Текст книги "Вийди і візьми"

Автор книги: Тимофій Гаврилів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

Торуючи короткий шлях попри Жаків гараж до дровітні, сторож уловлював сморід, що просочувався зі шпарин замкнених металевих дверей. Його всюдисущий ніс укривав рубець – наслідок багаторічної війни з волосинами, що завершилася капітуляцією, коли одного разу ножиці, якими їх підрізав, розкромсали ніздрю.

– Марковичу!

Жак зупинився.

– По картопельку?

Сторож узяв Жака, який лаштувався відповісти, за лікоть:

– Тепер усі йдуть по картопельку.

Після другого келиха, що був ніяким не келихом, а поіржавілою на збитих місцях металевою кружкою, коли стрілки на стінних дзиґарях наближалися до апогею його нічної самотності, сторож уявляв себе жерцем у храмі Картопляного Бога, аби вранці, прокинувшись, лякатись і каятися, не пригадуючи до пуття, правив картопляну месу, чи, як завжди, тільки збирався. Вхопивши баняк із недоїденою картоплею, що давно охолола й затвердла грудками, сторож біг до буди, де Кулька, вірний пес, уминала речові докази його радше за все не скоєного, а тільки привередженого гріха, тоді як сам сторож хутко вертався, ховаючи за пічку пляшку з рештками євхаристійного чорнила.

– Їсти щось мусимо, – Жака здивувало таке панібратство.

– Кажуть, миші з’явилися, – обережно повів сторож.

– У кого?

Жак зупинився.

– У Степановича.

Сторож пішов у ва-банк. Степанович, чий гараж розташовувався поруч, тримав запорожець з приклеєними під лобовим і заднім склом інвалідними знаками. Розчахнувши двері, Степанович спирався на них рукою, відкидав одну ногу набік, іншу застромлював досередини, опускався на сідак, після чого закидав хвору ліву, що не згиналася в коліні.

– Отакої! – Жакове здивування поволі переходило в занепокоєння.

– В тім то й річ, – сторож намагався приховати легке сум’яття не надто вдатного брехуна.

Жак мовчав.

– Може, випадково? – провадив сторож, вловивши здогад, що кружляв у Жаковій голові.

– Мабуть, – Жак думав про картоплю у підвалі свого гаража, а ще про цибулю й моркву; казали, морква з Молдавії, була вся як одна і дешева, і вони взяли її майже так само, як картоплі.

– Забігла чи завелася – хто його знає, – не дочекавшись розлогішої відповіді, сторож розвів руками.

Жак кивнув.

– А якщо не одна?

– Дві… – розгубився Жак.

– Ходіть ближче.

Сторож тримав Жака за рукав, і так вони підійшли до воріт Степановичевого гаража, з яких звисав іржавий замок на грубій, наче сарделька, залізній дужці.

– Чуєте?

Жак знизав плечима.

– Сюди, – сторож спробував нагнути вищого від нього Жака до вузенької шпарки між дверима та одвірком, який примикав до стіни його власного, Жакового, гаража.

Жак опустив відро з харчовими відходами, накрите шматком старого рядна, на землю. Газет для такого діла шкодував: що старішими вони ставали – нових уже давно не передплачував – то з непідробнішим зацікавленням Жак вчитувався у повідомлення, що викликали в ньому відчуття очуднення, неоднозначної теплоти та погойдливого абсурду, в якому розпливалися спогади про того іншого Жака, яким він був між сільським дитинством, що обірвалося, мов стежка, яка добігла до урвища, не давши як слід оговтатися, і старістю, на порозі якої тупцював, мов непроханий гість, переминаючись з однієї ноги на іншу.

– Ну що? – нетерпеливився сторож.

Жак знизав плечима.

– А Ви сміливіше.

– Я… – Жак ладний був запротестувати.

– …я мав на увазі ближче, – перебив сторож.

– Щось ніби чути.

– Ніби! У Вас, Марковичу, мабуть, нежить.

– Що ж воно може бути?

– А Ви як гадаєте?

– Не доберу.

– А я так гадаю, – пояснив сторож. – У Степановича миша в мишоловці, а він уже два тижні як не приходить.

– Гм, – сказав Жак.

– Тьху, – скривився сторож. – Он як потхнуло.

– Щоб аж так?

– Отож бо! – мовив сторож тоном рибалки, який веде вудку, міцніше занизуючи улов на гачок.

– А Ви не пробували подзвонити?

– Дзвонив.

– І що?

– Не відповідає.

Степанович жив сам в однокімнатній квартирці, яку жартома називав кавалеркою і яку йому виділили як інвалідові.

– Ви в себе, часом, мишоловки не ставили? – збагнувши, що це може тривати без кінця, сторож облишив ходіння далекими колами.

Відімкнувши й відразу зачинивши зсередини гараж, Жак найперше ретельно обстежив приміщення, позаглядав у кутки, заліз під машину, щоб урешті вилізти, забивши потилицю. До підвалу спускався прокволом, наче й справді побоювався наткнутись на мишу, що здохла і засмерділася. Про всяк випадок Жак замкнув багажник, куди скидав відходи, періодично вивозячи на город, а взимку наповнював ще й картонні ящики в очікуванні, коли зійде сніг, що ставалося інколи аж у кінці березня чи й у квітні.

11

– Від Марковича кепсько тхне.

Сторож вирішив поділитися підозрами, які останнім часом отруювали його так нестерпно, що він геть занедбав не лише прямі, а й потаємні обов’язки жерця у храмі Картопляного Бога, з колишнім дільничим, власником гаража у третьому секторі та мотоцикла з візком, де втім, ніколи не було пасажира. Вигулькнувши з проїзду у защіпненому на підборідді шкіряному шоломі, дільничий вкочувався в застояну дійсність (так застоюється нестравний жир у печінці), наче з котрогось воєнного фільму, що на пару із «Лебединим озером» Петра Ілліча Чайковського заповнювали телеефір.

– Не миється? – дільничий слухав без особливого ентузіазму.

– Я не про те, хоча, судячи з усього, таки не миється. Я розумію, гарячої води немає, але ж її сьогодні нікому не подають, та й не було раніше ні рур, ні кранів. У річках купалися, очі росою протирали. Я он улітку з колонки, взимку снігом вмиваюся.

Дільничий зміряв співрозмовника скептичним поглядом.

– Ходімо.

Дільничий неохоче посунув назирці.

– Тут, – сторож вказав на місце, де гаражні ворота сходилися з залізним одвірком.

– Ну?

– У шпарині.

Сторож понюхав, подаючи приклад.

– Смердить.

– Скидається на здохлятину.

– Неприємно, – вдруге погодився дільничий.

– Невже там може бути…

– Труп? – колись дільничий, зараз пенсіонер, він промовив це з такою невимушеністю, наче трупи були дорожніми виямками чи цвітом на липі, що нависала крислатою парасолею над дровітнею. Спізнавши розчарування – того ґатунку, коли те, що сукається як велика інтрига, раптом постає приземленим та буденним, сторож вичавив лише розгублене «Угу!».

– Виключено.

Категорично не згідний (усе його єство запручалося), сторож, якого життя навчило, що з казенними людьми, навіть якщо ті давно у відставці, у відкриті сутички не вступають, не наважився заперечити.

– Я й сам так гадаю, – збрехав набурмосено.

– Трупи не тхнуть.

– А як полежать?

– Навіть якщо полежать рік, так трупи не тхнуть, – повторив дільничий з притиском на «так».

Усе з’ясував його величність випадок, здерши одного вечора з відра в руці Жака рядно та оголивши правду, незнання якої отруювало сторожеві картопляні фантазії, а вино робило кваснішим, ніж було насправді, – не проминуло й хвилини, як вітер улігся.

Тієї миті, стоячи на призьбі своєї халупки, сторож спершу до глибини єства розчарувався, потім образився, відтак обурився. Він хотів щось сказати з приводу чистоти і порядку, своєї та Жакової відповідальності, але тільки махнув рукою.

Дивлячись услід постаті, яка, замкнувши гараж, віддалялася з відром, в якому замість відходів погойдувалась у лад із Жаковою ходою картопля, сторож думав про те, яким тягарем життя чавить людину, доки на фініші від неї залишається покруч – такий-от довготелесий, скоцюрблений, опущений Маркович. Сторожеві захотілося помолитися за горопаху, попрохати для нього милосердя і прощення, дарма що Господь, до якого звертав молитви, усього-на-всього Картопляний.

Жака й Матильду не гнали, як колись, обов’язки, вони навчилися накладати їх на себе самі. Здавалося, на крихітній латці даної, аби позбиткуватися з них, землі зосередилося джерело тяжіння, ваблячи обох, які ладні були там днювати й ночувати, якби не хатина, – надія добудувати її, розпочату, проте так і не завершену, відсувалася в дедалі невиразнішу прийдешність.

Сурма у вигляді першого весняного променя кликала Жака й Матильду на город. Покинувши незатишне, холодне і порожнє помешкання, в якому батареї й у найлютіші морози були, якщо взагалі, ледь теплі, обоє, наче помолодшавши, линули, щоб затриматися на своїй землі до пізньої осені, після чого верталися ловити дрижаки у непривітних кімнатах, що занурювались у темряву разом із першими вуличними сутінками, з речами, що від застояних холоду і вологи вкривалися пліснявою.

Якби мапа земних суходолів була подібна на зоряне небо і складалася зі світлових цяток, було би видно, як із неї у північніших, ніж Південь, широтах і східніших від Заходу довготах раптом провалюються в нікуди цілі сузір’я. У дні навколо Нового року світло не зникало, тож, улягаючи звичці, Жак і Матильда вмикали телевізор, з якого керманичі, посоловілі від брехні і грабунку, від найбільшого до найменшого – подібно до російських матрьошок, вітали на тлі затишних коминків їх, Жака й Матильду, зі святами («Дорогі співвітчизники…»), закликали забути про негаразди («Втопімо лихо у чарці!»), бажали злагоди («Разом…»), тоді як Жак із Матильдою тихенько чманіли в чаді кухонної духівки, де пострибували два ряди блакитного полум’я. Жак супився, а Матильда, якій по щоці котилася сльоза, міцніше куталася в хустину з козиного пуху. Доки одного разу, рішуче відмовившись від телематрьошок, Жак із Матильдою вирушили на город, мовби в заповітну мандрівку, до якої готувались усе життя.

У такий лютий мороз сторож, маючи гостей – онуків, яких йому ввірили, рятуючи від студені неопалюваної багатоповерхівки, і які безтурботно товклися біля напаленої печі, висував носа з будки тільки для того, щоб принести свіжий оберемок дров.

– Ану, шибеники, зробіть місце! – гримав, сповнений задоволення, опускаючи вкутані морозяною хмаркою дрова на підлогу.

Родина готувалася зустріти Святвечір у батьковій службовій хатині, з нагоди чого сторож особливо ретельно мів дерев’яну долівку, чекаючи на доньку й зятя, які ось-ось постануть на порозі з торбами о дванадцятьох пісних стравах, у двох третинах яких головним складником була картопля. «Вона вся у свою матір», – сторож згадував небіжчицю, свою жінку. Чи здогадується вона, з якою його єднали тридцять два спільно прожиті роки, про його Картопляного Бога? Чи стріла його там і чи поділяє віру? Інколи вона являлася сторожеві, проте настільки невиразно, що він не знав, чи вона похитує головою, від чого погойдувалися стіни, стіл і ліхтар, чи йому лише здавалося.

Почувши пиркання автомобіля, сторож припав до вікна, проте крізь візерунки, якими мороз на дитячу втіху розмалював шибу, годі було щось угледіти. Вже як прочинив двері, в які війнуло пізньогрудневою студінню, побачив червоні вогники автівки, що від’їжджала.

Жак розщепив верхній ґудзик підбитої колись густим хутром шкірянки. На такій холоднечі мотор прогрівався повільно, його насичене запахами автомобільних нутрощів тепло лише неохоче виповнювало салон. Машин на дорозі не було, і Жак із Матильдою так уже, не зупиняючись, і котились би підлатаним ожеледицею, що затягнула асфальт тонкою фольгою, шляхом, доки висякло би пальне і автомобіль заглухнув, не дотягши до заправної станції.

Вогонь спалахнув на диво швидко, жваво затріскотіли дошки від ящиків, гарячі язики кинулися спрагло лизати крижане повітря. Матильда сиділа, гріючись біля казанка, в якому булькотіла картопля; кожний відвойований сантиметр тепла здавався великою перемогою. Жак зв’язував гілки в оберемки і ніс на город, де, докинувши, спостерігав, як витанцьовує полум’я і шипить, скипаючи, живиця. Багаття палахкотіло яскравіше і яскравіше, хвацькіше танцювало полум’я. Жак і Матильда супроводжували поглядом іскри, що, відірвавшись від вогню, линули в небо, стаючи на його фіолетовому склепінні зірками. Тілом чоловіка і жінки ширилося чудне тепло.

Весна настала раптово – швидше, ніж закінчився лютий: бруньки набубнявіли, кущі вкрилися раннім, можна навіть було сказати дочасним, цвітом. Сім довгих тижнів нового року, й ось тепер вони знову лаштувалися в дорогу, спраглі за городом, тополями обабіч від шляху, путівцем, нерівностями і виступами, кожний з яких знали як власну п’ятірню. Навколо зазеленіла трава, у кронах, що готувалися залистіти, метушилися, латаючи торішні гнізда, птахи. У цей рай Жак і Матильда повертались із вигнання, що протривало, здавалося, надто довго.

Якось Матильда наводила лад, і буквар, що їх старшокласники дарували першакам, упав із полиці на підлогу. Матильда зойкнула, наче вчинила непоправний гріх; розглядаючи ілюстрації, зловила себе на тому, що вимовляє вголос написані там слова. В кінці книжки містилися невеличкі оповідання та загадки, навпроти однієї – жовтий гарбуз із осміхненими вустами-дверима і примруженим вікном-оком. Провела Матильда долонею, мовби стираючи порох, і назад на полицю поставила.

Позаторік, як зима протривала до середини квітня, приїхали вони на город, а в недобудованій хатчині, що як ота з синового букваря, кучугура, тоді як надворі сніг уже повністю розтопився. Ще й сич на сволоку. Стривожилася Матильда, сич – лихий знак, і Жак вигнав його, що на прощання жаско пугукнув.

Відколи дорога пролягла за селом, скоротивши шлях, Жак і Матильда, які вставали зі сходом сонця, їхали над пасовиськом, що раніше ховалося за деревами та людськими обійстями. Перших кілька років, як вийшов на пенсію, Жака запрошували на урочисті збори колективу, під час яких одного разу йому вручили покриту тонюсіньким пластом блискучого металу, легшу від монети медаль і посвідку ветерана праці, після чого під музику духового оркестру, який продовжував грати, провели до прохідної та назавжди забули. Своє «прощавай» Матильда сказала швидше за Жака, лише з легким смутком згадуючи вагончик, де з відчинених дверей було видно порослий польовими квітами і споришем схил із селом у вибалку, що взимку вкривався білою сніговою ковдрою.

Побачивши букву, що зависла в пожмаканому сувої туалетного паперу, який одного дня непомітно поклав край ері різаних на клаптики газет, будучи, зокрема, продуктом перероблення останніх, Жак швидко розмотував рулон: застигле навскоси «б», «р» із куксою замість палички, «ш», хоч, може, це було «щ», хвостик якого зник під час перероблення. Жак, який останніми роками потерпав від закрепів, пов’язував із цими знайденими буквами успіх чи неуспіх відвідання туалету, і справді: таланило скласти слово, й одразу відбувалося довгождане випорожнення.

Тієї весни вперше, відтоді як їх висадили, одночасно заплодоносили груша і черешня – груша із Жакового села, черешня – з Матильдиного. То була Матильдина остання подорож, далася вона їм нелегко – давно вже відвикли від тривалих автомобільних мандрівок, та й самих автомобілів стало на дорогах незрівнянно більше. Жак цупко тримав кермо, машина котилася зі швидкістю 60–70 км на годину, щохвилини їм сигналили та обганяли. За Уманню, де дороги розгалужувалися, Жак і Матильда вирушили тією, що вела на південь і трохи на схід. Запах здобного тіста, спокусивши, змусив їх, як колись, звернути в бічну вуличку, на якій майже нічого не змінилося, лише не було пекарні, а в будиночку, де колись торгували випічкою, містилася філія банку.

На місці села, в якому народилась і провела дитинство, розкинулися вілли, великі й нові, з балконами, що їх підпирали приземкуваті доричні колони, і пухкими стовпцями випнутих балюстрад. Широкі парадні сходи паношилися вгору, будівничі мовби змагалися, хто кому з господарів, для яких працювали, втре носа. Втім, усе могло бути й витвором одного і того самого архітектора, який, догоджаючи примхам замовників, сам себе перевершив у солодкавому несмаку. На в’їзді – жодної назви, а між будинками бігла свіжа асфальтівка. Більшість садиб виглядали обжитими, новий клас чиновників-крадіїв і спекулянтів, офіси яких розташовувалися в центральній частині міста, звив тут родинні кубла з покоївками, прибиральницями і ґувернантками, що виховували дітей, тоді як господарі робили бізнес до пізньої ночі та до світанку.

Автомобіль загальмував перед шлаґбаумом, що перегороджував шлях. «Стороннім в’їзд заборонено». Охоронець у військового крою маскувальній одежі, виступивши на ґанок покритої червоною фінською металочерепицею будки, відмовився пропустити. Там, куди їм було не можна, залишилися Матильдині дитинство і юність, життєрадісна наперекір усім злигодням дівчина, спрагла життя і знань, захоплена чудними оповіданнями письменника, прізвище якого було затерто, і зачарована розмовами про кіно.

Було раннє літо, земля ще не встигла прогрітися. Притулившись одне до одного, Жак і Матильда лежали на розстеленій поверх молодої трави ватянці. В тополі шелестів вітер. Жак дотягся рукою до ромашки, що всміхалася крихітним личком. «Кохання зацвіте на ґанку літа…». Школа залишила враження про поезію як про щось надумане – тільки любовна лірика, промайнувши, коли йому було шістнадцять, обпекла Жака палахким крилом…

…Кішка прийшла опівдні. Вихлебтавши рожевим язичком молоко, умостилася біля порогу…

Жакові снився зовсім короткий сон, в якому його обдаровували відібраною колись батьківською землею.

«Ця земля належатиме Вам…»

Жак лаштувався поставити підпис.

Отоді Жак і побачив батька – той здалеку робив знаки, але Жак їх не розумів.

Потім з’явився дідо, батьковий тато, якого Жак зовсім не пам’ятав. Дідо був мерцем, а кам’яна труна – достоту, як у місцевому музеї, в якій лежав, рухалася до нього, піднімалася схилом на пагорб і як була вже майже на горі, Жак почув голос. Тієї миті мрець випав і покотився вділ, де, перш ніж розпастися на міріади картоплин, звівся й затанцював.

Чоловік іде своїм шляхом

12

Біг.

Бігли всі.

Біг цілу вічність. У роті пересохло, коліна підкошувалися. «Такого й смерть не наздожене», – казали про нього.

В училищі Жак бігав на результат, витягуючи навчальний заклад зі спортивних показників на середній обласний рівень. Були би попереду всіх, якби міряли лише перегонами. «Біжи і думай про одне: фініш». І Жак біг, мов запрограмований. Пробіг училище та інститут, мало не розминувшись із дипломом.

І ось він біжить, тільки не видно її, заповітної планки. Скільки сягає зір, людські голови, суцільне море; рухаючись, вони утворюють нескінченну хвилю, що безупинно і плавно котиться. Попереду, позаду, обабіч – такі самі бігуни, як він. «А якщо там, за фінішем, нічого немає?» За інерцією Жак продовжує бігти, проте завзяття спадає і ноги робляться ватяними. Жак утирає лоба, йому найбільше хочеться сісти, опуститися долі. Він уповільнює біг, силкується прослизнути між людських тіл, але море несе його далі, свою частинку.

Йому щастить протиснутися вбік, здійснити обмін із двома наступними бігунами; на якийсь час Жак застряє на новому місці. Він роздивляється торси тих, із ким, скільки біг, зливалося його дихання, намагається прозирнути риси, перед ним ряхтять вилинялі кольори майок – в одних вони приклеїлися до спин, в інших піт проклав рівчаки на тканині.

Велика крапля скотилася з Жакового лоба – солона, якою й буває частка моря.

Перед Жаком пролинають невиразні уламки спогадів про інший час. Наче черепки, на яких накипів пил. Жака пронизує щось, він іще не знає що, але відчуває його достеменність.

Всі бігли вперед, тільки він один просувався тепер, як той морський краб, убік, удячний за кожне обміняне місце. Стрепенувшись, побачив, що майже стоїть, і тільки морська хвиля, не даючи зупинитися, несе його далі. А над ним – білі човники хмар. І раптом створіння з розпростертими крилами, що плавно лине у високості. І як випадав з потоку, Жакові здалося, що провалюється в безодню.

Трава нагадувала хутро живої істоти, великої та незвичайної. У придорожному піску вивів силует із крилами та роздвоєним хвостом: «Лети, ластівко!» Летіла стрімкими стрілами, піднебесними зиґзаґами, на погідну днину. Вітер мережав зелені дюни. Жак іще раз озирнувся туди, де асфальтовим шляхом линули вперед бігуни. Жакове життя – наче розірвана нитка: ще не завершилося дитинство, як він уже бігун у морі собі подібних.

Перед ним пурхає створіння з вохряними крильцями, на яких фіолетові цятки, мов очі. Створіння сідає, очі-крильця стуляються. «Метелик», – шепоче Жак. Жак дивиться на траву, на розсипані на зеленому килимі квіти.

Жак викочує велосипед, сідає та їде. Велосипед загороджує доступ до закритого важкою прямокутною лядою льоху, яким давно вже ніхто не користується. Вряди-годи туди спускається сантехнік, на якого чекають, мов манни з неба.

У вологому задушливому підспідді розплідник для комарів. Коли вже й за дверима помешкань немає рятунку, приїжджає санстанція, але по якімсь часі комарів тільки більшає. Будинок потрапив у газети й на сесію – комарне питання. Протривавши кілька тижнів, дебати завершилися виділенням коштів на дренаж, які невідомо-куди зникли. Зате начальник жеку, вбившись небавом у депутати, дарма що за нього жодна душа не голосувала, роззухвалився – вставляйте, скиглії, сітки на вікна, не буде більше утриманства.

Проминаючи гаки в стіні, що позалишалися від тих часів, як на кожному поверсі була батарея, а у виставлених на майданчиках між поверхами вазонах врунилися хатні рослини, Жак намугикував думу про Байду – є така, дозволяє про комарів забути, хоча Жак її не тому наспівує, а через гак, який про Байду й нагадує.

Велосипед котиться, ноги в шкарбанах крутять педалі. Посередині кільця, що його проминає, клумба. Кільце та клумба непропорційно широкі й не вписуються в довкілля з приземкуватими будиночками і розбитою асфальтівкою. Колись посеред клумби бовванів танк із ґвардійським орденом, номером частини та з гарматою, націленою на п’ятиповерхівку. Панцерник, орден і номер щокілька років підмальовували. Поступово фарба, якою користувалися, ставала дедалі зеленішою, так що в останні роки танк виглядав весь у зеленці. Широкий розмах кільця і п’ятиповерхівка нагадували про великий прожект облаштування кварталу, якому не судилося здійснитись, наче б то панцерник зупинив наступ міста.

У день, коли його демонтовували, поблизу від ранку юрбився натовп. Об одинадцятій міський голова виголосив промову про демілітаризацію, життя і перемогу, яка подарувала нестійкий мир, одначе не принесла визволення, про мільйони людей, розчавлених гусеницями війни, про краян, які поклали життя в боротьбі з тоталітаризмами, після чого все відбувалося швидко: робітники, кран, загальне заціпеніння, що через хвилю перетворилося на велике піднесення. Піднятий у повітря танк нагадував потворного прибульця-жука, що його вже за кілька хвилин повантажили, і тягач, випустивши чорну хмару, повіз його в останній, того разу металобрухтовий, рейд.

Обабіч – відгороджені одне від одного палісадами та парканами обійстя з приземкуватими садибами, яким розростатися так, як в інших кінцях міста, не давав аеропорт. Над дахами вряди-годи стугоніли, сідаючи та злітаючи, літаки, було видно їхні лискучі черева і випущені шасі. По один бік росли черемшини, по інший – черешні. Жак їхав на стороні черешень, додому вертався під черемшинами, які в час цвітіння поширювали п’янкий аромат. До багатьох хатин прибудовано гаражі, де-не-де автомобілі стоять під звичайними накриттями, на одному подвір’ї – пластмасова гойдалка і пісочниця. Вулиця садиб тягнеться декілька кілометрів, після чого раптом знову вигулькує місто більмами п’ятиповерхівок. Їх шість або сім, усі на один копил, боком до річки, на закладеній з розмахом набережній, якої ще не так давно тут не було. Шахівниця бетонних плит збігає від будинків уділ, де, шліфуючи каміння, тече зміліла за проминулі десятиріччя річка. Вмостившись посеред води, діти шукають рачків і перебирають рінь.

Жак різко звертає, і велосипед підстрибом котиться вниз, підминаючи зелену траву і жовті голови молочаю. Жак кладе велосипед над самим берегом, а тоді звільняється від рюкзака. З цього боку зелень підступає впритул до води – чагарі, в яких річкові птахи в’ють гнізда.

Річка утворила вододіл між навколишньою природою та містом. Мостом несуться автомобілі. Жак скидає взуття і шкарпетки, що світять дірами; підкотивши штани, заходить у воду, ступні торкаються прохолодного каміння, вода омиває шкіру і, з’єднавшись, струменить далі. Долоні, складені в порепаний човен, зачерпують воду, лице обдає свіжою прохолодою, краплі потрапляють на рідке сиве волосся, оббризкують шию.

Жак прямує до чагарів, і, відшукавши місце, розгортає галуззя, у глибині якого гніздо – те саме, де вони з малюком якось надибали попелясті яйця. Цього разу воно порожнє. Жак певний, що наступної весни птахи повернуться. «Вони неодмінно повернуться!» – чує свій голос, тоді як поруч нікого нема.

Жак тримає велосипед за кермо і сідає щойно потому, як бензотяг проноситься геть. Напханий рюкзак тисне в спину, Жак намагається випрямитися і чує, як в’їдаються в плечі шлейки. Рюкзак – спадок, що залишився після будбату. Рюкзак, шинель і матюки, від яких Жак скидався ще роки після демобілізації, доки їх урешті витрутили популярні мелодійки. Не розпрощавшись із такою добротною річчю, чому посприяв вроджений інстинкт селянина, Жак іще менше зміг розлучитися зі спогадами, наче вони й були вмістом, належачи до наплечника, як петелька до ґудзика.

Їх було троє, українців, поєднаних чимось більшим, ніж щемом за образками рідних обійсть. Разом верстали шлях, пересідали з потяга на потяг, спали, не скидаючи одягу, вдивлялись у краєвиди, що пропливали, ніби то не вони їдуть на захід, а степи, поля і ліси несуться на схід. Дерев’яні стовпи ліній електропередач бігли під прикриттям потяга, роззосереджені на однаковій відстані один за одним, наче зв’язкові невидимої війни, що на цих теренах, здавалося, колись розпочавшись, так ніколи і не завершувалася. І хоча двом із них ще було їхати та їхати, зійшли разом із побратимом. У Шепетівці їхні шляхи також розійдуться – на північ і далі на захід. Трималися купи, наче боялися, що поодинці не виживуть. Аж коли опинилися серед поля і потяг, засурмивши, погуркотів далі, збагнули, що це свобода.

«В Італії спалюють, проводжаючи зиму, опудало», – хоча зима була попереду, а позаду тільки частина осені, вони спорудили опудало, і той з-поміж них, який це сказав, накинув свою шинель. Полум’я, розгораючись, лизало небо спрагло-димними язиками, довкола яких вони танцювали, а потім, під останнім зблиском вогню, вечеряли виданими на дорогу продовольчими пайками. Чоломкалися душевно й розгублено, стояли й дивилися, доки їхній товариш занурився в темряву, звідки вже ніколи не випірне.

Про його загибель Жак довідався з листа. Обставини були темні, як і ніч, що згущувалася довкола потяга, що мчав їх далі на захід, мовби на те, аби нічого не почули і не побачили. Так зав’язалося листування. Натрапивши через тижні, може й місяці, на лист між газетами, Жак брав до рук, розглядав, силкуючись пригадати, відповів на нього відразу чи ні. Відтоді надписував на конвертах із листами, які отримував, «відповів», іноді «відповім перегодом»; вряди-годи з’являлося «відповім завтра», «ще не відповів» та інші подібні позначки, доки в кутку, де ще залишалося вільне місце, поставало нарешті «відповів», збігаючись інколи з появою в поштовій скриньці нового послання.

Та ось одного разу відповіді не надійшло – не те щоб аж так чекав: час плинув і ніс Жака своєю течією. Метушився в пошуках останньої кореспонденції, одначе на конверті стояло переконливе «відповів». Жак брав списаний гострим почерком аркуш, перебігав зміст, утуплювався в конверт знову, наче літери могли самочинно змінюватися, множитись і сполучатися, з «відповів» перетворюватися на «відповім перегодом» або «ще не відповів». Жак наважився написати ще раз, удруге відписуючи на той самий лист. Відповіді так і не дочекався, зате побачив власні епістоли.

Перший відділ, куди його викликали і про який мав смутне уявлення, займав непоказну кімнатчину в правому крилі корпусу поруч з адміністрацією підприємства. Крісло, стіл, візаві – в Жака раптом виникло відчуття паралельного світу, наче помилився приміщенням. «Перепрошую», – пробурмотів сум’ятно-вибачливим тоном, задкуючи до дверей. «Не так швидко», – щойно тоді Жак зауважив присутність того іншого, який стояв, спершись на стіну, майже в самому кутку, напівсхований за шафою, а тепер виступив наперед, заблокувавши вихід. Коли Жак уже сидів, мов на розпеченому вугіллі, перед ним на стіл, наче козир у картярській грі, ліг конверт: «Вам це нічого не каже?» Почерк, яким були заповнені адреси відправника і одержувача, видався Жакові знайомим. «Почерк…» – вихопилось у нього. Господар приміщення заокруглив очі, а тип за спиною, голос якого містив неприємний скрегіт, як ото рипить іржавий метал, присвиснув. Утупившись в адреси, проказуючи їх майже вголос, як у дитинстві молитву, Жак збагнув, що читає власний почерк.

Від рослинності, не даючи їй підступити до асфальту, дорогу відділяла запорошена смуга, автомобілі мчали на шаленій швидкості, разом зі старими вантажівками, які, починаючи від мотора і закінчуючи бортовими перегородами, були суцільним деренчанням, потворним і вкутаним у сморід газів, – здавалося, вони ось-ось розпадуться.