Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

9

Незапам’ятних часів, коли річка, подрібнивши гірські брили, відступила в напрямку, де через багато сторіч виросло місто, вивільнену рівнину заполонили дерева. Й ось тепер людська рука відкидала їх крок за кроком назад. Залишившись посеред городу і нагадуючи про те, як іще недавно ліс підступав до самого села, пень не встиг потемніти, а його плато з безліччю грубших і тонших кілець нагадувало про колишню міць – про стовбур, що тримав і живив соками могутню споруду кількасотрічного дерева; спинаючись над землею, він перехнябився на один бік і частина коріння стирчала в повітря, посвідчуючи, що його вже звідси хотіли раз витягнути, та він не дався. Жак відкладав вирішальну зустріч.

Й ось стояли вони, троє людей – чоловік, жінка і син – супроти нього одного, відчуваючи дивну ніяковість зайд, що вторглися не у свої володіння.

– Це ми ще подивимося, хто кого! – розпалював себе Жак із перебільшеною задерикуватістю, покликаною притлумити голос провини, що долинав із глибин єства – звідти, де пам’ять про далекий-далекий час, як людина жила у злагоді із природою.

Зараз вона була їхнім суперником, стримувала, розсипавши каміння, коли ж визбирали, виставила найзатятішого вояка. Обмотузавши, Жак спробував потягти – де там; взялися втрьох – марно; хилили вліво і вправо – ні руш.

– Упертюх! – гарикнув Жак з неприхованим визнанням.

Підкріпившись, вони з новим завзяттям заходилися відтинати і перепилювати коріння, яке з одного боку стирчало над землею, мов напнуті линви, а впоравшись, обкопували місце, відділяючи пень від землі, позбавляючи його соків, що, здавалося, й досі напували його нездоланною силою. Аж коли натужно загудів мотор і напнувся струною трос, тоді, та й то не відразу, пролунав глухий тріск, мовби зойкнуло, йдучи з життя, скалічене, але ще притямне створіння.

Почувалися ніяково, спантеличено.

– Відтягни його в поле, – сказала Матильда.

– Хай залишається, – Жак вагався. – Адже це і його земля.

Верталися втомлені, приголомшені, спустошені перемогою.

Навесні довго не сходив сніг. Від гноївок за селянськими стайнями розповзалися жовтуваті струмки, збираючи дорогою вологу талого снігу. Тільки-но пригріло сонце, дороги занурилися в калюжі, а невдовзі стали непроїзними. Залишивши автомобіль край села, Жак вибирав місця, де було не так глибоко, проте вже за кілька десятків метрів у черевиках чвакало. Роззувся, і холодна вода з рештками недоталого снігу обпікала ступні.

Скинувши смушеву шапку, пень бовванів над землею, де ще не встигли оселитися людські сади та хатини. Жак умостився на ньому, підібравши ноги й опершись на них підборіддям. Знизу здіймався холод, згори млоїлося перше весняне проміння. Порівняно з крижаною землею, деревина видавалася майже теплою. Долинаючи від лісу, розірвав навколишню тишу скрекіт птаха – раз, удруге, втретє.

З гаража додому Жак чвалав босоніж; почеплені шнурівками за дужки відра, в якому гойдалися залишки пророслої картоплі, звисали додолу його шкарбани. Звертаючись до власника кавової лади, який саме вигулькнув із проїзду, сторож скрушно похитав головою:

– Щось воно з Марковичем не теє.

Щонеділі лада з водієм за кермом, жінкою та донькою вирушала до приміського ресторану, де подавали борщ з вушками, на величезній пательні шкварчало м’ясо, а в облаштованій під гуцульський стиль залі з гучномовців-тумб, заклечаних запорошеними вишиваними рушниками, гоцали, розшвиргуючись приміщенням, коломийки.

Він був завідувачем бази, вона грала не першу, але й не останню скрипку в міському відділі освіти. Ця остання обставина одного дня привела Жака й Матильду на поріг їхнього помешкання – Жака з букетом троянд і пляшкою коньяку, Матильду з коробкою шоколадних цукерок. Розмістилися у вистеленій туркменськими килимами вітальні. Як здавалося, що топиться у м’якому фотелі, Жак робив хапливі рухи, які дещо вибивалися з неквапного темпу розмови.

Завідувач бази та його дружина виявилися людьми гостинними, позбавленими пихатості заможних і добре влаштованих міщан; не будучи номенклатурниками, належали до прошарку, який, однак, мав безпосередній доступ до благ матеріальних і духовних, що легко конвертувалися в матеріальні, чому Жак і Матильда були яскравим підтвердженням. Жак і Матильда пили чай з широких плитких чашок, що їх господарі називали піалами, Жак наминав канапки з ікрою. Завдяки сприянню цього подружжя синові шкільні справи в ділянці, що провисала, загрожуючи дати тріщину, покращилися.

«Якби не були такими доброзичливими, можна було би подумати, що гидують», – підсумувала Матильда їхій другий, невдалий візит, коли вони з Жаком прийшли висловити вдячність. «Вони плавають у достатку», – знизав плечима Жак. «Авжеж, їм смішно з наших цукерок», – згодилася Матильда. «Вони зробили нам неоціненну послугу», – нагадав Жак. «Ти їхню дочку бачив?» – Матильда змінила, насправді ж лише врешті підступила до теми, яка її, власне, й цікавила. «Дівчина як дівчина», – Жак не знав, що сказати. «Нашому б таку пару», – висловилася прозоріше Матильда.

– І що воно з ним? – дивувався сторож.

– Отак подивитися, наче безхатченко.

– Чи божевільний.

– А був порядним.

– Такий час, що й порядні пускаються берега.

– Усе змінюється.

– Щось діється з людьми. Оце щойно руру привозив, тепер босяка плентається.

– Руру?

– Атож. Нащо вона йому, запитаєте?

– Справді. Може, будується?

– Газогін прокладає.

– Жартуєте.

– З Сибіру в Європу.

– Та ну!

– Ха, – багатозначно вигукнув сторож.

Сторож, який випитував усіх про все і за роки праці знав чимало небилиць, недолюблював Жака. Відчуваючи це, Жак намагався прослизнути в гараж непоміченим, через що сторож проникався ще більшою підозріливістю. А що, як вона крадена?

– Застудиться, – похитав головою завбази, дивлячись услід босоногій постаті, яка віддалялася.

– Загартовується, – процідив сторож, наче його було заскочено на чомусь гарячому.

Матильда запопала Жака в ліжку – у светрі, шалику, в’язаній шапці, що їй не сподобалося, ні блиск у його очах, коли прохрипів їй назустріч: «Весна».

Весна розібрала Жака ще на роботі. Процокотівши зубами, опівдні доплуганився до медпункту, звідки медсестра відіслала додому.

– Тату? – харамаркав, утупившись невидющими очима в Матильду, яка стояла над ним із теплим питтям.

– Ти мариш, – але він, здавалося, не чув.

– Тату, то я, – белькотів.

Обклавши охопленого лихоманкою чоловіка оцетними компресами, Матильда опустилася на стілець і відчула втому, наче всі роки враз навалилися на неї. Куплений колись на перші спільні гроші стілець, на якому вже давно облущився лак і вичовгалася матерія, якою було обтягнене місце для сидіння, залишився зараз її єдиною опорою.

– Тату, я одружився.

– Спи, – зітхнула Матильда.

– У мене малюк…

Ступав розпеченими жаринами назустріч землі, що мріла попереду. Дійдеш – твоя. Вогонь пік ступні, а він ішов, закусивши, щоб не закричати, губу, і як доходив до кінця, почув голос батька, якого втратив…

Відколи батько, воскресінням якого Жак не встиг навтішатися, відійшов удруге, того разу назавжди, в Жакові оголилося провалля, що мало одну й ту саму нав’язливу подобу втупленого в нього ока. Ховали нічної пори в саду, що похило спадав до кам’яного подвір’я. Без проводжальників і труни. Поклавши тіло у полотно. Наче поділяючи їхню скорботу, на свіжу землю зійшла роса. Тулився, затінений деревами і порічником, хрест без дат та ім’я. І тільки як наставала осінь, могила рясно вкривалася плодами.

Прогріте пізньовесняне повітря повнило груди, лагідна прохолода нічим не нагадувала про зимові морози та бездоріжжя березня. Може тому, що вірив у чудодійну силу, мед поставив Жака на ноги, проте він раз у раз зупинявся відсапатися, так що Матильда була вже далеко попереду. Вряди-годи метал дзоркав, наштовхуючись на заховане в землі каміння.

З термоса здіймався літеплий запах вареної картоплі. Жак доїдав її, вимащуючи рештки хлібом. Коли не було вже нічого і в ті місяці, як із прилавків зникав хліб, залишалася картопля – її варили, смажили, запікали; терли на деруни і вимішували під зрази, робили начинку для пирогів і товкли на ліниві вареники, додавали до тіста і поливали мутною борошняною юшкою.

Незчулися, як літо похилилося до кінця, мов обтяжений соками колос. Їм кортіло побачити плоди землі та рук своїх, випередивши дощі, що невдовзі литимуть без угаву, затоплюючи все навколо, проникаючи в оселі, насичуючи одяг, просотуючи вологою мури, доки одного дня, скільки сягало око, лежав сніг.

Жак укотре встромляв заступ, і вкотре, нагнувшись, дошукувалася плодів Матильда. З обережністю, на яку тільки був здатний, Жак розгортав землю, щоб, почувши Матильдине «Жодної!», супроводжуване зітханням, що скидався на стогін, вигукнути «Не може бути!», заперечуючи мовби не Матильді, а природі.

Вони завважили її одночасно, дрібну, замурзану.

– Ось вона!

– Обережно!

Схопили, наче могла зникнути, мов та примара.

– Яка манюня, – примовляла Матильда, як над живою істоткою, очищуючи від землі.

– Хоч така, – белькотів Жак.

Грудка виявилася камінцем, що їх вони визбирали сотні й тисячі та які траплялися й далі. Притулившись одне до одного, наче шукаючи прихистку, Жак із Матильдою стояли в тупому безмов’ї. А таки назбирали кілька тузенів – врожай, вирощений через багато років потому, як покинули батьківські гнізда. Втішалися, наче подружжя, яке по тривалих роках сподівань дочекалося дітей. Втупившись у газету, Жак слухав, як шкварчала на кухні, просякаючи часником та олією, картопля. Виповзши через кухонні двері на коридор, духмяний аромат поповз у віддалені закутки, щоб окублитися у найвіддаленішій кімнаті – спальні. Й уже не таким важливим видавалось Матильді, що чистити її, дрібну, було не меншою карою, ніж вирощувати і збирати. Жакові, який відклав газету, тим паче.

Жакові, який, ходячи тут щодня, уподобав облицьовану випеченою цеглою двоповерхову садибу з дашком над входом, ніяк не щастило з’ясувати, чи має будівля з того боку, побачити який з вулиці годі, балкон. Будинок мовби помилково заблукав у не свої широти, опинившись південніше, ніж надиктовувала його архітектура. Такі траплялися на вулицях прибалтійських міст, куди Жак вирушав у відрядження, мов за кордон. На тій іншій планеті, де він прокидався, переспавши ніч, були універсами з кошиками на вході, доглянуті вулички і скверики з лавами та майданчиками.

Фантасмагорія брижила розум, після справ забивався в куток вокзального кафетерію, однаковою мірою окрилений, як і зморений. Із задуми Жака виривав мелодійний жіночий голос з акцентом, який спілкувався з ним через гучномовець, повідомляючи про його потяг. У ще більшому сум’ятті Жак сідав у вагон, аби наступного дня вийти звідти із відчуттям, ніби повернувся з книжки Андерсена – тієї першої, яку малюк купив сам.

Коли щастило завершити справи раніше, Жак, уплівши у відомчій їдальні рибну юшку і подвійну порцію дерунів з оселедцем, усамітнювався на лаві відлеглої алейки в якому-небудь парку, де сидів, обхопивши руками портфель, доки йому робилося добре, майже як у невагомості, що вкутувала зовні, однак більше зсередини лагідною периною. В такі миті йому хотілося залишитися назавжди тут, де його ніхто не знає, навколо ростуть сосни, а вгорі, перекрикуючи шум моря, ячать чайки. Жакові, який на мить забував про Матильду і малюка, здавалося, що він – хтось інший.

Тільки-но оаза садиб залишалася позаду, збоку виринали багатоповерхівки, яких тоді, як отримував гараж, у цьому місці не було: всі вони виглядали на один копил, із недбало наліпленого тиньку вгадувався їхній молодший вік. Вижила, притулившись над самою дорогою, жменька дерев’яних халуп із садами з потаврованою ґудзами репаною корою. Прагнучи сонця і простору, рослини подавались у протилежний від новобудов бік, скидаючись на застиглі у втечі істоти. На урізаних людських подвір’ях порпалися кури, походжав півень, здивовано глипаючи на автомобілі, що шурхотіли повз паркан, і геть байдужий до панельних почвар, які нависали над ним сотнями вікон-більм.

На останній перед перехрестям садибі у марному змаганні з новобудовами за минулий рік виріс ще один поверх, з балконом-кружґанком, оточеним балюстрадою з бокатими гіпсовими стовпцями. З цією садибою Жак мав свої, нікому не звірені інтимні стосунки, підгодовуючи собаку, який полюбляв вискакувати на вулицю.

Ось і зараз, упізнавши Жака, пес вимогливо гавкнув, проте цього разу його осмикнув владний голос господаря. Не вступаючи один з одним у розмову, Жак і господар садиби віталися, як знаються і вітаються люди, не поєднані жодними іншими нитками, крім шляхів, що приводять до тієї близькості, яка рано чи пізно спонукує виявляти мінімальні знаки взаємної уваги. Уже кілька тижнів Жаків погляд зашпортувався об скидані на подвір’ї будівельні відходи, з яких визирали ще майже цілі цеглини.

– У таку рань?

– До гаражу.

Жак остаточно зупинився з намотаною довкола зап’ястя торбою з рештками свинячої ратиці, на якій Матильда зварила холодець, одначе почастувати пса у присутності господаря Жак не наважився.

– Сідлати коня?

– Атож.

– Поскачемо?

– На город, – потвердив Жак.

– О, – мовив чоловік, який працював начальником зміни на підприємстві, розташованому між цвинтарем і дорогою, що спадала до річки. – І давно, маю на увазі город?

– З минулого літа, – відказав Жак. – Точніше, з початку осені.

– А я й не знав.

Жак вибачливо знизав плечима.

– Далеко?

– За Зубрами, – пояснив Жак.

– Мальовнича місцина.

Жак зітхнув:

– Каміння… Визбируєш, а йому кінця-краю не видно.

– Будуватись, либонь, плануємо? – поцікавився начальник зміни і сам же й додав. – Що за город без хатини?

– Планую, – погодився Жак, покосившись на насип.

– А-а, – махнув той рукою. – Все ніяк не вивезу – машину годі оформити.

Жак кивнув.

– Колись і питати нікого не треба було, – докінчив Жаків співрозмовник.

Начальник зміни знав, що Жак підгодовує його вовкодава, і бачив, як восени підбирає опалі з дерев на вуличний тротуар плоди.

– Як щось підходить, можете забирати. Тільки там майже саме сміття.

– Трохи цегли.

– Ет, відходи, – начальник зміни махнув рукою. – Нічим іншим посприяти, на жаль, не можу. Тепер усе доводиться силоміць видирати. І нікого не цікавить, що ти все життя проувихався.

Жак кивнув.

– Не ті часи. Думав розбудуватися, доньку із зятем переселити, онуки ближче були б, а так тільки дах підняв і все.

– Онуки?

– Троє. Найменший позаторік народився – ще під столом пішки ходить, а вже з характером. А діда любить, – задоволено розповідав начальник зміни. – Лише от дочка свариться, мовляв, привчаю на руках сидіти. А я кажу: то й його, що посидить, поки малий.

– Атож, – погодився Жак, подумавши про свого малюка, якого теж колись носив на руках, а ще на коркошах.

Крім багажника безкоштовних, переважно надбитих цеглин, Жакові – за пів ціни – перепав ще й цемент.

– Нажився на нас, – не вгавала Матильда.

– Цемент подорожчав, до того ж спробуй дістати, – нагадував Жак.

– Гадаєш, він його купував?

– Виписав. Звідки я знаю?

– Хіба не знаєш, як виписують?

– Яка різниця?

– Тобі ніколи немає різниці…

– Цеглу задарма віддав, – виправдовувався Жак.

– Сміття.

– Міг викинути.

– Нащо, як ти це за нього зробив, ще й подякував?

Ощадячи цемент, Жак сипав шутеру та піску щедріше, ніж вимагали пропорції, і якби щастя не усміхнулось у вигляді цегли, яку Матильда таки вибила на роботі (вартість вирахували з її заробітку за максимальною, як їй здалося, ціною), фундаментом усе б і завершилося.

Тієї самої зими, коли хатину, на добудову якої забракло кількох сотень, якщо не менше, цеглин, замело снігом, Жакові й Матильді припинили виплачувати зароблені гроші.

Повідомивши про затримку, віконце їхніх бухгалтерій замкнулося, щоб більше ніколи вже не відчинитися.

– Збудувалися? – начальник зміни гукнув Жака, який, не маючи чим почастувати пса, прошкував протилежним боком вулиці.

– Не добудував, – Жак підійшов ближче.

– Не пофортунило.

Жак знічено кивнув.

– Що вдієш – криза. Хто ж знав, що подібне настане? Раніше, то й слова такого не знали – не те що тепер: варнякай, що хочеш. Скільки поверхів?

– Немає поверхів.

– Я на Вашому місці горище розбудував би. А мешкаєте?

– Та все там само, – Жак показав рукою в напрямку, звідки прийшов.

– Пригадуєте, як казали, мовляв, буде ще й на нашій вулиці свято.

Жак пригадував; вулиць багато, а свято, якщо ще колись і буде, – не факт, що на їхній.

– Місто треба покидати, – начальник зміни підніс палець. – Скрутні часи настають, у такі й блат не врятує, не те, що колись.

– Ех, – Жак зітхнув. Швидкими картинами пропливли перед ним сад, ставок із коропами, ротонда, в якій полюбляли сидіти удвох із Матильдою, – пропливли і так само, як пропливли, розтанули.

– Зволікати не варто, – мовив начальник зміни і, перекинувши тему, запитав. – Кажуть, вода зникла?

– Гаряча, – потвердив Жак. – Щось ремонтують.

– Надовго?

– На місяць.

– Брешуть. Попам’ятаєте мої слова.

Жак знизав плечима.

– Я ось що, – мовив начальник зміни, назвавши знайомі Жакові вулиці. – Там склади розформовують, начебто під будівництво нового масиву.

Жак кивнув.

– …Хоча моя думка, – продовжив, – кашу заварили, щоб ласий шмат загребти: Ви тільки уявіть, скільки гектарів і майже в центрі.

– Загребти?

Начальник зміни окинув Жака недовірливим поглядом:

– Приватизація воно називається: хто що поцупить, того й буде.

– Ага, – Жак кивнув, проковтнувши подив.

– Дарма, – відмахнув тему начальник зміни. – Там шифер лежить, який усе одно на смітник викинуть.

«Мені б цегли ще», – промайнуло.

– Куйте залізо, доки гаряче, а там доленька ще щось підкине.

Складений стосами шифер узявся мохом і лише в місцях, де його колись скріплювали, зяяли діри. У суспільстві, де економічні відносини будувалися на негласній угоді, згідно з якою кожний тягнув, що міг, Жак із Матильдою належали до відносно вузького прошарку аутсайдерів, який обходився винятково своїм заробітком, з якого обоє ще й умудрялися щось відкладати.

– Не зловлять, – ні гич не второпавши, Жак вірив у сказане начальником зміни. – Це вже кінець.

– Кінець?

– Усьому кінець.

Матильда вжахнулася.

– Шифер ось-ось викинуть.

– Ти впевнений?

Жак не був упевненим:

– Начальник зміни сказав.

– Сказав… Звідки він знає?

– Він усе знає.

– Знає, – переживала Матильда, – тільки як щось, відповідати нам, не йому.

Щоразу, використовуючи причіпний багажник, Жак з удячністю згадував Омеляна Лопату. Ось і зараз: їхній автомобіль нагадував здатну пересуватися хатину, в якій даху більше, ніж житла.

– Невже його поскладали тільки для того, щоб викинути? – дивувалася Матильда, заціпенівши на передньому сідаку автомобіля, що котився, повільно завертаючи з однієї вулиці на іншу.

– Як не ми, все одно хтось узяв би.

10

Такої картоплини, як оце зараз, Матильді, скільки живе, ще не траплялося. Вряди-годи з чорно-білих світлин, опублікованих великим форматом, що заповнював порожнечу місцевих газет, усміхалися грибники та рибалки з незвичайними трофеями, мов діти з цяцьками.

«Мадам шукають насіння рідкісних квітів?» Матильда ніколи не помічала цієї крамниці, що аж просилася, аби на неї звернули увагу. Яскраво-червоні пелюстки неонової квітки, що цвіла над її входом, здавалося, шепотіли: «Заходь, завітай, не вагайся». «Флорист хрестоцвітного розряду, – відрекомендувався, запрошуючи Матильду досередини, продавець. – Особливі замовлення». «Я шукаю насіння пелюстрої хризантеми», – Матильда й згодом не була до кінця певна, проказала те дивне речення вголос чи тільки помислила.

«Ви власник крамниці?» – Матильда зашарілася. «Що ви! – заметушився продавець. – Я лише продавець». «А власник?» – діловим тоном, наче фіговим листочком, Матильда хотіла затулити сум’ятливу наготу свого запелюстреного бажання, проте коли з її губ спурхнуло оте «Я шукаю агрокартоплю…», вона збагнула, що промовляє не вона, а хтось невидимий і невідомий послуговується її довірливою вдачею. «Це не моє „агро“!» – хотіла було запротестувати, одначе голос слухався не її, а слів, що мовби заповзялися її бештати і чихвостити, дражнити та осоромлювати: «Атож, картоплю!». «Картоплю, атож», – повторював, пританцьовуючи, продавець.

Нарешті продавець сказав: «Ми торгуємо насінням рідкісних квітів, тієї ж таки, як Ви її назвали, пелюстрої хризантеми». «Не я її так назвала!» – хотіла і не могла обуритися Матильда, тоді як продавець, висунувши шухлядку, вже показував і ховав назад пакуночок. «Для Вас, мадам… Якщо Ви та, яка шукає картоплю…» «Так», – мовила Матильда з пристраснішою наснагою, ніж тоді, коли багато років перед тим виходила заміж. «Якусь певну, як Ви її назвали?» – допитувався продавець, і Матильда відповідала: «Велику, з якої родила б велика. Велика й рясна». – «Велика й рясна, – пожвавився співрозмовник. – Велика й рясна виростає у снах, у яких восени настає весна». «Наша дуже мала», – скаржилася. «Ні, це не жарт, – правив своєї візаві, – а цитата. З вірша». Матильда не знала такого вірша. «Не дивно. Цей вірш не такий відомий, як інші. І все ж. Ви хотіли, якщо я не помиляюся, картоплину?» – «Відро, – пояснювала, – для городу». – «Знаю, за містом», – кивнув. Матильда розгубилася. «Більшість городів за містом», – поквапився розвіяти її сумніви продавець: «Боюся, цілого відра ми з Вами не нашкребемо, та й я був би не я, якби навантажив таку делікатну жіночку, як Ви. Але щось я Вам запропонувати зможу».

Вздовж стін, від підлоги до стелі, здіймалися, наче в аптеці, шафи з шухлядами, на яких рябіли латинські написи. «Хвильку-секундочку, – примовляв продавець, легкограйно висуваючи і засуваючи шухлядки, виймаючи і кладучи на місце корінці, колбочки і пакуночки. – Ага! Ось і вона». Картоплину від звичайної відрізняв хіба бузковий відтінок. «Не кваптеся розчаровуватися, – вловивши її сумнів, запевнив, розшаркуючись перед Матильдою в білій аптекарській хламиді, защіпненій темно-червоною трояндовою кокардою. – Розчаруватися завжди встигнете».

«Стривайте, – загорнувши в папір, продавець перепинив Матильду. – Це ще не все». Він простягнув флакон – такий, в якому зберігаються розчини. «Це дуже важливо. Без цього нічого не вийде». Матильда прийняла флакон з удячністю. «Флакон – закон, закон – у флакон, – приспівував, випроваджуючи її за поріг, й усе це видалося Матильді химерним і чудернацьким, – а картопля – то тільки літера. Літера, мітера, квітера…» Щойно дорогою Матильда згадала, що забула розрахуватися.

«Цього разу ми не садитимемо картоплі». Жак пробував заперечити, покликався на торішній, дещо щедріший врожай, одначе Матильда не поступалась: «Це було торік. Торік ми садили звичайну». «А чим твоя не звичайна? Нехай вродить більша, але й це не факт», – просторікував Жак, спостерігаючи, як, відкривши флакон, Матильда прискає місце, в яке щойно опустили бульбину.

Небавом із землі вигулькнув пагінець, що через місяць був уже стовбуром, а в червні – усіяним цвітом деревом. Матильда переможно, а Жак спантеличено споглядали величезні бузкові пелюстки. Жак був упевнений, що дерево вигналось просто так, адже перед тим тут уже росли дерева, чому пень був найкращим підтвердженням, а ще рештки коріння. Проте коли через якийсь час дерево заплодоносило, Жак і собі проникся вірою в диво.

Перший плід їхнього картопляного дерева гепнув того самого дня, коли на алеї, що вела до міського парку, почали тріскати кожушки каштанів. Жакові знадобилося обох рук, щоб підняти і подати його Матильді – отак якийсь час вони тримали удвох, мов на розраду старості, що була вже не за горами.

Занедбавши все інше, Жак із Матильдою плекали дерево, воно ж дарувало їм дивовижні свідчення вдячності. Час до часу Жак схиляв Матильду продати надлишок урожаю, тим паче, що його не в змозі були спожити (картоплини вистачало на тиждень), однак щоразу наштовхувався на глухий мур.

Якось, коли знову настав час збирання і городники скоцюрбилися над грядками, Жак із Матильдою підвели погляд, проте із завжди таких щедрих гілок звисали де-не-де, наче на поглум, поморщені ґараґулі. «Це все ти!» – зойкнула. Від здогаду, що пронизав її, Матильді захотілось здійнятися птахою в небо, від квиління якої зашелестіло би листя дерев у переліску.

«Ще смієш!» – докоряла. «Немає вічних дерев, – Жак захищався. – Колись і це мало всохнути». «Якби не ти, воно й далі плодоносило б». – «То все літо. Ти ж бачила, яке спекотне». – «Але ж ми поливали!» – «Водою». – «Водою!» – обурювалася Матильда. «Бо твій флакончик закінчився». – «Неправда, ти прекрасно знаєш, що я принесла новий!» – «Тоді від чогось іншого». – «Заради нічого не вартих папірців!» – «Я не продавав! – кричав Жак. – Чуєш, не продавав?!» – «Тепер воно всохне…» – не йшла, а летіла, наче справді перекинулася птахою, проте не було крамниці із квіткою, що спалахує неоновим цвітом, а двірник, метучи тротуар, тільки байдуже знизав плечима.

– Іноді дивовижні сни привереджуються, – промовила Матильда, беручи зі столу порцеляновий заварник, зелені боки якого прикрашали пелюстки квітів із чорними крапками осердь, а з горлечка звисало укрите брунатним накипом металеве ситко.

– Угу, – Жак жував бутерброд.

– Ще заварки?

Додавши заварки у Жакове надщерблене горнятко, Матильда відставила заварник на підвіконня. Чаю Матильда так і не полюбила, а цикорієві та житні напої не могли замінити їй аромату справжньої кави. Вишикувані на полицях продуктових магазинів пакунки з написом «КОФЕ» містили сурогати, в яких кавовими були лише назва і колір. Любов до кави Матильда завдячувала літературі. У ті осяйні моменти, коли у вітринах поряд зі звичними крупами з’являлись у прозорих торбинах зеленуваті кавові зерна, Матильда купувала кілограм, два, іноді й три.

У країні буків і грабів Матильда стояла за газовою плитою, досмажуючи напівсирі боби, що їх потім розтирав схожий на барильце млинок, – призначеному для подрібнювання перцю, йому було байдуже, що молоти. Матильда крутила корбочку, і він слухняно виконував рух за рухом.

Кава допомагала ступити на ту сходинку, з якої можна було починати день. За кавою розвиднювалися молозивні ранки, і навіть коли плівка з молодим власником кавової плантації суттєво потьмянішала, кава продовжувала парувати над емальованим кухлем, поширюючи заворожливий аромат. І це не те що не було перебільшенням, а навпаки, лише приблизним описом відчуттів, які розбуркував дивовижний напій у Матильді, доки одного дня дільнича терапевт, вимірявши тиск, порекомендувала якнайшвидше із цим покінчити – їй, чиї стосунки з кавою налічували не один рік і навіть не десять! Матильда започувалася раптом самотньою. Дрібна банкнота, застромлена в паніці у медхалат, пом’якшивши вердикт, цілком скасувати його не змогла.

Замість поліетиленових торбин із блідими кавовими зернами у вітринах продуктових крамниць та мінімаркетів заряхтіла кава польського, італійського і німецького фасування, замість індійської, яку привозив колись із відрядження Жак і запаси якої давно вже вичерпалися, з розмаїтими, незвичайними і привабливими візерунками, розчинна, у зернах, мелена – переставши раптом бути дефіцитом, вона стала водночас недосяжно дорогою, тож Матильда розглядала це розмаїття, крутилася неподалік від перших приватних кав’яреньок, покрадьки вдихала аромат, що виповзав назовні, вряди-годи дозволяла собі, приховуючи від Жака, однісіньку філіжанку. Ось, нарешті, й вона дожила до омріяного часу, коли було все.

Іноді вона «забувала» запарити чай, і Жак, байдужий до таїнства кавування, неохоче сьорбав гіркуватий напій, підступний вплив якого йому не подобався: перехлестуючи його власний, даний природою безтурботний настрій, він так само хутко залишав по собі порожнечу, в якій чутно було, як скрегочуть на зубах, мов навіяний вітром пісок, нерозчинені фуси.

– Уяви собі дерево, таке крислате, як дуб, тільки замість жолудів на ньому росте картопля, величезна картопля!

– Картопля… на дереві…

– На дереві!

– І ми збирали її…

– Атож!

– Цікаво, чи можливе таке насправді?

– Звідки ж тоді беруться сни?

– Наснитися може будь-що, – не сумнівався Жак, більшість сновидінь якого стиралася одночасно із прокиданням, одначе сьогодні він теж мав що розповісти.

– Але ж хлібне дерево існує!

– Можна подумати, що на ньому ростуть батони.

– А що ж?

Жак не знав, тож залишив запитання без відповіді.

– Знаєш, – мовив, кусаючи бутерброд, – мені також снилося.

– Дерево?

– Ні, що я загубив інструкцію.

Матильда мало не образилася: тут картопля завбільшки з гарбуз, а Жак зі своєю інструкцією! Картина постала перед її очима в усій виразності, з якою вона пережила її вві сні.

– Інструкцію з вирощування картоплі…

Жак розповів, як, вернувшись із наради в директора, керівник відділу запитав, хто з них городники. Жак нерішуче підніс руку: в їхньому відділі город отримали троє працівників, поміж них він. «Це, – сказав, обернувшись до нього, керівник відділу, – для тебе».

Керівник відділу простягнув аркуш із написом «ІНСТРУКЦІЯ з грамотного вирощування картоплі». Інструкція містила три основні та один додатковий розділи: «Як правильно садити картоплю», «Цінні вказівки з догляду за коренеплодом», «Про збирання врожаю» і «Настанови до правочинного зберігання». «Підпишися», – мовив керівник відділу, підсуваючи папір із розграфленою таблицею, і Жак накарлюкав підпис, що був дзеркалом його вдачі.

Коли у вересні вантажівка з номерами чорноземної області висипала картоплю до обнесеного металевою сіткою кіоска, Жак із Матильдою, як завше, зайняли чергу. Сусідці, яка звернула їм увагу на те, що мають город, Жак із Матильдою відповіли мовчазним, трішки ображеним знизуванням плечей. Люди завантажували автомобіляі, плуганили наповнені коренеплодами лантухи додому, у навколишні п’ятиповерхівки, де варитимуть, смажитимуть і запікатимуть куплене до кінця весни і початку літа.

Відділивши привізну перегородкою, Жак і Матильда починали сезон своєю. Від чищення крихітних грудок Матильді коцюбилися пальці й німіли крижі. Тоді вона підсувала низький стільчик, куплений для сина, коли йому було три роки. У цьому занятті Матильда вбачала тривання відплати за прагнення власної землі, що почалася разом з її отриманням. Під зиму, доконана дрібнотою, Матильда нагадувала Жакові, що в підвалі зберігається також велика («Ти, напевно, забув про неї» або «Подивися, як там вона, чи не почала, бува, псуватися»), одначе Жак із затятою послідовністю не сприймав натяків.

Якоїсь зими, дивлячись, як наповнюється відро, вони дійшли відкриття збирати відпадки, вивозячи їх навесні на город, де ті перетворювалися на добрива, чим Жак із Матильдою на ще один крок наблизилися до того, що фізики називають вічним двигуном, а історики, говорячи про середньовіччя, замкненим, або натуральним, господарством.