Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

17

Навколо руїн міста, яке, як і все, що призначене на занепад і забуття, зникло, виросло поселення майбутнього з коробками-багатоповерхівками, гастрономами, газетними кіосками, будою приймання склотари, котельнею, з цегляної труби якої клубочився дим, пунктом охорони громадського порядку, де в кущах цвірінькали горобці, а тротуарами віялися кон’юнктивітові порохи.

Але навіть тоді, коли міста вже не стало, в тих кількох кварталах ще вирувало життя: у вікнах з короткими білими фіранками зеленіли вазони, млоїлися запахи страв, а з радіоприймача долинали спотворені мембранами голоси дикторів і студійних акторів, лунали пісні та лилися мелодії; скрутившись клубочком, лежали коти, з другого поверху, який був найвищим, зиркав на вулицю, поклавшись на звішені темні лапи, пес, із брам висипали діти, з’являлись і зникали в його еклектичному тілі мешканці. На перших поверхах, упереміш із квартирами, розташовувалися крамниці, і вже коли в будинках ніхто не жив, крамниці продовжували працювати, а коли й їх закрили, над входами залишилися вивіски: «ТКАНИНИ», «ҐУДЗИКИ», «МОЛОКО»…

Відколи будинок обнесли парканом, звідти відгонило сечею та вогкістю, всередині й удень кублився морок, розповзаючись, коли вечоріло, довколишніми площами і закапелками. Дах у багатьох місцях просів, зі стін сипалася ліпнина, викришувалася замокла цегла, стирчали іржаві рейки, тримаючи рештки балкона, де ще не так давно кучерявилася герань. Тріщини надавали фасадам необов’язковіших форм, ніж ті, що їх закладали архітектори. І вже як будинки майже розсипалися, руїни було зрівняно з землею, але й після того, як вивезли мотлох, що залишився від міста, і розібрали паркан, на звільненому плацу не постало нічого нового. Той нетривалий період, як підлітки ганяли в футбол, був зоряним у його історії.

Дітлахів витрутив ринок із покритими шифером рядами, що множились і розросталися. Може, торгівля й не текла жвавіше, зате продавців більшало. Пропонувалося все – від кімнатних жарівок до закордонних магнітофонів і кухонних комбайнів, від гребінців до голок для шиття та шпильок, від горщиків під хатню рослинність до сувенірних порцелянових сенбернариків з бочечками на нашийнику, зношене і нове взуття, мастила й колеса, вживаний одяг, запасні частини, куманці, з яких п’ють цілющу воду в бюветах занурених у нечасся курортів, вирізані з журналів і взяті в рамку репродукції відомих полотен, платівки з юними співаками на вицвілих чохлах, господарське мило, завідні іграшки, що, втім, не заводилися, саморобні льодяники у вигляді вогняних півників, яких на той час уже більше ніде не можна було надибати.

Коли поповзли чутки, що ринок закриють, а ділянку віддано під п’ятизірковий готель, тенісні корти і поле для гри у ґольф (у місті, до якого приїжджають тільки селяни з городиною, обпатраною птицею й молоком, та їхні діти на навчання в технікумах і коледжах), продавці, заручившись підтримкою захисників історичної забудови, хоча жодної споруди там уже не було, виставили пікети. Довідавшись про них із підібраної газети, Жак пішов стати на боці людей проти свавілля й на оборону власної пам’яті, частину якої складало минуле цього місця, одначе на той час компанія, що претендувала на територію стихійного ринку, зазнала банкрутства.

Назирці за Жаком тюпав старий приблудний собака, який прибився сюди ще цуценям, прив’язавшись до хлопчаків, які грали в футбол. Біля прилавку останнього ряду, на якому вишикувалися пластмасові іграшки – червоні і зелені кавалеристи, кулемет, що його тягнув кінь із відламаною головою, піхотинці, а також нова, ще запакована колекція індіанців зі старим, як світ, штемпелем відділу технічного контролю на паперовому вкладні, Жак став свідком сцени, яка вразила його і в якій брали участь жінка з дитиною та продавець, власник строкатого війська.

– Такі? – допитувалася жінка, показуючи на піхотинців.

– Ні, – заперечував хлопчик.

– Ти ж хотів солдатів?

– Вони пластмасові.

– Візьми індіанців. В яку вони у Вас ціну?

– А скільки Ви за них дасте?

– Я не хочу індіанців.

– Чому не хочеш?

Жінка була втомленою. Виглядало на те, що сцена діялася не вперше.

– Я вже маю ковбоїв.

– Будеш мати до них індіанців.

– Не хочу.

– Ковбойці нападатимуть на індіанців, а індіанці на ковбойців, – підохочував продавець.

– Індіанці мене не цікавлять.

Йому було років сім, може, вісім.

– А що ж ти хочеш?

– Залізних.

– Маєте?

– Ні, – похитав головою продавець. – Тільки пластмасові.

– Я таких хотів би, – хлопчик показав на пластикових вояків, – лише якби вони були залізні.

– Ходімо, – зітхнула жінка, – прийдемо іншого разу.

Провівши очима жінку з дитиною, Жак наблизився до прилавка. Колись…

Пройшовши багато, хоч, може, й мало, зупинився, приваблений розмовою, що точилася неподалік від кіоска, де за дня продавали цигарки. Почуте справило на нього ще глибше враження, ніж жінка з дитиною.

За склом знизу догори ряхтіли різними назвами, барвами і картинками пачки, а віконечко, крізь яке здійснювався акт купівлі та продажу, було опущене. У невеличкому просторі між кіоском і навислим над ним будинком, що були повернуті один до одного спинами, росло кілька кущів, куди завертали пішоходи, заскочені фізіологічними процесами, на які людина має лише обмежений вплив.

На викладеному потрісканими від часу і якості бетонними плитами просторі перед кіоском ріс явір, під яким стояла єдина лава. Знелюднілими вечорами, що переходили в розріджені ліхтарями ночі, алкогольне життя, яке спалахувало за кіоском, переміщалося сюди. Вряди-годи тихий триб перетворювався на вовтузню, а вовтузня розроджувалася веремією, від якої скрикувало, розбиваючись, скло.

З обох боків майданчик відкривався на дорогу і тротуари, вздовж яких росли південні дерева катальпи, що плодоносили схожими на худющі банани неїстівними висюльками. З останнього, ще не описаного боку, здіймався на людський зріст кам’яний мур – рештки середньовічного валу, що оточував місто. Бувши малим і геть провінційним, воно мало історію, що губилася в туманах, надихаючи краєзнавців і літераторів, які збирали черепки, залишені від минулого, що їм уява поетів надавала яскравості. Відскакував від нього, який на своєму віку бачив пращі й гармати, пожбурений камінь. Лише мох тримався декоративним батистом, так що здавалося, наче мур – то й уся історія.

Сама субстанція міської ночі схиляла до тиші та вмиротворення, події відбувалися нишком, веремія затіювалася рідко, спричинені криком і дзенькотом розриви хутко затягувалися, після чого на годинку-другу западала досвітня тиша, вимітувана до решти вітром.

Була пора, коли б’є баська, нагадуючи про настання за тиждень Великодня. Висушивши бордюри і плити, сонце бралося за післязимову землю. Проміння пекло в спину, тоді як спереду продував вогкуватий вітер підворітень, який і доніс до нього глумливу фразу.

– Ви не розумієте, – Жак запротестував. Йому складно було виразити свої відчуття; сплетеним подумки в подобу речення, їм бракувало слів, що заповнили би кричущі прогалини.

– Йдеться зовсім не про те… – Жакові було так, наче пробивається крізь морок. – А про одухотворене.

Раптом його, який щойно хотів і не знаходив слів виразитися, прорвало – слова полилися, наче хтось невидимий суфлював йому:

– Одухотворене, піднесене. Його не варт сприймати буквально і тим паче втоптувати в багнюку. Зрозуміло, що народився, як усі, – як же інакше ввійти у світ? Ми ж вільні обирати, що бачити – любов чи злягання. Тільки піднявшись над власною дріб’язковістю, ми нарешті відчуємо її, містерію його наділеного цнотою зачаття. Навіть якщо все, геть усе, написане про нього, вигадка. Бо людина з’являється на світ невинною…

Ті, до яких промовляв, перезирнулися. Тоді один з них, звертаючись до другого, повів таку мову:

– Ось нарешті хтось, хто зможе нас просвітити.

Неприємний скрегіт голосу, як ото рипить іржавий метал, шугонув у Жакову пам’ять, нічого звідти, крім порохів, не вибивши. Вони провели Жака до лави під явором і вмостилися, один з одного боку, інший з іншого. Жак намагався витлумачити їм, як тямив і міг. Час до часу обоє вкидали полінця реплік, підтримуючи вогонь, доки без того нелюдне окілля спорожніло, а вечір запнув катальпи чорним серпанком.

Зажевріли ліхтарі; коли один із них підвівся, Жак теж поривався підвестися – була найвища пора шкандибати домів, одначе другий поклав на нього свою важку руку:

– Он только пасцать. Нам дуже цікаво й важливо слухати арґументи.

Споночіло. Жак без угаву балакав… Від раптового тепла, джерело якого зосереджувалося в потиличній частині, зробилося млосно і лагідно. Жак поточився.

Вони обнишпорили потріпані кишені та, не знайшовши нічого іншого, крім кількох монет, зав’язаних у вузлик картатого носовика, озброєних піхотинців і кавалериста на пластмасовому коні, затягли безживне тіло в кущі, з яких по кількох годинах переливчастий спів дрозда провістить світанок, що зійде скорботним спокоєм над плахою одкровення і злочину.

Жінка

18

Було вогко і темно, мов у в’язниці. Заціпенівши, Тереса слухала, як ляскають оббиті металом підошви, й аж коли відлуння стихло, дала волю стримуваним усі ці дні сльозам. «Не наближайся!» – кричала, і погляд, що спопеляв її в мороці ночей, тьмянів і гас.

Так почалася пропасниця. Тереса надовго впадала в забуття, не розрізняючи облич, а голоси, що шепотіли над нею, зливалися в шум струмка, до якого тягнулися і не могли дотягтися її пересохлі від спраги губи, наче була землею, що знемагала від посухи, тоді як неподалік жебоніла вода.

Пропасниця протривала шість тижнів і одного дня відступила, щоб більше не повернутися. Тереса, в якій повільно відроджувалося життя, вже могла пересуватися, не потребуючи сторонньої допомоги, проте служниця й далі опускалася разом із нею на лаву, йшла назирці, сумирно чекала, перебираючи вервицю, коли Тереса схилялася назустріч квітам, що барвами і пахощами опиралися затвірництву, яким було оточено її, бранку на краю світу.

Тереса оживала, як природа на місці пожежі. Тут, де усамітнитися могла лише в непривітній келії і де найменший крок не залишався непоміченим, почувалася майже вільною. Коли позаду замкнулися спершу монастирські брами, а потім двері, Тересі здалося, що її живцем поховано в домовині. Та мур відгородив її й від моторошних днів, що намагалися досягнути, зачепити, подряпати, мов хижий звір.

Тріпотіла від найменшого шереху, вслухалася в тишу, доки її, мов спогад, протинав скрекіт нічного птаха. Лежала горілиць серед оспалої монастирської тиші, і її ще таке коротке життя зринало перед Тересою порізненими картинами. Її дід, який двадцять років провоював на боці регулярного війська, обборознив межу своїх володінь револьвером, з яким ніколи не розлучався. Про його кулю казали, що вона швидша, ніж помисел супротивника, чому підтвердженням були літа, до яких дожив. Стерігся, дарма що більшість його ворогів уже давно припинили топтати ряст.

Вийшовши на відпочинок, він на свій лад присвятився домашньому господарству, спроваджуючи в бульйон свійську птицю, що із задерикуватою бундючністю походжала подвір’ям. Там і знайшли його одного дня з по-дитинному безпорадно розкинутими руками. У заповіті він відписував господарство синові та просив покласти в труну револьвер – «так, щоб завжди був мені під рукою». Знайшовши у себе під подушкою засушене зілля, впадав у нестяму. «На дідька мені гербарій!» – репетував, швиргаючи на всі боки. «Воно помічне», – смиренно визбирувала присохле зілля Тересина бабця. «Помічне? Ось що помічне!» – стрясав пукавкою. «Опам’ятайся, револьвер заряджений!» Щойно коли вбігав батько, його син, дід утихомирювався.

Від дванадцяти років Тересин дідо підкладав під голову п’ястук із затисненим у ньому металевим руків’ям, а коли розжився на подушку, засував револьвер під спід. Дні свого надвечір’я просиджував на подвір’ї, недалеко від ґанку, в затінку крислатого дерева і, вдивляючись в обрій, чекав на вершника з повідомленням, що його останнє призначення було помилкою.

Закинутий не з власної волі, він не зміг прижитися тут, де панувало розмірене, наче хода волів на ниві, нуднюще життя. Для нього цей край був місцем заслання, розчарування і зради тих, кого вважав побратимами. Посаду представника ґубернатора у стороні, де простиралася нескінченна земля з чагарями й перелісками, а єдине велике місто існувало лише на мапі, він сприйняв як зраду. «Вони створили її, щоби здихатися мене», – шаленів, лаштуючись у дорогу. Хоча то була всього-на-всього пропозиція, прийняв її з ураженою гордістю, з часом переконавши себе, що виконував важливий наказ. Не просидівши у представницькому кріслі й року (було-бо зам’яким для нього), подався далі і дійшов до краю ввіреної йому землі, не бажаючи марнувати свого життя на діру, де єдиною розвагою був бордель, у якому чоловіки проводили більше часу, ніж на церковних відправах.

Лишився вірним тим, хто його зрадив. Скидався з дрімоти, розбуджений теньканням вислизлого з рук револьвера і курячим кудкудаканням. Зникав у домі, а крісло продовжувало гойдатися, наче замість нього там умостився привид, його двійник.

Бабця ще довго з’являлась у снах, з яких Тереса прокидалася в райдужному сум’ятті. Згадувала рідних, тепер недосяжних для неї людей, як і дійсність, з якої її було вирвано, – бабцю, майже святу на боці дідуся, дикий норов якого, так і не впокорений старістю, лагіднів із появою улюбленої – та єдиної – онуки.

Вони відійшли, коли була зовсім малою, обоє впродовж кількох днів. На чоловікову могилу бабця поставила миску печених бобів, його улюблений харч, а коли наступного дня посудина спорожніла, губи старенької розгублено прошамкотіли: «В нього й на тому світі апетит за трьох».

По кількох днях бабця зойкнула: «Він кличе мене», і: «Дорікає, що вчора боби були сируваті», і: «Нагадує, щоб я не забула жарівню», лягла в подружнє ліжко, щоб уже ніколи не підвестися. Згідно з її останньою волею, в могилу разом із жарівнею поклали лантух бобів.

Про їхнє життя ширились оповіді, різнячись подробицями й маючи спільне: бурхливе кохання. «Це про твоїх бабцю і діда», – розчулювався Тересин дядько, зачитуючи з книжки довжелезний вірш, складений за зразком давньогрецьких гекзаметрів. У поколінні її батьків дядько був єдиним, хто не обробляв землі і мав освіту, яку здобув в університеті, отримавши одну з перших стипендій, що їх запровадив новий уряд, прагнучи заручитися підтримкою молоді. Тоді як однокурсники, забарикадувавшись в адміністративному корпусі, будівлі колоніального стилю, вимагали справжніх реформ, дядько домагався руки однієї прекрасної панни. Сидячи в бібліотеці, переписував для неї поеми відомих і маловідомих авторів, перефразовував рядки, викреслював і додавав велеслівну присвяту, ставив своє ім’я і відсилав, доки врешті отримав назад чергове творіння з надписаним її рукою прізвищем справжнього автора і проханням утриматися від плагіату та набридань, як було несправедливо затавровано його залицяння.

Не маючи власного дому, мешкав у них, вряди-годи вирушаючи в мандри і з’являючись по тривалім часі, коли всі гадали, що він уже не повернеться. «Його потягло до міста юності», – казали одні. «Його тарантас загруз на подвір’ї меткої вдовиці», – подейкували інші. В уяві Тересиної матері шляхи обростали ватагами горлорізів, яким її бідолашний брат не міг протиставити нічого, крім здатності цитувати напам’ять античні вірші; переконувала взяти револьвер, що, осиротілий з відходом діда, припадав порохами, переміщаючись дедалі ближче до споду скрині з обрусами. Знаючи, що він не зуміє ним скористатися, загортала і клала у саквояж, що його дядько добував щоразу, як лаштувався в дорогу. «Ти гадаєш, ця пукавка когось відстрашить? – питав і сам же й відказував. – Нинішні шляхи стали безпечними, не те, що колись». «Це ти мене так утішаєш, – зводила недовірливий погляд сестра, Тересина мати. – Я знаю». «Між, – дядько проказував назви невідомих Тересі міст, від яких материн погляд спалахував вогниками, – прокладене залізничне сполучення». «І ти їздив?» – дивувалася. «Атож, – нахвалявся дядько. – Як за наших часів кіньми». Мати мрійливо зітхала. «З нього жодної користі», – скаржився батько. «Він мій брат, – нагадувала. – Ти мені обіцяв, що буде завжди з нами». «Обіцяв, – буркав батько. – У свій вік твій брат міг би вже й схаменутися».

Ввечері, коли сідали за стіл, дядько розповідав бувальщини про життя далекого міста, такого великого, як триста й більше плантацій, і на кожній стоять багатоповерхові будинки і заходять у порт кораблі, в яких поверхів так само, як будинків у місті; батько зачудовано слухав, забуваючи про свій гнів. У такі дні до них навідувалися сусіди, товариство перебиралося на веранду, а Тереса засинала, заколисана переливами приглушених голосів.

Куля, що призначалася для її діда, пробувши в дорозі рівно сорок два роки, прилетіла на поле тієї миті, коли там працював батько. Як усі роботящі натури, був похмурим і податливим воднораз. Знавцям легенд про дідову молодість не вірилося, що то його син. Скромної батькової освіти вистачило, щоби правильно заповнити папери на землю. Поряд з батьковим підписом дідо зробив відтиск руків’ям змоченого в атраменті револьвера, залишивши на аркуші овальну пляму з дещо розплилою емблемою зброярні, поруч із якою писар тремтячою рукою приліпив штемпель земельної установи.

Сховавши документ у надійному місці, батько з притаманним йому завзяттям викорчував чагарі та переорав здобуте у природи поле. Наймитів ніколи не запрошували, як власники інших плантацій; батько підводився зі сходом сонця і лягав пізно після його заходу і, якби не знали його, ніхто не повірив би, що людина здатна доглянути стільки землі, бо хоча прокладена дідовим револьвером лінія не скрізь вийшла однаково рівною, зате тяглася щедро по всьому периметру.

На постріл, що розірвав полудневу тишу, збіглися працівники сусідніх плантацій. Батько сидів, прихилившись до плуга, і його погляд, з якого зникла звична похмурість, виражав по-дитинному щире здивування. Він був уже мертвим, а біла сорочка продовжувала заюшуватися гарячою кров’ю. Краплі стікали на землю, якій присвятив більшу частину свого життя, відмовившись від кар’єри представника ґубернатора, яку міг успадкувати від свого батька.

У краю, де мешканців усіх разом було менше, ніж у містечку над шляхом, а плантації охоплювали площу, на якій помістилася б окрема країна, кожний знав кожного. Тут лунали постріли мисливців на хижого звіра, що завдавав шкоди, і сюди не долинало відлуння кривавої боротьби ворогуючих партій за владу і землю, столиця якої лежала, здавалося, в іншому кінці світу. Тому тут, далеко від поборів і нестійких інтересів, розвивалося господарство. Кільканадцять родин, які першими осіли в цьому краю, прокинули родючі ґрунти з невинного сну, і слава про них, подолавши повноводі річки та непрохідні нетрі, якогось дня перетнула шумкий океан, приставши до берега в одному з портів Старого Світу.

Хтось вигукнув: «Там!», і тоді всі побачили силует, який мерехтів над яром, то з’являючись, то зникаючи. Убивця петляв, шукаючи шляху, тоді як вони були в себе вдома, знали кожний кущ і заглибину, і якби не відстань, що розділяла їх, уже давно його наздогнали б.

Коли вбивця вже ладний був пірнути в хащі, пролунав другий того дня постріл. «Цілься в ноги!» – і той із них, котрий тримав карабін, натиснув гачок. Утікач зупинився, його тіло неприродно вигнулося – здавалося, він силкується обернутися, наче зцікавлений, хто його переслідувачі.

Він, який ще дихав, жадібно хапаючи ротом сповнене пахощів вологувате повітря, що ширилося від лісу, не належав до наймитів, яких приваблювали сюди чутки про підробіток і привілля, що поширювалися далеко за межі краю, і про нечувану красу сором’язливих, розквітлих на відлюдді доньок власників плантацій. Дивлячись на цього чорноволосого парубка, якому не було й дев’ятнадцяти і який лежав та благально дивився на них, вони знали, що він лише найманець. Довгі пасма волосся, що кучерявилися на кінці, й темні очі, в яких палахкотів, згасаючи, спраглий життя вогонь, заповідали те, що так безглуздо перекреслила куля.

Минали дні, охочіше, ніж раніше, Тереса віддавалася звичним заняттям, одноманітний ритм монастирського життя більше не гнітив; під його благотворним впливом розвіювалися тривога й побоювання. Тереса, за якою не наглядали так невідступно, як попервах, здобула свободу, обмежену мурами і спільними молитвами. Ночами лежала без сну, дивлячись, як місячне сяєво проникає до келії.

І тоді, коли тишу роздер зойк, і тоді, як почула стукіт, і тоді, як затупотіли кроки в коридорі, а гамір перемістився на монастирське подвір’я, і ще довго, коли вже все стихло, стояла приперши спиною двері й тремтіла.

Тієї ночі диявол спокушав також мешканок інших келій цього відлеглого Господнього дому: прибравши подоби волоцюг, зазирав у вікна над муром, стукав п’ястуком по шибах, намагався розчавити скло, налягав на віконниці, звеселяючись і розпалюючись від опору, на який повсюдно наштовхувався. І коли на одному вікні йому пощастило вирвати защіпку з петельки, його зустрів частунок у вигляді оправленого в шкіру з металевими накутниками Святого Письма.

І тільки одна черниця, пройнявшись настановою милосердя, доброхіть віддалася чортові. Як удосвіта мешканки келій зустрілися на спільну молитву, слухаючи цей голос, що вирізнявся з-поміж решти пристрасністю і цнотливою свіжістю, настоятелька не без вдоволення відзначила, що наскок нічних волоцюг мав також і сприятливий вплив, міцніше привернувши її підопічниць до Бога.

Тереса згадувала першу поїздку до міста, в яку вирушили зі сходом сонця, а прибули, коли вогняне кружало стояло високо в небі. На мить їй, яка зачудовано розглядалася доокола, здалося, що це і є місто, про яке розповідав дядько, – ось зараз попереду відкриється океан з будинками, що гойдатимуться на воді, проте замість океану з-за рогу з гуркотом вискочив віз без коней, промчався повз неї, підстрибуючи на виямках, і зник у здійнятих ним же порохах та бензинному смороді. А коли курява вляглася, Тереса побачила його. Проминаючи її, він злегка вклонився, наче зналися завжди…