Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

– Грається з нами, – сказав Бескид. – Сподіваюся, їй весело.

– І пан Нудль сказав, що знайде нам для завтрашнього виступу дуже особливе місце.

– Добре, – сказав Паді, – бо нам конче треба виступати.

– Точно, – сказав Бескид. – Зіграємо там, це ж наша робота.

– Люди повинні нас почути.

– Точно. – Бескид трохи розгубився. – Так. Звісно. Саме цього нам і треба. І щоби платили – теж.

– Пан Нудль нам допоможе, – сказав Толоз, який надто занурився у фінансові перспективи, щоби помітити зміни в тоні Паді. – Він, мабуть, дуже успішний підприємець. У нього на площі Сатор контора. Таке собі тільки успішні підприємці можуть дозволити.

Починався світанок нового дня.

Він ще тривав, коли Ридикуль добіг мокрою від роси травою саду до Високоенергетичної чароспоруди і чимдуж постукав у двері.

Зазвичай він туди навіть не потикався. Не сказати, що він геть не розумів, чим саме там зайняті молоді чарівники, – просто він підозрював, що вони самі цього не розуміють. Здавалося, ніби вони вбачали велику насолоду у втраті певності в будь-чому, а за обідом переважно обмінювалися вигуками на кшталт: «Клас! Ми щойно спростували теорію Кабачколиста про тау-незрозумілість! Краса!» – причому так, ніби це велике досягнення, а не якісь непристойності.

А ще вони повсякчас говорили про розщеплення таума – найменшої неподільної частинки магії. Архіректор не бачив у цьому жодного сенсу. От поділять вони – і що тоді? Яка з цього користь? Усесвіт був досить безладним і без того, щоби зчиняти в ньому більший розгардіяш.

Двері відчинилися.

– О, це ви, Архіректоре.

Ридикуль відчинив двері ширше.

– Доброго ранку, Впертонзе. Приємно, що ви не спите о такій ранній порі.

Зрозум Впертонз, наймолодший чарівник у штаті Академії, кліпнув на небо.

– А це вже ранок?

Ридикуль проштовхнувся повз нього всередину споруди. Для прибічника традиційних магічних методів це була маловідома територія. Жодних вам черепів чи опливлих свічок. Приміщення, в якому опинився Ридикуль, нагадувало алхімічну лабораторію, яка вибухнула, як і належить, а тоді приземлилася у ковальській майстерні.

Мантія Впертонза Ридикулю теж не подобалася. Так, довжина прийнятна, але перевипрано-зеленкуватий її колір і незліченні кишеньки й клапани, а також капюшон із вилинялим кролячим хутром на вигляд були не дуже. Жодних блискіток, самоцвітів чи езотеричних символів – тільки розпливчаста чорнильна пляма на кишені, в якій Впертонз носив перо.

– А ви давно не виходили? – спитав Ридикуль.

– Ні, Архіректоре, а... А треба було? Я працював над збільшувальним пристроєм. Пам’ятаєте, я показував...[21]21
  Результат був таким собі. Впертонз кілька тижнів виточував лінзи й видував колби, але пристрій, який у нього вийшов, нічого не збільшував, а тільки показував незліченних крихітних тваринок, що мешкали в краплині анкської води.
  Архіректор дивився у пристрій, а тоді поділився спостереженням, що коли в чомусь стільки живих істот, то, певно, це цілком здорове середовище. – Прим, авт.


[Закрыть]

– Так, так, – сказав Ридикуль, озираючись. – А ще хтось тут працює?

– Ну... Я, Страшний Тез, а ще Скац і Несамовитий Дронго – оце й усі, ніби...

Ридикуль кліпнув очима.

– Що вони за істоти? – спитав він.

А тоді десь із глибин його пам’яті виплила страшна згадка: тільки дуже особливі істоти обирали собі такі імена. – Це студенти?

– Ну, так, – трохи задкуючи, відповів Зрозум. – Це ж цілком дозволено, так? Ну, тобто, це ж у нас академія...

Ридикуль почухав вухо. Хлопець мав рацію. Мабуть, не можна було без цієї зарази обійтися, не було інших варіантів. Сам він уникав тих малих гадів за будь-якої нагоди, і так само чинила решта викладацького складу – хто тікав, а хто й ховався за дверима, щойно одне з них траплялося на шляху. Викладач новітніх рун взагалі ховався у шафі, щоби тільки не виходити на заняття.

– Мабуть, покличте їх. Здається, з викладачами каші не звариш.

– Нащо, Архіректоре? – чемно уточнив Зрозум.

– Що «нащо»?

– Перепрошую?

Вони дивилися одне на одного в цілковитому нерозумінні, так ніби їхали назустріч одне одному вузенькою вулицею, і кожен сподівався, що інший відверне першим.

– Викладачі, – здався Ридикуль. – Декан і ті, інші. Геть показилися. Усю ніч не спали, на гітарах грають. Декан собі плаща шкіряного справив.

– Що тут скажеш, шкіра дуже практичний, функціональний матеріал...

– Але не для такого фасону, – похмуро завважив Ридикуль.

...Декан трохи відійшов. Кравецький манекен він позичив у пані Герпесюк, їхньої економки.

Вніс у фасон кілька змін, що не давали йому спокійно спати. По-перше, чарівники усім своїм єством зневажають одяг, який не закриває ніг принаймні до кісточок, тож шкіри на втілення його задуму пішло багатенько. Але й місця для заклепок побільшало.

Він почав із напису: ДЕКАНДЕНТ.

Але місця все одно лишалося багацько. Тоді він додав: НАРОДЖЕНИЙ – і лишив трохи місця, бо не знав достоту, для чого він був народжений. «НАРОДЖЕНИЙ ДЛЯ СИТНИХ ОБІДІВ» виглядало якось непосутньо.

Трохи поміркувавши, він зупинився на «ЖИТИ ШВИОКД ВМЕРТИ МОЛОМИД». Напис вийшов не дуже, це він бачив: просто він перевертав плащ, коли робив отвори для заклепок, і трохи заплутався, в який бік писати.

Звісно, не важило, в який бік писати, – головне писати. Саме в цьому й полягає суть музики, що качає...

– А Рунний зачинився в кімнаті й грає на барабанах, і всі решта понакупляли гітар, і Скарбій щось таке втнув із подолом своєї мантії, що й не розповіси, – розказував далі Ридикуль. – А ще Бібліотекар ходить по всій академії й відколупує від речей частини, і мене ніхто не слухає.

Він тупо дивився на студентів. Це було моторошне видовище – і не тільки через те, що студенти зазвичай мають неприємний вигляд. Він дивився на людей, які, незважаючи на ту кляту музику, що змушувала всіх притупувати, сиділи в приміщенні всю ніч – і працювали.

– А що ви тут усі робите? – спитав він. – От ви, вас як звати?

Студент, у якого тицьнув пальцем Ридикуль, нервово зіщулився.

– Я е-е-е. Я Несамовитий Дронго, – відповів той, заламуючи брили капелюха.

– Несамовитий. Дронго, – повторив Ридикуль. – То оце так вас звати? Оце вам таке на мантії вишили?

– Е-е, ні, Архіректоре.

– А що тоді?

– Адріан Редькосій, Архіректоре.

– А нащо назвалися Несамовитим Дронго, пане Редькосію?

– Ну...Е...

– Він якось цілий кухоль лимонного пива випив, – пояснив Впертонз, якому вистачило совісті знітитись.

Ридикуль поглянув на нього з виразним нерозумінням. Ну, гаразд. Мабуть, із цих буде користь.

– Добре, хлопці, що ви на оце скажете? – запитав він і витягнув із кишені мантії пивний кухоль, накритий підставкою, примотаною шматком струни.

– Що це у вас, Архіректоре? – спитав Зрозум Впертонз.

– Частинка музики, юначе.

– Музики? Але ж її не можна упіймати отак.

– От би мені бути таким розумакою, як ви, і знати все на цьому клятому світі, – сказав Ридикуль. – Ота велика колба... Ти, Несамовитий Адріане, зніми з неї кришку й будь готовий хутко накрити, коли я скажу. Готовий, Адріане?.. Почали!

Почувся короткий злий акорд, коли Ридикуль зняв із кухля підставку й швидко вихилив його над колбою. Несамовитий Дронго Адріан накрив колбу кришкою, хоча від жаху перед Архіректором він хіба не млів.

І вони почули його... нескінченний упевнений ритм, що відлунював від скляних стінок колби.

Студенти боязко наблизилися.

Щось там було. Ніби ворушилося повітря...

– Я це вчора у «Барабані» упіймав.

– Це неможливо, – сказав Зрозум, – не можна упіймати музику.

– Це вам не туман хапонійський, юначе.

– І воно було в тому кухлі від учора? – спитав Зрозум.

– Так.

– Але це неможливо!

Зрозум геть знітився.

Є на світі люди, народжені з інстинктивною певністю, що на всі питання є відповіді.

Ридикуль поклав йому руку на плече.

– Ви ж не сподівалися, що бути чарівником просто?

Зрозум подивився на колбу якийсь час, а тоді його губи стислися у тонку рішучу лінію.

– Так! Ми зрозуміємо, що це таке! Мусить якось бути пов’язане з частотами! Точно! Страшний Тезе, неси кришталеву кулю! Скаце, неси котушку сталевого дроту! Штука точно у частоті!

«Гурт, що качає» ночував у готелі для самотніх чоловіків у бічному провулку за Осяйною вулицею – і про це дуже хотіло би знати четверо представників Гільдії музикантів, які саме сиділи на сходах і витріщалися на роялеподібну дірку в стіні Толозового помешкання на вулиці Федри.

Сюзен рішуче йшла кімнатами Смерті. Все її єство було просякнуте гнівом і зовсім трохи – страхом, від якого гнів тільки посилювався.

Як взагалі можна так дивитися на світ? Як взагалі можна бути просто уособленням сліпої сили? Що ж, настав час дещо змінити...

Її батько намагався щось змінити, і вона знала про це. Але він так вчинив, бо був трохи схильний до мелодраматизму, якщо чесно.

Герцогом його зробила Келі, королева Сто Лат. Сюзен знала, що означає герцогський титул. Бути воєначальником. Але її батько ніколи не воював. Здається, він весь час тільки те й робив, що їздив з одного міста до іншого по всій рівнині Сто й говорив із людьми – переконував їх говорити з іншими. Наскільки Сюзен знала, він ніколи нікого не вбивав, хоча, мабуть, кількох політиканів заговорив до смерті. На війні від нього користі не було би. Звісно, слід визнати, що тих міжусобиць, що їх було так багато раніше, уже й не бувало, але це було якось... беззвитяжно.

Вона йшла залою з життємірами. Навіть ті, що стояли на верхніх полицях, тихо подзенькували, коли вона проходила повз.

Вона рятуватиме життя. Хороших можна пожаліти, а погані хай вмирають молодими. Баланс буде зведено. Вона йому покаже, як треба. А відповідальність... Люди завжди щось змінюють. У цьому й полягає суть людяності.

Сюзен відчинила ще одні двері й опинилася в бібліотеці. Це приміщення було навіть більшим за те, де зберігалися життєміри.

Стелажі зникали високо вгорі десь під темною стелею.

Звісно, це було би дуже по-дитячому – вважати, що вона просто ходитиме й махатиме косою, мов чарівною паличкою, і змінить світ на краще отак одразу. На це піде якийсь час. Тому вона почне з малого й не спинятиметься.

Сюзен простягнула руку.

– Обійдемося без голосу, – сказала вона. – Це зайвий драматизм, навіть трохи дурний. Мені потрібна книга Імпа І Целіна, красно дякую.

Бібліотека навколо неї жила своїм життям. Мільйони книжок тихо писалися самі собою – шурхотіли, мов таргани.

Вона пригадала, як сиділа на колінах – точніше, на подушці, вкладеній на коліна, бо на колінах тих годі було всидіти. Спостерігала за фалангами вказівного пальця, що водив за самописним рядком. Вчилася читати своє життя...

– Я чекаю, – сказала Сюзен наполегливо і стисла кулаки.

– ІМПІЦЕЛІН, – промовила вона.

Книжка з’явилася перед нею. Вона заледве встигла упіймати її в повітрі.

– Дякую.

Сюзен гортала сторінки його життя, доки не дійшла до останньої, й не повірила очам. Вона відгортала трохи назад – туди, де було точно записано, як він загинув у «Барабані». Там усе було чітко записано – і все було неправдою. Він не помер. Книга брехала. Або – і Сюзен розуміла, що так дивитися на речі правильніше, – у книзі була правда, а брехала дійсність.

А ще була одна важлива подробиця: з миті Імпової смерті книжка писала музику. Сторінка за сторінкою списані охайненькими нотними станами. Сюзен спостерігала, як сам собою, завиток за завитком, намалювався скрипковий ключ. Що їй від нього треба? Нащо вона його врятувала?

Але це вона, Сюзен, мала врятувати його. Це було надважливо. Вона відчувала, як у її свідомості ця певність наростає сніговою кулею. Саме так мало статися. Вона ніколи не бачила його зблизька, жодним словом із ним не перемовилася, він був просто якоюсь людиною, та саме цю людину вона мусила врятувати.

Дід казав їй, що такого робити не можна. Але що він там знає? Він і не жив ніколи.

Блерт Віддави був гітарним майстром. Це була тиха і вдячна робота. Разом із учнем, Ґіббссоном[22]22
  Натяк на американця Орвіла Ґібсона (1856—1918), засновника компанії з виготовлення музичних інструментів «Gibson Brands, Іпс.» (колишня «Gibson Guitar Corporation»). – Прим. пер.


[Закрыть], вони могли виготовити пристойний інструмент за п’ять днів, якщо деревина була придатна до використання й добре відлежалася. Він був совісним майстром, який багато років вклав у ремесло й створював інструменти одного виду, хоча сам видатного хисту до гри не мав.

За його досвідом, гітаристи поділялися на три типи. Були ті, кого він вважав справжніми музикантами, – вони грали в опері чи у малих приватних оркестрах. Ще були музиканти-народники, які погано грали, але це ще було так-сяк, бо й співали вони теж переважно не дуже. А ще були – як би їх назвати – трубадури й інші смаглявчики, які вважають, що гітара – це щось типу троянди в зубах, чи коробки цукерок, чи запасної пари шкарпеток – коротше кажучи, чергова зброя у війні статей. Ці останні навіть грати не вміли, знали хіба пару акордів, але саме вони були постійними покупцями – коли вистрибуєш із ліжка крізь вікно, тікаючи від розлюченого чоловіка своєї пасії, то якось не до забутого інструменту.

Блертові здавалося, що він уже бачив усе.

Тут треба завважити, що того ранку він продав кілька гітар чарівникам. Це було незвично. Кілька з них навіть придбали Блертів самовчитель.

Задзенькотів дзвоник.

– Слухаю вас, – Блерт зміряв покупця поглядом і зробив над собою неабияке розумове зусилля, – шановний?

Справа була навіть не в шкірянці. І навіть не в браслетах із заклепками. І не у дворучному мечі. І не у шоломі зі шпичаками. Справа була в тому, що на покупцеві було все це одночасно. «Він точно не підпадає під першу чи другу категорію», – подумав Блерт.

Незнайомець стояв і невпевнено озирався, стискаючи кулаки. Вочевидь, ситуація мирного діалогу була для нього незвичною.

– Гітари продаєте?

Блерт озирнувся на розвішані на стінах і стелі товари.

– Ну, так.

– Мені треба.

Третя категорія теж не годилася, бо цей був точно не з тих, хто перейматиметься через якісь там троянди, цукерки чи бодай «добридень».

– Е-е... – Блерт взяв якісь навмання й показав покупцеві. – Таку?

– Треба таку шоби бем-Бем-бембе-РЕМ-бем-ммм-оооойєееее, поняв?

Блерт подивився на гітару.

– Не певен, що ця так звучить, – сказав він.

Дві величезні руки з чорними нігтями вирвали в нього гітару.

– Ви її тримаєте непра...

– Є дзеркало?

– Е-ем, ні...

Одна волохата рука здійнялася в повітря й чимдуж ударила по струнах.

Наступні кілька секунд Блерт залюбки забув би назавжди, але не міг. Не можна так поводитися із беззахисним музичним інструментом. Це ніби як коли ви ростите маленького поні, годуєте, чешете, заплітаєте стрічки у гриву й хвіст, випускаєте погуляти на соковите пасовисько з кроликами й маргаритками, а тоді перший-ліпший вершник всаджує йому в боки шпори й гатить його батогом.

Цей лиходій грав так, ніби шукав щось. Він не знайшов шуканого, але коли відлуння останніх акордів уклякло, його обличчя скривилося у зосереджену гримасу, яка свідчила, що її власник налаштований шукати далі.

– Добро. Скільки? – сказав він.

Ця гітара була на розпродажі по п’ятнадцять доларів. Але Блертова музична душа жадала помсти. Він огризнувся.

– Двадцять п’ять доларів, – ось як він огризнувся.

– Добро. Вистачить?

Перед ним був дрібний рубін, витягнутий із якоїсь зі шкіряних кишень.

– У мене решти не буде!

Блертова музична душа протестувала, але його діловий розум швиденько скрутив їй руки й відтіснив подалі.

– Але, але, але я можу докинути самовчитель, ремінь, кілька медіаторів, так? Там такі картинки, куди пальці ставити, і таке інше. Так?

– Добро.

Варвар пішов. Блерт витріщився на рубін у своїй долоні.

Задзеленчав дзвоник. Він підвів погляд.

Цей уже був не такий страшний. Менше заклепок, а шпичаків на шоломі тільки двійко.

Блерт швидко заховав рубін.

– Тільки не кажіть, що ви по гітару.

– Ага. Мені таку шоби вуііііуїіііівіііооо-нннннннґ.

Блерт нервово озирнувся.

– Приміром, оця, – сказав він, узявши перший-ліпший інструмент. – Не знаю про віііііуіііііі, але ось вам самовчитель, і ремінь, і медіатори, з вас тридцять доларів, а ще я вам от що, я вам безкоштовно докину ще повітря між струнами, гаразд?

– Ага. Цей, а дзеркало є?

Дзвоник дзеленчав.

І дзеленчав.

Минула година. Блерт сперся на одвірок на порозі майстерні. Він божевільно шкірився й підтримував ремінь штанів, щоби ті не сповзли під вагою напханих по кишенях грошей.

– Ґіббссоне?

– Так, шефе?

– Пригадуєш, ти кілька гітар зробив, коли вчився?

– Це оті, що, ви казали, звучать так, ніби як коти, які намагаються в туалет із зашитим задом сходити?

– А ти їх викинув?

– Ні, шефе. Я подумав, що треба їх зберегти, щоби коли я за років п’ять почну робити пристойні інструменти, то можна було б із себе посміятися.

Блерт витер чоло. Із носовичка випало кілька дрібних золотих.

– А де ти їх подів? Я просто з цікавості питаю.

– Та в сарай відніс. Разом із тими розмоклими колодами, з яких, ви казали, користі, як від глухого в хорі.

– А принеси їх сюди, будь такий ласкавий. І колоди ті теж.

– Але ж ви казали...

– І пилку неси. А потім збігай по фарбу, чорну, візьми пару відер. І блискіток.

– Блискіток? Ви певні?

– Їх ти в пані Космополитої знайдеш, в ательє. А ще спитай у неї, чи нема бува тих блискучих камінців, як вони там, анки чи щось таке. І щось таке шикарне на ремені. А, і ще... Спитай, чи не позичить вона найбільше дзеркало...

Блерт знов підтягнув штани.

– А потім збігай у док і найми нам троля, щоби стояв тут у нас у кутку, і коли ще раз хтось із покупців заграє... – він на хвильку затнувся, намагаючись пригадати, – ...«Хідник до вирію» чи як вона там, то хай він їм голови повідкручує.

– А не варто спершу попередити?

– Це й буде попередження.

Минула година.

Ридикуль знудився й відрядив Страшного Теза на кухню за перекусом. Зрозум та інші двоє крутилися навколо колби, лаштували щось із кришталевих куль і дротів. І от...

На лабораторному столі була конструкція з двох цвяхівів і натягнутим між ними дротом. Дріт здавався розмазаним, коли вібрував і гудів, підхопивши ритм.

Над ним у повітрі звивалися зеленкуваті прозорі криві.

– Що це таке? – спитав Ридикуль.

– Такий звук на вигляд, – відповів Зрозум.

– Звук на вигляд, – повторив за ним Ридикуль. – Я от що скажу. Ніколи не бачив звуку, який би мав такий вигляд. І це для такого ви магію застосовуєте? Щоби на звук дивитися? У нас там на кухню сири нові завезли, ходімо послухаємо, чим вони тхнуть!

Зрозум зітхнув:

– Такий вигляд звук мав би, коли б ваші вуха були очима.

– Справді? Дивовижа!

– На вигляд він дуже складний, – вів своє Зрозум. – Коли здалеку дивитися, то ніби простий, а коли зблизька, то дуже складний. Майже...

– Живий, – упевнено закінчив за нього Ридикуль.

– Е-е...

Це подав голос той студент, який звався Скацом. Він був худий, мов граблі, й мав зачіску, найдивнішу з усіх, що їх Ридикулю випадало бачити, – рівно підстрижене волосся до плечей, причому з усіх боків без винятку. Тільки кінчик носа, що стирчав поміж пасем, вказував, куди Скац дивиться.

Якби в нього вискочила ґуля на потилиці, людям здавалося б, що він ходить спиною вперед.

– Так, пане Скаце?

– Ну... Я про таке колись читав, – сказав Скац.

– Дуже цікаво. І як вам це вдавалося?

– Ви ж знаєте про слухачів із Вівцескельних гір? Вони кажуть, що всесвіт пронизує фоновий шум. Типу як відлуння якогось звуку.

– Схоже на правду. Коли всесвіт з’являється, навряд це можливо без великого вибуху, – сказав Ридикуль.

– Він просто мусить бути дуже гучним, – сказав Зрозум. – І бути всюди одночасно. Я читав ту книгу. Старий Риктор Рахівник її написав. Ченці-слухачі досі той звук вислуховують – так він писав. Той звук не згасає.

– Здається, це мусить бути дуже гучний звук, – погодився Ридикуль. – Мусить бути гучним, щоби його чули на будь-якій відстані. Коли вітер не туди дме, то навіть дзвонів на шпилі над конторою Гільдії найманців не чути.

– Йому необов’язково бути дуже гучним, щоби його було чути всюди, – сказав Зрозум. – Це тому, що в ту мить «всюди» було зосереджене в одному місці.

Ридикуль подивився на нього так, як дивляться на ілюзіоністів, коли ті виймають з їхнього вуха куряче яйце.

– Всюди було в одному місці?

– Так.

– А де було все інше?

– Теж в одному місці.

– Одному?

– Так.

– Зібгане в маленький жмуточок?

Ридикуль почав виявляти певні прикмети. Якби він був вулканом, то жителі навколишніх містечок уже б побігли шукати цнотливицю для жертвопринесення.

– Ха-ха, ні, насправді це був радше дуже великий жмуток, – сказав Зрозум, який ніколи не помічав небезпеки вчасно. – Справа в тому, що простору не існувало, доки не утворився всесвіт, тому все, що було, було всюди.

– Те саме всюди, про яке ми щойно говорили?

– Так.

– Гаразд. Розповідайте далі.

– На думку Риктора, спершу був звук. Один дуже складний акорд. Найгучніший і найскладніший звук з усіх, що коли-небудь лунали. Такий складний, що його годі було зіграти всередині всесвіту – як от неможливо відкрити скриню ключем, схованим у скрині. Один великий акорд, який... так би мовити... озвучив усе суще. Завів пісню, так би мовити.

– Щось, як «та-да-а-а-а»? – спитав Ридикуль.

– Мабуть, так.

– Я вважав, що всесвіт з’явився, бо один бог втяв іншому причандалля і з нього всесвіт і зліпив, – повідомив Ридикуль. – Завжди мені здавалося, що це найпростіше пояснення. Ну тобто таке запросто можна собі уявити.

– Ну...

– А тепер ви мені кажете, що хтось свиснув – і от уже є світ?

– Про когось я не казав, – завважив Зрозум.

– Шуми нізвідки не беруться, це я напевне знаю, – сказав Ридикуль.

Він трохи розм’як і, упевнений у перемозі здорового глузду, поплескав Зрозума по спині.

– Треба доопрацювати, юначе, – сказав він. – Старий Риктор був трохи... розладжений, так би мовити. Думав, усе можна обчислити.

– Але ви не забувайте, що у всесвіту є свій ритм. День і ніч, світло й темрява, життя й смерть...

– Бульйон і сухарики, – сказав Ридикуль.

– Не всяка метафора витримує критику.

У двері постукали. Це був Страшний Тез із тацею. За ним зайшла економка пані Герпесюк.

У Ридикуля відвисла щелепа. Пані Герпесюк зробила кніксен.

– Доброго ранку, ваша превелебносте, – сказала вона.

Волосся, зібране у хвостик на маківці, похитувалося.

Накрохмалені нижні спідниці шурхотіли.

Ридикуль підібрав щелепу, але тільки щоби промовити:

– Що це ви зробили з...

– Даруйте, пані Герпесюк, – швидко встряв Зрозум, – та ви не розносили сьогодні сніданок нашим викладачам?

– Розносила, пане Впертонзе, – відповіла пані Герпесюк. Її видатні загадкові перса коливалися під светром. – Ніхто з добродіїв не спускався попоїсти, тож я їм принесла усе, бідоськам.

Ридикуль поволі перевів погляд униз. Доти він ніколи не замислювався, чи є в пані Герпесюк ноги. Звісно, теоретично жінкам треба було чимось ходити, та... Але...

З-під нашарувань спідниць, що стирчали навсібіч, мов шапочка гриба, визирало двійко пухких колінець. Нижче були білі гольфи.

– Ваша зачіска... – почав він хрипло.

– А щось не так? – перепитала пані Герпесюк.

– Все добре, все добре, – запевнив її Зрозум. – Не переймайтеся.

Двері за пані Герпесюк зачинилися.

– Вона пальцями клацала точно так, як ви казали, – помітив Зрозум.

– Не тільки ними, – завважив Ридикуль, досі трохи здригаючись.

– А ви бачили її туфлі?

– Здається, мої очі самозаплющилися на це.

– Якщо воно справді живе, то дуже заразне, – сказав Зрозум.

Ця сцена розігралася у каретній Довбневого батька, але вона була лише відлунням того, що коїлося по всьому місту.

Довбня насправді не звали Довбнем. Він був сином заможного торговця сіном і фуражем, але зневажав свого батька через надмірну практичність і нечуйність, а також за те, що той видавав йому смішні три долари кишенькових на тиждень.

Батько Довбня лишив коней у каретній. І от вони намагалися забитися в кут, спробувавши перед тим пробити стіну й утекти.

– Здається, я майже спіймав хвилю цього разу, – сказав Довбень, коли з піддашшя посипалося сіно й шашелі пішли шукати собі іншої домівки.

– Але це не... тобто, шариш, це не той звук, шо ми в «Барабані» чули, – критично зазначив Джимбо. – Трохи схоже, але не те, тобто, не вставляє.

Джимбо був найліпшим приятелем Довбня й мріяв стати одним із тих.

– Та непогано для початку, – сказав Довбень. – Отже, ти й Кивун на гітарах. А ти, Паскудо, будеш... на барабанах, може.

– Та я не вмію, – сказав Паскуда.

Його справді так звали.

– Та ніхто не знає, як грати на барабанах, – терпляче сказав Довбень. – Нема там чого вміти. Гатиш по них – і все.

– Ага, а шо як я промажу?

– То сядь ближче. Ну шо, – повів далі Довбень, всідаючись, – тепер от шо... Дуже важливо, реально важливо... як ми назвемося.

Бескид озирався довкола.

– Ну, шо, ми всі будинки обійшли, і хай мене шляк трафить, коли я десь бачив прізвище Нудль, – проревів він.

Паді кивнув. З одного боку площі Сатор були мури Академії, але з інших боків були й інші будинки. Такі, де біля парадних дверей набито по кількадесят бронзових табличок. Виникало відчуття, що навіть ноги на порозі витерти стане в кругленьку суму.

– Здоров, хлопці.

Вони озирнулися. Нудль махав їм з-понад таці із чимось, що нагадувало хлібці й сосиски. Поряд із ним було кілька торб.

– Перепрошуєм, що спізнилися, – сказав Толоз, – та ми вашої контори тут ніде не знайшли.

Нудль широко розкинув руки:

– Ось моя контора, – так само широко висловився він. – Площа Сатор! Тисячі квадратних метрів! Чудове транспортне сполучення! Жвава торгівля! Приміряйте, – додав він, беручи до руки одну з торб і дістаючи щось із неї. – Розміри на око підбирав.

Вони були чорні, з дешевої бавовни. Одна була розміру XXXXL.

– Сорочки з написами? – перепитав Паді.

– «Гурт, що качає», – прочитав Бескид вголос. – Тю, та це ж ми, нє?

– Нащо вони нам? – спитав Толоз. – Ми ж знаємо, хто ми такі.

– Для реклами, – пояснив Нудль. – Довіртесь мені, – він сунув до рота щось коричневе й довгасте і підпалив. – Вдягніть їх сьогодні на виступ. Чи ж не домовився я про все!

– А домовились? – недовірливо спитав Паді.

– Кажу ж!

– Ви ніби нас спитали, – сказав Толоз, – але звідки нам знати?

– І шо там із лівреями? – поцікавився Бескид.

Нудль збуджено заговорив:

– Зала величезна, і слухачі будуть перший сорт! І заплатять вам... – він дивився на їхні довірливі, сповнені надії обличчя, – на десять доларів більше за гільдійний тариф, що скажете?

Толоз розплився в посмішці:

– Що, кожному?

Нудль ще раз підбадьорливо глянув на них:

– Ой, ні. На всіх. Десять поділите між собою. Ставтеся до цього серйозно. Вам треба про себе заявити.

– Знов ці казочки. Та нам гільдія знов на хвіст упаде, – сказав Бескид.

– Там не впаде, – запевнив Нудль. – Гарантую.

– І де ж це? – поцікавився Толоз.

– Готові почути?

Усі троє кліпнули очима. Нудль засяяв навіть дужче й видув хмару смолистого диму:

– У «Каверні»!

А ритм не вщухав...

Звісно, мутації були неуникні... Гороріз і Тартак писали пісні й платили членські внески у Гільдію музикантів. Пісні вони писали для гномів на будь-яку нагоду.

Дехто каже, що це легко, треба лише пам’ятати, як пишеться слово «золото», але це трохи цинічний погляд на справу. Звісно, у багатьох томських піснях[23]23
  Гаразд, в усіх томських піснях є такий рядок. Окрім хіба тієї, де йдеться про Хей-хо. – Прим. авт.


[Закрыть] є рядки зі словами «золото, золото, золото», але насправді це питання контексту. У гномів дуже багато слів на позначення золота, та послуговуються вони ними переважно у надзвичайних ситуаціях, скажімо, коли бачать золото, що належить не їм.

Їхня маленька конторка була в Олив’яному провулку – там вони сиділи по різні боки від ковадла й писали простенькі пісеньки для тих, хто щодня ходить у забій.

– Горорізе?

– Що?

– А ну послухай оцю, – Тартак відкашлявся:

 
Я непростий пацан, непростий пацан,
непростий пацан, непростий пацан,
І ми з пацанами йдем стінка на стінку,
козирки заломили загрозливо ми,
йо!
 

Гороріз задумано жував свій молоточок.

– Ритм нічогенький, – сказав він, – а от над словами варто попрацювати.

– У сенсі додати «золото, золото, золото»?

– Ага-а. А як ти такі пісні звеш?

– Ну, це... щур-хоп.

– А чого «щур»? – розгублено запитав Тартак.

– Сам не знаю. Просто звідкись у мене це в голові.

Гороріз похитав головою. Гноми такий народ, який любить забурюватися в суть речей. Він знав, що їм потрібно.

– Мусить у музиці ніби шугати щось таємниче. Як у шахті. Нема шахти – нічого нема.

– Спокійно, спокійно, це ж найбільша зала Анк-Морпорка, тому я її обрав. Не розумію, в чому проблема...

– У «Каверні»? – закричав Толоз. – Її власник – троль Хризопраз, от у чому проблема!

– Кажуть, він хрещений батько місцевої Бречії, – сказав Бескид.

– Стоп-стоп, це не доведено...

– Тільки тому, що не так і просто щось довести, коли тобі в голові пролупали дірку й завалили її твоїми ж ногами!

– Не треба цих забобонів тільки через те, що він троль, – сказав Нудль.

– Я сам троль! Тому можу собі дозволити забобони щодо тролів, ясно? Купа шлаку він, ось він хто! Кажуть, коли хлопців із банди Яшмових знайшли, то всі були без зубів!

– Що таке «Каверна»? – спитав Паді.

– Трольський заклад, – коротко пояснив Бескид. – Кажуть...

– Та все буде добре, не хвилюйтеся так! – сказав Нудль.

– А ще там в азартні ігри грають![24]24
  Трольські ігри простіші навіть за підкидного дурня. Одна з найпоширеніших так і зветься, «підкидна», і полягає вона в тому, що один підкидає монету, а інші роблять ставки, впаде вона чи ні. – Прим, авт.


[Закрыть]

– Але Гільдія туди не потикається, – сказав Нудль. – Принаймні, коли їм здоров’я дороге.

– А я знаю, що мені дороге, – кричав Толоз. – І добре знаю! Мені життя дороге, тому я ні в який трольський барліг не полізу!

– А в «Барабані» у вас сокирами кидались, – завважив Нудль.

– Так, але то ж жартома! Вони ж навіть не цілились.

– Хай там як, – сказав Бескид, – а ходять туди тільки тролі й дурні молоді люди, яким вистачає клепки випивати у трольському місці. Не буде нас кому слухати.

Нудль постукав по крилу свого носа.

– Ви граєте, я вам роблю аудиторію. В мене нюх, це моя робота.

– Там двері замалі, я не увійду, – сказав Толоз.

– Ні, величезні там двері, – заперечив Нудль.

– Мені будуть замалі, бо коли ви мене туди тягнути будете, то доведеться всю вулицю зі мною затягнути, бо я за бруківку зубами триматимусь!

– Ні, будь розважливий...

– Не буду! – верещав Толоз. – І верещу я зараз за нас усіх!

Гітара занила.

Паді зняв її з плеча, узяв кілька акордів. Це її трохи заспокоїло.

– Здається, вона... не проти там грати.

– Вона не проти, – озвався Толоз трохи уїдливо. – Божечки, та ти хоч знаєш, що вони там у «Каверні» з гномами роблять?

– Нам потрібні гроші, і навряд вони там зроблять із нами щось таке, чого з нами не зробить Гільдія, якщо ми гратимемо деінде. А грати нам конче треба, – сказав Паді.

Вони стояли і якийсь час дивилися одне на одного.

– Я би вам, хлопці, радив, – сказав Нудль і видув димне кільце, – знайти собі тихеньку місцинку й там перебути до вечора. Перепочити трохи.

– Оце діло! – сказав Бескид. – Бо я ці кляті камені весь день не тягатиму...

Нудль здійняв вказівний палець, так ніби щось пригадав.

– О, а я ж про це, до речі, подумав. Не варто вам талант гаяти на тягання інструментів, так я собі міркував. Найняв вам помічника. Дуже недорогого, усього лише долар на день, і я це просто з вашої платні вираховуватиму, щоби ви цим собі голову зайвий раз не забивали. Знайомтеся, Асфальт.

– Де? – спитав Паді.

– Ось я, – озвалася одна з Нудлевих торб. Вона трохи розстібнулася й виявилася не торбою, а чимсь зліпленим докупи... ходячим... чимось...

У Паді засльозилися очі. Щось мало вигляд троля, от тільки нижчого за гнома. Не меншого за гнома – бо все те, що не пішло в Асфальтів зріст, пішло в боки і, коли вже про це зайшла мова, у запах.