Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

7

Жак брав убік так і сяк, одначе проїхати ще одному автомобілеві було годі. Одного разу переднє колесо вже отак повисло над канавою, і замість букетика квітів, задля якого зупинялися, Матильда носила хмиз, що його Жак стелив під колеса, марно силкуючись виїхати. Вже коли почав накрапати дощ і Матильда сиділа в салоні, а Жак стояв, вимахуючи руками, не впевнено-енергійно, як завше, а безнадійно-утомлено, попереду, заскреготівши гальмами, зупинився обліплений грудками піску самоскид.

Здавалося, Жакові повернулася дещиця того, що свого часу було відібрано в його батька. Й ось Жак і Матильда стояли на острівці, добутому рукою секретарки директора з барабану – нещасний папірець, що перетворився на кам’янисту землю. Мов під чарами ілюзіоніста.

Вперше Жак побував у цирку напередодні чотирнадцятиріччя, – у тому самому місті, в якому небавом затримається назавжди. До паркана, що обгороджував базар, було приклеєно кольоровий плакат, виконаний на кепському папері, з каруселлю та клоуном над вигненими дугою літерами, що з’єднувалися в напис ЦИРК. У Жакові прокинувся доти незнаний щем, він залюбки пристав би до них, мандрівних акробатів, якби земля, на якій виріс, погодилася відпустити.

З-під склепіння звисали гімнастичні приладдя, напнуті линви, прогнуті містки, застиглі в повітрі гойдалки. Підвищенням, що оточувало арену, просувався перевальцем ведмідь із причепленим до нашийника бантом. Сидячи в першому ряду, Жак аплодував разом з іншими глядачами, звір пританцьовував, піднімаючись на грубих коротулях і рухами передніх лап незграбно наслідуючи людські оплески, мовби заохочуючи ще, доки раптом, зістрибнувши посеред виступу з підвищення, потрюхикав до виходу, глухий до окликів дресирувальника.

Після ведмедя на арену вийшли гімнасти – троє чоловіків, які переверталися, тримаючись за кільця, з’єднувались і летіли врізнобіч, утворювали піраміду, в якій двоє тримали в повітрі третього, посередині між землею і цирковим склепінням. Жак бачив досконалі рельєфи м’язів, як на анатомічному малюнку в кабінеті, куди їх, майбутніх захисників вітчизни, зігнали на медогляд.

Чотири коти стрибали зі стільця на стілець – пухнасті, вгодовані, помахували хвостами, всіляко демонструючи нехіть, шкребли кігтями, дряпаючи грубе цератове покриття, зовсім не так, як їхній Чубасик.

У перерві Жак дивився, як тане від доторку губів намотаний на стрижень білий пух, витріщався на льодяники, повітряні кульки і паперові свищики, що розгортались і згорталися, наче язик хамелеона у шкільному підручнику. Невидима сила тримала Жакову руку в кишені, не даючи витягнути монету.

Після перерви, тоді Жак і побачив її – мовби від початку чекав і заради неї прийшов, наче шатро було єдиним місцем у всесвіті, де могла відбутися їхня зустріч. Спурхнули вгору дівочі руки, мов крила, а вже наступної миті вона вся линула у повітрі. Він закохався в неї, любив її, відколи був світ, а в ньому він і вона. І здавалося, що більше нікого, крім них, немає. Жак не читав любовних романів, якщо не вважати ними пригоди з привезеної батьком книжки, що їх інсценізував на сільській оболоні.

Був гімнастом, який линув угору і вниз, ловив її на льоту і підкидав, щоб підхопити на свої дужі руки. Бачив себе та її на плакатах вистав, якими анонсувалися їхні виступи. Йому подобалося їхнє життя циркових акторів, куток у фургоні, яким котилися від одного кінця світу на інший…

Жак опам’ятався, наче прокинувся, – його термосив клоун, білим лицем якого стікали обведені чорними лініями червоні сльози, ніс бубнявів яскравою кулькою, а на голові сидів, тримаючись ґумкою за підборіддя, неоковирний ковпак, насмішкуваті очі, в кутиках яких, під товщею рум’ян, карбувалася втома пробалаганеного життя, вп’ялися в Жака. «А-я-я-й, – ковпак хитнувся спершу вліво, потім управо, відтак знову вліво-вправо. – Ви тільки погляньте: знайшов де відсипатися!»

Під смішок глядачів Жак опинився на сцені, навколо нього дрібцював клоун, виймаючи то з його кишені, то з-за шиї, то з вуха всіляцькі дивовижі – шпарґалку, на якій клоун заграв, мов на акордеоні; зелену стрічку, яку тягнув і тягнув із Жакового носа, аж публіка котилася покотом, а його самого вже допроваджували на місце. Такого сум’яття Жак не спізнавав відтоді, як почув голос зниклого безвісти батька.

Земля була островом, на якому розпочиналася робінзонада двох викинутих на кам’янистий берег немолодих людей. Матильді ввижалися квіти, Жакові – груша з батьківського подвір’я. Жак потягнувся зірвати плід, груша стала черешнею – і так вони доторкалися поперемінно, Жак і Матильда, від чого дерево вкривалося то винно-солодкими плодами, то китицями темних ягід, що випромінювали тепло, мов маленькі сонця, на які розсипалося небесне кружало Матильдиного дитинства, заполонюючи її та його.

Спершу, коли ще не мали автомобіля, добиралися на Матильдину батьківщину потягом – у загальному, іноді плацкартному вагоні до обласного центру, де висідали разом зі сходом сонця, далі автобусом до кінцевої станції, звідки прошкували стежками і пустищами, збиваючи з трави кришталеву росу. Матильда роззувалася, Жак чимчикував назирці, доки й собі скидав широкі розтоптані сандалі.

 
як повіє вітер
в якого домівка край степу
що її подорожні сприймають
за курінь баштанника
як здмухне лагідний цвіт
жменю пелюсток
підхопить і понесе
вище і вище
вночі сяють зірками
білі долоньки
як зірве
листя черешні
линутиме у повітрі
змагатиметься перекотиполе
з листям наперегони
сяде на плесо лиману
стане човнами
вранці рибалки
закинуть оправлені неводи
вертатимешся із півдня
ти привези привези темну ягоду
розділимо її вустами
коли сонце зникає за пагорбом
клапті тепла осідають
жовтими цятками
жевріють
у раптових сутінках
рум’яніють
плодами яких не зустрінеш
ніде
духмяно і неповторно
валторнами
м’яко приходить
у гості осінь
стукає у віконниці
туманами
дихає
таємничий
світ за вориною
ти був тоді ще малим
надкуси
спий сік
почастуй
терпкуватим спогадом
і тебе зрозуміють
знатимуть
хай вітер зірве-понесе падолистом
далеко-далеко на південь
на тихе плесо лиману
де чекають рибалки
розкинувши неводи
тоді й сам
довідаєшся про себе більше
 

Перед ними була земля, вкрита камінням, – здавалося, вона з нього й утворювалася, зі змелених жорнами грудок і нанесеного вітрами пилу, що його визбирували, свій перший врожай. Падаючи в поцинковане відро, камінці глухо тенькали. Вони везли їх назад, на річку, яка впродовж сторіч, змінюючи русло, щедро розтринькувала рінь, – нехай шліфує недошліфоване, перетирає назад на пісок.

Річка текла далі над містом, змагаючись із людиною за навколишні пустирища, затоплюючи у період дощів і повеней прилеглі луки. Гуркотіли ескаватори, бульдозери розчищали берег, бетонні плити зміцнили схил, уповільнивши її переміщення, приборкавши її, яка колись давно спустилася з гір, віддалившись від них на десятки кілометрів, її ще й тепер живлять сніг та гірські джерела, утривалюючи вмирання.

Жак збився з ліку, Матильда раптом захотіла додому, і тільки квіти, що марилися, то з’являючись, то зникаючи, поширювали ефемерну наснагу. Вночі нило тіло, вранці Матильда ледве змогла підвестися. Жак уперше зауважив, як вона постаріла.

– Підсунули ж.

– А їм що.

– Зате нам. Так залишати не можна.

– Гадаєш, побіжать камінці визбирувати?

Тоді як однолітки смалили у підворіттях цигарки, розпивали чорнило і незграбно цілували дівчат, їхній син змушений був теліпатися з Матильдою на базар. Вони майже силоміць кілька разів узяли його на город, нехай походить, відчує красу природи – Жак із Матильдою вірили в синовий потяг до прекрасного.

Якби не кам’янистий ґрунт, дощі перетворили б доїзди на непрохідне багновище. Мжичило, крихітні частинки вологи трималися в повітрі, утворюючи туманоподібну завісу, в якій автомобіль намацував шлях, наче заблукалий жук, поводячи жовтими очима-вусами. Вода стояла всюди – в рівчаку, на городі, в повітрі, насичувала одяг, роблячи його важким і незатишним, осідала сірими павучками на капоті, звідки стікала, зібравшись великими краплями, вділ. Сірники шипіли, спалахнувши білою іскрою та здимівши, гасли.

Вернувшись домів, Жак і Матильда відкоркували вино – прозберігавшись у хатньому барі, воно було старшим, ніж їхній син. Жовтою етикеткою вився довкола напису КАБЕРНЕ виноградний пагін. Жакові з Матильдою було так, наче відкоркували свою молодість.

Свій перший і останній ґлінтвейн Матильда пила в кафетерії, куди навідувались якийсь час після того, як побралися. Почепивши вивіску «КАФЕТЕРІЙ», цю колишню ресторацію перетворили після війни на заклад громадського харчування, в якому, переживши кілька влад, кожна з яких могла втриматися тут лише на багнетах, продовжував працювати офіціант на химерне ім’я Куба. За вміння лавірувати між столиками, втримуючи на кінчику вказівного пальця тацю, його винагороджували щедрими чайовими. «КАФЕТЕРІЙ» залишився єдиним закладом, у якому тоді ще подавали ґлінтвейн.

«Ґлінтвейн для молодят», – покружлявши в повітрі разом із тацею, полив’яні горнятка кольору опівнічного неба перекочували на стіл, ударивши в ніздрі запахом гвоздики і розігрітого виногрона. Тієї зими морози сягали тридцяти й більше ґрадусів.

«Ґлінтвейн?» – сьогодні у «КАФЕТЕРІЇ» знизують плечима. Підігріте вино – хто ж його гріє? Ґлінтвейн відійшов разом із Кубою, померлим у самотині, без родини і друзів. Колись дуже давно Куба мав матір і брата, їх розстріляли у сорок третьому, на вулиці, перед будинком, а Куба, розносячи напої й наїдки, й далі всміхався – журливою усмішкою. Всміхався, обслуговуючи убивць за столиком, щоразу за тим самим, що його будь-хто інший не наважувався займати. Про Кубу подейкували, що зі страху і горя він звернувся з розуму.

Подія, що сталася по якімсь часі, це тільки підтвердила, одначе знайшлися й такі, кого вона переконала у протилежному. Незадовго до відступу до ресторації, де за столиком, як звикле, поцмулюючи коньяк, різались у карти вбивці Кубиних брата і матері, вдерлися партизани. Може тому, що Куба надто раптово зупинився, таця ще якусь мить продовжувала рухатися вперед, проте вже за секунду в напрямку, куди вона прагнула, різонули, розітнувши повітря, три автоматні черги. Запала тиша. У цій тиші Куба з повільною, якоюсь підкресленою врочистістю дійшов до столика і, дочекавшись, коли таця, що божевільним вихором затанцювала на пальці, зупиниться, з властивою йому спритністю опустив перед закривавленими есесівцями карафку. Хтось нібито навіть почув, як Куба, ледь уклонившись, прорік: «Ваше замовлення, панове!» – нічого особливого, він казав так завжди.

Сьогодні в «КАФЕТЕРІЇ» інші столи і стільці, ніж тоді, коли, розписавшись, Жак із Матильдою знайшли в ньому прихисток від дощу, що лив, наче з відра, і потім, коли принагідно туди завертали: душок спирту й дешевих закусок виповзає крізь кепсько припасовані різьблені двері надвір. Ідучи на базар, Матильда іноді робить гак. Зупинившись неподалік, прикипає до вікон. Наче за ними попиває ґлінтвейн їхня із Жаком молодість.

Матильдина пристрасть до приправ виявлялась у триманні пакуночків і наповнених зіллям дзбанків, слоїків з-під майонезу «провансаль», кількість яких із повільною невблаганністю множилась. У продуктових крамницях приправи покоїлись у найвіддаленіших шухлядах, запорошених закутках скляних вітрин, звідки їх відважували, наче щось бридке, до чого силувала безсоромна примха розбещеної сонцем і теплом Півдня, звідки походила, Матильди. Попорпавшись, Матильда дістає з полиці гвоздики – перетривавши у пожовклій торбинці роки, їхній запах війнув подібною до яскравого спогаду свіжістю.

З розігрітого на газовій плиті кухля шириться запах винограду з терпким алкогольним присмаком. Додавши цукру, Матильда приправляє напій пучкою брунатних пуп’янків і корицею. Майже одночасно Матильда і Жак ближче присуваються одне до одного, їхні щоки беруться рум’янцем. Невиразне, пойняте серпанком перестояної духмяності минуле видається їм таким близьким і привабливим. Бентежно прокравшись повз кімнату, де син дивиться телевізор, Жак із Матильдою нечутно зачиняють позаду себе двері спальні.

8

Ранок нічим не відрізнявся від інших осінніх світанків – сірий, сльотавий; з голих слизьких гілок скрапувала волога. Жак із Матильдою прибули на город, де на них уже чекала мряка. Крізь захмарене небо блідо сочилося місячне сяєво – ліхтар, неспроможний освітити самого себе. Ступивши крок, Жак розчинився у мряці, наче був частиною, що нарешті знову злилася з безмежною, всеохопною стихією.

– Ти де? – гукнула, опустивши вікно, Матильда. – Вертайся вже. Кажу ж тобі, повертайся.

Город осів, лише на покуттях майбутньої хатини здіймалися пірамідки відкладеного на фундамент каміння. Надія ще цієї осені засадити бодай одну грядку з кожним днем віддалялася у безпросвітні тумани. Якщо вирушити геть від гір, то вже за сотню кілометрів земля стане маснішою, повільно переходячи в чорнозем, за яким почнеться рівнина, де леміш батує скиби, наче домашній сир, переорюючи пам’ять про голод і мор.

Наближаючись до зупинки, Жак бачив Матильдину знетерпеливлену постать у зеленуватому пальті, поли якого підвіював вітер.

– Сідайте, мадам.

Почав було лічити прожиті разом роки, але позаду засигналив автобус.

Котячись отак уперед, Жак ладний був би ніколи не зупинятися, проте вже на найближчому світлофорі змушений був поспішно натиснути на гальма. Їм залишалося до пенсії не так уже й багато, допрацьовували радше за інерцією, ніж із ентузіазмом, – Жакові довше, ніж Матильді. Підкотившись під вагон, що тримався на підпертих кам’яними плитами дерев’яних бантинах, Жак заглушив мотор. Дивився, як Матильда входить у відчинені навстіж двері – в опалювальний сезон приміщення перетворювалося на душогубку. Дивився ще й тоді, коли Матильда ввійшла, і щойно по якімсь часі увімкнув стартер.

Об’їзну дорогу, якою користувався двічі чи тричі, переасфальтували, автомобіль котився плавно, праворуч місто з верхотурами новобудов, над якими стриміли крани, понад край тяглися бараки, ліворуч пустище, за яким у видолинку тулилося перше сільце. Трохи далі починалася лісосмуга – кущі й дерева зрослися з роками в придорожні хащі, над якими спиналися крони тополь із усохлим гіллям, де паразитувала омела.

Лісосмуга обірвалася раптово, відкривши узбіччя з тягачами і краном, що пиркав чорним димом, тримаючи у повітрі руру.

Прокотившись уперед, Жак залишив автомобіль на узбіччі зустрічної смуги.

– Я до начальника. Маю справу.

Вже за мить перед ним стояв широкоплечий опецьок у будівельному шоломі.

Жак показав на завислий у повітрі метал.

– Цілу?

– Шматок. Метрів на три.

Опецьок зміряв Жаків автомобіль:

– А транспорт? Везти доведеться своїм ходом. У нас напряжонка.

– Що робити? – можливо, Жак це й не вимовив.

– Багажничок на дашок, і за миле діло, – робітники, які, збившись у гурт, зацікавлено слухали, почали розходитися.

У гаражному кооперативі о такій порі нелюдно: сторож, кілька пенсіонерів, які, нікуди не їздячи, щодня миють свої розвалюхи. Причіпний багажник висів під стелею, вкриваючись порохами і павутинням, – Омелян Лопата давно вже ним не користувався. Ніщо ні з чим так разюче не контрастувало, як цей чоловік зі своїм «запорожцем». У свої сімдесят почувався, наче розміняв хіба п’ятдесятку. Сорок п’ять років дальтонік Омелян Мирославович Лопата лишав у дурнях державтоінспекцію, визудивши фігури і числа в екзаменаційній книжечці, що їх йому зачитувала майбутня дружина.

– Я тільки туди і назад.

– Бери та їздь здоровий. Я чув, у тебе город.

З багажником Жак добряче помарудився.

– Триматиметься, Марковичу, – запевнив сторож, спостерігаючи, як Жак підкладає на місце розсохлих ґумок клапті картону. – То все дурниці. Хочете, я Вас картопелькою пригощу? Свіженька, щойно зварена.

То все дурниці, – тримаючи руками кермо, наспівував Жак, достосувавши мотив популярної пісеньки. Дурниці, дурниці – співав уголос, проскакуючи всі як один світлофори.

– Три метри і ні міліметра менше, – кран опустив металевий утинок на Жаків автомобіль.

– Якщо не секрет, нащо її Вам? – поцікавився опецьок, застромляючи Жакову червону десятку, мов нічого не вартий папірець, у нагрудну кишеню.

– Для городу.

– Нафтоньку помпувати? – на цьому жарті попрощалися.

То все дурниці, дурниці… Починало мжичити. Вилізши з канави, Жак припав губами до зеленої пляшки – газ шугонув у ніздрі. Напій смакував дюшесом.

Порожні пляшки Жак відносив до розташованого біля гастроному пункту приймання склотари, навколо якого вешталися пияки. Чи то з жалю до них, чи зі своєрідного зацікавлення приймальник часом завертав іще цілком добру тару, аби потім прийняти її від представників цього нового суспільного прошарку, якого ставало дедалі більше, заплативши половину вартості, після чого пияки зникали, щоб у сусідньому гастрономі отоваритися дешевим чорнилом.

На в’їзді до гаражного кооперативу стояв під світлом ліхтаря, вважаючи своїм обов’язком продемонструвати, що не спить, сторож.

– Боже помагай.

– Дай Боже, – майже автоматично привітався Жак.

– Сувенір, еге ж?

– Еге ж.

– Пізно вже.

Жак кивнув.

– Ще один змарнований день, – сторож намагався вичитати в Жакових очах бодай якесь пояснення.

Жак не вважав дні змарнованими. Навіть у ті кілька разів, коли був близьким до відчаю, він раптом відчував, як усередині його єства відкривалося незбагненне зглиб’я, – те відкривання завжди було пов’язано з обличчям його батька, що на мить пролинало у пам’яті, і з малюком, за якого хапався, мов за рятівну соломинку. А ще Матильда, але Матильда вислизала і пливла, як той листок-човник.

– Та от прогуляв смолянисту, – Жак звеселився із власного дотепу. – Город показав – там їй небавом жити.

Сівши за кермо, Жак побачив, як сторож позаду асистує, вимахуючи руками.

Коли вкочувався досередини, рура жалісливо заскреготала.

– Дурниці, – сказав сторож, вивчаючи смолянистий слід над входом.

Дурниці, дурниці, дурниці…

– Як на предмет городу?

– У мене предметів і без городу.

У малюка пушок над губою починає нагадувати парубоцькі вуса.

– Атож, на городі завжди робота, – Жак згідливо кивнув.

– Камінці збирати…

– Час розкидати каміння і час збирати, – глибокодумно прорік Жак.

– І багато вже назбирали?

– Мусимо. Знаєш, це таке відчуття. Коли воно твоє, ти сприймаєш його зовсім по-іншому, розумієш?

Малюк не розумів.

– Ех, – замріяно зітхнув Жак.

– Який сенс?

– Сенс… – Жак поплескав малюка по плечі. – Натягай штани, мудрагелю.

– Я ненавиджу, коли ти мене штурхаєш!

Жак розгубився:

– Чому б я тебе штурхав?

– Твій батько з любові, – втрутилася Матильда.

– До сраки мені така любов.

Матильда здригнулася.

– З любові дід бабі око вибив, – спробував пожартувати Жак.

– Поїж супчику, – Матильда змінила тему. – Дивися, який гарний, теплий.

– Не хочу.

– Їж, – примовляв Жак. – Від не хочу ситим не будеш.

– А я вже ситий такими… такими… – він проковтнув слово, якому так і кортіло зірватися з язика.

Жак із Матильдою вражено перезирнулися.

– Хто ж мені помагатиме? – повів Жак перегодом.

– Нема дурних.

– Але ж це наше!

– Шукайте собі когось іншого. Мені ваш город не потрібний.

– Навіщо так розмовляєш? – мовила Матильда докірливо.

Наче човен, що сахається берегів, летячи в обійми бурунів-круговертей. Матильді несила було дивитися, як харчується ковбасою та хлібом, запиваючи з пляшки магазинним молоком, а з її супів, наче з помиїв, виловлює шматки картоплин, що їх Матильда намагається вкинути більше, від чого страва нагадує раґу. Тільки від її картопляного пирога, який намагалась пекти частіше, не відмовлявся.

Син уплітав ковбасу вранці та ввечері, витрачаючи на неї кишенькові гроші, що вони давали йому на кіно, книжки, морозиво, і Матильда із Жаком не знали ліку, скільки він її споживає. Ще раз спробувавши віддати його на спорт і, як і всі попередні рази, зазнавши провалу, Жак і Матильда дивились, як потворнішають його стегна й живіт – усупереч запевненням ескулапів, організм урешті застрайкував, незугарний пускати все оте в ріст (у цьому малюк був цілковитою протилежністю Жака). Тоді як учні, коли їх у школі запитували, ким хочуть стати, називали такі ремесла, як хірург, космонавт, будівельник, директор, комбайнер, він мріяв бути працівником м’ясокомбінату, а в питальниках напроти графи «хоббі» писав: «Ковбаса». Йому дужче за все кортіло опинитися біля її джерел, якнайближче до місця, де зосереджено таємницю виготовлення, щиросердо шкодуючи, що такого плоду не трапляється у природі. Коли вчителька запитала, чому його не цікавить географія, якою захоплюються всі без винятку хлопчики, він щиросердо відповів: «Бо немає країни, в якій росла би ковбаса». Ковбаса навіювала йому думки про непрактичну абсурдність світу, всіх отих тополь, кленів та яворів. Як дув західний вітер, жадібно вбирав ніздрями насичене м’ясокомбінатівським духом повітря.

– Хоч одну ложку.

– Смакота! – підтягував Жак.

– Їж свою смакоту.

– Не вийде з тебе Геракла.

– А я й не хочу бути Гераклом.

– А ким?

– Ніким!

– Бодай ложечку, – далі благала Матильда.

– Задовбали мене! – вискакував із-за столу.

На короткозорих очах блищали сльози.

– Ми ж як краще, – відступала Матильда.

– Відпусти! – кричав, випручуючись із Жакових обіймів.

– Ти нас неправильно розумієш, – хекав Жак, якому від схвильованості й борюкання бракло повітря.

– А ви мене розумієте?!

– Їж уже ковбасу.

Матильда здалася, проте Рубікон було перейдено.

– Сама їж!

– Ми тобі не шкодуємо.

– Ага.

– Що ж ти таке говориш?!

– Зажали – вдавіться!

Грюкали двері і западала понура мовчанка.

– Не треба було так, – казала нарешті Матильда.

Жак знизував плечима.

– Хай би вже їв, що хоче, – додавала розчавлено…

На липі біля входу до гаража заскрекотіла сойка. Жак підвів погляд, шукаючи її серед оголеного гілля. Вже виїжджаючи з гаражного кооперативу, Жак із Матильдою побачили, як удалині, вигулькнувши з бічної вулички, повільно чалапає їхній син.

Мовчки котячись автошляхом, Жак із Матильдою були свідками не зрозумілої їм боротьби, що відбувалася в ньому. Адже гнітило його все: черепашача їзда, вони, батьки, які за всі ці роки, що тряслися над ним, стали йому осоружними, рура, нависання якої сприймав за особисту образу. «Який він зробився нервовий!» – журилася, пестячи його скрадливими поглядами, Матильда. «Спокійно, малюче, це все минеться, – втішав себе Жак. – Гадаєш, я ніколи не був підлітком? А мені доводилося скрутніше, ніж тобі, це вже точно».

– Чому ж ти не залишив її на городі? – запитала Матильда.

– А як?

– Як то, як?

– Самому тяжкувато приступитися.

– А як ти її повантажив?

– Не я, а кран.

– Ти її купив?

Жак кивнув.

– За скільки?

– Десятка.

– За шмат заліза?

– Шмат… – мугукнув Жак. – На дорозі не лежить.

– Гроші теж.

– Нам її як стій треба.

– Це вони?

– Що?

– З тебе заправили.

– Ні.

– То чого ж ти?

– Могли й більше.

– Дав би п’ятку, а там подивився…

Колись у дитинстві Жак знайшов на дорозі підшипник, тер і чистив, доки той завиблискував, як новий. Зберігав знахідку в шухляді, виймав, подовгу роздивляючись, мов діамант. Коли покидав село, в оперезаній ременем батьківській валізі між невигадливим вбранням, з якого вже почасти й виріс, варениками і документами лежав підшипник. Він і зараз покоїться на полиці у Жаковому гаражі. Жак розгортає папір і дістає його, свій талісман; вглядаючись у відполіровану поверхню, бачить хлопчика, який біжить полем, на якому колоситься пшениця.

– Ти мене зовсім не чуєш, – докоряє Матильда.

Від її голосу хлопчик зникає. Жак і Матильда мовчать. Син також. «У нього слово на вагу золота», – каже вчителька, і Матильда вловлює в її голосі глузливу нотку. Їй ніколи не вистачало часу – робота, робота, робота, від ранку, як іще не розвиднілося, до вечора, коли знову темніло, і тільки неділя була днем, коли ярмо на Матильдиній шиї попускалося.

Автомобіль зупиняється біля дерев’яних дверей, що правили за місток, а зараз лежать край розширеної канави.

– Отак-от, – підсумовує мовчанку Жак, киваючи на рівчак, де зібралась вода.

Жак розґудзує капронове мотуззя, ще раз силкується підважити «сувенір», відтак беруться удвох, Жак з одного боку, малюк з іншого – марно. Жак вивільняє з багнюки двері, прихиляє до автомобіля, налягає, упевнюючись, що вони, які тижнями витримували вагу людини і наповнених камінням відер, не підведуть і цього разу.

– На три підважуємо, – розпоряджується. – Один… Два…

На три, вирвавшись з їхніх рук, рура з гуркотом котиться вділ.

– Мої окуляри, – кричить, відскакуючи, малюк.

Матильда кидається їх витирати.

Жак дивиться на оцупок у рівчаку, просмолений хребет якого випуклюється над землею.

– Як ми її, малюче?

Малюк мовчить.

– А ковбаса теж, виявляється, дає силу, – каже Жак, по-змовницькому зиркаючи на Матильду.

Тієї миті з-за хмар над деревами, що скидають останнє листя, вигулькує пізнє осіннє сонце.