Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

– Кулько! – покликав, не озираючись.

Щойно на головній вулиці Жак засапано зупинився. Знудило його геть раптово, і він виблював, тримаючись за ріг будинку. Йшов, похитуючись, наче пияк, а позаду покірно трюхикала Кулька.

3

Жак дзвонив і дзвонив, марно вовтузячись у заблокованому зсередини замку. Нудота відступила, і тільки у скронях то наростав, то спадав біль, наче гупали обухом.

– То ви? – до нього нарешті долинув Матильдин голос.

Кулька нагострила вуха.

– Знаєш, скільки я вже видзвонюю? – переходить у наступ Жак.

Матильді раптом здається, що не такий він уже в неї поганий, хай розсіяний, зате не напивається, як інші, не бешкетує і приятелів не водить. І син їхній, за яким умліває. Наче спотворене віддзеркалення її власного, постало за порогом обличчя Жака. Матильда звелася навшпиньки, зазираючи через плечі, від яких тхнуло гаражем і вулицею.

– А син?

– Син… – пересилюючи біль, протягнув Жак.

– Де мій син?

Жак недолуго скинув плечима:

– Малюк…

– Де він?

– Не хоче.

– Що не хоче?

– Вертатися.

– Як?

– Так.

– Кажи негайно, що сталося!

– Нічого.

– Надворі темна ніч!

– Затявся і край.

– Ти ж батько!

– Батько…

Те, що він батько, дало Жакові сяке-таке прояснення, подібно до сонячного променя, що торує шлях крізь туман. Якби його воля, Жак почепив би собі стрічку, як на параді, аби його бачили, ЩАСЛИВОГО БАТЬКА СВОГО МАЛЮКА.

– Ти сказав йому, котра година?

– Ще б пак.

– А він?

– Проситься.

– Що означає, проситься?

– Будь ласонька, таточку…

– Таточку!

– Так і сказав! – Жак удав ображеного.

Стук у скронях помалу вщухав.

– їдеш по власного сина і не маєш авторитету привезти додому!

– Малюк голодний, – перебив Жак, відчувши посмоктування, – просив бутербродів.

– Бутербродів… – простогнала Матильда.

– Подумай, якби ти була у такому віці.

– А ти в якому?

Жакове обличчя перекосилося подобою усміху.

– Я їду з тобою, – вирішує зненацька Матильда.

Такий поворот збиває Жака з пантелику – як ото вітровій скидає з голови капелюх. Жак роззирається в пошуках рятунку:

– Тісто!

– Тісто…

– Глянь! – кричить мало не на радощах.

Упевнившись, що Матильда біля тіста, яке, перебравши вінця, розповзлося по столі, Жак прокрадається до вітальні. Висунувши шухляду, хапає автомобільні ключі й хутко зникає в туалеті, де його й заскочує Матильдин голос.

– Я зараз.

Жакові робиться легко і добре.

– З тобою все гаразд? – освідчується Матильда.

Жак відчиняє двері.

– Ходімо.

Кулька зіскакує з килимка. Клацає, замикаючись, дверний замок.

– Сходинок одинадцять і не менше, – Жак підніс догори вказівний палець. – Зарубай це собі, Кулько, на носі.

Одна, дві, три, чотири, п’ять…

– Починай лічити з тієї, на якій стоїш, – повчав Жак, рахуючи сходинки.

Протиснувшись між ним і стіною, Кулька біжить попереду.

– Ось так ти побувала майже вдома. Я тебе неодмінно запрошу, – мовив Жак і вже не так упевнено додав. – Колись іншого разу.

На фіолетовому, наче шкільне чорнило, небі сяяла скибка місяця.

– Ти, напевно, голодна.

Вловивши зміст його слів, Кулька подерлась на Жака.

– Стривай, поділимося по-братньому.

Жак перебував у тому пориві щедрості, що народжується з усвідомлення вихрещеного в купелі спільних випробувань приятельства. Кулька, присівши і метучи хвостом по землі, заскавуліла.

– Тримай! – мовив, підкинувши спершу одне, потім друге кружальце, приречені безслідно зникнути в безодні псячого кендюха.

– Не гіпнотизуй, ти свою порцію змолотила, – прошамкав Жак. – І мою також.

Позаяк Кулька не відступала, Жак мусив покласти край:

– Гаразд, ось третій бутерброд, але ковбаса в ньому для малюка. Будь справедливою.

Зрозумівши, що Жак більше нічого не запропонує, Кулька покірно трюхикала поруч. Вони перейшли на протилежний бік і рухалися вздовж паркана, як Жак раптом зупинився:

– Хочеш, я тобі щось покажу?

Жак відхилив хвіртку, як і передше, не замкнену, пропускаючи собаку вперед. Опинились углибині саду – в обіймах тієї тиші, в якій сюрчать цвіркуни і мовчать птахи. Раптом Кулька нагострює вуха, а вже наступної миті з гавкотом кидається до корча, все враз зіпсувавши. Не чекаючи, коли спалахне світло, притьмом покидають сад.

– Я хотів показати тобі їжаків.

Слухняно підібгавши хвіст, Кулька дивилася на чоловіка: «Я ж тільки хотіла побавитися».

– Побавитися, – буркає Жак. – У чужому саду не бавляться.

Лизнувши його долоню, Кулька заквапилася далі.

– Маєш рацію. Мусимо поспішати. Їдемо по малюка. Подивимося, що йому там нарибалилося. До риби ти як?

Тут і там з-над парканів звисало галуззя, спонукаючи Жака то пригинатися, то відхилятися. З одного подвір’я над самісінькою дорогою росла груша, її огрядні плоди глухо гепали на асфальт, поширюючи навколо виннуватий душок підгнилої м’якоті, над якою день у день роїлись оси. Жак спрагло впивався в перестиглу медвяність. Раптом Жак бачить пом’ятий карбованець. Банкнота розбуркує думку про морозиво – те, із салону, полите сиропом і притрушене тертим печивом.

– А ти, Кулько, взагалі знаєш, що таке морозиво? – запитує Жак, і йому здається – він майже упевнений, – що пес ствердно киває.

Матильда надає перевагу плодово-ягідному, що смаком нагадує заморожений кисіль.

– Люди, Кулько, мають різні вподобання. Я полюбляю вершкове, малюк – крем-брюле, а ти?

Найкраще морозиво в молочному барі, з десяток років як переселеному в нову будівлю у стилі, що його через черепичний дах на різьблених сволоках називають гуцульським. На вихідні до «Пінґвіна» стікається всеньке місто. Чекаючи, доки звільниться столик, Жак розглядає жовтодзьобого пінґвіна над входом, що вилискує біло-чорним оперенням: «Привіт, пінґвіне! Не бере тебе час, друзяко».

– Тобі теж, Кулько, перепаде, – запевняє Жак.

Він уже зараз купив би морозиво, якби не замкнені о цій порі магазини.

Що їх об’єднує? Син? Роки? Випадкова зустріч на зупинці, безглуздість якої наче підтверджує, що життя – серія випадковостей, які заступають одна одну в дедалі швидшому темпі. Вони з Жаком – невільники, прикуті ланцюгом до ґалери. Матильді пригадується пісенька її юності. Як небагато потрібно, аби почуватися щасливою. Ти лише усміхнися – і щастя оселиться на твоїх устах… Матильда дістає з підвісної шафки коробку, на якій намальовано польові квіти – маки й волошки. Сипле просмажені зернята у млинок – протягом лічених хвилин аромат кави заполоняє помешкання.

На відміну від югославських мештиків і модних сумочок, кава не продається по маленьких містечках, куди вони полюбляють навідуватися. У ті рідкісні миті, коли нікуди не квапиться, Матильда, відсунувши скло, бере з полиці латиноамериканський роман. Її книгозбірня налічує два і пів десятка давно перечитаних, до того ж по кілька разів, творів – колись задля неї час мовби уповільнював біг. Кожний роман мав свою пору – затяжний осінній дощ, літо після відпустки, коли до понеділка, в якому вони з Жаком виходили на роботу, залишалося три дні.

Оправлений у коричневий шкірзамінник з індіанським божком, що витанцьовує, заражаючи безтурботною жвавістю, латиноамериканський роман чудово доповнює Матильдину каву. Матильда розкриває книжку і робить ковток, переступаючи поріг, де світ набуває стерпності й приваби. Де її оточено увагою приставлених виконувати забаганки ґувернанток. Де будинок – двоповерхова садиба з пілястрами, відома як палац із русявим поні. Матильді остогидло місто з одними й тими самими спорудами, вулицями і парком, що нагадує зелену в’язницю, ласі на лукавство й пересуди товариства, театр, де все штучне й забріхане, а сарсуелу виконують фальшивими голосами. Їй осоружний син директора міського поштамту, який щонеділі пропонує їй руку та серце. Одного дня її, яка не бажає все життя клеїти марки на конверти, викрадає смаглявий син землевласника з Півдня. Під серпанком темряви вони мчать туди, де склепіння неба підпирають силуети скелястих гір.

Голоси знадвору вертають Матильду до дійсності. Не раз уночі її прокидають бійки, що спалахують за вікном, тоді як Жак спокійно сопе під боком. Пияки – їх двоє, а може, троє, сперечаються на дедалі пронизливіших тонах. Б’ється пляшка й розлягається зойк.

– Жаку?! – горлає Матильда в розчахнене навстіж вікно.

Запановує тиша. Лише індіанський божок продовжує танцювати.

4

– Знайомі місця, чи не так? – примовляє Жак, обмацуючи кишені, де нарешті все на своїх місцях. – З поверненням у наші з тобою пенати, Кулько!

Жак відмикає верхній замок, потім нижній. Його влаштував би й один, якби не слюсар, який утелющив йому два – вгорі та при самій землі, так що Жак лише поступово навчився відмикати гараж без вклякання, яке сторож сприймав за блюзнірство й сектантство.

Жак нахилився, й Кулька радісно лизнула щоку.

– Фу, – Жак відігнав собаку. – Знайшла час виціловуватися. Краще допомогла б.

Зсередини повіяло вогкуватою прохолодою. Позбавлений втіхи, бодай такої – з садком і родиною їжаків у ньому, Жак облаштував продухвину, де усамітнювався, не відгукуючись на зовнішній стук. На помальованій набіло стіні Жак намацує вмикач. Жовтувате жевриво освітлює приміщення, де по закутках заціпеніли павуки з тонкими довгими лапами. Жак торкається до павутини, і павук у ній починає трястися. Викотившись на майданчик, Жак зауважує на панелі червону крапку, що то з’являється, то зникає. Як замикає гаражні двері, автомобіль позаду починає котитися і впирається в стіну гаража, добудованого вже згодом біля самого заїзду. Жак озирається, але поблизу нікого немає, тільки над сторожевою халупою світить почеплений на дерев’яний стовп ліхтар.

– Ну що, надумала? – запитує Жак, викермовуючи на проїзд.

Обійшовши машину, Жак відчиняє двері:

– Застрибуй!

Кулька принюхується.

– Сміливіше! – підбадьорює Жак.

Інстинкт щось підказує Кульці, але шлях назад заблоковано. Жак тримає кермо. Удвох із псом вони сьогодні трохи сьорбнули.

У поаґатовілій від черешень кроні галасували діти, метушилися, обдзьобуючи з упалих ягід солодке м’ясо, кури. А як славно щебетали птахи у густому листі! Разом із матір’ю ліпили вареники, вичавлюючи кісточки, і темний сік тік по пальцях. У часи, коли не було ні цукру, ні молока, ні борошна, ні картоплі, росла, крислатіючи над подвір’ям, черешня – голодними зимами вони добували з її розтертих у ступі гілочок терпкуватий навар.

Матильда ловить себе на думці, що вони з Жаком мало розповідали одне одному про минуле. Їхнє життя – наче провалля, над яким ідуть – він по один бік, вона з іншого. Гнучкі стеблини герані з листям і квітами-кетягами звисають із шафи додолу, застуючи частину відсувного скла і світлину всередині. Відвівши зелений локон убік, Матильда бачить жінку, чоловіка, їхнього дворічного сина. Молоду жінку, яка дивиться зі світлини, та її, Матильду, час перетворив на затятих суперниць. Від усвідомлення, що між нею й тією іншою пролягло насправді не так багато, як видається, і навіть зовсім мало, хоча стільки всього змінилося, Матильда здригається; її погляд перемандровує на нього, щасливця, і суміш запитання та співчуття здіймається терпкою хвилею.

«Увага, – попереджує фотограф. – Дивіться сюди. Зараз звідси вилетить пташка».

Перед роздоріжжям Жак пригальмовує. Обабіч від головної дороги, куди виїжджає, перемикаючи передачу, здіймаються вирослі упродовж останнього десятиріччя багатоповерхівки, раптово обриваючись, відділені об’їзною дорогою від селянських осель – перебудованих, з нарощеними поверхами й опертими на колони балконами з балюстрадою. Віддаляючись, силуети багатоповерхівок якийсь час видніються у прикріплене над лобовим склом дзеркало заднього бачення.

Жак тримається суцільної білої лінії, метр за метром вихоплюваної з темряви. Вже після перших дощів ями на дорогах знову оголюються. Покликана осушувати болота, меліорація виявилася безпорадною перед дощами, що з незапам’ятних часів уподобали цей обділений приємнішими ласками край. Нарешті дорога бере під гору і тягнеться рівною, майже без’ямною смугою.

Значно далі за вулицею низьких садиб розташовується аеропорт. Крізь смугу придорожних дерев блимають цятки, скеровуючи на посадку. На звільнених від дерев ділянках уздовж бетонного муру, за яким починається територія летовища, селяни випасають худобу. Переконане, що з появою авіасполучення вирвалося із власної провінційності у широкий світ, насправді й далі розташовувалося на його задвірках, нагадуючи про себе прийманням і відправлянням поодиноких літаків.

Скинувши газ, Жак намагається не проґавити написів, що сповіщають назви сілець. Фари вихоплюють із темряви невеличкий майданчик дороги попереду і частину узбіччя.

«Все-таки я не міг його вколошкати». Сутичка з приблудними псами постає перед ним так виразно, що Жак відчуває квасний запах власного блювотиння. «А Кулька молодець, не розгубилася».

– Молодець, Кулько. Без тебе…

Вриваючись знадвору в опущене віконце, трав’янистий запах прохолодного нічного повітря на мить перебиває їдкий душок. Жакові дивно, як спогад, нехай про близьку подію, може так виразно тхнути.

– Ну що, Кулько, – каже, не обертаючись.

Ця ніч зріднила їх, людину і пса. Якби один із його будиночків, Жак давно забрав би Кульку до себе. У хатинах, які будував, було все: вікна і двері, дах під червоною черепицею, гараж, пивниця, балкон, на якому сидить у кріслі-гойдалці, читаючи свої романи, Матильда. Подвір’я з лавою біля ґанку і сад із черешнею, від якої і йому перепала дещиця аґатових китиць.

Жакові пригадалася їхня остання подорож на Матильдину батьківщину. Матильда вирушила вперед, а він сидів, спершись підборіддям на обхоплені руками коліна. Дійшовши до обійстя, що на той час їй уже не належало, Матильда підбирала з землі ягоди. Жак так і не посмів тоді вторгнутися в її життя – те інше – своєю присутністю.

Сім’я на світлині, яку Матильда бере, відсунувши скло, проміниться щастям. «Усміхайтеся, – дириґує фотограф. – Ширше, ширше. Все життя буде що згадувати». Клацання, чорно-біла мить, коли були такими ще молодими. У неділю разом із ними відпочивав будильник. Прокинувшись, можна було солодко потягнутися і щойно неквапом поплентатися на кухню, стояти і, намащуючи бутерброди, вдихати аромат кави, що настоювалася в металевому кухлику.

Тієї неділі, зазирнувши до спальні, сонячний промінь лагідно доторкнувся розмлоєних спанням тіл. Якось у польському журналі Матильда побачила сім’ю, яка снідала на балконі. «Може…» – повела Матильда. «А бо що?» – Жак іще був геть сонний. «Яка чарівна погода», – сказала, відслонивши штори, Матильда. Жак розплющив око. «Як ти дивишся на те, щоб ми поснідали на балконі?» Подив, з яким Жак тепер глипав на Матильду, розсотував туманні клапті сонливості. «Ти жартуєш». – «Ні, я серйозно». – «Але хто снідає на балконі?» – «Тоді ми будемо першими». – «Нащо?» – «Просто так». Відчуваючи підтримку сонячного проміння, Матильда не мала наміру відступати. Балкон був не зовсім таким і тим паче далеким від того у польському журналі, де замість квітів, що тулились у прикріплених до залізного парапету саморобних ящиках, з великого горщика розростався рододендрон.

Наче в чарівній рукавичці, в їхній кухоньці, що не дотягла до шести квадратів, поміщалися газова плита, емальована мушля для миття посуду, креденс, з яким на той час вони ще не розпрощалися, хоча під стелею вже висіли нові шафки, кухонний стіл, стільці, зрештою, вони втрьох. На лутці стояла металева хлібниця з відсувними дверцятами і сковорода із загуслими залишками кулінарного жиру.

Матильда дивилася на виступ, яким був балкон із напнутими вгорі шнурівками для сушіння білизни. Пихкаючи крізь ранкову тишу недільного дня, Жак ледве втиснув крихітний кухонний стіл. Що вдієш – балкони будинків, з яких складалося місто, не призначалися для сніданків: там сушили білизну, виходили викурити папіросу – дешеву цигарку без фільтра, зберігали кавун, завеликий для низьких холодильників, депонували, накривши старою цератою, дрібний мотлох, що його, який заважав у приміщенні, несила була позбутися.

Їхній будинок побудували в середині шістдесятих, район однотипних п’ятиповерхівок, розділених облаштованими за одним зразком подвір’ями: уздовж будинку доріжка з відгалуженнями напроти під’їздів, липа, береза, клен… Лави, що їх навесні малювали поверх старої свіжою фарбою, тонули в розбуялій із часом зелені, яку ніхто не підстригав, а коли вона вже не давала проходу, перехожі відламували найзавадливіші галузки. Біля обсипаних дрібним біло-рожевим цвітом кущів роїлися, збираючи мед, бджоли; налиплий на острогах-щіточках пилок надавав їхнім лапкам жовтуватого забарвлення.

Вітерець перебирав листя, пробував куйовдити, бавлячись, кінчики волосся. Останнім часом Матильда зауважила, що її син почав класти у чай чотири і навіть п’ять ложок цукру. «Лише не подумай, що мені шкода», – непокоїлася. «Цукор – біла смерть», – підхопив Жак. «Колись зуби псувалися через брак вітамінів, тепер – від засилля солодощів». – «А вчитель казав, що організмові цукор потрібний». – «Потрібний, якщо до міри». – «Може, ваш учитель сам полюбляє цукор». – «Це котрий?» – «З математики. Він каже, Лутківський їсть багато цукру, тому так добре розв’язує задачі». – «У Лутківського батько математик». – «Ти теж математик». – «Твій батько не зовсім математик». – «Ти хотіла сказати, не такий добрий математик, як старий Лутківський? У них дід ходив в академіках». – «То й що?» – «А чи знаєш ти, що в Азії чай п’ють без цукру?» – «Ми не в Азії». – «Чай і без цукру духмяний». – «В Азії просто немає цукру». – «А це ти звідки узяв?» – «Ти теж солодиш». – «Трошки». – «А я хочу стільки». – «Он мама взагалі не цукрує». – «Мама п’є каву, а мені ви забороняєте». – «От я кави не п’ю й нічого». – «Я – не ти». – «Тобі ще не можна». – «Мені нічого не можна. Ви вмієте тільки забороняти».

Чуючи, як син спустошує серед ночі холодильник, Матильда непокоїлася. Іноді їй здавалося, що й сама гладшає, одначе страхи за фігуру були безпідставним перебільшенням – від юшки у фабричній їдальні так само годі розповзтися, як і від автобусної, а віднедавна тролейбусної тисняви.

«Що там із математикою?» – «Я гадав, що ми вже закінчили про математику. І взагалі, сьогодні неділя». – «От я докладав зусиль…» – розводився Жак, пропускаючи повз вуха малюковий протест. «А мені не подобається». – «Дарма ти так, з математикою варто приятелювати». – «От і приятелюй собі». – «Я хотів би, щоби ти також приятелював». – «А я не хочу». – «Це ж лише початки, у математиці все найцікавіше попереду». – «А в мене позаду». – «Як то?» – «Навчальний рік закінчується». – «Так, за два тижні».

Що було б, якби всі снідали на балконах, – від такої думки місто в Матильдиній уяві, що його близькість гір, затяжні дощі й густі тумани тримали в стані незатишної дрімоти, яку не спромагалося розвіяти й сонце найспекотнішого літа, раптом ожило. Матильда підвела погляд: якби не білизна на мотузках сусіднього будинку, можна було би подумати, що життя давно покинуло його облущені стіни.

З листя несміливо виглядали крихітні їжачки каштанів. Коли вони проминали перукарню, де на плакатах красувалися моделі з модними зачісками, Матильда мимовільно підбила рукою волосся. Раптом їй спало на гадку, що вона могла би зробити зачіску. Як вони на це дивляться? Зазвичай вони користувалися послугами своєї перукарні, де на стіні був графік зі списком мешканців району. У тій змішаній перукарні жіночий і чоловічий зали розокремлювалися перегородою, а на вході висів перелік шаблонних стрижок і прейскурант. За дерев’яною обшивою домонтарювали таргани, вистромлюючи довгі вусики, а то й нахабно швендяючи вздовж умивальника, не боячись ні прибиральниці, ні санепідемстанції.

Матильда зайшла досередини – кілька жінок сиділи, чекаючи, коли їх обслужать. Зайнявши вільне місце, спостерігала, як жінкам укладають зачіски. Жак із сином уже чекали. «Ну ж бо!» – підштовхнув Жак, і з-за синової спини з’явився букетик жовтогарячих квітів. Матильда відчула необорне бажання затримати щасливу мить. Того дня вони повернулись додому, коли сонце, майже таке саме жовтогаряче, як пелюстки подарованих Матильді квітів, сідало над п’ятиповерхівками.

Попереду Жак бачить увімкнену блимавку, вогники фар і ліхтарів, автомобілі й людей, які метушаться серед шляху, і, хоча рухається на дозволеній швидкості, інстинктивно скидає газ. Ніяковість перед законом та його виконавцями, прибираючи потворної запопадливості, виштовхує Жака з салону автомобіля. Вислизнувши з портмоне, водійські права падають на асфальт.

– Самі?

Зазирнувши в салон, інспектор гидливо кривиться.

– Сам, – потверджує Жак.

– І куди о такій порі?

– Та я тут поруч, – Жак махає рукою.

– В село?

– Ні.

– На рибалку?

– Так.

Жак хоче запитати: «А як Ви вгадали?», одначе співрозмовник його випереджує:

– Спінінґ?

Жакові ніяково, що може отак собі сісти і покотитися.

– Вудочка, – відказує обережно.

– Спінінґом зручніше маневрувати.

– Я скромно. Тут водойми невеликі, – Жак затинається.

Випроставшись, інспектор пильно дивиться в Жакові очі.

– Зі справжнього бамбуку чи так, саморобна?

– Бамбукова. Зі спорттоварів.

– Ну, і що вона за одна?

– Хто?

– Вудка.

– А… – тягне Жак.

– Покажіть уже її нарешті.

Жак мовчить.

– У багажнику?

Жак заперечливо мотає головою.

– А де ж? – співрозмовник удає здивування.

– Немає, – вичавлює Жак.

– Стривайте, – інспектор похмурніє. – Хіба ви не на рибалку зібралися?

– Я…

– Що?

– Я не теє, – белькоче Жак. – Ви мене не так зрозуміли.

– Я ж Вас запитував.

– Я їду по сина, – каже Жак, перевівши подих.

– По сина? Чому ж син о такій порі ще не вдома?

– По сина, який вирушив на рибалку і ще не вернувся, – докінчує Жак.

– Овва!

Жак розповідає інспекторові, як вони з малюком купували вудку і як малюк відпросився в Матильди на риболовлю.

– Матильда – моя жінка.

– Без двох хвилин північ, – констатує інспектор, дивлячись на годинник із підсвіткою.

– Пізно, – підхоплює Жак.

– З Вашого дозволу, я таки огляну.

– Щось трапилося?

– Трапилося, – каже інспектор, обмацуючи бампер, потім раптом не стримується. – Якась сука збила людину і втекла.

Жак здригнувся. Дооглядавши автомобіль, інспектор уже вкотре підводить погляд, в якому цього разу до пронизливості домішується нотка, подібна до співчуття.

– Пішохід? – у голосі Жака звучить остання надія.

– Ні, велосипедист. А Ваш?

Жак відчуває, як починають мерзнути ступні, хоча надворі не холодно, лише по-вересневому свіжо.

– Ходімте.

Обминувши балахон і криміналіста в цивільному, Жак з інспектором зупиняються біля велосипеда. Жаків погляд прикипає до понівеченої рами.

– Бідоласі було далеко за тридцять, – мовби змилосердившись, кидає інспектор.

Жака запопадає божевільна радість, а вслід за нею пекучий сором, тут, за крок від мерця, що годину чи дві тому був живою людиною – і раптом усе обірвалося, мов струна. Жакові теж далеко за тридцять – якщо точніше, навіть добряче за сорок.

– Об’їжджайте легенько над краєм, і сина самого о такій собачій порі більше не відпускайте.

Кашляє стартер – раз, удруге, втретє, щойно з четвертого разу мотор заводиться. Жак обминає простерте на асфальті безживне тіло під накриттям і міцніше стискає кермо, лише поволі очунюючи, наче з жахливого сну. Думки в його голові перепліскуються, змиваючи одна одну, доки холодну порожнечу заливає батьківське почуття.