Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

У відділі новина спричинила ще більше похнюплення, і лише Люська влаштувала істерику. «Що я можу вдіяти?!» – Жак був близький до розпачу. «Воно й видно, що нічого. Ви ніколи нічого не можете, ні за відділ, ні бодай за себе постояти!» «Як вона тебе?» – підшпилював Терентій. «А я що – сам давай раду», – шеф незмінно вмивав руки. «На благо кожного з нас!» – лише як йому, Жакові, надати переконливості, якщо сам не знав, що думати.

Люська таки домоглася половини зарплати на руки, що було виведено окремим рядком, завізованим підписом директора підприємства. Решта заробітків мандрувало прямцем із бухгалтерії в сейф, а у відомостях кожен ставив напроти свого прізвища підпис. Після нововведення зарплати почали знову надходити регулярно і навіть нібито трішки зросли. Тільки Люська правувалася за свою половину – ту, яку вибила для себе готівкою. «Треба було всю до сейфа віддавати, тоді б і отримували», – у бухгалтерії її зустрічали такою-от непідважною казуїстикою.

«Невідомо, де вони, наші гроші», – троюдила. А що, коли їх і справді немає? «Я теє», – наважившись потурбувати від імені відділу, Жак упіймав облизня. «Колись іншого разу, – шеф випровадив Жака за поріг. – Мені на нараду». Але іншого разу ніяк не випадало. «Ну що там?» – розпитували його. «Все гаразд», – відповідав. «Ти бачив їх?» – «Бачив», – брехав, йому довіряли, і тільки Люська не вгомонялася: «Ну і скільки їх там?». «Як Вам, Людмило Корнилівно, не соромно», – соромив її Леонід Вікентійович. «А чого мені соромитись?» – звискувала, мов ужалена шершнем лисиця. «Не буде ж Маркович їх лічити, – тлумачив Леонід Вікентійович. – Та й у відомостях усе написано». «А хай перелічить! – не вгавала. – Тоді повірю». І Жак лічив, плюсуючи зарплати працівників відділу, що розпадалися і змішувалися на непевні суми. «Дванадцять тисяч шістсот», – мовив одного разу, і Люська, завагавшись, на якийсь час посумирнішала.

І от настав день, на який прочекали, здавалося, вічність. Були свідками, як, від’єднавшись від землі, линули назустріч сонцю повітряні кулі. «Наш сейф», – Жака розпирала гордість, тоді як кулі здіймалися вище і вище. Он їхня – вони слідкували за її плавним переміщенням. Вітер розвіював поли обруса. З-під корка, шугнувши фонтаном, полилося в зелену траву шампанське: «За успіх!» Келихи виблискували, напій лоскотав горлянку. Уминаючи канапку, Жак дивився у блакитне небо, на надію, що здіймалася вище і вище. «Яке кардинальне небо!» «Ще б пак», – Жак неабияк пишався.

«Її немає!» – раптом зойкнула Валька, зіпсувши нараз увесь настрій. Валька, Валентина Сократівна, загальновизнана панікерка, вдача якої разюче перечила елліністичному імені її покійного батечка. «Хтось уміє робити штучне дихання?» – «Бризкніть на неї шампанським!» – доки витрушували з пляшки останні краплі, Терентій жваво вовтузився на розстебнутих грудях, приводячи непритомну до тями, тоді як решта й далі вдивлялася, тепер уже стривожено, в небо. Жак мружився, приставляв долоню дашком, одягав і скидав сонцезахисні окуляри, протираючи лацканом скельця. «Сюди б телескоп», – жарт був не зовсім доречним, адже там усі заощадження – до копійки! «Я бодай половину маю!» – верещала Люська, забувши, що тієї половини їй усе одно ніхто не виплачував.

Не могла ж вона, та й не сміла зникнути! Різні думки навідували Жака, сумнів точив шашелем, аж вирушив, як оті мисливці за золотом, на пошуки – сам, тишкома, і словом не прохопившись. Блукав у полях, кущах і дібровах, чуючи, як шелестить листя і шепоче на вітрі трава; з надією розгортав високий бур’ян і густу ковилу, ранився об ожину й терен, розширював радіус і змінював напрям…

Сейф лежав у байраку, оддалік від місця, з якого повітряна куля здійнялася в небо, піднісши їхні сподівання до блакитної висоти, де й розсоталися, мов хмарки. Біг урадувано через ниви, з яких стирчала стерня, лісовими просіками та курними шляхами. Шістсот років і трохи довше за вічність. Тільки не було вже ні підприємства, ні шефа, ні відділу, де працював. «Відкрий, відкрий, відкрий», – закликали дзвіночки-янголи. І Жак відкривав – свої груди, роздряпував-роздирав, доки зсередини посипалися банкноти, скімлячи дитячими голосками. Шарпав-відмикав ключем двері, що їх хтось мовби тримав ізсередини. Аж раптом сейф відчинився і явив йому його батька, покійного. Всміхнувся, запрошуючи його, свого Жака… Ось і все, що залишилося від блакитного дня, як прикипіли поглядами до неба, сповнені сподівань: «Все перебудовується. Віднині суспільні взаємини формуватимуться на нових засадах, за що й піднесемо келих!» – грайливилося міріадами віддзеркалень напівсолодке шампанське. Цокалися, сп’янілі від сподівань і розбуялої зелені…

Була зима. Діти кидали одне в одного сніжки, одна з яких влучила у нього. Жак і собі жбурнув. Тепер діти згуртувалися проти Жака. «Так нечесно! – запротестував. – Усі проти одного». «Ви чим тут займаєтеся, Марковичу?» – полився голос, слухаючи який, спізнав приємність. Перед ним стояла секретарка директора. «І не соромно Вам, Марковичу?» – бештила, кокетливо виймаючи сховану за спиною руку – сніжка влучила Жакові в ніс. «Ха-ха-ха», – залилася сміхом, від якого Жакові зробилося ще приємніше. «А я Вас шукаю», – проспівала. «Мене?» – «Атож». – «Шеф?» – «Сам», – кивнула, багатозначно показуючи пальцем угору, звідки сипався сніг. «Щось серйозне?» – «Дуууже», – протягла весело. Жак недолуго всміхнувся. «Перезапускання повітряної кулі. Попередній запуск анульовано. Похибка в задумі. Все від самого початку було неправильно». – «Місце?» – «Атож». – «Час?» – «І час». – «І куля?» – «І куля. Куля насамперед». – «Що з нею?» – «Вади конструкції». – «А шампанське?» – «Шампанське…» – секретарка директора завагалася. «Ну те, знаєте?» – «З шампанським начебто все о’кей», – сказала з ноткою сумніву. «Якісне!» – Жака пойняла непоясненна радість. «Звичайно!» – й собі зайшлася секретарка директора. «До дідька!» – заволав Жак і сповнився, як колись, молодечого захвату. «До дідька!» – сміялася секретарка директора. «До дідька!» – вони кидали одне в одного сніжками, задерикувато сміючись.

Знову узявся падати сніг, тільки не сніг, а білі лапаті блискітки; стелилися килимком, яким урочисто йшли – секретарка у вельоні й весільній сукні і Жак у костюмі з трояндою, пришпиленою на нагрудну кишеню. «Так», – сказав. «Так», – не перечила. «Да будете ви однині…» – поблагословив їх директор, а перед входом чекала «волга» – та сама двадцять перша, новісінька. «Подарунок від колективу», – майоріло каліграфічним прописом. «Прокатай її з вітерцем», – підморгнув Леонід Вікентійович, просунувши голову у віконце. «Щасливого медового!» – побажала Валентина Гнатківна. «Не забудьте про поповнення!» – наказав Аркадійович Петрович. «Рожевощокого», – докинула Христина Вітрувіанівна. «Краще відразу двох», – простогнала Євпраксія Святополківна, багатодітна мати із сусіднього відділу. «Без дітей не вертайтеся!» – гримнув Віталій Валентинович, холостяк, якого хто вже тільки не брався одружувати.

Загуркав мотор, вінички зчистили з лобового скла сніг-блискітки, три відділи їхнього департаменту проводжали їх – його, Жака Марковича, і її, Секретарку Директора. Й аж коли вже котилися, Жак зауважив, що бракує панелі управління, не було коліс, та й узагалі – вони не їхали, а сиділи… у блакитних санях, днище яких неслося сніговою поверхнею, зі стерном, що стирчало з місця, де кріпилося дзеркало заднього бачення, і закрученими баранячим рогом бамперами, як на гуцульських ґринджолах. «Тримайся!» – гукнув Жак, і його голос захлеснувся в зустрічному вітрі.

Навколо галасують діти, сани несуться, звіюючи снігову куряву, женучи і переганяючи; сніг заліплює очі та обличчя, щоки пашать. Жак чує голос Матильди – жінки, яка зве на обід. «Ще трохи», – відмахується. «Негайно!» – «Пів годинки». – «їжа на столі!» – «У мене Нарада». Нахилившись до Секретарки Директора, Жак шепоче: «Ти голодна, Нарадо?». «Нарадо… – белькоче Жак. – У тебе таке ім’я…» А сани невпинно мчать уперед.

16

Висушивши доріжку вздовж будинку, сонце намагалося зазирнути під дашок під’їзду. Від колишнього асфальту позосталися острівці, не набагато більші від січневого снігу, що дотавав на узбіччі. Від зробленого зливами та відлигами запрошення виконувати легкі й важкі па майже неможливо було відмовитися. Спиридону Мироновичу і Леокадії Їржівні па давалися особливо тяжко. То було дивне подружжя, бездітне, з котом, який лежав на підвіконні, такий самий колоритний, як і його господарі. Погідної днини Леокадія Їржівна виводила лінтюха на прогулянку, не відпускаючи далі, ніж сягав повідок (далі й не прагнув, як простертися на осонні), що ставало предметом розмов і пересудів.

Леокадія Їржівна не шкодувала для Вітька нічого, вкладаючи в нього всю свою любов, сповнену душевності й материнських інстинктів. Вона оповила би своєю чуттєвістю світ і все живе в ньому. Сидячи на лаві під палистом клена, бабки перетирали її на своїх язиках. «Моє шанування, Вітольде Батьковичу!» – проказував із легким поклоном, вертаючись з роботи Спиридон Миронович, який працював викладачем загального права в педагогічному інституті, а кіт вистрибував йому на плече, обвиваючись коміром довкола шиї.

Леокадія Їржівна і Спиридон Миронович приїхали до міста, куди його перевели на роботу, зі Сходу. Предки Леокадії Їржівни походили з Моравії, про яку гадали, що вона лежить у Маньчжурії, не уявляючи достеменно ні тієї, ні тієї. «У Маньчжурії живуть красиві журавлі – це правда?» – питали її, і Леокадія Їржівна, яка не бувала далі Воронежа, відповідала зі співочою легкістю: «Звичайно, мої любі». «Маньчжурія далеко звідси, еге ж?», – на що Леокадія Їржівна ствердно зітхала. «Туга, – казали про неї. – Людину завше тягне туди, де вона народилася». Голос Леокадії Їржівни, яка не йшла, а пливла, лився мелодійно, контрастуючи з корундовим звучанням її південного ім’я і чужоземного по батькові.

Все мінялося, коли падав дощ. Спиридон Миронович не мав іншого рятунку, як брести просто себе, зачерпуючи черевиками воду. На такі оказії в нижній шухляді робочого столу приміщення, де спільний простір ділили дев’ять викладачів, кожний з яких мав у розпорядженні лакований стіл і дерев’яний стілець з високою спинкою, що впиралася в стіл позаду, чекали напівзакриті бежеві сандалі з вкладеними в них бежевими шкарпетками і лежав рушник. Спиридон Миронович перезувався, протерши рушником розмоклі ступні. В опалювальний сезон вішав шкарпетки на батарею; беручи час до часу прати, ховав у портфель, поруч із набраним на друкарській машинці текстом лекції, яку того дня вичитував. Знаючи матеріал напам’ять, Спиридон Миронович носив пожовклі аркуші радше за звичкою. Коли виділили кошти на публікацію, Спиридон Миронович по-джентльменському відступив свою чергу Юстині Іллівні, побоюючись, що через доступний наклад лекцій його поява в лекційному залі втратить сенс, а ще з поваги до того, як гармонійно поєдналося ім’я колеги з галуззю знань, якій вона присвятилася, досягши не менших успіхів, ніж чоловіки. «Ти завжди все віддаєш іншим», – зітхала Леокадія Їржівна. «Ти мав би вже власну книжку», – наполягала, урівнюючи збірку лекцій із загального права з любовними оповідками, які читала у двадцять, тридцять, сорок і п’ятдесят років. «Що я розповідав би тоді студентам?» – казав Спиридон Миронович. Перед його очима поставала молодь, яка конспектувала сказане, за що найретельніші отримували заліки автоматом. Конспекти Спиридон Миронович вимагав здавати і вдома знищував, рвучи та викидаючи на смітник, щоб не переходили з рук до рук – від старшого курсу до молодшого.

Коли падав дощ, Леокадія Їржівна намагалася не виходити з дому. Брала з полиці книжку, щоб гортати одне з тих оповідань, де пасажири пересуваються в закритих екіпажах, з яких струмками стікає вода. Коли з іншого боку, шукаючи прихистку, сідав який-небудь горобець, Вітько втуплювався в нього, несхвально помахуючи хвостом.

Береза, яку посадили за рогом разом з іншою нечисленною рослинністю, облаштовуючи землю навколо новобудов, зміцніла і виросла. Іноді в ній, яка навесні рясніла сережками, зависали штани чи рушник, що їх шибеник-вітер зривав із котрогось балкона. Влітку вона, як і крислата липа на подвір’ї по інший бік та трійко кленів перед будинком, на одному з яких колись давно висіла саморобна гойдалка, про яку нагадувало зарубцьоване місце в корі, створювала легкий затінок. Взимку, вкрита снігом, біліла та бірюзовіла, а на осонні бабиного літа її листя ряхтіло золотими прикрасами-сердечками. З мідного жолобка у стовбурі зацебенів сік, стікаючи до слоїка з невивітреним душком маринованих огірків, останній з яких Жак спожив на сніданок. Перевіривши надійність прилаштування, Жак полишив його наповнюватися.

Покидаючи на світанку дім, вирушав збирати плоди, які дарувала міська земля. Як яблука під яблунею, на якій росли, так порожні пляшки лежали поблизу лав, на яких їх було розпито, і Жак, якому спалося не так, як перше, і який здригався від дзенькоту розбитого скла зовсім не з тієї причини, як Матильда, прикидав, що з того всього до ранку вціліє. Весна його, який плуганився, переставляючи набубнявілі, мовби напоєні вологою талого снігу, ноги, сердила. Прагнув якнайшвидше проминути її і дотягти до пори наступної. Вернувшись після блукань до дерева і вихлюпнувши сік, у якому плавав недопалок, Жак написав оголошення: «Сміття не вкидати – березовий сік».

Мандруючи від бордюру до бордюру, від дерева до дерева, від лави до лави, від кварталу до кварталу, натрапив на того, на кого поклав вину за порожню торбу, споганений сік і поготів весну разом із набряклими колодами ніг. Незнайомець стояв спиною – низький, похилий, через що голова здавалася втягненою у плечі. Стиснувши пляшку, Жак заціпенів, терзаний непомірними, як на його вдачу, внутрішніми тортурами. Чуже обличчя промінилось щирістю, що межувала з наївністю, в якій, наче в дзеркалі, Жак упізнав себе. Тоді дурнувато стенув плечима.

– Я вчитель.

Від цього зізнання, проказаного просто й невимушено, наче на сповіді, щось тенькнуло в Жакові, й він присоромлено втупив погляд у лаву, якій бракувало дощок, у недопалки, докурені до самого фільтра, і невисохлий слиз плювків перед нею, затримавшись на розчавленому недоїдку помідора.

– Я працював учителем.

Незнайомець назвав номер школи, і Жакові тенькнуло вдруге, виразніше і жалісливіше, а з місця, де зазвичай нуртував голод, здійнялася печією буря сум’яття. «Всі ми ходили до школи, і це зобов’язує», – натомість Жак сказав:

– Були вчителем…

– Англійської. How do you do? Згодом завначем, звідки й витурили на пенсію, мов того Сірка.

– Малюк… – Жак іще не встиг що-небудь розважити.

Восени падали каштани, й однієї осені дорогою до школи каштан влучив Жакові в тім’я. То було біля входу на шкільне подвір’я, земля була всіяна плодами, шматочками розлущених кожушків, починався навчальний рік, і він, як завжди, вів малюка на заняття.

– Ваш син… – завнач зрозумів його.

– Мій малюк, – Жак мовби пригадував, – він такий… такий голопуцький був. Ми його годували і годували… трохи вайлуватий…

На Жакову щоку скотилась сльоза.

– А на прізвище?

Жак сказав прізвище.

– Ім’я?

Жак назвав.

– Давно?

Жак вагався:

– Років тридцять. Чи трохи менше.

– Здається, пригадую. Стривайте…

– Такий… – перебив його Жак.

– Учився в «А» класі, еге ж?

– Пам’ять у Вас… – Жак чудувався.

– Ет, не та, що колись.

– А він був старанним учнем, правда?

– Відмінником. Іноді мав четвірки, рідко.

Жак запишався – ще й зараз успіхи малюка здатні були прокинути в ньому гордощі. Вони сиділи на лаві, спілкуючись – про школу, малюка, учнів, тодішні часи. Жак довідався, що директор давно вже помер.

– Його ховала вся школа, славний був чоловік.

Жак кивнув.

– Потім усе змінилося… Знаєте, після того, як зі мною так обійшлися, мені туди й показуватися не хочеться.

– Розумію, – Жак простягнув пляшку. – Візьміть.

– Та я… Ви її першим знайшли.

– Ну ж бо, тримайте!

Якийсь час обоє мовчали.

– Малюк скоро ожениться, – тієї миті Жак не брехав: він свято в це вірив.

– З роси і води, – незнайомець сховав пляшку.

Коли збурені спогадом почуття вляглися, Жак відчув, як смокче загнаний у підпілля голод. Харчувався в різних місцях, його пригощали з чорного входу макаронами і задубілими тефтельками в одному з нових приватних закладів громадського харчування, найчастіше однак, як оце зараз, вертався їсти додому. На прикріпленому над порожнім слоїком оголошенні сторонньою рукою було дописано: «Смачно, дякую». Жак довго намацував у підкладці маринарки, куди провалювалися крізь дедалі більшу діру ключі. У холодильнику було порожньо – вранці домастив рештки паштету і звіхтував останній шматок квашеного огірка: Матильда уміла робити їх, як ніхто, за що він її любив, останнім часом якоюсь жалісливою любов’ю, від якої на щоку, як-от зараз, ні-ні та й скочувалася сльозина.

Алея Кленів, якою вирушив на післяобідню прогулянку, що після садово-городньої рапсодії прибрала неприкаяних форм вештання, була широкою і завершувалася в зеленій гущавині, де губилися тінисті стежки та доріжки. Прошкував уперед, крізь палист ряхтіли нерухомі хребти атракціонів, з яких іржа з’їдала рештки колись строкатого різнобарв’я. Ряди пофарбованих назелено лав, на яких ніхто не сидів, робили літню сцену ще відлюднішою. Коли патруль, який підійшов до нього, зажадав документів, Жак назвав адресу і своє прізвище, що здалося йому чужим. Колись у недільні дні він приходив сюди відпочивати з Матильдою та малюком.

– Ми приходили сюди з дружиною і з малюком, коли він ще був малим, а на сцені давали концерти і ставилися вистави. Малюк не любив гойдалок: його нудило.

Патруль давно пішов геть, Жак сидів. На озеро, що простиралося в долині, з вербою на острівці посередині опускалися сутінки. «Тарасова верба, – мовив. – З гілочки, яку привезли з Канева на стоп’ятдесятиріччя до дня народження великого Кобзаря». Біля пристані тулились іржаві катамарани. На кіоску, де продавали право на тимчасове користування плавзасобами, висів замок. Білий лебідь борознив тихе плесо.

– Пригадуєш, як ми їх годували?

Зашелестіли, відповідаючи, тополі.

– Ми давали тобі печиво, а ти кидав його у воду, – розповідав Жак.

Лебідь плив до берега.

– Якщо подумати, це було не так давно. Інколи здається, наче щойно вчора.

Лебідь вийшов на берег і розправив крила.

– І тоді все було, як оце зараз.

– По суті ж, нічого не змінилося. Озеро й лебідь…

Підійшовши близько, птах дивився на Жака, наче саме минуле впритул підступило до нього.

– Я приходив сюди з малюком, і ми годували тебе. Пригадуєш?

Загусали сутінки…

Якоїсь миті Жак відчув, що кишеня відстовбурчилася і щось тягне її додолу. Збагнувши, що то яйце, хотів надбити і випити, як у дитинстві. Люди ставили пастки, але тхір ніяк туди не ловився. Підозрювали борсука, одначе той не тікав, а гавкав – Жакові було смішно, що борсук гавкає. «Гав-гав!» – гавкав, як йому здавалося, по-борсучому, втішено котячись оболонню.

Щось змусило насторожитись. Бачив марево – діда, який лежав на землі, і щоразу, як його хотіла поцілити коса, вивертався, переміщаючись далі й далі, доки щез у проваллі.

Яйце Жак поклав під дране рядно. Поглядав, як він там, його скарб. Вкрай здивувався, як вилупилося щось недоладно сіре й ковтунувате. А як наморочився, годуючи з пипки і ложечки! Смоктав, показуючи, як смокчеться, вмивався потом, варив, близький до розпачу, кашки, одначе кепсько пропастеризоване молоко вурдилося, спонукавши перейти на суміші для дітей, яких не годують грудьми.

Водив його, підрослого, на повідку, доки усвідомив, що з живою істотою, ще й такою, яку сам виплодив, не обходяться. Усюди потикало свого носа чи то пак дзьоба. Куди йшов, туди й воно назирці. Змушений заробляти на хліб щоденний, віддав його в добрі чи такі вже, як були, руки, але тільки-но закінчувався робочий день, біг по нього. Воно ж тюпало вздовж дитсадкового паркана, стривожене і через це ще недоладніше, від чого Жакові краялося серце. «Тобі немає чого боятися, я тебе ніколи не покину», – загрібав із кишені зерно, на яке накидалося, визбируючи до останньої крихти. «Бідолашне, геть зголодніло!» – журився, дивлячись, як орудує розплюснутим жовтим дзьобиком. «Жовтодзьобе, – пестив, – ще рости й рости». А як дивилося на нього!

«Моя наука», – пишався, спостерігаючи, як опушене створіння тримається на воді. «Бодай не потоне, – притакував. – А в житті, яким воно є, це вже не абищо». Ще відданіше зводило на нього допитливі оченята, таке мале, наївне. Брав на руки і так ніс останні кількасот метрів додому. Запевнював себе (і його), що воно таке, як усі, і щоб не робило собі з того справи та й поготів замале ще, аби про таке думати.

П’ятирічного, Жак уперше взяв його з собою на риболовлю, де воно плавало, вправно тримаючись проти течії. «Близько не підпливай, – застерігав. – Зачепишся за гачок». Пірнуло сторчака, так що гузниця стала, мов поплавець – хай бавиться. Яке ж було ошелешення, коли випірнуло з рибиною в дзьобі. «Молодця», – похвалив, заохочуючи плисти до берега. Одначе як підпливло, рибу було вже з’їдено, і він напоумлював, що сирою не їсться. «Колись наші пращури їли її сирою, але то було так давно…» – Жак пояснював, хто такі пращури: «Дідо діда твого діда і так далеко-далеко назад». «Дідо?» – «Ну мій батько. Так як я твій батько, а то мій батько, у нього був його батько, а в того, звичайно, теж і так далі, бо як же воно без батька?» – Жак, як ніхто, це знав. «То я маю діда?» – «Авжеж», – брехав, кахикаючи. «Я хочу до діда! Я хочу до діда!»

Вдома воно знову згадало про діда. «Неодмінно поїдемо», – Жак зішкробував над смітником луску, але йому кортіло їхати вже. «Вже ні. Я чищу рибу, варю картоплю, ми їмо і лягаємо спати». – «Тоді завтра». – «Завтра теж ні, – треба було багато терпцю, – завтра ти йдеш у садок». – «Мені там не цікаво». – «Я працюю, – пояснював. – І не можу отак поїхати. Мене не відпустять, ще й насварять. Ти хочеш, щоб мене насварили?» Мотало головою: «Я лише дуже хочу до діда, тату». «Це від цибулі, – сказав, змахуючи сльозу. – Коли тримаєш близько до очей, набігають сльози». Олія, куди виклав шматки упереміш із посіченою полінцями картоплею, зашипіла. Як узялось рум’янцем, присолив усе і виклав на таріль, де якусь мить продовжувало шкварчати: «Не квапся, гаряча».

М’яса взагалі не їло, що зводив на карб свого невмілого куховарства. «Який з мене кухар? Ніякий». Подався до книгарні, достеменно не знаючи, де вона і чи взагалі там подібним торгують. Натрапивши на вітрину з книжками, несміливо зайшов досередини, де його очі розбіглися від розмаїття, примусивши забути, по що прийшов, тож якийсь час стояв, роздивляючись, насправді ж силкувався пригадати. Сяк-так призвичаївшись, вирушив уздовж стелажів, читаючи упівголоса назви, доки натрапив на одну, в якій було слово «кухня», схопив прожогом, хоч у книгарні, крім нього, інших покупців і не було. Гортав, і поволі до нього доходило, що то не та кухня – такої, де убивають і переслідують, не потребував. «Мені, будь ласка, таку, де не вбивають, а тільки готують їсти». З-поміж книжок з кулінарними рецептами, що, купно з подарунковою кухонною енциклопедією, містилися біля каси, вибрав ту, де найбільше йшлося про готування м’яса, проте описані там способи і рецепти, всі з яких він один по одному випробував, виявилися геть безсилими: воно й далі хотіло риби, до того ж сирої.

Радів, спостерігаючи, як поглинало салати, звичайний зелений охочіше за огірки й помідори, і сумував, коли надворі накидалося на траву. Навчав: «Людина траву не їсть». Казав: «Ти ж не з голодного краю». А ще: «Подумавши, що я тебе не годую, заберуть і віддадуть до сиротинця». Намагався гуляти на викладених бетонними плитами майданах, бродив заасфальтованими тротуарами, перестав прогулюватися туди, де періщив фонтан, в який лізло і брьохалося. «Вилазь! – наказував. – Застудишся і кашлятимеш». Виховання коштувало зусиль, тож роззувався і, закасавши штани, й собі ліз у воду. Від того, як воно, пухнасте і недолуге, дивилося, гнів згасав і невідь-звідки додавалося сили.

Так до решти і не розвіявши вагань, віддав до школи з математичним ухилом, що видалася йому серйознішою і надійнішою: «До школи з математичним ухилом шибеників не посилатимуть». Господи, як недоладно сидів на ньому шкільний костюм! Загальне першовересневе піднесення налякало його, воно стояло на шкільному подвір’ї, геть знічене, втягнувши шию і не наважуваючись звести погляд. Як лунав гімн, у Жакові здійнялася хвиля, наче сам іде в перший клас.

По двох роках записав його спершу на боротьбу – хай мужніє, а по тому, як тренер порадив віддати на якийсь легший спорт, перевів на плавання, де вже у сьомому класі малюк мав третій дорослий розряд. Виступав у республіканських змаганнях, посідаючи призові місця. Жак проводжав його, садовив у вагон, приглядаючись до пасажирів, наскільки їм можна довірити такий скарб, як свою дитину, тупцював і біг, набираючи швидкість разом з електротягом, який рушав, доки нитка, що єднала його і малюка у брудному віконці, не витримувала і рвалася. Незглибно самотній, чекав, приходячи на вокзал задовго до того, як виринав, вертаючись, потяг.

Малюк ще й досі їв сиру рибу, щоправда, потайки, Жак нітився і вдавав, що не помічає, вважаючи великою батьківською поразкою, що так і не прищепив манер. У змайстрованих на довжину підвіконня ящиках кучерявився салат, що його малюк споживав великими кількостями. «Може, йому всі необхідні речовини надходять із салату, такого багатого на мінерали?» – міркував Жак. «Мабуть, це все-таки не добре, їсти одноманітну їжу», – губився у сумнівах. «Треба рідку теплу страву, – казав, – бодай раз на день». Варив суп, витягаючи м’ясо, аби малюк нічого не запримітив. Його син – вегетаріанець. Малюк, який далі виступав у змаганнях, виплававши атестат зрілості, мав тепер новий дорослий костюм, в якому виглядав, утім, так само недоладно, як у шкільному. Коли напередодні випускного отримував паспорт, Жак прийшов у таке хвилювання, що скидався на розбурхане море. Фотограф заледве вписав його у вимоги до світлин для офіційних документів, вкотре поправляючи об’єктив: «Якийсь він у вас нестандартний». Піднесли келихи, від чого малюк швидко сп’янів, укотре продемонструвавши непристосованість до життя. Жак поклав будь-що залишити його в рідному місті, біля себе: «Такий завжди потребуватиме опіки». Нагороди допомогли запхати малюка у вищий навчальний заклад, де він майже не відвідував занять, представляючи на змаганнях факультет, інститут, місто, республіку.

Коли на четвертому курсі малюка ввели до збірної, яка мала виступати на міжнародних змаганнях, Жак, який вирушив із ним, уперше побачив столицю. Доки син тренувався, Жак блукав містом – великим і чужим, перекушуючи у кафетеріях та їдальнях, де вибирав найдешевші страви. Сидячи на лавах біля пам’ятників, дивився на голубів та клумби з квітами. Потім малюк простягнув у віконце паспорт, потім Жак почув, як заводяться мотори і перегодом побачив літак, що стрімко набирав висоту…

Жак сидів, хмільний від останніх подій – звістки про перемогу, зустрічання і офіційного вшановування, як їх наздогнало повідомлення про сумнів експертної комісії. «Це мій син!» – загорлав так, що із сусіднього купе застережно загрюкали. Домагаючись справедливості, оббивав пороги інстанцій, де до нього оберталися спиною. Незугарний пробити мур, склав лист у міжнародний спортивний комітет і, оплативши переклад, місяцями чекав на відповідь.

Відтак знову вирушав до столиці, тим самим поїздом, тим самим шляхом, борючись із сум’яттям, що вкидало його то в холод, то в жар. На призначену зустріч вирушив сам. «Я у справі мого сина», – черговий, який чув це вже, либонь, уп’яте, кивав, беручи слухавку внутрішнього зв’язку. Від хвилювання Жак не міг всидіти, то ж раз по раз зіскакував з крісла в кутку вестибюля поряд із фікусом. «На Вас чекають», – черговий назвав поверх і номер кабінету. «Ваш син…» – почав було уповноважений представник, проте Жак, кваплячись відвернути те жахливе, яке зараз буде промовлено, вигукнув: «Мій син – людина!» «Ваш син – лебідь», – Жакові продемонстрували висновок медичної експертизи. «Це його право бути, ким він бажає…» – Жак покидав приміщення в суперечливому, пригнічено-переможному настрої.