не помітив.

Пташенята у гнізді—добрий знак. Мама вірила у прикмети чи, може, тільки так жартувала, хоча ні, принаймні не того разу, як він із батьком навперебій розповідали про побачене – для нього вперше, для батька, схвильованого не менше за нього, знову. Кажучи це, глянула на чоловіка, Сергієвого батька, а на її вустах застиг стогін. І щоразу, коли Сергій, вхопившись за символіку гнізда і пташенят, допитувався, чому він у них один і що хоче братика або сестричку, називаючи це, як був меншим, «купити», мати впадала в незрозумілу йому розсіяність, а її губи і руки зрадливо тремтіли.

Вони таки дочекалися і з віддалі спостерігали, як залітають і випурхують із чагарів дорослі птахи. «Це їхні тато і мама?», – здогадувався Сергій, а батько, приклавши до губів палець, кивав. Перегодя, на шляху додому вони продовжили спілкування: «Чому вони, скоро відлетять, одразу й вертаються?» «Носять харч». – «А що їм смакує?» – «О, чисто все». – «Але ж вони малі». – «Зате пажерливі». – «І як часто їх треба годувати?» – «Безперестанку». – «А ми їмо тричі на день». – «То ми». – «А можна, щоб зовсім не їсти?» – «Аж так, ні». – «А хто може не їсти найдовше?» – «Верблюд, напевно. Пустелю здолає без рісочки в роті». – «І не п’ючи?» – «І не п’ючи. Знаєш, скільки кілометрів?» – «Ні». – «Тисячу». – «Як так?» – «Бо возить запаси в собі. Вгадай, де?» – «Не знаю». – «У горбах!» Якийсь час чимчикували мовчки, відтак батько: «Ще кліщ. Той роками чатуватиме, зате як уже допадеться…» – «А людина?» – «Ех, – зітхав батько. – Знаєш, деколи люди могли не їсти по кілька днів, а то й тиждень, але ти ще замалий для таких розмов». Поміркувавши, додавав: «Я колись читав про одного мореплавця, який не їв чотирнадцять днів». – «І я так хотів би», – Сергія захоплювали героїчні оповіді – не ті, бравурно-брехливі, а отакі, на двох. «Тобі треба їсти й рости, інакше залишишся малим і миршавим, тоді й дня не протримаєшся, як опинишся на безлюдному острові. Ми з тобою опинимося. І з мамою. Хоча якщо з мамою, тоді точно не пропадемо». І перегодя, знову серйозно, навіть дещо задумливо: «Трапляється, шхуна зазнає кораблетрощі, найважливіше тоді вижити і зробити це по змозі гідно».

Виходило, що добрі й погані знаки перебували приблизно в рівновазі: янгол з обвугленими крилами, ті попередні сни й ось гніздо з молодняком – Сергій відступив якраз вчасно: туди, де щойно розсував кущі, влетіла одна, за нею друга пташина, а з гущавини донісся голодний писк.

Про став Сергій почув від рибалок у шинку, куди вряди-годи заходив перекусити, замовляючи до пива «фірмову» і, не враховуючи засушених кальмарів, що, посічені смужками і пофасовані в пакети, висіли в кожному продуктовому кіоску, єдину страву – ковбасний шашлик. Нібито забігайлівку відкрив справжній моряк, який провів на риболовецькому траулері більше життя, ніж на суходолі, а вийшовши на спочинок, мусив заново вчитися ходити. Пішовши з дому в чотирнадцять, повернувся у шістдесят. Невгамовний, у шістдесят п’ять одружився і започаткував власну справу; подейкували, наче в такий спосіб здійснив заповітну мрію – стати капітаном, й ось він ним став, власником «Шхуни», куди стікалось чимало люду, рибалки і мрійники, завсідники і принагідні пиячки і, не насамкінець, дослідники морської історії міста (були й такі). Маючи наукові ступені і вчені звання, ці останні піддавали сумніву в чаді цигаркового диму, пива і солених закусок, не виносячи, щоправда, на сторінки трактатів, цілу галузь, до відання якої належали гори й долини, річки й океани, – фізичну географію, закидали їй упередженість та нерозважливість, домагались облаштування у краєзнавчому музеї морської експозиції.

У втаємничених колах, виплеснувшись небавом на сторінки місцевої преси, обговорювався натуральної величини корабель – «такий, на якому ходили під вітрилами наші славетні пращури», дарма що єдиними вітрилами, під якими вони запевне ходили, була одіж із грубого сукна, напнута пронизливим борвієм. Одначе все, на що могли розраховувати, – яке-небудь списане суденце, зужитість якого мала стати переконливим доказом його автентичності, а воно само – окрасою музейної експозиції.

Зрештою, був свій адмірал, щоправда, чужинецького флоту, бо свого місто не мало і не могло, але якраз у цьому, завдяки зусиллям аматорів, підтриманих авторитетними мужами, випиналася, мов острівець над водою, перевага політичної географії над фізичною: входячи в різні епохи до різних утворень, місто мало досхочу і флоту, і моря: Балтійське й Адріатичне, Каспійське і Беринґове, Баренцове та Чукотське, врешті, Чорне й Азовське, писане міськими картографами не інакше, як Озівське, а також Північне, про що воліли не згадувати. Тоді як песимісти не вгавали побиватися, називаючи ті належності не інакше, як чорним часом, «Великою Руїною», що, виглядало, протривала тут не зменше за тисячу років, адже, по суті, чогось інакшого місто й не знало («Лучче не бачити б нам того моря», – заводилося в одному «Плачі»; «Солона морська водиця – то сльози наших удів», – правилося в іншому), то оптимісти виводили з того мало не свідомий вибір і якщо не перемогу, то вже запевне перевагу міста, яке таким чином отримувало доступ до природних багатств світових морів та океанів. Така перспектива перетворювала Лондон і Петербург, Калькутту й Одесу на його околиці, передмістя, ворота-порти, як ото рослина відкидає вусібіч пагони.

Туга за морем була такою сильною, що місцеві письменники, які ніколи його не бачили, писали морські романи, а художники – мариністичні полотна, на яких сповнені ідилії краєвиди чергувалися з несамовитими борвіями й запеклими корабельними війнами. Вивчивши корабельну справу за енциклопедіями, вони вигадували для не відомих їм предметів і частин свої назви. Коли ж туга ставала геть нестерпною, будувались вітрильники і на єдиному в краю озері, що нагадувало болото, влаштовувалися справжні морські баталії, одну з яких описано в хроніці так: «В половині віку тут була „морська битва“ – військові вправи, під час яких піхота й кавалерія при повній зброї кидались у воду». Та сама хроніка згадує й «фестин, в якому зображалася боротьба морських потвор: штучних крокодилів, сирен, китів, з якими боролися мурини на човнах», а найславетніший у світовій літературі твір про Первісний Океан, «нашу любов і тугу», належав перу уродженця міста і краю – чоловіка, який, ніколи не нюхавши бризу, нуртував такою доглибною «любов’ю і тугою», що їв без міри халву, сприймаючи її за узбережний пісок, чим нажив, урешті, разом зі славою діабет.

Сергій завиграшки відшукав його – наче користувався цим шляхом не один раз: стала в пригоді спраглість, з якою поглинав розмови, найменші згадки і натяки, що лунали в тугій атмосфері «Шхуни», не наважуючись що-небудь розпитати і геть байдужий до гучних, щоправда, лише словесних морських баталій. Як смикнуло раз, вдруге, втретє і коли підсікав, а потім тягнув із води («А він і справді… ті, в „Шхуні“, не перебільшували…»), почулися кроки і тяжке дихання, щось гаряче обпекло його й вудка вислизла з рук…

Не бачив облич, затулявся від стусанів, їх було троє або четверо, сперегарених і знавіснілих; один із них, послизнувшись і падаючи в багно, несамовито лайнувся, і перш ніж сірий світ майже осінньої мжички потьмянів, Сергія протяло стрімкою сліпучою блискавкою.

33

Рачкував, пхаючи в рот грудки розкиданої на підлозі каші, від якої його вивертало, одначе страх, панічніший за блювотний рефлекс, змушував ковтати брудно-жовтаве місиво, він визбирував його губами, вилизував запацькані місця, йому було три з половиною рочки і крижаний голос над ним командував: «Швидше, маленький негіднику!»

– Де я?

Сергій спробував розплющити і друге око, проте воно злиплося, наче вії й повіки було перемащено клеєм.

– На курорті.

– «Вовча тиша», чотири звьоздочки, ол інклюзів.

– Хіба не бачиш – людині погано. Ми вже думали – тобі гаплик.

– Живучий.

– Іногда краще зразу подохнути.

– Якщо лягавого шльопнув, зашибуть. Живим звідси не вийдеш.

– По ньому не скажеш, но вляпався, видно, по самі вуха. Так і будеш лежати? Тут наш проход до параші, твій, кстаті, тоже.

Сергій спробував поворухнутися, тіло було незрушним, не підвладним йому згустком, що мовби прикипів до підлоги.

– Ти ось давай, полізай наверх, там найтепліше і койка свободна – твоя, братухо. Безплатно, для друзів – усе. Еее, та ти, бля, й не шевелишся. Ти хоть нас чуєш?

Сергій кивнув, одначе то було лише оманливе відчуття, не підкріплене ні найменшим порухом. Силуети то виразнішали, то знову розпливалися: люди схильці над ним, роздивляючись, наче екзотичну комаху, койки, що дерлися під стелю, нагадуючи щаблі непомірно перебільшеної драбини, до ладу його спотвореному сприйняттю, – десь там тепер його місце, недосяжніше, ніж Говерла, на яку спинався разом з батьком і матір’ю один-єдиний раз у житті, а потім класом збиралися відсвяткувати закінчення школи, як дорослі, з наметами і шампанським, тільки нічого з того не вийшло. Як нічого не вийшло з його життя і з життя його батьків і з їхніх стосунків, між якими, вганяючись глибше і глибше, стримів клин.

– Слиш, звільни гостю місце, поки оклигає і почуствує себе жильцем… І вообще шо-небудь почуствує.

Кілька пар рук узяли те, що було ним і якимось чином із ним пов’язане – відчуттям болю, пекучими нитками, завдяки яким частини, що наче розпалися, тримались купи. І як вкладали його на ліжко, Сергія вдруге пронизала блискавка. І побачив два силуети, які тримались за руки, – хлопця і дівчини, що, стоячи до нього спиною, повільно оберталися…

– Ти шо це надумав?

І потім:

– Тільки не тепер, не тут, чуєш?

І:

– Куди ж це ти, мать твою, спішиш?!

Несамовитий грюкіт, що рознесе зараз двері, і голос, який щойно термосив його:

– Врача! У медчасть!..

…Йому знову три з половиною рочки, він на стільчику з вигненою спинкою, в якій тесля залишив прогалину-пташку, напроти нього на такому самому стільчику Ярко, приятель, через що їх безперервно розсаджують. Між ними столик, посередині вазочка з квіткою, перед кожним із них тарілка з кашею. Йому подобається, як Ярко сміється, він і собі заходиться, ставить вазочку на голову і назад на стіл, відтак бере квітку і встромляє в теплувате місиво. Тарілка нагадує зрізану верхівку планети, над опуклістю якої спинається стеблина, тримаючи вкритий торочками білих пелюсток келих. Потім квітка знов у вазочці, лише їжа розкидом по підлозі…

Відходив повільно, від потилиці до кінчиків пальців на руках і ногах одне суцільне ниття, що озивалося до нього таким-от чином і голосом, одначе то знову було його тіло, до якого він уже не був безпорадним додатком, але й ще ніяк не повноправним господарем. Правиця не рухалася, наче причавлена брилою, то легшою, невагомішою здавалася ліва рука, проте й вона тільки в лежанні: скоро хотів її підвести, як робилася важкою; облишав спроби і так лежав, втуплений у прогнуте дно вищого ліжка, мов у човен зісподу.

– Наче на кораблі… – прошепотіли, ледь рухаючись, вуста, тоді як сам він і далі лежав колодою.

– Він говорить!

Вони позіскакували зі своїх місць й обступили його.

– Говори.

– Наче на кораблі… – повторили його потріскані, на яких закипіла кров, губи.

– Ти хто?

– Як тебе звати?

Краєм мислення збагнув, що вони хочуть, не знаючи, як підступитися – не до нього, а до тієї фрази, прямого звучання якої уникали, як дідько ладану. І все-таки вони запитали його ім’я швидше, ніж слідчий. Прізвище і по батькові їх не обходило. Коли промовляв, було так, наче ім’я існувало самостійною величиною, що верталась до нього з далекого Всесвіту, як він сам – до себе.

Їх цікавила його історія, у них виникли чималі труднощі, куди його прилаштувати, тож вони довго й терпляче чекали, доки він очуняє, так що здавалося, що мерця в камері, на якого мав усі шанси перетворитись і вже перетворювався, навіть був якийсь час, одну або дві чи, мо’, й більше митей, боялися. З безживного тіла годі щось витрусити – труп не розповість ні історії, ні легенди, і вже навіть не так тому, що на них повісять це вбивство, не кажучи про звичайний, людський страх їх, яким, либонь, доводилось убивати й за це вони зараз сидять, чекаючи на, може й не перший у своєму житті, вирок.

Жодного сумніву, що це вбивство, не було й не могло бути – розтягнене в часі, повільне і недовершене, бо цей лантух з одутлої неповороткої плоті не погодився з тим, що з ним учинили, наче поклав раптом самотужки вирішувати, скільки топтати ряст. Й ось вони, підозрювані – кожний у чомусь, а всі гамузом у тому, що не впоралися з життям на волі, були свідками, як недобиток вертався до тями і до життя, рухався і намагався підняти руку, й вони підтягли та оперли його тіло, так що напівсидів, напів же продовжував лежати. Чекали, затамувавши подих, одначе того разу він не зміг їм більше нічого оповісти понад своє ім’я.

Їхні обличчя виражали розчарування, а йому самому здавалося, що доп’яв неабиякого подвигу, одним зусиллям вибравшись із провалля – під ногами ще не було тверді, але щось у ньому вже міцно вчепилося за виступ; оце й було воно: жадоба, сильніша за смерть і за нього самого.

Як міг пересуватися, тримаючись за кутник і за стіну, наче знову робив свої перші в житті кроки, коли пройдений метр здавався милею, його було взято на допит. Оскільки йти міг лише вкрай повільно, його поволокли під руки довгим пітьмавим коридором, перегородженим у кінці грубими металевими ґратами, в яких відчинилися такі самі металеві двері, як у вольєрах звіринців, пропускаючи його і його супутників. Тоді коридор завернув, відкривши доступ до сходової клітки, його підтягували з однієї металевої приступки на іншу й поверхом вище вштовхнули, не випускаючи, до приміщення, мов до льоху. Коли його відпустили, наче зняли кайдани, він, похитнувшись, втримався і так стояв посеред атмосфери, знаної досі лише з кінофільмів, де все було просто і ясно – добрі герої й лихі, ловці та злочинці, й ось він опинився серед останніх:

– Це твої зізнання, підписуй.

Літери розпливалися перед очима, й Сергій сказав, що не може прочитати.

– А там і нема що багато читати. Давай, не затримуй мене і себе.

– Я не підписуватиму.

Після цього його товкли, тримаючи за волосся, головою об стіл – об папір, на якому несподівано для самого себе він відмовився ставити підпис:

– Ти підпишеш, усе, суко, підпишеш.

З носа зацебеніла кров, але він не знепритомнів, тільки лежав, недужий поворухнутися, на нього раптом наринула втома, непомірна й солодка, як ото людину, за плечима якої череда недоспаних ночей, розбирає враз млість. Й коли рука знову підносила його голову, відчинилися двері і той другий, заходячи, питав:

– Ну що?

– Поки нічого.

– А це хто?

– Зі ставу.

– А… Слухай, я тобі хотів сказати, ти з ним поосторожніше.

Запала мовчанка, в якій той, хто оце говорив, щось шукав.

– На, глянь.

– Що це таке?

– Пісьмо.

Було чути звук – так шелестить, коли його розпрямляють, папір.

– Еврика… Не розумію. Хто така?

– Якась іностранка.

– Ну й що?

– Знайшли у нього в кишені. Підцепив десь на заробітках. Воно ж, бидло, розповзлося скрізь. От і переписуються: не іначе, як збиравсь відіслати.

– А нам яке діло?

– Таке. Ці недотрахані як роззявлять харю, репортьори, тіпа, інтеграція і теде… Роз’їжджають, їбуть іностранок, приїдуть, влипнуть, а ти потій, віддувайся. І дьорнуло підараса. Сидів би вже у своїй Італії – не розумію: там що, ставків немає? Моря, хоч утопися…

– Мені що. Сказали: не випускати – зізнання, суд, тюряга. По возможності, пожизнєнно. Я й виконую.

– Велика, напевно, цяця. Або знову план женуть. Одне з двох. І все-таки, даремно він занапастив себе: так по-дурному. На вигляд вроді інтєлігєнт.

– Не він перший.

Серед ночі Сергій скинувся – мабуть, він кричав, можливо, довго і голосно: співкамерники, всі як один, були на ногах. Його голова і шия змокріли від поту, тоді як решта тіла мов закоцюбла. Йому намарився старший лейтенант Аметисто Дементійович Картоппель, який підвішував його, як в історичних, хутко йому зосоружнілих оповідках про Велику Руїну, змушуючи підписатися під заявою про звільнення: «І тоді забирайся під три чорти». Сергій до ранку не склепив більше очей, мучачись і не в змозі пригадати, поставив він підпис тоді, вдень, на допиті, чи ні.

Години потяглися розміреніше, наче маховик було вправлено на місце. Сергій підвівся, коли промінь сонця, що сходило, нечутно проник у камеру, мов спільник, який несе досередини заборонене: скупий пучок себе, що картатим світляним клаптиком відбився на стіні над дверима. Сергій дляво обернувся й побачив угорі під самою стелею проруб, крізь який сочилося світло, а самого вікна з висоти його зросту не було видно.

– Спробуй, вийди звідси.

З несподіванки Сергій, якого тиша ввела в оману, так що йому здавалося, наче всі ще сплять, здригнувся. Він не думав про це, в кожному разі, не думав так. Приваблений світлом, не сприймав промінь за вісника, ніким не уповноваженого кур’єра, що тільки розбуркує бажання й надію – надію опинитися знову там і бажання якнайшвидше перетворити подібний до гидкого марева час тут на якомога коротший епізод, що його, якщо колись і зітре, то не пам’ять і тим більше не аннали, де його зафіксовано, а життя, що триватиме, накочуючись хвилею на малюнок, мовби заохочуючи таким чином творити новий. Сергієві здалося, що він уже вічність, як тут, хоча перебував в ізоляторі не довше за тиждень – можливо, всього-на-всього кілька днів.

Співкамерник, неприродно скоцюрблений, бо ліжко над ним не залишало простору розігнутись, сидів, звісивши ноги, й пильно спостерігав за Сергієм.

– Ладно, я так.

Виглядав він дещо знічено, змикитивши, що те, яке було його свідомим наміром, жило й виношувалося, як, либонь, скоєний ним злочин, за який його тримали в ув’язненні, щоб потім привести на суд, який оголосить, скільки років йому не бачити волі, її спокус і викликів, від яких він не втримався й збився на манівці, як ото автомобіль, коли кермо не надто міцно в руках, зіслизає зі шляху, виявилось у Сергієві неусвідомленим, первинним поштовхом – так квітка не думає, коли, ще тільки стеблина, то спрагліше пнеться вгору і, не вміючи й апріорі не можучи мислити, вже знає своє завдання – витягнутися, а тоді випустити і тримати келих, крихітний аеродром, на який сідатимуть і злітатимуть літачки, аж відцвіте й осиплеться з неї, в’янучої, насіння. Знаки її невмирущості, як уже самої її немає, вони відтворюватимуть її нескінченно довго, вона оживатиме в них міріадами себе самої, допоки триватиме життя на Землі.