Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

25

Ознаки близького кінця показувались давно, проте щойно зараз вони, яким раніше не надавала глибшого сенсу, явилися їй з усією незаперечною очевидністю, на тлі якої життя нагадувало кінострічку з безлічі кадрів, насичених і колоритних, доки наставав момент, від якого минали швидше і швидше, втрачаючи виразність і повноту, щоб насамкінець постати нерозбірливим вінегретом.

Той травень, в який це сталося вперше, видався досить теплим; як тепер, Матильда пам’ятала вівторок, як повівав легкий вітерець, попереду лідери профспілок, а вже наступними вони і через її груди майоріла червона стрічка, виконаний білими літерами напис «Ударник соціалістичної праці» викликав у ній захват; після них крокували десятки, сотні й тисячі працівників підприємств і фабрик, науково-дослідних інститутів і громадського сектора.

Вулиця, якою просувалася колона, впиралася в ґротескно несумірний з розмірами міста майдан у бетонних плитах і з трибуною в кілька ярусів, на яких розташовувалося за ранґами обласне і міське партійне та господарське керівництво. Одного разу Матильду вкинуло в таку ейфорію, що передчасно настали місячні.

Вони заледве встигли звернути на вулицю, що впиралася в червоне сукно, і просунутися по ній з десяток-другий метрів, як попереду пролунав спершу тріск, затим гуркіт. Від споруди, що збереглася з часів, коли в ній розташовувалося управління жандармерії, від’єдналася одна з двох колон, перегородивши шлях перед самим носом профспілкових лідерів. Коли курява, а з нею лемент і штурханина вляглися, перший заступник керівника обласних профспілок, непомітно вигулькнувши, знов очолив процесію.

Газети наступних днів рясніли повідомленнями «Замах на соціалістичний лад», «Буржуазна колона перегородила трудящим шлях у майбутнє», «Остання гримаса капіталізму». Що більше часу, одначе, спливало від події, то настирливішими ставали запевнення в її ефемерності. Офіційні чинники надавали спростування, погрожуючи вжити заходів проти розповсюджувачів шкідливих інсинуацій, а з річної підшиви газет зникли випуски за третє, четверте і п’яте травня, і Матильда, перед очима якої усе діялося, не далека була від того, аби й собі засумніватися.

Відтоді знаки невпинно множились. Не минуло й року, як у новозбудованому обласному музично-драматичному театрі обвалилася люстра – масивний дивотвір, зітканий з китиць гірського кришталю. Незадовго перед тим посеред вистави спрацювала система протипожежної безпеки, заблокувавши сцену, що публіка зустріла аплодисментами, сприйнявши за частину дійства. Захисна конструкція піднялася, вистава продовжилася, завершившись о двадцять другій нуль п’ять замість зазначеної у програмках двадцять першої тридцять. Хоч і не глядачі, зате актори пережили шок – той катарсис, про який мріяли корифеї еліністичного театру.

Про новий храм мистецтва подейкували всіляке. В його лівому крилі, що його іноді використовували як малу сцену, інсценізуючи камерні п’єски, висіло розкішне панно. Мосяжна табличка із врізьбленими в неї каліграфічним прописом літерами повідомляла, що це «дар обласному музично-драматичному театрові з нагоди переїзду в нове приміщення». Панно зображало сцену гуцульського весілля з молодятами та музиками на тлі сивих гір і карпатських смерек.

Одного разу на панно зарухалася рука скрипаля, водячи смичком по музичному інструменту, іншого раптом пускалися в танок молодята, гойдались на вітрі верхівки смерек. Опівнічні перехожі зауважували вогні у вікнах, звідки шкварчали гуцульські цигиканки, від яких тремтіла тротуарна плитка («Так, ніби працював відбійний молоток»), і розкотистий регіт («Прості смертні так не регочуть»).

Так утвердився поголос, що панно виткали мольфари – гуцульські чарівники, чиї творива здатні були оживати, проти чого на телебаченні й радіо розгорнулася справжня війна, а на підприємствах скликалися збори, щоби затаврувати пережиток минулого; на офіційному бланку обкому партії містилося завірене гербовою печаткою і грифом «До негайного виконання!» роз’яснення, складаючись з лаконічного речення «Мольфарів не було і немає» й підпису першого секретаря; кінотеатри заполонили пропагандистські стрічки з життя сучасної Гуцульщини, корівники, червоні кутки, сільські клуби, будинки культури, оббиті мосяжем бартки та інкрустовані дерев’яні тарелі, полонини й тартаки. На спростування забобонів муздрамтеатром влаштовувалися екскурсії, під час яких ґіди розповідали про техніку виготовлення панно і горянські звичаї, що, «хоча й походять з минулого, додають нашому освіченому сприйняттю перчинку жаданої екзотики».

Завершуючи одну таку екскурсію, екскурсовод саме проказував слова: «Як бачимо, мольфари – не більше, ніж виплід схильної до фантазії уяви», як його оперіщив смичком зображений на панно скрипаль і хоча достеменно цього ніхто не бачив, присутні ладні були заприсягтися, що бідолаха нестямно заверещав, а на лобі вирізнилася червона смуга. Небавом, проходячи попри міську божевільню, можна було почути характерний звук, який долинав з іншого боку муру, – то сік себе різкою, пориваючись заперечити існування мольфарів, бідолашний ґід.

Коли економічні труднощі далі незмога було приховувати, з дозволу і навіть заохочення того самого керівництва, яке раніше забороняло, посипалися публікації з шухляд місцевих краєзнавців про походження слова «панно» та як воно, зазнавши пригод і поневірянь, потрапило до місцевого краю, про роботящих гуцулів і загадкових мольфарів – захопливі оповіді, найталановитіші з яких примушували забути на мить про негаразди. Обласна газета друкувала в три шпальти з продовженням історичний роман, де картини природи чергувалися з образками життя етносу, говірка якого була прийнамні такою ж давньою, як санскрит, і все те булькало у словесному казані наївного кохання і згероїзованого розбишацтва.

Наклад газети стрімко зріс, на подвір’ях і ринках люди обговорювали характери, сперечалися, як розвиватиметься дія, бились об заклад, робили – наразі ще нелегально – ставки. Твір висунули на здобуття місцевої премії, і ніхто не мав сумнівів, що він здобуде її, побивши решту претендентів. Засноване при газеті видавництво опублікувало роман окремою книжкою, і не було такої міської книгарні, сповненої ожилого локального патріотизму, яка не виставила б її на найпоказнішому місці.

Перший наклад розпродали за лічені дні, потім другий і третій. На крайовій телестудії «МОЛЬФАР PICTURES», відкритій за сприяння гуцулів-мільйонерів з емігрантських родин, що пустили коріння у Сполучених Штатах, Аргентині й Австралії, на мотиви роману було відзнято повнометражний художній фільм, що представляв країну на міжнародних кінофестивалях у Берліні й Каннах, де кількість відвідувачів побила рекорди, а сам фільм увійшов до фіналу, здобувши приз глядацьких симпатій.

Ознаки множились і далі. На дитячому майданчику почала скрипіти гойдалка, бентежачи нестямним писком, – спросоння Матильді здавалося, що чує голосок немовляти. У стару, напівсуху тополю влучила блискавка, і дерево спалахнуло жаским смолоскипом. У ратуші провалилося горище, а сторож краєзнавчого музею божився, що опудала птахів лопотіли крилами («Хто, цей п’янюга?»). З пам’ятників зникали літери й елементи декору, а з новобудов, що їх заледве здали в експлуатацію, ареалами обсипався тиньк. Ввечері, коли Матильда лаштувалася спати, а Жака ще не було, перегоріла жарівка й запала темрява. Вперше за кілька десятиріч Матильда прошепотіла «Отченаш», «Богородице Діво» і «Вірую».

Поряд з обов’язковими заходами, ювілеями, зборами, засіданнями, голосуваннями, які імітували участь працівників у доленосних рішеннях, в актовому залі фабрики, до якої було приписано Матильдин вагончик, відбувалися святкові концерти, розважальні вікторини, виступи циркових акробатів, читців гуморесок та екстрасенсів. За важливіших оказій на кону, за довгим лакованим столом з кошиком квітів у підніжжі, сиділо виробниче, партійне і профспілкове начальство. З-над тумби, що примикала до столу, промовці виголошували, вряди-годи відволікаючись від папірців, тиради.

Почувши кудкудакання, Матильда першої миті подумала про рідне село і щойно потім побачила, як директор нестямно вимахує руками. Після тих вікопомних зборів у кулуарах гуло, наче у бджолиному вулику. Одні наполягали, що директор учинив правильно, інші намагалися збагнути, чому він зробив це саме в такий спосіб, треті мовчали, вважаючи, що обговорювати вчинки зверхника неетично – хоч там як, до нього почали ставитися з якоюсь особливою трепетністю. Час до часу кудкудакання долинало з-за масивних дверей кабінету, пролунало на нараді в першого секретаря обкому партії як реакція на вимогу збільшити виробництво: аби стлумити інцидент, його потрактували як неординарний, на свій лад дотепний вияв згоди. Багаторічна секретарка, яка двадцять років покладала на директора неабиякі сподівання, невдовзі попросилася на пенсію, і директор із буркотливо-поблажливим квоктанням завізував заяву. Тепер, із перспективи часу, Матильда розуміла, що на їхнього керівника вже тоді, на порозі докорінних змін, зійшло преображення.

Мовби відчуваючи близький кінець, безжалісніше сікли комарі. Ними було обліплено стелі під’їзду, вони тузенями проникали до помешкання. Одначе все ще якось трималося – ввечері спалахувало світло, у грудні теплішали батареї і кружляв сніг, що його прибиральники відгортали великими шуфлями.

Матильда прокинулася зі сну, в якому, змилосердившись, щойно вбила каліку-бульбину. Її лихоманило, і вона натягнула ковдру по саме горло. Хоча в кімнаті панувала духотнява, їй було так кепсько, що не могла поворухнутись. Зібравши останні зусилля, Матильда попленталася на кухню, де пила і не могла напитися, після чого насилу дошкандибала назад. Прокинулася від того, що нічна сорочка приклеїлася до тіла. Коли разом із потом з неї вийшла гарячка, Матильда відчула дивну полегшу, ніби оце вдруге народилася на світ.

О такій ранній порі Матильда була єдиною перехожою, яка простувала вулицями заціпенілого міста. Не рухалися кульбабки, а на зачинених ставнях кіоску дрімав замок. Перетинаючи площу між кіоском і будинком, Матильда вражено зупинилася, побачивши неподалік від лави, так далеко від свого дому, свою щелепу. Від доторку Матильдиним тілом пробіг струм, схвилювавши її і запрагнувши вихлюпнутися назовні.

Піднявшись сходами, Матильда занурилася в сутінки мовчазного собору, крізь віконця якого досередини проникало скупе світло нового дня. Пахощі мира стояли в повітрі. Незбагненна сила понесла вперед, і Матильда незчулася, як опинилася перед вівтарем; коли з невидимого джерела у глибині її єства народився непоборний потяг принести Йому, Який дивився на неї, дар, за браком чогось іншого благоговійно поклала знайдену поблизу лави, поруч із вставною щелепою, закривавлену каменюку, сприйняту нею за синьоочку з картопляного сну. Сподіялось неймовірне – Образ Божий простягнув їй навзаєм хліб і позолочений келих. Сповнена богобоязності та смирення, Матильда припала до євхаристійних дарів і вже коли покидала собор, відчула, як її плоть прагне негайного звільнення…

Матильда відвідувала Жакову могилку щодня, потім раз на тиждень, опоряджаючи з любов’ю, яка наринула на неї з небаченою доти наснагою, мовби компенсуючи всі ті нестачі, яких зазнавали їхні з Жаком стосунки, спотворювані упродовж десятиріч невблаганним тиском обставин, збирала занесені вітром сміття й порошинки, протирала хустинкою скельця і дужки Жакових окулярів, приносила підібрану, а бувало, й купувала на останні гроші свіжу газету; вимивши тарілочку з до решти не стертою золотою лямівкою, клала туди зварену і звільнену від кожушка картоплину – щоразу найбільшу з тих, що їх знаходила, перепорпавши виварку; просидівши до надвечір’я, запалювала свічку в каганці, хрестила харч і могилу і щойно тоді подавалася геть, не облишаючи піклування і в хурделичну зимню пору. А скільки вона з ним у такі відвідини нарозмовлялася! Нарешті Жак слухав її з увагою, якої роками марно домагалася від нього, не бентежена більше його розсіяним угуканням.

Четвертого листопада, через півтора року від того дня, як Господь пригостив Матильду вином і хлібом, вітер, гортаючи залишену на лаві ранкову газету, на дванадцятій – останній – сторінці натрапив на таке повідомлення: «Надмогильна плита причавила жінку. Особу нещасної, на яку позавчора впала надмогильна плита, встановлено. Нею виявилася сімдесятивосьмирічна Матильда Ч., мешканка будинку № 5, що на вул. *** у нашому місті, яка опоряджала могилу свого нещодавно загиблого за до кінця не з’ясованих обставин чоловіка».

26

Її повернення до фонтана невеличке букіністичне товариство сприйняло так, наче Матильда провела весь цей час у відпустці. Ніхто не питав, як їй відпочивалося, й жодних інших недоречних запитань також не ставив. Їй звільнили місце, де колись торгувала, і підставили пластмасовий ящик, на якому сиділа.

За час, коли її не було, сталися сотні видимих і непомітних змін: падав сніг і періщив дощ, хуртовини перетворювали припарковані автомобілі на снігові кучугури, сонце ж розпікало асфальт до смоляного місива; на площі, де Матильда знайшла щелепу, закладався фундамент багатоповерхового житлового будинку з терасами, спроектованого згідно з новими віяннями, що долинали сюди із Заходу.

Торгівля відбувалася не гірше й не ліпше – завжди траплявся хтось, хто виявляв зацікавлення: бібліофіли, які доукомплектовували свої колекції; закохані в пошуках любовних романів, покликаних віддзеркалити їхні власні палкі почуття; студенти, потребуючи підручників, словників, хрестоматій; диваки, які, перш ніж узяти книжку, стояли, подовгу втупившись в обкладинки; випадкові перехожі, зупиняючись згаяти час; украй рідко туристи, яких сюди заносив вітер милосердної випадковості.

Відчути недолугість цього зануреного у свою провінційність міста можна було лише приїхавши зовні й ненадовго. Хто зупинявся в ньому на триваліший час, зазнавав метаморфози, втрачаючи дар відстороненого погляду й осідаючи назавжди. Вже через десяток років прибульцям здавалося, наче живуть тут одвічно. Вони передплачували місцеву газету й ходили до драмтеатру, де дві третини репертуару складали вистави за п’єсами тамтешніх авторів; сповнені гордощів за міську броварню, пили тільки місцеве пиво, вдихали запах підгорілої карамелі кондитерської фабрики, кілограмами скуповуючи солодощі, вболівали за місцевий футбольний клуб, який ніколи не піднімався вище середніх сходинок другої ліги. Коли учнів запитували: «Яких ви знаєте видатних державних діячів?», вони з гордістю перелічували прізвища зірок місцевого футболу.

Якщо їхні улюбленці програвали з надто дошкульним рахунком, вболівальники перекидали автомобілі і трощили вітрини, за що їх гамселили кийками і запроторювали до цюпи. Не люблячи обмежень, тим паче ув’язнення, виявляли волелюбство у співанні пісень, що розлягалися над містом, – тужливих, погрозливих, задерикуватих.

Природно, що спортивні майданчики міста були футбольними. Мало хто цікавився боротьбою чи тенісом, бабралися ж улітку в річці, тоді як футбол був такою собі місцевою релігією, до якої прилучалися з пелюшок.

Старий і пошарпаний від активного користування ілюстрований довідник «Десять найкращих футболістів світу», який потрапив до неї разом з іншими книжками покійного професора гістології й опукознавця-аматора, в Матильди вихопили з рук, заплативши в п’ять разів більше, ніж просила.

Матильда й далі отримувала книжки з розформованих громадських книгозбірень і приватних бібліотек – іноді цілі стоси, іноді одне-два видання. Одного разу їй принесли роман: не випускаючи з рук, пиячок з очицями, що метушливо бігали, хотів знати, скільки Матильда дасть, але, врешті, розлучився за безцінь.

Роман видався їй знайомим, що й не дивно, адже за час, відколи тут торгувала, через її руки пройшло чимало книжок, зокрема з присвятами, як оця. Більшість таких дедикацій містили стандартні вітання та побажання здоров’я і щастя, рідше – цитати, сентенції розумних людей, рядки любовних поезій, конкурувати з якими могли лише вірші про футбол. Траплялися недолугі, але зворушливі панегірики, складені самими авторами присвят, украй приватний, призначений для домашньої полички кіч. Матильді видався знайомим почерк, оце «Нашій матусі від люблячих батька і сина», і вона інстинктивно притулила книжку до грудей.

Покупцем був чоловік, убраний у костюм-трійку, що давно вийшла з моди. По затертих рукавах піджака, торочках і смолянистому блискові довкола кишень було зрозуміло, що він не мав нікого, хто потурбувався би про його одяг, а сам він про себе з тих чи тих причин не дбав. Цей пан і раніше з’являвся біля водограю та, спершись на ціпок, прицінювався до того чи того видання, заводив бесіди і міг відтворити зміст багатьох книжок із точністю до сторінки, а поодиноким туристам, які його про це не просили, оповідав історію міста, наче жив у ньому сто, двісті чи триста років тому. Досить було йому, якого відразу впізнавали, піти геть, як його образ затирався, а сам факт його існування розсіювався, наче туман. Недоглянутий, він справляв враження чоловіка знавущого – з тих, кому переобтяженість знанням таємниці буття не залишає можливості потурбуватись про себе.

Від його мовлення – «Чи не була б Ваша ласка, світла пані, цяпнути автограф?» – віяло розцяцькованою старомодністю, яку багато хто сприйняв би за знущання. Щось оманливе було в такій бароковій кучерявості, слова стрибали, і яке-небудь «цяпнути» одночасно звучало барвисто, поблажливо і глузливо.

Все, що злітало з його губ, мало рідкісну ваду – його годі було охопити мірилом оцінності і стилістичного нюансування.

Матильда довго вагалася. «Не я ж написала книжку. До того ж я не маю до неї ніякого стосунку понад те, що продаю її», – була впевнена, що тільки подумала це, і спантеличилася, коли незнайомець пробуркотів: «Я, милостива пані, не був би таким категоричним». Навіть якщо їй тільки причулося, все одно не покидало мульке відчуття прощання із найдорожчим – жодна інша продана книжка не викликала у ній подібних емоцій.

Добре продавалися кухонні рецептарії, різного штибу порадники; залежувалися переважно художні видання, твори світової та вітчизняної класики, збірки поетів, багатотомні зібрання творів, антології – книжки, що з’являлися десятками і сотнями тисяч примірників, «Кобзар», що побачив світ, який розпадався, накладом у пів мільйона з понурими селянами на обкладинці, які, вицвівши, не втратили грізності, як і коси та вила, якими були озброєні. Коли до її рук потрапив альбом «Кіно, любов моя», щедро проілюстрований відбитками, в яких Матильда впізнала сцени фільму, на який ходила колись із подругами, їй засмоктало так, як смокче від великого голоду.

Кінотеатр, що мав ім’я відомого в краї письменника, який ніколи не писав кіносценаріїв і не мав жодного іншого стосунку до фільмів, померши в час, коли кінематограф щойно зароджувався, а перші стрічки, що потрапляли до міста, демонструвались у приміщенні філармонії, називався тепер «Кошичок»: будівля складалася з двох залів і передпокоїв зі шляхетно облаштованим простором. Позаяк касирка у віконці не відповідала, Матильда озвалася сама: «На зараз». Їй було байдуже – вона йшла не тільки і не так у кіно, як у свою молодість.

– Я приймаю і видаю речі.

Після цих слів Матильда розрізнила шафку з полицями, на яких вилаштувалася поклажа – від елеґантних дамських торбинок до великих і малих наплечників та поліетиленових мішечків. Увійшовши до лабіринту, з якого вийти можна було лише через касу, Матильда озброїлася червоним кошиком із чорними ручками – боронилася ним від численних товарів, що тягнулися до неї зі стелажів, демонструючи свої принади, доки, так нічого і не купивши, вибралася в передпокій. Другий зал виявився баром, теж «Кошичок», із шинквасом, за яким догори ногами бокатіла пивна діжа, а позаду вишикувалися пляшки з міцними напоями. У шафці-духівці знуджено оберталася підвуглена курка-ґриль. Повітря виповнював дух бродіння і ґлютамату натрію.

Від кінотеатру, що проіснував тут за всіх попередніх влад, кожна з яких ставила його собі на службу, наповнюючи відповідними стрічками й журналами, залишилася пам’ятна дошка місцевим Люм’єрам, до яких навіть були подібні, – такі самі закучерявлені шевелюри, високі чола, гострі, злегка гачкуваті носи, неодмінні в цих краях вуса і давно вийшлий з ужитку монокль у спижевому оці одного з них.

Інший кінотеатр, до якого добиралася тролейбусом, сповнена розпачу і надії, працював – час зупинився, наче в казці про сплячу красуню: ті самі дерев’яні стільці, тільки лак майже стерся, той самий старий, майже повністю вицвілий тиньк на стінах, широкий екран попереду, який мовби чекав на неї, свою відвідувачку. Матильді захотілось повернутися назад, на хвилю оживити те, що безнадійно відгомоніло.

Не було ніякої дати – ні їхнього одруження, ні її, ні його уродин, про які вони згадували, як про чайник, в якому википає вода, ні їхнього сина, розмови про якого починалися з отого душесмикного «А пам’ятаєш?». Матильда, яка до пенсії заробляла більше від Жака, добула з-під матраца банкноти, дрібні паперівки, якими розраховуються в торгівлі та які за день двадцять-тридцять разів переходять із рук до рук. Ласували морозивом довгими ложками з великих кльошів, годували диких качок і лебедів, які підпливали довірливо близько.

Матильді запраглося атракціонів: «Скільки того життя», і Жак купив два квитки. Карусель крутилася швидше і швидше, здіймаючись у височину легкокрилого літнього пообіддя. Зелене листя крон пролітало геть близько. Матильда простягнула руку, і їхні долоні, старих чоловіка та жінки, з’єдналися.

Хоча був ранок, сонце пражило у вільному від хмар блакитному небі. Спершу вирвався характерний шум, а вже наступної миті вперіщило, наче з брандспойта. Разом з іншими торгівцями і перехожими, яких юрмилося дедалі більше, Матильда дивилися, як б’ючать струмені, наповнюючи басейн, підносячи на поверхню кораблики папірців і пластикового сміття.