Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

Бранч мешканців міста складався з виваженого поєднання смачного і корисного. Вегетаріанська за своєю природою душа мешканця міста вдовольнялася плодами – яблуками, грушами, бобами картоплі: варто було доторкнутися до гілки, як духмяний плід, стиглий і соковитий, від’єднувався, лягаючи в човник долоні. Мешканцям міста не було потреби постачати фрукти з далеких країв та неблизьких континентів – як баглося екзотики, досить було зірвати замість яблука манґо, що, стигле-престигле, мало запах і присмак ялинової живиці. Всі форми диктату і примусу наперед було вилучено з задуму, згідно з яким облаштовувалися місто й життя, що без надмірностей точилося в ньому.

Як хотілось яйця, воно ще теплим осідало в долоню з якої-небудь курки або перепілки, що пролітала, затримуючись на мить, аби знести його на бажання мешканця міста – тут усе діялося за потребою, тож відзначалося свіжістю, завдяки якій мешканці міста не знали сальмонел і лістеріозів. Потрусивши над мисочкою з візерунком у стилі японської графіки колосок і наливши з глечика пінистого молока, мешканці міста отримували мюслі, не називаючи їх небесними лише тому, що по-іншому вони й не могли смакувати. Між мешканцем і довкіллям установилася дивоглядна гармонія. Відчувши бажання мешканця, колосок пнувся вгору, ріс і стрункішав. Втім, кожний мешканець і сам міг опуститися до потрібного рівня, тож і виходило, що линули вони назустріч одне одному, зустрічаючись десь посередині у цілковитій злагоді.

Як праглося меду, якого час до часу таки кортіло, мешканець міста звертався до вартових бджіл, після чого з вулика вилітав рій, даючи можливість викрутити на центрифузі жадану порцію, після чого бджоли поверталися, вартові ставали на свої місця обабіч від входу – з тих самих міркувань гармонії та аж ніяк не з необхідності боронитися: мешканцям міста, які втручалися в її триб не більше, ніж дозволяла гармонія, природа віддячувала сторицею.

Мед мастився на покраяний скибками хліб, запікався на козячому сирі, зрештою, споживався, зачерпнутий з бокатого слоїка. Любов’ю користувалися різні сорти: липовий мав присмак м’яти, і коли мешканець міста бажав його, вже напередодні цвіла липа і бджоли збирали нектар. Був каштановий і конюшинний, трояндовий і ріпаковий, соняшниковий і лісовий, помаранчевий і евкаліптовий. Ріпаковий нагадував крем, а лісовий стікав густо-рідкою живицею, бурштиновіючи на світлі.

У склянці молока і загалом у здоровому харчуванні і філософському трибові, прічному метушні та стресу, полягав рецепт життя, що не знало ні кінця, ні початку. Якщо в інших містах парадигма граматичного часу налічувала три та більше, доходячи до шістнадцяти форм, у цьому місті, де часу, як уже згадувалося, не існувало, єдина його форма була тому прекрасним свідченням. У такі миті в повітрі пролинали корови, і мешканці міста наповнювали горнята теплим питвом, над яким здіймалося шумовиння. Праглося молока козячого чи й овечого, то, цілком природно, виринала коза або вівця. Невживання кумису не означало, що мешканцям міста не бачився луг, на якому гарцювали гніді й вороні комоні та цвіла, обсипана білими пампухами, калина.

Мешканці міста, яких завше цікавило, що діється на світі, залюбки читали. Скоро простягали руку, як із кіоска з’являлась зустрічна, подаючи найсвіжіший випуск зі стрічками новин, що друкувалися великим кеґлем, а перша літера завше була прикрашена вигадливою віньєтою. Літери самотужки пристосовувалися до особливостей зору, завдяки чому не потребувалося окулярів. Так само віддалялися або наближалися об’єкти навколишньої дійсності, які в очах мешканців були суб’єктами, купно з деревом, травинкою та покрапкованою зозулькою.

Від випуску до випуску основна барва, якою було виконано літери, змінювалася, її увиразнювали численні інші, якими робилися лінії шпальт, заголовки статей, малюнки та фотографії. Природного походження, вони не забруднювали довкілля, а папір виготовлявся без застосування хлору. Після прочитання повідомлення розчинялися, як і матеріал, на якому їх друкували. Кожний мешканець по кілька разів устиг побути випусковим редактором, тому ні змістове наповнення повідомлень, ні зовнішній вигляд нікого не знуджували.

Новини в газетах не старіли, смакуючи так само свіжо, як молоко, картопля, інжир. Споживання рисинок-літер, макаронів-слів, смакування спаґеті-речень ошляхетнювало. Не менше за газети мешканці міста шанували витончену поезію та вибагливу прозу. Від доброго вірша повітряна куля непомітно підносилася на дюйм вище, ніж перебувала до того, а великі романи затягували на дні й місяці. «Наше життя – наче роман, який ненастанно пишеться», – казали мешканці міста під враженням від щойно прочитаного.

Мешканці інших міст, де траплялися жахливі повісті й кепські вірші, стогнали під необхідністю читати літературу, яку їм накидали як не в той, то в інший спосіб. У деяких містах за відмову визнавати таку базгранину великою винуватців спершу соромили, тоді прив’язували до стовпів, нещадно сікли або й побивали камінням на зловтіху бездарним авторам. Один мешканець уклав з цього приводу трактат, у якому зв’язок між триванням життя і світлотою настрою, що вимірювалася за особливою люмінісцентною шкалою, переконливо ставив у залежність від того, що читають мешканці того чи того міста.

Розгорнені у формі трактату міркування опиралися на вояж, здійснений у сусіднє і ще кілька віддаленіших міст, куди міського посланця вирядили колективно, а міський банк – єдиний, що існував у місті, адже в інших не було потреби – видав із заклечаного віконечка валюту в кількості, необхідній для успіху подорожі. Банк розташовувався в громадській повітряній кулі та існував лише для обслуговування тих, хто вирушав за кордон, яким уважалося все, що не було містом. Решту часу, тобто майже завжди, банк був музеєм чужинних валют з експозицією банкнот і монет передусім тих міст, що їх відвідали мешканці, а також знайдених під час розкопів та експедицій. «Кленовий листок, – тлумачив музейний ґід. – Це Канада. А це – листок каштана звичайного. Такими монетами користуються в королівстві Кия, Щека, Хорива і сестри їхньої Либеді. Ось ведмедиця, яка спинається – ласунка! – на шовковицю. Це – обігова банкнота Кастилії».

Вулиці міста були бульварами та алеями, на яких крислатіла зелень. Найгустіше росло платанів, які найбільше відповідали світлому настрою, скидаючи кору, з-під якої відкривалася священна зеленавість оновленої цноти. Вся зелень і все живе було священним – корови і пацюки, які в тому місті були різновидом алохвостих ховрахів, що зависали в густому гіллі, харчуючись ліщиновими горіхами. Відпадків і покидьків не існувало, тому не було й сміттєспалювальних фабрик, а тим паче звалищ, від яких знемагали мешканці інших міст, де очільники замовляли придворним поетам вірші, що ліричними серпентинами та образними конфеті розвіювали би смоґ і сморід і де самвидавні сатири на кшталт поеми «Гори димлять», в якій оповідалося про сміттєзвалище, дим якого заволікав небо, забиваючи дихання, називалися брудними інсинуаціями і переслідувалися з усією суворістю тамтешнього законодавства. «Мої мешканці обділені поетичною уявою», – нотував у щоденник очільник одного з таких міст, і скрушне зітхання невидною хмаркою підносилося над літерами. На відміну від таких міст, місто, про яке мовиться, було символом небаченої – що не означає неіснуючої – гармонії.

У місті не існувало мап – тих звичайних, які продаються в кіосках, розташованих на перехрестях вулиць і в вестибюлях готелів, за якими орієнтуються туристи та й самі мешканці міст, і тих незвичайних, що їх немає в жодному місті. Будь-яка найретельніша мапа виявилась би застарілою, ще заки на ній висохли би друкарські фарби: місто всякчас змінювало своє планування. Та й навіть ув одночассі місто було таким і інакшим: на одному й тому самому місці міг завершуватися бульвар і починатися парк і заразом бути розгалуження декількох вулиць, що відходили від кільця, на якому мінився килим квітів. Одна і та сама вулиця могла бути променадою Чайних Троянд і алеєю Вогняних Маків. І лави, так ніби хтось ходив і всякчас їх пересував з одного місця на інше, та хоч якою конфігурацією вони вилаштовувалися, це завше були лави зі спинами, закрученими в равликові хатки: місто було таким, яким його воліли мешканці—тієї чи тієї миті, настільки демократичним, що його структура достосовувалася відразу до різних бачень.

Місто не потребувало законодавства. Ще на зорі його існування мешканці дійшли висновку, що один закон породжує потребу ще в одному, той у третьому і так далі, що рано чи пізно призведе до стосів законодавчих актів, в яких один параграф перешпортуватиметься об інший, спершу розладнавши життя, а потім змусивши його закоцюбнути. Принцип гармонії, покладений в основу міського життя, робив закони наперед зайвими. Мешканці міста жили у злагоді із собою та природою. «Адже хіба ми не та сама природа?» – слушно запитували себе. Каштани розпростували парасольки, білі й рожеві, тополі тягнулися вгору, платани скидали кору. Такого, щоб на вулиці, На Якій Стоїть Будинок З Майолікою, не виявилося означеного будинку, не могло бути.

Письменство мешканців міста було палімпсестом. Із листків старих книжок, що їх ніхто не викидав на макулатуру, сторінка за сторінкою змивався попередній текст, буква за буквою, рядок за рядком, а звільнена площа зараз таки заповнювалася свіжими реченнями, акордами нового твору – саме такого, погортати який лежала тієї миті душа. Вряди-годи свіжі, щойно покладені речення згорталися, мов сувій, і тоді сюжетна лінія виводилася з закапелка, в який потрапила.

Фоліанти зберігались у громадській книгозбірні, проте годі було б із певністю сказати, скільки скарбів вона насправді вміщає. Не було потреби поповнювати її новими надходженнями, адже вона всякчас оновлювалася, фонди змінювалися, ніколи не зношуючись, – одночасно з оновленням змісту книжки оновлювався й папір, на якому була надрукована. Побудована у вигляді повітряного замку з казковими вежками, книгозбірня нагадувала поетичний світ, що відкривався на сторінках уміщених у ній книжок. Сходи з червоного дерева вели на перший поверх палацу фантазії зі столиками й фотелями, конструкціями несучих стін з прозорого скла, всередині яких плавали екзотичні риби, й виступами, на яких течія розвіювала косми гнучких поліпів. Навколо вилися ліани, хащі вічнозелених рослин, в яких щебетали птахи. Коли хамелеон, помилково сприйнявши за комаху, поцілював літеру з книжки в чиїхось руках, слово набувало іншого значення, змінюючи світобудову оповіді. Леґуани скидали шкіру, і дрімав у ріці, що з дзюркотом спадала з третього поверху на другий, а потім на перший, усамітнений крокодил. Макака з червоною мордочкою сідала поруч, наслідуючи гортанням-заглиблюванням мешканця міста. «Вона тінь того, що в мені зближує мене зі світом, моє інше обличчя», – казав собі мешканець міста, зиркаючи вряди-годи, чи макака, бува, не кривляється. «Вона – дзеркало моєї душі», – казав мешканець міста, закриваючи книгу, і макака, теж закривши, зникала, наче її й не було. Місто не потребувало лазень і ванн, казанів, під якими тріскотіли би дрова, і басейнів, у яких надмір хлору робив би воду зеленою, а церу – пересохлою. Душа мешканця міста оновлювалася в акті самоочищення, а тіло складало з душею одну неподільну цілість.

Об’єкт, який вчора розташовувався на вулиці Сонячних Кларнетів, сьогодні міг перебувати в парку Машини Часу, у непоодиноких випадках одночасно в двох і навіть у трьох місцях. У вестибюлі міської ради цілодобово працювало інформаційне вікно, в якому можна було отримати довідку, де зараз лежить та чи та вулиця, той чи той сквер, бульвар чи об’єкт і чи наявний такий поготів.

Всі мешканці міста були депутатами, а в кріслі урядника міг опинитися кожний, хто мав тієї миті на це охоту. Більшість часу воно залишалося порожнім. Мешканці міста – люди зайняті й працьовиті, тож їм і на думку не спало би без потреби затримуватись у високому кріслі. Проте – і це була пересторога мешканцям інших міст – очільником міг бути винятково мешканець міста. Якби мешканцям інших міст закортіло в порушення правил гостинності сісти, нехай на одну секунду, у крісло мера, по-перше, вони ніколи не розшукали би ратуші, адже нехай хрестик на їхніх мапах і не був застарілим, безнадійно застарілими були самі їхні мапи, а, по-друге, коридор, яким вони просувались би, перетворився би на лабіринт мінотавра. Мешканці міста аж ніяк не були негостинними, усміхаючись краплині дощу, жоржині та пташці, що пролітала зі щебетом, урешті, один одному. На в’їздах до міста майоріли барвисті написи, випромінюючи позитрони щирої приязні: «Ласкаво просимо в наше місто». Мешканці міста були мудрими і жили довго – так, як довго триває форма їхнього часу, бо місто було великою планетою, загубленою в універсумах.

З не меншою пристрастю, ніж читання, мешканці міста вчащали до побудованих просто неба комунальних кінотеатрів, на яких майоріли афіші, наче відлущені, але ще не відпалі покір’я платанів. Щоб «піти у кіно», одягали спеціальні окуляри і дивились у глибину алей, де перспектива із зелені створювала стереоскопічне зображення. Мешканці спостерігали за життям динозаврів, які з’являлися на тлі флори юрського і крейдяного періоду мезозойської ери. Коли який-небудь алозавр підбігав небезпечно близько, глядач поквапно скидав окуляри.

Увечері, коли, випливши в човні на небо, світив місяць, життя тільки пожвавлювалося. Мешканці міста вирушали один одного перевідати. На поруччях повітряних куль спалахували ліхтарики – жуки у скляних світильниках, які вдень вбирали, а вночі віддавали сонячне сяйво. Місто занурювалось у безліч запалених вогників. Жуки-каганці освітлювали стежки і доріжки. Лягаючи спати, мешканці міста скручували їх, і жуки, гаснучи, жевріли крихітними вуглинками.

Довідник «Міста світу» згадував про існування міста буквально коротким рядком. Напроти позначок «Кількість населення», «Склад населення», «Релігії», «Мови», «Суспільний лад», «Мер», «Прапор», «Валюта», «Гімн» стояли багатозначні прочерки. Зірочка відсилала до пояснення, яке тільки на перший погляд могло здатися дивним: «Дані ненастанно уточнюються». Ця сама ремарка кочувала з довідника в довідник, з видання у видання, так що й у сорок шостому перевиданні довідника, розкривши відповідну сторінку, користувач не подибував нічого іншого.

Так само нічого не говорилося про площу, тож годі було скласти уявлення про величину міста. У дванадцятому, виправленому та оновленому виданні довідника зазначалося м^я, проте не наводилося жодних цифр. У переліку умовних позначень м^я пояснювалось як «метр ярусний» – незрозуміло, чи то був звичайний технічний недогляд, чи невдала спроба прикласти звичну метричну систему до обміру площі міста. З подальших перевидань довідника м^я зникло й більше там не з’являлося.

Міста, які засилали до цього міста вивідників, нічого не могли прояснити: посланці приносили суперечливі повідомлення, що їх годі було привести в якусь більш або менш доладну систему. «Захист міста побудовано на його розмаїтті», – такою була остання криптограма, що надійшла у зведений інформаційний центр перед тим, як резидент, який її надіслав, безслідно зник. Тоді місту було поставлено ультиматум: якщо пропалого не буде повернено упродовж двадцяти чотирьох годин, місто буде зрівняне із землею. «У місті година триває вічність», – наважився піднести голос старий кадровий шпигун, одначе до нього ніхто не прислухався. Коли озброєна найновішими засобами армія рушила знищити місто, там, куди вона прибула, ніякого міста не виявилося. Зігнавши лють на довкільній рослинності й розполохавши птахів, що сиділи по чагарях, армія вирушила назад. Військовокомандувачі, на чому світ стоїть, вилаяли картографів, звинувативши їх у саботажі, та віддали би під трибунал, якби не їхня закріплена конституцією недоторканність.

Місто не потребувало власного війська: його, яке годі знайти, ніхто не здужав би підкорити. Статус міста робив його нездоланним, породжуючи в сусідніх містах міфи, які далеко відбігали від дійсності. Про місто розповідали, що його немає. Що воно володіє новою, надпотужною зброєю (цей ганебний міф роздмухували яструби, що лобіювали інтереси військово-промислових комплексів своїх батьківщин). Шкодив міф насамперед тим містам, в яких поширювався, бо дедалі більше коштів поглинали мілітарні потреби, від чого означені міста знемагали й виснажувалися, наче оаза, з якої вибрано воду. Було, одначе, місто, в якому радник-ад’ютант генерала винайшов однаково хитре, як і мудре формулювання: «Ми вернулися з виправи до міста цілі й неушкоджені. Нам ніхто не завдав клопоту. Це найкраще підтвердження тому, що ми перемогли». Думка, швидша ніж військо, долетіла домів, і солдатів зустрічали, як переможців, кидаючи квіти і втираючи сльози розчулення.

Одного разу мешканцям міста набачився сон. У тому химерному маренні, яке згодом пояснювали надмірною кількістю Черемшинних алей (таке вкрай рідко траплялося), так що одночасно цвіло, мабуть, із кілька сот черемшин, велетенські ворожі машини з гуркотом вдерлися в місто, плюндруючи рослинність і втрамбовуючи в землю плоди, нищачи сади і перфоруючи гусеницями городи. Не сподіваючись такої навали, мешканці міста попервах розгубилися. Якийсь час вони сумно, мов зачакловані, дивилися з висоти повітряних куль на металевих харцизників. Із цього стану їх вивів передзвін дзвіночків і мальв. Келихи мальв, дзвіночків і наперстянок були в цьому місті завбільшки з церковні дзвони, що скликають в інших містах вірян до вечірні.

Одночасно з мешканцями оговталася й природа, адже вони і вона були одне – велика гармонія самодостатніх цілостей. Платани стискали зайд могутнім гіллям, секвої підносили до захмарних верхівок, троянди засипали їх пелюстками, ліани обплутували ворожі клешні, манґрови утворювали непрохідні хащі, крокодили розкушували щелепами-кусачками гусениці. День і ніч тривала виснажлива пря. Не було сумніву, що мешканці міста, їхня флора і фауна перемогли б, однак ціна, якою це далось би, спонукала якнайшвидше прокинутися.

Затягувалися рани землі, заживали подряпини на руках дерев, виростали нові пелюстки, розкромсане зцілювалося, а на місці понівечень розгладжувалися рубці. Коли мешканці міста остаточно прокинулися, від побоїща не залишилося жодного сліду.

15

Усередині барак, побудований із великих шматків бляхи, складався з двох частин: приміщення, в якому важився брухт, виписувалися квитанції й полагоджувалися аспекти фінансові, і складу, куди прямцем із ваги перекочовував метал, де чекав на вантажівку, яка вивозила його геть. На склад можна було потрапити тільки пройшовши через ділове приміщення; великі двері, що виводили безпосередньо на вулицю, відчинялися, коли приїжджала вантажівка і з неї, підкоченої майже впритул, виходило двійко чоловіків – водій і його напарник. Замість них, які порали справу мовчки і зосереджено, говорив голосом дзенькоту і скреготу метал, тоді як директор пункту спостерігав, як наповнюється багажник із нарощеними бортами, зрідка допомагаючи, як треба було підтримати яку-небудь металеву штангу, коли її кінець переважував; відтак, відступивши на крок, продовжував беземоційно спостерігати, наче все, що відбувалося, його мало обходило. Коли вантажівка з гуркотом від’їжджала, він перевальцем заходив досередини, і двері позаду зачинялися з тяжким стогоном. Спорожніле і темне приміщення тхнуло металом та іржею.

Маючи дозвіл на чорно-білий метал, директор потаємно приймав також кольоровий. У глибині приміщення, куди найяскравіше денне світло потрапляло скупо, не в змозі порушити сірих сутінків, з іржавих залізних листів було злютовано перегороду, що сприймалася за одну із зовнішніх стін барака, утворюючи насправді подвійне дно: у проміжку між нею та зовнішньою стіною, приховані від стороннього ока, накопичувалися кольорові відпадки.

По нелегальщину раз на два місяці приїжджала вночі інша, менша вантажівка – білий фургон із закритим кузовом. Обережно відчинялися бічні двері, й вантажівка безшумно вкочувалася у приміщення, звільнене напередодні від чорного металу. Двері так само обережно зачинялися, всередині спалахував переносний електричний ліхтар, і тоді в непомітній замковій щілині вглибині приміщення обертався ключ і склацував, відмикаючись, замок, відраховувалася готівка, і навантажений міддю та нікелем фургон тихо викочувався, щоби по хвилині розчинитись у глибинах нічної темряви.

Його прикриттям були пиячки, волоцюги й пенсіонери, що стягували здоокола всілякий дріб’язок. Не бажаючи мати справу з батьками міста, від ласки й поблажливості яких залежав, він навідруб відмовлявся приймати такі раритети, як чавунні смітники, ніжки паркових лав і каналізаційні люки.

На Жакові, який належав до категорії пенсіонерів, директор пункту приймання металобрухту заробляв не більше, ніж на інших, навіть мав до нього певну симпатію і співчуття. Зовсім рідко стосунки між пенсіонерами, пияками і волоцюгами нагадували щось на зразок взаємовигідної співпраці, гроші ділили порівну, Жак ховав копійки до кишені. Віддаляючись від будинку, перевідуючи сусідні квартали, одного разу дійшов до триповерхової коробки, що тяглася вздовж тротуару, відокремлена від дороги каштанами. Лапате листя вразила іржа, наче перекинувшись з бляхи, якою було забито вікна на першому поверсі та на одному з яких вона відвисла, ладна ось-ось відірватись: у тій коробці, куди свого часу можна було потрапити, тільки пройшовши через прохідну сусіднього корпусу, Жак Маркович, його двійник, промучився сорок один рік п’ять місяців і два дні.

З-під бляхи, що зі скреготом з’їхала додолу, війнуло тлінню та прохолодою. Жак волочив її по траві, відтак тротуаром, через дорогу і далі, подвір’ями і натоптаними стежками, розтинаючи простір скреготом, навпростець у відчинені двері, де директор мовби чекав на нього.

На інших вікнах покиненого фабричного корпусу бляха трималася міцніше. Дійшовши попід стіною до кінця будинку, Жак завернув за ріг, де колись був парадний вхід, тепер навхрест забитий дошками, у чому було більше символічності, ніж перешкоди. Жак пірнув у приміщення, де від прохідної з пропускними автоматами збереглася лише вахтерська будка, й опинився на території, безроздільно заволодарьованій занепадом. Крізь бетон пробивався бур’ян, на дашку над входом до корпусу номер три спинався кущик. Сходи тремтіли, давно відвикнувши від ваги. «Прийшов! Прийшов!» – відлунювали коридори і закапелки, несучи новину в порожні кабінети з петлями, на яких не було дверей…

На одній із бічних вулиць, куди від бурхливості центральних артерій та площ заледве докочується, викидаючи різний брухт, хвиля, Жак натрапив на покинену «волгу» під вицвілим лаком, помаркованим нерівними світлішими та бруднішими сірими плямами, з під-яких проступали коростяні острівці. То була двадцять перша модель – ще досі крила споріднювали її, колись імпозантну, з літальними апаратами першої половини проминулого віку. Без вікон і керма, з дірою замість панелі управління, звідки стирчали поодинокі дротики. Здавалося, від років простоювання, відданих на поталу вітрам і зливам, сідаки зносилися більше, ніж під гузнами пасажирів. Без мотора «волга» скидалася на мерця, з якого вибрано тельбухи. Не з’єднуючи більше нічого, поодинокі дротики байдуже звисали в порожнечу. Опустивши капот, Жак потягнув за металевий одвірок; після довшої вовтузні двері, що мовби відмовлялися визнавати його господарем, подалися.

Вмостившись на місці водія, Жак задрімав, а коли прокинувся, сонце торкнулося верхівок каштанів. Зі стелі, де колись кріпилося дзеркало заднього бачення, звисали клапті поролону і дерматину, поцяткованого незліччю дрібних чорних крапок і тепер геть сірого. У багажничку лежала біла пластикова аптечка з червоним хрестом і брунатною пляшечкою всередині, на етикетці якої Жак заледве розібрав напис «ЙОД» і термін придатності, що закінчувався у серпні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року – того самого, коли вони з Матильдою вирушили у південну подорож, здається, передостанню, самі, без малюка, і, як завжди, вдосвіта, за пів години до того, як радіо на кухні, прокидаючись, грало гімн.

Вулиці стояли порожні, перші міські автобуси щойно готувалися виїхати на маршрут, світлофори блимали жовтим світлом, березові віники ще дрімали по закутках жеківських прибудов, а на крамницях висіли металеві замки. Коли вказівник із перекресленою навскоси назвою міста залишився позаду, Жак натиснув на акселератор, і машина побігла швидше і швидше вологим асфальтом вільного від транспортних засобів автошляху. Попереду сходило сонце, підбиваючись вгору та супроводжуючи – мов ґід, що розповідає історію краю, яким мандрували. Крізь опущене бічне скло вітер видував з салону духотняву.

Небавом шосе заполонилося транспортом, автомобілі з’являлися один за одним, тягнучись на в’їздах до міст і містечок довжелезною кавалькадою, проносячись із гуркотом назустріч, – легковики, самоскиди, борошнотяг із двома жовтими горбами, що нагадували спину верблюда, «ікарус», що обігнав їх, обдавши задушливим випускним димом. Жак із Матильдою котилися через міста, через пагорби та рівнини. Як сонце готувалося сісти за обрій, на полях, що простирались обабіч шляху, запрацювали зрошувальні агрегати.

Опівдні, коли з розпеченого сонцем асфальту здіймалися прозорі стовпці перегрітого повітря, Жак із Матильдою з’їхали з автошляху в тінь придорожньої діброви із журавлем, що стояв на залізній нозі, тримаючи дзьобом відро, і металевим кухлем подрімки на цямрині. Захлюпотіла, розплюскуючись, вода, прохолода обдала горлянку і покотилася, тамуючи печію, вниз.

Коли проїжджали через села, вздовж шляху покоїлися на табуретах миски з грушами та яблуками і менші, наповнені жовто-рум’яними, майже червоними абрикосами. Небавом заряснів перець і перші достиглі баклажани (в Жакові щось заворушилося, сентиментальне і приспане) – від цього моменту вони рухались півднем, уздовж степу, помережаного каналами, через міст над греблею, під якою оберталися турбіни, автошляхом, що вклинювався, розпорюючи навпіл рівнину, попри лимани і над краєм вечірнього моря з солоною водою, що лизала підступи до розпеченого асфальту… Йод, вони вживали його, додаючи в молоко, каву і чай, від кінця травня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого і рівно два роки.

Сидячи за столом приймального пункту, директор загороджував сейф, що, потрапивши сюди з кузова самоскида, обійшовся йому в десятку, яку він давно вже собі повернув. Не зберігав усередині нічого іншого над накладні та платіжки, неуникні в розрахунку з більшими клієнтами, а також для звітності перед контрольними органами, яких розплодилося, як ніколи, змушуючи дбати про належне алібі – штукенцію, певнішу за хабарі. Був мов павук, зугарний вдовольнятися дрібними комахами у знанні, що буде і щось суттєвіше, з яким, хоч і вовтузні, але й наїдку. З постачальниками майже ніколи не розмовляв – ні з дрібними, ні з великими, полагоджував усе мовчки, навіть жестів уділяючи необхідний мінімум. Звикли до нього, який знав їхні скромні потреби, потребували його, здатного заплатити бодай щось у час, у який ніхто нічого не платив, а скрізь лише вимагали.

Приходячи день у день, Жак розбирав автомобіль, почавши корпусом, доки зняв усе, що міг. Як западали сутінки, автомобіль нагадував жука, навколо якого вовтузиться інша, менша, худорлявіша, але й вища комаха. Із прив’язаним до спини дахом і крилами Жак скидався на Ікара, здатного сяк-так іти, та не летіти. Було вже темно, й Ікар залишив трофеї під сходами, куди майже не проникало світло жарівки, що тьмаво осяювала пітьму першого поверху. Вже в ліжку відчув, як тілом розповзається несказанна втома; очі заплющилися, і ще довго марився дім у вигляді багатокімнатного салону не розібраної до кінця «волги», що не мала господаря.

«Від сьогодні зарплата зберігатиметься у сейфі», – тільки як він повідомить про це, якщо всі й так невдоволені постійними затримками? «Що вдієш», – шеф перехопив Жаків сум’ятний, спрямований на шафку в кутку приміщення погляд. «Але…» – Жак не вмів опиратися. «Директива», – шеф багатозначно підніс палець, показуючи, здавалося, кудись вище за стелю і за всі керівні кабінети – туди, звідки взимку падає сніг на голову. Жак підвів погляд. Муха, що дріботіла стелею, на тлі побілки виглядала чорнішою, і Жакові здалося, наче вона з нього кепкує. Раптом стеля й підлога помінялися місцями, тепер муха перебувала на підлозі, а він звисав зі стелі, причеплений підошвами напастованих мештів. Ось стеля-підлога загойдалася, і тієї миті, як ладний був ухопитися руками за стіл, співрозмовник запропонував йому сісти.

Пелюстки розкритих парасолькою квітів були рожеві—досередини інтенсивніші, по краях білуваті. «Штучні», – скривився шеф, беручи вазку і здуваючи порох. «Не прибирає, – поскаржився. – Усе прибирає, квітів не торкається». «І вода давно висохла», – зазирнув, витягши букет, досередини. «Жодної крапельки», – і мовби на підтвердження перевернув вазочку догори дриґом. «Неподобство! – Жак відчув, як у ньому наростає обурення. – Недбальство! Доки таке можна терпіти?!» «А квіточки води хочуть, – вів незворушно шеф. – Навіть матірчані». Відтак: «З тканини. Як тільки їх роблять такими…» «Штивними», – поквапився Жак. «Як Ви сказали – дивними? Я мав на увазі: наче справжніми». І потім, напівзамріяно, напівпригнічено: «У містах майбутнього барвистітимуть пластикові баобаби, а косарки стригтимуть поліпропіленову траву, здатну до саморегенерування. А як ви гадали?» І: «Все реформується. Система виробничих стосунків. Уже нічого не буде так, як перше. Креативність і раціоналізація – ось гасла, які тепер попереду. І самоокупність. Вона – насамперед». Жак мало що розумів. «Що Ви все киваєте? – у голосі співрозмовника прозвучало легке роздратування. – Та скажіть же щось!» «Даруйте», – пробелькотів Жак. «Даруйте, – перекривив шеф. – Ви що, буржуазних романів начиталися?» «Газет, – Жак осмілів. – Місцевих». – «Газет! Ось Вам газета».

Наступної миті на столику лежало видання – один із тих щоденників, що їх уздовж і впоперек задруковують свинцевими літерами. «Скільки завгодно», – купа на столику невпинно збільшувалася. «Досить», – Жак благально зажестикулював. «Якщо почитуєте газети, мали б знати. Там усе записано, вони – Біблія нашого дріб’язкового часу. Уявіть яке-небудь тіло, що раптом розпалося на атоми, що хаотично рухаються, не відаючи, ні хто вони, ні навіщо. Це ми і наша доба». У засідці на скляній полиці під поверхнею столика чигало ще чимало друкованої всячини. «Свіжа, як хміль у пиві. Раз на два тижні викидаємо до дідька лисого», – від того, як співрозмовника пересмикнуло, Жак глибше влип у фотель. Його дивувала відсутність запаху, характерного душку другосортного паперу і свинцю. «Ви що, газети на нюх читаєте?» – як у всіх шефів проміжних ланок, його обличчя володіло здатністю уподібнюватися до зверхника. Рівніші й вужчі, з приходом нового директора брови над шефовими очима покущуватіли – йому їх видовжували і підмальовували в перукарні, воднораз виголюючи на тім’ї галявку-імітацію лисини. «Хамелеон», – перешіптувалися. «На нюх я розрізняю добрі новини й кепські», – невидима сила тягла Жака за язик. «Гаразд, – урвав його шеф. – Вернімося до наших баранів».