Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

21

До вагончика за міською межею, на порослий бур’янами й відділений від дороги лінією шелестливих тополь пагорб вів шутерний з’їзд. По інший бік, у долині, лежало перше село, над яким здіймалося півняче кукурікання і коров’яче мукання. Коли щільний туман огортав усе навколо, худоба вибредала нагору, в безцільному блуканні наштовхувалася на зелену хатинку і, зупинившись, втуплювалась у вікно, скидаючись на поторочу, якими кишать легенди краю, такого інакшого й дивного. З глибин туману долинав хрипкий оклик господаря.

По цей бік до пагорба підступало місто, зупинившись перед самим підніжжям – чи то в нерішучості, чи перевести подих. Цегляні вояки спиналися в небо. Частину багатоповерхівок було заселено, над іншими нависали стрімкі крани, доправляючи нагору металевою рукою цеглу і розчин. Територію довкола новобудов обплітала павутина доріжок, вздовж бордюрів з’являлися ряди молоденьких кущів, на латках із навезеним чорноземом спиналися саджанці.

Вирішального наступу так і не відбулося, будинки продовжили рости в обхід по рівнині, дедалі більше віддаляючись від пагорба. Згодом, коли новобудови оточать узвишшя, лише автошлях не дасть зімкнути кільце. На пагорбі нічого не змінюватиметься, шелестітиме листя і гойдатиметься трава; коли у вагончику вже ніхто не працюватиме, він стоятиме покинутий, а доріжка до нього, з якого облущиться фарба і в дощ стікатиме з даху іржа, заросте бур’янами.

Поява Матильди, яка чекала, доки автобус пригальмує й відчиняться двері, викликала пожвавлення серед пасажирів – робітників, що їхали на фабрику. Іноді вони відпускали жарти, відтак продовжували дрімати чи знову втуплювались у вікно. Їхні погляди байдуже ковзали краєвидом, автобус трясся й рипів. Якось Матильда стояла на зупинці, а коли їй здалося, що жде довго, подивилася на годинник. Автобус виринав з-за мосту, завжди о тій самій порі на верхівці здибленого хребта, звідки котився вниз, а тоді гальмував, розкраюючи світанок іржавим скрипом. Промчала вантажівка, розтрясаючи тишу, за нею два бобики з військовими номерами, після чого знову запала мовчанка. Була за чверть, потім шоста. Зашурхотіли березові віники підмітачів. Автобус так і не приїхав.

Від того дня, як уперше спізнилася на роботу, Матильда прошкувала на міський транспорт, що мав зупинку перед будинком культури. Переповнений, ледве пиркав, а як дорога брала під гору, здавалося, рухався не вперед, а назад. Тепер Матильда вже не мала часу, як тоді, коли її підбирав заводський автобус, прогулюватися серед трав і милуватися сходом сонця, що піднімалося на далекому обрії – у стороні, з якої приїхала в це тепер уже її місто.

Поміж пасажирів у міському транспорті траплялися знайомі, ще спохмурніліші, ніж раніше, обличчя робітників. У тисняві вони не впізнавали її або не звертали уваги, в салоні навіть узимку можна було задихнутися; руки тих, хто стояв ближче, відчиняли люки в даху і відсували шибки. Вітер розвіював спертий дух надиханого повітря, випускних газів, що проникали всередину, й одягу, просяклого людським потом. Стиснена чоловічими тілами, які не давали їй впасти і разом з якими подавалася допереду, коли автобус гальмував, Матильда їхала, і під час їзди замість зосереджених, грізних, втомлених, неголених облич і понурих міських краєвидів перед її очима зринала хатинка, в якій виростала, струмок, і тільки з того, як рухався очерет, було видно, що вода не стоїть, а тече.

Висипавши з переповненого автобуса, потік пасажирів сунув до фабрики, що отаборилася на рівнині задовго до житлових кварталів, навскоси через поле, протоптаною стежиною, тоді як Матильда линула вгору, одинока постать, яка відокремилася від людського потоку.

Здавалося, разом із животом, що дедалі зухваліше випинався під одягом, виростали невидимі крила, вранці виносячи на пагорб, а надвечір’ям уділ, на зупинку, що за день перетворювалася з кінцевої на початкову; часто вона була першою пасажиркою, а коли транспорту ще не було, сідала на лаву, біля якої стрибали і цвірінькали горобці та лежали недопалки. Водії влаштовували перекур, затиснувши цигарку зубами й відпускаючи її щойно тоді, як жар обпікав губи.

На початку восьмого місяця ангел-охоронець покинув її, і вона вернулася додому, провівши поглядом черговий переповнений транспорт. Змушена по декількох тижнях після повторних підрахунків визнати, що дев’ятий місяць також минув, Матильда склала валізку, з якою колись покинула рідне село над степом, і вийшла з дому, аби, прочвалавши півміста, опинитися перед входом, над яким красувався напис «ПОЛОГОВИЙ БУДИНОК», і ввійти досередини.

На лаві уздовж стіни сиділи жінки. «Ваш стукає? Мій, наче вар’ят. Ось послухайте». Матильда раптом спізнала втому – шляху сюди, останніх днів, усіх місяців, років. Матильді здалося, що це вперше, відколи покинула батьківську оселю, вона, яка всі ці роки йшла, відчула потребу присісти і відпочити. Гучний баритон назвав знайоме їй прізвище. «Мій чоловік», – Матильда стрепенулася. «Це Вас?» – хтось легенько поторсав її за руку. Врешті, вона зрозуміла, що викликають її. «Це що ж у нас робиться?» – гінеколог-хірург похитав головою. Матильда мовчала. «Не хоче народжуватися?» Матильда продовжувала мовчати. «Ну й правильно, в утробі комфортніше».

Її провели в інше, просторіше приміщення. «Мій чоловік», – сказала Матильда, здивовано відчуваючи, як стікає тепла волога. «Авжеж, Ваш чоловік». – «Він не знає, що я тут». – «Тобто, як не знає?» – «Ви з ним посварилися?» – «Не живете разом?» – «Мабуть, розлучена». – «Так вона і причалапала сама». «Ні-ні, – запротестувала Матильда. – Коли він збирався на роботу, я ще не знала». – «Що не знали?» – «Не знала, що вагітна?» – «Що подамся сюди», – її голос звучав тихіше й тихіше. «Треба сповістити…» – «Будь ласка», – прошепотіла майже нечутно, дивлячись на постаті, що розпливалися. «Адреса, – сказали їй, – назвіть адресу». Це було останнє, що долинуло до Матильдиної свідомості.

У чужих руках, хоч як намагалися втішити і заколисати, малюк жалібно верещав, над ним виводили «а-а-а», від чого верещав іще дужче, вловлюючи фібриками тільця і розуму коєне шарлатанство. Тоді йому тицьнули щось, і він жадібно обхопив його губками, знайоме й податливе, заходився спрагло смоктати, але нічого не витікало. Крихітне личко побуряковіло ще дужче, ніж перед тим, але, відчувши врешті смак солодкавого материнського молока, знеможене плаканням і смоктанням, заснуло.

Шлях із ясел на роботу Матильда проплакала, як і весь день і ще багацько днів. Йшла в бур’яни, в суміші обурення й розпачу проминаючи склепану з посірілих дощок вихідкову буду, де в дверях було вирізано серце, розщіпала промоклу блузу, дивилась, як порскає молоко, а тоді витискала його, зчавлюючи і масуючи груди. Мутні краплі зрошували рослинність, падали на пелюстки польових квітів на тендітних стебельцях. Після цього єднання з природою, яке мелодійні пташині переспіви доводили до розпуки, верталася, спокійна й порожня, у вагон, де продовжувала заповнювати таблиці, виявляючи не знане їй доти збайдужіння.

Запропонувавши на вибір ті або ті ясла (дитячий садок неподалік від сімейного гуртожитку, де тоді ще жили, був переповнений), виконкомівська працівниця мотала головою, спершу заперечливо, потім нетерпляче і насамкінець роздратовано. Матильда не мала виходу. Грудні діти не були новиною – всі батьки десь працювали. Ясла були в новому мікрорайоні, на шляху до роботи, неподалік від маршруту, яким користувалася. «Вважайте, Вам пощастило». Матильда також уважала, що їй пощастило – щастя відносне й мінливе. В кількох будинках уже вирувало життя, інші добудовувалися, тоді як неподалік спиналися свіжі фундаменти. Розрахований на весь мікрорайон, дитсадок здали в експлуатацію разом із першими багатоповерхівками. Групи були наполовину вкомплектовані дітьми з інших районів, чиї батьки так само, як вона, їздили працювати на околицю міста.

Їй, яка тримала в одній руці сина, в іншій його плюшевого ведмедика, поступалися місцем, наскільки це взагалі було можливо в салоні, де найменший рух збурював тисняву й ремствування. Маючи о такій досвітній порі вкрай мізерні шанси потрапити досередини, Матильда смиренно пропускала один громадський транспорт за іншим, проводжаючи поглядом автобуси, що рушали, обдаючи зупинку важкою хмарою випускного газу і захлинаючись кашлем моторів.

«Беріть таксі, мадам!» – крикнув хтось із глибини салону, задерикувато й насмішкувато, коли Матильда попросила закрити люк. «Вона з грудною дитиною», – осмикував котрийсь із ближчих пасажирів, а інший хтось, хто стояв трохи далі, додавав: «З двома». Після цього прокочувалася друга, не така активна хвиля невдоволення. Одні матюкали транспортне управління, що випускало в годину пік кілька розвалюх, інших обурювала поява немовлят у переповненому громадському транспорті, за що покладали вину на матір, вдаючись до фамільярно-зневажливого: «Куди рипатися в таку рань!» «Вона, як і ми, на роботу», – інцидент вичерпувався, люк причинявся.

Працюючи на рівні з чоловіками, обслуговуючи верстати, куховарячи в задушливих, заклубочених гарячою парою кухоньках і виробничих їдальнях, висаджуючи на плиту і знімаючи казани, в яких булькотіли страви, жінки, які їхали в автобусі, не брали участі в перепалках – зрештою, як і більшість чоловіків. Не маючи нікого, хто меншеньких няньчив би, а старших водив до школи, віддавали дітей до інтернатів, бачачись на вихідні, іноді раз на місяць. Від зустрічі до зустрічі взаємне відчуження зростало, доки наставав день, коли перед ними стояли дорослі чужі люди і вони не мали один одному що сказати.

Від ясел дитсадка, що лежав у глибині мікрорайону, затулений від дороги рядами будинків, Матильда добиралася пішки. Коли хлоп’я підросте, вона вряди-годи братиме його з собою, де воно теплої пори сидітиме перед вагончиком, а вона, раз по раз відриваючи погляд від нормувальних таблиць, щасливо дивитиметься, як воно бабрається, наповнюючи відерце, висипаючи й розрівнюючи грабельками камінці та придорожній пил; заґавившись, Матильда знаходитиме його в траві, куди воно заповзе назирці за жуком-рогачем, наслідуючи рухи цієї тоді ще не такої рідкісної комахи. «Він у Вас не бере участі в колективі», – одначе Матильда не дуже слухала.

За дощів, що лили тижнями, автобус нагадував душогубку: досить було відчинити вікно, як усередину вхльоскували водяні струмені. Матильда тривожно спостерігала, як син уві сні посапує, тоді відводила погляд і дивилась у вікно. Цівки, що стікали шибкою, приглушували тривогу. Дощі були першим, що вразило її, коли приїхала в цей край. Затяжні, вони перетворювали дороги на бездоріжжя, одяг промокав до останньої нитки, тиньк на будинках темнішав від мокроти, білизна висіла тижнями не просихаючи ні надворі, ні в приміщеннях.

Початок опалювального сезону перетворював дощ на пригоду, Матильда спізнавала не знане до того відчуття, химерну (можливо тому, що нову) форму затишку, брала до рук єдиний англійський роман своєї невеличкої бібліотеки, в якому дощі балабанили навперебій зі зливами за вікном, а тумани розмивали силуети дерев напроти. Ще не заміжня, бігла з подругами в кінотеатр, ховаючись від зливи під однією на всіх парасолею.

Скинувши туфлі, що наповнювалися водою, наче човники з нещільним дном, і перезувшись в інші, що чекали в кутку вагончика, Матильда сідала до праці. Бувало, дощ спадав шквалами, вітер виривав парасолю, шарпав краї, викручував спиці, краплі сікли обличчя. Матильда міцніше закутувала немовля, ховаючи від шалу негоди, що повстала на неї. Коли крихітне личко заходилося плачем, Матильда наспівувала заспокійливу пісеньку, ще щільніше загортаючи вилогою пальта. Сердилася на дощ і вітер, що не давали йти.

Іноді хтось із пасажирів, відвернувшись до вікна, снідав. Опівдні Матильда спускалася з пагорба вділ, де ліворуч, у тому самому корпусі, що й прохідна, розташовувалась їдальня – велика довга коробка зі зміщеним убік парадним входом. Надвечір відчинялося крайнє вікно, що виходило на вулицю, і з нього допродували залишки – присохлий хліб з котлетами, який купували ті ж робітники, закінчивши зміну. Матильда перетинала прохідну, виходила на подвір’я, зробивши декілька кроків, знову заходила досередини, через інші двері, оббиті металом, над яким білими літерами на блакитному тлі тулився напис «ЇДАЛЬНЯ».

Обід починався рівно о першій, Матильда приходила на кілька хвилин раніше, часто встигаючи розрахуватися перед тим, як приміщення наповнювалося робітниками. Черга посувалася вздовж прилавка, руки робітників механічно сягали по суп і головну страву, щотижня ті самі харчі в тих же поєднаннях – гарнір і котлети, що складалися з розмоченого у воді й перемішаного з цибулею та часником хліба.

Матильда брала суп, до нього хлібну скибку і каву, від якої ширився цикорієвий аромат. До склянок із мутним компотом, у яких на дні плавали розварені до невпізнання рештки яблук, волокна і шкірки слив, а також кісточки, що нагадували молюсків, Матильда не доторкалася. Тамуючи спрагу, робітники спорожнювали напої швидше, ніж встигали дійти до місця, де на збитому з дощок підвищенні тронувала касирка, нашпилюючи на металевий стержень талони і скидаючи понаднормовий хліб до плетеного кошика.

Матильда сідала на вільне місце, обідала разом з робітниками, які мовчки жували, напинаючи вилиці, тоді як її думки заполонював син – крихітне створіння, віддане під опіку ясельних няньок. Коли їй здавалося, що чує, як він тихо сопе, суп смакував краще і веселіше паношилася рослинність на пагорбі. Іноді кликав її, тоді була сама не своя, а робочий день, як на лихо, не хотів завершуватися.

У неділю вирушали до парку і малюк засинав швидше, ніж досягали лави в облюбованій заглибині відлюдної алеї, де вгорі шелестіло листя. В парку кишіло білками, які здиралися деревами, влаштовували перегони, бігли спинками лав. Сполохані необережним рухом, блискавично тікали, припадали до стовбура і, посмикуючи пухнастим хвостом, невдоволено тріскотіли.

Заглибина виводила назад на доріжку, що мережали парк, пролягаючи між деревами, перехрещуючись і вигинаючись, відгалужуючись від головної алеї та її рукавів. На такій доріжці її син зробив перший у своєму житті самостійний крок.

22

Половина книжок хатньої бібліотечки була оснащена дарчими надписами, дати під якими вкладалися здебільшого в одне десятиріччя. Відібравши ті, де не було іншого письма, крім літер поліграфкомбінатів і скупих чорно-білих ілюстрацій, Матильда вирушила на базар, на якому асортимент сягав від картоплі і буряків до хатніх капців, кондитерських виробів і плюшевих іграшок. Так натрапила на «КУРЯЧІ НІЖКИ ЗАДНІ»; її спантеличило, як невпізнанно змінився світ і як безнадійно вона відстала.

Матильда торувала шлях між будинками, попри катальпи, що росли в цьому місті, відколи за муром розташовувався монастир, і тепер, коли там було подвір’я музичної школи. Дійшовши вигнутим дугою тротуаром до світлофора, Матильда чекала, коли перемкнеться світло, тоді переходила на інший бік, де, залишивши осторонь сліпучу позолоту церковних бань, під якими розлягалося квиління смичків, спраглих вирватися з памороку учнівства в піднебесся чистої музики, простирався міський ринок. На ньому, якому не видно було кінця, панували велелюддя і метушня.

На початку вулиці стояли будинки, по один бік старі, по інший п’ятиповерхівки. Тротуар уздовж історичного ансамблю звужувався так, що доводилося переходити на протилежний бік. В одній з цих старих споруд жили її знайомі в розділеній перегородою кімнаті комунальної квартири зі спільною кухнею, колись частин одного просторого помешкання. Жахливі умови компенсувало центральне розташування – досить було спуститися сходами вділ, дійти до перехрестя і завернути ліворуч, як відкривалася панорама на головний майдан.

Втративши з ними зв’язок, Матильда не відала про їхнє життя, як, утім, і вони про неї. Вже й самого будинку, в якому жили, з дерев’яними сходами, що, порипуючи, вели на другий поверх, не було; на його місці тулилася присадкувата п’ятиповерхівка – з тих, у яких голова, коли підвестися на повний зріст, зачіпає світильник, руки, розправляючи ковдру, черкають стелю, вікна нагадують середньовічні бійниці, а тиньк починає обсипатися ввечері того дня, як його здали в експлуатацію – типова забудова вісімдесятих. Молоді сім’ї, що мріяли про власне житло, аби лише якнайшвидше втекти з гуртожитків із туалетом у кінці коридору, спільною кухнею, де на електроплитці працювала одна конфорка, і душем у непровітрюваному підвалі, ні стан новобудов, ані їхній вигляд, утім, не бентежили.

Позбавлені історії, яка за ними стояла, їхні імена пролунали Матильді з не знаною доти відчуженістю. Вікна їхнього помешкання, під якими знадвору тулилися янголи, виглядали на вулицю. Втративши крила, янголи нагадували покараних грішників; шматки ліпнини відпали, спотворивши сповнені лагідної невинності зарум’янені личка, доки було знесено й сам понад сторічний будинок – старіших у цьому місті, вік якого вилічувався числом до нього принаймні чотирикратним, майже не було. Матильда звела погляд до вікна з фіранкою і крокусом у високому горщику. Через розташовані неприродно низько над тротуаром долішні поверхи складалося враження, наче новобудова потихеньку западає в землю.

Першим поривом було зайти в цей новий будинок, піднятися на другий поверх і подзвонити в двері помешкання з надією, що вони відчиняться і на порозі постануть її знайомі, відреставрувавши свою власну історію й історію Матильдиних із ними стосунків, проте ноги зненацька понесли далі, вбік, геть від базару. Незчулась, як опинилася перед сходами, що вели до кованих металевих дверей, обидві частини яких стояли навстіж, мовби запрошуючи досередини. Матильда ступила на кам’яну плиту, що випиналася назустріч, потім на другу, третю.

На вході горбилися прохачі, скоцюрблені чоловік і жінка – наче скульптури, що, згідно із задумом, належали до ансамблю; вони шамкотіли і простягали руки, канючачи милостиньку. Матильда міцніше притиснула до себе картату сумку, на дні якої покоїлися томики без присвят і яку марно пробувала здати назад у мережу «ВСЕ ПО 2 ГРИВНІ» після того, як в іншому місці побачила такі самі по гривні п’ятдесят. Із вікон під склепінням лилося всередину сонячне світло, а в нішах панували маєстатичні півсутінки, на тлі яких витанцювало свічкове полум’я. З кожним промовленим пошепки словом образ Божий осяювався яскравішим ореолом, лагідна доброта його усміхнених очей зачарувала Матильду, через що збилася з ладу, злякалася і, не доказавши молитви, дременула; їй услід закалатали дзвони, кожний бамкіт штовхав стусаном, відносячи далі й далі, доки, опинившись у скверику, знеможено опустилася на лаву.

До неї зверталися, освідомлюючись, чи з нею все гаразд, на що Матильда закивала – вона тільки присіла перепочити, відсапатися, почитати книжку, так, книжку, вона мацала навколо рукою, шукаючи торбу, з якої дістала томик і, розчахнувши першу-ліпшу сторінку, втупилася в написане, тоді як чуйна пара, перезирнувшись і стенувши плечима, рушила своїм шляхом. До Матильди ще долинув мелодійний жіночий голос, якому відповідав чоловічий; обоє гомоніли про неї, від чого Матильда ще глибше втупилась у сторінку і літери почали розпливатися, наче свинець топився на сонці. ТІЛЬКИ ТОБІ, ТОБІ ОДНІЙ, СКАЗАВ ВІН, УКЛЯКНУВШИ… Матильда затріснула книжку.

Розмістилася біля гастроному, який видався їй таким рідним, як для заблукалої у водних стихіях шлюпки бухточка. Тут із розміреною невпинністю пульсувало життя, щодня на тротуарі розкладали товар перекупки, а наприкінці тижня селянки з поближніх сіл приторговували молоком, сиром і зеленню. Матильда поклала книжки на розпластану на землі сумку, неподалік від перекупки з пачками цигарок, які та за найменшої небезпеки ховала за пазуху.

Навколо торгівки смаженим соняшником, яка безперестанку їла й плювала, за день назбирувалося повно лушпиння. Поблизу метушилися голуби, вряди-годи якому-небудь одчайдухові горобцеві щастило поцупити насінину, тоді торгівка вибухала прокляттями. Зрідка перехожі зупинялись, і вона відмірювала соняшник у газетний скрутень.

Найжвавіше точилася торгівля цигарками, і тільки книжок не потребував зовсім ніхто. Насінниця пішла, прихопивши з собою ящик і стільчик – із тих компактних і складаних, що їх беруть на відпочинок. «Гріє задницю, потім торгує», – буркнула перепродувачка цигарок. Матильда стрепенулася, не готова до подібних одкровень. Потрактувавши мовчання як заохочення, цигарниця провадила: «А гранчак… Від її чоловіка – отого, який уночі, мов той вовк заводить. Поцупив у забігайлівці, а вона в нього конхвіскувала. Кажуть, лупцює сердегу. Нібито через неї і спився – а який красень був…». Мрійливий тон останніх слів нагадав Матильді осінню квітку, що, блякнучи, відлунить весною.

«Ви підіть на книжковий базарчик», – узявши у перекупки цигарки із покрученою назвою ҐОЛУАЗ, незнайомець став першим і єдиним перехожим, який заговорив до Матильди, й хоча не зацікавився жодною з викладених книжок, Матильда була невимовно вдячна. А вночі їй снився город і сонях. «Я тебе розбудив, бо вже ранок, – сказав, колихаючи жовтогарячим волоссям. – Твій ранок, Матильдо: ти не маєш права його проспати». Тому, що народилася навесні, батько з матір’ю називали її Весняною Квіткою. «Потруси мене», – мовив. Матильда не змогла до нього торкнутися, і тоді сонях сам струснув палахкою чуприною. Зачерпнувши зернини, що сипались і сипалися, Матильда побачила, що тримає в долоні друковані літери.

Змарнувавши тиждень і ладна розлучитися з книжками за символічну ціну, ба навіть подарувати їх, якби лише хтось поцікавився, зупинився, узяв до рук, Матильда знову вирушила на пошуки, попростувавши тим шляхом, що й попереднього разу, лише тепер уже не роззиралася на будинки, не згадувала ні ангелів з оббитими крилами та спотвореними лицями, ні знайомих, які з перспективи часу і змін, що зазнала урбанна субстанція однаковою мірою, як життя і пам’ять, що все це тримає, могли тепер сприйматися за епізод дійсний так само, як і за вигаданий. На перехресті Матильда підвела погляд рівно настільки, аби побачити, що показує світлофор, мерщій сховавшись від сліпучої позолоти церковних бань, куди знову тягла її невидима сила, якій не змогла б опертися, якби не згадка про недавню пригоду, що спонукала її до такої ганебної втечі.

Й ось закінчилися церкви та будинки, обірвавшись раптово, над подолом, на весь обшир заполонений ринком, чиї ятки й центральне шатро нагадували табір кочівників, що стали на перепочинок. Із наближенням виразнішала строкатість запахів і товарів, лункішали голоси вантажників, вимагаючи звільнити прохід. Чим тільки не торгували на ньому, який розрісся, поглинувши прилеглі території, давно і повністю проковтнув пустище, розчищене свого часу під спорудження житлового масиву, замість якого, зведеного загальним занепадом нанівець, ріс, мов на дріжджах, базар.

Ряди за рядами тяглися промислові товари, ятки зі спідньою білизною та весільними сукнями, головними уборами і спортивним взуттям, одяг переходив у побутову хімію, турецькі мила, що пахли доокіл інтенсивними ароматами, французькі парфуми з етикетками відомих і мало відомих виробників, пластикову тару й розмаїті оздоби, невичерпний кіч, який наповнював вільний простір за склом родинних креденсів, порцелянові коники і склодувні жуки, гіпсові янголи і статуетки міфологічних красунь, декоративні тарелі й перламутрові вазочки. Далі основною та найбільшою площею заволоділи продуктові товари, починаючи від картоплі й закінчуючи копченою сьомгою, знайомою «РЯБОЮ», де в вітрині лежали виставлені напоказ курячі грудки, задерті догори лапки, складені копицею печінки і серця. Тільки кутка, в якому пропонували би книжки, найглухішого і найтемнішого, не було на всьому цьому бенкеті, що його на ніч призупиняла своїм скреготом велетенська брама. Матильда рухалася між рядами, притискаючи книжки до себе, мов близнюків-немовлят. Її сприйняли за сектантку, одну з тих, які стоять у людних місцях з ілюстрованими історіями на біблійні мотиви і заговорюють до закоханих пар у скверах, пропонуючи «Його безмежну любов».

Вдруге покидала оболонь тлуму з відчуттям поразки – на все Його воля, який збаламутив спершу приязним усміхом, через що забула слова молитви, чкурнула, а потім опиралася, не даючи себе спокусити. Обравши інший шлях, яким востаннє прошкувала дуже давно, тюпала вузькою доріжкою, протискалася між припаркованими автомобілями і перебігала через дорогу, доки вперлась у парадний вхід із навстіж розчиненими дверима, за якими на першому поверсі в картотеці, що зберігалася в довгій шухляді, було також її прізвище, ще дівоче, згодом виправлене на прізвище її чоловіка, яке було також прізвищем їхнього сина.

Матильді пригадалось, як прийшла до книгозбірні записати його, якому виповнилося дванадцять років. «Ми записуємо від чотирнадцяти», – сказали їй, запропонувавши брати книжки на свій читацький. «Я хочу, – заперечила Матильда, – щоби мій син почувався, як дорослий». Матильда таки домоглася, аби її сина записали в бібліотеку, і даючи йому квиток, сказала: «Нехай буде тобі талісманом розуму і допитливості», залишившись задоволеною своїм побажанням. Небавом хлопець перечитав усі доступні довідники про риб, а позаяк на всю бібліотеку їх виявилося два, зичив поперемінно, вивчивши напам’ять і спізнавши відтак велике розчарування у книгозбірнях, приваблюваний, одначе, живим кутком, в якому примістився акваріум із декоративними рибками.

Подовгу сидів над ілюстрованою кольоровими зображеннями енциклопедією моря, дивився на риб, сам завмираючи, наче риба. Його увагу привертали вкладні, що розгорталися, відкриваючи таємницю розвитку морської фауни, від найдавніших часів до сьогодення, зі сторінок сходили дивовижні істоти, заполонювали океан-уяву, ширяли, росли і розмножувалися, видозмінювалися, вертаючись урешті до початкової форми. Кити, акули, дельфіни, скати, мурени примушували занедбувати домашні завдання, школу, вчителів, клас, вигулькуючи не тільки на зоології, а й під час математики, хімії та інших занять. Відкопиливши губу, чим сам уподібнювався до морського окуня, силкувався їх перемалювати. Коли сидів і вечеряв, Матильда збирала шедеври, втішаючи себе, що її син принаймні не дальтонік, бо єдине, що йому вдавалося бездоганно, – добирати яскраві кольори…

Зайшовши в під’їзд, Матильда рушила сходами вгору, де мовби чатуючи на неї, з тіні вигулькнула постать у бронежилеті й маскувальному однострої. Погасивши недопалок об прикручену дротиком до поручнів бляшанку, охоронець зміряв її відсутнім поглядом. «Я сюди», – пояснила Матильда йому, який, притримавши двері, ввійшов услід за нею. Що бібліотека під охороною, її нітрохи не здивувало: в такі бездуховні часи, як сьогодні, книжки – правдивий скарб.

Її не збили з пантелику віконечка з приспущеними жалюзі, що звужували без того крихітний простір для спілкування. Від часу, як нею користувалася, бібліотека перетворилася на маленьку твердиню. Матильді здалося, буцім таким чином книжки надійно вбезпечені від посягань, зокрема, й довідники про риб, а разом із ними пам’ять про сина – ті часи, коли плекалося стільки сподівань!

Витягнувши свої, Матильда поклала їх на виступ – такий короткий, що їй довелося підперти їх собою. Вона ладна була розлучитися з ними за невеличке відшкодування, а як нічого не запропонують, передати безкоштовно, написавши на кожній: «Бібліотеці у дар від мого сина, який користувався нею свої допитливі, романтично-мужніючі підліткові роки». «То був неповторний час», – і хоча так було, як вважала, цього останнього Матильда вирішила не вписувати…

– Вам, жіночко, що?

На неї дивилося обличчя, ще майже юнка, якою й вона була, щоправда, дуже давно, – з тих, які закінчують профтехучилища, називані тепер коледжами, і в час загального безробіття тримаються за низькооплачуване місце.

– Я… хотіла… бібліотека…

З незв’язно проказаних слів дівчина у віконечку вловила «бібліотека», чого виявилося досить, аби осягнути в загальних рисах, про що йдеться.

– Книжки треба вертати вчасно, – дорікнула не надто суворо, ба навіть із ноткою жартівливості. – Вам слід було зробити це щонайменше рік тому. Тепер уже пізно.

– Я, – виправдовувалася Матильда. – Ви мене не так зрозуміли. Я хотіла б їх продати… подарувати.

– Мені? – гримасу здивування юнка в віконечку інстинктивно прикрасила осміхом.

– Так, Вашій бібліотеці… – потвердила Матильда.

– А Ви бачили, куди заходили?

Таке запитання образило її – Матильда не була тут давно, проте не настільки, аби забути, що бібліотека є бібліотекою.

«Бібліотека є бібліотекою» Матильда промовила вголос, на що не забарилося молоде і вродливе обличчя – могло бути її невісткою або й – Матильда зітхнула – онукою:

– У нас не бібліотека. Ви перебуваєте в банківській установі.

Хоча то був лише банк, а не бомба, вибух виявився таким потужним, що викинена його хвилею надвір, Матильда ніяк не могла прийти до тями. Згори на неї саркастично позирала вивіска СНБ – СПРАВДІ НАДІЙНИЙ БАНК, районна філія. Достоту на цьому самому місці колись висіла табличка, звіщаючи, що тут розташований відділок обласної бібліотеки.

«Куди ж поділися всі ті сотні й тисячі бібліотечних книжок, разом із довідниками про риб у морях та океанах?» – дивувалася Матильда, міцніше притискаючи свої, ще так і не сховані жалюгідні скарби, доки через двісті чи триста метрів переконала себе, що несе частинку врятованої публічної книгозбірні.

На цьому тлі все, що залишилося незмінним, виглядало бутафорно: будинок, у якому розташовувалася бібліотека, а тепер банк; темний коридор, колись освітлений тьмавою лампою, жевриво якої поширювало тепло в передчутті маленького книжкового царства, а тепер навіть світло дня не могло розвіяти сутінків, що гніздилися кількома східцями вище; шлях, що відділяв банк від базару, як свого часу бібліотеку від пустища, коли ще нічого не вказувало, що переслідувана і таврована спекуляція розіллється, заполонивши все навколо.