Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

23

Нові труби опалення, які завмерли тієї миті, коли світ вислизав з-під ніг, Матильда малювала олійною фарбою, що збереглася відтоді, як востаннє готувалися до так і не розпочатого ремонту. Піднявшись навшпиньки, мов пенсіонована балерина, яка продовжує відтворювати дуги тих піруетів, за які їй кричали браво, закидаючи букетами розкішних троянд, Матильда вела пензлем згори вділ, розмазуючи краплі, що набухали й утворювали на поверхні металу жовтаві кульки.

Квартира волала оновлення, вони ж далі жили в мутній надії на кращі часи, коли матимуть більше енергії та ресурсів, хоча єдине, що з невідворотною певністю вимагалося від них, було занепадати разом із загальним занепадом, для якого, мовби на поглум, було дібрано лейбу «відродження». З-під останньої, «квіткової», побілки, що стерлася, як стирається життя, вивільняючи дедалі давніші пласти, проступили бліді контури кіл і прямокутників. Жак, якого обставини примусили втішатися трьома кімнатками у закутку багатоквартирного будинку, тоді як мав право претендувати максимум на дві, хоча міг отримати й одну чи так і зчумакувати життя в сімейному гуртожитку, навідруб відмовившись від майстрів, робив ремонти сам, того разу прикрасивши стіни фігурами, покликаними здолати страх малюка перед новим шкільним предметом – геометрією.

Не впоравшись із відведеною їм роллю, фігури надали помешканню несподіваного стилю, відмінного від панівних уподобань. Утім, уже через жменю, не більше років, коли син закінчив інститут і вони готувалися до його повернення в рідне місто, Жак зробив іще один – останній і не такий ґрунтовний, після якого поверх старої побілки знову зарясніли ромашки з білими пелюстками і жовтими, як літнє сонце, серцями – зелені галявини вертикальних поверхонь, розхристаніші та недовершеніші, наче поплюндровані буревієм, мовби випередивши сум’яття, що пойме їх із Жаком, заскочених синовою звісткою. Хай там що, вони знайшли силу перемогти себе – заради нього, якого любили тією безкорисливою любов’ю, на яку здатні лише батьки. Зрештою те, що їхній син зачепився в сусідньому місті, з огляду на відстані в тисячі кілометрів, палючі пустелі й одвічну мерзлоту, де коротке літо було нічим іншим, як початком весни, що лаштувалася перейти в осінь, це було не так уже й прикро.

Фарба не сохла, а гострий, неприємно-нудотний запах не поспішав вивітрюватися. Змішуючись із чадним газом, що млоївся від духівки, він утворював специфічний сморід, наслідком якого були Матильдині химерні видіння. Одного разу їй примарився незнайомець. Представившись доктором Аметистом Картоппелем, він загадково всміхнувся, був одягнений у чорне, а з петельки лискучого сюртука стирчала троянда, з якої стікали, скипаючи на підлозі хмаркою пари, багряні пелюстки. Як роззиралась у пошуках каламаря, Картоппель запобігливо підставив вилогу сюртука, і Матильда вмочила вороняче перо. Скоро довершувала останню лінію багряного підпису, як доктор Аметисто Картоппель зник, а з тумби замість античного бога подружньої близькості Гіменея на Матильду зіпала голова Жака, її чоловіка: в його журливому усміхові прочитувався не так докір, як лагідне здивування. Матильда скрикнула, і підпис умить скипів, перетворившись на голуба, що метушився, черкаючи крилами об стіни і предмети, доки вмостився на плечі її коханого мужа, з погруддям якого Матильда побралась у тому дивному маренні.

Настала весна, якої годі було дочекатися. Сонце розігрівало повітря, що від вологи й проміння робилось м’яким, перетворюючи пронизливість зими на березневу свіжість. Замкнувши помешкання, Матильда вирушала до міста, аби невдовзі, коли сонце стояло в небі, а навколо ряхтіла світла зелень нового листя, узятися за наведення ладу, що полягало в загарливому прощанні з призбираним за роки спільного життя лахміттям, здатним обдати порохом спогадів, наче пудрою. З його частиною.

Не маючи внука, Матильда встигла полюбити його міцною любов’ю, на яку тільки здатні бабці й дідусі, що надміру пестять, віддаючи останнє тепло, якого свого часу не зуміли дати власним дітям. Костюмчик, смугасті шорти, сорочина… Штани, в яких її син вирушав на рибалку. Спортивні гетри та різних розмірів і фасонів головні убори на всі пори року – дитячий одяг, з яким, сповнена впертого сподівання, не розлучалася роками.

У приміщенні головпоштамту відвідувачів негусто. Хтось заповнював квитанцію, хтось відсилав листівку. Віконце великогабаритних відправлень було вільним, як більшість інших віконець о цій порі, за половиною з яких узагалі ніхто не сидів. Під вагою поліетиленового оберемка електронні цифри ошпарено застрибали. Матильда відрахувала гривні й копійки. Звичка здійснювати оплату без решти виробилася в ній з недовіри до розрахунків узагалі та до фальшивих грошей, яких суттєво побільшало. Колись у переддень свят вона слала на цю ж адресу фанерні скриньки, наповнені дешевими кольоровими цукерками місцевої кондитерської фабрики. Цього разу торбина зображала дещо стертий зимовий сюжет зі св. Миколаєм, який летів з торбою за плечима в поліетиленовому повітрі, і побажанням веселих свят. Хоча самі свята кілька місяців, як проминули, а наступні були далеко попереду, Матильда ввібгала речі – малюнок цілком відповідав духові доброчинності, що переповнив її.

Взимку її родичі чекали на скріплені сургучем скриньки, влітку – на автомобіль, що виринав, немов пароплав. Відтоді, як померли батьки, вони заїжджали на цвинтар, а звідти до своєї віддаленішої родини, де вже тоді галасувала купа ротів, які товклися в одному селі, й мовби цього не досить, в одній халупі, наче в казковій рукавичці, обліпленій прибудовами – то продовженою кімнатчиною, то клунею, так що з часом розлізлася на всі боки, обзавівшись численними входами і виходами.

Їли просто неба, всі разом, за одним довжелезним столом, який щоразу складали заново з двох широких дощок, підпертих козлами, струшуючи і скручуючи церату. Спільні трапези нагадували весілля, на яких одружувалися щоразу ті самі пари. У тій божевільній халупі мало не щороку народжувався новий мешканець, ворохоблячи сільського голову, який погрожував зрівняти з землею, тоді як старости інших сіл тільки раділи би новим поселенцям. «Беріть приклад з мене!» – несамовитів, на що жінки неприховано гиготіли: «У нього не інструмент, а поморщений огірок». – «Нічого-нічого, я знаю, що у вас в голові, – погрожував, – у мене ось», і плескав себе по кишені, звідки визирав партквиток. «Партквитком дитини не зробиш», – пащекували у відповідь. «Та я Вам!», – на що гиготіли ще більше.

Тільки-но вони з чоловіком з’являлися на порозі, виростав стіл і розкручувався чарівний рулон, на якому поміж інших страв завжди були фаршовані баклажани, що їх Жак уминав, забуваючи про все на світі, так що врешті саме баклажанами Матильда пояснювала ейфорію, яка починалася напередодні відпустки – наче не вона, а він їхав на свою батьківщину, виповнюючись із кожним прокладеним кілометром баклажановою любов’ю.

Лежачи на розкладених автомобільних сидіннях, Матильда пестила Жаків прутень, який щойно вислизнув з неї, і як укотре проникав досередини, їй марилося, що то рухається баклажан. Очі їм заплющувала знемога під спів ранкового птаха, а прокидалися від галасливої дітвори, що обступила автомобіль. Матильда натягувала на себе ковдру, знадвору долинав, угомонюючи дітей, голос дядини.

Матильда везла сина в це гомінке товариство, де володарювали тиснява й веселість, щоб заприязнити його зі степом та його мешканцями. Її сестри в перших, других і третіх віддавали їм своїх дітей, аби ті також побачили море, до якого було, врешті, не так далеко. Одного грудня Матильда вислала разом з цукерками оповідання «Старий і море» американського письменника Хемінгуея, яке її родичі читали гуртом. Дітлахи роздивлялися малюнки, показуючи їх кішці, що виривалась і дряпалась, байдужа до нанесених друкарськими фарбами хвиль. Автомобіль із салоном, що тріщав від пасажирів і спеки, та багажником, у вільні дірки якого було напхано баклажанів, викермовував на сільську дорогу, яка далеко попереду виводила на одне з бічних відгалужень центральної магістралі.

Порівнюючи їхнє дитинство зі своїм, Матильда, власне, сприймала у світлих тонах, попри туманні страхи, відтак реальну війну, що прокотилася в один бік і у зворотний, і відбудовних років у повоєнному спустошенні, терорі та надголодь.

Діти товклися і влаштовували забави; втомлені й розморені спекою, припадали до шибок, за якими пропливали щоразу південніші краєвиди. «Колабель!» – репетував найменшенький, уражений незрівнянною панорамністю тепер уже не книжкового малюнка. Вони дивились, як плавно линув у далечині плавучий будинок, – де закінчувалася жовта трава, починалося море.

Книжковий базар розташувався навколо фонтана і, як будь-яке починання, що розгорталося просто неба, залежав від примх погоди, якій торгівці протистояли, у зливу ховаючи крам під церати, а в мороз нап’ялюючи на себе светри, хоча траплялися дні, коли не залишалося нічого іншого, як капітулювати, покладаючи на синоптиків, метеозведення яких ставали дедалі розлогішими, відповідальність за опади та буревії. Новинярі дедалі охочіше заповнювали прогнозами інформаційний простір та ефірний час, а найважливішою темою, яку обговорювали, телефонуючи одне одному, знайомі, була погода. На сторінках газет колись крихітне і непомітне сонце поставало у вигляді велетенського обличчя – усміхненого, розгубленого, набурмосеного, з ретельно прилизаною чи розкошланою чуприною. Радіовисилання дедалі більше набували характеру радіоп’єс, що згладжували нестерпну захаращеність буднів, а пересування хмар було чи не єдиним сюжетом, з сумлінною об’єктивністю відстежуваним у теленовинах.

Фонтан виглядав помпезно, наче зодчі свідомо кинули виклик навколишній забудові, а через неї – провінційній несміливості своїх попередників. Старі будівлі мали щонайбільше три поверхи і навряд чи могли розраховувати на увагу туристів, яких вряди-годи заносило сюди, збиваючи вітром із магістральних маршрутів.

Конструкція спиналася вгору, а струмінь, періщачи в небо, сягав значно вище за пологі дахи. Після чергового смерчу, яким потопталася тут історія, фонтан перестав працювати. Повільно іржавіли його яруси. На споді стояло колом трійко атлетів у два людські зрости, скидаючись радше на русичів і мало чим на синів Посейдона. У кращі часи з їхніх краників сором’язливо цебеніла вода. Атлети тримали чи то свою сестру, чи коханку, якої спільно домагалися, що робило їх одночасно приятелями і суперниками; її лоно переходило в лускатий хвіст, а стрічка на чолі натякала на східнослов’янське походження. Місцеві поети порівнювали її з Либеддю, а атлетів – з князями Києм, Щеком і Хоривом. На велетенські груди, в яких скульптор, чиє ім’я було витиснено на мідній табличці, втілив свій ідеал краси, було витрачено більше дорогоцінного металу, ніж на решту частин тіла. З непропорційно довгих пиптиків, що стирчали різнобіч, б’ючили життєдайні струмені.

Автора було висунуто на здобуття республіканської премії, а коли він її не отримав, його нагородили грамотою місцевого значення. Над русалкою-Либеддю, яку тримали м’язисті руки атлетів, нависала широка ваза, за вінця якої рівномірно вихлюпувала вода, а посередині бив угору центральний струмінь. Коли бракувало тиску, вода циркулювала по-іншому, створюючи враження, наче дзюркає з місця, де лускаті стегна переходили в ледь виопукле лоно. «Наша цариця справляє потребу», – висловлювалися сповнені розуміння і прихильності перехожі.

Діл фонтана було викладено плиткою, і тепер, коли гідротехнічне диво не працювало, він нагадував занедбаний басейн. У сезон тривалих дощів у ньому збиралася вода, восени плавало листя єдиної липи, що спиналася неподалік. Буревій останніх років відбатував половину стовбура з належними до нього гілками. Крім зжовклих човників, що скидалися формою на широкі шлюпки, плавали вітрильники надутих кульків і баркаси пластикових пляшок, що їх не частіше, ніж раз на рік, вигрібали і закидали разом з іншим сміттям на стару вантажівку невдоволені прибиральники.

Периметр водограю утворювався ступінчастим підвищенням, викладеним пошліфованими гранітними плитами темно-перламутрових візерунків. Три сходинки бордюру були наче створені для привабливого розкладання книжок. Фундатора книжкового ринку пам’ятали людиною, яка завжди мала час. «Я нікуди не кваплюся», – казав розпромінено, вийшовши сюди з протесту проти різкого падіння загального рівня культури. Книжки, що їх розклав, були здебільшого підручниками – граматиками, читанками, збірниками вправ і диктантів, посібниками ділового мовлення. Йому раяли давати замість вистоювання приватні заняття – в час, коли зарплат не вистачало на животіння, а пенсій для того, аби померти, в таких порадах була своя доброзичливість.

Він стояв, день-у-день, і лише тоді, коли безпросвітно репіжив дощ, його не було. Був проповідником, який мовчазною присутністю казав більше, ніж здужали би велеслівні звернення. Невдовзі поруч із ним з’явилися перші апостоли. Після його відходу було вирішено конвертувати його вчення у скромний прибуток, але влада не дала дозволу на спорудження перед фонтаном пам’ятника, відбувшись відписками на кшталт «Будь-який новий пам’ятник порушуватиме архітектурну гармонію, якою є фонтан на тлі прилеглих споруд» чи «У міській скарбниці немає на такі цілі грошей», або й такими, що суперечили одна одній, як-от: «У нашому місті вчителів багато» і «Є тільки один учитель, Ісус Христос».

Замість пам’ятника перед фонтаном з’явилася брила, що в чотири рядки уміщала напис «Тут стоятиме пам’ятник Учителеві». Його спадок складався з «Граматики нашої мови», «Як ми говоримо», «Основ ділового мовлення», «Пригод незнищенного слова», «Мого першого листа» – книжок, що посіли найпочесніше місце й не продавалися.

Торгівців поволі більшало, небавом вони взяли в облогу ввесь фонтан. Уживані книжки коштували недорого, тож завжди знаходилися покупці, яких цікавило те чи те видання. То були книжки з домашніх бібліотек, збирані колись із зусиллями й запалом, який тепер звівся до продавання за ціною бодай трохи вищою, ніж та, за яку власник був ладний розстатися. Згодом у рух пішли томи, знайдені на макулатурі, що виявилося справжнім клондайком: енциклопедії, фахові та художні видання, фотоальбоми й цитатники з висловлюваннями визначних людей. Їх підбирали, відчищували і підклеювали, після чого книжки розпочинали нове життя.

Справою опікувалися люди освічені й начитані, провина яких полягала лише в тому, що вони не сподівалися віража, на якому їх було викинуто з фургона історії, що навіжено торохтів вибоїнами новітнього часу. Вони відтворювали відсутні сторінки напам’ять, списуючи дрібним каліграфічним почерком аркуші, які потім акуратно вклеювали на потрібне місце. У такому вигляді книжка існувала в єдиному екземплярі – достатній аргумент, аби не пошкодувати копійчини.

Початок гріхопадінню книжкового базарчика поклало розформування читальні однієї з тих фабрик, труби яких безкарно кіптюжили небо, і здавалося, що так триватиме вічно. Читальню було створено для робітників, які не мали часу нею користуватися, що не заважало обом бібліотекаркам, які її обслуговували, не тільки підтримувати увірені їм фонди в належному стані, а й дбати про їх поповнення з реверансом у бік професійної галузі, якій відводився окремий стелаж.

Турбота про читальню виявлялась у щотижневому витиранні порохів і генеральних прибираннях, під час яких полиці звільнялися від книжок, відкриваючи доступ до найпотаємніших закапелків, у яких чорніла павутина, а також у підливанні кімнатних рослин, що мірою розростання переселялися з затісних ємностей у місткіші. Раз на рік, пізньої весни або раннього літа, вазони виносили на подвір’я, де вони стояли тиждень або й два, вдень на сонці, ввечері орошувані водою.

Передплачували й періодичні видання, що їх ніхто, крім бібліотекарів, не читав. Упродовж січня-лютого зі старої преси робили підшиву, і бібліотекарка наклеювала дві етикетки – велику на лицьовий бік і вузьку на торець – з назвою видання і цифровим символом відгомонілого під конфеті й салюти року. Користуючись свободою дій, що була радше наслідком недогляду, ніж довіри, одна з двох бібліотекарок за мовчазного потурання напарниці та в обхід керівництва передплатила для свого небожа журнал «Юний натураліст», потай виносячи його з підприємства. Досягши п’ятдесятип’ятирічного віку, ця жінка радикально змінила свій ґардероб, з’явившись одного дня на роботу в суворому костюмі замість узвичаєної спідниці.

Час працював на винуватицю, яка в такий вік спромоглася гідно відповісти на віяння моди й емансипації. Під костюмом ховався журнал. Раз на місяць, покидаючи приміщення, ця Ґертруда Стайн застромляла свіжий випуск «Юного натураліста» за пояс і на всі ґудзики защіпала жакет. Не маючи власних дітей, вона полюбила небожа як рідного сина і навіть дужче, пестячи винятковою увагою та вволюючи кожну забаганку. Поряд із тістечками та дрібничками, що купувала щоразу, як вирушали вдвох на прогулянку (згодом він залишався у неї на вихідні і робив домашні завдання), вона дбала про те, що називається розширенням обріїв, до якого в її розумінні заборонена гра в покер належала так само, як п’ятірки у школі, читання книжок і відвідування музеїв.

Уже тоді її підопічний спізнавав нестримний потяг до живого довкілля і таємниць природи, вивчивши назубок класифікацію видів за Карлом Ліннеєм, тоді як його однолітки ганяли опуку на футбольному полі. Латинську мову йому приватно викладав доцент місцевого інституту, її приятель, якого вона щедро винагороджувала, коли небіж ішов і залишались удвох.

Аби не накликати підозр, вона заздалегідь відчиняла свою шкірзамінникову торбинку з дзеркальцем, помадою і гаманцем і так, пройшовши крізь прохідну, покидала територію фабрики, щоб по якімсь часі таким самим способом повернути журнал до книгозбірні, лише зрідка дозволяючи вирізати певний малюнок, статтю чи фотографію. Така легковажність мало не окошилася на ній, коли одного разу секретарка партійного комітету, яка стежила, щоб фабрика вчасно оформлювала передплату на «Комуніст», якого ніхто не читав, сама ж вона брала до рук ознайомитися з постановами пленумів і партійних з’їздів, влетівши до читальні, плюхнулася на стілець і схопила перший-ліпший часопис, яким виявився «Юний натураліст». Розгорнувши його на сторінці з відсутньою фотографією й обурившись до глибини душі, зиркнула на бібліотекарку крізь прямокутник діри поглядом, що бездоганно заповнив відсутність бенгальського тигра. Бібліотекарку, корінну жительку в місті, де майже не збереглося постійних родин, цей промовистий погляд, утім, не злякав – не боялась ні дідька, ні партійної влади.

– Ці чоловіки – як малі діти. Хто би подумав, що вони на таке здатні? – мовила, вправно заторкнувши потрібну струну.

Мовби ненароком вона вже тримала в руках, простягаючи секретарці партійного комітету фабрики, на якій сімдесят відсотків працівників були чоловіками, отриманий напередодні номер «Комуніста».

– Негідники! Пітекантропи, – обурювалась та, заглиблюючись у постанову чергового пленуму.

Секретарка партійного комітету, до якого входили керівництво фабрики, начальник цеху й один робітник, була огрядною матроною з бюстом, який заважав їй дивитись на світ невимушено і наче саме його запозичив скульптор, формуючи верхню частину русалки. Хоча й мала зачіску у вигляді єгипетської піраміди, від Нефертіті її відрізняла неприступна врода будівниці нового ладу, за якого мужицькі риси з невідворотною поступальністю покликані були витрутити витончену розманіженість буржуазних кокеток. Водночас, вона нічого не жадала дужче, ніж розтопитися в обіймах представника протилежної статі, й, опинившись на самоті, мріяла про щасливу мить, коли її братимуть штурмом, а вона не пручатиметься. Тільки-от чоловіки, які їй подобалися, не звертали на неї уваги, доводячи до сліз, яким давала волю, замкнувшись у приміщенні партійного комітету. Якось, доведена до еротичного відчаю, в якому високе й низьке зливаються в нероздільну цілість, вона обхопила руками голову на дерев’яній тумбі і з вигуком «Ти мій єдиний справжній мужчина!» міцно впилася в гіпсові губи. Не витримавши напливу почуттів, погруддя вождя світового пролетаріату луснуло. «Великий Наставник не зміг більше дивитись, як стрімко падають продуктивність і якість нашої праці», – повідомляла невдовзі заводська газета. У безвиході ладна була спаруватися з найнікчемнішою комахою, згодом докоряючи собі за хвилинну слабкість, і в підсумку вволювала себе латунною статуеткою Якова Свердлова.

Хоч як безжально боролася із забобонами, не могла позбутися відчуття, що це – початок кінця. Золота доба фабрики, в якій правда і міф змішувались нерівними інґредієнтами, поглинаючи найкращі роки людської звитяги, спливла. Труби, що кіптюжили небо з не такою жвавістю, як іще напередодні, невдовзі перестали дихати – так із багатокорпусного цеглисто-бетонного звіра пішло життя. Наче гієни, швидше, ніж почав розкладатися, накинулися на ще теплий труп, розтягуючи ласі шматки, приватизатори – пройдисвіти і підставні особи, за якими стояло керівництво, яке, ввійшовши у змову з криміналом, довело фабрику до банкрутства, щоб за безцінь прибрати до рук, а перегодя вигідно перепродати тим, проти кого не мали жодних шансів устояти.

Нові-старі володарі потребували територій, цехів та ангарів, дешевих робочих рук, витворюючи нову-стару дійсність, яка під прикриттям фігового листочка конституції узаконювала би кріпацтво. Одного лише не було потрібно, і це одне називалося читальнею. Налаштовані на вичавлювання прибутку, вони не мали найменшого наміру інвестувати у підприємство, а тим паче утримувати зайвий баласт, тож радикально його скараскалися, уневажнивши одним підписом тисячі книжок, газет, журналів, а з ними сповнені переконливої драматики літературні долі і сухої діловитості професійні посібники.

Іншим розчерком на пенсію було відправлено обох бібліотекарок. Єдиною, хто став на захист читальні, була вона, хоробра секретарка парткому, якого більше не існувало. Її гігантських розмірів заокруглості, якими загородила вхід, зупинили наступ штрейкбрехерів – відтермінувавши на певний час, не змогли, одначе, відвернути остаточної катастрофи.

Почувши, що її у невідкладній справі викликає перший секретар міському партії, в якого була таємно закохана, вона геть забула, що й міському партії вже понад рік не існує, і сам колишній гайнув до столиці, не попрощавшись із нею, своєю солдаткою, яка, може, всі ці роки не партії палко служила, а йому. Коли ж отямилася, книжки вже лежали, скидані недбалою купою за парканом. Нові охоронці не пропустили її на територію фабрики, на якій вона упродовж сімнадцяти років була особою, може, й не першою, але ніяк не останньою.

Опустившись долі під муром збанкрутілої мрії, серед книжок, секретарка нечинної партії схопила перший-ліпший том, ним виявився «Жерміналь» Еміля Золя, відкрила і натрапила на сцену кохання посеред безвиході, подібної до тієї, в якій опинилась зараз сама. І тоді вона, яка найдужче ненавиділа підступи та обман, завила, голосно і несамовито, примусивши заколотників принишкнути в кабінеті, де на єдиному шурупі баламкалася по старій пам’яті табличка «Приймальня», після чого заходилася писати гнівні листи в усі можливі інстанції.

Не отримавши жодної відповіді, звернулася в редакцію журналу «Комуніст» із проханням опублікувати відкритий лист на його сторінках, одначе так і не дізналася, було його опубліковано чи ні. Лист звучав настільки переконливо, вистраждано і щиро, що варто зацитувати бодай його перше речення: «Сьогодні опинилася за парканом наша духовність». По кількох роках вона приєдналася до посталої, наче фенікс із попелу, партії, якої, власне, не покидала, і вся її протестна активність звелася до носіння на скасовані перефарбованими лисицями свята червоної символіки, що була то викличнішою, що незапотребуваніше спиналися, старішаючи, заокруглості. Її останнім палким коханням став перший секретар компартії країни, якого вона носила на грудях, мов немовля чи образок і який про її існування не здогадувався так само, як вона про його оборудки із критикованою ним владою, з корита якої ніколи не припиняв харчуватися.

Коли чутка про викинуті книжки досягла завсідників водограю, настали їхні найкращі тижні, в які на майдані запанувало небачене до того часу пожвавлення. Порятунок книжок був початком великого гріхопадіння і як кожне гріхопадіння, з нього не існувало повернення. Коли запаси вичерпалися, на базарчику вигулькнули бібліотечні томи з печатками, відмінними від сигнатур розформованої фабричної читальні.

Спершу торгівці виводили зрадливі штемпелі і підступні цифри розчином хлору, проте в загальному хаосі, який запанував навколо, ніхто не мав наміру висловлювати до них претензії, а невдовзі бібліотечних книжок тільки побільшало.

Ще по якімсь часі біля підніжжя фонтана з’явився перший порнографічний журнал – збоку, мовби підкреслюючи, що опинився тут випадково і нікому не належав, наче був сам собі господарем; коли він зник, на його місці вже за кілька днів тулилися такі самі, віддзеркалюючи розмаїття сексуальних орієнтацій роду людського, у промовистому сусідстві із двотомником «Римська імперія доби занепаду» відомого свого часу неординарними теоріями російського історика.

Навіть найстаріший і найзачовганіший випуск журналу, в якому ілюстрації майже повністю витрутили слова, коштував кількакрат дорожче, ніж найошатніший роман загальновизнаного класика з бездоганно збереженою палітуркою. Колоди карт із зображеннями нагої плоті в інтерактивних позах то вигулькували, то зникали перед тими, хто затримувався надовше, ніж кілька секунд, над закличними обкладинками журналів; за відповідне відшкодування можна було стати власником незвичайного, мовчазного і сповненого знадливої покори і викличності гарему.

Дном гріхопадіння і єдиною технічною новацією були футляри з саморобними написами «Кама сутра. Відеопомічник кохання», «Міранда, блуд мій щоденний», «Калігула. Історія стародавнього світу в унаочненнях» і касетами, що їх покупець отримував після здійснення розрахунку. На їхньому тлі колекції марок в альбомах із серіями екзотичних пташок і жуків, військові відзнаки, китайські ручки із золотими перами, які двадцять років тому були жаданим об’єктом володіння, гіпсові медальйончики із зображеннями архітектурних пам’яток, вінілові платівки у вигорілих від полум’я часу паперових чохлах з назвами музичних гуртів і незмінно юними профілями співаків, використані запальнички, на які знаходився свій зацікавленець, врешті, дитячі іграшки, машинки і панцерники, розкладені в протилежному від порнографічного закутку, виглядали, мов серафими з ангельскої геліосфери.

На той журнально-колодяно-відеокасетний квадратний метр припадала левова частка виручки, біля нього крутилися покупці різних вікових категорій – від допитливих школярів до статечних візитерів і сивочолих старців. «Як я тобі, дурнику?» – знущалася, повертаючи їх на грішну землю з далекої планети щастя без сексу, де були ув’язнені всі ці роки, в’юнка красуня. «Я могла би бути твоєю, хлопчику, – грайливо підморгувала інша, – тільки ти застаренький». – «Не журися, старість не вирок», – перечила третя, якої майже не було видно за викоченими повним планом плодами. «У кожного своя спеціалізація, а я поліфункціональна», – спокушала четверта з крихітними грудками і поглядом ладної на все дівчинки-хлопчика.

Хоча на ньому, як бачимо, давно вже пропонували не тільки книжки, базарчик продовжував називатися книжковим, доки, сягнувши після всіх кіл падіння дна, зажив придатною для себе конфігурацією, в якій було представлено різні види уподобань, потреб і потягів із Сонцем посередині, довкола якого оберталися планета Дитинства, планета Музики, планета Плотських Утіх та інші небесні й земні тіла.

Попоневірявшись, Матильда врешті надибала розшукувану оазу – життя не покинуло її, облюбовану, як Господом Авель, а набуло нової форми, нехай без колишньої жвавості – так вода прибирає подоби посудини, в яку потрапляє, хоча самої води, такого колись доречного у цьому зв’язку предмета порівняння, на той час уже не було.

Запуск фонтана став подією регіонального масштабу, що мала в місті такий розголос, який можна було би порівняти із запуском штучного супутника, якби уявити місто самодостатньою планетою, якою воно почасти й було. Гіпертрофованих розмірів водограй не відповідав ні значенню адміністративної одиниці, ні висоті будівель – здавалося, споруджуючи його, місто прагло вивищитися над собою, переконати себе у непровінційності й заодно протиставитися руйнівним тенденціям, що йшли зсередини і ставали помітними зовні, адже що рідшими і сумнівнішими були досягнення, то бучніше святкувалися встановлення пам’ятників, стел і водограїв, завзятіше перерізалися стрічки і дзвінкіше билось об ґраніт шампанське. До загального протверезіння, яке, на відміну від підступно повільного розкладу, настане настільки раптово, що запрагнеться назад у стан летаргійного похмілля, залишалось обмаль років.

На відкриття фонтана сонячного недільного дня з’їхалося місцеве начальство, кілька столичних керівників другого ранґу і в раптовому пориві патріотизму, що ладний був уже закуняти, прийшла добра половина містян.

У фонтані хлюпались діти, галасуючи і влаштовуючи забави; брьохалися в панамах і літніх картузиках, просто літнього сонця, що на короткий час надавало цьому назагал похмурому, якими тільки можуть бути міста в передгір’ях, провінційному центрові рис південного курорту, а плюскіт фонтана нагадував шум моря, що набігало на берег. Наповнивши повітряні кульки водою, шибеники бомбували тротуар, накликаючи гнів необачних перехожих. Білі, як місцева зима, дитячі тільця хутко вкривалися засмагою, навчаючись плавати – може, за це або й просто з туги за солоними водами, яка в передгір’ях набуває характеру романтичного і меланхолійного, і в кожному разі не без самоіронії його називали міським морем.

Міське море надихнуло місцевих поетів на «Морські сонети» і «Оду до нашого моря», що ввійшли до читанок краєзнавства, тоді як історики заходилися вивчати внесок краян у розвиток навігації. Місцева дивачка стелила на його березі пляжний рушник, а коли пекло занадто, накривалася газетою, перевертаючись з боку на бік, доки сонце кресало об покрівлі найвищих будинків і розпливалося, наче яєчний жовток; на його тлі влаштовували вечірні каруселі ластівки. Всі ті роки фонтан працював цілий день, завмираючи рівно опівночі до нового світанку.